Вступ.

1. Основні засади Сорбонської декларації.

2. Розгляд основних ідей Сорбонської декларації як першого етапу Болонського процессу.

3. Сучасні інтеграційні європейські процеси в галузі освіти: “Сорбонсько — Болонський процес”.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Процес європейської інтеграції не повинен обмежуватися виключно адаптацією національного законодавства до стандартів ЄС чи лібералізацією внутрішнього ринку, а має охоплювати всі дії, спрямовані на входження України до Європейського економічного, політичного, правового, наукового та культурного простору.

Підготовка фахівців з права ЄС є важливою складовою цього процесу. Проте викладання права ЄС не може обмежуватися тільки розробкою курсів, програм та методик, а повинне враховувати сучасні інтеграційні європейські процеси в галузі освіти. Україна повинна не доганяти, а йти в ногу з провідними країнами Європи. Таким чином, необхідно звернути особливу увагу на Сорбонсько-Болонський процес у галузі вищої освіти в Європі.

На жаль, в Україні не проводилось самостійних досліджень з цього питання. Аналізу ж впливу Сорбонсько-Болонського процесу на юридичну освіту в Україні немає взагалі. Проте, Сорбонсько-Болонський процес є предметом ретельного вивчення фахівців з вищої освіти в деяких державах пострадянського простору. Зокрема, Сорбонсько-Болонський процес вже було обговорено на VII З’їзді Російської Спілки ректорів та Наради з проблем розвитку багаторівневої системи підготовки спеціалістів в Російської Федерації у 2002 р. За підсумками цих зустрічей було проголошено новий курс уряду Російської Федерації, спрямований на послідовне зближення цілей та механізмів Сорбонсько-Болонського процесу з модернізацією російської вищої школи.

Для України як приєднання до Болонського процесу, так і неприєднання мало свої плюси і мінуси. Але з урахуванням усіх за і проти, для країн, що ставлять за мету економічний і суспільний розвиток і вступ до ЄС, альтернативи приєднання до Болонського процесу немає. Тому 16 травня 2005 року Україна приєдналась до Болонського процесу і прийняла зобов’язання модернізувати власну освітню систему відповідно до європейських стандартів протягом до 2010 року.

Для реального (формальний вже відбувся) вступу в Болонський процес Україні необхідно зробити два істотних кроки: провести порівняльний аналіз вітчизняної системи науки й освіти з європейською і визначити, що необхідно змінити, а також розпочати відповідні реформи; урядові прийняти свідоме політичне рішення, що має ґрунтуватися на потребі проведення реформ, і покласти це в основу зовнішньої політики держави, спрямованої на інтеграцію вітчизняної науки й освіти в європейський простір.

Між усім іншим, країни, учасниці Болонського процесу, домовилися про введення системи кредитних одиниць, що дозволяє по новому оцінювати весь освітній процес, а також підвищити мобільність студентів, дає можливість здавати предмет частинами, розділами, або весь курс у цілому.

1. Основні засади Сорбонської декларації

25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Це були:

• Клод Аллегре, міністр національної освіти, досліджень і технологій (Франція);

• Луїджі Берлінгер, міністр народної освіти університетів і досліджень (Італія);

• Тесса Блекстоун, міністр вищої освіти (Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії);

• Юрген Рюттгерс, міністр освіти, науки, досліджень і технологій (Німеччина).

Головні положення цієї декларації такі:

• формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

• міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

• орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;

• використання системи кредитів (ECTS);

• міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

• надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

• підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

• підтвердження Ліссабонської конвенції;

• пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;

• стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;

• формування Європейського простору вищої освіти;

• зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

• консолідація позиції, яку займає Європа в світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам ЄС.

У Європейському процесі зовсім недавно було зроблено декілька надзвичайно важливих кроків вперед. При всій їх доцільності ми не повинні забувати, що Європа — це не тільки євро, банки і економіка: вона повинна стати також і Європою знань. Ми повинні будувати і підсилювати інтелектуальну, культурну, соціальну та технічну базу нашого континенту. Більшою мірою це відноситься до університетів, які продовжують грати переломну роль у такому розвитку.

Університети з'явилися в Європі, окремі з них – більш ніж три чверті тисячоліття тому. Наші чотири країни пишаються своїми деякими найстарішими університетами, які зараз святкують свої важливі ювілеї, як це робить сьогодні Університет Парижу.

У ті часи студенти і вчені могли вільно пересуватися і швидко поширювати знання по всьому континенту. У теперішній же час дуже багато хто з наших студентів, все ще закінчують своє навчання, не отримуючи вигоди від часткового навчання поза національними кордонами.

Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті і умовах праці, до різноманітності шляхів становлення професійної кар'єри з явною необхідністю навчання і професійної підготовки протягом усього життя. Ми заборгували тим, хто навчається (і нашому суспільству в цілому), таку систему вищої освіти, в якій їм надавалися б кращі можливості шукати і знаходити область, в якій вони мали б перевагу перед іншими людьми.

Відкритий простір європейської вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звичайно ж, з повагою до наших відмінностей, але вимагає, з іншого боку, продовження зусиль з ліквідації бар'єрів і розробки таких рамок для викладання та навчання, які розширили б мобільність і зробили співпрацю ближчою, ніж коли-небудь раніше.

Міжнародне визнання і привабливий потенціал наших систем освіти безпосередньо пов'язані з їх зовнішньою та внутрішньою зрозумілістю. Здається, що з'являється необхідність в системі, в якій для міжнародного порівняння і еквівалентності повинні існувати два основні цикли: доступеневий та післяступеневий.

У цій системі багато новизни і гнучкість може бути досягнута через використання семестрів та кредитів (як це зроблено в схемі ECTS). Це забезпечить перевірку правильності отриманих кредитів для тих, хто обирає первинну освіту або продовження навчання в різних європейських університетах і хто хотів би мати можливість отримати ступінь в будь-який слушний для себе час протягом життя. Дійсно, ті, хто навчається, повинні мати право увійти до академічного світу у будь-який час їх професійного життя і поза залежності від їх попередньої підготовки.

Студенти доступеневого циклу повинні мати доступ до диверсифікованих програм, що включають можливість міждисциплінарних занять, розвитку знання іноземних мов та використання нових інформаційних технологій.

Міжнародне визнання першого ступеня, як відповідного певному рівню кваліфікації, важливо для успіху цієї спроби, в якій ми хотіли б зробити наші схеми вищої освіти зрозумілими для всіх.

У післяступеневому циклі повинен бути вибір між більш короткою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою отримання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої. І в першій і в другій програмах відповідний акцент повинен бути зроблений на дослідницькій та самостійній роботі.

Студенти як доступеневого, так і післяступеневого циклів повинні заохочуватися до того, щоб проводити принаймні один семестр в університетах поза своєю власною країною. У той же час, все більша кількість викладацького та дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної. Підтримка Європейським союзом, що зростає, мобільності студентів та викладачів повинна використовуватися повністю.

Більшість країн, і не тільки в межах Європи, стали дуже повно відчувати потребу в такій еволюції. Ці проблеми широко обговорювалися на конференціях європейських ректорів, президентів університетів, груп експертів та вчених в деяких наших країнах.

Минулого року в Лісабоні була узгоджена Конвенція про визнання в Європі кваліфікацій вищої освіти для академічних цілей. Вона ввела багато базових вимог і підтвердила, що окремі країни можуть брати участь в конструктивнішій схемі визнання. Приймаючи цю позицію, можна користуватися вимогами Конвенції і йти далі. Вже зараз є багато точок дотику в області взаємного визнання ступенів вищої освіти для професійних цілей з використанням перспективних директив Європейського союзу.

2. Розгляд основних ідей Сорбонської декларації як першого етапу Болонського процессу

Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина – підписали так звану Сорбонську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який, на думку авторів, має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Не аналізуючи її деяких відмінностей від тез Болонської декларації, можна стверджувати: в основних своїх ідеях обидва документи схожі. Це – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS) і т.п. Проте особливо слід виділити дві тези Сорбонської декларації: міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та наданням йому права продовжувати навчання за програмами магістра і дотримання положень Лісабонської угоди. Перше було досить революційним для більшості країн Старого Світу (зауважу, Україна зробила крок у цьому напрямі ще 1993 року). А важливість другої тези для нашої держави в тому, що всі підписанти потенційно стають і учасниками Болонського процесу, започаткованого 29 країнами Європи у 1999 році.

Саме таким чином поступово реалізовувались інтеграційні процеси у сфері вищої освіти європейських країн.

Україна була і є активним учасником цих процесів. Наведу кілька прикладів: закони України «Про освіту» та «Про вищу освіту», Національна доктрина розвитку освіти, що підписана Президентом України, пройшли експертизу Ради Європи. До нас приїздили спеціальні комісії експертів, які безпосередньо в наших університетах і коледжах ознайомлювались із практикою впровадження задекларованих законодавством норм. Відрадно, що їхній висновок був позитивний.

