Вступ.

1. Становлення освіти в Стародавні часи.

1.1. Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації.

1.2. Школа і педагогіка стародавнього Риму.

2. Розвиток освіти в Середньовіччі.

2.1. Основні характеристики освіти у Середньовіччі.

2.2. Організація шкільної справи в Європі за часів Відродження.

2.3. Виникнення перших університетів у Західній Європі та організація навчання.

2.4. Освіта за часів Реформації та Контрреформації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Реформування освітньої системи, розробка та здійснення нової стратегії навчання й виховання посилюють увагу до історико-педагогічної проблематики, вимагають глибокого вивчення як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду. Історія педагогіки не дає безпосередніх конкретних рецептів, але сприяє розумінню того, як ставилися й вирішувалися проблеми виховання в минулому, як накопичувалися педагогічні знання, відбувалося становлення і трансформація традицій освіти й діалог різних культур. Без цього неможливий ні сучасний теоретичний пошук, ані розв’язання завдань управління педагогічним процесом.

Вітчизняний досвід освіти, її національні традиції та засади досліджуються досить активно (С.Золотухіна, Я.Ісаєвич, С.Кваша, Б.Мітюров, Є.Мединський, В.Микитась, В.Нічик, І.Паславський, Н.Яковенко та інші). Менше уваги приділяється світовому, передусім європейському досвіду, хоча його вплив як у минулому, так і в наш час усіма визнається.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси історичного становлення освіти в світі.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити становлення освіти в Стародавні часи;

· охарактеризувати розвиток освіти в Середньовіччі;

· дослідити виникнення перших університетів у Західній Європі та організація навчання;

· проаналізувати організацію шкільної справи в Європі за часів Відродження.

Об’єктом дослідження є історичний розвиток освіти.

Предметом дослідження виступають етапи розвитку освіти у світі.

1. Становлення освіти в Стародавні часи

1.1. Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації

Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктографічні школи ( від гр. pictos — писаний фарбою, мальований і gramma — пишу; мальоване письмо ). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішньої Мексіки. У той час там проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних дослідженнях цей період називають культурою майя.

За пізніших часів перші школи з'являються в країнах Сходу: Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Китаю, Індії. Саме у цих країнах зростала роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникли писемність, початки математики, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготривалого й планомірного навчання.

Приблизно у IV тисячолітті до н.е. відбулося об'єднання невеличких держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період і з'являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навичками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. Однак потреби господарського, суспільного життя, управління державою спонукали до створення у ІІІ-му тисячолітті шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У Древньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом "Лю-і", етикетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуванням колісницею. Загалом, навчалися у школах понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3^4 тисячі знаків ).

З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх — такою була програма навчання в китайській школі: державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою[1, c. 56-58].

1.2. Школа і педагогіка стародавнього Риму

Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афінська держава поступово втрачає свою могутність. У Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання й навчання склалась в VI-V ст. до н.е. і відповідала розвитку рабовласницького ладу. Це був період розвитку рабовласництва і класового розшарування населення (патриції — рабовласники, вільне привілейоване населення (плебеї — вершники, біднота). Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади у державі.

Значно пізніше у Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. У середині 1-го тис. до н.е. приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого релігійного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь.

Найбільш відомим педагогом у Древньому Римі був Марк Фабій Квінтіліан. Зокрема, у своєму творі "Про виховання оратора" він вперше визначив якості викладача школи риторів. Доречними є його думки щодо утвердження рівних взаємин з учнями, виявлення поваги до них[9, c. 26-27].

2. Розвиток освіти в Середньовіччі

2.1. Основні характеристики освіти у Середньовіччі

Наприкінці Середньовіччя повною мірою давалися взнаки негативні риси традиційної освіти в Західній Європі: невідповідність її запитам часу, відірваність від життя, обмеженість доступу до неї, вузькість програм, відсутність професійної підготовки вчителів, жорстока дисципліна, застарілі методики викладання. Монопольні позиції в цій галузі займала католицька церква. Мислителі й педагоги Відродження розробили нову концепцію виховання, в основі якої лежали ідеї гуманізму, цінності земного життя людини, необхідності її всебічного й гармонійного розвитку. У ренесансній виховній тріаді— розумове, фізичне та моральне вдосконалення особистості— освіті належало провідне місце.

