Основні етапи розвитку соціолінгвістики в Україні

Вступ

Актуальність теми. Оскільки соціолінгвістика як наука зародилась досить недавно, то можна констатувати наявність кола проблем, що обумовлюють науковий інтерес як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. З розвитком суспільства відбувається переоцінка таких понять, як «мовний статус», «мовний клас», «мовна нерівність”, «класова ідентифікація». Ми відходимо від тих понять, які існували за часів марксистсько-ленінської теорії, і в своїх дослідженнях виходимо із зовсім інших уявлень про мовну нерівність. Варто сказати, що російська та американська школи дали поштовх розвитку цієї науки, дослідили надзвичайно багато питань і проблем, які дають українським науковцям тверде підґрунтя для подальших плідних досліджень. Сучасні мовознавці підходять до питання мовної нерівності як до унікального явища, яке постійно змінюється і варіює, оскільки змінюється і сам мовець.

Кожна галузь мовознавства, як і галузі інших наук, має свої проблеми та прогалини, що потребують ретельного наукового аналізу. Не виключенням є і соціолінгвістика, яка вивчає мову у її зв’язку з суспільством. Актуальність роботи обумовлена значущістю проведення соціолінгвістичних досліджень для визначення загальної картини мовного розвитку і інтересом сучасної лінгвістики до мовних змін у суспільстві та пов’язаних з цим причин.

Мета дослідження полягає в комплексному вивченні сучасних соціолінгвістичних розвідок в Україні, теорії та методів їх проведення: виявленні особливостей розвитку і встановленні історичних закономірностей функціонування цієї дисципліни в сучасному науковому просторі.

Об’єктом дослідження є соціальна лінгвістика як наукова дисципліна.

Предметом дослідження виступають основні етапи розвитку соціолінгвістики в Україні.

Розділ 1. Соціальна лінгвістика як наукова дисципліна

1.1. Зародження та розвиток соціолінгвістики в Україні

Соціолінгвістика (соціальна лінгвістика) — наукова дисципліна, що розвивається на стику мовознавства, соціології, соціальної психології і етнографії, та вивчає широкий комплекс проблем, пов’язаних із соціальною природою мови. її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і тією роллю, яку відіграє мова в житті суспільства [4, 106]. Деякі з цих проблем (наприклад, «мова і суспільство») розглядаються і в рамках загального мовознавства. Міждисциплінарний статус соціолінгвістики знаходить вираження у понятійному апараті, що нею використовується. Так. мовний колектив, що розглядається як початкове поняття соціолінгвістичного аналізу, визначається на основі як соціальних, так і мовних ознак (наявність соціальної взаємодії та єдність мовних ознак). Основні операційні одиниці соціолінгвістичного дослідження – соціолінгвістичні змінні — характеризуються співвіднесеністю, з одного боку, з певним рівнем мовної структури (фонологічним, морфологічним, синтаксичним, лексико-семантичним), з іншого – з варіюванням соціальної структури або соціальних ситуацій.

Соціолінгвістика як галузь лінгвістики вивчає мову у зв’язку із соціальними умовами її існування. Під соціальними умовами мають на увазі комплекс зовнішніх обставин, в яких реально функціонує і розвивається мова: суспільство людей, що використовують мову. соціальна структура цього суспільства, відмінності між носіями мови за віком, соціальним статусом, рівнем культури і освіти, місцем проживання, а також відмінностями в їх мовній поведінці залежно від ситуації спілкування [5, 10]. Щоб зрозуміти специфіку соціолінгвістичного підходу до мови і відмінність цієї наукової дисципліни від «чистої» лінгвістики, необхідно враховувати витоки соціолінгвістики, її статус серед інших лінгвістичних дисциплін. її об’єкт дослідження, основні поняття, якими вона користується, найбільш типові проблеми, які входять в коло її компетенції, методи дослідження і напрями соціолінгвістики, що сформувалися до кінця XX ст.

Соціолінгвістика виникла на перетині двох інших наук — соціології і лінгвістики. Міждисциплінарний характер соціолінгвістики визнається багатьма ученими. Проте саме по собі це визнання не відповідає на питання: чого більше в цій науці — соціології або лінгвістики? Хто займається нею — професійні соціологи або професійні мовознавці? Першим ученим, що використав термін «соціолінгвістика», був соціолог. Сучасна соціолінгвістика — це галузь мовознавства. Поки ця наука тільки формувалася. ставала на ноги, можна було сперечатися про її статус. Проте до кінця XX ст.. коли в соціолінгвістиці не тільки визначилися об’єкт, цілі і завдання досліджень, але і були отримані відчутні результати, абсолютно очевидною стала «мовознавча» природа цієї науки [8, 41]. Інша справа, шо соціолінгвісти запозичували багато методів у соціологів, наприклад. методи масових обстежень, анкетування, усних опитувань і інтерв’ю. Однак соціолінгвісти використовують ці методи при вивченні мови, і на їх основі виробляються власні методичні прийоми роботи з мовними фактами і носіями мови.

Соціолінгвістику потрібно вважати суміжною дисципліною. Предметами досліджень цієї науки виступають мова і нація, національні мови як історична категорія, соціальна диференціація мови, взаємозв’язки між мовними і соціальними структурами, типологія мовних ситуацій, що визначаються соціальними чинниками, соціальні аспекти багатомовності тощо.

Відомий радянський мовознавець і соціодінгвіст О. Д. Швейцер визначив соціолінгвістику як наукову дисципліну, яка розвивається «на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії» і вивчає «широкий комплекс проблем, пов’язаних із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом дії соціальних чинників на мову і тією роллю, яку відіграє мова в житті суспільства».

На думку О. Д. Швейцера, міжпредметний характер соціолінгвістика має тому, що використовує понятійний апарат соціології, мовознавства, а також етнографії. Ми додамо, що нині є підстави стверджувати: соціолінгвістика успішно використовує поняття й терміни соціальних комунікацій, теорії комунікації, комунікативістики, журналістики, історії й етнопсихолінгвістики. Дослідники вважають, що основні операційні одиниці соціолінгвістичного вивчення (соціолінгвістичні змінні) характеризуються співвіднесеністю, з одного боку, з певним рівнем мовної структури (фонологічним, морфологічним, синтаксичним, лексико-семантичним), з іншою — з варіюванням соціальної структури або соціальних ситуацій.

