Вступ.

1. Католицька церква, її походження, особливості віровчення і культу.

2. Віровчення і культ православ'я, церковна організація та відмінності від католицизму.

3. Протестантські течії та їх відмінності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Православ'я — один із трьох головних напрямів християнства. Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.

Православна модернізація поширилася на релігійну картину світу і людини, на одвічну для церкви проблему співвідношення віри і знання, науки і релігії. Помітні намагання релігії подолати протистояння науці, включити її потенціал до богословської аргументації.

Дбаючи про осучаснення, адекватну відповідь на виклики суспільного прогресу, православна церква прагне зменшити поле критики мислячого розуму, піднести суспільний престиж релігії та церкви, обґрунтувати їх право на вічність.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

1. Католицька церква, її походження, особливості віровчення і культу.

Католицизм — це західний напрям у християнстві. Чисельність його прихильників перевищує один мільярд чоловік. Найбільше католиків у країнах Латинської Америки, Європи, Африки, Азії. У країнах Східної Європи католицизм поширений у Чехії, Словаччині, Польщі, Білорусії, Литві, Україні. В органах державної влади України зареєстровано близько 700 громад римо-католицької церкви. Католицька церква виникла в 1054 р. внаслідок розколу в християнстві. Процес її формування тривав до 1204 р. і відбувався в умовах гострої боротьби між феодальними державами за сфери впливу. Пізніше римська церква дістала змогу стати ідеологічним центром з об'єднання роздрібнених держав і князівств феодальної Європи в єдину політичну систему. Це посилило вплив церкви на політичне життя, зміцнило її позиції, сприяло утвердженню зверхності влади папи римського над державною.

Характерними особливостями католицької церкви є:

а) високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність;

б) концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька християнської церкви. Це абсолютизм католицької церкви;

в) претензія на зверхність влади папи римського над державною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів).

Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих держав, де панує католицизм;

г) право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами.

Це зумовлює динамічність релігійного життя католицької церкви, дає можливість пристосовувати її віровчення до конкретно історичних умов, істотно відрізняє від православ'я.

Католицизм формувався як ідеологія феодального суспільства. Вище католицьке духовенство мало привілеї нарівні з дворянами у феодальному суспільстві. Церква та монастирі були великими феодальними власниками. Лише після утвердження капіталізму в європейських країнах католицизм став різновидом ідеології буржуазного суспільства. Тепер католицька церква володіє величезною власністю, вартість якої становить десятки мільярдів доларів. Вона — великий підприємець, банкір-лихвар, монополіст засобів масової інформації тощо.

Основою віровчення католицької церкви є Біблія і свята спадщина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів).

Стрижнем віровчення є християнський Символ віри, тобто визнання і поклоніння Святій трійці, Богоматері, святим, Ісусу Христу, дотримання семи християнських таїнств, здійснення літургії.

Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який доповнив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселенському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і протестанти.

Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі і названий засновником церкви.

Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia — милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій.

Догмат про чистилище був введений Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р. Це місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ. Цей догмат повинен стимулювати пожертвування на користь церкви з боку рідних і близьких померлого католика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів і допомагають їй швидше потрапити до царства Божого. Православні не визнають цього догмату.

Католики зобов'язані вірити в непорочне зачаття Ісуса Христа і його матері діви Марії, так само в те, що Божа матір тілесно вознеслася на небо, царствує там зі своїм сином і Богом.

Особливе значення в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з питань релігійної віри і моралі. Цей догмат був прийнятий першим Ватиканським собором у 1870 р. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають.

Багато специфічних особливостей має культ католицької церкви. Богослужінню притаманна пишна театралізованість. Вона відправляється переважно латиною і в супроводі музики. В інтер’єрах храму домінують скульптури. Під час богослужіння католики в храмі сидять, коли стають на коліна, то підкладають подушечки. Вони хрестяться п'ятьма пальцями з лівого плеча на праве.

Певні відмінності є і в обрядах католицької церкви. Обряд хрещення дітей проводять — у два етапи. Спочатку дають ім'я новонародженому і кроплять його водою. Миропомазання, або конфірмація (прийняття релігійної віри), здійснюється у 10—14 років, обов'язково єпископом. Віруючих після сповіді причащають, в основному прісним хлібом, а служителі культу причащаються хлібом і вином.