На запитання про організаційні форми останньої гуманісти не дали чіткої відповіді. Цілком зрозуміло, що тогочасна школа відповідати їх вимогам не могла, тому вони її більше критикували, ніж займалися розробкою позитивних проектів. П.П.Верджеріо (1370— 1444роки), один із піонерів ренесансної педагогічної думки, вважав здобуття знань справою індивідуальної ініціативи, хоча і відзначав певну потребу в законодавстві щодо освіти: "адже для держави важливо, щоб молодь… була добрих звичаїв… це буде корисним для суспільства і благом для неї самої"[2:100]. У творах Еразма Роттердамського (1466— 1536роки) та М.Монтеня (1533— 1592роки) йшлося здебільшого про те, якою школа не повинна бути. Обидва гуманісти не шкодували чорної фарби, змальовуючи жахливий стан освітніх закладів свого часу. М.Монтень писав: "Зайдіть у коледж під час занять. Ви не почуєте нічого, крім галасу,криків школярів, яких б’ють, і криків учителів, очманілих від гніву"[3:211]. Подібної думки був також Еразм, який радив батькам якомога довше тримати дитину вдома. Він наводив багато прикладів жорстокості, бездушності вчителів, цькування новачків, варварських звичаїв школярів[4:276-281]. Середньовічна школа переживала кризу, тому й викликала в ренесансних мислителів відразу.

Проте деякі позитивні міркування все ж таки у гуманістів були. Х.Л.Вівес (1492— 1540роки), іспанський педагог-гуманіст, тісніше зв’язаний з практикою викладання, брав участь у розробці освітніх програм та у створенні шкіл для бідних. Він мріяв про оновлену школу, де працюють кваліфіковані вчителі, де створена атмосфера доброзичливості й взаєморозуміння, де робиться все для морального, фізичного та естетичного розвитку дитини. На думку Еразма, школа або повинна бути громадською, "або хай не буде ніякої". Можна припустити, що гуманіст мав на увазі створення ефективного контролю над шкільною діяльністю з боку компетентних органів. І він, і Вівес наполягали на доступності, безкоштовності освіти, на громадському піклуванні про неї.

Процес реформування освіти просувався в Європі повільно й на перших етапах, до Реформації, мав значною мірою стихійний характер. Гуманісти виступали здебільшого як носії "теоретичного розуму", наставники "всього людства". Вони викладали переважно при дворах монархів, наставляли дітей знатних вельмож. Іноді вдавалося створити нетрадиційні навчально-виховні заклади на засадах гуманізму— такі, наприклад, як "Дім радості" Вітторіно даФельтре (1373 або 1378— 1446роки) та школа-пансіонат Гуаріно даВерона (1374 — 1460 роки) в Італії. Ці, сучасною мовою, авторські проекти були доступні елітарним колам, залежали від підтримки знаті й виглядали острівцями в освітньому морі ХVстоліття.

Проте необхідність змін, пристосування до нових умов господарювання й соціального буття дедалі більше відчувалися громадськістю, мешканцями великих міст— осередків торгівлі й промисловості. Школа поряд із сім’єю починає відігравати роль головного інституту освіти й виховання. Цікавий матеріал про еволюцію міських шкіл Італії у ХІV— ХVстолітті подається в дослідженнях К.Фрови та Дж.Петті Бальби. Він стосується виникнення так званих шкіл абака, де арифметика, зокрема, викладалася з практичним ухилом, що відповідало потребам торгівлі й банківської справи. Намітилася тенденція до юридичної освіти. Дітей прагнули якомога раніше прилучити до господарських справ[5:22]. І.Краснова звернула увагу на виховання "ділової людини" в пополанському середовищі Флоренції й "купецьку педагогіку"[6]. Як бачимо, ініціатива на цьому етапі належала міській громаді, господарським колам, представникам ділового світу.

