referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Основні ідеї та дослідження американської етнографічної школи

Вступ.

1…. Американські етнопсихологічні школи: 30 –ті роки ХХ ст

2. Ідеї А Гардінера.

3. М. Гершсковіц "Культурна антропологія".

4. Еволюція в культурній антропології Л.Уайта.

5. Теорія "багатолінійної еволюції" Дж. Стюарда.

6. Персонологічний напрямок в психології.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

До 30-х років ХХ ст. розвиток американської етнографії відбувався майже цілком під знаком ідей Ф.Боаса. Надалі, хоча ідейна спадщина Ф.Боаса була ще далеко не вичерпана, а запропоновані ним наукові принципи і методи досліджень зберігали повну силу, праці американських етнографів і антропологів набули дещо іншого спрямування.

Найвпливовішою школою нового напрямку стала психологічна чи етнопсихологічна школа, яку очолював в ті роки А.Гардинер. Її найбільш відомими представниками були Р.Лінтон, Е.Сепір, Р.Бенедікт, К. Дю Буа, І.Халлоуел та ін.

Звертання етнографів до психології для пояснення явищ культури не було чимось новим. Новим було інше — розробка в контексті психології поняття "особистість", особливий інтерес до процесу формування особистості, починаючи з раннього дитинства, використання фрейдівського вчення для пояснення кровних відносин у стародавніх народів.

Порівняно із попереднім етапом розвитку американської етнографічної науки (періодом панування школи Ф.Боаса) новим було те, що представники етнопсихології, незадоволені негативізмом школи Ф.Боаса, учні якої довели до крайності його науковий скептицизм і дійшли до повного заперечення можливості встановлення соціально-культурних та історичних закономірностей засобами етнографії, спробували знайти закономірності в соціально-історичному розвитку, звернувшись до

1.Американські етнопсихологічні школи: 30 –ті роки ХХ ст.

Принципова відмінність позиції етнопсихологічної школи від боасівської полягала в іншому розумінні категорій "культура" і "особистість". Для учнів Ф.Боаса "культура" була центральним поняттям етнографічної науки і головним предметом дослідження. Для прихильників же етнопсихологічної школи "культура" була не більш як абстракція. Справжньою ж реальністю є особистість, а тому з вивчення особистості і варто починати дослідження соціально-культурних реалій кожного народу.

Проте історики етнографічної науки вважають, що між двома школами спостерігається певна ідейна наступність. Характерно, що один з учнів Боаса Е.Сепір став корифеєм етнопсихології. Саме Е.Сепір одним з перших виступив з декларацією програми нового напрямку в етнографії. У статті, опублікованій в 1932 р., він заявив, що поняття "культура" є не більш, як "статистична фікція", справжньою ж об'єктивною реальністю є індивідуум. У тому ж 1932 р. колишня асистентка Ф.Боаса і представниця етнопсихологічної школи Р.Бенедікт в часописі "American Antropologist" надрукувала велику статтю "Конфігурації культури", де порушила питання про якісні відмінності між культурами, звівши ці відмінності до психологічного аспекту. У статті вона писала, що культура — це "індивідуальна психологія", спроектована на великий екран і яка набула на ньому гігантських пропорцій, а також великої тривалості у часі.

У 30-ті роки на базі етнопсихології відбувається остаточне конституювання соціальної антропології, що підносить категорію "особистість" до значення наріжного каменя. Одночасно серед етнографів стрімко зростає інтерес до психології. У 1935 р. М.Оплер закликав соціальних антропологів звернутися до психоаналітичного методу З. Фрейда і з його допомогою досліджувати поведінку людського індивідууму для того, щоб досягти необхідної глибини в дослідженні культури. У 1937 р. К. Дю Буа висловив думку, що соціальний антрополог неминуче повинен звернутися до психології як "загальному знаменнику" культури і водночас її "останньої реальності".

У ці самі роки відбувається розмежування між власне антропологією і соціальною антропологією (соціальною етнологією чи соціальною етнографією). Якщо перша споконвічно орієнтується на вивчення фізичної конституції людини природничо-науковими і точними (математичними) методами, то друга віддає перевагу психології і психологізації культури.

