Вступ

Сучасній українській правовій науці хоча і притаманний активний пошук та формування нових наукових напрямків, проте вона значною мірою залишається депарадигмальною, заідеологізованою та міфологізованою. Їй часом притаманна і псевдонауковість та відсутність чітких наукознавчих критеріїв.

Ці проблеми обумовлені не лише станом сучасної науки, але в значній мірі й особливостями сучасного стану розвитку нашого суспільства: системними змінами в усіх сферах суспільного життя (політичній, економічній, правовій тощо); зміною цінностей, цілей та завдань суспільного розвитку, зокрема і в державно-правовій сфері; формуванням нових моделей розвитку держави і права; нових наукових парадигм.

Методологічний арсенал української правової науки та й науки загалом виявився не достатнім для адекватного реагування на ці суспільні зміни, що сприяло механічному запозиченню зарубіжних, часом вже мало витребуваних, доктрин, концепцій, теорій, парадигм. Окрім цього, це стало підтвердженням наявності суттєвих прогалин в онтологічному, гносеологічному та аксіологічному підґрунті сучасної правової науки та методологічного нігілізму, що є перешкодою її розвитку.

Але напрацювання в цій царині, в нинішніх умовах, є не менше значимими ніж конкретні предметні дослідження, адже об’єктивність та достовірність останніх значною мірою залежить від рівня досконалості методології, стійких наукознавчих критеріїв, стану зрілості правової науки в цілому. Відтак, аналіз проблем функціонування та розвитку правової науки в Україні є не лише актуальним, а й нагальним як в контексті трансформації українського суспільства в цілому, так і створення наукового підґрунтя для забезпечення ефективності цих процесів.

Як у зарубіжній, так і українській літературі, питанням становлення та розвитку науки в цілому приділяється належна увага, проте, малодослідженими залишаються і до тепер питання правової науки. Деякі з них висвітлювалися у працях: С. Алєксєєва, Ю. Ветютнєва, С. Дробязка, М. Кельмана, Т. Лешкевича, М. Марченка, В. Марчука, В. Протасова, П. Рабіновича, М. Тарасова, В. Сирих, В. Стьопіна та ін. Проте, і до нині потребують уваги питання природи, парадигмальності та методології сучасної правової науки.

1. Структура та основні компоненти правових наукових систем знань

Системи наукових юридичних знань галузевого і проблемного характеру (теорія правопорушень, теорія правоохоронної діяльності, науки цивільного, адміністративного, кримінального права та інші);

Системи наукових знань прикладного характеру, що відбивають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів правової, зокрема, юридичної діяльності.

Зміст систем наукових юридичних знань складають теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти. Галузеві та прикладні (спеціальні) системи правових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, повинні містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких будуються висновки для прояснення або передбачення специфічних явищ; сукупність логічних правил, які вводяться для оперування поняттями, термінами, знаками в межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дозволяють передбачати специфічні факти в предметній області єдиним чином; твердження або правила, за допомогою яких уведені поняття, терміни та знаки, що пов’язуються з тими або іншими конкретними характеристиками вивчаємої предметної області — властивостями, зв’язками, залежностями та іншими характеристиками; твердження про факти як суттєву складову частину системи знань.

Основними компонентами правової наукової системи знань є:

— вихідна емпірична основа, яка включає велику кількість зафіксованих у даній галузі знання фактів, які досягнуті у ході експериментів і потребують теоретичних пояснень;

— вихідна теоретична основа як певна кількість первинних допущень, постулатів, аксіом, загальних законів теорії, що у сукупності описують ідеалізований об’єкт теорії;

— логіку теорії — певну кількість правил логічних виведень та доказувань;

— сукупність виведених у теорії тверджень з їх доказуваннями, які складають основний масив теоретичного знання.

Методологічно центральну роль у формування теорії грає ідеалізований об’єкт, тобто теоретична модель суттєвих зв’язків дійсності, які представлені за допомогою певних гіпотетичних допущень та ідеалізацій.

Галузеві та спеціальні системи правових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, повинні містити наступні елементи:

— вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких будуються висновки для пояснення або передбачення специфічних явищ

— сукупність логічних правил, які вводяться для оперування поняттями, термінами, знаками в межах цих систем знань

— спосіб побудови логічних висновків, які дозволяють передбачати  специфічні факти у предметній області єдиним чином

— твердження або правила, за допомогою яких введені поняття, терміни та знаки пов’язуються з тими або іншими конкретними характеристиками вивчаємої предметної області — властивостями, зв’язками, залежностями та іншими характеристиками

— твердження про факти як суттєву складову частину системи знань.

