Вступ

Актуальність теми. Трансформаційні процеси, що відбуваються в усіх сферах суспільного буття сучасного українського соціуму спричинили суттєві зміни соціальної політики держави. В нових соціально-економічних умовах об’єктивно виникає необхідність переходу від державно-адміністративної до професійної соціальної роботи. По суті соціальна робота зводиться до соціальної допомоги і захисту громадян. В умовах прискореного соціокультурного розвитку сучасного суспільства зростає рівень психологічної й організаційної безпорадності людей, які звикли до стандартних способів діяльності. Для більшості таких людей характерний конфлікт між новими соціальними умовами життя і традиційними уявленнями, що супроводжується стресами, неврозами, відчуттям безпорадності й неможливості самостійного вирішення життєвих проблем. Тому вектор соціальної роботи упевнено зміщується від простої матеріальної й правової допомоги і захисту до психологічної підготовки (сприяння засвоєнню нових моральних цінностей і норм, життєвих смислів і духовно-моральних орієнтацій тощо).

Вагомий внесок у розробку теорії соціальної роботи внесли як західні зарубіжні вчені (Г. Бернер, Ж. Піаже, Ш. Рамон, Б. Скіннер, К. Уеллс, Л. Юнссон та ін.), так і російські й вітчизняні дослідники (В. Андрущенко, В. Бех, І. Бех, В. Бочарова, Л. Гуслякова, М. Євтух, В. Киричук, М. Лукашевич, П. Павленок, М. Фірсов та ін.). Потрібно зазначити, що дослідження українських вчених спрямовані на онтологічні, функціональні й організаційні проблеми соціальної роботи.

Однак, накопичений сучасною вітчизняною і світовою науковою думкою матеріал з даної проблематики свідчить як про багатоманітність досліджень, так і про деяку їх однобічність, оскільки вони не спрямовані на системний аналіз соціальної роботи як соціокультурного феномену в контексті сучасних умов суспільного життя. Дане завдання, на нашу думку, можна вирішити за допомогою соціально-філософського аналізу соціальної роботи через огляд теоретичних й методологічних основ її дослідження в контексті сучасних тенденцій соціокультурного розвитку.

Мета дослідження  — розглянути основні тенденції становлення соціальної роботи як наукової теорії.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути сутність соціальної роботи: теоретико-методологічні принципи дослідження;

— дослідити методологічні підходи до розуміння сутності соціальної роботи як суспільного феномену;

— охарактеризувати поняття та розвиток соціальної роботи як наукової теорії;

— дослідити основні історичні етапи розвитку соціальної роботи як суспільно значимої діяльності;

— проаналізувати історичні етапи соціальної роботи як суспільне явище  — виявити концептуальні засади і трансформацію в сучасних умовах соціальної роботи в Україні. 

Розділ І. Сутність соціальної роботи: теоретико-методологічні принципи дослідження

1.1. Методологічні підходи до розуміння сутності соціальної роботи як суспільного феномену

Соціальна робота має глибокі історичні корені. Суттєві спроби вирішення проблеми соціальної, майнової нерівності у світі зустрічаються з Х^ ст., коли в умовах поступового становлення капіталізму, виникають такі соціальні проблеми як: зубожіння, жебрацтво, експлуатація дитячої праці тощо. Таким чином, слід відмітити, що заснована на загальнолюдських цінностях милосердя і благодійності, соціальна робота пройшла довгий історичний шлях свого розвитку і поступово із стихійно складеного соціального інституту стала набувати рис державного інституту. У зв’язку з цим, виникли відмінності, а потім і протиріччя між традиційним розумінням допомоги — в дусі милосердя і благодійності, моралі і духовності — і соціальною допомогою, наданою державою тобто власне соціальною роботою. Поступово соціальна робота стала набувати рис професії з притаманними їй якостями: діяльнісними, соціальними, моральними і духовними нормативами.

Як практична професійна діяльність у суспільстві соціальна робота утвердилась наприкінці ХІХ століття в країнах Західної Європи. Перші ідеї соціальної роботи стали виразом визнання права кожної людини на певний мінімум гідного існування й перетворення держави на гаранта реалізації цього права. Для втілення цієї ідеї в життя, крім відповідних законів і матеріальних ресурсів, необхідна спеціальна система індивідуальної допомоги людям. Цю функцію бере на себе соціальна робота.

Що стосується терміну «соціальна робота», то в науковій літературі існує думка, що вперше він виникає на початку ХХ ст в США як «social work». У радянській науковій теорії і практиці він широко вживається лише з 80-90х рр. минулого століття. У цьому словосполученні базовим словом є «робота», оскільки вказує на організовану соціальну діяльність суб ’єкта, а слово «соціальна» — вказує на роботу, що здійснюється з врахуванням соціальних чинників, які суттєво впливають на соціалізацію і ресоціалізацію людей.

У той же час, на думку деяких учених, подібна дефініція, з точки зору лінгвістики, є недостатньо коректною і дає основи розглядати соціальну роботу лише як сугубо практичну діяльність. Так, російський вчений В. Нікітін, аналізуючи поняття «Соціальна робота», відзначає, що воно ідентифікує багатогранний процес міжособистої взаємодії і традиція його трактування в науці не відповідає ні її лінгвістичному, ні тим більше її складному соціально-гуманітарному змісту. Аналіз наукової літератури показує, що відповідна традиція наукового осмислення соціальної роботи складалася у міру вивчення її ролі в суспільстві та визначення сенсу таких явищ, як благодійність, психологічна, соціальна та інші види допомоги нужденним.

У той же час слід зазначити, що не дивлячись на досить тривалу практику активного використання поняття «соціальна робота» її складний і багатогранний характер, динамічність соціальної діяльності заважають науковцям прийти до єдиної думки у трактуванні сутності даного явища.

Розглянемо найбільш поширені підходи до визначення соціальної роботи. Спочатку доречно згадати деяких зарубіжних дослідників цього явища. Так, в середині 70-х рр. XX ст.. у Швеції соціальну роботу розглядали як єдність структурної і психосоціальної діяльності, в якій громадська організація і вдосконалення форм спілкування визнаються однаково важливими для забезпечення вирішення життєвих проблем індивіда. У той же час Г. Бернер і JI. Юнсон відзначають, що таке розуміння соціальної роботи не є досить чітким і часто під нею вбачають лише підхід до організації психосоціальної роботи. Вони розглядають соціальну роботу як одну з форм діяльності, направлену на досягнення індивідуальних або суспільних змін [1; с. 40].