Таку ж тенденцію спостерігаємо в Англії. Тут зазвичай школи відкривали привілейовані особи. У 1330— 1350роках функціонувало понад 400кафедральних, монастирських, колегіальних, гільдійських шкіл, тобто нараховувалося не менше 10шкіл у кожному графстві. Фундували школи також заможні купці, корпорації ремісників, муніципальні власті. У ХVстолітті помітно посилився потяг до світської освіти, а навчальні заклади дедалі більше ставали об’єктом громадського піклування. Показовою є історія граматичної школи при соборі Св.Павла у Лондоні. Заснував її в 1512році гуманіст Д.Колет (1467— 1519роки). Вона утворювалася на кошти міської корпорації, а її "патронами, управителями й керівниками", як зазначалось у статуті, стало "найчесніше й найсправедливіше братство мерсерів Лондона". Купці залучалися до планування, субсидіювання шкіл та завідування ними, обирали інспекторів, які здійснювали нагляд за навчальним процесом. Школа мала земельну ділянку, крамницю, підпорядковувалася не церкві, а світським органам влади. Понад 30років вона залишалася єдиним незалежним навчальним закладом Лондона[7:203]. Школа мала найбільшу в усьому королівстві кількість учнів (153хлопчики) і вчителів. Колет запропонував прогресивну класно-урочну систему організації навчального процесу (у Середні віки вона не сформувалася — практикувалися лекції й репетиторство), чіткий розпорядок дня, у кожний клас призначався окремий педагог (виникло поняття "вести клас"). Вступ до школи визначався природними даними й рівнем розвитку дитини. Педагоги підтримували зв’язки з батьками. Багато чого з практики школи Св.Павла стало надбанням освітян ХVІстоліття. Д.Колет зумів, узагальнивши накопичений досвід, втілити в життя найкращі складові тогочасної шкільної освіти.

Іноді процес реформування йшов, так би мовити, по вертикалі, з ініціативи університетських центрів. Так, Оксфорд традиційно об’єднував навколо себе десятки навчальних закладів різного рівня. З кінця ХІVстоліття університет почав відкривати підготовчі відділення (педагогії), які відрізнялися від звичайних публічних шкіл більш ґрунтовною науковою підготовкою. В одній із них працював Р.Ешем (1515— 1568роки), відомий теоретик і практик англійського шкільництва, трактат якого "Шкільний учитель" навіть у ХХстолітті вважався зразковим посібником з мови. Автор запропонував нову організацію навчального процесу, "жвавий і сучасний спосіб навчання рідної мови"[8:199].

Його молодий сучасник Мюлькастер, уважаючи, що школа при занадто довгому перебуванні в ній дитини стає "місцем для катування", запропонував скорочення терміну навчання з 10 до 4років за рахунок інтенсифікації навчального процесу. Його заслугою була також ініціатива щодо створення підготовчих закладів для вчителів, соціально-педагогічних факультетів при університетах, де майбутні викладачі могли б отримати відповідну до їх професії освіту. Однак проблема підготовки вчительських кадрів ще довго залишалася слабким місцем шкільної реформи в Європі.

Свій варіант організації освіти репрезентували релігійні братства в країнах Північної Європи (Англія, Німеччина, Нідерланди). Особливо активними були "брати спільного життя", учасники руху "нового благочестя". Заснований близько 1376року Г.Гроте рух охопив більшість міст Нідерландів і Німеччини та взяв під свій контроль широку мережу початкових шкіл. Новим у шкільній системі було збагачення програм за рахунок studiahumanitatis(комплексу гуманітарних дисциплін, оновленого в гуманістичному дусі) і реорганізація навчального процесу: запровадження поділу на класи та їх спеціалізація, чітка система управління й контролю за освітньою діяльністю. Найбільшим авторитетом користувалася школа містаДевентер, яка наприкінці ХVстоліття нараховувала 2200учнів (серед її випускників— Еразм Роттердамський). Її розквіт пов’язаний з діяльністю гуманіста О.Гегія, який очолював заклад у 1465— 1498роках.

Аналогічний устрій мала школа братів у Льєжі. У ній було 8класів, кожний із яких мав свій навчальний план: у першому класі вивчалася елементарна граматика, у другомучиталися адаптовані латинські тексти, у третьому— доступні дитячому вікові прозові твори римських авторів. Починаючи з четвертого класу, діти знайомилися з грецькою мовою, тоді ж розширювався й предметний діапазон навчання (логіка, риторика, композиція, філософія і, зрештою, теологія). Школою керував ректор, він призначав учителів, стежив за наповнюваністю класів. Останні були поділені на "декурії"— групи з десяти осіб, за якими наглядали старші учні[9:23].

