Вступ.

1. Умови існування в Україні стратегічного управління.

2. Переваги стратегічного підходу до управління.

3. Стратегічні альтернативи та необхідність розробки програми реалізації стратегії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Реалізація головних стратегічних напрямів економічної політики, що характеризується ефективним державним регулюванням, макроекономічною стабільністю, високим рівнем соціального забезпечення, неможлива без конкурентоспроможного реального сектора економіки. З огляду на це особливої ваги набуває формування ефективної стратегії забезпечення стійкого розвитку суб’єктів господарювання, які становлять стрижень національної економіки.

Стабільний розвиток ділових одиниць у сучасних умовах, що супроводжується мінливістю, непрогнозованістю та посиленням економічної глобалізації, значною мірою залежить від їхньої фінансової стійкості.

Вихідною ідеєю, що відображає сутність концепції стратегічного управління, є ідея необхідності врахування взаємозв’язку та взаємовпливу зовнішнього та внутрішнього середовища при визначенні цілей підприємства; стратегії в цьому випадку виступають як інструменти досягнення цілей, а для реалізації стратегій необхідно, щоб усе підприємство функціонувало у стратегічному режимі. Виходячи з цього, можна дати визначення стратегічного управління, де б найбільш яскраво була розкрита сутність концепції стратегічного управління.

Стратегічне управління — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає змогу встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) підприємства та приводити їх у відповідність за рахунок розробки та реалізації системи стратегії.

1. Умови існування в Україні стратегічного управління

Нині Україна перебуває в умовах переходу від етапу впровадження ринкових механізмів та забезпечення макроекономічної стабілізації до формування конкурентоспроможної національної економіки на загальновизнаних економічних, правових, організаційних та соціальних засадах. Високі темпи економічного зростання мають закріпитися у національній економіці за рахунок впровадження інвестиційно-інноваційної моделі розвитку.

Стратегічне управління — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності організації, що дає можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) організації та приводити їх у відповідність шляхом розробки та реалізації системи стратегій («стратегічного набору»). Концепція стратегічного управління лежить в основі стратегічного мислення і знаходить вираз у характерних рисах її застосування .

У свою чергу це потребує комплексного впровадження цільових заходів у грошово-кредитній, бюджетно-податковій та інших сферах, які сприятимуть розвитку підприємництва, розширенню реалізації трудового потенціалу нації та зменшенню соціальної напруженості. У кінцевому підсумку країна має отримати додаткові можливості для відчутного скорочення «тіньової» економіки, удосконалення відносин власності, розмежування влади та власності, зміцнення позицій національного капіталу і водночас — забезпечення деолігархізації економічної та політичної системи держави. Особливо важливим для України є подолання міжрегіональних диспропорцій, котрі заважають етнополітичній консолідації суспільства, утвердженню середнього класу.

З формуванням останнього об'єктивно пов'язана реорганізація гуманітарної сфери, яка відтворює духовно-інтелектуальне середовище повсякденного життя громадян. Саме вона репродукує відносини у релігійній, культурній, ідеологічній, освітянській, науковій сферах, і саме на цьому будується духовний фундамент національного буття народу і його самоідентифікаційні орієнтації як самодостатньої європейської єдності.

Зі свого боку, умови для формування та підтримки такої єдності має забезпечити процес розбудови громадянського суспільства в Україні, яке орієнтується на критерії демократії західного зразка та стимулюється необхідністю поглиблення демократичних перетворень. Розвиток інститутів громадянського суспільства розширює перспективи європейської інтеграції України, оскільки забезпечує надійний захист прав і свобод людини, реалізацію верховенства права в усіх сферах суспільного життя. Це передбачає послідовну демократизацію політичної системи суспільства, культивування політичної волі громадян та їхню активну участь в управлінні державою через політичні партії та громадські об'єднання, вибори та інші механізми прямої демократії.

Такими є базові засади стратегії розвитку нашої держави, які стоять нині перед українським суспільством на сучасному етапі його розвитку. Комплексне наукове обґрунтування цих засад, визначення їхніх механізмів та здійснення наукового моніторингу реалізації — це основне завдання Національного інституту стратегічних досліджень, який Указом Президента України від 16 грудня 2002 року безпосередньо підпорядкований Главі держави. На Інститут покладено завдання організаційного, методичного та наукового супроводження підготовки проектів щорічних послань Президента України до Верховної Ради, в яких обґрунтовуються стратегічні пріоритети нашої держави, а також видання щорічних комплексних досліджень процесів суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України.