Слід зазначити, що в даний час у світовій практиці поширеним є розуміння соціальної роботи як однієї з форм діяльності, направленої на досягнення соціальних змін. Цікавим є в цьому відношенні формулювання соціальної роботи, запропоноване Міжнародною федерацією соціальних працівників (International Federation of Social Workers, IFSW): Соціальна робота — це вид професійної діяльності, мета якої полягає в проведенні соціальних перетворень в суспільстві в цілому і в його окремих сферах зокрема. Згідно цієї концепції, соціальна робота організовується у співвідношенні з гуманітарними, релігійними і демократичними ідеалами й філософськими теоріями та являє собою універсальну можливість задоволення людських потреб, що виникають в результаті соціальної взаємодії особи і суспільства. Тому більшість зарубіжних учених вбачають головне призначення соціальної роботи в наданні соціальної допомоги людям.

Так, англійські учені розуміють соціальну роботу як організацію особистої служби допомоги людям, а американські учені дають їй наступне визначення: «Соціальна робота — це професія працівників, що займаються стосунками між людьми і їх оточенням, котрі впливають на здатність людей виконувати життєві функції, реалізовувати прагнення і цінності, знімати дискомфорт і стреси» [2; с. 5]. Аналогічне розуміння ролі соціальної роботи в суспільстві спостерігається у формулюванні, запропонованому Національною асоціацією соціальних працівників США: «Соціальна робота — це професійна діяльність, направлена на надання допомоги індивідам, групам або співтовариствам в поліпшенні або відновленні їх здібності до функціонування в суспільстві і на створення соціальних умов, що сприяють цій меті» [3; с. 108-109].

У західних джерелах при визначенні соціальної роботи дуже часто прослідковується її прямий зв’язок з формально організованими і підтримуваними суспільством інститутами, агентствами і програмами, Сутність соціальної роботи: теоретико-методологічні принципи дослідження направленими на надання соціальної підтримки сім’ї й особі. Так, в Німеччині до розгляду соціальної роботи пі дходять в широкому і вузькому сенсі. У першому випадку розуміється діяльність організацій і установ в соціальній сфері. У другому — мається на увазі спеціально організована соціальна міжособистісна допомога, в процесі якої враховуються індивідуально-психологічні особливості людей, а також їх прояви і вплив у соціальному житті суспільства. Австрійська академія соціальної роботи дає трактування соціальної роботи в широкому сенсі. Наголошується, що в суспільстві, де є потреби і конфлікти, соціальні проблеми обумовлюються як індивідуальними, так і суспільними причинами. Тому суспільство зобов’язане надати відповідну допомогу, однією із специфічних форм якої є соціальна робота.

Російські вчені, також робили спроби визначити зміст поняття та сутність соціальної роботи як соціокультурного явища. Суттєвий внесок у теорію соціальної роботи внесли В. Бочарова, С. Григор’єв, Л. Гуслякова, І. Зайнишев, І. Зімова, В. Нікітін, П. Павленок, Л. Топчій, М. Фірсов, Н. Шмельова, Є. Холостова та ін. Російські учені наголошують на державному і громадському характері, організованому й цілеспрямованому впливові з метою надання допомоги людям, які знаходяться у важкій життєвій ситуації. Так, в Російській енциклопедії соціальної роботи пропонується наступне визначення: «Соціальна робота — специфічна форма державної і недержавної дії на людину з метою забезпечення культурного, соціального і матеріального рівня її життя, надання індивідуальної допомоги людині, сім’ї або групі осіб» [4; с. 274].

Досить широке тлумачення соціальної роботи пропонує В. Бочарова, яка вважає, що соціальна робота націлена на вирішення всієї сукупності проблем в системі особа і довкілля. Все різноманіття визначень сенсу і значення соціальної роботи можна розділити на дві категорії. До першої категорії відноситься трактування соціальної роботи у вузькому сенсі слова, коли під нею розуміється діяльність з надання допомоги людям і організаціям в усвідомленні й подоланні труднощів (особистих, соціальних, ситуативних). До другої категорії належить розуміння соціальної роботи як діяльності, спрямованої на гармонізацію взаємовідносин, в ході якої вирішуються соціальні проблеми окремих осіб, верств населення і соціальних груп, створюються умови для відновлення або поліпшення здібностей людей до соціального функціонування. Не дивлячись на відмінність трактувань соціальної роботи багато дослідників вважають її соціальним інститутом.

1.2. Поняття та розвиток соціальної роботи як наукової теорії

Для з’ясування сутності соціальної роботи важливим є визначення об’єкта і предмета теорії й практики соціальної роботи. Ряд учених вважає об’єктом дослідження теорії соціальної роботи як науки взаємодії людей в суспільстві. Також під об’єктом соціальної роботи розуміють взаємодію людини з самою собою, з іншими людьми та соціумом.

На думку більшості дослідників, об’єктом соціальної роботи як діяльності є індивід. У той же час це поняття трактується різними ученими Бегаль О.М., 2013 по-різному. Одні дослідники вважають клієнтом індивіда, групу або спільність, а метою соціальної роботи — посилення або відродження їх здібностей до функціонування в суспільстві й створення для цього сприятливих умов. Інші під клієнтом розуміють осіб, які знаходяться у важкій життєвій ситуації і не можуть самостійно адаптуватися в соціумі. Є також різні підходи до розуміння предмету соціальної роботи. Розглядаючи її в практичному аспекті, вважається, що її предметом є особистий і соціальний захист (самозахист) людини. Також вчені вважають, що предметом соціальної роботи як науки є закономірності сприяння становленню й реалізації життєвих сил індивідуальної і соціальної суб’єктності людини, а також вдосконалення механізмів акумуляцій життєвих сил і засобів забезпечення їх здійснення, реабілітації [5].

