Вступ.

1. Характеристика проблеми відносин України з МФО.

2. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями.

3. Пріоритетні напрямки взаємодії України з міжнародними фінансовими організаціями.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Неухильний процес поглиблення інтернаціоналізації економічного життя, який має своїми проявами розширення і ускладнення взаємозв'язків та взаємозалежностей національних економік, усуспільнення характеру праці та виробництва в глобальному масштабі, зростаючу взаємодію та координацію держав щодо розробки і реалізації міжнародної стратегії розвитку, об'єктивно підвищує значення зовнішніх джерел фінансових ресурсів для будь-якої національної економіки. Особливе місце серед них належить кредитуванню з боку міжнародних фінансових організацій (МФО).

Що стосується країн з перехідною економікою, то саме співробітництво з провідними МФО на початковому етапі трансформаційних перетворень відіграло вагому роль у вирішенні таких стратегічно важливих завдань, як структурна перебудова народногосподарських комплексів, системи власності та матеріального виробництва, запровадження дієвих моделей промислової та технологічної політики тощо. Разом з тим, слід відмітити, що хоча кредитні ресурси МФО і є одним з найпоширеніших інструментів акумуляції грошових ресурсів до національних економік, сприяючи включенню країн-реципієнтів до міжнародних ринків фінансів та капіталів (що, безумовно, відповідає орієнтації держав на міжнародні аспекти розвитку), проте вимагає зваженого підходу до оцінки співробітництва з міжнародними фінансовими установами та визначення переваг і недоліків залучення до національних економік кредитного капіталу цих інституцій.

Актуальною дана проблематика є і для України, яка пов'язує свою інтеграцію у світову економіку та вихід на міжнародні фінансові ринки з поглибленням співробітництва із такими впливовими МФО, як Міжнародний валютний фонд та група Світового банку. В даному аспекті слід зауважити, що на сьогодні наша держава невловні використовує потенціал такої співпраці як щодо залучення іноземних капіталовкладень, так і розв'язання проблеми зовнішнього боргу та його обслуговування, а також побудови довгострокових і стабільних відносин із міжнародними фінансовими структурами. Це зумовлює потребу в розробці обґрунтованої стратегії поведінки України з МФО і тактики взаємодії з ними на майбутнє, спрямованих на підвищення ефективності зовнішніх фінансових запозичень у контексті макроекономічної стабілізації, структурної перебудови економіки, її фінансового сектора тощо.

Найповніше теорія і практика сучасної міжнародної економічної діяльності України на регіональному та глобальному рівнях, зокрема її співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями, представлені в роботах таких вітчизняних вчених як Б. Губського, А. Кредісова, Д. Лук'яненка, В. Новицького, Ю. Пахомова, О. Плотнікова, А. Поручника, С. Соколенка, А. Філіпенка, В. Хорошковського та ін.

Зважаючи на актуальність та існуючий ступінь наукової розробки теми, метою роботи є аналіз співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями, оцінка його позитивного та негативного аспектів та визначення конкретних важелів підвищення ефективності залучених кредитних ресурсів МФО в національну економіку. Для досягнення означеної мети в роботі було поставлено та послідовно вирішено наступні завдання:

— оцінити роль і значення кредитного капіталу міжнародних фінансових організацій у трансформаційних процесах країн з перехідною економікою;

— проаналізувати характер, масштаби та особливості співробітництва України з МФО на різних етапах розвитку;

— визначити фактори підвищення ефективності та пріоритетні напрямки співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями.

1. Характеристика проблеми відносин України з МФО

Навколо проблеми відносин України з МФО триває гостра політико-економічна полеміка. У центрі її — питання про наслідки цього процесу для сьогодення і особливо на перспективу, в першу чергу щодо національної безпеки країни.

Залучення іноземних кредитів є нормальною світовою економічною практикою, коли вони отримуються, по-перше, на середньо- й особливо довгострокові терміни для інвестування в економіку і, по-друге, на короткострокові терміни за зовнішньоторговельних зв'язків. Існує, зокрема, світова практика, але за екстраординарних умов, коли іноземні кредити отримуються для покриття дефіцитів платіжних балансів, бюджетів, на здійснення структурних трансформацій у перехідних економіках, для відбудови народного господарства в повоєнні періоди, на подолання глибоких кризових явищ тощо.

Характерно, що отримання останніх має бути на умовах своєрідної допомоги, і вони мають залучатися на ефективній основі на короткий період для швидкого подолання екстремальних ситуацій, кризових явищ. Довгострокове, постійне їх залучення, як доводить світова практика, веде до закабалення країни, перетворення її на колоніально-сировинний додаток розвинених ринкових країн, втрати національної економічної, а разом із тим і політичної безпеки.

До основних реальних джерел залучення Україною іноземних коштів належать:

— позички міжнародних фінансових організацій — МВФ, СБ, МБРР, ЄБРР;

— кредити іноземних держав та їх угруповань (типу ЄС);

— кредити держав — постачальниць енергоносіїв, як, скажімо, Росія і Туркменістан;

— розміщення цінних паперів у вигляді облігацій державних позик на зовнішніх ринках, а також на внутрішньому ринку при купівлі їх нерезидентами;

— отримання Україною грантів, субсидій, стипендій тощо через науково-технічну допомогу (НТД) від МФО та з країн із розвиненою ринковою економікою.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з МФО.

