Вступ

Усіх людей умовно можна розділити на три групи: 1) тих, хто вже пережив велику життєву кризу; 2) тих, хто переживає її зараз; 3) тих, кому ще випаде пережити таку кризу в майбутньому. Було б помилкою вважати, що ми можемо взагалі уникнути криз. Від критичних ситуацій та криз не застрахований ніхто.

Особливості сучасної соціальної реальності, що проявляються у високому темпі та масштабності соціально-політичних та економічних змін, соціальній нестабільності та протиріччях, негативних тенденціях розвитку суспільства (безробіття, злочинність, наркоманія тощо), вимагають від особистості гнучкості, високого рівня вмінь саморегуляції, саморозвитку та самодопомоги, що необхідні у подоланні виникаючих життєвих випробовувань.

В останні роки різні аспекти життєвої кризи, особливості її переживання та подолання є предметом вивчення у вітчизняній та зарубіжній психології. Наш аналіз досліджень показав, що різні концептуальні напрями у своїй єдності утворюють складну, багаторівневу систему, яка є методологічною базою для вивчення такого складного та цікавого явища, як життєва криза. Так, в останні роки активно досліджувалися різні аспекти важких життєвих ситуацій (Л.І. Анциферова, І.В. Бринза, О. А. Будницька та ін.); особливості подолання життєвих криз та важких життєвих ситуацій (Р.А. Ахмеров, Ф.Ю. Василюк, Н.Ю. Волянюк, О.О. Зайва, Т.Л. Крюкова, Т.М. Титаренко та ін.); особливості надання психологічної допомоги особистості, що знаходиться в критичній життєвій ситуації (О.Ф. Бондаренко, П.В. Лушин, В.Г. Ромек, Т.М. Титаренко та ін.).

Проте, незважаючи на певну вивченість даної проблеми, проведений нами аналіз засвідчив, що на теперішній час відсутнє єдине визначення життєвої кризи та процесу її психологічного подолання, вивчаються, в основному, лише окремі аспекти даної проблеми, що не дає цілісної картини цього складного психологічного явища.

1. Характеристика кризових періодів особистості

У різні періоди життя людини відбуваються зміни в її психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні зміни). У кризові періоди розвитку і становлення індивіда ці зміни раптово вибухають, розвиваються бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей психологічний феномен позначений поняттям «вікові кризи».

Вікові кризи — особливі, перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами і нею перешиваються.

У сучасній психології ще не вироблено єдиного погляду на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним явищем, результатом неправильного виховання, інші — вбачають у кризах конструктивну функцію, вважаючи їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно, більшу рацію мають ті, хто називає вікову кризу природним явищем, оскільки протягом життя її переживають усі люди. За своєю суттю вона є внутрішнім конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних цілей і шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов’язане з глибиною і гостротою усвідомлення кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється тим, наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому етапі.

Традиційно виокремлюють кризи дитинства, підліткового, юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів, психологія вивчає кризові стани. Щодо них теж побутують різні погляди. Наприклад, сучасний вітчизняний психолог Наталія Максимова виокремлює такі кризові стани у підлітковому віці: філософська інтоксикація (інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв’язання «вічних» проблем — сенсу життя, призначення людства тощо); криза втрати сенсу життя (супроводжують ЇЇ висновки про безглуздість життя взагалі, що підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають у відповідь на зовнішню психотравмуючу ситуацію — напад бандитів, смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну депресію, посттравматичний стрес).

Періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда з соціумом на різних етапах його життя, тобто на міру його включення в суспільну діяльність та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального досвіду і відтворення соціальних зв’язків. Тому вона має дещо інші вікові межі. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку, старший підлітковий вік і ранній юнацький вік належать до різних вікових періодів, а згідно з періодизацією соціального розвитку — до єдиного маргінального (перехідного) періоду соціалізації.

За твердженням Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз (рис. 4), які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): криза довіри — недовіри (перший рік життя); автономія — сором та сумніви (два — три роки); ініціативність — почуття провини (три — шість років); працьовитість, старанність — комплекс неповноцінності (сім — дванадцять років); особистісне самовизначення, ідентифікація — індивідуальна сірість, конформізм (дванадцять — вісімнадцять років); інтимність, комунікабельність — ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років); турбота про виховання нового покоління — «занурення в себе» (тридцять — шістдесят років); задоволення від прожитого життя — відчай (за шістдесят). У контексті цієї концепції становлення особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку — деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти загострюється боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може спричинити аномальну лінію розвитку.