Слід зазначити, що на сьогодні в українському науковому дискурсі формується категоріальний апарат соціальної роботи, методи практичної діяльності тощо. Однак, узагальненого розуміння її сутності та значення не існує. В Україні спробу методологічного обґрунтування соціальної роботи здійснив один із основоположників української школи соціальної роботи І. Мигович, який наголошує, що визначення соціальної роботи має базуватись на таких стрижневих поняттях, як «соціальне» та «соціалізація». Тому він стверджує, що це професійна діяльність соціальних інститутів, державних і недержавних організацій, груп та окремих індивідів, пов’язана з наданням допомоги особам чи групам людей щодо соціалізації, якщо в них за відсутності належних умов у суспільстві або через наявність особистих вад процес соціалізації ускладнюється, призупиняється або відбувається у зворотному напрямі (тобто, спостерігається десоціалізація) [6 ].

Інші українські вчені, зокрема Л. Коваль і І. Звєрєва наголошують, що особливістю соціальної роботи як «професійної або волонтерської діяльності є вплив на особистість з метою надання допомоги їй у самовиявленні» [7; с. 12]. Інша українська дослідниця А. Капська під соціальною роботою розуміє «вплив професіоналів, громадськості та соціальних інститутів на суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини і сім’ї» [8; с. 13]. Взагалі слід зазначити, що у більшості вітчизняних наукових джерел поняття соціальна робота трактується як цілеспрямована діяльність у суспільстві через уповноважені органи, спрямована на забезпечення належного соціального, культурного та матеріального рівня життя членів суспільства та надання допомоги різним категоріям людей.

Порівняльний аналіз визначень поняття «соціальна робота» вітчизняними і зарубіжними вченими свідчить про те, що проблема соціальної роботи ще мало досліджена в науковому дискурсі, більшість питань перебуває у стані незавершеного дослідження, триває уточнення і корекція понятійно-категоріального апарату, ведуться наукові дискусії навколо термінології, розуміння змісту, структури тощо. Сказане стосується, зокрема, і розуміння базового поняття «соціальна робота» як виду Сутність соціальної роботи: теоретико-методологічні принципи дослідження практичної професійної діяльності. Лише у визнанні соціальної роботи різновидом діяльності простежується єдність між поглядами дослідників, більшість з яких вважають, що діяльність повинна бути професіональною чи практичною. В інших характеристиках цієї діяльності, зокрема, в таких головних як мета, суб’єкт, об’єкт соціальної роботи, підходи різняться.

Так представники однієї групи науковців (І. Звєрєва, Л. Коваль та ін.) вважають, що метою соціальної роботи є оптимізація обставин здійснення суб ’єктивної ролі людини в усіх сферах її діяльності, тобто створення необхідних умов для освоєння і здійснення соціальних ролей у суспільстві. Таке занадто широке розуміння соціальної роботи змушує її багато в чому перебирати на себе функції таких соціальних інститутів, як освіта, виховання, культура, політика, сім’я тощо, що забезпечують успішну соціалізацію індивідів у всіх галузях суспільства. У наведених визначеннях, хоч і непрямо, відчувається акцент на процес соціалізації. Тут варто зауважити, що ідея про зв’язок і обумовленість соціальної роботи з процесом соціалізації людини не викликає сумніву і заслуговує на подальшу розробку.

Науковців другої групи об’єднує розуміння соціальної роботи як своєрідного інституту допомоги в тій чи іншій галузі. Соціальна робота покликана допомагати у вирішенні проблем, що відображають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя, надавати допомогу в реалізації соціальних прав громадян і компенсації фізичних, психічних, інтелектуальних, соціальних та інших перешкод, що заважають їх повноцінному функціонуванню.

Для українських вчених показовим є те, що частина теорій соціальної роботи тяжіє до соціально-педагогічної проблематики, яку, наприклад, успішно репрезентує колектив науковців в колективній монографії “Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть”, де проаналізовано позитивістські та постмодерністські теорії соціальної роботи. Серед позитивістських теорій, які показують, що підхід до практики соціальної роботи може працювати в конкретних випадках, автори виділяють такі основні теорії: 1) теорія індивідуальної соціальної роботи; 2) теорія групової соціальної роботи; 3) теорія общинної соціальної роботи; 4) теорія соціального адміністрування та планування соціальної роботи [9].

Орієнтуючись на постмодерністські підходи до дослідження теорій соціальної роботи, М. Пейн вважає, що всі вони можуть бути включені в парадигму, яка ґрунтується на трьох типах поглядів:

1. Рефлексивно- теоретичні, що розглядають соціальну роботу як таку, що сприяє добробуту для індивідуумів, груп та громад у суспільстві шляхом просування, сприяння розвитку та самореалізації. Постійний процес взаємодії з іншими людьми змінює їхні уявлення та робить соціальну роботу рефлексивною.
2. Соціалістично-колективістські погляди розглядають соціальну роботу як пошук співробітництва та взаємної підтримки в суспільстві щоб найбільш пригнічені та злиденні люди могли здобути владу над своїм власним життям.
3. Індивідуалістсько-реформістські погляди розглядають соціальну роботу як аспект послуг загального добробуту індивідуума у суспільстві. Соціальна робота відповідає потребам індивідуумів та надає відповідні послуги, частиною яких вона є сама [10].

Оригінальну думку щодо функціонального значення соціальної роботи висловлює вітчизняний вчений В. Бех, який соціальну роботу розглядає як засіб формування громадянського суспільства. Це дуже важливо, оскільки, — як зазначає вчений, — саме «завдяки громадянському суспільству, на відтворення якого спрямована соціальна робота, у структурі соціального організму країни може сформуватись той бажаний середній клас, про який так багато говориться сьогодні. Отже, ми отримали серйозну функціональну „прив’язку” соціальної роботи до громадянського суспільства, оскільки задоволення потреб людини, на які націлена соціальна робота, веде до формування елементів громадянського суспільства»[11; с. 154].

Взагалі, вітчизняні науковці в соціальній роботі сьогодні виокремлюють три головні аспекти. По-перше, соціальна робота розглядається як професійна діяльність щодо надання допомоги індивідам, групам, громадам з метою поліпшення чи відновлення їхньої здатності до соціального функціонування. По-друге, соціальна робота розглядається як механізм реалізації соціальної політики держави. По-третє, соціальну роботу розглядають як галузь наукових знань, що досліджує принципи й закономірності, соціальні моделі, має свій об’єкт і предмет вивчення, систему наукових понять і категорій, методів дослідження. 

