Вступ

Індія — країна, у якій проживає безліч народів і народностей, кожен зі своєю мовою, культурою і традиціями. В цій країні дивним чином мирно співіснують багато релігій. В Індію в усі часи прагнули потрапити тисячі мандрівників, які шукали відповіді на вічні запитання: «Хто Я?», «У чому сенс життя?», «Що таке Добро і Зло?», «Як осягнути Істину?». Це країна з насиченою колоритною культурою і багатою історією. Вона вражає уяву величчю надзвичайного Тадж Махала і різноманітністю священних будівель, які рясніють бездоганно збереженими Джайн-храмами.

Значні кліматичні, культурні, расові та інші відмінності зумовили формування в різних частинах Індії трьох архітектурних стилів у храмовому зодчестві, що мають досить значні відмінності: стиль Нагара, або північний стиль, що дослівно перекладається як «міський»; дравідський стиль, чи південний стиль Дравіда; гібридний стиль. Для культової індуїстської будівлі північного стилю характерна вежа параболічних обрисів із приплюснутим кільцем нагорі.

Одним з перших осередків людської цивілізації, нарівні з Єгиптом і Месопотамією, була і Стародавня Індія. Півострів Індостан – це своєрідний субконтинент, відокремлений від іншої Азії ланцюгом гір і гірських хребтів, він омивається водами Індійського океану, Аравійського моря і Бенгальської затоки. Незважаючи на ці природні перешкоди, вже в старовину він був одним з найзаселеніших регіонів планети.

Центрами цивілізацій, ставали басейни рік (Інд, Ганг і особливо притоки Інду – П’ятиріччя, або Пенджаб), де місцеві мешканці раніше почали займатися землеробством. Саме в Індії вперше стали вирощувати бавовну, рис, цукрову тростину (саме слово “цукор” походить від санскритського “сакхарі” – тростинний цукор), були приручені зебу (горбатий бик), слони.

1. Особливості архітектури Стародавньої Індії

В історії і культурі Стародавньої Індії можна виділити декілька періодів. Появу перших великих держав, створених, як вважають, дравидськими племенами, відносять до III тисячоліття до н.е. Їм на зміну приходить “арійська цивілізація”, пов’язана з появою на північному заході Індії, а потім і на більшій частині півострова індоєвропейських племен, що називали себе “аріями” (“благородні”, “з хорошої сім”ї”). У цей час (приблизно XV–VI ст. до н.е.) виникає спочатку декілька окремих держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур’їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об’єднав її в єдину державу – імперію Маур’їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об’єднання вдалося досягнути династії Гуптів у IV – VI ст. н.е.

Містобудівництво в Індії у I тис. до Р.Х. і наступних століть виявляє певну подібність до тих принципів, за якими планувалися міста Мохенджо-Даро і Хараппа. Будівництво дамб і відводних каналів, необхідних для боротьби з спустошливими повенями Гангу, Інду /з ІV ст. до Р.Х./, вказує на значні досягнення у будівельній справі, поширення математичних знань.

Доба Ашоки /ІІІ ст. до Р.Х./ представлена величезними пам’ятками релігійного культу /ступи/, кам’яними монолітними стовпами, печерами, які висічені у скелях. Ашока вів активну будівельну діяльність: в Паталіпутрі він замінив дерев’яні будинки кам’яними палацами, заснував нове місто Арінагар, побудувавши там «500 монастирів», велику кількість лікарень. Проте ремісники, які населяли цілі квартали у містах, жили у невеликих дерев’яних будинках. Серед ремісників особливою майстерністю відзначалися різчики по слоновій кістці.

Від давньоіндійського періоду збереглися чудові пам’ятки архітектури — печерні монастері і храми, буддійські ступи,- скульптури гандхарської і матурської шкіл; настінний живопис у печерних монастирських спорудах Аджанти. Комплекс Аджанти — це печерний буддійський монастир, який складається з 29 печер, що висічені у скелях, і були створені мiж ІІ ст. до Р.Х. — 7 ст. н.е. Напрочуд чудові розписи /кращі створені у V-VІ ст./ яскраво втілили у сценах буддійських легенд життя індійців і розкішну природу Індії. Храми Аджанти прикрашені скульптурами і багатим витонченим камінням різьбленням.

Після походу Александра Македонського, культурні віяння в Греції проникають у північно-західну Індію, перш за все в область Гандхара. Археологічні розкопки у місті Таксила /побдлизу Інду/ виявили пам’ятки архітектури, скульптури, монети витримані у синтетичному грецько-Індійському стилі.