2. Ідеї А Гардінера

Дуже знаменний той факт, що в 30-40 ті роки ХХ ст. переважна більшість соціальних антропологів воліла друкувати свої статті в психологічних, психіатричних, соціологічних і філософських журналах, тоді як у власне етнографічних виданнях вони друкувалися досить рідко.

Аж ніяк не випадково і те, що на чолі усього етнопсихологічного напрямку став не етнограф, а психіатр А.Гардінер, який тривалий час керував семінаром при Нью-Йоркському психоаналітичному товаристві. В узагальненому вигляді ідеї етнопсихологічної школи (школи соціальної антропології) були викладені в двох працях А.Гардінера (за участю декількох співавторів) "Індивід і його суспільство" і "Психологічні границі суспільства".

Головні ідеї, що відстоюються Гардінером і його однодумцями, полягали в наступному. На дитину з перших днів її появи на світ впливає зовнішнє середовище і, насамперед, специфічні способи догляду за дитиною в кожному конкретному суспільстві (способи годівлі, носіння, укладення, навчання ходьбі, мові та ін.). Ці враження раннього дитинства накладають свій непозбутній відбиток на особистість людини.

Через те, що в середовищі кожного народу способи догляду за дитиною приблизно однакові, що багато в чому зумовлено не стільки факторами культури, скільки культурно-природними (культурно-біологічними) факторами, члени різних суспільств мають багато спільного. Однак норми поведінки особистості в різних суспільствах істотно відрізняються. На цій основі було розроблено поняття "основна особистість" (basic personality, basic personality type), що стала наріжним каменем всієї етнопсихологічної школи.

Вперше це поняття було запропоновано А.Гардінером у 1939 р. Під "основною особистістю" він розумів деякий середній психологічний тип, що переважає в кожному даному суспільстві і становить психологічну базу цього суспільства, базу його соціально-психологічної культури.

А.Гардінер вважав, що ні класична німецька психологія (В.Вундт та ін.), ні біхевіористський напрямок в американській психології (Дж.Б. Уотсон та ін.), ні рефлексологія І.П. Павлова, ні німецька гештальтпсихологія непридатні для етнопсихологічних досліджень. Для цього придатний тільки психоаналіз З.Фрейда.

Неофрейдизм, що набув великого поширення в США, базувався на трьох фрейдівських ідеях: 1. раннє дитинство як час, коли формуються основи людської особистості; 2. між нормальною і ненормальною психікою немає якісних відмінностей; 3. лібідо як найсильніший фактор індивідуального людського життя

У контексті психоаналізу поняття "основна особистість" перетворилося в головний категоріальний інструмент розкриття особливостей індивідуальної і соціальної культури. Яка основна особистість, така і культура в цілому. Основна особистість служить головним фактором вироблення національного характеру.

На думку американських етнопсихологів, пізнавальна цінність поняття "основна особистість" настільки велика, що воно дає можливість пророкувати, яким повинен бути тип культури там, де панує певний стиль основної особистості (зокрема, дає можливість пророкувати, яка повинна бути релігія, міфологія та інші "проективні системи").

Головну перевагу поняття "основна особистість" А.Гардінер вбачає у тому, що воно дає ґрунт для дослідження структуралізації в суспільстві, для зв'язування соціальних інститутів один з одним за допомогою індивідів, з яких складається суспільство. Тому етнопсихологи надають винятково великого значення вивченню біографій, вважаючи їх основним етнологічним джерелом інформації.

Визнаючи особистість (індивідуум) основним фактором, що формує культуру того чи іншого народу, етнопсихологи надають великого значення вивченню розвитку самої особистості. Відповідно до цього в етнологічних описах окремих народів важливе місце приділяється дослідженню онтогенезу в дитячому віці з метою наступної розробки практично значущих рекомендацій по догляду за дитиною, вихованню і розвитку дитячої психіки.

Важливим методом вивчення особистості етнопсихологи вважають метод тестів — специфічні психологічні експерименти, проведені над окремими членами даної етнічної групи.