Ідентичність (лат. — тотожний) — збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності Історії свого життя.

Е. Еріксон розглядав ідентичність у двох аспектах: 1) єдність органічного та індивідуального компонентів (єдність фізичного зовнішнього образу, задатків, тотожності, автентичності і цілісності людського індивідуального буття); 2) соціальний компонент (групова ідентичність — входження особистості у різні спільноти; психосоціальна ідентичність — відчуття людиною значущості свого буття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності має позитивний (яким має бути індивід з точки зору соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути) полюси. У протиборстві цих полюсів і формується ідентичність. Кризовий момент загострює боротьбу, внаслідок якої гору може взяти негативна ідентичність. Для позитивного розвитку людини необхідне переважання позитивної ідентичності вад негативною.

Погляд Е. Еріксона на ідентичність як на основний момент у розвитку та становленні особистості в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (усвідомлення людиною себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівнів ідентичності. Серед учених немає єдиної думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Існує твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда у соціумі зумовлюються суспільним (історичний розвиток суспільства та його специфіка) та індивідуальним (життєвий цикл особистості) часом.

Сучасна вітчизняна психологія великого значення надає проблемі допомоги особистості у подоланні кризових станів, особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що може збігатися в часі з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею сенсу власного буття і призначення у суспільстві. У соціології, інших суспільних науках таким зрушенням людини відповідає поняття «соціальний перехід» індивіда з одного соціального стану в інший. Критичні періоди і соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю (лат. — чутливий) до зовнішніх впливів, що порушує внутрішню рівновагу, спричинює появу нових потреб тощо.

У контексті процесу соціалізації поняття «кризові періоди життя особи» слід розглядати разом із категоріями «стабільність — нестабільність» розвитку суспільства, які стосуються сфер життя, пов’язаних із спілкуванням та взаємодією людей, з механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ дійсності. Адже соціально-психологічне відображення індивідом, соціальною групою соціуму визначає соціально-психологічну стабільність — нестабільність.

2. Основні вікові кризи дитини: причина та сутність

Психологи називають кризою у дитини проблемний період при переході від одного етапу розвитку до іншого. Оскільки розвиток маленької людини відбувається зазвичай нерівномірно, такі переходи можуть супроводжуватися конфліктністю, впертістю, бажанням протистояти і суперечити всім проханням батьків.

Криза розвитку — зосередження різких і капітальних зрушень і зсувів, змін і переломів особистості дитини. Криза розвитку виникає на стику двох віків і знаменує собою завершення попереднього вікового періоду і початок наступного. Сутністю кожної кризи є перебудова внутрішнього переживання, що визначає ставлення дитини до середовища, зміна потреб і спонукань, рушійні його поведінкою. Причиною виникнення кризи є незадоволення нових потреб дитини. Суперечності, що становлять суть кризи, можуть протікати в гострій формі, породжуючи сильні емоційні переживання, порушення у поведінці дітей, у їхніх взаєминах з дорослими.

Що ж це за кризи і як вони проявляються? Дитина проходить через низку вікових криз у своєму розвитку. Не буває такого, щоб вікові кризи минули дитини. Кризи — це перш за все зміна системи зв’язків дитини з оточуючими, упертість, примхливість, опір влади дорослих, емоційна нестійкість.

Розвиток дитини має нерівномірний характер. На одних етапах зміни у дитячій психіці накопичуються повільно й поступово (стабільні періоди), на інших – вони відбуваються бурхливо й швидко (критичні періоди). Послідовність розвитку визначається чергуванням стабільних і критичних періодів. Вікова криза — цілісні зміни особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів, які відокремлюють один віковій період від іншого. Вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза новонародженого, криза одного року, криза трьох років, криза семи років, підліткова криза.