Критерії класифікації правових систем наукових знань:

1. За їх гносеологічною залежністю від вивчаємих предметних областей, і, відповідно, за способами їх гносеологічної координації з виявленими фактами (характеристиками).
2. За функціями у науці (описання, пояснення, передбачення, світоглядній ролі тощо).
3. За методами мовно-логічної організації.
4. За методами обґрунтування та узгодження з іншими системами знань.
5. За можливостями практичного використання тощо.

Типи об’єднань учень: напрямок —  основний тип;  течія  — підтип в межах типу; відгалуження — підтип в межах течії;  школа    — група в межах відгалуження  або сім’я, коло, масив, група

Критерії порівняння або об’єднання у напрямки, школи, течії: — тотожність і відмінність об’єкту дослідження; — тотожність і відмінність методології дослідження, базової світоглядної теорії; — тотожність і відмінність генезису розвитку.

Класифікації об’єднань учень: нормативістські (позитивістські) та соціологічні, ліберальні та гуманістичні, демократичні та антидемократичні,  революційні та еволюційні,  класові та цивілізаційні, інтернаціональні та національні тощо.

Порівняльно-правовий аналіз правових учень надає можливість:

1. Розвивати проблеми теоретичного розуміння юридичної науки як системи наукових знань (конкретизація правових вчень як об’єкту науки, вивчення ступенів розвинутості систем наукових знань, їх структурних компонентів, зв’язків між ними).
2. Збагачувати юридичну наукову діяльність та наукові дослідження (визначення та обґрунтування мети, складових елементів, їх системності, методів та прийомів дослідження тощо).
3. Обґрунтування та уточнення критеріїв оцінки науковості досліджень та їх результатів.
4. Вивчення засобів пізнання у виділенні об’єктів, одержанні об’єктивно-істинних знань щодо правової дійсності.
5. Розробки теорії знань щодо дослідження систем наукових знань.
6. Виявлення та обґрунтування аргументації, критичного аналізу наукових проблем, гіпотез, що висуваються, програм дослідження тощо.
7. Вивчення відмін між дійсно науковими та хибними науковими знаннями.
8. Критичного аналізу хибних, однобічних і неплідних концепцій щодо права. 

2. Характерні ознаки правової науки та проблем функціонування й розвитку сучасної української правової науки

У літературі висловлюються різноманітні точки зору щодо цього поняття як особливого виду пізнавальної діяльності, що спрямована на вироблення об’єктивних, системно-організованих і обґрунтованих знань про світ [2, с. 23]; сфери дослідницької діяльності, що спрямована на вироблення і застосування на практиці об’єктивних знань про природу, суспільство і свідомість, і яка включає до свого складу всі умови здійснення цієї діяльності [3, с. 154]; форми соціально організованої пізнавальної діяльності, яка зорієнтована на отримання нового, системного, предметного та об’єктивно-істинного знання на основі раціонально-поняттєвого освоєння дійсності [4, с. 380]; однієї із форм суспільної свідомості, яка дає об’ єктивне відображення світу; системи знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на оточуючий світ [5, с.813]; способу осягнення світу, зокрема його пізнання та переулаштування за допомогою концептів, а саме: принципів, законів, моделей та понять; найбільш розвинуте концептуальне знання [6, с. 13-14]; систему достовірних (істинних) знань про природу, техніку, суспільство, людину, її свідомість та діяльність, які базуються на доказах і постулатах та постійно змінюються [7, с. 5].

Таке багатоманіття спостерігається і щодо питань структури науки, критеріїв її диференціації,

розмежування наукового та інших способів пізнання, найменування, тощо.

Так, у літературі доволі часто науку трактують і як соціальний інститут, і як пізнавальну діяльність, і як систему знань, а досить часто називають ці три складові основними параметрами чи компонентами [4, с. 375]. Втім зазначається також, що наука виникла як соціокультурний феномен в результаті потреби людства у виробленні істинного, адекватного знання про світ та створенні відповідних способів впливу на нього [8, с. 85].

