Сучасний етап психології особистості можна охарактеризувати як посткласичний, тобто такий, що пов'язаний з розробкою інтегративних моделей особистості, зближенням різних теорій особистості, що описують особистість з різних (часом протилежних) точок зору. Ця тенденція особливо яскраво втілюється у відомій книзі С. Мадді, присвяченій порівняльному аналізу теорій особистості, яка нарешті з'явилася в російському перекладі. Однак ще рано говорити про створення метатеорії особистості, яка б знімала всі суперечності між різними школами і підходами. Йдеться лише про класифікацію теорій особистості та про знаходження спільних підходів для їх опису й аналізу.

За всієї ґрунтовності здійсненого аналізу, він на мою думку не позбавлений окремих обмежень. Так, у ньому немає опису так званих рольових теорій особистості, насамперед таких, як теорія особистості символічного інтеракціонізму [2-5], психодраматична теорія особистості [6-9], транзактна (чи транзакційна) теорія особистості [10-12], і певною мірою теорія рольового конструкту [13]. Ці теорії, незважаючи на значну популярність психотерапевтичних аплікацій, на які вони спираються, і солідну теоретичну обґрунтованість, не стали достатньо популярними. Вони, зокрема не включені (за винятком останньої) не лише в згадувану книгу Мадді, а й у відомі підручники з теорій особистості [14-16].

Для того, щоб надолужити ці прогалини, ми пропонуємо здійснити порівняльний аналіз рольових теорій особистості і спробувати подолати розбіжності між ними за допомогою концепції рольового конфлікту. Коротко зупинимося на основних положеннях рольових теорій особистості. У теорії Морено найбільш глибинним філогенетичним фактором особистості, що формує людську поведінку, вважається її спонтанність. Зі зникненням спонтанності особистість гине. Структура особистості, на думку Морено, являє собою набір ролей. Фундаментальне значення мають ролі (первинні рольові категорії): соматичні (чи психосоматичні), зумовлені фізіологічними потребами й емоціями; психічні, що виникають уже в соціальній матриці і розширюють сферу переживань дитини; соціальні, що задаються структурою соціальних відносин, у яких бере участь людина; трансцендентні (або інтегративні), в яких людина робить іманентно притаманну світові трансценденцію і приходить до загального погляду на світ.

Розвиток особистості Морено розглядав у двох аспектах: як соціоемоційний (формування здатності до міжлюдських відносин) і рольовий розвиток (набуття досвіду завдяки рольовому навчанню). Соціоемоційний розвиток починається з феномена спонтанної соціалізації не зв'язаних спорідненням людей на найбільш ранньому ступені їхнього розвитку. На 1-20-му тижні діти живуть на стадії органічної ізоляції, не зауважуючи одна на одну. З 20-24-го тижня починається стадія горизонтальної диференціації, коли контакти не залежать від індивідуальних особливостей дітей, а зумовлені ступенем близькості (розміщенням ліжечок). На 40-42-му тижні починається стадія вертикальної диференціації, коли на групову організацію починають впливати фізична сила і кмітливість. У групі утворюються "верх" з її лідерами і "низ" з несамостійними й відособленими членами групи. Однак взаємні соціометричні вибори у маленьких дітей рідкі через нерозвиненість феномена теле, тобто здатність спілкуватися на деякій дистанції, передаючи здалеку емоційні повідомлення один одному.

Приблизно на сьомому році життя соціометрична структура дитячих груп змінюється. Численні взаємні вибори свідчать про те, що фактор теле стає більш діючим. До завершення пубертата і появи типових для дорослих людей групових структур, змінюючи одна одну, виникають дві стадії переваги різностатевих і дві стадії переваги одностатевих виборів.

Величезного значення Морено надавав рольовому розвитку. Він писав, що поява ролі є первинно стосовно "Я", підкреслюючи цим невід'ємне значення ролей у розвитку особистості. У його теорії розглядаються кілька стадій рольового розвитку людини.

Ембріональна стадія. На цьому рівні людина, за Морено, вступає у відношення зі світом, тобто в неї виникає поведінка. Дитина і мати утворюють функціональну органічну єдність (органічну плаценту). Найважливішим фактором нормального розвитку в цей час є спонтанність (S-фактор). Нормальні (спонтанні) пологи — це безтравматичний перехід від внутрішньо до позаутробних умов існування.