Розділ ІІ. Основні історичні етапи розвитку соціальної роботи як суспільно значимої діяльності

2.1. Історичні етапи соціальної роботи як суспільне явище

Упродовж багатьох років об’єктом соціально-філософського дослідження були механізми орієнтації людини в соціальному просторі, процеси адаптації представників різних соціальних груп, форми передачі соціального досвіду тощо. У результаті цього було отримано величезний спектр оцінок одних і тих самих соціальних явищ, виявлено їхній вплив на усвідомлення та «корегування» соціальних процесів представниками різних соціальних груп.

Спрямованість, «корегування» може бути різною, в окремих випадках вона може спиратися на здоровий глузд, вироблений багатовіковим життєвим досвідом, в інших — суперечити йому. Тому уявлення про соціальну дійсність, що виникають на рівні буденної свідомості, так або інакше порушують питання «Як краще жити?». Ця проблема, пов’язана з умовами формування гідного людини середовища її існування. А тому в соціальних теоріях вона розглядалася на різних рівнях по-різному згідно із: логікою суспільного розвитку в цілому; удосконаленням соціальної політики й виникненням суперечностей суспільного розвитку; механізмами впливу людей один на одного й суспільства на них. У зв’язку з цим постала необхідність дослідження проблеми соціального захисту різних верств населення.

Відомо, що соціальна робота як суспільне явище має свою історію розвитку, її початковий період науковці відносять до ХІ-Х століття до н. е., коли в Давньому Єгипті проводилася ритуальна, безкоштовна роздача хліба нужденним. Зокрема закони вавилонського царя Хаммурапі передбачали організацію соціальної взаємодопомоги серед населення. У Давній Греції, Давньому Римі також розвивається ідея філантропії, яка знайшла своє вираження в розподілі серед бідних верств населення хліба, одягу, грошей, у влаштуванні розваг для плебсу, що зафіксовано в гаслі «Хліба і видовищ!».

На початку нашої ери з виникненням християнства приймаються різні нормативно-правові акти з соціальних питань як релігійного, так і цивільного характеру. Наприклад, кодекс імператора Феодосія, у якому заборонялося жебракувати у Візантії. Серед християн велике значення мав так званий Сардукійський помісний собор 347 року, на якому було затверджено двадцять церковних правил про надання допомоги жебракам, сиротам, вдовам і мандрівникам.

У Х-ХІІІ століттях у країнах Західної Європи католицька церква утворює канонікати (духовні установи) і сприяє соціальній професіоналізації діяльності різних чернечих орденів. У цей період у суспільстві виникає необхідність виділення «адресної» допомоги нужденним. Так, прокажені й старі люди мали бути влаштовані в спеціальні притулки, де могли отримувати їжу й одяг. Саме в цей період доброчинність з суспільного феномену стала переходити в об’єкт державної підтримки. Але, природно, про систематичну законодавчу діяльність в цій сфері мова ще не йшла.

Початкові кроки правового регулювання соціальної роботи у світі спостерігаємо ще в XIV столітті, коли у зв’язку зі складними суспільними процесами становлення капіталізму постають соціальні проблеми: зубожіння, жебрацтво, проституція, сирітство, експлуатація дитячої праці, алкоголізм тощо. Як наслідок, у країнах «старої Європи» видають законодавчі акти, які спрямовані на врегулювання проблеми бідності. Зокрема, у 1348 році у Великобританії на законодавчому рівні бідні були розподілені на дві категорії: «достойні бідні» (престарілі, інваліди, вдови, сироти) та «недостойні бідні» (працездатні, але безробітні). Згідно з цим законом, допомога надавалась лише «достойним бідним» [5, с. 9].

Перші постійні державні установи догляду за інвалідами були організовані у Франції в 1606 році Генріхом IV. Це були два шпиталі як лікувальні установи, у яких проживали інваліди та надавалась необхідна лікарська допомога й харчування. У 1671 році Людовик XIV заснував у Парижі великий заклад догляду за військовими інвалідами на п’ять тисяч місць — Дім інвалідів. Також були засновані будинки інвалідів в Англії, зокрема у Челсі та Гринвічі (для моряків), а дещо пізніше в Берліні та Австрії [3, с. 12.]

Як відомо, XVIII століття для багатьох західних країн ознаменувалося потужним впливом ідей французького Просвітництва. Ці ідеї передбачали свободу особистості й визнання її «природних», наданих від народження прав.

Поступово іде в минуле система ізоляції незаможних від суспільства, а кожна з європейських держав робить свій внесок у справу захисту громадян. У законодавстві різних країн з’являється вказівка на те, що суспільство відповідальне не лише за тих, хто потребує допомоги (особливо вдів, людей похилого віку, хворих і фізично неповноцінних людей), а також за працездатних безробітних. В Англії в цей період виникає спеціальне законодавство «Роог ІаУ8» із чітким регулюванням надання допомоги бідним. Уперше у світі на правовому рівні застосовуються поняття «рівень бідності» та «межа бідності». Рівень бідності визначався на підставі підрахунків щодо ціни на хліб, наявної заробітної плати та кількості непрацездатних осіб у сім’ї (дітей, пенсіонерів тощо) [4, с. 19].

У 1884 році в Німеччині була введена система державного соціального страхування; у 1871 році у Франції відкриваються особливі благодійні бюро, що стали центрами суспільної допомоги; у 1877 році у США створюється Американське товариство доброчинності.

У Швеції в середині XVIII ст. у формах піклування про бідних стали розрізнятися два напрями: піклування про хворих і допомога бідним. У цей період у Швеції виникають перші лікарні. З 1862 року церковний закон поставив в обов’язок кожному церковному приходу в Швеції заснувати лікарні й будинки для бідних. Але в наданні допомоги не було системи, допомога надавалася лише в окремих випадках, також могло бути прийняте рішення про повернення допомоги. У 1847 році в Швеції приймається нова постанова про форми і способи піклування про бідних. Муніципальні реформи в 1862 році звільнили службу піклування про бідних від церкви, і з того часу воно стає муніципальним об’єктом. Постанова 1871 року щодо піклування про бідних обмежувала допомогу бідним, підставою для надання допомоги стала відсутність власних засобів, а також неможливість надання допомоги іншими особами. У цей період чітко проводилась межа між можливістю бідних і бажанням заробляти собі на життя. Лише той, хто документально підтверджував бажання заробляти на життя, користувався підтримкою суспільства.