Поява науки як одного із соціальних явищ обумовлена суспільними потребами як пізнавальними, так і практичними: як вже зазначалось, потребою людства у знаннях про світ та способах їх використання з метою його зміни. У ході розвитку людства наукове пізнання стало суттєво відрізнятися від інших форм та способів пізнання, зокрема предметним та об’єктивним відображенням, оскільки воно спрямоване на виявлення закономірностей явищ, що досліджуються.

У філософії під закономірностями розуміють відносно стійкі та регулярні взаємозв’язки між явищами і об’єктами реальності, які відображаються у процесі розвитку та зміни [9, с. 38].

Тобто мова йде про стійкі та такі, що повторюються зв’язки між явищами, які відображаються через їх властивості.

Отже, метою наукового пізнання завжди є виявлення закономірностей природних та соціальних явищ. При цьому, необхідно зазначити, що самі ці явища є об’єктами наукового пізнання, а предметом — закономірності їхнього виникнення, функціонування та розвитку.

Виявляються закономірності у ході здійснення наукової діяльності, компетентними суб’єктами, які володіють професійними здібностями, знаннями та навичками застосування наукової методології.

Такими суб’єктами можуть бути як конкретні науковці, так і їх колективи, інституції, організації. Діяльність цих суб’єктів спрямована не лише на дослідження природніх чи суспільних явищ та виявлення їх закономірностей, а й на відображення у відповідних наукових знаннях та формування їх цілісної системи — науки.

Отже, наука є системою знань про природу, людину, суспільство, закономірності їх виникнення, функціонування та розвитку, яка організована у цілісний комплекс за допомогою відповідної методології.

При цьому, слід звернути увагу на відношення іменування, зокрема на позначення деякими авторами і пізнавальної діяльності, і суб’єктів пізнання, і системи знань словом «наука». З точки зору теорії імен — це порушення принципів відношення іменування, адже процес вживання імен не може бути довільним і різні предмети потрібно називати різними іменами. А принцип однозначності вимагає, щоб у мові науки кожне ім’я мало одне значення і один смисл, а також було іменем лише одного об’єкта [10, с. 92-101].

Аналіз природи системи знань свідчить про правильність позначення її іменем «наука», оскільки її первинним елементом є наукове знання, а сукупність знань утворює єдиний цілісний комплекс. Водночас, пізнавальну діяльність слід позначити як наукову діяльність, яка спрямована на отримання знань, а науковців, їх колективи, наукові організації, які здійснюють цю діяльність — суб’єктами наукової діяльності. Така конкретизація: наукове знання, наукова діяльність, суб’єкти наукової діяльності дозволить уникнути багатозначності, більш точно відобразити таке явище як наука, охарактеризувати його властивості. Адже слово «науковий» тлумачиться як заснований на принципах науки, відповідає вимогам науки.

Отже, первинним елементом науки як системи знань має бути наукове знання, яке відображає закономірності відповідних явищ, що отримані суб’єктами наукової діяльності та організовані у цілісний комплекс.

І не лише названі ознаки дозволяють виокремлення науки серед інших соціальних явищ, а й відповідні критерії.

У літературі називають різні критерії, що дозволяють віднести певну сукупність знань до науки: предмет дослідження, поняттєво-категоріальний апарат, що відповідає предмету, наявність фундаментальних законів, принципів чи теорій [11, с. 26]; історичні, функціонально-орієнтовані, об’єктно-предметні та інші критерії [4, с. 377-379].

Як і будь-яка інша система, наука має внутрішню будову: первинним елементом якої є наукові знання, а стійкі зв’язки між ними забезпечують їх угрупування в певні підсистеми, а відтак і існування її цілісності в цілому.

Сучасна наука має складну структуру із диференціацією на підсистеми знань, які виокремлюються на підставі різних критеріїв: способів збору інформації та рівнем узагальнення (емпіричні, теоретичні, фундаментальні науки); методів дослідження (номотетичні та ідеографічні);

рівня практичного застосування (чисті та прикладні); предмету пізнання (природні, соціальні, технічні). Найбільш витребуваним критерієм залишається останній.

Правову науку (правознавство) відносять до соціальної (суспільної) підсистеми знань.

У юридичній літературі відсутній типовий підхід до позначення цього явища. Деякі автори використовують термін «правознавство», інші — юридична наука, юриспруденція. Хоча серед сучасних позицій переважає назва «правова наука».

По-різному трактується і поняття «правова (юридична) наука», часто навіть не розмежовуючи поняття юридичної науки, юриспруденції, правознавства.