Перший психічний всесвіт (матриця всесвітньої ідентичності). На цій стадії дитина ще не диференціює об'єкти і живих істот. Мати разом з дитиною утворюють інтеракціональну єдність (соціальну плаценту), переживання якої стає глибинним переживанням тотожності зі світом і формує наступну довіру до власного буття (відповідне описаній Еріком Еріксоном базовій довірі до світу). Причиною сильної концентрації дитини на стадії всесвітньої ідентичності є акціональний голод, що спонукує її повністю віддаватися дії. Інтеракція (як і на наступних стадіях) здійснюється завдяки процесам розігріву.

Перший психічний всесвіт (матриця всесвітньої реальності). Дитина починає розрізняти і впізнавати оточуючих людей і предмети, однак вона робить це тільки в момент, коли вони реально присутні. Уявлення про речі або відсутні або не диференціюються від самих предметів.

Другий психічний всесвіт. Єдине сприйняття світу дитиною розділяється на сприйняття реальності і фантазію, що є передумовою виникнення дискурсивного мислення. Завдяки абстрактному мисленню поступово змінюється сприйняття світу, відбуваються диференціація мови і формування понять. На цій стадії дитина знайомиться з ролями ще до того, як вона здатна діяти. Вона повинна навчитися жити і в реальності, і в уявленні, не віддаючи переваги жодному світу на шкоду іншому. Якщо людина залишається на рівні сприйняття реальності (у рамках матриці всесвітньої реальності), це загрожує їй слабоумством. І навпаки, застрягання на своїх уявленнях може стати причиною невротичної відгородженості від реальності через ірреальні страхи і бажання.

Третій психічний всесвіт. Людина переживає тотожність із трансперсональним буттям. Це переживання не є обов'язковим у психосоціальному відношенні. Воно відбувається не тільки у психічних чи соціальних ролях, а і завдяки трансценденції до нової рольової категорії інтегративного переживання.

У процесі рольового розвитку послідовно формуються всі рольові категорії: соматичні, психічні, соціальні і трансцендентні. Коли яка-небудь фаза минає чи відбувається повернення на попередні рівні, то спостерігаються різні випадки особистісної патології. Так, пропуск формування психічних ролей призводить до психопатичного розвитку, а соціальних — до шизоїдного. Повернення до нижчих рівнів є причиною розвитку страху, що може виявлятися в різних невротичних і психотичних порушеннях. Метою психодрама-терапії є пробудження спонтанності людини, що виражається у творчому акті.

У теорії особистісних конструктів (Дж. Келлі) активно використовується поняття "роль", що припускає форму поведінки, яка логічно випливає з розуміння особистісних думок і вчинків інших людей, діяльнісно пов'язаних з нею. Прийняття ролі вимагає, щоб принаймні один із взаємодіючих індивідів усвідомлював, яким чином інший індивід інтерпретує явища чи події. Ролі не обов'язково повинні бути обопільними, тобто особистості не потрібно аналізувати виконавця ролі для того, щоб бути включеною в соціальні відносини. Для дослідження ролей особистості Келлі розробив репертуарний тест рольового конструкту (Реп-тест).

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Г. Блумер, Э. Гоффман, М. Кун та ін.) розглядає особистість за її соціальними ролями. Вона належить до соціологізаторських концепцій, оскільки стверджує, що соціальне середовище є вирішальним фактором розвитку особистості і висуває на перший план значення міжособистісної взаємодії людей (інтеракції), рольової поведінки.

Важливим є твердження про те, що основний механізм і структура особистості пов'язані з рольовою сутністю. Особистість розглядається як сукупність її соціальних ролей. Згідно з цими поглядами, людина у своєму житті, спілкуванні з іншими людьми, діяльності ніколи не залишається "просто людиною", а завжди виступає в тій чи іншій ролі, є носієм визначених соціальних функцій і суспільних нормативів. За теорією ролей, виконання ролі має велике значення у розвитку людської особистості. Розвиток психіки, психічної діяльності, соціальних потреб відбувається не інакше, як у виконанні визначених суспільних рольових функцій, а соціалізація людини являє собою формування її соціальних ролей.

Соціальні ролі розглядаються у трьох планах: 1) соціологічному — як система рольових очікувань, тобто задана суспільством модель ролі, що має велике значення для формування особистості й оволодіння нею соціальними ролями; 2) соціально-психологічному — як виконання ролі і реалізація міжособистісної взаємодії; 3) психологічному — як внутрішня чи уявлювана роль, яка не завжди реалізується у рольовій поведінці, але певним чином на неї впливає.