Під час кризи дитина за дуже короткий термін змінюється у основних рисах цілком. Для критичних періодів характерні процеси переходу до якісно іншого типу взаємостосунків дітей з дорослими, враховуючи їх нові, доросліші можливості. Зміни в період криз охоплюють три основні компонента: «соціальну ситуацію розвитку», провідний тип діяльності, структуру свідомості дитини.  Виокремлюють наступні особливості вікових криз:

1)    межі криз невиразні, розмиті. Криза настає непомітно, дуже важко визначити момент її початку та завершення. Різке загострення (кульмінація) спостерігається лише у середині цього етапу;

2) апогей кризи виявляється у зміні поведінки дитини, її «важковиховуваності», дитина ніби виходить з-під контролю дорослих, стає вередливою, стрімко падає успішність у школі і знижується працездатність, зростає число конфліктів з оточуючими. Внутрішнє життя пов’язане з болісними переживаннями. Негативні поведінкові прояви дитини загострюються у випадку ігнорування дорослими її нових потреб в сфері спілкування та діяльності та, навпаки, пом’якшуються при гнучкому спілкуванні. Тому конфліктність та важковиховуваність під час криз сприймалися як сигнал необхідності змін у спілкуванні з дитиною;

3)    водночас у критичні періоди спостерігаються і конструктивні процеси розвитку, поява новоутворень.

Особливості психічного розвитку дитини в період немовляти (до 1 року) та раннього дитинства (1-3 роки).

Період розвитку дитини від народження до одного року називають стадією немовляти. В ній виділяють надзвичайно важливу фазу новонародженості (від моменту народження до одного-двох місяців). Фізично вже відокремившись від матері, дитина має адаптуватися до зовсім інших умов життя (звикнути отримувати кисень з повітря, ззовні приймати їжу, перетравлювати її, виділяти непотрібні організму речовини тощо).  Життя дитини тепер забезпечується певними анатомофізіологічними можливостями та рядом вроджених механізмів, які проявляються в готовності нервової системи пристосовувати організм до зовнішніх умов. Одразу після народження включаються безумовні рефлекси, які забезпечують роботу основних систем організму (дихання, кровообігу та інших). Крім них у новонародженого можна виявити захисні (тобто спрямовані на обмеження дії окремих подразників або й на повне відчуження від них), орієнтувальні рефлекси (спрямовані на забезпечення взаємодії з окремими подразниками, зокрема, пов’язаними з харчуванням). Зазначимо, що озброєність людської дитини вродженими формами поведінки значно гірша, ніж у дитинчат тварин, однак вона володіє майже необмеженими можливостями засвоювати нові форми поведінки. Умовою дозрівання мозку новонародженого є розвиток органів чуттів (аналізаторів), тому що саме з їх допомогою мозок отримує сигнали із зовнішнього світу. Джерелом і, що важливіше, організатором таких вражень для новонародженого є дорослий.

Поступово на появу дорослого у дитини виробляється специфічна емоційно-рухова реакція «комплекс пожвавлення», яку прийнято вважати початком другої фази розвитку немовляти. Дитина вже спроможна зосереджуватись на об’єктах зовнішнього світу, у неї з’явилася вибіркова емоційна спрямованість на людей, вона освоїла деякі засоби спілкування з ними. Комплекс пожвавлення раніше з’являється у дітей, чиї батьки не лише задовольняють органічні потреби дитини (годують, змінюють пелюшки), а також спілкуються та граються з нею.

Криза першого року пов’язана з освоєнням мовлення. Якщо спочатку життєдіяльність немовляти регулювала біологічна система, детермінована біоритмами, то поступово вона вступає у суперечність із вербальними ситуаціями, які створюються дорослими. Внаслідок цього дитина залишається без надійних орієнтирів у навколишньому світі: біологічні детермінанти вже деформовані, а мовні ще не настільки сформувалися, щоб дитина з їх допомогою могла вільно керувати своєю поведінкою.

Кризу першого року не вважають гострою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності у дозволених межах, терпіння і витримка дорослих пом’якшують характер кризи.

Основні особливості психічних процесів у ранньому віці — їх залежність від наочної ситуації; функціонування в нерозривній єдності з практичними діями; афективний характер спрямованості на пізнання навколишнього світу. Мовленнєве спілкування є важливим новоутворенням раннього віку. Розвивальна робота з дітьми переддошкільного віку має бути організована не за принципом спеціального розвитку окремих психічних процесів, а спрямована на загальний пізнавальний розвиток дитини, максимально різнобічне ознайомлення дитини зі світом предметів, людей, стосунків, в ході якого і відбувається поступовий розвиток особистості дитини в цілому.