Принципи та мета співробітництва України з МФО, випливають, по-перше, з принципів і мети діяльності цих організацій, головний сенс яких записано в їх статутах, а по-друге, з тих особливостей, які накладаються на ці принципи і мету специфікою нашої країни, взаємовпливом обох сторін співробітництва ("Україна — МФО") у взаємовідносинах.

Спілкування України з МФО має тактичний і стратегічний інтереси як із боку України, так і її партнерів, на що слід звертати особливу увагу при укладанні конкретних угод.

Тактичний, короткостроковий інтерес України та інтереси МФО у цілому збігаються, бо полягають у якнайшвидшому входженні нашої країни у світове господарство без значних соціальних потрясінь, що можуть призвести до революційного спалаху і відкочування назад, до командно-адміністративної системи[12, c. 56-58].

Стосовно специфіки розбудови України, що може вплинути на відносини з МФО, то слід взяти до уваги, по-перше, те, що наша країна добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю, маючи з цього показника третє місце у світі (після США та Росії), погодилася на її демонтаж, вивезення і знищення. Це повинно відшкодовуватися відповідними кредитами на розбудову Української держави. По-друге, чорнобильська катастрофа коштує Україні величезних щорічних фінансових витрат. Зараз вони, головним чином, лягають тягарем на бюджет держави, зокрема, через відрахування з доходу підприємств. Але ця екологічна катастрофа світового масштабу зачіпає усі країни і може завдати нищівного удару по всьому людству, якщо не будуть розв'язані основні проблеми: будівництво нового саркофага-укриття; локалізація й припинення розгортання ядерних реакцій у зруйнованому блоці; закриття ЧАЕС і заміна її альтернативними джерелами електроенергії тощо. На це потрібні за підрахунками понад 4 млрд. дол. Розвинені країни, насамперед європейські, зацікавлені у розв'язанні проблеми Чорнобиля і мають взяти в цьому реальну фінансову участь. По-третє, західні країни намагаються всіляко використати відносини з Україною щодо Росії. Нарешті, по-четверте, величезний різноманітний економічний потенціал України є привабливим для розвинених держав.

Отже, можна виділити такі основні цілі та принципи, на яких Україна має співробітничати з МФО:

1) сприяння розвитку ринкових перетворень в Україні;

2) створення умов для успішного входження України до світової економіки;

3) розв'язання не тільки суто економічних, а й соціальних завдань;

4) додержання паритетності у відносинах Україна — МФО;

5) забезпечення національних інтересів і національної безпеки.

Конкретні мотивації залучення позичок МВФ в Україну випливають із можливих цільових їх функцій. Цими функціями є такі.

По-перше, позички МВФ, а також СБ, відкривають ширший доступ до світового ринку позичкових капіталів, на якому попит перевищує пропозицію. Конкретно для України відкриваються додаткові можливості залучення позичок із 2 — 5 названих вище джерел.

По-друге, функцією позичок МФО є залучення іноземних коштів для утримання України, як держави, "на плаву" з метою входження у світовий ринок, де вона має стати частиною світової економіки з однопорядковими вимірами стосовно країн ринкового господарювання.

По-третє, отримання кредитів для трансформації структури економіки України, зміни в ній народногосподарських пропозицій, створення умов економічної рівноваги.

По-четверте, отримання кредитів під залучення критичного імпорту, передусім енергоносіїв, яких нині в Україні обмаль, для розвитку національного виробництва та особистого споживання.

По-п'яте, під виглядом вищезазначених першої та другої цільових функцій кредити МФО отримуються для виживання конкретних урядів, насамперед, щоб частково розрахуватися щодо заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат[10, c. 20-22].

Щодо кредитів окремих МФО, то для них характерні такі конкретні функціональні спрямування.

МВФ надає позички переважно на покриття дефіциту платіжного балансу, бюджету, на закупівлю критичного імпорту тощо при загальному векторі усіх цих спрямувань на підтримку національної валюти за умов розвитку ринкових відносин.

Ефективність використання позичок МФО є найважливішою складовою оцінки цих позичок. Вона відображає цільове призначення останніх. Першою щодо значення є потреба у використанні кредитів МФО для макроекономічної стабілізації. По-друге, показник використання їх на виробничі потреби (придбання засобів праці, в тому числі енергоносіїв і сировини).

По-третє, показник розподілу кредитів конкретних МФО за галузевим принципом. По-четверте, показник використання кредитів на системну та структурну трансформацію, розвиток ринкової економіки, підприємництва. В цілому ефективність використання кредитів МФО має загальнонаціональний, загальноекономічний, споживчо-вартісний, вартісний, екологічний і як узагальнювальний, соціальний аспекти.

Основними суб'єктами співробітництва України з МФО стали МВФ, СБ, ЄБРР і ЧБТР[10, c. 24].

2. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями

Активізація проведення ринкових перетворень, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, інтеграція України в систему світового господарства — основні фактори, що зумовили об'єктивну необхідність членства нашої країни у міжнародних фінансових організаціях (МФО). Відомо, що членство будь-якої країни в цих організаціях сприяє привабливості її народного господарства як потенційного об'єкта для вкладення зовнішніх ресурсів, дає змогу отримати кваліфіковану інформаційну допомогу для інвестиційного процесу, сприяє налагодженню зв'язків із міжнародними страховими й фінансовими організаціями, забезпечує належні гарантії в обґрунтованих інвестиційних проектах тощо.

Воднораз взаємовідносини нашої країни з міжнародними фінансовими організаціями не слід розглядати лише з точки зору вигід для України. Для розуміння повної картини (плюсів і мінусів) взаємоефективного співробітництва нашої держави з МФО слід проаналізувати політику й принципи діяльності цих організацій у цілому.

До основних міжнародних установ, які надають технічну допомогу і з якими співробітничає Україна, можна віднести: Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк (СБ).

Діяльність ЄБРР спрямована на сприяння здійсненню структурних і галузевих реформ, які надають імпульси конкуренції, підприємництву, приватизації з урахуванням індивідуальних особливостей країн, що перебувають на різних рівнях економічного розвитку. Окрім цього, Європейський банк здійснює інвестування у розвиток приватного сектору, в програми, спрямовані на зміцнення фінансової і правової систем.

Основними формами фінансування ЄБРР є кредити, вкладення в акціо-нерні капітали (тобто акції) і надання гарантій. За даними Міністерства економіки України, до кінця 2000 року загальний обсяг операцій бізнесу ЄБРР в усіх країнах досяг 16,6 млрд. євро, при цьому у вигляді фінансових зобов'язань третіх сторін було мобілізовано ще 42,5 млрд. євро. Тобто разом це становить майже 60 млрд. євро фінансових ресурсів. Протягом 1991—2000 років банк прямо чи опосередковано був пов'язаний із 9—10% (або 12 млрд. дол.) усіх прямих іноземних інвестицій у країни з перехідною економікою.

На сьогодні банк поступово переорієнтовує свою діяльність із країн Центральної та Східної Європи на країни раннього або середнього етапу переходу, тобто переважно на держави колишнього СРСР. В Україні, приміром, обсяг щорічних зобов'язань ЄБРР збільшився зі 100 з лишком млн. дол. у 2000 році до більш як 250 млн. дол. у 2003 році (без урахування схваленого, але ще не підписаного проекту Рівне — Хмельницький).

За період співробітництва України з ЄБРР діяльність банку сконцентрувалася в основному на таких стратегічних напрямах, як технічна допомога підприємствам державної форми власності у розробці інвестиційних проектів, фінансових планів систем закупівель на світових ринках й управління проектами; залучення приватних інвестицій в агропромисловий комплекс України; надання довгострокового кредитного капіталу приватним компаніям у банківському секторі й розвиток експортного комерційного кредиту та інших фінансових інструментів для підтримки експортерів; надання кредитних ліній приватному виробництву, пряме фінансування спільних, особливо українських підприємств; допомога у реформуванні найважливіших секторів інфраструктури — транспорту, телекомунікацій, муніципальних служб тощо; сприяння реструктуризації, головним чином, енергетичного комплексу шляхом запровадження енергозберігаючих технологій, фінансування нафтових і газових проектів, модернізації обладнання, гарантування безпеки на ядерних станціях[8, c. 39-41].

На відміну від ЄБРР, спектр діяльності Міжнародного валютного фонду дещо інший3. У першу чергу це нагляд як за розвитком макроекономічної політики країн-членів, так і за розвитком міжнародної економіки у цілому; надання можливості країнам отримувати тимчасову фінансову допомогу для погашення власних міжнародних боргів унаслідок незбалансованого платіжного балансу; окрім того, надання технічної допомоги країнам-членам у сфері банківського регулювання, державного фінансування й платіжного балансу. .

Починаючи з 1994 року Україна активно співпрацює з Міжнародним валютним фондом. Основні види кредитів надаються МВФ Україні за системною трансформаційною позикою (STF), за резервним кредитуванням (Standby) і в межах програми розширеного фінансування (EFF).

Перевагою кредитування у рамках програми EFF є надання коштів на триваліший термін (термін погашення — 10 років із відстрочкою сплати основної суми боргу на 5 років) та у більшому обсязі (загальний обсяг позики становить 2,226 млрд. дол. США) під невеликі проценти (до 7% річних).

Практика реалізації Україною програм Фонду системних трансформацій та Stand-by дали змогу уряду України розпочати обговорення можливостей започаткування нової середньострокової програми, спрямованої на забезпечення економічного зростання реального сектору економіки.

Нинішнє відновлення фінансування для України з боку МВФ відкриває можливості розблокування фінансування проектів Світового банку, створення передумов для надходження фінансових ресурсів від інших міжнародних організацій, сприяння вирішенню питання стосовно завершення реструктуризації офіційних боргів перед кредиторами Паризького клубу. Окрім цього, затвердження кредитів МВФ означає для приватних інвесторів досить невисокий ризик капіталовкладень в Україну.

