Сьогодні важко знайти хоча б од­ну державу в світі, яка б не на­магалась вдосконалювати свою діяльність з реалізації відповідних функцій. Однією із форм такого вдос­коналення є реформування державної діяльності у відповідних її напрямах. Після проголошення незалежності України, прийняття її Конституції теж виникли проблеми, пов´язані з удосконаленням та реорганізацією органів державної влади як законо­давчої, виконавчої та судової. Чітко це розуміючи, ще в 1997 р. Інститутом законодавства Верховної Ради Ук­раїни була розроблена і обговорена на Всеукраїнській конференції загальна Концепція державно-правової рефор­ми та її основні напрями, а саме: пар­ламентська, адміністративна, судова та муніципальна реформи [1]. Були вироблені основні засади її здійснен­ня та відповідні рекомендації. Напри­клад, по адміністративній реформі була створена в державі спеціальна комісія, яку певний час очолював пер­ший Президент України Л. Кравчук. У Верховній Раді була проведена міжнародна науково-практична кон­ференція щодо проблем парламент­ської реформи за участю керівництва Верховної Ради, народних депутатів, науковців,   практичних   представників, органів інших гілок державної влади [2].

Була розроблена і концепція судо­во-правової реформи. Але не вистачи­ло політичної волі керівників держа­ви, окремих її органів щодо втілення задумів у життя. Ускладнювались соціально-політичні ситуації в дер­жаві та були інші причини, внаслідок яких плани реформування зависли, як кажуть, у повітрі, внаслідок цього сьо­годні державний механізм працює не ефективно, спостерігається протисто­яння не лише серед керівників держа­ви, а серед відповідних її органів. Зміни в керівництві держави (прези­дентів, особливо урядів), призводили в багатьох випадках до необґрунтованих кадрових змін. Оцінкою діяль­ності державного службовця були не його фахові, практичні та оргінізаційні здібності, а належність до відпо­відних партій, які сьогодні в багатьох випадках уособлюють якості промис­лово-фінансових угруповань, для ба­гатьох з яких на першому плані стоять не державні, суспільні інтереси, а власні.

І знову змінилась влада, яку сьо­годні уособлює в основному Партія регіонів. Слід зазначити, що нею вже зроблено ряд кроків, які через об´єк­тивні та суб´єктивні причини не завжди оцінюються позитивно з боку представників інших політичних партій, громадян України. Водночас не можна відмітити її намагання дещо поліпшити ситуацію в державі в окре­мих напрямах її діяльності. Одним із перших кардинальних кроків у цій об­ласті є поліпшення справ у такій важ­ливій сфері, як судова діяльність. Я не думаю, що є потреба сьогодні говори­ти про роль судів, окремих суддів у зміцненні законності, захисту прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства чи держави. Про це над­звичайно багато вже написано, сказа­но у ЗМІ, на різних зібраннях (конфе­ренціях, нарадах, сімпозіумах тощо). Не можна не вітати намагання Прези­дента України В. Януковича здійснити судову реформу в Україні. У зв´язку з цим своїм Указом він створив робочу групу з питань судової реформи, до якої входять представники наукових кіл, працівники державного апарату та інші практики. Досить представлені в цій групі й як колишні, так і нинішні працівники органів судової влади. Робочу групу очолює міністр юстиції О. Лавринович. Пройшло вже кілька засідань цієї робочої групи. Були гострі дискусії стосовно структури су­дової системи, меж повноважень судів загальної юрисдикції, спеціалізованих судів, місця апеляційних та ка­саційних інстанцій, порядку форму­вання судівського корпусу, ролі тих чи інших органів у здійсненні судової ре­форми тощо. Запропоновано не мало важливих і цікавих пропозицій щодо вдосконалення судової діяльності в нашій державі. Окреслено ряд про­блем, які повинні бути вирішені у про­цесі судової реформи.