Криза трьох років — це криза соціальних стосунків, а будь-яка криза стосунків є кризою виділення свого «Я». Зміна позиції дитини, ріст її самостійності і активності, вимагають від близьких дорослих своєчасної перебудови стосунків. Якщо ж нові стосунки з дитиною не складаються, її ініціатива не заохочується, самостійність постійно обмежується, у дитини, виникають безпосередньо кризові явища, що проявляються у взаєминах з дорослими, а іноді і з однолітками. Криза вперше була розкрита в роботі Ельзи Келер «Про особистість трирічної дитини». Вона виділила 7 характеристик кризи трьох років: негативізм, вередливість, гонорливість, своєвілля, знецінювання, протест-бунт, деспотизм.

Психологічні особливості розвитку дитини дошкільного віку (3-5(6)років).

Соціальна ситуація розвитку дитини в дошкільному віці визначається активізацією спілкування дитини з дорослими та однолітками. Спілкування з дорослими розгортається на основі значної самостійності дошкільника, розширення його пізнання оточуючої дійсності. Завдяки використанню провідного засобу спілкування – мови та постановці запитань діти поповнюють свої уявлення про світ. Дошкільники задають тисячі запитань. Таке співробітництво дитини з дорослим має назву пізнавального спілкування. У дошкільному віці виникає й супутня форма спілкування – особистісна, яка характеризується тим, що дитина намагається обговорювати з дорослими поведінку і вчинки інших людей. Взаємини дошкільняти з дорослим набувають пізнавально-наслідувального змісту – малюк у іграх копіює діяльність значимого дорослого та задає йому велику кількість запитань. Однак наслідування дитиною дорослого поступово стає свідомим та вибірковим.

Становлення внутрішнього психічного життя і внутрішньої саморегуляції пов’язане з цілим рядом новоутворень у психіці і у свідомості дошкільника. На кожному етапі розвитку та чи інша психічна функція виходить на перше місце. Найважливішою особливістю дошкільного віку є нова система психічних функцій, в центрі якої стає пам’ять. Пам’ять дошкільника є центральною психічною функцією, яка визначає всі інші процеси.

Важливим новоутворенням цього періоду є довільна поведінка, яку можна визначити як поведінку, яка опосередкована нормами та правилами. Вперше виникає питання про те, як треба себе поводити, тобто формується попередній образ своєї поведінки. Дитина починає опановувати і керувати своєю поведінкою, порівнюючи її з тим образом, який стає взірцем. Усвідомлення своєї поведінки і початок особистої самосвідомості – одне з головних новоутворень дошкільного віку.

Особистісні новоутворення: 1.Виникнення першого схематичного контуру цілісного дитячого світогляду. 2.Виникнення перших етичних інстанцій: «що таке добре». Етичні інстанції зростають поряд з естетичними: «красиве не може бути поганим». 3.Виникнення підпорядкування мотивів. 4. Виникнення довільної поведінки. 5. Виникнення особистої свідомості – усвідомлення свого обмеженого місця в системі взаємин з дорослим. 6.Розвиток самооцінки – усвідомлення можливостей своїх дій.

Особливості психічного розвитку дитини молодшого шкільного віку (5 (6)-10 (11) років).

Життєдіяльність дитини молодшого шкільного віку характеризується специфічною соціальною ситуацією розвитку. Основною особливістю віку є зміна соціальної позиції, прийняття нової соціальної ролі «учень». У молодшого школяра з’являється прагнення зайняти нове «доросле» положення у житті та виконувати важливу, але не тільки для нього діяльність; з’являється усвідомлення свого соціального Я, переживання себе в системі людських відносин. У взаєминах системи «вчитель-учень» для дітей молодшого шкільного віку вчитель є надзвичайно значущим. Адже, саме вчитель використовує апарат оцінок, регулює взаємовідносини дитини з іншими дорослими, формує їх ставлення до неї, її ставлення до себе.

Молодші школярі активно прагнуть знайти нове місце в колективі, завоювати повагу й авторитет серед однокласників. Це вагомий стимул в учбовій діяльності. Вже на 2-3 році навчання особистість вчителя є менш значущою для молодшого школяра, але більш тісними стають контакти з однокласниками. Дружні стосунки у 1 класі формуються на основі зовнішніх обставин, у цьому віці дружба нагадує співпрацю у якійсь справі; закінчується справа – закінчується співпраця. Однак, починаючи з 2 класу, збільшується увага у створенні дружніх стосунків щодо загальних інтересів, загальних переживань та думок. В 3-4 класах часто зав’язується вже справжня дружба.