Важливою позитивною тенденцією розвитку Міжнародного валютного фонду стало розширення координаційної діяльності зі Світовим банком, взаємодії між ними, а також з іншими міжнародними інститутами, урядами й приватним сектором.

Щодо співробітництва України із СБ, то наша країна співробітничає як член банку з усіма його складовими — Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР), що є головною частиною групи СБ, Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Багатостороннім агентством гарантій інвестицій (БАГІ), Міжнародним судом (МС). Кожна із цих установ банку виконує свої певні функції у процесі співробітництва з країнами-членами.

Банк підтримує інвестиційні проекти у державному секторі України. Реалізуються 24 проекти Світового банку, які перебувають на різних стадіях підготовки і впровадження. Два проекти були схвалені урядом, але, на жаль, не ратифіковані Верховною Радою. Успішність кожного з проектів неоднакова. Втім, немає жодного, який би на 100% був оцінений як задовільний. Власне, так сталося через те, що в Україні досягнуто значно менших, ніж очікувалося, успіхів у реформуванні ділового середовища й зміцненні ринкових інституцій. Водночас переважна більшість проектів сприяла внесенню важливих позитивних змін у законодавство, розширенню можливостей формування та реалізації економічної політики, впровадженню нових структур власності й установ, формуванню менталітету населення[6, c. 112-115].

Отже, залучення зовнішніх ресурсів із джерел міжнародних фінансових організацій, з одного боку, дає можливість країні, яка бере кредити, сприяти втіленню у життя численних інвестиційних проектів, отримувати кваліфіковану інформаційну допомогу, позитивно впливати на мобілізацію вітчизняного капіталу й залучення іноземного у відповідних галузях тощо. З другого боку, існує і зворотний бік, тобто зростання позик на міжнародному ринку капіталів має і свої хиби. Кредити підлягають поверненню з відсотками, що негативно позначається на стані платіжного балансу. Зрозуміло, фінансова допомога зарубіжних країн далеко не безоплатна. Нерідко кошти, які надходять із Заходу, мають чітко обумовлений характер, тобто кредити надаються під певні зобов'язання української сторони.

Окрім того, держава не завжди ефективно розпоряджається наданими їй коштами, часто спрямовуючи їх на розв'язання нагальних економічних проблем, а не на інвестування у виробничі об'єкти. Водночас відомо, що інтенсивне залучення іноземних кредитів під гарантії уряду країни на різних умовах і в будь-яких формах закономірно призводить до нагромадження зовнішнього державного боргу.

Через нерозв'язаність проблеми ефективного співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями (саме за цією категорією — майже 45% від загальної суми зовнішньої заборгованості) накопичився борговий тягар.

Таким чином, надалі необґрунтоване залучення величезних обсягів фінансових ресурсів із джерел міжнародних фінансових організацій небезпечне, проте відмова від них призведе до ускладнення економічної ситуації в нашій країні. Розв'язання цієї проблеми лежить у площині удосконалення законодавчих засад щодо ефективного використання отриманих коштів міжнародних фінансових установ.

Успішна співпраця України з МФО потребує кращого розуміння на всіх рівнях законодавчої і виконавчої влади стратегічних намірів тієї чи іншої міжнародної організації. Зокрема, для ефективнішої співпраці України з ЄБРР нашій країні потрібно детальніше вивчити принципи й стратегію діяльності цієї міжнародної організації: її пріоритети, фінансову політику надання кредитів, домінуючі напрями фінансування тощо. Пріоритети стратегій країн і галузей (малий бізнес, енергетика, муніципальна інфраструктура та ін.) покладено в основу щорічних бізнес-планів, які готуються кожним підрозділом банку наприкінці року перед затвердженням бюджету. Таким чином, через підготовку бізнес-планів і щорічного бюджету ресурси ЄБРР розподіляються як між країнами, так і між окремими галузями.

Вибір проектів ґрунтується передусім на відповідній стратегії (країни чи сектору) і має відповідати трьом основним операційним принципам — "святій трійці" ЄБРР. Проект повинен позитивно впливати на процес переходу (мати певний "системний" ефект), бути самоокупним і прибутковим й, нарешті, відповідати принципу додатковості, тобто ЄБРР не повинен витісняти своїм фінансуванням інші можливі джерела, приміром, інвесторів чи приватні банки.

Останніми роками найважливішим став перший із наведених вище принципів — внесок проекту в системне перетворення економіки. Тут при доборі ретельно аналізуються такі напрями потенційного впливу проекту, як створення ефективних ринків, зміцнення інституцій ринку (зокрема приватної власності), набуття навичок у поведінці та освоєння стандартів бізнесу, необхідних в умовах нормальної ринкової економіки.

Таким чином, співробітництво України з МФО є об'єктивно необхідним. Воно має розвиватися по лінії загального спілкування з усіма МФО та фінансового спілкування тільки на потреби розвитку національного виробництва — частина позичок СБ, а особливо позички ЄБРР та потенційні — ЧБТР.