Однією з таких проблем є проблема основних засад, основних принципів здійснення реформування у судовій сфері. Як нам здається, судова рефор­ма має ґрунтуватися насамперед на за­гальних принципах реформування державної діяльності в цілому. Це зу­мовлено тим, що в Україні функціонує єдина державна влада, яка відповідно до ст. 6 Конституції України здійс­нюється на засадах її поділу на вико­навчу, законодавчу і судову. Це вима­гає і вироблення перш за все єдиних принципів державного реформування. Як сказав свого часу один із відомих класиків, той, хто береться за окремі питання, попередньо не вивчивши за­гальне, буде постійно натикатися на загальні питання. Таким чином, не можна сьогодні реформувати судову владу без урахування загальних прин­ципів реформування в інших напрямах здійснення державної влади. Безпе­речно потрібно віддзеркалювати й особливості основних засад здійснення не лише судової, а й парламентської, адміністративної та муніципальної (реформи самоврядування) реформ.

Якщо вести мову про загальні заса­ди (принципи) судової реформи, то їх зміст зводиться до такого.

Судова реформа України повинна здійснюватись у системному взаємо­зв´язку з парламентською, адміні­стративною та муніципальною ре­формами, що зумовлюється єдністю системи державної влади.

Хіба можна, наприклад, сьогодні успішно здійснювати судову реформу без її законодавчого забезпечення, яке здійснюється з боку Верховної Ради України, ефективної діяльності Кабі­нету Міністрів України, ряду відпо­відних міністерств та відомств (напри­клад, Міністерства юстиції, Міністер­ства фінансів, Державної судової адміністрації та інших органів вико­навчої влади), органів місцевого само­врядування та місцевих державних адміністрацій (наприклад, при вирі­шенні питань, пов´язаних із наданням приміщень для розміщення судових установ).

Судова реформа повинна бути спрямована на забезпечення консти­туційної незалежності суддів та орга­нів судової влади, від інших органів державної влади та їх посадових осіб, як однієї з основних ознак пра­вової держави. Вплив на суддів у будь-який спосіб, як зазначається у ст. 126 Конституції України, заборо­няється. Проте практика нашого жит­тя свідчить, що є чимало прикладів впливу з боку окремих посадових осіб, органів державної влади на окремих суддів, а інколи і на суди. Навіть Кон­ституційний Суд України (КСУ) різних складів у своїй практиці прий­мав рішення, які піддавались гострій критиці з боку вчених і практиків що­до їх конституційності. Згадується не­давній виступ на 5-му каналі україн­ського телебачення доктора юридич­них наук, члена-кореспондента НАН України В. Шаповала, який навів до­статні аргументи щодо невідповідно­сті рішення КСУ Конституції України з приводу формування парламент­ської коаліції за участю окремих на­родних депутатів України.

Не забувається прийняте в недав­ньому минулому і рішення КСУ щодо обрання Президента на три строки, в той час, коли ст. 103 Конституції України чітко зазначає, що особа не може бути обрана на посаду Прези­дента більше ніж два строки підряд. Як не дивно, але навіть деякі наукові установи, на жаль, підтримали подібне рішення і намагались його відповід­ним чином обґрунтувати.

Суди є рівноправною і важливою складовою конституційного механіз­му державної влади. Це теж випливає з ознак правової держави, яку ми вибудовуємо, керуючись ст. 1 Кон­ституції України. Керуючись цим, ні

Верховна Рада, ні Президент, ні Кабі­нет Міністрів не повинні впливати на суди, окремих суддів, порушувати цей принцип. Однак ми маємо чимало нега­тивних фактів, що систематично висвітлюються у ЗМІ щодо порушень цього принципу. Не можна користува­тися у цьому випадку нікчемним висло­вом «правий той, у кого більше прав».

Судова реформа повинна здійсню­ватися на основі відповідних поло­жень Конституції України та чинних законодавчих актів. У цьому випадку слід чітко дотримуватись ст. 125 Кон­ституції України, яка вказує на те, що система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації, а найви­щим органом є Верховний Суд Украї­ни. Вищими ж судовими органами спеціалізованих судів є відповідні спеціалізовані суди, відповідно до за­кону діють апеляційні та місцеві суди. Цілком зрозуміло, що будь-яка зміна системи судів, перш ніж її здійснюва­ти, вимагає внесення відповідних змін до самої Конституції.

У процесі здійснення судової ре­форми особливу увагу слід звернути на ч. 4 ст. 124 Конституції України в якій зазначено, що народ безпосеред­ньо бере участь у здійсненні правосуд­дя через народних засідателей та при­сяжних. Сплило майже 14 років після прийняття Основного Закону, але по­ки що цей інститут демократичного розвитку судової діяльності працює недосконало. На нашу думку, має стати одним із принципів судової реформи розумне поєднання держав­них та самоврядних засад у здій­сненні правосуддя, які в умовах де­мократизації повинні знаходити свій подальший розвиток.