Так, В.Марчук та Л.Ніколаєва зазначають, що правова або юридична наука (науки), правознавство, юриспруденція — це слова синоніми, які відображають сукупність наук про право та державу, що вивчають їх у взаємодії. Юриспруденція (від лат. jus, родовий відмінок — juris, — право, справедливість; від лат. prudetia — знання, наука) українською означає правознавство, правова наука [12, с. 6]. Вони під правознавством розуміють галузь спеціальних гуманітарних, соціально- політичних наук, що забезпечують теоретичне пізнання та прикладне обслуговування державно- правової дійсності [12, с. 7].

Ф. Раянов трактує юриспруденцію як науку про оптимальне для суспільства законодавство, а юридичну науку як таку, що займається виробленням юридичних знань [3, с. 51].

В. Протасов вважає, що юридична наука, правознавство, юриспруденція — практично однакові за смислом поняття. І хоча, на його думку, «юридичний» та «правовий» — слова синоніми, все ж вони мають певні смислові відтінки: юриспруденція — це все, що пов’язано зі знанням права та його практичною реалізацією, з юридичною роботою; юридична наука — це система спеціальних знань та особлива сфера діяльності, в межах та завдяки якій вивчаються реальні прояви права та держави, закономірності їх існування та розвитку, здійснюється теоретико-прикладне освоєння явищ права та держави; правознавство — це процес освоєння, вивчення юридичних навчальних дисциплін, а також наукова діяльність по вивченню правових явищ [9, с. 37-38].

Юридичною наукою П. Рабінович називає систему раціоналізованих соціально значущих знань про закономірності права і держави (право-державні закономірності), хоча позначає це явище іншим ім’ям — праводержавознавство [5, с. 206].

Ототожнює поняття юридичної науки, юриспруденції та правознавства й С. Дробязко, який їх трактує як систему всеохоплюючих і таких, що постійно поповнюються істинних знань (понять, категорій, дефініцій, доказів) про право в цілому, його сутність, зміст, форму, принципи, закономірності виникнення та руху, про всі його сторони, прояви, властивості, ознаки, функції, ролі та значення в життєдіяльності людей [7, с. 6].

В. Сирих ототожнює поняття правової та юридичної науки і дає доволі широке розуміння поняття правової науки, яка, на його думку, є єдністю системи знань про державу та право, діяльністю вчених-правознавців, що здійснюється з метою розвитку, удосконалення системи цих знань та активного впливу правової науки на вирішення актуальних проблем політико-правової практики, формування правової культури населення та підготовки професійних юридичних кадрів [6, с. 19].

Аналіз точок зору щодо поняття «правова наука» свідчить про відсутність типового бачення цього явища, спонукає до виявлення природи правової науки.

При багатоманітті позицій щодо поняття правової науки, все ж одностайними є точки зору стосовно належності її до системи суспільних чи соціальних наук, інколи цю підсистему в системі наукових знань називають соціально-гуманітарною. Не викликає сумніву і те, що поява правової науки обумовлена потребами юридичної практики. Хоча існування сучасної правової науки обумовлюється і іншими потребами: формуванням наукових парадигм, методологічного забезпечення, прогнозуванням та іншими потребами наукової діяльності.

Серед поняттєвого багатоманіття все ж виокремлюється переважаюче бачення правової науки як системи наукових знань про закономірності становлення, функціонування та розвитку правових явищ і способів та засобів конструювання правової дійсності.

Отже, метою існування правової науки є вироблення знань та їх організація у відповідну систему, а також створення способів та засобів розв’язання проблем, що виникають у ході функціонування та розвитку правових явищ, зокрема і юридичної практики.

Отже, правова наука є структурованою системою наукових знань з розгалуженою диференціацією на самостійні підсистеми, наукові галузі.

Втім, для отримання наукових знань та організації їх у цілісний комплекс необхідним науковим критерієм, окрім предмету, є і методи. Кожна наукова галузь, підсистема має специфічні методи, які відображаються в особливостях наукових знань та самостійності наукової галузі.

Під методами правового дослідження розуміються способи пізнання правових явищ, за допомогою яких виявляються їх закономірності. Вони є складовою частиною методології правової науки.