Міжнародна кредитоспроможність держави є одним із головних чинників її самостійності та зрілості. Для її побудови держава має пройти ряд етапів. Для першого етапу характерним є використання МФО як механізму поліпшення кредитоспроможності за рахунок зумовлених політичних змін у суспільстві та господарстві. Наступний етап характеризується визнанням кредитоспроможності держави інституціональними інвесторами та використанням МФО лише як допоміжного механізму. І, нарешті, третій етап прийде тоді, коли держава стане самостійно кредитоздатною, увійде у число країн — донорів МФО.

Участь України у діяльності МФО не повинна обмежуватися лише одержанням позик. Напрями, за якими маємо суттєво активізувати свою діяльність, включають:

— розширення участі українського персоналу у штаті МФО та побудову національної системи підготовки відповідних кадрів;

— участь українських підприємств у конкурсах на закупівлю товарів і послуг, яка фінансується позиками МФО;

— активізацію участі та використання можливостей усієї системи МФО, особливо групи організацій СБ;

— приведення українського законодавства у відповідність із ратифікованими Верховною Радою угодами про членство у МФО (великі розбіжності зі статутом МВФ, установчими угодами про діяльність МБРР тощо);

— створення передумов для участі у МФО, в яких Україна поки не є країною-учасницею (ЄІБ, МБР, МАР тощо).

Для розв'язання загальних національно-державних проблем необхідно шукати й знаходити заміну таких зовнішніх джерел фінансування, що отримуються під гарантії держави (як позички МВФ, СБ), на, по-перше, зовнішні, які отримують національні підприємці без фінансового посередництва держави, по-друге, і це головне, із внутрішніх джерел, що утворюються й збільшуються із розвитком національного виробництва, експорту конкурентоздатної продукції, в т. ч. зброї, обмеження контрабандного імпорту тощо.

Співробітництво України з МФО для отримання фінансових запозичень має доповнюватися кредитами зарубіжних країн на розвиток національної економіки, які є найефективнішими при належному захисті національних інтересів.

Захист національних інтересів і національної безпеки при відносинах із МФО має бути забезпечений розвитком національної економіки та спрямований на це правовим забезпеченням під жорстким контролем державних органів. В Україні особлива роль при цьому належить суб'єктивному чиннику — виконавчій дисципліні, а ще більше — людській порядності тих, хто здійснюватиме цей контроль[3, c. 56-59].

3. Пріоритетні напрямки взаємодії України з міжнародними фінансовими організаціями

Ефективна та збалансована трансформація народногосподарських комплексів країн з перехідною економікою крім докорінних внутрішніх перетворень передбачає використання зовнішніх чинників економічного зростання, серед яких особливо вагомого значення набуває співробітництво держав із міжнародними фінансовими організаціями. В цьому аспекті слід зазначити, що історія взаємодії перехідних економік з міжнародним ринком позичкових капіталів охоплює понад тридцятирічний період і характеризується різним її рівнем, змістом та особливостями. Так, вже з середини 1970-х pp. CPCP, Польща, Югославія та Угорщина через мережу національних експортно-імпортних банків були постійними учасниками міжнародного ринку синдикованого кредитування, в значних обсягах залучали експортні кредити та широко використовували різноманітні інструменти короткострокового торговельного фінансування.

Проте лише трансформаційні перетворення на межі 1980—1990-х pp. значною мірою диверсифікували зовнішні фінансові потоки в національні економіки, докорінно змінивши їхні обсяги, структуру, галузевий та географічний розподіл. Так, якщо розглядати такий узагальнюючий показник, як сукупні чисті потоки капіталу, то впродовж 1970—1980-х pp. він складав щороку в середньому 10—15 млрд. дол. США або близько 1% сумарного ВВП перехідних економік; проте вже з початку 1990-х pp. відбулося значне зростання: лише в державах Центральної та Східної Європи у 1991 р. — до 120 млрд. дол. США, в 1997 — до 280 млрд. дол. США або більше 4% сумарного ВВП, а в 2002 р. обсяги чистих зовнішніх надходжень капіталу досягли рекордного значення, склавши в середньому 6% ВВП цього регіону.

Крім динамічного зростання абсолютних обсягів зовнішнього фінансування перехідних економік упродовж трансформаційного періоду суттєвих змін зазнала і їхня структура. Якщо на початковому етапі ринкового реформування (до 1994 р.) значного поширення набуло міжурядове фінансування, зокрема такі його форми як офіційна допомога розвитку, міжурядові позики та кредити міжнародних та регіональних фінансових організацій, то вже починаючи з середини 1990-х pp. пріоритети змістилися на користь інвестиційних чинників макроекономічної стабілізації.

Серед основних причин домінуючої ролі кредитного капіталу міжнародних фінансових організацій на початковому етапі трансформаційних перетворень країн з перехідною економікою можна зазначити економічний спад, необхідність впровадження структурних реформ, несформованість національних фінансових ринків, обмежені можливості застосування таких важелів наповнення державного бюджету як внутрішні боргові запозичення та приватизація державного сектору економіки та ін.