2.2. Організація шкільної справи в Європі за часів Відродження

Реформування освітньої системи, розробка та здійснення нової стратегії навчання й виховання посилюють увагу до історико-педагогічної проблематики, вимагають глибокого вивчення як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду. Історія педагогіки не дає безпосередніх конкретних рецептів, але сприяє розумінню того, як ставилися й вирішувалися проблеми виховання в минулому, як накопичувалися педагогічні знання, відбувалося становлення і трансформація традицій освіти й діалог різних культур[1:6]. Без цього неможливий ні сучасний теоретичний пошук, ані розв’язання завдань управління педагогічним процесом.

Вітчизняний досвід освіти, її національні традиції та засади досліджуються досить активно (С.Золотухіна, Я.Ісаєвич, С.Кваша, Б.Мітюров, Є.Мединський, В.Микитась, В.Нічик, І.Паславський, Н.Яковенко та інші). Менше уваги приділяється світовому, передусім європейському досвіду, хоча його вплив як у минулому, так і в наш час усіма визнається.

З огляду на це хотілося б привернути увагу до цікавого, але маловивченого періоду історії освіти в Європі, який пов’язаний з Відродженням і Реформацією. Саме в той час закладалися підвалини освітньої системи сучасної європейської цивілізації. Логіка цього процесу, його умови, тенденції, закономірності є надзвичайно важливим і актуальним предметом дослідження, особливо з теоретичної точки зору.

Діяльність "братських шкіл" активізувалася за часів Реформації, у ХVІ— ХVІІстолітті. Добре знаною в Європі була школа громади "чеських братів", у якій діти отримували не лише загальноосвітню, а й трудову та професійну підготовку, училися жити й працювати в колективі. Досвід громади став цінним джерелом педагогічної системи Я.А.Коменського (він сам вийшов з її "лона"). Існували також світські заклади в антитринітаріїв, социніан, янсеністів, інших релігійних сект.

У європейський контекст певною мірою вписувалися українські "братські школи" ХVІ— ХVІІстоліття. Вони не були унікальним явищем. Їх слід розцінювати як результат поєднання православно-християнської, гуманістичної та реформаційної педагогічних культур. Має рацію Б.Кравців, зазначивши, що "постали вони, поширили й розгорнули свою діяльність під безсумнівним впливом таких же міських братств і цехів Західної Європи, які почали поновлюватися й активізуватися саме з поширенням ідей і віянь Ренесансу й гуманізму"[10:310]. У ХV— ХVІстолітті на Волині й у Галичині були досить розвиненими міста, провідники західних культурних традицій. Вони мали магдебурзьке право, а їх міщани прагнули об’єднати свої зусилля на освітянському терені, як у Європі. Першою з братських шкіл виникла Львівська (1586рік), згодом— Луцька, Вінницька, Київська, Кам’янець-Подільська та інші. Уявлення про зміст програм та їх організаційні засади дає "Порядок школьний"— статут школи Львівського братства. Як і в Європі, тут вивчалися "сім вільних мистецтв", знання здобувалися "от філософов, от поетов, от историков і прочая". Від учителів вимагали гуманного ставлення до дитини: "учити дидаскал и любити маєть дети вси заровно, як синов богатих, так и сирот убогих…"[11:42]. Увага зверталася на моральне обличчя "дидаскала": він — благочестивий, розумний, витриманий, не п’яниця, не розпусник. Якість навчання контролювалася спеціальними "провізорами". Братчики турбувалися про підготовку вчительських кадрів, налагоджували зв’язки сім’ї і школи. За рівнем організації навчального процесу "братські школи" України відповідали найвищим європейським стандартам, а інколи й перевищували їх.

На повну силу шкільна реформа розгорнулася в Європі вже за часів Реформації. Недаремно Ж.Компейре назвав ХVІстоліття "великою педагогічною епохою"[12:117]. На цьому етапі першість тримала Німеччина. Ідеологи Реформації М.Лютер (1483— 1546роки) і Ф.Меланхтон (1479— 1560роки) досить добре розуміли значення освіти й запровадили широкомасштабну реформу школи, пов’язавши її з радикальними змінами в суспільстві та церкві. Саме за рахунок освіти вони планували посилити свій ідейний вплив на молоде покоління.