Як відзначають дослідники, соціолінгвістика вивчає проблему соціальної диференціації мови на всіх рівнях її структури. Не оминають соціолінгвістику дослідження взаємозв’язків між мовними і соціальними структурами. Наприклад, О. Д. Швейцер вважав, що структура соціальної диференціації мови багатовимірна й охоплює як стратифікаційну диференціацію, обумовлену різнорідністю соціальної структури, так і «ситуативну диференціацію, обумовлену різноманіттям соціальних ситуацій».

Одним із ключових понять соціолінгвістики вважають поняття мовної ситуації, визначеної як сукупність форм існування мови (мов, регіональних койне, територіальних і соціальних діалектів).

що обслуговують континуум спілкування в певній етнічній спільності або адміністративно-територіальному об’єднанні. Дослідники виокремють дві групи мовних ситуацій:

екзоглосні — сукупності різних мов;
ендоглосні — сукупності підсистем однієї мови.

Своєю чергою, екзоглосні й ендоглосні ситуації поділяються на збалансовані, якщо їхні компоненти функціонально рівнозначні, і не- збалансовані, якщо їхні компоненти розподілені за різними сферами спілкування і соціальними групами.

Соціолінгвістика також вивчає проблему зв’язку і взаємодії мови та культури. Наприклад, О. Д. Швейцер стверджує, що зв’язки між мовою та іншими компонентами культури мають двосторонній характер. Автор підтримує думку про віддзеркалення в лексичних запозиченнях процесів зіткнення різних культур.

Не менш цікавою проблемою в соціолінгвістиці, на думку О. Д. Швейцера, можна вважати проблему соціальних аспектів білінгвізму (двомовності) і диглосії (взаємодії різних соціальних підсистем однієї мови, що протиставлені одна одній). Дослідник стверджує, що в умовах білінгвізму «дві мови співіснують одна з одною в межах одного колективу, що використовує ці мови в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту». До того ж в умовах диглосії простежуються схожі (з чим ми повністю згодні) зв’язки між різними формами існування однієї мови: літературною мовою, койне, діалектами.

До діапазону проблем соціолінгвістики входить питання використання мови з комунікаційною метою, зокрема, мовна поведінка як процес вибору оптимального варіанта для побудови соціально коректного вислову. При цьому, повідомляє О. Д. Швейцер, «виявляється сам механізм відбору соціально значущих варіантів, встановлюються критерії, що лежать в основі вибору». Мета такого аналізу — виявити соціальні норми, що детермінують мовну поведінку.

Дуже важливе значення, наприклад, для дослідників-соціолінгвістів України і Косово нині має проблема мовної політики. О. Д. Швейцер запропонував визначати термін «мовна політика» так: «Сукупність заходів, які вживає держава, партія, клас, суспільне угруповання для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм».

Можна не погодитися з думкою дослідника щодо партійного встановлення норм мовного використання в соціумі. Проте проблема існує не тільки в межах політичних диктатів або режимів. Наприклад, у сучасній Швейцарії проблема політичної толерантності щодо основної і другорядної (за термінологією Р. Бела) мов також є досить гострою.

Отже, коло проблем сучасної соціолінгвістики далеко не вичерпане вищеназваними згадками. Розвиток суспільства, процеси глобалізації і ускладнення політичних і суспільних відносин між ісламським світом та гіпердержавами (наприклад, США, Росією, Китаєм), поширення тероризму сприяють появі щораз нових проблем використання мови.

У значення терміна «соціолінгвістичний аспект» ми вносимо такий смисл: соціолінгвістичний підхід, соціолінгвістичне бачення; вивчення предмета дослідження з позицій урахування взаємозв’язку мови і суспільства; пояснення мовних процесів соціальною природою мови і суспільними функціями мови. Вивчати явище з погляду соціолінгвістичного аспекту означає вивчати механізми дії соціальних чинників на мову і мовленнєву поведінку (соціопсихолінгвістика). Соціолінгвістичний аспект дослідження передбачає вивчення ролі мови в житті суспільства.

1.2. Історичні закономірності функціонування соціолінгвістики

Розвиток соціолінгвістики, початок якої фіксується у 20-30-х роках XX ст., досить непогано описано в науковій літературі. Наприклад, історію розвитку соціолінгвістики в СРСР стисло передав О. Д. Швейцер. Автор назвав когорту славних імен радянських учених, серед яких Л. П. Якубинський, В. В. Виноградов, Б. О. Ларін, В. М. Жирмунський, Р. О. Шор, М. В. Сергієвський, Є. Д. Поліванов. Ці дослідники вивчали мову як суспільне явище на основі марксистського розуміння й історико- матеріалістичних принципів аналізу суспільних взаємин.

Окрім радянського мовознавства, у сучасну соціолінгвістику свій внесок зробили представники соціологічного напряму французького мовознавства (напри клад, А. Мейє). О. Д. Швейцер вважає, що А. Мейє «зробив істотний внесок у виявленні ролі соціальних чинників у розвитку мови». Згадуються також праці американських етнолінгвістів, котрі розвивали ідеї Ф. Боаса й Е. Сеиіра про зв’язок мовних і соціокультурних систем. Серед засновників соціолінгвістики можна називати представників Празької лінгвістичної школи В. Матезіуса, Б. Гавранека, Й. Вахека та інших, що продемонстрували зв’язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літературної мови. До історії розвитку ідей соціолінгвістики слід зарахувати дослідження німецьких учених, насамперед, Т. Фрінгса і створеної ним Лейпцизької школи. «Учені запропонували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію». Варто згадати також оригінальні дослідження мовної ситуації і культури мови японської школи «мовного існування».

Не всі тенденції розвитку ідей соціолінгвістики можна вважати конструктивними. Наприклад, у 60-70-х роках XX ст. зацікавленість соціологічними проблемами мови зросла у зв’язку з деконструктивними тенденціями критики структурної лінгвістики. Такий критичний підхід у мовознавстві дозволив фіксувати позитивні тенденції в науці: дедалі більшого значення в сучасному суспільстві учені стали надавати мовній політиці. Водночас соціолінгвісти прагнуть подолати обмеженість іманентного підходу до мови і глибше проникнути в природу мови як суспільного явища. Отже, деконструкція в критиці структурної лінгвістики підштовхує соціолінгвістику до нових підходів й аналізу явищ взаємозв’язку мови і суспільства із сучасних позицій.