3. М. Гершсковіц "Культурна антропологія"

У 50-ті роки ХХ ст. класична етнопсихологія здає свої позиції і переважною течією у соціальній антропології стає так звана культурна, чи релятивістська, теорія цінностей. Представники цього напрямку в соціальній антропології визнають рівноправність культурних цінностей, створених чи створюваних різними народами, незважаючи на їхні цивілізаційні відмінності (розвинутість промисловості, технології тощо).

Ідею теорії цінностей чи, інакше, аксіології у свій час чітко виразив Ф.Боас. Тому у певному сенсі його можна вважати прабатьком не лише соціальної антропології, а й теорії цінностей. Як підкреслює Токарєв, поняття "цінність" в останні десятиліття ХХ ст. стало досить вживаним в етнографічній літературі США й інших країн. Так, наприклад, на Нью-Йоркській конференції етнографів у 1952 р. зав'язалася досить жвава дискусія з приводу того, що варто розуміти під культурними цінностями.

Головним і найвизначнішим представником культурного релятивізму був М.Гершсковіц, що вчився у Ф.Боаса і А.Гольденвейзера. Свою наукову діяльність він почав як фахівець з фізичної антропології і расознавства. Від власне антропології він перейшов до соціальної антропології, зайнявшись дослідженням соціальних аспектів расової проблеми. В узагальненій формі М.Гершсковіц виклав свої погляди з питань етнографії у великій праці, пізніше перевиданої в більш стислому вигляді під назвою "Культурна антропологія".

М.Гершсковіц послідовно відстоював тезу культурного релятивізму — визнання самостійності і повноцінності кожної культури і заперечення абсолютного значення якоїсь однієї культури (скажімо, європейсько-американської) з її системою цінностей. Інакше кажучи, М.Гершсковіц при зіставленні культур різних народів закликає до відмовлення від етноцентризму і, зокрема, від європоцентризму. Ми не маємо права, писав він, видавати наші європейсько-американські моральні та інші цінності за абсолютні, оскільки усе в цьому світі відносно (релятивно). Наприклад, у Європі й Америці полігамія засуджується суспільною думкою і забороняється законом, але, скажімо, у Дагомеї патріархальна полігамна родина становить цілком нормальну і законну суспільну структуру, добре пристосовану до умов господарського життя. Отже, для дагомейців вона безумовно позитивна.

При порівнянні культур різних народів М.Гершсковіц схильний підкреслювати скоріше подібності, ніж відмінності, оскільки найважливішим для нього є виявлення "універсалій", тобто подібних рис загальнолюдської культури. Ці "універсалії", вважає Гершсковіц, можуть виявлятися у різних народів різними способами, але, по суті, вони ідентичні (універсальні).

Особливий акцент М.Гершсковіц робить на практичному, прикладному, значенні соціальної антропології, що вчить уважному і свідомому ставленню до культури кожного народу. Не можна привласнювати собі право втручатися в життя якого-небудь племені під тим приводом, що воно нібито не спроможне до самостійного і плідного розвитку. Таке безцеремонне втручання породжує лише невдоволення й образу, які спонукають до серйозних конфліктів. Тому завдання будь-якої гуманістично орієнтованої науки полягає в тому, щоб допомогти людству назавжди покінчити з подібними явищами й активно сприяти конструктивному взаєморозумінню між народами. І тут, як думає М.Гершсковіц, особливо велика роль належить соціальній антропології, що повинна захищати право кожного народу на самостійний культурний розвиток.

4. Еволюція в культурній антропології Л.Уайта

Паралельно розвитку ідей культурного релятивізму здійснювалося відродження в нових формах еволюціоністських ідей.

У статті "Поняття еволюції в культурній антропології" (1959) відомий американський етнолог Л.Уайт писав, що є всі ознаки того, що сумна ера антиеволюціонізму в культурній антропології добігає кінця. На жаль, загублено багато дорогоцінного часу на боротьбу з таким науково корисним поняттям, як еволюція, яке повинно знову зайняти своє місце в наукових дослідженнях і продемонструвати свою цінність у культурній антропології.