Лютер невтомно переконував бюргерів не "економити гульденів" на організації нових навчальних закладів. У своєму посланні до бургомістрів і радників німецьких міст (1524рік) він виклав розгорнуту програму перебудови шкільної справи, дав її цілісне обґрунтування за допомогою гуманістичної аргументації. Оволодіння знаннями, зазначав реформатор, є "богоугодною справою", нехтування ними— великим гріхом. Від належного виховання залежить "добробут, честь і життя всього міста, його процвітання". Найкраща форма багатства, за Лютером,— "велика кількість учених, розумних, поважних і вихованих городян"[13:162].

Практичний, тверезий підхід до проблем освіти поєднувався у реформаторів з активним втручанням у цю сферу. Ідея "добре впорядкованої школи" втілювалася ними в життя енергійно й наполегливо. Створювалася достатньо широка мережа міських і сільських шкіл, у яких увага зосереджувалася на масовій початковій освіті. Таким чином у Німеччині виникали народні школи. Більш високий рівень освіти давали так звані латинські школи в містах, де навчання тривало, як правило, три роки. У них вивчалася антична література (вплив гуманізму).

2.3. Виникнення перших університетів у Західній Європі та організація навчання

У зв'язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в XII—XIII ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів — університети (від лат. "universitas" — сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та учнів-школярів. Університетська вчена спільнота — аналог цеху середньовічних ремісників: школяр — учень, бакалавр — підмайстер, м^сістр чи доктор — майстер. Навчаючи вчитися — формула середньовічної освіти. Сьогоднішній учень – завтра вчитель, сам був не проти повчитися на вченого майстра.

Вчені люди, які мандрували Європою в цей час, стали звичним явищем. Серед них значну частину складали так звані ваганти (від латинського дієслова "vagari" — бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою ученістю. Про них казали, що "вони збирають знання по школах, як бджоли свій мед по квітах". Університети виникали по всій Європі: у Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Парижі (1200), Кембриджі (1209), Празі (1348), Кракові (1364) та в інших містах.

Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. "facultas"- здібності). Пізніше під словом "'факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети. "Молодший", або "артистичний" (від лат. "ars" — мистецтво) — найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких вивчались "сім вільних мистецтв". Крім того було ще три "старших" факультети: медичний, юридичний, богословський (строк навчання 5-6 років), на які студентів приймали лише по закінченні "артистичного" факультету.

Таким чином, навчання мало приблизно такий вигляд. До п'ятнадцяти років хлопець навчався латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій школі. По закінченню школи він — учень університетського магістра загальноосвітнього факультету, тобто "семи вільних мистецтв". Це відбувалося протягом двох років. Юнака вчили Аристотелевій логіці та фізиці, залучали до участі в студентських диспутах, а потім випробували на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводилися на слухання лекцій з метафізики, психології, етики, політики (знову ж таки за творами Аристотеля). Вивчалась космологія і математика. Далі студент починав вчителювати. Він ставав помічником магістра, який вів диспути, де виступав у ролі відповідача. Результат цієї праці — іспит на ступінь ліценціата. Перша лекція в новій якості — і він вже магістр мистецтв. Ще два роки мо-лодий викладач навчає студентів, але й навчається сам. Двадцять один рік — початок кар'єри магістра, а за плечима вже шість років університетської науки. Паралельно з обов'язковою дворічною викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось "старшого" факультету. Там свої правила іспитів, свої вікові межі. Після іспитів одержували ступінь магістра права, медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилось 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському факультеті було найважче. Одних тільки бакалаврів треба було одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр.

Для того, щоб здобути вище звання "доктора наук", потрібно закінчити повний курс навчання в університеті (11-13 років). Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи — трактати. Лекція являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Другою формою навчання був диспут, основою якого було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам, або його студенти (в тому числі й ті, що випадково потрапили на диспут).

Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і, теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові, університети відігравали значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості[9].