У католицизмі більше, ніж в інших релігіях, поширений культ діви Марії. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати, яку треба наслідувати. Екзальтоване поклоніння Богородиці задовольняє певні соціально-психологічні потреби віруючих католичок. Зазначимо, що образ діви Марії як заступниці жінок і як втілення любові до них історично витіснив попередні образи богинь у дохристиянських релігіях. Католицизм асимілював багато елементів християнських релігій, переосмисливши їх. Досить поширеними є культ святих реліквій, поклоніння «святим місцям», віра в чудеса тощо. Все це є виявом зв'язку католицизму з дохристиянськими релігіями. У святах католицької церкви використовуються різні елементи традиційних народних свят і карнавалів.

2. Віровчення і культ православ'я, церковна організаціята відмінності від католицизму

Істотний і невід'ємний елемент православ'я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.

Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий); зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для життя вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV—IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II—VIII ст. — Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне Життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність— не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.

Православна церква дотримується рішення третього всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок.

З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ'я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів.

Культ ікон — живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій — є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва.

Культ мощей також поширений у православ'ї. Це останки померлих людей, які в певних умовах середовища, температурного режиму, характеру ґрунтів зберігаються, природно муміфікуються. Нетлінність останків церква оголошує чудом, видає за доказ святості земного життя певної людини. Через культ мощей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою церква володіють нетлінними мощами святих.

Хрест — священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Наука свідчить, що християнство запозичило цей символ з дохристиянських культів. У багатьох давніх народів хрест був символом вогню, який добувався тертям, символом сонця, самого життя. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві лише в IV ст. Умовність цього символу доводиться й тим, що в одних течіях християнства визнається різна конфігурація хреста (в православ'ї — чотири-, шести- і восьмиконечний), в інших, наприклад в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.

Культ «святої води» так само визначився під впливом давніх вірувань, коли вода, її цілюща, очисна сила була фетишем первісних людей. Цю віру прагне закріпити сучасна церква, вживаючи «освячену» воду для різних магічних дій. Свіжа вода із зимової криниці, в яку занурюють срібний хрест, майже позбувається бактерій і довго зберігається. Просте дійство церква підносить як чудодійний акт, оточує його ореолом святості.

Православ'я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили.

Молитва — це традиційний магічний прийом, звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молінь є православні храми. Тексти молитов створюються духовенством і вміщуються в молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згуртовує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію церкви.

Релігійні обряди — це магічні церемонії, що відбуваються за усталеним ритуалом. Обряди православної церкви ґрунтуються на семи таїнствах: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, шлюб, священство, соборування. Обряди різнобічно впливають на почуття і розум віруючих — довершеністю форм, розмаїттям магічних дій, широким спектром церковної атрибутики, піднесеною урочистістю виконання, утаємниченим сенсом.

Хрещення символізує прилучення особи до православної віри та релігійної громади. Водночас хрещення має звільнити людину від первородного гріха, «змити» його. Для цього немовля, нібито від народження заплямоване гріхопадінням перших людей, тричі занурюють у воду. Вважається, що дитина народилася знову, але вже для духовного життя. На рідних і хрещених батьків церква покладає обов’язок навчати хрещених істин віри, нести моральну відповідальність за релігійне виховання дитини.

Миропомазання здійснюється церквою як символічне єднання віруючого зі «святим духом». Через змащування миром — свяченою запашною олією — відкритих частин тіла на віруючих, за вченням церкви, сходить Божа благодать. Миропомазання має свідчити про духовне зростання в релігії, відкривати доступ до наступних таїнств.

Сповідь, або покаяння, є найдійовішим засобом духовного впливу на віруючих. Сутність сповіді полягає в тому, що віруючий сповідається про гріховні вчинки й помисли і цим заслуговує прощення (відпущення) гріхів, отже, зберігає духовний зв'язок з церквою і надію на її заступництво.