Провідною діяльністю молодшого школяра виступає учбова діяльність. Психологи підкреслюють, що розлучення, насилля або конфліктні стосунки між членами сім’ї формують емоційно дискомфортну, напружену психологічну атмосферу в родині, суттєво впливають на внутрішню пізнавальну спрямованість молодшого школяра, його учбову успішність. Психологи стверджують, що успішне навчання дитини у школі залежить від особливостей поведінки батьків, їх емоційного стану.

Особливості психічного розвитку підлітка (11-12 до 14-15 років).

Підлітковий вік є першим перехідним періодом від дитинства до зрілості. Якісні зміни, що відбуваються в інтелектуальній та емоційній сферах особистості підлітка (інтенсивний, нерівномірний розвиток і ріст організму, особистісні новоутворення та ін.), породжують новий рівень його самосвідомості, потреби у самоствердженні, рівноправному і довірливому спілкуванні з ровесниками і дорослими. Інтенсивний статевий розвиток зумовлює виникнення статевого потягу і пов’язані з ним переживання й інтереси.

Зміни, що відбуваються в організмі дитини у перехідний період від дитинства до підліткового віку зумовлюються насамперед статевим дозріванням. Статеве дозрівання позначається на розвитку і функціях всього організму. Усе починається із змін в ендокринній системі. Посилюється діяльність гіпофізу, а його гормони стимулюють ріст тканин і функціонування залоз внутрішньої секреції (статевих, щитовидної залози та інших), що спричинює фізичний і фізіологічний розвиток. Відбувається стрибок у рості. У підлітковому віці спостерігається невідповідність у розвитку серця, судинної системи (артерій) і маси тіла. Якщо мускулатура серця і його об’єм збільшуються вдвічі, то діаметр судин залишається вузьким. Тому серце через порівняно ще вузькі судини не може постачати потрібну кількість крові до різних ділянок організму, зокрема до мозку. Тому можливі функціональні порушення у діяльності серцево-судинної ситеми (серцебиття, підвищення кров’яного тиску, головні болі, головокружіння, швидка втома, задишка, блідість, посиніння губ). Оскільки ендокринна і нервова системи функціонально пов’язані між собою, підлітковий вік характеризується, з одного боку, бурним підйомом енергії, а з іншої – підвищеною чутливістю до оточуючих впливів. З цих причин розумова і фізична перевтома, тривале нервове напруження, сильні негативні емоційні переживання (страх, гнів, образа) можуть бути причинами ендокринних порушень (тимчасовим припиненням менструального циклу у дівчаток) і функціональних розладів нервової системи. Вони виявляються у підвищеній роздратованості, збудливості, нестійкості, слабкості гальмівних механізмів, втомлюваності, розсіяності, у розладах сну.У дитинстві існує баланс у діяльності ендокринної та нервової системи. У підлітковому віці цей баланс втрачений, а новий тільки почав встановлюватися. Ця перебудова відображається на загальній неврівноваженості, дратівливості, руховій активності, періодичній апатії, в’ялості. У вищій нервовій діяльності підлітка спостерігаються суперечності. В одних випадках учні цього віку поводять себе цілком розсудливо, виважено, а в інших на ті самі стимули вони реагують неадекватно, надмірно емоційно.

До початку підліткового віку взаємовідносини дитини зі своїми однолітками вже будуються на важливих нормах дорослої рівності, а основою взаємовідносин з дорослими залишається дитяча слухняність. Це може мати важливі наслідки: 1) співпраця як оптимальний для розвитку особистості підлітка тип спілкування може інтенсивніше розвиватися у взаємовідносинах з друзями; 2) саме спілкування з друзями, а не з дорослими, може приносити підлітку більше задоволення та відігравати провідну роль у розвитку дорослості і формуванні особистості.

Підліток прагне до дорослої емоційності, великих сподівань, має неадекватні уявлення про реальність, велику кількість фантазій, прояви нетерпіння, максималізму оцінок, саморозвитку волі і пробує себе в зоні ризику, часто потрапляє в ситуації фрустрації, відчаю, незадоволеності собою і ворожого протистояння оточуючим людям.