Законодавство про судову діяль­ність повинно бути чітким, зрозумі­лим, однозначним за своїм тлумачен­ням, без наявності правових колізій.

Недосконалість закону нерідко вико­ристовується для винесення незакон­них рішень, що порушують не лише права і свободи громадян, а негативно в цілому впливають на життя суспіль­ства, діяльність держави, наприклад, згідно із Законом України «Про статус захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастро­фи», для таких осіб передбачено близько 50 видів послуг, компен­саційних виплат, доплат і допомоги. Проте питання соціального захисту, належного забезпечення прав «чорно­бильців» є одним із найболючіших. Насамперед йдеться про неузгодже­ність зазначеного Закону та відповід­ної постанови Кабінету Міністрів, якою значно занижені рівні виплат «чорнобильцям», оскільки фінансу­вання згідно із Законом значно пере­вищує можливості державного фінан­сування. Це дає законні підстави «чор­нобильцям» звертатись до судів із скаргами щодо виплати недотриманих сум. Зрештою, це суперечить консти­туційним положенням. Адже відпо­відно до ч. З ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів, або внесення змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Це мо­ва йде про закони, а що вже говорити про підзаконні та нормативно-правові акти, якими є постанови уряду? Адже Кабінет Міністрів України у своїй діяльності має керуватися як Консти­туцією, так і законами України, що пе­редбачено ст. 113 Основного Закону України. Це лише у нашій державі може бути, щоб урядова постанова ігнорувала як конституційні вимоги, так і закони. У зв´язку з цим нині пода­но до судів майже 90 тис. позовів, а з них 67 тис. позовів — лише із Жито­мирської області на суму 735 млн грн. Накладено 19 арештів на рахунки підрозділів управлінь соціального за­хисту і праці на суму 26 млн грн. З кожним роком збільшується стяг­нення коштів у примусовому порядку. Якщо у 2005-2007 рр. лише в Жито­мирській області було стягнуто 7,9 млн грн, то вже у 2008 р. — 21,8 млн грн. Унаслідок цього управління пра­цею та соціального захисту на місцях стали заручниками складної ситуації. Це призвело до того, що робота деяких управлінь повністю паралізована в ча­стині здійснення виплат постраждалим громадянам, оскільки вже сьо­годні сума арештів значно перевищує їх річні кошторисні призначення. Про таку абсурдну ситуацію велась мова на парламентських слуханнях щодо по­долання наслідків Чорнобильської катастрофи у квітні 2009 р. Але й до цього часу ситуацію не виправлено. Сподіваємось, що новий уряд України зверне увагу на цю проблему

А скільки ведеться нині дискусій щодо необхідності узгодження норм ЦК та ГК України, які суперечать одне одному, що веде до ускладнення їх за­стосування на практиці?

Законність, неупередженість і справедливість — основа діяльності суддівського корпусу. Нині в Україні 9 тис. суддів, з яких 6,5 тис. працюють у загальних судах, а адміністративних та господарських судах — відповідно 1 171 і 1 119. Саме вони покликані за­безпечити законність, неупередже­ність, справедливість. Не можна не погодитись із заступником Голови Ко­мітету Верховної Ради України з пи­тань правосуддя О. Шустік, що лише комплексна реформа зробить судову систему простою, чіткою, прозорою та забезпечить справжнє судочинство — доступне, якісне, оперативне, менш витратне для громадян. Сьогодні ж громадянин, як справедливо зазначає вона, може роками ходити по судах і фактично не бути допущений до пра­восуддя через формувальні процедури та існування судів різних юрисдикцій. Судді відмовляють у прийнятті заяви з причини непідсудності справи — за­гальний місцевий суд вважає, що спір має розглядати окружний адміністра­тивний, який відсилає до господарсь­кого суду. Останній у свою чергу по­вертає справу до загального чи адмі­ністративного суду. У результаті тако­го довготривалого ходіння по колу люди впадають у відчай та зневіру, повністю розчаровуються в судах, оскільки не можуть захистити свої права [3]. Тому з метою усунення па­ралелізму і дублювання в органах су­дової системи реформа повинна здійснюватись на основі чітко роз­поділених функцій та повноважень між органами судової влади, а також інших державних органів, громад­ських формувань, повноваження яких мають пряме відношення до су­дової діяльності.