Наприкінці XIX століття в багатьох країнах Європи, у тому числі і в Швеції, виникають спеціальні державні форми допомоги засудженим тим, хто звільнився з місць позбавлення волі; спеціальні системи догляду за хворими; спеціальна допомога сліпим і глухим; обов’язкове державно-муніципальне навчання населення; приватне й муніципальне посередництво із забезпечення роботою; профспілкова каса допомоги для хворих, безробітних і т. п.

Паралельно з державною системою піклування про бідних формувалася система добродійних установ, спрямованих на надання, в першу чергу, індивідуальної допомоги клієнтам. Так, у 1866 році в Стокгольмі створюється організація «відкритої добродійності» — «Суспільний союз заступництва». У 1869 році в Лондоні засновується Доброчинне об’єднання для координації допомоги нужденним (складається центральний каталог тих, хто потребує допомоги). Подібні організації створюються і в інших країнах світу.

У Росії початок становлення системи допомоги нужденним відбувається за часів правлінням Петра І, коли 8 червня 1701 року виходить указ «Про богадільні для бідних, хворих та престарілих». Згідно з цим указом, створювалися будинки для осіб, які не мали засобів існування, хворих та престарілих, їх годували за рахунок казни та надавали ліки, а також наймалися працівники, у функції яких входило доглядати за тими, хто жив у богадільні. У цей період також починають будувати дитячі притулки та інші соціальні установи. У 1780 році у Вологді було засновано перший притулок для бездомних, організований меценатом Т. Е. Колосниковим за власний кошт. За царювання Миколи І з’явилася велика кількість будинків для інвалідів, які називалися військовими богадільнями, серед них Чисменська поблизу Петербурга, Ізмайлівська біля Москви. Наприкінці XIX століття в Росії вже існувало шість інвалідних будинків, де мешкало понад 2 000 осіб [7].

У цілому ХІХ-ХХ століття були періодом активізації соціальної роботи. Формуються дві основні моделі допомоги: «американська» і «європейська», в основі поділу яких лежить різне співвідношення ролі держави і суспільства в системі соціального піклування. Для «американської» моделі характерним було переважання впливу держави, яка формує і реалізує відповідні програми соціальної допомоги й підтримки, а «європейська» модель ґрунтується на ролі допомоги в межах громади, тобто міського або сільського самоврядування.

Саме з цього часу починається професійна підготовка соціальних працівників; особливе місце в соціальній роботі займають такі види допомоги, як соціально- психологічна реабілітація й адаптація, соціокультурна анімація тощо.

Інший приклад показав у ХХ столітті Радянський Союз (1917-1991). Цей період в історії соціальної роботи характеризувався введенням єдиної державної системи соціального забезпечення. У цей час вдалося ліквідувати безробіття, створити систему пенсійного забезпечення, соціального страхування, безкоштовного медичного обслуговування, пільгового санаторно-курортного лікування. Однак створена система соціального забезпечення базувалася на міфологізованих уявленнях про побудову комуністичного суспільства, ігнорувалась роль суспільства, досвід закордонних країн тощо. Основою соціальної підтримки було уявлення про рівний доступ до системи мінімальних благ, наданих державою.

У міру розвитку радянського суспільства також починається відродження громадських організацій, які сприяли підвищенню форм соціального забезпечення.

2.2. Історія розвитку соціальної роботи в Україні

На думку дослідників, з розвитком суспільства сформувалися певні парадигми допомоги: архаїчна, конфесійна, державна, громадсько-державна, соцієтальна та професійна [6, с. 53-54]. Застосовуючи їх, можна проаналізувати розвиток соціальної роботи в Україні.

Так, у язичницький період для Київської Русі характерною була невіддільність людини від космічного, географічного та соціального простору. Тому благодійність розглядалась як умова єдності та включеності особи в соціум. Підтримка такої цілісності носила сакральний характер. Це були тризни, змагання, трапези, під час яких жертвувалась певна милостиня. Іншою формою допомоги були княжі бенкети, у яких брали участь члени громади з обов’язковим наданням милостині бідним.

Другий період розвитку соціальної роботи в Україні — конфесійний — розпочинається з утворення Київського князівства та хрещення Русі. Організаційними формами надання допомоги в цей час були монастирська, приходська та милостиня [2]. В монастирську допомогу входило лікування, допомога продуктами та навчання. Приходська система допомоги виступала початковою формою адміністративно- господарського механізму спільноти. Милостиня поставала як ритуал, закріплений у стереотипі необхідної поведінки відповідно до релігійного та морального закону, який забезпечував суспільну єдність.

Період общинної, церковної доброчинності триває до початку XVI століття. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир засвоїв основні заповіді християнства, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. У 996 році князь Володимир видав устав, в якому доручає духовенству й церковним структурам опікування та нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для сиріт тощо, встановлює для благодійних закладів «десятину» [1]. Крім того, до заслуг Володимира в справі соціальної допомоги можна віднести заснування училища для навчання убогих людей, будинків для паломників, запровадження народних свят, на яких роздавалася велика милостиня нужденним.

Розвиток благодійності в Київській Русі був перерваний монголо-татарською навалою. Об’єднуючим елементом суспільства стала православна церква. Вона виступала і єдиним захистком бідних, старців, немічних. Церква і монастирі повністю взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани лояльно ставилися до духовенства, залишали за ним турботу та опіку над тими, хто її потребував [1, с. 22]. Так, найстаріша благодійницька організація у Києві була заснована неподалік від Печерського монастиря преподобним Феодосієм Печерським у 1058 році й проіснувала понад 850 років.

Після монголо-татарського ярма на українських землях розвивалися різні форми суспільної опіки у двох основних напрямах. Перший — продовження традицій особистого благодіяння й захисту убогих, старців, сиріт та інших. Другий — удосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні й заохоченні благодійницької діяльності церкви.

У XVI столітті починається перехід до періоду церковно-державної доброчинності, що тривала до кінця XVII століття. У цей час розвивається благодійність як на українських землях, що не входять до складу держав (Запорізька Січ), так і на землях, що входять до складу державних утворень (наприклад, Російська держава).