Крім того, поглиблення співробітництва з провідними МФО відповідало потребам усунення диспропорцій платіжних балансів та ліквідації дефіцитів державних бюджетів даної групи країн, чого не можна було досягти спираючись лише на внутрішні макростабілізаційні чинники. І, нарешті, залучення перехідних економік до роботи структур кредитного сприяння відображало прагнення цих держав найшвидше інтегруватися до світового господарства, а також було пов'язано зі сподіваннями на отримання ними консультативної та фінансової допомоги в трансформаційних процесах[1, c. 54-56].

Показовою є стратегія Угорщини у співробітництві з міжнародними фінансовими організаціями. Незважаючи на те, що, як і Польща, ця держава мала високий рівень зовнішньої заборгованості, проте розв'язання її боргових проблем було пов'язане зі зростанням експорту продукції і збільшенням обсягів залучення іноземного капіталу, передусім у формі прямих іноземних інвестицій. Переваги такого підходу полягали у відсутності загроз міжнародній кредитоспроможності країни і збереженні її доступу до міжнародних ринків капіталу, за рахунок чого досягалась рівновага платіжного балансу.

Крім того, динамічне розширення присутності іноземних інвесторів на внутрішніх ринках країн Центральної та Східної Європи, досягнуте за рахунок прогресу в реформуванні національних економік та ефективної політики урядів (що створили сприятливий інвестиційний клімат та значно збільшили обсяги надходжень від приватизації), виявило свій стабілізуючий вплив і на вирішення такої проблеми, як надмірний дефіцит державних бюджетів даної групи країн, не вдаючись до додаткових позик міжнародних кредитних установ. Так, незважаючи на те, що дефіцит державного бюджету і на сьогодні залишається одним з найбільш вразливих місць в економіці більшості держав Центральної та Східної Європи (протягом 1990—2002 pp. в Угорщині він досяг рекордного значення — 9,1% ВВП, у Польщі зріс до 5,1% ВВП, у Словаччині — до 4,8%, у Румунії склав більше 3% ВВП), перехідні економіки даного регіону мають змогу певною мірою нівелювати негативний вплив існуючих дисбалансів власними силами.

Підтвердженням тенденції скорочення потреб перехідних економік Центральної та Східної Європи в кредитному капіталі міжнародних фінансових організацій є і динаміка співробітництва з ними. Так, якщо упродовж 1990—1993 pp. на країни даного регіону припадало близько 50% сукупних кредитних ресурсів МФО, то вже на початок 2003 р. такі держави як Польща, Чехія, Угорщина та Словаччина, розрахувавшись за кредитами Міжнародного валютного фонду, відмовилися від подальшого співробітництва з ним, а менш успішні в ринковому реформуванні держави — Болгарія та Румунія — користуються лише кредитами «стенд-бай», а також кредитними лініями розширеного фінансування (EFF) та структурної трансформації (STF).

Натомість на достатньо високому рівні, в контексті офіційного кредитування, залишається співробітництво перехідних економік з регіональними структурами кредитного сприяння при реалізації проектів загальнодержавного значення, реструктуризації та зміцненні окремих секторів економіки та стимулюванні зовнішньої торгівлі. Щодо обсягів даного виду фінансування, то до кінця 2001 р. чистий обсяг операцій лише Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), який було засновано у 1991 р. для фінансування проектів розвитку у країнах Центральної та Східної Європи, досяг акумулятивно майже 17 млрд. євро, при цьому в формі фінансових зобов'язань третіх сторін було мобілізовано ще 43 млрд. євро. А впродовж лише 1995-2002 pp. портфель проектів цієї фінансової інституції подвоївся — з 5,7 млрд. євро до 12,2 млрд. євро, а з 2001 p. щорічний обсяг операцій досяг рекордної величини 3,65 млрд. євро. Так, лише Польщі протягом 2000—2002 pp. ЄБРР затвердив фінансування у сумі понад 2 млрд. евро для реалізації більше 100 інвестиційних проектів у сільському господарстві, банківській сфері, промисловості, енергетиці, сфері телекомунікацій, транспорті тощо. З загальної суми фінансування ЄБРР близько 82% призначено для приватного сектору.

На відміну від перехідних економік Центральної та Східної Європи, Україна з причини відсутності значних зрушень у реформуванні національної економіки, що сповільнює процес залучення приватного іноземного капіталу в формі інвестицій, і сьогодні значною мірою потребує фінансування з боку міжнародних фінансових організацій. Співробітництво нашої держави з даними установами розпочалося лише з кінця 1994 р. За цей період Україною залучено 27 кредитів, 4 гранти Глобального економічного розвитку (на загальну суму 3,5 млрд. дол. США) та реалізовано Програму системної позики (на суму 250 млн. дол. США) від Світового банку; державі вдалося реструктуризувати значну частину своїх зовнішніх боргів[2, c. 55-57].