3. Вікові кризи дорослих людей, їх особливості

Найхарактернішими кризами становлення є вікові кризи, що вважаються нормативними, тобто необхідними для нормального процесу становлення особистості. Для вікових криз властиві чималі якісні зміни, що відбуваються у психології людини: формування психологічних новоутворень, зміна провідної діяльності і т. д. Але ці зміни завжди супроводжуються зміною ролей, оскільки певна діяльність (гра, спілкування, навчання і т. д.) передбачає і відповідну особистісну роль людини.

Кризи становлення особистості характерні не лише для дитинства, підлітковості та юності. На думку багатьох авторів, усе життя людини закономірно супроводжується чергуванням певних періодів. Так, ще давні мислителі ділили життя людини на віки чи цикли (у Гіппократа, наприклад, по 7 років, у інших по 9), що починаються і закінчуються переломними, критичними фазами (Толстых А. В., 1988, с. 32-34).

Дуже цікавою є точка зору на становлення особистості дорослої людини сучасного американського автора Гейл Шиіхі, що розглядає такі кризи дорослішання (і тут прослідковується 7-річна періодичність):

16 років — «виривання коренів»;

23 роки — «план на все життя»;

30 років — «корекція»;

37 років — «усвідомлення середини життя» (Sheehy G. 1976; Максимов М., 1986, 1987).

Неважко помітити, що ці кризи пов’язані зі змінами життєвих ролей людини.

Кризи становлення у дорослому віці можуть супроводжуватися важливими життєвими подіями: зміною фаху, місця роботи, втечею з сім’ї, переїздом в інше місто і т. д. (а інколи і більш драматичними, аж до самогубства), що обов’язково передбачає зміну важливих соціальних ролей людини: професійних, сімейних, міжособистісних та інших.

Г. Шиіхі пов’язує спосіб переживання кризи людиною зі «стилем проживання життя», що становить своєрідні життєві ролі людини — «вічна дитина», «клозет», «транзит», «інтегратор», «квочка», «кар’єристка з відлагодженим сімейним життям» (G. Sheehy, 1976; Максимов М., 1986, 1987).

Сутність вікових криз підкоряється відомому закону переходу кількості в якість. Зміни поступово відбуваються в психічних і особистісних утвореннях, породжують нову якість, причому цей перехід може мати різкий, стрибкоподібний характер. Наприклад, дитина, яка важко вимовляє навіть окремі слова, «раптом» починає говорити.

Проблема перехідного періоду підлітка полягає в тому що він уже не хоче бути дитиною, але ще не може бути дорослим в очах дорослих та і у своїх власних. Саме це головне протиріччя підліткового періоду розвитку приводить до типових труднощів, що виникають. Насамперед, це проблеми стосунків з дорослими, неадекватні вчинки аж до девіантної поведінки, спрямованої на підтвердження своєї дорослості.

Якщо взяти періоди, що типово вирізняються, — дитинство, юність, то основні труднощі дитинства — несамостійність, залежність від дорослих; юності — протиріччя між потребою в дорослості, самовизначення і відсутністю можливості в її задоволенні.

Оскільки кожному періоду властиві свої протиріччя то залежно від результату їх розв’язання формуються якості особистості властивості, особливості характеру. Для дитячої стадії життя людини (від народження до року) важливе формування почуття довіри до цього світу, переконаності у його значущості й надійності, яке формується завдяки турботі матері У випадку негативного вирішення виникають первинна недовіра, страх, підозрілість, тривога за благополуччя.

Стадія ранньої зрілості — 20-25 років. Проблема — пошук свого місця в між особистісних стосунках між полюсами інтимності — ізоляції. З появою у людини такої важливої якості, як любов, проявляються взаємна турбота, повага і відповідальність за інших.

Крім цього у підлітковому віці на біологічному рівні йде глобальна перебудова організму. Це період бурхливого і нерівномірного росту: процес розвитку й окостеніння кісткового апарату відбувається швидше, ніж м’язовий розвиток організму.

Невідповідність, нерівномірність у розвитку серцевого м’яза і судин. Посилена діяльність залоз внутрішньої секреції призводить до тимчасових розладів кровообігу, підвищення артеріального тиску, напруження серцевої діяльності, підвищеного збудження. Усі ці фактори позначаються на підвищенні дратівливості, швидкій стомлюваності, запамороченні, серцебитті. Центральним фактором є статеве дозрівання, що також впливає на роботу внутрішніх органів. З’являються статевий потяг (часто неусвідомлюваний) і пов’язані з ним нові переживання, фантазії, думки. У соціальному плані підліток залишається школярем, але з 4-го по 8-9 класи спостерігається мотиваційний вакуум, тобто старі мотиви молодшого школяра зруйновані, а нових, заснованих на професійному інтересі, ще немає. Навчальна діяльність забирає велику частину доби, продовжує носити індивідуальний характер.