Прийняття несправедливих рішень — причина того, що Україна є однією з країн, громадяни якої найчастіше звертаються до послуг Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. За останніми даними, на розгляді в Стра­сбурзі перебувають 8 тис. заяв від ук­раїнських позивачів, і майже кожна десята скарга до Європейського суду надходить саме від українських пози­вачів. Найпоширенішою скаргою ук­раїнців є порушення права на справед­ливий судовий розгляд.

Абсолютна більшість позовів про державу, яка не може забезпечити захист їх прав, виграють наші грома­дяни. Це зумовило необхідність прий­няття в Україні спеціального Закону «Про виконання рішень та застосуван­ня практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.

А скільки наших громадян без­підставно були притягнуті до кримі­нальної відповідальності та відбува­ють або відбували це покарання у ви­правно-трудових колоніях? Достатньо лише згадати приклад із убивством те­лежурналіста Александрова, справу якого розглядав Донецький обласний суд, який безпідставно притягнув до кримінальної відповідальності без­винного громадянина Вердюка.

Законодавство про судоустрій та судочинство має бути необхідною мірою гармонізовано з європейським та міжнародним правом. Адже Украї­на, її громадяни, юридичні особи не рідко звертаються до послуг як пози­вачі або відповідачі у міжнародних су­дах (наприклад розгляд справи в Міжнародному суді в Гаазі щодо ост­рова Зміїного) та арбітражів при вирішенні тих чи інших питань. Украї­на є учасником ряду двосторонніх та багатосторонніх міжнародних угод у цій сфері. Вона, як відомо, робить ряд кроків по шляху до Європейського Союзу, де діє єдине законодавство і єдине судочинство. Відповідно до по­ложення Лісабонського договору у Євросоюзі буде функціонувати Суд Правосуддя ЄС, який охоплюватиме Суд Справедливості, Загальний Суд та спеціалізовані суди. Щодо Європейсь­кого суду з прав людини, то вже прий­нятий Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європей­ського суду з прав людини». Ми вже нині маємо здійснювати і ряд інших заходів, пов´язаних із гармонізацією законодавства у зазначеній сфері.

Підготовка суддівських кадрів по­винна враховувати основні положен­ня судової реформи України.

При доборі кадрів до судових орга­нів необхідно враховувати їх фахові, ділові та моральні якості, які повинні бути закладені у відповідних освіт­ньо-професійних програмах підго­товки кандидатів у суді. Не дивля­чись на значну кількість юристів, яка випускається у ВНЗ України, на нашу думку, ще мало уваги приділяється спеціальній підготовці кадрів для су­дових органів, особливо для спеціалі­зованих судів і на це повинна відпо­відним чином реагувати вища школа. Розуміючи це, на юридичному факультеті Київського національного економічного університету імені Ва­дима Гетьмана за зверненням керів­ництва Вищого господарського суду України розпочата з 2010 р. підготовка юристів за новою магістерською про­грамою «Господарське судочинство». Як нам здається, набуття не лише юридичних, а й економічних знань в рамках цієї програми сприятиме більш якісній підготовці фахівців для потреб господарських судів нашої дер­жави.

Наукове забезпечення розробки і здійснення судової реформи України є гарантією її ефективності. Як нам здається, вченим Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, НАПрН України, юридичних ВНЗ та факультетів, слід зосередити увагу на проблемах не лише розробки, а й подальшого здійснення реформу­вання судоустрою та судочинства.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.    Державно-правова реформа в Україні : матеріали наук.-практ. конф. (листопад, 1997 р.) / ред-кол. : В. Ф. Опришко та ін. — К., 1997. — 420 с.

2.    Парламентаризм в Україні: теорія і практика / редкол.: С. Г. Гавриш, В. Ф. Опришко (співголо-ви)таін. — К., 2001. — 660 с.

3.    Шустік О. Найоптимальнішою для України є триланкова судова система // Юридичний вісник України. — 2010.-№ 18. — С. 5.