Причастя, або євхаристія, започатковане, стверджує церква, самим Ісусом Христом, що надає цьому таїнству особливої ваги. Віруючі причащаються освяченим пшеничним хлібом і виноградним вином, символами тіла й крові Христа. Вважається, що з причастям приходить цілюща сила для тіла та гріховної душі. Здійснення цього таїнства є «спільною справою» всієї церкви. Євхаристія — необхідна умова єдності віруючого з церквою, витоки цього таїнства — в тотемних віруваннях давніх народів, звичаях поїдати тіла і пити кров священних тварин — тотемів.

Шлюб як церковне таїнство склався у православ'ї значно пізніше інших таїнств. Це пояснюється міцністю вікових народних традицій, які супроводжували й символізували подружній союз. Утверджуючи свою місіонерську роль, церква формувала переконання в тому, що шлюб без освячення не може бути тривким. Через шлюбний обряд церква поширює свою моральну санкцію на сімейно-побутове життя парафіян, стосунки у сім'ї, виховання дітей. Церква вимагає підпорядкувати подружнє кохання любові до Бога і самої церкви, проголошує зверхність чоловіка в сім'ї, його пастирську роль у цій «малій церкві», а дружину розглядає як помічницю духовного «кормчого». Шлюбний союз церква трактує як вічний, а розлучення і повторний шлюб — як вимушену поступку людській слабкості.

Священство стосується безпосередньо внутрішнього життя церкви, формування її ієрархії: єпископів, священиків, дияконів. За усталеним ритуалом покладання рук єпископа християнин начебто дістає особливу благодать бути пастирем церкви або його помічником — дияконом. Таїнство священства підкреслює виняткову роль церковної ієрархії як посередника між рядовими віруючими і Богом. Висвячені за відповідним обрядом дістають право навчати паству істин релігії і виключне право на тлумачення цих істин. Головне призначення таїнства — піднести авторитет церкви як суспільного інституту, утвердити її в ролі духовного наставника і поводиря.

Соборування (останнє помазання) є таїнством, в якому церква здійснює свій духовний патронаж над недужими. Водночас з помазанням хворого освяченим єлеєм служитель культу просить Божу благодать для зцілення тілесних недугів. Та найбільше випрошується відпущення гріхів, оскільки церква традиційно вважає тілесну хворобу наслідком гріха, а сам гріх розглядає як хворобу духа.

Православ'я, на відміну від католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі в наш час налічується 15 автокефальних національних церков. Вони діють автономно в організації внутрішньоцерковного життя. їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди, колегіальні органи управління.

Очолює УПЦ митрополит Київський і всієї України, управління єпархіями здійснюють єпархіальні архієреї. Єпархії поділяються на церковні округи. В УПЦ, як і в інших православних церквах, послідовно здійснюється ієрархічний принцип, за яким нижче духовенство підпорядковується вищому.

Українська православна церква має 35 єпархій, в яких діють понад вісім тисяч громад віруючих, налічує 105 жіночих і чоловічих монастирів. Серед них найвідоміші Києво-Печерська та Почаївська лаври. Діють 12 духовних навчальних закладів. Духовні семінарії існують у Києві, Одесі й Луцьку. Тут навчаються понад дві тисячі слухачів, єпархіальні школи готують псаломщиків і регентів. У Києві відкрито духовну академію, яка готує кадри вищого рівня. На рівні релігійних громад створено 16 братств, діють понад 1550 недільних релігійних шкіл, де Закон Божий вивчають діти віруючих. УПЦ має 27 періодичних видань, серед яких чільне місце посідають газети, журнали та релігійні календарі. Церковну службу здійснюють понад п'ять тисяч священиків. Найбільші релігійні громади УПЦ сконцентровані у східних областях України, проте чимало релігійних громад і православних храмів діють у західних областях нашої держави.

Крім УПЦ, в Україні діє Українська православна церква КИЇВСЬКОГО патріархату (УПЦ КП). Виникла ця церква у 1992 р. на основі об'єднання частини релігійних громад і духовенства Української православної церкви та Української автокефальної православної церкви. За догматикою і культовою практикою вона нічим не відрізняється від інших православних церков. Особливість полягає в тому, що ця церква ні від кого незалежна в управлінні, має свого патріарха, який обирається помісним собором, вважає себе спадкоємницею православ'я, запровадженого в Київській Русі. Керує церквою Вища церковна рада на чолі з патріархом, який має титул «Патріарх Київський і всієї Руси-України». Ієрархи церкви зазначають, що УПЦ КП є національною церквою і претендує на статус державної.