Визначаючи доцільність залучення кредитних ресурсів, слід відмітити, що найрезультативнішими для України були перші кредити МВФ, призначені для фінансування системних перетворень і перший кредит підтримки та інституційний і реабілітаційний кредити Міжнародного банку розвитку та реформування (МБРР). Саме завдяки надходженню цих коштів стало можливим прискорення формування власної фінансово-кредитної системи та золотовалютних резервів України. Крім того, ці ресурси забезпечили реалізацію ефективної монетарної політики (наслідком чого стало скорочення темпів інфляції), надходження валютних ресурсів в країну сприяли проведенню грошової реформи і введенню в обіг національної грошової одиниці, динамізували формування інфраструктури ринкового середовища та розбудову фінансових інструментів тощо.

Разом з тим, не відкидаючи позитивного ефекту взаємодії України (та інших перехідних економік) з міжнародними фінансовими організаціями, слід зазначити, що діяльність останніх не позбавлена ряду недоліків. Йдеться, насамперед, про занадто активне втручання цих установ у внутрішні справи країн-позичальників. Так, діючі в МФО механізми акумуляції та розподілу фінансових ресурсів, дозволяють державам, що мають найбільші квоти в організаціях прямо або опосередковано впливати на прийняття урядами країн-пози-чальників сприятливих для себе рішень як щодо, нерідко, невиправданої лібералізації торговельних відносин, так і відкриття ще вразливішого фінансового ринку. Іншими словами, за більш сприятливі умови кредитування (пролонгація пільгового періоду, зменшення ставок кредитів, можливості реструктуризації тощо) керівництво країн-реципієнтів нерідко стає «заручником» необхідності відмови від частини національного суверенітету країни.

Крім того, загальновідомим є і факт жорсткої прив'язки кредитування міжнародними фінансовими організаціями національних економік з нав'язуванням ними реалізації в країнах-реципієнтах запропонованої моделі економічних перетворень. Наприклад, стабілізаційні програми, розроблені експертами Міжнародного валютного фонду для перехідних економік, базувалися на неоліберальній моделі, яка була традиційно орієнтованою лише на ринкові економіки, що передбачало не створення ринкового середовища, а лише його вдосконалення на жорстко монетарній основі, звільнення економіки від слабких, неконкурентоспроможних господарюючих суб'єктів, створення передумов для надходження потужного іноземного капіталу на національні ринки[11, c. 68-71].

Зосередившись, таким чином, на вирішенні поточних фінансових проблем, завдань зростаючої заборгованості та високої інфляції, ця модель виявилася неефективною, і навіть згубною для держав з функціонуючими потужними народногосподарськими комплексами, такими високо диверсифікованими галузевими структурами економіки як ВПК, паливно-енергетичний сектор, машинобудування тощо, а також з передовими навіть за світовими вимірами фундаментальною і прикладною наукою та освітою, — тобто тими галузями, які не піддаються «спонтанному» ринковому регулюванню. Резюмуючи вищевказане, можна констатувати, що перевагами від співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями можуть скористатися лише країни з функціонуючою ринковою економікою та ефективними ринковими і поза-ринковими інститутами, інші ж держави повинні ретельно зважувати доцільність виконання висунутих з боку МФО вимог, коригувати «нав'язаний» ззовні курс реформ з врахуванням конкретних умов кожної країни, доповнюючи його інституціональними, кейнсіанськими, соціал-демократичними та соціально-ринковими заходами з метою побудови змішаної економіки західноєвропейського зразка.

Наочним підтвердженням цієї думки є ряд сумнівних (з точки зору національних економічних інтересів України) вимог міжнародних фінансових організацій, виконання яких було необхідним для отримання ресурсів цих установ. Насамперед, слід відмітити процеси обвальної, необмеженої відкритості внутрішнього ринку, які створили зовнішній конкурентний тиск на українських товаровиробників. За таких умов процес адаптації національного виробничого потенціалу до конкурентного середовища значно ускладнився, насамперед у галузях, які випускали технологічно складну, капіталоємну на наукоємну продукцію. Наслідком цього стало масове витіснення з внутрішнього ринку вітчизняного товаровиробника, який, не маючи достатнього часу для реструктуризації та пристосування до нових умов господарювання, неминуче банкрутував.

Непродуманими, неадекватними умовам трансформаційної економіки, заходами супроводжувалася і лібералізація зовнішньої торгівлі, зокрема вимога МВФ щодо скасування мита на експорт деяких видів сировини для легкої та харчової промисловості. Логічним завершенням стало перенесення з України більш прибуткової переробної промисловості до розвинених країн на фоні і без того низького рівня використання ресурсного потенціалу нашої країни.

Нарешті, інструменти лібералізації валютної сфери «вінчували» результати «реформаторських зусиль», створивши цілком легальні можливості експорту і без того «знекровленого» вітчизняного капіталу, які, зважаючи на корумпованість української влади, були успішно реалізовані.

Крім того, неоднозначно можна оцінити і роль Міжнародного валютного фонду в розбудові та краху ринку внутрішніх та зовнішніх боргових запозичень в Україні; критичних зауважень заслуговує доцільність залучення в нашу країну кредитів МБРР для вирішення енергетичної проблеми, використання кредитних ресурсів для реформування вугільної галузі тощо. Перелік таких прикладів можна було б продовжувати.