Нині соціолінгвістика активно розвивається, рясніє новими підходами і тенденціями. Проте основи методології не змінюються і є такими, як були запропоновані в першій третині XX ст.

Не всі тенденції розвитку ідей соціолінгвістики можна вважати конструктивними. Наприклад, у 60—70-х роках XX ст. зацікавленість соціологічними проблемами мови зросла у зв’язку з деконструктивними тенденціями критики структурної лінгвістики. Такий критичний підхід у мовознавстві дозволив фіксувати позитивні тенденції в науці: дедалі більшого значення в сучасному суспільстві учені стали надавати мовній політиці. Водночас соціолінгвісти прагнуть подолати обмеженість іманентного підходу до мови і глибше проникнути в природу мови як суспільного явища. Отже, деконструкція в критиці структурної лінгвістики підштовхує соціолінгвістику до нових підходів й аналізу явищ взаємозв’язку мови і суспільства із сучасних позицій.

Для повного уявлення про соціолінгвістику потрібно звернутися до тієї проблематики, яку вивчають дослідники взаємозв’язку суспільства і мови. Іншими словами, ітиметься про соціолінгвістичні ідеї і концепції, що висуваються в межах різних напрямів лінгвістики.

Для впорядкування знань в обраному напрямі обмежимо коло можливих досліджень і назвемо основні рівні соціолінгвістики: історія соціолінгвістики, методологія, галузева соціолінгвістика. емпірична (практична) соціолінгвістика. Кожний рівень знань охоплює специфічні проблеми і шляхи їх розв’язання. Далі стисло визначимо діапазон проблем кожного рівня знань у соціолінгвістиці, не диференціюючи їхніх умовних меж.

Історія соціолінгвістики вивчає розвиток і вплив наукових напрямів, пов’язаних із проблематикою взаємозв’язку суспільства і мови. У мовознавстві така сфера знань визначається як «соціологічний напрям», який вивчає «сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, що трактують мову насамперед, як соціальне явище, як засіб спілкування людей, пов’язаний з їхнім суспільним становищем, сферою занять, освітою тощо».

В історії соціолінгвістики відомий напрям младограматиків (термін «младограматизм» запропонував Ф. Царнке), у межах якого мова розглядалася як соціальне явище — реакція на індивідуалістичний психологізм.

Младограматизм виник у 70-ті роки XIX ст. в Німеччині, представники якого запропонували розглядати явища мови не з погляду внутрішніх його закономірностей, а з позицій людини, яка говорить. При цьому младо граматики були впевнені, що мовні явища слід вивчати як ті, які функціонують у системі. Подібні заяви посилювалися відчайдушним відстоюванням позитивістських тенденцій (ствердження необхідності практичних досліджень із застосуванням методів безпосереднього спостереження та індукції).

Серед прихильників ідей младограматизму М. С. Чемоданов назвав таких: А. Леськін, Р. Остхоф, Д. Бругман, Б. Дельбрюк, Р. Пауль, А. Фік, А.Бецценбергер, Р. Коллінз, Ф. Бехтель, І. Шмідт, В. Шульце, С. Буті, Д. Вернер.

Основними теоретичними положеннями младограматиків традиційно вважаються:

у дослідженнях основним методом має бути історизм або аналіз явищ мови;
мова є індивідуально-психологічним явищем;
«поняття, що виражаються мовою, виникають у надрах душі індивіда»;
психічне життя людей однакове, що їм дає змогу спілкуватися за допомогою мови;
звуки мови продуцента (що говорить, пише) викликають у душі реципієнта (що слухає, читає) однакові уявлення про світ;
мову слід уважати суспільним явищем;
всі зміни в мові регулярні Г здійснюються із звуками;
мовні зміни підкоряються принципу аналогії;
звукові зміни не мають винятків, здійснюються в послідовності, яку не можна порушити нічим;
при зіткненні двох і більше мовних закономірностей можуть відбуватися зміни;
мовна діяльність не відтворює готових форм;
у процесі мовної діяльності створюються нові форми, що спираються на аналогію;
кожен продуцент має відхилення від сталих норм виробництва мови; такі відхилення називаються індивідуальними і пояснюються психологією індивіда;
із часом згадані індивідуально-психологічні зміни в мові ведуть до функціонування спільної мови.

Заслугою хмладограматиків М. С. Чемоданов вважає виокремлення фонетики як самостійного розділу мовознавства. Під час вивчення граматики прихильники ідей младограматичного напряму в лінгвістиці ввели поняття флексії, уточнили поняття кореня, Із появою ідей младограматиків дослідники почали ставитися до етимології (етимологія — наука про походження слів мови, яка відновлює історію слів: як вони виникли у мові, джерело та зміну їхнього значення) як до серйозної і самостійної науки.

На думку М. С. Чемоданова, у младограматизмі:

не пояснювалася природа мови;
не мотивувався зв’язок мови із суспільством;
не пояснювалися історичні зміни в мові;
не враховувалися ті факти змін у фонетиці, які детермінувалися соціальними змінами;
не бралася до уваги системність мовних явищ.

Попри теоретичні недоліки, младограматики ввійшли до історії як перші науковці, які організували дослідження в межах єдиного соціо-логічного напряму лінгвістики.

В історії розвитку ідей соціолінгвістики помітним, на наш погляд, явищем слід вважати появу критики ідей младограматизму в новому на той час напрямі — естетичному ідеалізмі.

Названий науковий напрям сформувався на початку XX ст. Як відзначає В. П. Мурат, в основу ідей естетичного ідеалізму були покладені такі положення Д. Фосслера:

слід шукати початкові причинові зв’язки між явищами в мові;
мова розглядається як результат духовної діяльності людини;
мову не можна відокремлювати від духовної й інтелектуальної історії народу;
мова цілісна і взаємопов’язана: її не можна розчленовувати на фонетику і граматику;
єдине втілення мови — це мова індивіда;
мова індивіда трактується як духовна творчість особи;
мова розглядається як засіб висловлення, а не засіб спілкування;
загальна мовленнєва діяльність можлива лише завдяки загальній духовній схильності тих, хто говорить;
історія мови — це історія культури;
є безпосередній зв’язок між явищами мови й історичним періодом розвитку людства;
мова пов’язана з релігією, наукою, поезією;
функції мови вивчаються у зв’язку з її функціонуванням у різних мовних колективах;
мова творчої особи розглядається як породження конкретної історичної епохи.