Взаємозв'язок цих трьох аспектів і становить рольовий механізм особистості. При цьому провідними вважаються соціальні рольові очікування (експектації), які визначають поведінку людини, за що концепція інтеракціонізму самим основоположником її Дж. Мідом названа "соціальним біхевіоризмом". Одне з найважливіших понять цієї теорії — "прийняття ролі іншого", тобто уявлення себе на місці партнера по взаємодії і розуміння його рольової поведінки. При цьому людина приводить свої експектації стосовно партнера у відповідність з його соціальними ролями. Без такої відповідності не може виникнути інтеракція, а людина не може стати соціальною істотою, усвідомити значущість і відповідальність власних дій і вчинків.

У концепції транзактного аналізу Э. Берна особистість розглядається як сукупність особливих станів Его, що виявляються у специфічних станах свідомості і зразках поведінки. За допомогою структурного аналізу автор виділяє три основних Его-стани.

"Батько" — стан, скопійований зі справжніх батьків чи інших авторитетних у дитинстві особистостей. Крім моделі ролі батька, він містить багато інших стереотипів і автоматизованих форм поведінки, відбиваючи традиції, цінності, норми і правила. "Батько" уособлює функції контролю над дотриманням норм і розпоряджень (які людина запозичує, часто некритично, протягом життя), а також заступництва і турботи. Це по суті актуалізація моральної сфери особистості.

"Дитина" — частина особистості, що збереглася від справжнього дитинства, яка містить афективні комплекси, пов'язані з ранніми дитячими враженнями і переживаннями. Цей стан може бути у двох формах: як природна "Дитина", що є джерелом інтуїції, творчості, спонтанних спонукань і радості; як пристосована залежна "Дитина", що змінює поведінку під впливом "Батька" (може бути слухняною чи, навпаки, примхливою). Це за сутністю — актуалізація емотивної сфери особистості.

"Дорослий" — стан, у якому здійснюється переробка інформації та її імовірнісна оцінка для ефективної взаємодії з навколишнім світом; демонструються тверезість, незалежність і компетентність. "Дорослий" контролює дії "Батька" і "Дитини", будучи посередником між ними. Це по суті актуалізація раціональної сфери особистості.

У різних життєвих ситуаціях, насамперед у процесі спілкування з іншими людьми, особистість зазвичай перебуває в одному з трьох Его-станів, що у даний момент активізований. Однак можливе і поєднання двох Эго-станів, або, точніше, "зараження" (контамінація) одного стану іншим. Таким механізмом зараження Берн пояснює різні випадки особистісних патологій і відхилень аж до психічних захворювань. За допомогою розробленого Берном методу психотерапії можна здійснювати "знезаражування" (деконтамінацію) Эго-стану "Дорослого", досягати його автономності з наступним відновленням "Я-справжнього".

За допомогою концепції Эго-станів можна розглядати процес міжособистісної взаємодії. Елементарна одиниця спілкування, що складається з транзакційного стимулу й реакції, називається трансакцією. За допомогою своєї концепції Берн вивчає і більш складні форми поведінки людини — "ігри" чи "серії наступних одна за одною прихованих додаткових транзакцій з чітко визначеним і передбачуваним результатом", а також життєві сценарії, що лежать у їх основі. За допомогою психологічних ігор люди часто неусвідомлено компенсують свої особистісні проблеми. Берн створив власну теорію і типологію ігор і сценаріїв.

Теорія транзактного аналізу є найбільш самодостатньою з розглянутих теорій, оскільки вона містить майже всі основні компоненти теорії особистості, насамперед — концепцію структури особистості (структурна модель его-станів), концепцію розвитку (формування життєвого сценарію) та концепцію особистісної психопатології (контамінації его-станів, дисгармонійність життєвого сценарію). В теорії транзактного аналізу досить широко використовується поняття роль, зокрема в концепції психологічних ігор, хоча воно розглядається скоріше як робоче поняття, а не категорія, що несе методологічне навантаження. Поняття "роль" набуває певного розвитку у послідовників Е. Берна, наприклад С. Б. Карпман розробив концепцію "драматичного трикутника", в якій він користуючись поняттями ролей "Жертви", "Переслідувача" та "Рятівника" здійснює драматичний аналіз сценарію [17]. Проте, послідовної рольової теорії в рамках цього підходу не створено, окремі рольові аспекти ще чекають своєї розробки, зокрема потребує з'ясування співвідношення між поняттями "роль" та "его-стан", місце "ігрових" та життєвих ролей людини в життєвому сценарії тощо.