Ключем до розуміння мистецтва Індії прийнято вважати фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. За фресками можна вивчати архітектуру прадавніх міст, старовинні костюми, ювелірні вироби, зразки зброї. Це декоративне багатство — справжня енциклопедія індійського національного мистецтва. Все людське життя від народження до смерті, всі верстви суспільства від царя до раба, від святого до грішного, усі людські почуття: любов і ненависть, радість і горе,— все це знайшло відображення в печерних храмах Аджанти. Вони стали істинними дзеркалами життя далеких віків. Настінні розписи Аджанти, й насамперед образи «небесних дів», вражають подібністю з китайськими печерними храмами Дуньхуана. Навіть долі цих історичних пам’ятників напрочуд схожі. Вони були майже одночасно залишені людьми й потрапили до забуття на багато віків. Індійські дослідники угледіли у близькості Аджани та Дуньхуани не лише буддійські сюжети, а й відбиток давніх взаємозв’язків двох культур. Про це пише й китайський мандрівник Сюань Цзан, який відвідав печери Аджанти у VII ст. Бо ж з давніх часів не тільки каравани купців рухалися Великим шовковим шляхом. І не тільки товари перевозили арабські фелюги, що курсували між Аравією та Західним побережжям Індії. Одночасно з торгівлею тривав культурний обмін. Так, філософів Еллади цікавили мислителі стародавньої Індії.

Прекрасні архітектурні пам’ятники дійшли до наших днів з часів Кушанської імперії. Це передусім чайтї – печерні храми, наприклад, печерні комплекси в Карлі і Еллорі. Унікальний храм в Кайласі поєднав образи і мотиви з індуїзму, джайнізму і буддизму. Найвідоміший скельний храмовий комплекс знаходиться в Аджанті. Її печерні храми зберегли багатобарвні фрески. Реалістичні і в той же час стилізовані розписи покривають все: і стіни, і стелю, і колони.

Скельні храми Еллори вирублені з кам’яного моноліту (як і пам’ятники Петри — стародавнього міста в Іор-данії, що втілило в собі риси єгипетської, грецької, римської архітектур). Наприклад, храм Кайласа в Елларі хочеться назвати одним із чудес світу; адже весь він — від високого цоколя, прикрашеного фігурами слонів та левів у натуральну величину, до пірамідальних веж — все це вирізьблене з одного цілого каменю протягом 150 років і являє собою не будову, а скульптуру.

2. Зародження архітектурних стилів та видів в Стародавній Індії

Для індуїстського храму південного стилю характерна вежа у вигляді східчастої піраміди з чітко виділеними поперечними поясами, що завершена багатогранним, дзвоноподібним перекриттям. План храму ґрунтується на квадраті, але стіни часто розбиваються елементами декору, в результаті чого створюється враження, що вежа кругла. Центральний храм оточений кількома маленькими храмами. Завдяки цьому створюється візуальний ефект, що нагадує фонтан.

Більшість храмів збудовано або в стилі Нагара, або Дравіда, причому цей поділ можна простежити серед найбільш ранніх, збережених до сьогодні, храмів.

Найсуттєвіша візуальна відмінність, що виникла в Середньовіччі між північним (Нагара) і південним (Дравіда) стилями, — ворота. На півночі вони залишаються найголовнішим елементом храму. У споруді в південному стилі стіни зведені навколо цілого комплексу, і за цими стінами, що точно з’орієнтовані за сторонами світу, розміщені складні і часто величні ворота. Вони відкривають прохід у внутрішній двір.

Найважливішою частиною храму, його серцем, є святилище — зазвичай квадратне низьке приміщення без дверей і вікон, за винятком єдиного низького і вузького входу. У центрі розміщено зображення божества. Над святилищем знаходиться храмова вежа.

Великий зал використовується для релігійних дійств. Іноді це Досить велике приміщення, що включає кілька з’єднаних між собою залів.

Перед входом до храму розташований флагшток. На прапорі — зображення божества, якому присвячено храм, і їздова тварина бога (бик, лев, людина з пташиною головою тощо).

Храм — це місце, де реалізується зв’язок між людиною і богом, між земним і божественним життям. Тому храм є символом. Це місце, де бог зупиняється на землі, щоби благословити віруючих.

План храму також дуже символічний: кожна його частина відображає частину тіла божества, наприклад, святилище є його з різними світами, розташованими на певних частинах його тіла. Така символіка спрямована на пробудження у віруючих потреби шукати бога в них самих, а не тільки зовні.

На півночі Індії є чудове диво світу — величний, сяючий і, незважаючи на свою 74-метрову висоту, легкий і витончений Тадж-Махал. Цей мавзолей- мечеть побудовано за наказом імператора Великих Моголів Шах-Джахана в пам´ять про дружину Мумтаз Махал, яка померла під час пологів. Про їх кохання існує безліч легенд. Згідно із заповітом, Шах-Джахана поховали поруч, в одному склепі з його дружиною. На надгробки завжди покладають живі квіти, бо вони символізують не смерть, а вічно живе кохання, перського, індійського та ісламського.

Стародавні індійські храми будувалися безпосередньо у печерах. Наприклад, у гірських районах можна побачити дивовижні храми — чайтьї. Найдавніші з них виникали у природних печерах, більш пізні зазвичай висікалися безпосередньо у скелях. Вони мали Просторі зали, прикрашені колонами, скульптурними зображеннями і розписом.

Храм поєднує в собі елементи архітектурних стилів. Він являє собою п´ятикупольну споруду на платформі з чотирма мінаретами по кутах, до якої примикає сад з фонтанами і басейном. Стіни викладені з полірованого напівпрозорого мармуру та інкрустовані самоцвітами. Мармур має дивовижну особливість: при яскравому денному світлі він білий, зранку стає рожевим, а в місячну ніч — сріблястим.