В Україні нині існує три незалежні православні церкви, що мають своїх патріархів і митрополитів. Це свідчить про наявність кризи, яку переживає українське православ'я. Запровадження християнства на Русі.

Догмати католицької церкви відрізняються основно від учення православ'я — та мають такі ознаки:

догмат про походження Святого Духа (filioque) — від Бога-Отця і від Бога-Сина, на відміну від православ'я, де визнається походження (рос. исхождение) святого Духа прямо від Бога-Отця;

вчення про чистилище — проміжне місце між раєм та пеклом, у якому душі грішників очищуються перш ніж отримати вічне щастя в раю;

вчення про непорочне зачаття Діви Марії — народження без гріха Матері Божої;

догмат про непогрішність папи — у справах віри з питань віри й моралі папа римський, як Найвищий Пастир Церкви не може, зобов'язуючи всіх віруючих, помилятися.

Інші канонічні відмінності, що вирізняють католицизм та інші християнські течії:

· безшлюбність усього духовенства в римському католицизмі;

· перманентність священства — священик, раз висвячений, не може залишити духовного сану;

· почесний титул кардинала, якого немає в інших християнських церквах;

· заборона розірвання шлюбу.

3. Протестантські течії та їх відмінності

Протестантські напрями християнства в Україні є неоднорідними, вони поділяються на дві групи.

Перша група — це різноманітні церкви і течії, вчення яких сформувалося на ґрунті західного протестантизму, що відколовся від католицької церкви. До них належать баптисти, євангелісти, п'ятидесятники, меноніти, адвентисти, єговісти та ін. Ці церкви й секти ще називають «пізнім протестантизмом».

Друга група — церкви і секти, віровчення яких склалося на ґрунті православ'я, вони відкололися від православної церкви. До них належать старообрядці, молокани, хлисти, духобори, істинно православна церква, православні християни та ін. Найпоширеніші в Україні — протестантські конфесії західного спрямування. Інші не набули значного поширення.

Церква євангельських християн-баптистів (ЄХБ). У нашій країні — найчисленніша і найбільш поширена серед протестантських церков. Організувалась у 1944 р. внаслідок об'єднання баптистів з близькими до них євангелістами та деякою частиною громад п'ятидесятників.

1. ЄХБ — Євангельські християни баптисти — найбільш потужна протистанська течія. У Львові основний храм — початок зеленої напроти муз. школи. В тій конфесії не можна хлопати під час прославлення, танцювати, не визнають обов’язковість розмовами мов (їх ще називають ангельські).

2. Пятидесятники — розмовляють мовами в храмі під час молитви,вважають що кожен спасенний повинен бути обдарований мовою, яку розуміє він та Бог. Все інше майже як у баптистів.

3. Євангельські церкви — більш розкуті, можна плескати, прославлення здійснюється на різних інструментах (гітари, барабани, синтезатори…). Більшість церков мають свої доктрини, але це вже треба детально говорити про кожну церкву. Як правило молодь ходить в такі церкви.

4. Харизмати — розмовляють мовами, танцюють під час прославлення, іноді дуже сильно кричать славлять Бога, вірять у зцілення, це більше стосується Американців, коли проповідник під час проповіді бігає по рядами та кричить славлячи Бога.

Є і інші (особливо пятидесятники) в яких не дозволено дивитися телевізор, жінкам ходити в джинсах, чоловікам носити краватки, закидати ногу за ногу, деякі не ходять на вибори, чоловіки та жінки сидять окремо…як правило такі церкви знаходяться в районних центрах або селищах.

Наприкінці XIX ст. поширюється євангелізм у східних областях України та в Росії. На відміну від баптизму євангелізм тут мав аристократичний характер. Його провідниками були лорд Ресток, граф Бобринський, графиня Шувалова, барон Корф, поміщик і полковник В. Пашков, інженер І. Проханов та ін. Пашков і Проханов почали активно працювати над створенням церкви євангелістів. Вони видавали євангельську літературу і журнал «Руський робочий». У 1908 р. у Катеринославі відбувся перший з їзд євангелістів, на якому було утворено Всеросійський союз євангельських християн на чолі з І. Прохановим.