Теорія символічного інтеракціонізму розглядає переважно соціальні детермінанти розвитку особистості, явно недооцінюючи внутрішньоособистісні чинники. Соціалізація з точки зору цієї теорії — це засвоєння соціальних експектацій і оволодіння умінням прийняття ролі іншого. Внутрішні чинники розвитку, тенденції самореалізації особистості певною мірою недооцінюються. В теорії особистості Морено — навпаки, розвиток особистості розглядається як послідовне розгортання основних рольових категорій, які охоплюють всі сторони людського буття. Ці рольові категорії розвиваються згідно принципу спонтанності, а соціальні детермінанти розвитку мають другорядне чи третьорядне значення, причому розглядається здебільшого їх гальмівний вплив на вільний прояв спонтанності людини, що спричиняє психологічні проблеми, які треба долати.

Очевидно, в кожній із згаданих теорій є багато цінних ідей і цікавих результатів. Заслуговують уваги не лише суперечності між ними (хоча вони найбільш помітні при поверховому аналізі), але й можливість їх взаємодії, коли положення однієї теорії виступають доповненням чи продовженням іншої. Йдеться про інтегративний підхід, в рамках якого можуть бути розроблені складові частини загальної метатеорії особистості. Якщо розглядати обидві групи чинників розвитку особистості, то необхідно з'ясувати механізми їхньої взаємодії, взаємовідношення, в якому вони знаходяться. З кожною з цих груп факторів зв'язана певна група потреб: з одного боку — це потреба наслідувати інших, рольове научіння; з іншого — потреба в дії, акціональний голод, потреба в рольовій самореалізації. Відповідно можна говорити про дві мотиваційні тенденції особистості — соціалізацію та індивідуалізацію, баланс між якими можна розглядати як основну тенденцію функціонування особистості та рушійну силу її розвитку.

Очевидно, що обидві групи потреб мають велике значення в розвитку особистості, і віддавати перевагу одній з них (як це робиться в окремих рольових теоріях) — це методологічно некоректно. Справа не лише в неможливості точного вимірювання рівня людських потреб, що пов'язано зі складністю співставлення потреб різної модальності і природи, а значить і з труднощами визначення пріоритетів розвитку. З точки зору сучасних уявлень про мотиваційну сферу людини існують не окремі потреби, а більш складні утворення, що об'єднують протилежні мотиваційні тенденції. Автор сучасної реверсивної теорії мотивації М. Дж. Аптер стверджує, що "…психологічні потреби утворюють протилежності: тобто для кожної психологічної потреби є протилежна потреба. Потреба в безпеці і спокої "протиставлена" потребі в хвилюванні і пригоді; потреба в серйозному досягненні "протиставлена" потребі у веселощах і негайному задоволенні. Взагалі говорячи, здорові люди вимагають задоволення кожної з цих альтернативних потреб, і це досягається переключеннями назад і вперед між ними ("реверсуванням") у ході повсякденного життя. Це означає, між іншим, що людям протягом часу властива непослідовність і навіть внутрішня суперечливість. Кожна з цих потреб — частина більш загального "способу буття", які відомі в теорії як "метамотиваційні модуси"" [18, p. 7].

Потреби в рольовому розвитку підпорядковуються таким же реверсивним закономірностям, і здорова особистість потребує задоволення всіх частин метамотиваційного модусу. Проте, протилежні мотиваційні тенденції не завжди можливо наситити шляхом реверсування. Це залежить від багатьох чинників: від інтенсивності впливу соціуму, від сили особистісних потреб, від суперечливості між суспільними вимогами і потребами особистісної самореалізації. Потреби можуть вступати в протиріччя, коли одночасне задоволення протилежних тенденцій неможливе, або зустрічає великі перешкоди.