Разом з тим, було б невірно в основних прорахунках звинувачувати лише міжнародні кредитні установи, оскільки залучення зовнішніх фінансових ресурсів не є базовим, а лише допоміжно-стимулюючим фактором економічного зростання будь-якої національної економіки. Крім того, лише ефективне та цільове використання кредитів МФО у поєднанні з внутрішніми джерелами фінансування, і, що найголовніше, посиленням ролі держави в частині підтримки проривних і експортних виробництв, у галузі інституційних перетворень та розв'язання соціальних завдань, спроможне повною мірою виявити свій позитивний вплив на реформування народного господарства країни[13, c. 137-141].

Висновки

Узагальнення умов та досвіду співробітництва різних держав з міжнародними фінансовими організаціями дозволяє сформулювати наступні актуальні для України пропозиції щодо підвищення ефективності співпраці нашої держави з цими установами:

— необґрунтованими є питання щодо виходу України зі складу міжнародних фінансових організацій у зв'язку з погіршенням співробітництва протягом 2001—2004 років. Це означало б фактичну ізоляцію держави від світогосподарських процесів. Натомість питання співпраці нашої держави з провідними МФО повинні розглядатися в контексті найефективнішого його використання в інтересах України;

— консультативна допомога міжнародних фінансових організацій не повинна суперечити стратегічним інтересам реформування української економіки та її інтеграції у світове господарство. Йдеться, насамперед, про те, що параметри макроекономічної стабілізації (стримування інфляції, утримання валютного курсу, подолання диспропорцій платіжного та торговельного балансів, досягнення бездефіцитності державного бюджету, обмеження грошової маси та ін.), задані МФО, не повинні бути самодостатніми та відриватися від найголовнішого завдання — досягнення ринкової рівноваги, реструктуризації та економічного зростання. Крім того, реалізація в Україні запропонованих міжнародними фінансовими організаціями моделей повинна враховувати і наявні загрози національним економічним інтересам держави. В даному контексті, зусилля повинні спрямовуватися і на захист вітчизняних виробників, передусім у стратегічно важливих для України, проривних галузях економіки, які не піддаються виключно ринковому регулюванню;

— співробітництво України з міжнародними фінансовими установами вимагає перегляду умов надання кредитів у частині розмежування економічних та політичних критеріїв;

— винятково важливим для України є заручення підтримкою країн-лідерів світового господарства, які відіграють ключову роль у міжнародних фінансових організаціях (США, країни Європейського Союзу, Японія) через активізацію консультативного і переговорного процесу з ними. В даному контексті особливої ваги набуває відхід нашої держави від політики багатовекторності в побудові взаємовідносин зі світовим господарством, який демонструє непослідовність реформ українського суспільства, визначеність України щодо зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних пріоритетів, значно знижуючи ефективність реалізації стратегічної мети інтеграції в Європейський Союз;

— з метою пом'якшення зовнішнього боргового тиску та підвищення ефективності іноземних кредитних ресурсів необхідно поступово диверсифіковувати їхні джерела на користь тих, які не супроводжуються жорсткими інституціональними умовами. Це може бути подальше розширення співробітництва з такими регіональними структурами кредитного сприяння як Європейський банк реконструкції та розвитку, Азіатський банк розвитку, Банк ЧЕС та інші.

Список використаної літератури

1. Іваніненко-Свинцицька І. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями //Фінанси України. — 2002. — № 8. — C. 54-59

2. Арсенюк О. Світовий банк і структурна перебудова фінансового сектора України //Вісник Національного банку України. — 2000. — № 9. — C. 55-57

3. Бодров В. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 56-67.

4. Вовчак В. Проблеми зовнішніх позик у контексті взаємовідносин з міжнародними фінансовими організаціями/ В.Вовчак //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2. — C. 149-154

5. Дунас О. Особливості інституту членства у сучасних міжнародних фінансових організацій //Право України. — 2007 . — № 8 . — С. 129 — 132 .

6. Дунас О. Особливості та основні напрями співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями системи ООН //Право України. — 2008. — №2. — С.112-115.

7. Калач Г. Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами : проблеми та перспективи //Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 8. — C. 37-39

8. Климко Г. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями //Фінанси України. — 2000. — № 11. — C. 39-48

9. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації в подоланні бідності в країнах з перехідною економікою //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 4. — C. 166-171

10. Колосова В. Кредитування економіки України міжнародними фінансовими інститутами //Фінанси України. — 2000. — № 2. — C. 20-29

11. Столярчук Я. М. Пріоритетні напрямки співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями//Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 7. — C. 68 — 75.

12. Ткачук Т. Становлення та сучасний стан міжнародних фінансових організацій, їх роль у регулюванні світових економічних процесів //Вісник Національного Банку України. — 2006. — № 4. — C. 56-61.

13. Трифонов С. В., Столяров В. Ф. Формування стратегії співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 6. — C. 137 — 143.

14. Трифонов С. Використання кредитних коштів міжнародних фінансових організацій для реалізації проектів муніципального розвитку міст України //Фінанси України. — 2000. — № 12. — C. 34-45