З початком правління Петра І відбувається перехід до громадсько-державного періоду в історії розвитку соціальної роботи в Україні, де соціальна робота стає частиною соціальної політики і самостійним інститутом соціалізації, виховання і реабілітації індивіда. Організаційні форми надання допомоги об’єднували в цей період як державні (центральні і територіальні) структури, так і громадські, а також особистісні види допомоги. Цей напрямок набув державної підтримки за правління Катерини ІІ, яка в 1775 році законодавчо встановила державну систему опіки «для всіх цивільних прошарків» [1, с. 25].

Специфічним різновидом громад стали церковні братства, до яких входили міщани й духовенство, що брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем, значну благодійну діяльність проводили також монастирі. Ближче до середини XIX століття благодійність при церквах набула широкого розвитку. Виникли цілі комплекси благодійницьких закладів, що складалися зі шкіл, богаділень, притулків для сиріт. Набула поширення благодійність, яка підтримувалась державою та іноді була частково державною. До такої благодійності відноситься благодійне утворення лікарень та шпиталів, при яких існували богадільні, що також приймали інвалідів.

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми, які існують і сьогодні, це супряга (співпраця двох сусідів) і толока (колективне виконання трудомістких і термінових робіт). Толокою переважно будували хати тощо.

Цікавим фактом є те, що в 1913 році в Києві нараховувалось 86 благодійницьких організацій, 47 надавали допомогу бідним взагалі, 15 — хворим, 24 — тим, хто навчається. Нова українська влада почала займатися суспільними проблемами у вересні 1917 року; до складу сформованого Українською Центральною Радою національного уряду — Г енерального Секретаріату — увійшло Г енеральне секретарство праці. Згодом його було перетворено на Міністерство праці [5, с. 12]. У ХХ столітті (з 1917 по 1991 рік) в історії розвитку вітчизняної соціальної роботи триває соцієтальний період. Замість благодійності впроваджується «комуністичне соціальне забезпечення» — державна допомога всім нужденним. Основними формами допомоги є державне соціальне забезпечення та державне соціальне страхування, які забезпечуються системою територіальних організацій. Держава постає єдиним суб’єктом надання допомоги населенню й здійснює це у вигляді соціальної політики. Наприклад, однією із провідних організацій цього періоду можна назвати Українське товариство Червоного Хреста (1918), яке займалося допомогою біженцям, інвалідам, військовополоненим, дітям-сиротам, боротьбою з тифом та іншими масовими інфекціями, створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення [1, с. 33]. Червоний Хрест за часів радянської влади в Україні відігравав важливу роль у системі державної освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення і страхування.

Після розпаду Радянського Союзу розпочався професійний період розвитку соціальної роботи в Україні, за якого формуються основи соціальної роботи як науки та професії, коли в умовах кризи з’явилась необхідність підготовки кадрів соціальних працівників. Соціальна робота здійснюється як комплексна допомога і захист різних груп населення на професійному рівні в державних формах та у формі благодійництва від організацій й окремих суб’єктів.

Нині роль недержавних організацій у сфері здійснення соціальної роботи як в Україні, так і у всьому світі істотно зростає.

Отже, соціальна робота як суспільно значима діяльність формується з благодійності, що має свій історичний шлях становлення і розвитку, починаючи від простих відносин взаємодопомоги «людина — людині» й закінчуючи загальнодержавним і навіть міжнародним рівнем, коли деякі країні надають гуманітарну допомогу країнам, які потрапили в скрутне становище. Ця діяльність набуває не лише глобальних тенденцій, але й має свої ментальні особливості в контексті кожної національної культури.

Незважаючи на досить тривалу практику активного використання поняття «соціальна робота», її складний і багатогранний характер, динамічність соціальної діяльності заважають науковцям дійти єдиної думки в трактуванні сутності цього явища. Тому соціальна робота передусім розглядається як об’єктивно необхідне суспільне явище, практика соціального життя, навчальна, освітня дисципліна тощо. Поширеною думкою серед науковців є ідея про те, що соціальна робота має діяльнісний характер. Соціальна робота — це суспільно значима професійна діяльність, що спрямована на благо малозахищеним верствам населення, які потребують захисту й допомоги. Основою соціальної роботи є доброчинність як соціальне явище, що в науковій літературі визначається як безкорислива діяльність зі створення й передання фінансових, матеріальних і духовних цінностей для задоволення життєвих потреб індивіда або соціальної групи. 

Розділ ІІІ. Соціальна робота в Україні: концептуальні засади і трансформація в сучасних умовах

В сучасних умовах в Україні найважливіше значення в контексті соціальної політики має те, що ця політика суттєво змінюється у порівнянні з тією, яка практикувалася в СРСР. Зміни обумовлені: кардинальною перебудовою політичної системи суспільства (перехід від тоталітаризму до демократії); інтенсивною соціальною стратифікацією (розподіл, поява нових соціальних груп (страт) у суспільстві); зміною механізмів соціальної підтримки різних верств населення, передусім дітей, молоді, сім’ї [4, с. 386 — 387].

Попри будь-які трансформації і процеси, що відбуваються нині в українському суспільстві, невід’ємною складовою та важливим механізмом розбудови України як соціальної держави, формування громадянського суспільства є саме соціальна політика і соціальна робота як практична форма реалізації цієї політики. При цьому незмінними були й залишаються: сфера діяльності соціальної політики, її об’єкт і суб’єкт, головні напрями здійснення її, механізми практичної реалізації. Реально (в теоретичному і практичному плані) це має такий вигляд. Сфери діяльності соціальної політики: соціальний захист, зайнятість, охорона здоров’я, житло, освіта. Об’єкт соціальної політики: все населення країни. Суб’єкт соціальної політики: держава.

Виокремлюють три головні напрями соціальної політики: передбачення надзвичайних подій (наприклад, природних і техніко-технологічних катастроф, епідемій, голоду тощо) і, при потребі, державні гарантії для пом’якшення входження суспільства в рівновагу після них; перерозподіл ресурсів для забезпечення всім соціальним групам суспільства певного рівня життя для зняття можливої соціальної напруги; регулювання способу життя громадян заохочувальними (наприклад, безподаткове благодійництво) та репресивними (наприклад, боротьба з порнографією, поширенням наркотиків тощо) засобами.