Серед захисників ідей К. Фосслера називають таких учених: JI. Шпіт- цер, X. Хацфельд, Е. Лерх, Л. Ольшки, В. Клемперер.

У межах розвитку соціолінгвістичних ідей слід розглядати і концепцію мови як суспільного явища («марксистське мовознавство»), яка належить К. Марксу і Ф. Енгельсу.

На думку В. І. Кодухова, основними положеннями напряму є:

мова і свідомість однаково давні;
мова — практична свідомість;
мова виникла через потребу спілкування з іншими людьми;
мова існує тільки в суспільстві;
думка і мова — тільки вияв реального життя;
мова за своїм походженням відіграли вагому роль у формуванні людини як суспільної істоти в процесі суспільно-виробничої діяльності;
мова виникла у процесі праці; мозок розвивається разом із практичною діяльністю і дає змогу розвиватися мові;
спільність людей характеризується спільністю їхньої мови;
характеристики змін мови детерміновані характеристиками змін суспільства;
кожен народ має свою специфіку розвитку мови на кожному етапі розвитку;
схрещування націй впливає на розвиток мови;
мова відображає дійсність і залежить від неї;
мова є засобом задоволення людських потреб;
розвиток мови викликаний суспільними потребами.

Зважаючи на основні положення марксистського мовознавства,

можна дійти однозначного висновку про те, що сучасна соціолінгвістика багато в чому зобов’язана позиціям К. Маркса і Ф. Енгельса. Крім того, ми схильні вважати історичним початком зародження соціолінгвістики не 20-30-ті роки XX ст., як пропонує О. Д. Швейцер, а 60-80-ті роки XIX ст. Саме цей період знаменується появою концепції функціонування мови в тісному зв’язку з історією і розвитком суспільства. Інша проблема полягає в тому, що ані К. Маркс, ані Ф. Енгельс не запропонували терміна «соціолінгвістика». Отже, за логікою роздумів істориків науки про соціологічну лінгвістику, вони не можуть бути визнані її засновниками.

За свідченнями О. Д. Швейцера, соціологічний напрям у мовознавстві найбільш відкрито заявляє про себе у Франції, спираючись на трактування мови як суспільного явища у працях Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, М. Бреаля. У відомій праці «Французька мова до і після революції», виданій 1894 p., IX Лафарг прямо пов’язує революційні зміни в суспільстві зі змінами в мові.

Французька соціолінгвістична школа була сформована в першій третині XX ст. М. Граммоном, Ж. Вандрієсом і М. Коеном — учнями А. Мейє, який усі зміни в мові пояснював тільки суспільними змінами. В основу різноманітності мов він поклав ідею їх змішування. Зміни значень слів дослідник пояснював їхнім уживанням різними соціальними прошарками.

У роботі «Мова. Лінгвістичний вступ до історії», що побачила світ 1937 p., Ж. Вандрієс не визнавав внутрішніх законів зміни мови. Автор вважав, що еволюція мови пояснюється ускладненням соціальних взаємин, а її розвиток повністю залежить від ролі праці в суспільних відносинах.

Ідеї марксизму в соціолінгвістиці захищає М. Коен, який 1956 р. в Парижі видав працю з красномовною і тенденційною назвою — «Для соціології мови» («Pour une sociologie du langage»). У своїй книжці автор вважав суспільство творцем мови. Система ж мови, на думку вченого, автономна і прямо залежить від розвитку суспільства. М. Коен вважає за доцільне досліджувати мову із соціологічного погляду і тому пропонував програму такого вивчення. Серед проблем, запропонованих для дослідження, у М. Коєна знаходимо особливості використання мови різними соціальними групами. Автор вважав цікавим, із погляду соціолінгвістики, вивчати засвоєння мови дітьми і носіями суспільств інших держав. Увагу М. Коєна привертають і проблеми білінгвізму (соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу), мовних контактів, мови міста і села.

У надрах французької соціолінгвістичної школи розвивалися ідеї напряму, що пізніше одержав назву «функціональна лінгвістика». Паралельно з останньою набуває популярності концепція структурної лінгвістики, за якою світ мови функціонально обумовлений необхідністю людського спілкування.

До захисників ідей функціональної лінгвістики Н. О. Слюсарева зараховано А. Мартіне. На думку Т. В. Булигіної та С. А. Крилова, А. Мартіне пояснює мовні зміни принципами економії або розв’язанням конфлікту «між потребами спілкування і природною інерцією людини».

До соціологічного напряму у лінгвістиці слід зарахувати і праці представників Женевської школи, які спираються на ідеї, запропоновані Ф. де Соссюром у відомому «Курсі загальної лінгвістики», виданому 1916р., після смерті вченого, його учнями Ш. Баллі і А. Сеше.

За свідченням Н. О. Слюсаревої, представники Женевської школи соціологічного напряму в лінгвістиці вивчали «співвідношення індивідуального і соціального в мові та мовленні, зв’язок мови і мислення».

Заслугою глави Женевської школи Ф. де Соссюра традиційно вважають такі положення в соціолінгвістиці:

1) поняття «мова» і «мовлення» слід диференціювати;

2) лінгвістика — це частина нової науки семіології, яка має вивчати «життя знаків усередині суспільства» і повинна бути включена до соціальної психології.

У межах соціологічної лінгвістики потрібно розглянути і праці дослідників Лондонської школи.

На думку авторів сайту «Енциклопедія «Кругосвет», Лондонська лінгвістична школа вважається одним із напрямів структурної лінгвістики. Напрям сформувався в 1930-ті роки в Лондонському університеті, а розвиток ідей припав на 1950-ті роки. Засновником школи заведено вважати Дж. Ферса. Ного ідейними соратниками називають У. Аллена, Р. Робінса, В. Хааса, Ф. Палмера, М. А. Д. Хеллідея.

Для соціолінгвістики пропозиції представників Лондонської школи були цінними тим, що останні вважали адекватне розуміння тексту можливим тільки за умови врахування впливу оточення членів комунікативного акту. Іншими словами, в основу аналізу мовленнєвих явищ було покладено такі поняття, як контекст, ситуація, ознаки учасників мовленнєвого акту, наслідки мовленнєвого акту.

Отже, Лондонська школа зміцнила в соціолінгвістиці ідею взаємозв’язку мови і соціуму.