2.4. Освіта за часів Реформації та Контрреформації

З Реформацією пов’язане виникнення гімназій у Страсбурзі, Аугсбурзі, Нюрнберзі та інших містах. Зразком організації слугувала Страсбурзька гімназія І.Штурма (1507— 1589роки), який очолював її впродовж 40років. Тенденція наблизити середню освіту до вищої й дати дітям обсяг знань, необхідний для вступу до університету, проявилася в діяльності В.Тротцендорфа (1490— 1556роки), ректора школи в Гольдберзі. Привертає увагу організація управління школою — виборність посад (за досвідом Римської республіки). У гімназіях і подібних їм закладах здебільшого навчалися діти заможних батьків, міської еліти. Решта бюргерства віддавала перевагу традиційним школам, латинським або німецьким[14, c. 34].

У свою чергу ортодоксальна церква намагалася шукати власні методи утримання позицій в галузі освіти. Особливо активно діяли єзуїти, які досягли значного успіху, поширивши в Європі мережу своїх установ і шкіл. Сучасники вважали єзуїтські коледжі кращими за організацією навчально-виховної роботи. У них пройшли підготовку багато відомих учених і діячів культури: Корнель, Декарт, Мольєр, Галілей, Бекон, Дідро, Вольтер. Щоправда, останній у свій час висловив незадоволення якістю отриманих знань, але це вже було у ХVІІІстолітті— столітті Просвітництва.

Реакцією на єзуїтську виховну практику стала педагогіка янсеністів, послідовників голландського богослова Янсенія. Продовжуючи традицію монастирського виховання, вони поєднали її з гуманістичними ідеями. У монастирі Пор‑Рояль (біля Парижа) під керівництвом абата Сен‑Сірана виховувався досить великий контингент дітей в атмосфері любові, чуйності й доброзичливості. Рівень освіченості був дуже високим, майже університетським, видавалися якісні підручники й методична література. Але через вороже ставлення єзуїтів навчальний заклад Сен‑Сірана припинив свою роботу в 1660році.

Хоча головною метою педагогіки Реформації й Контрреформації було релігійне виховання, церква об’єктивно сприяла розвитку світської освіти. Позитивним підсумком цього етапу стало розширення навчальних програм, виникнення масової початкової системи освіти, поступовий, дуже повільний у деяких країнах розвиток середньої й вищої освіти. Утверджувався погляд на освіту як на справу громадської, а отже, державної відповідальності, створювалися передумови для розвитку національних освітніх систем[6].

Висновки

Типи шкіл, що склалися в середині ХVІстоліття, проіснували в Європі без особливих змін більше двохсот років. Це, головним чином, німецькі гімназії, французькі коледжі, граматичні школи Англії. Вони здебільшого готували чиновників державно-бюрократичного апарату, орієнтувалися на класичну освіту. Я.А.Коменський, по суті, підсумував і теоретично осмислив накопичений досвід, вибудовуючи освітню вертикаль: "материнська" школа (сімейне виховання), народна школа рідної мови (елементарна) у селах і в невеличких містах, латинська школа (гімназія) у кожному місті та академія— у державі й великій провінції.

Підсумовуючи сказане, відзначимо деякі закономірні риси розбудови освітньої системи в епоху Відродження: зростання соціальної ваги освіти та усвідомлення її державного значення; активна участь громадськості, релігійних общин і церкви в процесі реформування освіти; гнучке поєднання традицій і новаторства; використання здобутків гуманістичної думки; посилення державного втручання в освітню сферу й курс на створення національних систем освіти. Загалом це був рух від "педагогічного ідеалізму" до "педагогічного реалізму", пристосування школи до потреб і запитів епохи. Набутий у розглядуваний період досвід був використаний педагогами наступних поколінь. Він є цікавим і для сучасної практики модернізації освітньо-виховної системи й управління навчально-виховним процесом.

Глобальні зміни в сучасній освітній економіці, які відбуваються внаслідок виникнення й поширення новітніх технологій і виробничих процесів, зумовлюють і високу залежність подальшого розвитку кожної країни від здатності її громадян здобувати, передавати й новітні знання як у виробничій сфері так і в щоденному житті. У сучасній парадигмі виробництва знання стають центральним елементом, і саме тому зміни в освіті можуть стати вирішальним фактором економічного розвитку кожної держави в тому числі і України.