Болонський процес, який розпочався у 29 країнах в 1999 році, і зараз охоплює вже 40 європейських держав – це (якщо дуже коротко) процес створення Європейського простору вищої освіти (the European Area of Higher Education – ЕНЕА) на засадах цілей (зобов‘язань), сформульованих міністрами, відповідальними за вищу освіту, у Болонській декларації (1999) та подальших офіційних документах Болонського процесу – Празькому (2001) та Берлінському (2003) комюніке.

До Сорбоннської декларації доречно висловити ряд коментарів.

По-перше, Сорбоннська декларація не порушує питань про гармонізацію змісту освітніх програм, навчальних планів і методів навчання. Навпаки, у ході інколи особливо гарячих дебатів наголошувалося на різноманітності відмінностей і потребі поважного ставлення до них.

По-друге, у ній не згадано схему 3-5-8 (бакалавр — магістр — доктор), запропоновану Attali у звіті, підготовленому для Франції.

По-третє, у декларації немає побажань щодо присвоєння ступенів після закінчення першого циклу, які мають міжнародне визнання.

По-четверте, підписана тільки чотирма країнами, вона чітко орієнтована на інтеграцію Європи, співзвучна Маастрихтському договору і кладе в основу три ключові вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці.

По-п'яте, декларація — це заклик підвищити конкурентоспроможність європейської вищої освіти. У ході дискусії її учасники стурбовано говорили про те, що Європа все більше поступається США у боротьбі за студентів, викладачів, дослідників і капітали, інвестовані в систему вищої освіти, і що вже сама ця обставина зумовлює потребу в чіткіше прописаних і зіставних кваліфікаціях. Щодо цього слід наголосити, що в декларації увагу сконцентровано саме на кваліфікаціях, а не академічних ступенях. Смисл дискусії тісно пов'язаний з виникненням і розвитком європейського та глобального ринків праці.

По-шосте, у процесі обміну думками згадувалося про роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу, місця колишніх вищих навчальних закладів освітнього сектору в торгівлі, що спеціалізується на експорті.

Зазначимо ще раз: Сорбоннська декларація не була спробою обмежити культурне чи освітнє різноманіття і не містить у собі ідей, що допускають подібне її трактування.

3. Сучасні інтеграційні європейські процеси в галузі освіти: “Сорбонсько — Болонський процес”

Сорбонсько-Болонський процес виходить за межі Європи та стає частиною процесу глобалізації не тільки вищої освіти, а й вищої юридичної освіти. Наприклад члени Європейської асоціації юридичних факультетів пропонують розпочати процес створення „єдиного європейського простору юридичної освіти”, що має передбачати уніфіковані правила здійснення юридичної практики в країнах Європи. На загальній конференції членів Європейської асоціації юридичних факультетів в м. Бірмінгем (Велика Британія) у лютому 2003 р. було наголошено на необхідності уніфікації програм навчання рівнів бакалавр/магістр в юридичних факультетах країн Європи. Учасники конференції запропонували зорієнтувати навчальні програми з отримання кваліфікації бакалавра на вивчення національного права, а навчальні програми з отримання кваліфікації магістра на вивчення засад міжнародного, порівняльного та європейського права. На жаль, представники українських навчальних закладів, що надають вищу юридичну освіту, не беруть активної участі в обговоренні Сорбонсько-Болонського процесу. Тому важливим є усвідомлення цілей і завдань Сорбонсько-Болонського процесу, дослідження (або вивчення) його можливого впливу на реформу юридичної освіти в Україні, що і становить головну мету цієї статті.

Під так званим “Сорбонсько-Болонським процесом” розуміються зусилля країн — членів ЄС та інших країн європейського континенту, спрямовані на створення європейського простору вищої освіти. Нормативну базу Сорбонсько-Болонського процесу складають два документи: Cорбонська Декларація від 25 травня 1998 р. “Про гармонізацію європейської системи вищої освіти”, яка підписана міністрами освіти Франції, Німеччини, Італії та Великої Британії, та Болонська Декларація міністрів освіти європейських держав від 19 червня 1999 р., яку підписано 29 міністрами освіти європейських країн.