Стратегічне управління базується на вивченні відносин, які можна охарактеризувати за допомогою системи «середовище -організація». Більшість серед існуючих сьогодні концепцій управління розглядає організацію як відкриту систему, котра постійно взаємодіє з окремими елементами зовнішнього середовища: іншими організаціями, банками, організаціями, що належать до соціально-політичних та економічних інституцій держави, місцевих органів тощо і дає змогу організаціям підтримувати більш-менш стійке становище, виживати в умовах, що постійно змінюються.

Концепції існування та розвитку організацій у зовнішньому середовищі використовують різні підходи та моделі, сформовані на базі різних теорій управління. Ще на початку XX сторіччя у перших працях з менеджменту зазначалось, що планування є інструментом, який допомагає у прийнятті управлінських рішень. Його мета — забезпечення нововведень та змін в достатньому обсязі, щоб адекватно реагувати на зміни у зовнішньому середовищі.

2. Переваги стратегічного підходу до управління

Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих підприємств. Американський фахівець І. Ансофф, наприклад, розглядає такі варіанти побудови стратегічного управління: «управління за допомогою вибору стратегічних позицій», «управління ранжируванням стратегічних задач», «управління на основі врахування «слабких сигналів», «управління в умовах стратегічних несподіванок».

Реалізація концепції стратегічного управління організацією можлива лише тоді, коли організація є стратегічно орієнтованою. Стратегічно орієнтована організація — це така організація, в якій персонал має стратегічне мислення, застосовується система стратегічного планування, що дає змогу розробляти та використовувати інтегровану систему стратегічних планів, і поточна, повсякденна діяльність, підпорядкована досягненню поставлених стратегічних цілей.

До переваг стратегічно орієнтованих організацій відносять:

Зменшення до мінімуму негативних наслідків змін, що відбуваються, а також факторів «невизначеності майбутнього».

Можливість враховувати об'єктивні (зовнішні та внутрішні) фактори, що формують зміни, зосередитись на вивченні цих факторів; сформувати відповідні інформаційні банки.

Можливість отримати необхідну базу для прийняття стратегічних і тактичних рішень.

Полегшити роботу по забезпеченню довго- та короткострокової ефективності та прибутковості.

Можливість зробити організацію більш керованою, оскільки за наявності системи стратегічних планів є змога порівнювати досягнуті результати з поставленими цілями, конкретизованими у вигляді планових завдань.

Можливість встановлення системи стимулювання для розвитку гнучкості та пристосованості організації та окремих її підсистем до змін.

Забезпечення динамічності змін через прискорення практичних дій щодо реалізації стратегічних планів на основі відповідної системи регулювання, контролю та аналізу.

Створення виробничого потенціалу та системи зовнішніх зв'язків, що є сприйнятливими до змін і дають можливість досягти майбутніх цілей.

Реалізація зазначених принципів дає змогу побудувати обґрунтовану послідовність дій щодо реалізації концепції та формування системи стратегічного управління.

Вітчизняним організаціям останні кілька років критичну ситуацію створюють динаміка ринку, що важко прогнозується, безліч нових директивних рішень і законодавчих актів, танучі внутрішні ресурси і зростання агресивності зовнішнього середовища, особливо у фінансовій сфері. В цих умовах велике значення відводиться вдалому застосовуванню в практику підприємств Ідей і технологій стратегічного управління розвитком.

Для досягнення успіху необхідне не тільки знання теоретичних засад стратегічного управління. Закордонні конкуренти використовують ті ж самі фундаментальні методи і підходи, що й українські керівники, але, на відміну від українських, досягають більших успіхів за рахунок ретельності, дисциплінованості, з якою вони розробляють і реалізують стратегії.

Перевагами стратегічного мислення, що має першорядне значення, і усвідомленого стратегічного управління (протилежність вільної імпровізації, інтуїції або бездіяльності) є:

забезпечення спрямованості всієї організації на ключовий аспект стратегії: «що ми намагаємося робити і чого домагаємося?»;

необхідність менеджерів більш чітко реагувати на зміни, що з'являються, нові можливості і загрозливі тенденції;

можливість для менеджерів оцінювати альтернативні варіанти капітальних вкладень і розширення персоналу, тобто розумно перенести ресурси в стратегічно обґрунтовані і високоефективні проекти;

можливість об'єднати рішення керівників усіх рівнів управління, пов'язаних зі стратегією;

створення середовища, що сприяє активному керівництву і протидіє тенденціям, які можуть привести лише до пасивного реагування на зміну ситуації.