Сенс людського життя, згідно з баптизмом, полягає у підготовці «до вічного блаженства» у потойбічному світі. «Вітчизна моя на небесах, до неї рветься і прагне душа», — співають віруючі на молитовних зборах. Серед баптистів є чимало людей, які замикаються сферою лише релігійного життя. Останнім часом у баптизмі більше звертається уваги на примирення моральних повчань з соціальною дійсністю. Основна увага зосереджується на пропаганді таких моральних принципів, як милосердя, співчуття, покірність, працелюбність, повага і любов до людини тощо. Все це у баптизмі тлумачиться як богоугодна справа, «служіння на ниві Господній», що спонукає віруючих до активності в соціально-культурному житті.

П'ятидесятництво. Близька до баптизму за характером віровчення протестантська течія в християнстві. Це порівняно молода, однак досить активно діюча релігійна секта в Україні. Назва секти пов'язана з біблійною легендою про те, що якраз у день п'ятидесятниці на апостолів зійшов «дух святий» і вони, набувши «дару говорити іномовами», пішли в різні країни проповідувати християнство (Дії —,2:1 — 5).

Секта виникла наприкінці XIX — на початку XX ст. у США. Американський дослідник протестантизму Д. Гордон зазначав, що засновниками цієї секти були баптистські проповідники І. Спелінг і Р. Бріант, у 1896 р. на баптистську громаду Спелін-га в штаті Теннессі внаслідок тривалого моління ніби зійшов «дух святий». Віруючі, змучені життєвими незгодами, знедолені й залякані безнадійним майбутнім, почали завзято молитись у релігійній громаді, впали в істеричний стан, їх охопив екстаз. Деякі з них почали вигукувати слова молитви, звернення до Бога, бурмотіти незрозумілі слова. Це було сприйняте як «Боже чудо», подібне, мовляв, до того, як це мало місце зі «святими апостолами в день п'ятидесятниці». Звістка про це «чудо» поширювалася проповідниками в інших штатах країни. У 1901 р. на учасників біблійної школи в Канзасі також «зійшов святий дух», і вони почали розмовляти з ним різними мовами. Істеричні моління почали проводити у багатьох протестантських громадах США.

У своєму віровченні п'ятидесятники багато уваги приділяють догмату про друге пришестя Ісуса Христа і встановлення ним тисячолітнього царства Божого. Проповідь тисячолітнього царства пов'язується п'ятидесятниками зі страшним судом. «Ми, згідно з обіцянкою Божою, — твердять сектантські проповідники, — чекаємо нового неба і нової землі, де панує правда… А сучасне небо і земля зберігаються для вогню в день страшного суду і загибелі нещасних людей». Подібні повчання формують у віруючих песимізм, скептичне ставлення до життя, обмежують сферу культурного спілкування. Врятуватися, на думку сектантів, можна лише шляхом глибокої віри і прийняття духовного хрещення. Духовне життя віруючих фактично обмежене сферою релігійної громади.

Висновки

На мою думку, головна відмінність між традиційними (тобто католицькими й православними) та протестанськими християнськими течіями є те, що в протестантів:

— першочергове значення має покаяння

— хрещення відбувається в свідомому віці

— менша кількість (або їх відсутність) обрядових моментів (останнє суб'єктивне).

Соціальне вчення католицької церкви — це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спирається на позиції провіденціалізму.

Православ'я, подібно до інших церков, релігій, функціонує у певному соціальному середовищі, у складній системі взаємовпливів і залежностей. Як суспільний інститут церква розвивається водночас із суспільством, державою. Вона реагує на зміни у суспільному житті, соціальному оточенні, на імперативі часу.

Модернізм, чи оновлення, є адаптацією церкви до умов постійного руху суспільства, змін у ньому, наукового та культурного прогресу. Модернізм — необхідна ланка у забезпеченні життєдіяльності церкви, спосіб її самозбереження.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.