Окрім методів та засобів, методологія включає концептуальні підходи, теорію методу та методику пізнання правових явищ. Належне використання методології правової науки дозволяє отримати результати, які відповідають її критеріям науковості. Саме предмет конкретної галузі науки обумовлює специфічні лише для даної науки методи, а їх взаємозв’язок знаходить вияв у власному поняттєво-категоріальному апараті. 

Висновки

Первинним елементом цієї системи є наукове знання, яке формується у процесі здійснення наукової діяльності, зокрема дослідження об’єктів.

Об’єктами дослідження, як відомо, є будь-які правові явища: право, джерела права, правотворчість, правозастосування, юридична відповідальність, правові системи, норми права, правочини, трудові договори, провадження, право власності, законотворчий процес, правові відносини, суб’єкт права, правовий статус особи, приватне та публічне права тощо.

Наукова діяльність здійснюється відповідними суб’єктами — науковцями чи науковими колективами (організаціями), які мають творчі здібності, знання та навички виконання такої роботи. Ця діяльність має власну ціль — сформоване наукове знання у межах предмету правової науки.

Предметом правової науки, як відомо, є закономірності виникнення, функціонування та розвитку правових явищ.

Таким чином, правові закономірності — це об’єктивні, стійкі зв’язки між правовими, ними і державними та іншими соціальними явищами, які відображаються через їх найбільш загальні властивості.

Саме об’єктивовані властивості правових явищ у наукових знаннях і утворюють первинні елементи правової науки. Правове знання у літературі трактується як система взаємопов’язаних між собою загальних висловлювань про державно-правові явища, процеси та норми правової поведінки людей. Головними його ознаками називають: системність, раціональність, узагальнена форма виразу, опосередкованість відображення, об’єктивність, історичність. Наукове знання має відповідати таким вимогам як істинність, достовірність, об’єктивність, аргументованість, обґрунтованість, несуперечливість. У літературі виокремлюються і інші вимоги до наукового знання, а також формуються наукознавчі критерії, які дозволяють угруповувати окремі наукові знання у підсистеми, чи здійснювати диференціацію правової науки на підсистеми — наукові галузі. 

Список використаної літератури

1. Бойко І. С., Бабін Б. В. Порівняльне правознавство: навч. посіб. / Одес. нац. мор. акад. – 2-ге вид. випр. та допов. – О.: Фенікс, 2011. – 151 с.
2. Варга Ч. Правові традиції? У пошуках правових сімей і культур: Відкрита лекція / Переклад О.В. Ткаченка; за наук. ред. О.В. Кресіна. – Київ-Львів: ЗУКЦ, 2012. – 24 с.
3. Закіров М. Б., Закірова С. Г. Юридична компаративістика : навч.-методич. посіб. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2012. – 208 с.
4. Порівняльне правознавство : підручник / С. П. Погребняк та ін. ; за заг. ред. О. В. Петришина ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х. : Право, 2012. – 271 с.
5. Правові системи сучасності : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. С. Шемшученко та ін. ; за ред. Ю. С. Шемшученка ; Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К. : Юридична думка, 2012. – 490 с.
6. Скакун О.Ф. «Загальне порівняльне правознавство» як навчальна дисципліна: досвід і перспективи в Україні: Відкрита лекція. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Прикарпатский юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ, Видавництво «Логос», 2010. – 20 с.
7. Тихомиров О.Д. Порівняльно-правові дослідження: проблеми визначення компаративної природи, наукознавчого осмислення та систематизації: Відкрита лекція. – Київ-Львів: ЗУКЦ, 2012. – 52 с.
8. Порівняльне правознавство: досвід і проблеми викладання: Збірник наукових праць і навчально-методичних матеріалів / За ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Гриценка; упор. О.В. Кресін. – К.: ВДК Університету «Україна», 2011. – 288 с.
9. Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: Збірник наукових праць / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.П. Тихого, М.М. Цимбалюка, І.С. Гриценка; упор. О.В. Кресін, І.М. Ситар. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів, Київ: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – 652 с.
10. Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: Збірник наукових праць / За ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Гриценка, О.К. Маріна; упор. О.В. Кресін, І.М. Ситар. – К.: Логос, 2011. – 520 с.
11. Порівняльне правознавство: філософські, історико-теоретичні та галузеві аспекти : матеріали ІІ Всеукраїнського круглого столу / відп. ред. Т.З. Гарасимів, І.М. Ситар. – Львів : ЛьвДУВС, 2010. – 464 с.