П'ята перевага, що полягає в заохоченні активного управління, а не в простому реагуванні на зовнішні чинники, приводить до того, що новаторські стратегії можуть стати ключем до поліпшення результатів діяльності компанії в довгостроковому плані. З історії бізнесу відомо, що високих результатів домагалися звичайно компанії Ініціативніші, а не ті, які просто реагували на умови, що змінилися, або захищалися. Досягаючи успіху, компанії роблять стратегічні наступи для забезпечення своєї конкурентної переваги, а потім використовують свою частку ринку, щоб досягти фінансових успіхів.

Щоб визначити стратегію, необхідно вивчити внутрішній стан фірми і зовнішні чинники. Тільки чітко уявляючи положення своєї компанії на ринку, враховуючи його особливості, менеджер може краще визначити стратегію, що сприятиме досягненню намічених цілей і фінансових результатів. Чому? Тому що неправильна оцінка ситуації підвищує ризик невірної розробки стратегічних дій.

Стратегія компанії, як правило, складається з:

1) продуманих цілеспрямованих дій;

2) реакції на непередбачений розвиток подій і на конкурентну боротьбу, що посилюється.

Обставини постійно змінюються, будь то важливе відкриття в області технології, успішне забезпечення конкурентом ринку новим товаром, нова державна регламентація і політика, розширення інтересів покупців у тій чи іншій галузі тощо. Завжди залишається певна міра невпевненості у майбутньому, і менеджер не може передбачити всі стратегічні дії заздалегідь і слідувати цим наміченим маршрутом, не вносячи змін.

Далекоглядний розробник стратегії більше орієнтований на зміни зовнішнього середовища, ніж на вивчення внутрішніх проблем фірми. Добре продумана стратегія зазвичай живе кілька років, вимагаючи лише незначних змін для пристосування до нових умов.

3. Стратегічні альтернативи та необхідність розробки програми реалізації стратегії

Корпоративна або загальна стратегія підприємства визначає загальний напрямок його діяльності, формується його вищим керівництвом і передбачає три основні завдання:

а) сформувати (вибрати) власне головний напрямок діяльності підприємства і його стратегічних одиниць бізнесу (СОБ);

б) визначити (встановити) конкретну роль кожної СОБ і кожного його підрозділу у реалізації корпоративної стратегії;

в) визначити розміри і способи розподілу ресурсів (інвестицій) між СОБ та іншими підрозділами.

В мультибізнесових підприємствах корпоративну (загальну) стратегію називають ще портфельною. Корпоративна (загальна) стратегія тісно пов'язана з конкурентною (бізнесовою, діловою), яку власне визначає, а остання забезпечує реалізацію першої.

В однобізнесових підприємствах ці два види стратегії об'єднуються — корпоративна є одночасно і конкурентною (чи навпаки).

Корпоративна стратегія в одно бізнесовому підприємстві (як і стратегія кожної СОБ у мультибізнесовому) набирає одного з наступних типів базових стратегій:

— стратегія зростання (розвитку);

— стратегія стабілізації (обмеженого зростання);

— стратегія виживання (скорочення);

— стратегія побудована на комбінаціях перерахованих стратегій (в мультибізнесовому підприємстві).

Стратегія зростання (розвитку) обирається базовою корпоративною стратегією в тому разі, коли підприємство чи його стратегічна одиниця бізнесу (СОБ) намагаються використати можливості зовнішнього середовища і власні сильні сторони для збільшення підприємства, тобто нарощування обсягів продаж, переважно шляхом проникнення на нові ринки і їх захоплення та підвищення показників ефективності виробництва.

Така стратегія найбільш ефективна в галузях, що динамічно розвиваються із швидкозмінною технологією, коли продукція підприємства чи СОБ знаходиться на стадіях виходу на ринок або розвитку у життєвому циклі товару.

Способи здійснення стратегії зростання:

— поглинання конкуруючих (і не тільки) фірм через придбання контрольного пакету акцій;

— злиття — об'єднання на приблизно рівних засадах в одне підприємство;

— створення спільного підприємства (СП) — об'єднання частини капіталів підприємств з метою реалізації спільного взаємовигідного проекту.

Стратегія стабілізації (обмеженого зростання) застосовується великими підприємствами, які уже домінують на даному ринку, тобто в умовах стабільності обсягів продаж і отримуваних прибутків і проводиться з метою підтримки існуючого стану впродовж якомога довшого періоду.

Дану стратегію в якості базової корпоративної застосовують підприємства, що знаходяться в галузях зі стабільною технологією, випускають товари, що перебувають на стадії зрілості ЖЦТ, а власники та менеджери в цілому задоволені станом свого підприємства. Обмежене зростання викликається лише інфляцією.