Вона не узгоджується з потребою, що підсилилася, у спілкуванні з однолітками. Із цього випливає багато проблем соціального плану, з утворення неформальних колективів, девіантної і деліквентної поведінки.

Якісні і кількісні зміни відбуваються в інтелектуальній сфері, тобто з’являється здатність виконувати недоступні раніше розумові операції. Розвиток інтелектуальної сфери впливає на розвиток інших сторін психіки дитини. Відбувається переплетіння схильності до міркування та особливої емоційності, вразливості. Поєднання рис «розумового» і «художнього» типу дитини характеризує неповторну своєрідність віку і є запорукою різностороннього подальшого розвитку.

Ядро будь-якої кризи — емоційний дискомфорт. Причина проста: людина не одержує того, що йому потрібно. А потрібна йому одна річ -і реалізована само-тотожність, тобто розуміння того, хто ти, прийняття себе таким і реалізація цього. Розвиток само-тотожності йде по чотирьох лініях:

• статева ідентичність (дівчинка я чи хлопчик);
• професійна ідентичність;
• ідеологічна ідентичність (де і з ким я живу, географія, історія, етнічна приналежність);
• любовно-сімейна ідентичність.

Спочатку людина виробляє свою ідентичність по цих напрямках, потім апробує її.

Криза середини життя дуже зв’язана із кризою пубертату. Візьмемо сьогоднішніх 35-літніх. Їм особливо «повезло», у них розвиток само-ідентичності проходило в несприятливих умовах, і криза в них особливо тяжкий. У підлітковому віці їхня ідентичність часто не була сформована, а час — середина 1980-х — породжувало неймовірних труднощів для її апробації і корекції. Третя криза — криза середини життя. Деякі психологи ще називають його кризою першої життєвої ретроспективи. Людина вперше обертається назад і всерйоз задається питанням: а чи так я жила?

Висновки

Отже, кризи особистості у психології розглядають давно, однак вони ще не стали предметом глибоких і тривалих досліджень. Унаслідок цього у психології є різні погляди на кризи, властиві життєвому шляху особистості. У психологічній науці представлено різні підходи і погляди на розуміння сутності кризових явищ та їхні типологізації.

На наш погляд, всі кризи особистості, які трапляються на її життєвому шляху, можна поділити на:

• кризи психічного розвитку;
• вікові кризи;
• кризи невротичного характеру;
• професійні кризи;
• критично-смислові кризи;
• життєві кризи.

Правомірно вважати вікові зміни людини, породжувані біологічним розвитком, самостійним чинником, що детермінує вікові кризи. Ці кризи належать до нормативних процесів, необхідних для нормального поступального процесу особистісного розвитку.

У психології ґрунтовно досліджено кризи дитинства. Зазвичай виокремлюють кризу першого року життя, кризу 3-х років, кризу 6-7 років і підліткову кризу 10-12 років (Л.І. Божович, Л.С. Виготський, T.B. Драгунова, Д.Б. Ельконін та ін.). Форма, тривалість і гострота переживання криз помітно відрізняються залежно від індивідуально-типологічних особливостей дитини, соціальних умов, особливостей виховання в родині і педагогічної системи загалом. 

Список використаної літератури

1. Абрамов В. Медична психологія: Навч. посібник для самопідготовки студентів / Центральний ме-тодичний кабінет з вищої медичної освіти; Донецький держ. медичний ун-т ім. М.Горького / Воло-димир Андрійович Абрамов (ред.). — Донецьк : Каштан, 2003. — 118с.
2. Бойправ М. Загальна психологія: практикум: [навч.-метод. посіб.] / Ніжинський держ. ун- т ім. Ми-коли Гоголя. Кафедра психології / Оксана Петрівна Щотка (ред.). — Ніжин : НДУ, 2007. — 288с.
3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. — Вінниця: Нова книга, 2001. — 251 с.
4. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винни-ченка. Кафедра психології. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.
5. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.
6. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.
7. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.