Cорбонська Декларація передбачає створення відкритого простору європейської освіти з повагою до національних різноманіть Сторін Декларації. Цей процес вимагає тривалих зусиль, спрямованих на подолання бар’єрів з метою розвитку такої системи викладання та навчання, що значно поліпшує мобільність та ще тіснішу співпрацю науковців та освітян в Європі. У Декларації зазначається про обов’язкове визнання двох етапів навчання: додипломного та післядипломного; пропонується використання уніфікованої системи кредитів з метою отримання громадянами ЄС вищої освіти в будь-який час протягом всього життя в різних університетах Європи. В Декларації підкреслюється необхідність досконалого володіння іноземними мовами випускниками вищих навчальних закладів, використання нових інформаційних технологій під час навчання в країнах Європи. Стверджується, що під час післядипломного навчання пріоритет повинен надаватись здійсненню наукових досліджень та самостійної роботи. Для функціонування європейського простору вищої освіти необхідно, щоб студенти навчались не менше одного семестру в іншому університеті Європи, та були створені умови для мобільності викладачів та дослідників в межах Європи. Сорбонська Декларація проголошує необхідність ратифікувати Лісабонську конвенцію про визнання академічних кваліфікацій в Європі 1997 р. та сприяти використанню режиму визнання професійних кваліфікацій за правом ЄС. Сторони Сорбонської Декларації визнають, що потрібно надати поштовх поступовій гармонізації системи ступенів та етапів навчання через посилення існуючого досвіду країн Європи, впровадження спільних дипломів, здійснення пілотних ініціатив та підтримання постійного діалогу із зацікавленими в цьому процесі.

Цілі та завдання Сорбонської Декларації отримали логічне продовження та підтримку в Болонській Декларації від 19 червня 1999 р., що підписана 29 міністрами освіти європейських країн. У Болонській Декларації проголошується важливість координації політик щодо вищої освіти країн європейського континенту (як-от спільна розробка навчальних курсів, академічне партнерство, запровадження програм обміну студентів та інше). Цей процес спрямовано на реформування системи вищої освіти з метою всеохоплюючої гармонізації вищої освіти на європейському рівні на добровільних засадах та з повагою національних різноманіть Сторін. Проголошується, що термін створення Європейського простору вищої освіти — 2010 рік. До особливих цілей Декларації можна віднести: 1) прийняття спільної системи порівняння та визнання освітніх кваліфікацій та наукових ступенів, впровадження уніфікованого Додатка до диплому про вищу освіту, 2) введення двох етапів навчання — додипломного (не менше 3 років), післядипломного (1-2 роки магістерської програми та 3 роки докторантури), 3) впровадження розробленої інститутами ЄС системи трансферних кредитів European Credit Transfer System (ECTS), 4) прийняття європейського стандарту оцінки знань та якості навчання (запровадження уніфікованих критеріїв, методів оцінки), 5) подолання перешкод, що заважають вільному руху студентів, стажерів, вчителів, дослідників, викладачів, менеджерів у галузі освіти.

Сучасний стан розробки навчальних дисциплін з права ЄС та реформа юридичної освіти в Україні взагалі вимагає врахування цілей та завдань Сорбонсько-Болонського процесу, незважаючи на те, що Україна офіційно не бере участі в цьому процесі. Уявляється, що таку думку поділяє і уряд України. Міністр освіти України Василь Кремень неодноразово наголошував на “європеїзації” української вищої освіти. Проте така “європеїзація” не може відбуватись тільки зверху, але вимагає також ініціативи науковців та освітян України.

Серед таких заходів, що сприяють “європеїзації” юридичної освіти в Україні, може бути наближення навчальних програм за спеціальністю “Правознавство” та “Міжнародне право” до загальноприйнятих стандартів європейської юридичної освіти, як-от введення навчальних курсів загальноєвропейського характеру в перелік обов’язкових (порівняльне право, фундаментальні права людини, міжнародне торговельне право, право Ради Європи, право ЄС). Безумовно, це сприяє вихованню фахівців з широким кругозором. Студенти-правники мають бути знайомі з історією та правовими традиціями країн Європи для того, щоб вміти використовувати загальні принципи держав-членів ЄС у юридичній практиці. Це і буде першим кроком до успішної адаптації законодавства України до правових стандартів ЄС.

Необхідно чітко закріпити та визначити зміст та вимоги додипломного та післядипломного етапів вищої юридичної освіти в Україні. Болонська Декларація передбачає, що навчальні програми для спеціалістів та магістрів повинні мати різний зміст та наповнення курсами. Чекає вирішення питання реформи наукових ступенів згідно із загальноєвропейським досвідом, взаємне визнання наукових ступенів, отриманих за кордоном та в Україні. Потрібно докласти спільних зусиль для створення окремої фахової спеціальності “Європейське право”, для захисту кандидатських та докторських дисертацій, що значно сприятиме проведенню досліджень в галузі права ЄС.