Стратегія виживання (скорочення) використовується в умовах економічної кризи, нестабільності, високої інфляції або коли товари перебувають в стадії насичення і спаду ЖЦТ і полягає в спробах пристосуватися до важких ринкових умов господарювання та існуючої ситуації.

До цієї стратегії вдаються, отже, коли фінансово-економічні показники діяльності підприємства набирають стійкої тенденції до погіршення, коли саме існування підприємства (СОБ) перебуває під загрозою з різних причин.

Способами реалізації стратегії виживання (скорочення) є застосування наступних стратегій нижчого порядку:

— стратеги розвороту — коли підприємство (СОБ) працює неефективно, але ще не досягло критичної точки, ще не все втрачено. Полягає така стратегія у відмові від виробництва нерентабельних товарів, скороченні надлишкової робочої сили, відмові від неефективних каналів розподілу ресурсів (інвестицій) тощо;

— стратегія відокремлення — коли від найменш ефективної частини бізнесу відмовляються — продають;

— стратегія ліквідації — коли підприємство чи СОБ досягли критичної точки — банкрутства — вони ліквідуються, а активи продаються.

В процесі формування корпоративної стратегії, в рамках її трьох базових типів, викристалізовуються різні варіанти стратегічного розвитку підприємства чи СОБ. Ці варіанти називають стратегічними альтернативами, з яких і вибирається майбутня стратегія.

Висновки

Стратегічне управління — багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулювати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють балансуванню відносин між організацією, включаючи її окремі частини, та зовнішнім середовищем, а також досягненню встановлених цілей.

Так само як важко уявити собі два однакових підприємства, неможливо створити тотожні системи стратегічного управління. Характерні риси системи стратегічного управління певного підприємства залежать від взаємодії таких чинників:

· галузевої приналежності;

· розмірів підприємства (залежно від галузевих особливостей);

· типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та кооперації;

· характерних рис виробничого потенціалу;

· наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;

· рівня управління;

· рівня кваліфікації персоналу тощо.

Різні підходи до побудови системи стратегічного управління потребують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих підприємств, які в загальному вигляді можна сформулювати через мету стратегічного управління.

Мета стратегічного управління — це визначення місії, цілей та стратегій, розробка і забезпечення виконання системи планів як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів з удосконалення підприємства та його окремих підсистем, що є основою для забезпечення його конкурентоспроможного існування в довгостроковій перспективі.

Список використаної літератури

1. Горячек І. Стратегічне планування як функція менеджменту // Економіка. Фінанси. Право. — 2000. — № 2. — C. 16-20

2. Драшкович В. Дилемма стратегического менеджмента // Проблемы теории и практики управления. — 2004. — № 3. — C. 98-103

3. Загорій В.А. Стратегія ХХІ століття, або Нескінченна гонитва за метою // Урядовий кур'єр. — 2001. — 27 березня. — C. 8

4. Комарова К. Дослідження особливостей управління малими підприємствами : Стратегічний менеджмент і малі підприємства України // Синергія. — 2004. — № 1. — C. 36-39

5. Кредісов А. Менеджмент: основні концепції 2-ї половини XX ст. і деякі тенденції розвитку на початку XXI ст./ А. Кредісов // Економіка України. — 2005. — № 11. — C. 12-20

6. Летягин В. Стратегический менеджмент: практические аспекты // Персонал. — 2001. — № 10. — C. 74-77

7. Махмудов А. Модель системы стратегического менеджмента на промышленном предприятии // Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 3. — C. 59-61.

8. Муромцев С. Концепція стабільності : Економічна стратегія підприємства // Харчова і переробна промисловість. — 2005. — № 4. — C. 6-8

9. Наливайко А. Еволюція теорії стратегії підприємства// Економіка України. — 2002. — № 1. — C. 24-30

10. Почепцов Г. Стратегія як мистецтво і особливий вид аналітики // Політичний менеджмент. — 2004. — № 2. — C. 3-27

11. Савіна Г. Стратегічні орієнтири для менеджера // Вісник Національної академії наук України. — 2005. — № 11. — C.81-82.

12. Туленков Н. Модель менеджмента: традиционная или наступательная: Перспективный менеджмент современной организации // Персонал. — 1998. — № 2. — C. 41-45

13. Шеремета А. Стратегия и лжестратегия // Компаньон. Стратегии. — 2002. — № 1. — C. 10-13

14. Шрайэгг Г. Тенденции и перспективы развития стратегического менеджмента// Проблемы теории и практики управления. — 2000. — № 5. — C. 93-98

15. Шубіна О. Стратегічне управління як основна частина системи менеджменту підприємства // Журнал Європейської економіки. — 2003. — № 4. — C. 467-472