В сучасному світі освіту сприймають як один з найважливіших факторів забезпечення сталого і високоефективного розвитку суспільства, задоволення сучасних і майбутніх потреб людства, розв’язання економічних, соціальних, екологічних та інших проблем.

При цьому слід враховувати, що освіта є необхідною, але недостатньою умовою для забезпечення сталого економічного й соціального розвитку кожної держави. Успіхи в охопленні освітою населення самі по собі недостатні без задіяння широкого кола інших соціально-економічних факторів, спрямованих на забезпечення розвитку ринкових відносин підприємництва, стимулювання виробництва, створення і впровадження сучасного менеджменту тощо. В реальних умовах кожної держави і України в тому числі для того, щоб освіта стала реальним і впливовим фактором соціально-економічного розвитку, необхідно не тільки підготувати кваліфіковані кадри дослідників, інженерів, викладачів, економістів тощо, а й створити умови для ефективного використання їхньої праці.

Список використаної літератури

1. КорнетовГ.Б. История педагогики. Введение в курс "История образования и педагогической мысли": Учеб. пособие.— М.: Изд-во УРАО.— 268с.

2. ВерджериоП.П. О благородных нравах и свободных науках// Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV— XVIIвв.)/ Сост., вступ. статья и коммент. Н.В.Ревякиной, О.Ф.Кудрявцева.— М.: Изд-во УРАО, 1999.— С.94-122.

3. МонтеньМ. Опыты. Книга первая.— М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1958.— 526с.

4. Эразм Роттердамский. О воспитании детей// Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV— XVIIвв.)/ Сост., вступ. статья и коммент. Н.В.Ревякиной, О.Ф.Кудрявцева.— М.: Изд-во УРАО, 1999.— С.246-296.

5. РевякинаН.В. Гуманистическое воспитание в Италии ХІV— ХVвеков.— Иваново: Изд-во Иванов. гос. ун-та, 1993.— 256с.

6. КрасноваИ.А. Проблемы воспитания делового человека во Флоренции ХІVв. (по педагогическим трактатам, семейным запискам и домашним хроникам)// Возрождение: гуманизм, образование, искусство: Межвуз. сб. науч. трудов.— Иваново: Изд-во Иванов. гос. ун-та, 1994.— С.58-73.

7. СофроноваЛ.В. Грамматическая школа св.Павла: гуманистические принципы организации образования// Школа и педагогическая мысль Средних веков, Возрождения и начала Нового времени (исследования и материалы): Сб. науч. труд./ Под ред. К.И.Салимовой, В.Г.Безрогова.— М.: Изд-во АПН СССР, 1991.— С.245-268.

8. ЭшемР. Школьный учитель. Публикация Т.М.Руяткиной// Традиции образования в Европе ХІ— ХVІІвеков: Сборник статей и материалов.— Иваново: Изд-во Иванов. гос. ун-та, 1995.— С.197-204.

9. Гаміна Т. Історія педагогіки: Навчально-метод. посібник / Анатолій Борисович Рацул (ред.). — Кіровоград : Поліграфічно-вид. центр ТОВ "Імекс ЛТД", 2003.

10. КравцівБ. Ренесанс і гуманізм на Україні// Європейське Відродження та українська література ХІV— ХVІІІст.— К.: Наук. думка, 1993.— С.300-318.

11. Порядок школьний (1586р.). Статут школи Львівського братства// Пам’ятки братських шкіл на Україні (кінець XVІ— поч. XVІIст.). Тексти і дослідження.— К.: Наук. думка, 1988.— С.37-42.

12. Левківський Михайло Васильович. Історія педагогіки / Житомирський держ. ун-т ім. Івана Франка. — Житомир, 2005. — 190с.

13. ЛютерМ. К советникам всех городов земли немецкой. О том, что им надлежит учреждать и поддерживать христианские школы// Мартин Лютер. Время молчания прошло: Избранные произведения. 1520-1526гг./Пер с нем., истор. очерк, коммент. Ю.А.Голубкина.— Х.: Око, 1992.— С.155-180.

14. КариковС.А. Влияние гуманизма и Реформации на развитие школ Германии// Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наук. праць.— Вип.6.— Харків: НМЦ "СД", 2003.— С.31-36.