Інший американський вчений — А.Дж. Мердок — відзначав, що термін "еволюція" (як і його біологічний прототип) повинен зайняти своє законне місце в етнологічному (антропологічному) лексиконі для позначення цілком конкретного процесу закономірно адаптивних змін.

Найбільш розробленого втілення соціально-антропологічна концепція еволюціонізму дістала в працях найвизначнішого американського етнолога Л.Уайта, професора Мічиганського університету. Найважливішими теоретичними працями Л.Уайта є монографія "Еволюція культури" (1959) і збірник статей "Наука про культуру".

"Культура" — центральне поняття наукового світогляду Л.Уайта. Під культурою він розуміє здатність людини створювати різноманітні символи, що фіксують той чи інший ступінь значущості предметів культури для людини. Думки Л.Уайта про значення і роль символіки в культурі людини дуже цікаві, хоча і не нові, адже тридцятьма роками раніше аналогічні ідеї розвивав відомий німецький філософ-неокантіанец Е.Кассірер.

Не менш важливе місце в концепції Л.Уайта займає поняття "еволюція", яке він пов'язує з особливим методологічним прийомом розгляду культурних явищ у системі просторово-тимчасових координат. Останнє означає, що віднесення культурних цінностей до тимчасової координати припускає історичний розгляд явищ культури. Віднесення ж культурних цінностей до просторових координат припускає вивчення повторювальних процесів у культурі того чи іншого народу.

Основу всього процесу еволюції культури Л.Уайт вбачає у розвитку цивілізації, тобто в технологічному розвитку, що впливає на такі компоненти еволюції, як "соціологічний", "ідеологічний" і "сентиментальний".

У своїх творах Л.Уайт наполегливо закликає соціальних антропологів не замикатися в межах чисто академічної науки, а ставити фундаментальні питання світоглядного характеру і питання практичного застосування наукових знань.

5. Теорія "багатолінійної еволюції" Дж. Стюарда

Цікавим варіантом принципу еволюціонізму в соціальній антропології є теорія "багатолінійної еволюції" Дж. Стюарда. Автор численних праць з етнографії й археології, Дж.Стюард повніше всього виклав своє розуміння завдань етнографії в статті "Еволюція і процес" (1955). На його думку, головне завдання соціального антрополога полягає в тому, щоб знайти пояснення явищам культури, встановити закономірності її розвитку. Він вказує на три існуючих підходи до вирішення даного завдання, а саме: 1. теорія однолінійної еволюції (Л.Г. Морган, Е.Тейлор та інші еволюціоністи XIX ст.), що припускає однаковість шляху культурного розвитку всіх народів і визнає лише відмінності стадій цього розвитку; 2. теорія культурного релятивізму, що підкреслює якісні відмінності між культурами різних народів; 3. теорія багатолінійної еволюції. Відкидаючи дві перші теорії, Дж.Стюард намагається обґрунтувати теорію багатолінійної еволюції.

Вихідною тезою теорії багатолінійної еволюції є теза, за якою відомі основні типи культури можуть розвиватися подібними шляхами за подібних умов, але мало свідчень конкретних феноменів культури, що виникали б у всіх групах людства в правильній послідовності.

Однією з найважливіших категорій соціальної антропології Дж.Стюард вважає "культурну екологію". Під культурною екологією він розуміє пристосування людини до середовища існування за допомогою культури. Відповідно до цього розрізняються поняття "людська екологія" і "соціальна екологія", що неявно припускають біологічне пристосування людини до навколишнього середовища, яким Дж.Стюард протиставляє своє поняття "культурна екологія".

В даний час соціальна антропологія вже міцно прижилася й у Європі під егідою структуралізму в етнології, різних напрямків у соціальній психології і філософії.

6. Персонологічний напрямок в психології

Однією з центральних категорій соціальної антропології є категорія "особистість". Однак американських вчених не можна вважати піонерами у використанні даної категорії як ідейного принципу, що зумовлює методологічний базис соціальної антропології. Вже наприкінці XIX ст. у західноєвропейській психології виник напрямок, представники якого спробували перебороти "атомістичний" підхід до свідомості і зробити головним предметом вивчення цілісність психічного життя людини. Головна заслуга в цій справі належить німецькому психологу Г.Штерну, що увів поняття "персона" для позначення будь-якої сутності, яка самовизначається і здатна до саморозвитку як у неорганічному, так і в органічному світі.