Достатньо близькими до ідей Лондонської школи соціолінгвістики слід вважати пропозиції прихильників Празького лінгвістичного гуртка (школи). Як повідомляють автори сайту «Російська фонетика» Г. Є. Кедрова, Є. Б. Омельянова, А. М. Єгоров, Празька лінгвістична школа була утворена 1926 p., а організаційно розпалася на початку 50-х років. У роботі гуртка брали активну участь чеські (У Матезіус, Б. Трнката ін.) і російські (Р. О. Якобсон, Н. С. Трубецькой, С. О. Карцевський) вчені.

Празька лінгвістична школа запропонувала концепцію системної організації мови. Аналіз мовної еволюції пропонувався з урахуванням діахронного і синхронного аспектів.

Однією з істотних пропозицій Празької лінгвістичної школи вважається ідея В. Матезіуса проте, що функціональний синтаксис передбачає «вивчення засобів і способів об’єднання слів у пропозицію в межах певної ситуації мовленнєвого спілкування (комунікативної ситуації)». Наприклад, актуальне розчленовування пропозиції повинно бути спрямованим на з’ясування способу його введення до наочного контексту, що дав «житгя» пропозиції.

Великий внесок у розвиток соціолінгвістики зробив Едвард Сепір — американський дослідник, ідеї якого традиційно зараховуються до структуралізму. Він комплексно вивчав проблеми мов і культур індіанських народів, взаємозв’язок мови і культури, роль мови в соціальному світі. При цьому дослідник враховував вплив соціального світу на життя мовного колективу.

Із соціолінгвістичними ідеями пов’язані пропозиції школи «мовного існування», що зародилася в Японії в 1940-х роках. Як зауважують автори сайту «Енциклопедія «Кругосвет», теоретичною основою школи стала концепція М. Токиеда, викладена в книжці «Основи японського мовознавства» (1941). Послідовниками школи мовного існування стали М. Нісио, Е. Івабуті, Т. Сибатата інші, які у своїх дослідженнях чимало уваги приділили вивченню психологічних передумов мовних актів і їхнього соціального контексту. У межах школи мовного існування з початку 1950-х років було запропоновано дослідження соціального функціонування сучасної японської мови. Т. Сибата, наприклад, розробив спеціальну методику «вивчення мови за 24 години». Дослідник, на думку Т. Сибата, за 24 години повинен зафіксувати всю мовленнєву діяльність спеціально відібраного випробовуваного у різних соціальних ситуаціях. Останній розглядається дослідником як «типовий представник» тієї або іншої соціальної і вікової групи.

Як відзначено в «Енциклопедії «Кругосвет», окрім запропонованого методу досліджень у соціолінгвістиці, Т. Сибата організовував і проводив масові обстеження багатьох інформантів, вивчаючи функціонування літературної мови, діалектів і проміжних утворень («напівдіалектів»), вживання тих чи інших форм ввічливості в певних ситуаціях тощо; ці обстеження повторювали з тими ж випробовуваними через декілька десятиліть, що дозволило одержати дані про динаміку мовних і мовленнєвих змін. Цікавим для розвитку ідей соціолінгвістики слід вважати те, що в результаті експериментів і соціологічних за своєю суттю опитувань Т. Сибата одержано дані, часто «відсутні для інших мов: про середню кількість слів, вимовлених у день людьми різного віку і становища, про середню довжину речення в тексті певного жанру, про час, що витрачається японцями на читання, лист, говір і слухання тощо».

Достатньо цікавим, на наш погляд, є підхід до соціолінгвістичної проблематики, запропонований Л. Віттгенштейном. Автор вважав, що в мові існують певні правила («мовна гра»), відповідно до яких той, хто говорить, і той, хто слухає, здійснюють спілкування. Отож, логік і філософ звертає увагу на рольовий і функціональний аспект мови як засіб спілкування, що, природно, нині розглядається і в соціолінгвістиці, і в межах психолінгвістики.

Для соціолінгвістики важливими є ідеї М. Ломоносова, який запропонував важку для сприйня ття тогочасну російську мову реформувати, наблизивши її до живої розмовної мови. Такий підхід, звісно, бентежив академічних учених, що походили переважно з німецькомовного середовища. Серед важливих для соціолінгвістики книжок ученого можна виокремити такі: «Російська граматика» (1755-1757), «Міркування про користь книг церковних у російській мові» (1757) і «Лист про правила російського вірша», або «Міркування про нашу версифікацію» (1739).

Хоча в староруській писемності існувала відчутна відмінність між мовою літературною, мовою «книги» та розмовною мовою, вплив народу з його «живою і нелитературною нормою» на формування «нової» мови відчувався задовго до допитливого розуму М. Ломоносова. Іншими словами, із соціолінгвістичного погляду, дослідник запропонував «узаконити» позитивний вплив соціуму на формування норм літературної мови.

До всього сказаного, М. Ломоносов, уважно вивчивши говірки прикордонних російських регіонів, з’ясував, що норми літературної російської мови змінюються під впливом польської мови. У мову внесли свої зміни і латинізми, що походять від церковнослов’янської мови священних писань і службових книг. Суттєво вплинули на формування російської мови німецькі, голландські та шведські слова.

Роль діалектів у взаєминах «соціум — мова» М. Ломоносов визначає під час вивчення живої російської мови. Різноманітність російських говірок він зводить до трьох груп «діалектів»:

1) московський;

2) північний, або поморський (рідний для Ломоносова);

3) український, або малоруський.

Ступінь впливу на розвиток російської мови з боку церковно-слов’янської дав змогу М. Ломоносову вичленувати певний склад, або «штиль». Серед штилів учений бачить три відтінки: «високий», «середній» і «низький».

Отже, М. В. Ломоносов запропонував ідеї, дуже близькі до соціо-лінгвістичних і, на наш погляд, зумовив своїми дослідженнями в мові появу повноцінного об’єкта і предметів для нової науки.

Про соціальні функції мови писав відомий російський мовознавець І. Бодуен де Куртене, якого по праву називають главою Петербурзької лінгвістичної школи. Зрозуміло, чому мовознавці вважають ученого засновником лінгвістичної школи. На наш погляд, соціологи могли б вважати І. О. Бодуена де Куртене і соціологічно орієнтованим мовознавцем. Адже дослідник був упевнений у тому, що «підставою для мовознавства має слугувати не тільки індивідуальна психологія, але й соціологія».