Коли неможливо одночасно задовольнити потреби в рольовому научінні і в рольовій самореалізації (тобто наслідувати соціальні експектації і розвивати рольову автономію), то неминучий рольовий конфлікт. В своєму житті людина періодично відчуває загострення рольового конфлікту, пов'язаного з розвитком її особистості. В суперечність вступають всі типи психологічних ролей людини: від ситуативних до життєвих. Протиріччя останніх можна тлумачити, як життєву кризу особистості, що є неминучою віхою розгортання життєвого шляху людини [19]. Рольовий конфлікт, природно, викликає напруження, яке зв'язане з негативними переживаннями різного ступеню важкості. Прагнучи позбавитись цих переживань, людина проявляє активність, що, зрештою і спонукає розвиток її особистості.

За результатами нашого дослідження, протиріччя між потребами в рольовому научінні і рольовій самореалізації є рушійною силою особистісного розвитку. Основною тенденцією особистості є прагнення мінімізувати рольовий конфлікт, що виникає в процесі рольового розвитку при максимізації потреби в рольовій самореалізації. Однак баланс між екстернальними та інтернальними тенденціями для різних людей виявляється різним. Одні особистості частіше віддають перевагу внутрішнім цінностям, обираючи інтернальні стратегії поведінки в умовах рольового конфлікту. При цьому вони збільшують протиріччя між власною рольовою поведінкою і соціальними очікуваннями, провокуючи зовнішній або міжособистісний рольовий конфлікт. Інші особистості орієнтуються на зовнішню систему цінностей і обирають екстернальну стратегію, провокуючи внутрішній або внутріособистісний рольовий конфлікт. Тенденція особистості обирати одну з двох стратегій поведінки була названа нами локус рольового конфлікту.

За нашим припущенням локус рольового конфлікту — це не ситуативна поведінкова реакція, що визначається умовами ситуації, а особистісна характеристика, що в цілому є стабільною, незалежно від умов соціальної ситуації, хоча окремі поведінкові прояви можуть значно відхилятися в обидва боки в межах метамотиваційного модусу. Для перевірки цього припущення було здійснене експериментальне дослідження, результатом якого стала розробка психологічної методики "Шкала локусу рольового конфлікту". Це допомогло зробити висновок, що локус рольового конфлікту — це інтегральна базова характеристика особистості, що визначає не лише домінуючу стратегію поведінки людини в умовах рольового конфлікту, а й базову тенденцію рольового розвитку особистості. Вона впливає на цілий ряд рольових характеристик особистості і на особливості рольової самореалізації в цілому.

Дуже цікавим є питання про генетичні аспекти локусу рольового конфлікту. Очевидно (хоча ми ще не маємо достатню кількість експериментальних доказів цього твердження), що локус рольового конфлікту залежить від вроджених передумов. У маленьких дітей спостерігається різна вираженість проявів негативізму і нонконформізму, що є непрямими показниками інтернальності. Однак також правомірним є твердження, що поведінка дитини залежить від того, які стратегії заохочувалися, а які, навпаки, придушувалися батьками. Авторитарне виховання, блокування свободи і автономії дитини, батьківські заборони не лише формують відповідний життєвий сценарій людини (наприклад, сценарні заборони), а й сприяють зростанню тенденції екстернальностi, що звужує можливості повноцінної рольової самореалізації особистості.

Концепція рольового конфлікту дозволяє не лише знайти точки дотику між існуючими рольовими теоріями особистості, а й побудувати власну оригінальну модель особистості, в якій є всі необхідні компоненти теорії. Розвиток особистості з точки зору цієї теорії розглядається як єдність двох процесів: рольової соціалізації та рольової самореалізації, в основі яких лежить формування особистісних (міжособистісних та життєвих) ролей людини. В кожній віковій стадії формуються певні життєві ролі, актуальні для даного періоду, що може служити основою періодизації особистісного розвитку. Зміна життєвих ролей при переході від однієї стадії до іншої, як уже говорилося, може трактуватися як життєва криза особистості, або рольовий конфлікт в сфері її життєвих ролей.

Структура і типологія особистості в нашій рольовій теорії також базується на понятті локус рольового конфлікту. Особистісні типи визначаються полярністю локусу рольового конфлікту та репертуаром особистісних ролей. Особистісні ролі як своєрідні стани особистості, що дозволяють розкрити певні сторони людського характеру, можуть втілювати різні, іноді протилежні властивості індивідуальності. Але можливі ситуації, коли деякі сторони індивідуальності не знаходять вільного виходу в рольовій поведінці. В кращому випадку — вони сублімуються в інших формах, або компенсуються уявними ролями; гірше — якщо відбувається повне витиснення в тіньову сферу, або блокування розвитку особистісних ролей, що рівнозначно дисгармонійному розвитку відповідних сторін особистості, депривації життєвих потреб тощо.