Головний печерний храм Еллори має назву Тін Тхал. Це найбільший підземний храм Індії. Він складається з трьох поверхів і розташовується в глибині прямокутного двору. Вхід до нього відкривають вузькі монолітні ворота. Фасад храму гранично простий і аскетично суворий — три ряди квадратних колон, що спираються на монолітні скельні платформи. До храму ведуть висічені в камені неширокі сходи. Коли людина потрапляє всередину підземного святилища, їй відкриваються великі зали з незліченними масивними квадратними колонами і статуями буддійських божеств. Зали Тін Тхала пригнічують своїми колосальними формами. Похмурий містичний настрій посилюється завдяки ефекту напівтемряви, що згущується в глибині храму, в якій примарно мерехтять величезні кам’яні статуї.

Сходження Ганги — одне з унікальних творінь індійського мистецтва. Цей грандіозний наскельний рельєф висотою 9 і шириною 27 метрів занесено до «100 Великих храмів світу*. Центром рельєфу є ущелина, з якої під час фестивалів та урочистих церемоній величезним потоком лине вода, що символізує священні води Гангу. У бік ущелини спрямовані всі фігури богів, людей і тварин. Поруч знаходиться пагорб, на якому розташовані маяк і кілька скельних монолітних храмів.

Витончений храмовий комплекс Панча Ратха — «П’ять Колісниць» — складається з п’яти невеликих храмів, присвячених братам Пандавам і їх дружині Драупаді (героям епосу «Махабхарата»). Це ніби міні-енцик- лопедія індійського зодчества, бо всі п’ять храмів збудовані в різних стилях.

Символом Махабаліпурама виступає ажурний Прибережний храм — найперша на півдні храмова споруда з кам’яним муруванням. Побудований у VIII ст., він присвячений Шиві і являє собою високу рельєфну вежу- шикхару пірамідальної форми. Розташований у центрі міста Храм Таласаяна — це один із відомих діючих храмів Вішну.

У Південній Індії знаходиться храм Таміл Наду. На території храму є великий ставок, в якому плаває багато риби. Під час богослужінь статуї богів поливаються водою з різноманітними пахощами, маслами, пелюстками квітів тощо. Вода в ставку вважається святою, і паломники приїжджають до нього для омивання і очищення від гріхів.

Один із найвідоміших, найбільш великих і багатих храмів Індії храмовий комплекс у Мадураї, який часто називають храмом Мінакші, що означає «рибоока».

І хоча таке порівняння для нас звучить незрозуміло, у стародавній Індії жіночі очі у формі риби вважалася найпрекраснішіми.

Бахаїстський молитовний будинок у вигляді лотоса — одна з найбільш яскравих архітектурних пам’яток сучасного Делі і всієї Азії. Головні теми вчення релігії бахаї — єдність Бога, єдність релігій і єдність людства. Лотос в Індії — символ чистоти і чудесного зародження нового життя. Молитовний будинок має форму гігантської напіврозкритої квітки лотоса, що складається з 27 пелюсток, розташованих у три ряди. Внутрішній ряд утворює безпосередній звід будинку і нагадує бутон квітки, яка ще не розпустилася.

Мистецтво архітектури Індії розвивалося протягом кількох тисячоліть і вирізняється неосяжним за своїм художнім багатством матеріалом. Багато архітектурних споруд різних періодів — результат творчості численних народів Індії — належать до найвеличніших творів світового мистецтва.

Висновки

Давньоіндійська культура була створена багатьма народами, що населяли Індію у III — І тис. до н. е. В свою чергу, індійська культура впливала на культурний розвиток сусідніх народів. Наша обізнаність щодо релігійних вірувань та поглядів давніх індійців пояснюється великою кількістю релігійних збірників, що збереглися.

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки довговічність, а й творче сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на соціальних інститутах (варни, касти, сім’я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Другою такою рисою є те, що вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів.

Міста Стародавньої Індії — це дивовижно й чітко організовані геометричні побудови. Центр міста був розташований на пагорбі разом із храмами, а довкола — квартали житлових будинків з широкими (до 10 м) вулицями, що перетиналися під прямим кутом. Міста були обладнані досконалою (навіть за сучасними поняттями) водопостачальною системою і каналізацією. В Мохенджодаро археологи розкопали навіть громадську лазню. Для Хараппської цивілізації був характерний високий розвиток ремесел, зокрема гончарного, з кількома видами кераміки; металургійного (мідь, бронза, золото, свинець, срібло), ювелірного, суднобудівного тощо. Мистецтво Хараппи і Мохенджодаро вражає дивовижною вишуканістю і витонченістю. У Хараппській цивілізації існувала і своя писемність — понад 400 знаків, які писалися справа наліво. Ця писемність ще досі не розшифрована, хоча встановлено дравідський характер мови. Існування ще з прадавніх часів у культурі Індії численних, взаємодіючих між собою релігій значною мірою зумовило її своєрідний характер.

Список використаної літератури

1. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.
2. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.
3. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров’я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.
4. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.
8. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.