І.О. Бодуен де Куртене дотримувався думки про те, що свідоме втручання людини в мову відбувається постійно. Як приклад автор називав постійні спроби з боку людини нормувати літературні мови, формувати таємні мови й арго, створювати штучні мови на зразок есперанто.

Достатньо вагомий, на наше переконання, внесок у розвиток ідей і методологічної бази соціолінгвістики зробив Л. В. Щерба. Відомі його прані, у яких дослідник визначав у мові певні соціальні аспекти. Серед таких творів слід назвати (подаємо мовою оригіналу): «Языковая система и речевая деятельность», «К вопросу о двуязычии», «Очередные проблемы языкознания».

По праву Л. В. Щербу вважають ученим, що «зробив великий внесок у розвиток психолінгвістики», проте в тій же мірі подібне зауваження може стосуватися і його заслуг перед соціолінгвістикою. Наведемо основні соціолінгвістичні ідеї Л. В. Щерби.

Мовознавець Л. В. Щерба був упевнений у тому, що мову потрібно вважати «функцією соціальних угруповань». При цьому важливо враховувати, що існує як мінімум два крайні випадки: «або соціальні групи, що лежать в основі двомовності, взаємно одна одну виключають, або вони тією чи іншою мірою одна одну покривають». Отже, Л. В. Щерба диференціює явище двомовності на двомовність чисту (дві мови засвоюються незалежно) і змішану (друга мова засвоюється через першу і «прив’язується» до неї).

У соціолінгвістиці не враховувався, на наш погляд, ще один аспект, про який писав Л. В. Щерба. Він повідомляє, що порівняння мов для двомовних носіїв має дуже «велике значення» з двох причин:

1) «порівнюючи різні форми висловлення, ми відокремлюємо думку від знаку, який її виражає, і цієї думки»;

2) «мови відображають світогляд тієї або іншої соціальної групи, тобто систему понять, що її характеризує».

Внесок Л. В. Щерби в розвиток ідей соціолінгвістики, на наше глибоке переконання, гідно ще не оцінено. Проте завдання майбутніх дослідників полягає в тому, щоб зробити соціолінгвістичне відкриття ідей Лева Володимировича.

Одним із перших радянських соціолінгвістів в електронній енциклопедії «Вікіпедія» заслужено названо Є. Д. Поліванова. Дослідник свого часу (20-30-ті роки XX ст.) переконливо говорив, що повинен з’явитися новий «відділ» у лінгвістиці — соціологічне мовознавство, «яке зіллє в струнке прагматичне ціле конкретні факти мовної еволюції з еволюцією (тобто історією) суспільних форм і конкретних суспільних організмів». У статті «Фонетика інтелігентської мови» Є. Д. Поліванов заявляє про те, що вплив соціуму на мовні явища не вивчений навіть тими, хто наполягає на соціальному їхньому походженні. Разом із тим, учений попереджав про недоцільне захоплення вивченням у мові тільки соціальних чинників. Наприклад, у праці «Про фонетичні ознаки соціально-групових діалектів і, зокрема, російської стандартної мови» Є. Д. Поліванов резюмував: соціальні чинники не можуть змінювати природу мови. В основі міркувань дослідника була закладена продуктивна ідея про вплив соціальних чинників і розвитку суспільства на еволюційні зміни в мові. У статті «Де лежать причини мовної еволюції?» лінгвіст доходить висновку про те, що «соціальний субстрат», або контингент носіїв мови вразливий до впливу з боку політико-економічного устрою суспільства, зміни в якому тягнуть за собою зміни і в мові. Відчайдушно підтримуючи нову — більшовицьку, радянську — владу в країні, Є. Д. Поліванов вважав цілком доцільною штучну зміну мов і складав алфавіт якутської, азербайджанської й узбецької мов.

Слід зауважити, що в теорію соціальних груп у галузі соціології Є. Д. Поліванов зробив свій внесок, декларуючи явище угруповання соціальних спільнот, яке залежить від групування їхніх мов. На думку дослідника, до впливу з боку соціальних груп найбільш схильні такі

рівні структури мови, як фонетика, лексика, фразеологія, морфологія і синтаксис. Велика заслуга Є. Д. Поливанова в соціолінгвістиці полягає в тому, що він запропонував вивчати вплив різних соціальних середовищ і груп на формування різних діалектів. Результат згаданого впливу вчений назвав «соціальними діалектами», або «соціально-груповими діалектами». Як твердять автори сайту, присвяченого творчості Є. Д. Поліванова, у статтях «Про фонетичні ознаки соціально-групових діалектів і, зокрема, російської стандартної мови» і «Фонетика інтелігентської мови» автор декларує два висновки, істотні для соціолінгвістичних досліджень:

1) слід виокремити «конкретні риси, які відрізняють мову інтелігенції від мови інших суспільних груп»;

2) необхідно порушити питання «про критерії розмежування соціальних різновидів ОДНІЄЇ 1 тієї ж мови».

Новаторською для 30-х років XX ст. виступає декларація Є. Д. Поліванова у статті «І математика може бути корисною» про необхідність використання в мовознавстві, під час вивчення соціально-діалектологічних явищ досягнень математичної статистики. Проте автор застерігав, що «не можна обмежуватися однією статистикою в характеристиці носіїв цієї мовної межі, необхідний облік соціальної зовнішності цих носіїв, їхньої «ваги» в колективі, що вивчається».

Неоднозначною, за оцінками сучасників, стала яфетична теорія (яфетидологія, або марризм) академіка Н. Я. Марра. Як вважають автори електронної енциклопедії «Вікіпедія», у названій теорії, або «новому вченні про мову», запропоновано новий погляд на проблеми походження, історії і «класової суті» мови, яка «від кінця 1920-х років і до 1950-го мала державну підтримку в СРСР; спиралася на величезну кількість довільних і недоказових тверджень і належить до псевдонауки». Проте ми вважаємо, що саме в названій теорії автор досить часто звертався до положень соціології, що дає підставу зараховувати ідеї дослідника до соціолінгвістичних.

Теорія Н. Я. Марра, як зазначає О. О. Леонтьев, стосувалася таких сфер мовознавства:

яфетичні мови;
семантичні зміни;
зміна мови;
походження мови;
класова суть мови.