За поглядами Г.Штерна, весь світ являє собою ієрархічну організацію "персон", що мають властивості особистості на рівні людини. Несамостійні властивості "персон" Г.Штерн називає "речами", підкреслюючи тим самим, що закони існування цих "речей" підпорядковуються законам функціонування цілісних "персон". Всі "персони" мають якості активності, індивідуальності і цілеспрямованої діяльності.

У ХХ ст. виник ряд філософських і психологічних концепцій особистості, що дістали загальну назву "персонологічного напрямку". Що ж до терміну "персонологія", то він був висунутий психологом, творцем тесту тематичної апперцепції Г.Мерреєм для позначення вчення про особистість. Цю персонологію треба відрізняти від філософсько-релігійного напрямку персоналізму, що вважає особистість первинним духовним елементом буття, а весь світ — проявом творчої активності вищої духовної особистості — Бога.

До персонологічного напрямку в психології належать теорія самореалізації Г.Олпорта, концепція самоактуалізації А.Маслоу, система теоретичних поглядів К.Роджерса, психологічна концепція Г.Меррея та ін. Незважаючи на певні відмінності, всі ці концепції і теоретичні розробки мають загальні вихідні установки, що дають можливість об'єднати їх у єдиний психологічний напрямок. Характерно, що вказані вище психологи підкреслюють гуманістичність природи людини, що виявляється в споконвічно властивих людському індивідууму потребах в теплих міжособистісних відносинах, у постійному спілкуванні, у повазі тощо. Тому нерідко "персонологічний напрямок" у психології називають "гуманістичною психологією".

Аналізуючи мотиваційну сферу психіки особистості, персонологи як провідний мотив виділяють прагнення індивіда до безупинного розвитку, удосконалювання. Саме спрямованість людини в майбутнє, її цілі, плани, перспективи, але аж ніяк не її минуле розглядаються персонологами як найважливіші характеристики особистості. При цьому всіляко підкреслюється неповторність, унікальність, індивідуальність кожної особистості.

Характерною рисою персонологічної психології є розгляд суспільних відносин як суто міжособистісних, чисто міжіндивідуальних відносин на психологічному ґрунті (дружба — ворожнеча, повага — зневага та ін.). Такий підхід до розуміння суспільних відносин дістав назву інтеракціоністского підходу, а представники цього підходу стали називатися представниками інтеракціоністських чи інтерперсональних теорій.

Вперше інтеракціоністська концепція соціальної взаємодії була висунута в соціальній психології Дж.Мідом. Відповідно до цієї концепції, розвиток особистості відбувається в процесі спілкування індивіда з членами певної соціальної групи в процесі якої-небудь спільної діяльності. Правда, при цьому Дж.Мід підкреслював, що визначальним у процесі соціальної взаємодії є суспільство, колектив, група, а не окрема особистість, хоча роль особистості не повинна при цьому применшуватися. Що ж до його розуміння суспільства, то воно обмежувалося етнологічним підходом, відповідно до якого всі соціальні інститути і суспільні відносини розглядалися як похідні від сімейних відносин. Фактично в результаті первинним фактором творення історії виявляється все-таки особистість, а не суспільство.

Ще однією характерною рисою персонологічних концепцій є антропологізація особистості в дусі соціальної антропології, так чи інакше пов'язаної з антропологією як такою, орієнтованої на природничо-наукові методи дослідження. Це значить, що персонологи в кінцевому підсумку оцінюють людські здібності, властивості особистості як біологічно зумовлені властивості людини — видової істоти (у біологічному сенсі).

Серед персонологічних концепцій великого поширення здобули в ХХ ст. концепції Олпорта і Маслоу. Основним об'єктом їхніх досліджень є психічно здорові, зрілі, творчо активні особистості, яких вирізняє активне ставлення до світу і прагнення до безупинного самовдосконалення, саморозвитку. Усі досягнення таких особистостей спричиняються споконвічно закладеним у суб'єкті прагненням до самоактуалізації і самореалізації.