Реалізація соціальної політики може бути забезпечена шляхом запровадження відповідних механізмів, а саме: нормативно-законодавчих, до яких можна віднести становлення комплексної системи соціальних стандартів, розроблення соціального бюджету як складової частини Державного і місцевих бюджетів, декларування сімейних бюджетів для визначення права на отримання адресної допомоги; економічних — зміни системи оподаткування, розв’язання проблеми розвитку національного ринку споживчих товарів і послуг, захист вітчизняного виробника; соціально-політичних — запровадження системи тристороннього соціального партнерства, залучення до реалізації соціальних програм політичних партій і об’єднань громадян, інших громадських інституцій.

Основним комплексним механізмом практичної реалізації соціальної політики є соціальна робота як система теоретичних знань та заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факторам соціального виключення.

В сучасній науковій літературі поняття „соціальної робота” розглядається в трьох основних значеннях: як практична професійна діяльність з надання допомоги та підтримки людям, які опинились у скруті; як навчальна дисципліна у процесі професійної підготовки фахівців з соціальної допомоги та підтримки населення; як галузь наукових знань, що ґрунтується на сукупності концепцій і теорій, досліджує принципи і закономірності, моделі і методи соціальної роботи, має свій об’єкт і предмет дослідження, систему наукових понять і категорій, сукупність методів дослідження.

Під „соціальною роботою” маємо розуміти відповідну професійну діяльність соціальних інституцій, державних і недержавних організацій, груп і окремих індивідів з надання допомоги для успішної соціалізації особам чи групам людей у випадках, коли за браком належних умов у суспільстві або особистих вад соціалізація утруднюється, призупиняється або набуває зворотного напряму (десоціалізація). Мета соціальної роботи полягає у врегулюванні правових, економічних відносин людини і суспільства, наданні людині допомоги та підтримки в подоланні складних проблем та гідному самоутвердженні, що є, зрештою, основою соціалізації особистості, її повноцінного життя.

Мета соціальної роботи полягає в наступному: збільшення ступеня самостійності клієнтів, їх здатності контролювати життя й ефективніше вирішувати свої проблеми; створення умов, у яких клієнти можуть максимально виявити свої можливості і одержати все, що їм належить за законом; адаптація або реадаптація людей у суспільстві; створення умов, за яких людина, незважаючи на фізичне каліцтво, душевний зрив чи життєву кризу, може жити, зберігаючи почуття власної гідності і повагу до себе з боку оточення. Зрозуміло, що кінцева мета — досягнення таких наслідків, коли необхідність допомоги соціального працівника клієнтові відпадає. Звичайно, це ідеальний варіант.

Існує кілька моделей практичної реалізації соціальної політики. Дві з них вважаються основними — соціально-демократична і ліберальна.

Соціально-демократична модель соціальної політики передбачає, перш за все, досягнення в суспільстві соціальної справедливості, усунення або хоча б пом’якшення нерівності у розподілі соціальних, економічних та інших ресурсів шляхом зменшення різниці у статусі і доходах громадян. Така модель висуває досить мало вимог безпосередньо до особистості, зменшує роль особистісних стимулів самореалізації і боротьби людини за власне життя. Для неї характерна своєрідна зрівнялівка, соціальна однорідність, що, зрештою, призводить до певної соціальної однорідності, до помітного зменшення активності людини в суспільно-економічному і політичному житті. За такої моделі найперше держава гарантує певний рівень доходів, соціальних послуг, який фактично не залежить від того, який внесок у загальнодержавний продукт робить конкретна людина. Межі соціальних витрат при цьому визначаються реальними потребами населення. Зазначимо, що соціально-демократична модель соціальної політики найбільш притаманна не досить високо розвинутим в економічному відношенні суспільствам.

Дещо іншою за своїми особливостями є ліберальна модель реалізації соціальної політики, за якої держава практично надає кожному громадянину певну можливість для самостійного вирішення її проблем. Це політика економічно більш потужних держав. Держава переймає на себе лише ті функції, які не може реалізувати самостійно сама людина або окремі соціальні групи. За таких умов держава забезпечує не що інше, як однакові можливості усім для підвищення свого соціального статусу, створюючи лише необхідні стартові умови — економічні, політичні, правові, культурні тощо. За такої політики досить активним суб’єктом її практичної реалізації виступає саме громадянське суспільство.

В Україні фактично поєднуються обидві моделі соціальної політики, оскільки жодна з них яскраво виражених рис в соціальному житті країни поки що не має. Для реалізації ліберальної моделі, як відомо, треба мати відповідний рівень соціально-економічного розвитку суспільства, чого Україні ще бракує. Однак все ж ліберальна модель поступово все відчутніше окреслюється, і саме вона видається більш перспективною для України. Тут дається взнаки і приклад соціальної політики більшості провідних європейських країн.

До основних проблем соціальної політики взагалі відносять: забезпечення соціальних гарантій, здоров’я і зайнятість населення, освіту, соціальне обслуговування, подолання антисоціальних явищ, соціальні проблеми молоді, жінок, пенсіонерів та інших статевовікових груп, ефективне управління людськими ресурсами тощо [7, с. 42]. Це означає, що і конкретні соціальні програми в Україні мають, на нашу думку, формуватися з урахуванням таких соціальних проблем.

В усьому соціальному розвитку українського суспільства, а відтак і в соціальній політиці безпосередньо, вирішальним був і залишається людський фактор. Йдеться про ціннісні орієнтації (індивідуальні, групові, загальнонаціональні), про відповідні моральні принципи людей, їх норми поведінки, життєві плани, рівень знань і загального інтелектуального розвитку, характер і особливості трудових навичок тощо. Тобто, по суті, соціальна політика найперше має спрямовуватися на активізацію саме людського фактора. Це може бути за умов: демократизації суспільства, людських відносин; розширення і розвитку самоуправління народу; створення відповідного господарського механізму; створення нових механізмів управління, заохочення і стимулювання громадян. Щодо суто соціальної політики, соціальної роботи як таких, то вони найперше мають здійснюватися саме за активної участі самих громадян, тобто громадянського суспільства.