У сфері вивчення яфетичних (термін Н. Я. Марра) мов дослідник вважав основним рушійним чинником соціальні причини. На його глибоке переконання, класова структура суспільства стимулювала розвиток мов у всьому світі. Наявність схожих між собою яфетичних елементів у різних мовах світу Н. Я. Марр пояснював міграцією народів, що зближує його ідеї з пасіонарною теорією Л. М. Гумільова. До того ж саме названа ідея Н. Я. Марра може розглядатися як віддзеркалення соціолінгвістичних тенденцій у критикованих досі працях ученого. Автор нового вчення про мову вважав, що соціальна диференціація стала причиною розподілу мов, наприклад, латинської мови на літературну мову і вульгату; іспанської — на літературну і мову басків; вірменської — на літературну мову соціальної еліти і яфетичну мову.

У положеннях своєї теорії Н. Я. Марр стверджував, що вона має класову природу і виступає як надбудова над соціально-економічними взаєминами. Дослідник був упевнений у тому, що стадіями розвитку мови слід вважати ті, які запропонував свого часу теоретик соціалізму К. Маркс, а саме: мова докласової о суспільства, мова рабовласницького ладу, мова феодалізму, мова капіталізму. Особливим етапом розвитку мови академік Н. Я. Марр вважав період мови комуністичного суспільства.

Інший вектор соціолінгвістичної істинності може розглядатися у зв’язку з положеннями, які висунув академік Н. Я. Марр щодо проблеми походження мови. Відомий російський психолінгвіст О. О. Леонтьев — автор статті в «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» (1990), присвяченої «новому вченню про мову» Н. Я. Марра, — вважає, що останній помилявся, наполягаючи на положенні про те, що «мова з’явилася від «трудових вигуків» унаслідок «звукової революції» і пов’язана з початком трудової діяльності людини». Критикує і положення про те, що всі слова всіх мов мають спільне походження (моногенез), а саме від «чотирьох елементів» — початкових трудових вигуків САЛ, БЕР, ЙОН і РОШ. Н. Я. Марр вважав можливим походження будь-якого слова від одного, двох або всіх названих чотирьох елементів. Довести лінгвістичну правильність ідей про чотири елементи і нині надто складно, як, утім, і спростувати істинність висунутого Н. Я. Марром твердження. Щодо соціолінгвістичних досліджень цікавим є те, що академік Н. Я. Марр впритул підійшов ще на початку XX ст. (перші його роботи, присвячені новому вченню про мову, припадають на 1900-1910 pp.) до соціального аспекту в мові, або до соціолінгвістичного аспекту аналізу. Дотепер більшість лінгвістів критично ставиться до нового вчення про мову. Безперечно, незважаючи на можливі відхилення від істини (хоча тут слід було б говорити не «від істини», а «від існуючої нині теоретико-методологічної бази матеріалізму й еволюціонізму»), Н. Я. Марр наблизився до соціолінгвістичного методологічного підходу дослідників XXI ст.

У межах нового вчення щодо змін у мові Н. Я. Марр стверджував, що, розвиваючись, мови схрещувалися. При цьому основою походження всіх мов була грузинська мова з картвельської мовної сім’ї.

Цікавою є думка Н. Я. Марра про «соціальний вибух», який може перетворювати мову Дійсно, такі соціальні вибухи, як, наприклад, революційні події у Франції 1789-1793 pp., більшовицький переворот 1917 р. в Російській імперії, трагічні події 11 вересня 2001 р. в США здійснили жахливий за масштабами вплив на соціуми як Франції, Росії, США, так і всього світу. Подібні соціальні катаклізми повинні (!), на думку Н. Я. Марра, бути визначальним чинником глобальної трансформації в мові (мовах), проте під час вищезазначених подій глобальних трансформацій у мові (мовах) не відбулося. Останні зберегли свою структуру підсистеми (фонетичну, лексичну, морфологічну, синтаксичну, стилістичну). Французька мова (як і російська, американська, англійська) не змінилася. Лінгвісти і соціолінгвісти зафіксували лише нововведення лексичного і фразеологічного характеру. У межах соціолінгвістичного бачення, важливим у пропозиції академіка Н. Я. Марра є те, що вчений хоч і.гіперболізував, але точно вичленував тенденцію впливу соціуму і соціальних трансформацій («соціального вибуху» — у термінології Н.Я. Марра) на мову, її систему і підсистеми. Тому варто зарахувати Н.Я. Марра до тих дослідників, які заклали початок соціолінгвістики. Причому академік це зробив раніше (у 1990-1910 pp.) від того часу (20-30-ті pp. XX ст.), на який вказують соціолінгвіст О. Д. Швейцер і психолінгвіст та психолог О. О. Леонтьев.

У процесі вивчення семантичних змін у мові Н. Я. Марр наполягав на тому, що перенесення значень слів в історії мови було обумовлене чинниками розвитку суспільства. «Марр робив висновок, що в кожній мові назва собаки повинна переноситися на оленя, а потім на коня, тому що вони (нібито) змінювали один одного як основні їздові тварини». Концептуально дослідник виявився близьким до істини. Дійсно, перенесення значення найменувань явищ побуту з пасивно використовуваних на ті, що активно вживаються, фіксується на кожному етапі розвитку мови.

Згаданий процес цікавить, передусім соціолінгвістів. Отже, зазначена пропозиція Н. Я. іМарра має соціолінгвістичний характер і претендує на внесення його до історії розвитку соціолінгвістичної думки.

Про заслуги Н. Я. Марра, незважаючи на жорстку критику, свідчать і О. Д. Швейцер, і О. О. Леонтьев, зауважуючи, що в працях дослідника «висловлені думки про важливість синхронного вивчення мови, лінгвістичної типології, соціолінгвістики, низка правильних конкретних спостережень, які дуже складно виокремити з абсолютно незадовільного, з наукового погляду, контексту».

1.3. Історія соціолінгвістики в Україні

Соціолінгвістика в Україні розвивається ще не так активно, як у країнах Європи. Як зазначає С. Яременко, соціолінгвістичний підхід, зокрема до проблем українознавства, обґрунтував П. П. Кононенко. На думку іншого українського дослідника Г. М. Яворської, в українській лінгвістиці вже давно виникла проблема дослідження «людського чинника», або «людської перспективи», у процесах мовного функціонування. Г. М. Яременко відзначає, що нині мовні та культурні питання ототожнюються і спрощуються. Відбувається майже непомітний процес переходу «білінгвізму» в «бікультурність». Домінування російської мови над українською в нашій країні призводить, на думку дослідника, до соціально- і політико-економічного домінування над українським населенням. Таку позицію підтримують й інші дослідники та громадські діячі.

