Вступ.

1. Античний період розвитку політичної думки. Релігійно-міфологічний напрям.

2. Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки. Юридичний напрям.

3. Розвиток політичної думки в руслі соціології та соціологічний напрямок.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

У доантичний період політична думка розвивалася в країнах Стародавнього Сходу. Вона характеризувалася міфологічним і релігійним спрямуванням. Серед різноманітних течій найбільш впливовими були дві — конфуціанство і легізм. Якщо конфуціанство наголошувало на необхідності особливих чеснот правителя, який піклується про підданих як батько про дітей, то легісти обґрунтовували необхідність державного правління, заснованого на законах і централізованому державному апараті.

В античних концепціях політики на місце проблем східної колективної моралі висувалися питання індивідуальної свободи і громадського обов'язку, розроблялися теоретичні проблеми суті, форми держави, кращого державного устрою, приватної власності та права. Найбільш вагомий внесок у розвиток політичної думки зробили грецькі філософи Платон і Аристотель та римський історик Полівій і політик Цицерон.

В епоху Середньовіччя домінували теологічні концепції держави, які проголошували, що порядок панування і підпорядкування встановлений Богом і що тільки церква має право впливати на правителя, коригувати державну політику відповідно до принципу справедливості.

У межах просвітницько-раціоналістичного періоду політична думка звільнилася від релігійного й етичного спрямування. Простежувалося прагнення філософів раціонально осмислити політичні явища і процеси. До основних надбань тогочасної думки можна віднести вчення Н. Макіавеллі про політику, а також концепції інших мислителів про державний суверенітет, природні права людини і суспільну угоду, народний суверенітет, розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство. У цей же період виникло політичне вчення марксизму.

1. Античний період розвитку політичної думки. Релігійно-міфологічний напрям

Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникненням держави з'являлися перші політичні вчення. Найшвидше цей процес розпочався в країнах Стародавнього Сходу. Особливість політичних течій полягала в тому, що вони,

• по-перше, обґрунтовували божественне походження влади,
• по-друге, ототожнювали державну владу з владою царя або імператора,
• по-третє, визнавали божественне втручання в управління державою і визначення людської долі,
• по-четверте, проголошували верховенство етичних принципів над політичними,
• по-п'яте, мали прикладний характер, тобто торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики.

Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державної адміністрації.

Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен був би проявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Іншого характеру, ніж у Стародавньому Сході, набували політичні концепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної політичної традиції.

Найбільш вдалою є періодизація розвитку західної політичної думки, яка поєднує логіко-теоретичний та історичний принципи.

Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодальних держав середньовічної Європи, де християнська церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думки. Політична думка середньовічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип «нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена». Найбільшого поширення в XII— XIII ст. набула доктрина «двох мечів», якими володіла церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви.

В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізму, державного суверенітету, розподілу влади, правової держави і громадянського суспільства, марксизму.

2. Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки. Юридичний напрям

Марк Тулій Ціцерон заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, «загального правопорядку». Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави (res publicus — справа суспільна). Основна мета державної влади — безпека громадян, подолання у них страху один перед одним.

Ціцерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), аристократична — в повноваженнях сенату, демократична — в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Ціцерона, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних навичок. Мудрий державний діяч повинен передбачати хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановити порядок.

Школо Макіавеллі у праці «Володар» заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність всякого віровчення, на думку Н. Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди; використання з метою виконання рабської повинності чи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоює гасло «мета виправдовує засоби», а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н. Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим.

Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

Основні принципи політики, обґрунтовані Н. Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:

1) для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;

2) в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого;

3) влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;

4) правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;

5) правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;

6) народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;

7) тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Жан Боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Боденом, основними ознаками суверенітету є:

1) самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо — у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави;

2) постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король);

3) незв'язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути зв'язана правом як виявом загальної справедливості);

4) невідчуженість і неподільність влади.

Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету та встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком, а також французьким мислителем Жан-Жаком Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні права як невід'ємні від самої сутності людини. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Цей стан філософи розуміли по-різному: Т. Гоббс — як «війну всіх проти всіх», Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існуванню природних прав людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Залежно від розуміння природного стану ці мислителі пояснювали суть суспільної угоди між владою і людьми. На думку Т. Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй «мінімальні» повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж. Руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх з японськими фокусниками, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави.

Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Дж. Локк і Шарль Монтеск'є висунули концепцію роз-поділу влади. Згідно з Дж. Локком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу Дж. Локк не відмежовує від виконавчої. Розвиваючи вчення Дж. Локка, Ш. Монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш. Монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів Іммануїла Канта, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

І.Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за I. Кантом, — це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальної свободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; верховенство права над державою.

3. Розвиток політичної думки в руслі соціології та соціологічний напрямок

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г. В. Ф. Гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватній власності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, — захист свободи і приватних інтересів громадян. Отже, Г. В. Ф. Гегель розумів громадянське суспільство як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом і в рамках правових відносин захищають інтереси особи та груп на державному рівні.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розроблена Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, містила такі основні положення.

1. Держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та привласненням засобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів.

2. Держава — знаряддя панівного класу, що використовується для підкорення пригноблених класів. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К. Маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава набуває незалежності від інтересів панівного класу.

3. Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації, — армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність, ритуальність; ідеологію, з допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому.

4. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії.

5. Основна сила революційного процесу — пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.

6. Революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Марксизм допускав мирний шлях суспільного розвитку лише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися.

7. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного періоду (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре, а встановиться самоврядування народу.

8. Заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом і поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді є лише одним із видів диктатури над працею. Марксисти допускають «буржуазну демократію» тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби, проте їхньою головною метою залишається розвал ліберально-демократичної політичної системи та заміна її «тимчасовою» диктатурою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм, який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як Домінуюча методологія наприкінці XIX — на початку XX ст. Його основні принципи були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спенсером, Емілем Дюркгеймом.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.

Так, французький соціолог О. Конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О. Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу. Г. Спенсер відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства — військове та індустріальне.

За Г. Спенсером, у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші.

В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у «добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів». Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу «роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш».

Суспільний прогрес Г. Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітарізації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г. Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.

Е. Дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть тих принципів зводилася до такого:

1) соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу;

2) до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища — чи моральні, чи релігійні — як матеріальні об'єкти;

3) потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів;

4) духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних;

5) суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність;

6) суспільство стає нестабільним в умовах аномії — відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціологи Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські дії, за М. Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди орієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціології класичного позитивізму полягає в тому, що вона:

по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття «закон»;

по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні;

по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М. Вебер, виходячи із аналізу соціальної дії, виділяє три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне, традиційне і харизматичне. Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції.

Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.

М. Вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він розглядав бюрократію як апарат управління — ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. М. Вебер вважав, що бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Парето, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість — еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.

В. Парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта «левів»), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта «лисиць»). Циркуляція еліт, за В. Парето, відбувається також по вертикалі — зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.

Г. Моска сформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р. Міхельс сформулював «залізний закон олігархії», згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

Висновки

Н. Макіавеллі заклав розуміння політики, незалежної від релігійних і моральних основ, обґрунтував необхідність диктаторської влади для переходу від стану свавілля до республіки римського типу, розробив основні принципи політичного управління.

Ж. Боден сформулював поняття державного суверенітету як єдиної, неподільної, вільної від обмеження і законів влади короля над громадянами і підданими.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені Т. Гоббсом, Дж. Локком і Ж.-Ж. Руссо. їх суть полягала в тому, що люди від природи наділені правом на життя, свободу, власність і безпеку, на які держава не повинна посягати. Укладаючи суспільну угоду з правителем, для того щоб уникнути постійної ворожнечі, люди відмовляються від своїх прав і підкоряються владі або лише частково делегують права владі, обмежуючи її.

Ж.-Ж. Руссо заклав основи концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Він реалізує свій суверенітет через участь народу в законодавчому процесі.

Концепція розподілу влади, сформульована Дж. Локком і Ш. Монтеск'є, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також механізм їх стримувань і противаг.

Концепцію правової держави і громадянського суспільства ґрунтовно розробили І. Кант і Г. В. Ф. Гегель. Суть правової держави, за І. Кантом, у її відповідності праву, а не піклуванні про соціальні потреби людей. Громадянське суспільство, за Г. В. Ф. Гегелем, — це система суспільних інститутів, що в рамках правових відносин захищають інтереси особи і груп на державному рівні.

Марксистська концепція політики, що була противагою ліберальним концепціям, розглядала державу як інструмент влади панівного класу і передбачала її відмирання в комуністичному суспільстві. Марксисти заперечували парламентську демократію як таку, що створює ілюзію народного представництва, відстоювали революційне насильство і диктатуру пролетаріату на перехідному від капіталізму до соціалізму етапі.

Великий вплив на розвиток світової політичної думки мав соціологічний напрям — «позитивізм», основи якого заклали О. Конт, Е. Дюркгейм і Г. Спенсер. У рамках цього напряму виділяються класичний позитивізм, соціологія розуміння і елітарні концепції політики. Представники класичного позитивізму розробили нову методологію дослідження суспільних явищ, яка ґрунтувалася на звільненні соціології від метафізичних і етичних проблем і перенесенні методів дослідження природознавства на вчення про суспільство. Крім цього, О. Конт розкрив трансформацію форм держави залежно від етапів суспільного розвитку, а Г. Спенсер обґрунтував органічну концепцію держави, розкрив механізм відносин між державою і людиною в руслі лібералізму.

Розуміюча соціологія, представником якої був М. Вебер, розкрила природу політики, держави і бюрократії. М. Вебер розглядав політику як участь у здійсненні влади, а державу — як спільноту людей, що володіє в межах певної території монополією на законний примус. Він обґрунтував парадигму легітимності як основи довіри підданих або громадян до влади, розробив концепцію бюрократії як спеціалізованого апарату управління, необхідного в умовах капіталістичної раціоналізації суспільства.

Список використаних джерел

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.