Дисгармонічність особистісного розвитку певним чином зв'язана з інтернальністю або екстернальністю рольової поведінки людини. Крайні соціально неадаптивні форми інтернальності можуть бути пов'язані з психопатичним розвитком особистості. Крайні соціально неадаптивні форми екстернальності, що ведуть до внутрішніх рольових конфліктів, часто є причиною невротичних і психосоматичних проблем. Крім того, неадаптивна екстернальність є основною причиною порушень нормального рольового розвитку особистості. Серед великої кількості можливих рольових дисгармоній лише назвемо такі, як рольовий інфантилізм, рольові девіації, рольові дисфункції або рольовий дефіцит, дисгармонічність життєвого сценарію людини тощо. Для подолання цих рольових дисгармоній найкращим чином можна використовувати різні варіанти рольової психотерапії та методологічно близькі їй методи, серед яких слід виділити психодраму, транзактний аналіз, терапію фіксованої ролі.

Таким чином, ми бачимо, що концепція рольового конфлікту виявляється досить плідною не лише в психотехнічному плані (що дає змогу ), а і в методологічному, даючи підстави для побудови оригінальної моделі особистості, що може претендувати на статус теорії особистості. Ця концепція використовує позитивні досягнення відомих рольових теорій особистості, більше того, вона може подолати окремі протиріччя цих теорій, створюючи передумови для побудови майбутньої метатеорії особистості. Вона має як теоретичне та методологічне (пропонування нових теоретичних понять і концепцій та їх методологічне обґрунтування), так і практичне значення, даючи психологові, психотерапевтові дієві інструменти психологічної допомоги особистості, що підтверджується не лише теоретичними узагальненнями та висновками, а й тривалою власною практикою автора статті.

Література

1. Мадди С. Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер. с англ. — СПб.: Речь, 2002. — 539 с.
2. Кон И. С., Шалин Д. Н. Д. Г. Мид и проблема человеческого Я (Из истории американской социальной психологии) // Вопросы философии. — 1969. — № 12. — С. 85-96.
3. Mead G. H. Mind, self, and society. From the Standpoint of a Social Behaviorist. — Chicago: Univ. press, 1946. — 401 p.
4. Mead G. H. The Philosophy of the Act. — Chicago: The Univ. of Chicago press, 1950. — 696 p.
5. Mead G. H. The Individual and the Social Self. — Chicago; London: Univ. of Chicago press, 1982. — 229 p.
6. Лейтц Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама Я. Л. Морено: Пер с нем. — М.: Изд. гр. "Прогресс", "Универс", 1994. — 352 с.
7. Морено Дж. Социометрия: Экспериментальный метод и наука об обществе / Пер. с англ. — М.: Академический проект, 2001. — 384 с.
8. Морено Дж. Театр спонтанности: Пер с англ. — Красноярск, Фонд Мент. Здоровья, 1993. — 125 с.
9. Морено Я. Психодрама / Пер. с англ. — М.: Апрель Пресс, ЭКСМО-Пресс, 2001. — 528 с.
10. Берн Э. Трансакционный анализ и психотерапия: Пер. с англ. — СПб.: Братство, 1992. — 224 с.
11. Берн Э. Групповая психотерапия: Пер. с англ. — М.: Академический Проект, 2000. — 464 с.
12. Стюарт Й., Джойнс В. Основи ТА: Транзакційний аналіз: Пер. з англ. — К.: ФАДА, ЛТД, 2002. — 393 с.
13. Келли Дж. Психология личности. Теория личностных конструктов. — СПб.: Речь, 2000.
14. Холл К. С., Линдсей Г. Теории личности: Пер. с англ. — М.: "КСП+", 1997. — 720 с.
15. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение): Пер. с англ. — СПб.: Питер Пресс, 1997. — 608 с.
16. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. — 864 с.
17. Karpman S. B. Fairy tales and script drama analysis // Transactional Analysis Bulletin. — 1968. — 7 (26). — P. 39-43.
18. Apter M. J., Mallows R., Williams S. The development of the motivation style profile / Personality and Individual Differences. 1998. — Vol. 24, No. 1. — p. 7-18.
19. Психологія життєвої кризи / Відп. ред. Т. М. Титаренко.- К.: Агропромвидав України, 1998.- 348 с.