Винятково важливу роль у життєдіяльності особистості відіграють мотиви розвитку, що породжують спрямовану в майбутнє систему цілей і завдань, реалізація яких забезпечує формування нових можливостей і здібностей людини. Саме зафіксовані в мотивах і цілях перспективи розвитку особистості є, згідно з Олпортом, найважливішими її характеристиками. На відміну від психологічних теорій, в яких стверджується, що особистість визначається своїм минулим, Олпорт розглядає особистість як процес безупинного становлення, підкреслюючи при цьому як найважливішу психологічну характеристику спрямованість особистості в майбутнє.

В концепції Маслоу, як і в концепції Олпорта, центральне місце займає проблема мотивації. Але при цьому Маслоу виявляє більше гнучкості в розумінні взаємозв'язків людини і суспільства. Він доводить, що соціальність закладена в самій природі людини, тобто люди відчувають потребу в спілкуванні, любові, повазі. Таким чином, поняття "соціальність" зближується у Маслоу з поняттями "інстинктивність", "вродженість", що мають явно біологічне підґрунтя.

Антропологізація особистості виявляється і в поглядах Маслоу на будову мотиваційної сфери людської психіки. Висуваючи ідею про ієрархічну будову мотивів, він в якості основних, базисних потреб людини виділяє фізіологічні спонукання, біологічно витлумачені потреби у безпеці і самозахисті, у любові, повазі і самоактуалізації. Над рівнем цих основних спонукань надбудовується метамотиваційний рівень — рівень потреб в істині, добрі, справедливості і красі. Усі вони, на думку Маслоу, пов'язані з психофізіологічною структурою людського організму і спираються на певний генетичний базис.

З інших персонологічних вчень виділимо концепцію К.Роджерса, центральне місце в якій займають такі положення: 1. істинний зміст особистості, 2. саморефлексія людини, тобто уявлення про своє Я, 3. бажаний тип особистості, до якого прагне людина.

З погляду К.Роджерса, гуманістична психотерапія сприяє вивільненню позитивних можливостей людини, стимулює їх розкриття, але аж ніяк не спрямовує, не виховує, не навчає. Ця точка зору багато в чому зумовлена антропологізацією соціальних якостей людини.

Висновки

Соціально-антропологічна психологія особистості — дуже молода галузь досліджень. За визнанням фахівців, тільки за останні кілька десятиліть у цій галузі досліджень виникли чіткі і життєздатні напрямки. Тим самим персонологія утвердила себе як плідна галузь наукових досліджень. Сьогодні персонологія досягла свого розквіту, оскільки люди все більше усвідомлюють, що найбільше життєво важливі проблеми стосуються їх самих і їхніх відносин з іншими людьми.

Основне наукове значення існуючих підходів до людини залежатиме від того, якою мірою вони стимулюють нові дослідження. Більш того, щоб не втратити своєї наукової значущості, теорії особистості повинні коригуватися відповідно до нових емпіричних даних.

Резюмуючи сказане, зазначимо, що сучасна персонологія — дуже важлива як для соціальної філософії, так і для філософії освіти. Плідність останньої багато в чому залежить від розуміння сутності процесу становлення особистості, що дасть можливість більш ефективно розкривати здатності і можливості людини в різних сферах її життєдіяльності.

Список використаних джерел

  1. Джужа О. Особистий наратив як модель вивчення етнокультурних особливостей ідентичності // Соціальна психологія. — 2004. — № 4 (6). — С. 46-70
  2. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология: Учебник для студ. ВУЗов по спец. "Психология". — СПб.: Академический проект; Екатеринбург : Деловая книга, 2000. — 320 с.
  3. Тоба В. Психологічні особливості міжкультурної адаптації особистості до нового етнічного середовища // Соціальна психологія. — 2003. — № 1. — С. 134-139
  4. Юрченко, В. Формування "образу-я" особистості: етнопсихологічний аспект // Освіта і управління. — 1999. — № 1. — С. 93-101
  5. Янів В.Нариси до історії української етнопсихології : наукове видання. — К.: Знання , 2006. — 340 с.