Зрозуміло, що соціальна політика може бути успішно реалізованою за умови не тільки вироблення відповідної стратегії, створення необхідних механізмів, але й завдяки необхідному фінансово-матеріальному, ресурсному забезпеченню. Тут йдеться, в першу чергу, про необхідні  умови для функціонування систем освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціального захисту населення, розвитку і стимулювання соціальної роботи. Ресурсне забезпечення цих сфер має багато джерел: бюджетне фінансування (за рахунок податкової системи); діяльність суспільно-політичних, громадських фондів, об’єднань; реалізація загальнонаціональних і міжнародних проектів і програм; спонсорська діяльність тощо. За таких обставин гостро постає питання про координаційні функції держави у справі стимулювання, відстеження ефективності джерел фінансування соціальної політики.

Розглянуті вище особливості соціальної політики і соціальної роботи в Україні обумовлюють суть, характер концептуальних засад її розробки і практичної реалізації. 

Висновки

Отже існує велика кількість підходів, теорій, методів досліджень соціальної роботи. Соціальна робота охоплює практично всі категорії громадян, але в першу чергу це особи, які потребують додаткового соціального захисту: інваліди, особи похилого віку, діти. Використовуючи теорії людської поведінки та соціальних систем, соціальна робота виникає там, де має місце взаємодія людей з їхнім оточенням. Як визначає засновник школи соціальної роботи Києво-Могилянської академії В. Полтавець, соціальна робота — це система теоретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом натхнення і підтримки найменш захищених верст суспільства та протидії факторам соціального відчуження [12]. Соціальну роботу можна визначити як галузь наукових знань і професійну діяльність, спрямовану на підтримку та надання кваліфікованої допомоги особі, групі людей чи спільноті, що збільшує або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, сприяє реалізації громадянських прав, запобігає соціальному відчуженню. Звідси, соціальна робота спрямована на забезпечення гуманізму та соціальної справедливості шляхом активізації і підтримки найменш захищених членів суспільства.

Аналізуючи викладений матеріал, можна зробити висновок, що в даний час спостерігається диференціація методологічних підходів у сфері теорії соціальної роботи. У той же час, слід наголосити на тенденції до інтеграції різних підходів в осмисленні суті й змісту важливих проблем соціальної роботи. Отже комплексна, інтегральна природа соціальної роботи являється очевидною. Настільки ж очевидною є загальнокультурна основа цієї інтеграції, якою на нашу думку є гуманізм. У цьому сенсі соціальна робота, базуючись на фундаментальних загальнолюдських цінностях життя, добра, справедливості, допомоги, любові до ближнього, постає специфічною формою прояву практичного гуманізму по відношенню до людей, які знаходяться у тяжкій життєвій ситуації. А тому вся діяльність соціальних працівників має бути направлена на втілення в життя високих ідеалів гуманізму.

Узагальнюючи вище викладене, зазначимо, що сьогодні соціальна робота розглядається державою, різними групами громадськості, вченими як об’єктивно необхідне суспільне явище, практика соціального життя, навчальна, освітня дисципліна, суспільно корисна діяльність. Ми ж під соціальною роботою розуміємо вид суспільно значимої діяльності соціальних інституцій, державних і недержавних організацій, груп і окремих індивідів, спрямований на задоволення соціально гарантованих і особистісних інтересів і потреб різних груп населення (особливо соціально незахищених) через створення умов, що сприяють успішній соціалізації людини та відновленню чи поліпшенню її здатності до соціального функціонування. 

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми теорії і практики соціальної роботи на межі тисячоліть : монографія // Соціальна робота. Книга І. — К. : УДЦССМ, 2001. — 344 с.
2. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть : [монографія] // Соціальна робота. Книга 1. — К. : УДЦССМ, 2001. — 344 с.
3. Андрущенко В.П. Освітня політика (огляд порядку денного) / В.П. Аедрущенко, В.Л. Савельєв. — К.: «МП Леся», 2010.- 368с.
4. Баркер Р. Словарь социальной работы / Сокр. Пер. с англ. М., 1994. — С. 108-109.
5. Бернер Г., Юнсон Л. Теория социально-психологической работы. М.: Юристъ, 2000. — 348 с.
6. Бех В. П. Генезис соціального організму країни: Монографія. 2-е вид. доп. — Запоріжжя: Просвіта, 2000. — 288 с.
7. Головатий М. Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.- понятійн. слов. / М. Ф. Головатий, М. Б. Панасюк. — К., 2005.
8. Горілий А. Г. Історія соціальної роботи в Україні / А. Г. Горілий. — Тернопіль, 2001. — 168 с.
9. Григорьев С.И., Гуслякова Л.Г., Ельчанинов В.А. и др. Теория и методология социальной работы: Учебное пособие. М., 1994. — 185 с.
10. Капська А. Й. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю. — К.: 2001. — 134 с.
11. Коваль Л. Г., Звєрєва І. Д., Хлєбік С. Р. Соціальна педагогіка. Соціальна робота. К.: ІЗМН, 1997. — 392 с.
12. Костина Е. Ю. История социальной работы : учеб. пособ. / К. Ю. Костина. — Владивосток : ТИДОТ ДВГУ, 2003. — 110 с.
13. Мигович І. Становлення соціальної роботи як науки в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — №1-2. — С. 70 — 81.
14. Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К.: Либідь, 2000. — 438 с.
15. Полтавець В. Соціальна робота в Україні — перші кроки. — К.: KM Academia, 2000. — 233 с.
16. Российская энциклопедия социальной работы / Под ред. А. М. Панова и Е.И. Холостовой. Т.2. М.. Институт социальной работы 1997. — 404 с.
17. Румянцева Н.Л. Человек развивающийся (Путь к единой культуре): Системно-диалектический поход. / Нина Леонидовна Румянцева — М.: Книжий дом «ЛИБРОКОМ», 2009. — 224с.
18. Саппс М., Уэллс К. Опыт социальной работы. Введение в профессию. М., 1994. -120 с.
19. Система социологического знання: Учеб. пособие. — 3-е издание. / Сост. Г. В. Щокин. — К., 1998.
20. Соціальна робота в Україні: теорія і практика: посібник для підвищення кваліфікації працівників центрів соціальних служб для молоді. — У 2-х ч. — К., 2001.
21. Тетерский С. В. Введение в социальную работу / С. В. Тетерский. — М., 2000. — 257 с.
22. Тищенко О. В. Соціальна робота та права людини : навч. посібник / О. В. Тищенко. — К. : ВГЛ «Обрії», 2010. — 240 с.
23. Щокін Г. В. Соціальна теорія і кадрова політика. — К., 2000.