Успіх реформи юридичного навчання передбачає впровадження сучасних стандартів оцінки знань студентів (зовнішній екзаменатор, проведення змагань, конкурсів, широке використання Інтернету в навчальному процесі, впровадження дистанційного навчання) та апробацію кредитної системи, еквівалентної системі ECTS. За системою ECTS кожна навчальна дисципліна оцінюється в кредитах, які визначають співвідношення кількості витрат на курс відносно до витрат на навчальний рік (лекції, практичні заняття, семінари, курсові та дипломні проекти, інші письмові роботи, самостійна робота студентів). За системою ECTS навчальний рік оцінюється в 60 кредитів. Для того, щоб отримати кредити у кінці навчального семестру чи року, студент повинен успішно скласти іспити та бути переведеним на наступний рівень навчання. Перехід на кредитну систему сприятиме прозорості української вищої освіти за кордоном та допоможе студентам та фахівцям, які отримали диплом про вищу освіту, працювати, продовжувати навчання та здійснювати дослідження у Європі.

Для цього буде логічним затвердити єдиний додаток до диплому про вищу освіту згідно з європейськими стандартами, який має заповнюватися іноземною мовою з перерахуванням навчальних курсів у кредити за системою ECTS. Наявність такого додатку значно полегшить шанси українських студентів на визнання здобутої освіти за кордоном.

Запропоновані заходи неможливо втілити в життя без створення постійно діючих структур — форумів освітян-правників, яким є Асоціація правників України та може стати українське відділення Асоціації європейських досліджень. Активна співпраця та участь українських освітян та науковців у діяльності подібних професійних утворень буде сприяти консолідації зусиль, спрямованих на досягнення цілей та завдань Сорбонсько-Болонського процесу в Україні.

Висновки

Інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum), та об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (наприклад, протягом останніх 15–20 років вона значно поступається американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях. Болонський процес мав свою передісторію, що полягає в розробленні та підписанні представниками країн Європи Лісабонської конвенції (1997р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбоннської декларації (Париж, Сорбонна, 1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі.

Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болоньї (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали «Болонська декларація». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року.

У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Власне, цим документом було задекларовано прийняття загальної системи порівняльних освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема через затвердження додатка до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3 + 2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський – не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці якраз як освітні і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, включно з постійним навчанням; сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес добровільний; полісуб'єктний; такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний; гнучкий; відкритий; поступовий.

Але не слід ідеалізувати Болонський процес. Він нерівномірний, суперечливий, складний. Його цілі ще дуже гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики. Втім, з урахуванням усіх «за» і «проти» для країн, які прагнуть до економічного і суспільного розвитку і, зрештою, вступ до Європейського Союзу (ЄС), альтернативи Болонському процесові немає. Ми вже значно спізнюємося щодо цього.

Список використаної літератури

1. Бабак В. Для нас Болонський процес — явище звичне, кредитно-модульна система — не новина //Вища школа. — 2006. — № 1. — C. 3-19

2. Волков В. Реформування вищої освіти: перші кроки до Європи//Юридичний Вісник України. — 2006. — № 31. — C. 8

3. Голубенко О. До проблеми оновлення стандартів вищої освіти в контексті болонських реформ //Вища школа. — 2006. — № 5-6. — C. 10-18

4. Загородній А. Європейська система забезпечення якості вищої освіти //Вища школа. — 2006. — № 4. — C. 15-22

5. Кудін А. Реалізація в Україні принципів і завдань Болонського процесу: забезпечення мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування //Вища школа. — 2006. — № 1. — C. 27-34

6. Малихін А. Тестовий контроль і підвищення якості освіти у вищій школі //Рідна школа. — 2006. — № 6. — C. 9-11.

7. Мельниченко Т. Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку освітнього комплексу України в контексті Болонського процесу //Український географічний журнал. — 2006. — № 1. — C. 54 — 58.

8. Ніколаєнко С. Реформа вищої освіти України і Болонський процес //Голос України. — 2007. — 8 червня. — C. 14

9. Пасічник І. Болонський процес і нові шанси університетів //День. — 2007. — 1 березня. — C. 1,4

10. Применко В. І. Болонський процес — перший досвід роботи у ВНЗ //Безпека життєдіяльності. — 2006. — № 5. — C. 40.

11. Рябченко В. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес: деякі концептуальні зауваження //Освіта . — 2007. — № 13-14. — C. 8-9