Проблеми опису мовної ситуації під впливом політичних подій і процесів розглядали В. М. Бріцин і Н. П. Шумарова. Про проблеми нормативної практики повідомляють С. Я. Єрмоленко та О. Д. Пономарів. Про міжмовні кодові перемикання пише Н. Шовгун. Про мультилінгвальну ситуацію і типи мовної поведінки повідомляє Н. Н. Бикова. У праці авторки розглядаються типи мовної поведінки представників різних національностей, що проживають у селищі Старі Трояни Одеської області. Н. Н. Бикова провела аналіз історичних, соціально-економічних, політичних й етнокультурних чинників, які сприяли формуванню екзо- глосної незбалансованої мовної ситуації. Окрім вказаного, у праці вивчено характер «контакту болгарської, гагаузької, російської й української мов на території населеного пункту, проаналізовано мовні та немовні чинники, що впливають на вибір мови в ситуації багатомовності». У процесі свого дослідження автор доходить висновку, що основними детермінантами, які впливають на формування типів мовної поведінки мультилінгвів, є «національність і соціодемографічні характеристики комунікантів (вік, соціальний статус і рівень освіти )». На думку дослідниці, для населених пунктів України характерними типами мовленнєвої поведінки на відміну від мовного перемикання є неусвідомлені механізми (на жаль, авторка не описує їх). Проте вона вказує, що мовне перемикання — це реакція «індивіда на зміну параметрів конкретного комунікативного акту». Н Н. Бикова відзначає, що мовне перемикання виникає в тому випадку, коли «комунікант у своїй промові використовує дві або більше структурні одиниці іншої мови, зберігаючи при цьому іраматичні норми цієї мови».

Дослідник Б. М. Ажнюк звертає увагу у своїх працях на соціолінгвістичний підхід до вивчення мовної ситуації в діаспорі. Автор досліджує «еволюційні процеси в етнолінгвістичній свідомості емігрантів і їхніх нащадків у країнах поселення, проблеми мови й національної ідентичності, особливості мовної поведінки і мовної свідомості українців діаспори». Б. М. Ажнюк пропонує соціолінгвістичний прогноз розвитку мовної ситуації в українській діаспорі та подальших взаємин мовної практики українців зарубіжжя з нормами етнічного материка.

Цікаві соціолінгвістичні вивчення О. Д. Пономарева, який, на думку Н.П. Шумарової, є автором нового проекту правопису української мови. Крім того, він є членом Української національної комісії з питань правопису, а також членом науково-експертної ради з контролю за дотриманням норм української літературної мови при Кабінеті Міністрів України. Така участь у представницьких державних органах дає вченому можливість штучно (по-воліонтаристському) регулювати вплив соціуму на мову. Висновок ґрунтується на свідченні Н. П. Шумарової: «Олександр Данилович відстоює право повернути українській мові той вигляд, те обличчя, яке було проявлене і сформоване Правописом 1927 року, природно, без бездумного копіювання його негативних моментів і з урахуванням процесу розвитку мови за 80-90-ті роки».

У будь-якому випадку наукову діяльність О. Д. Пономарева слід розглядати з погляду соціолінгвістичного, оскільки вона дозволяє аналізувати взаємовплив системи мови і діяльності соціальних груп.

Цікавим для соціолінгвістики слід вважати визначення Е. Д. Ісаєвим індексів реалізації кожної фонологічної змінної та її варіантів. Згадані індекси дослідник фіксував у трьох ситуаціях спілкування. Саме згадані гри ситуації дозволили Е. Д. Ісаєву вивести змінні правила реалізації фонологічних змінних і їхніх варіантів у соціолекті старшокласників, що розглядаються як норма вимови в цьому соціолекті. Автор відзначав, що найбільш варіативними є ситуації неофіційного спілкування, в ході яких яскраво виявляються екстралінгвістичні чинники, як-от: «зниження уваги до власної мови, високий темп мови, прагнення до економії мовних зусиль». Відзначаючи факт варіацій і на рівні приголосних звуків, Е. Д. Ісаєв повідомляв, що найголовнішими особливостями реалізації приголосних виступають «зміни за місцем утворення перешкоди і за способом утворення шуму». Також дослідник фіксує випадання приголосних і перехід дзвінких у глухі, втрату придиху у глухих звуків. Саме вказані мовні зміни, детерміновані ситуацією спілкування (соціальними чинниками), дали змогу Е. Д. Ісаєву об’єднати їх за двома параметрами: 1) позиція у слові та 2) ступінь офіційності ситуації.

Підбиваючи підсумок дослідження, Е. Д. Ісаєв резюмував: мовні ситуації, які вплинули на фонетичну характеристику висловів, слід розглядати як соціологічно обумовлені. Автор упевнений у тому, що «мовець налаштовувався на ті або інші умови спілкування і, відповідно до цього, інтуїтивно використовував такі засоби висловлення, які найбільше відповідали цим умовам». Загальний висновок дисертаційного дослідження Е. Д. Ісаєва цілком відповідає твердженню про те, що соціолінгвістичний аналіз на фонетико-фонологічному рівні можливий і результативний. Крім того, застосування стратифікаційного методу в соціолінгвістиці передбачає глибоке, на нашу думку, вивчення мовної поведінки носія мови не тільки в соціолінгвістиці, але й у психолінгвістиці.

На жаль, в українській соціолінгвістиці, за нашими спостереженнями, дослідники більше зосереджені на проблемах багато- і двомовності, мовних контактів, культури мови і мовної політики. Серед українських соціо лінгвістів і мовознавців, що досліджують названі питання, слід назвати В. В. Акуленко, А. М. Архангельську, Ю. О. Жлуктенка, М. О. Олікову, В. М. Русанівського, О. Є. Семенец, С. В. Семчинського, К. М. Тищенко, О. Б. Ткаченко. Серед сучасних дослідників, котрі вивчають ці проблеми, можемо назвати О. Данилевську, Л. Савіцьку, В. Труб, В. Радчук, О. Зарецького, О.Руду, О. О. Селіванову.

На думку Е. Ісаєва, процес становлення соціолінгвістики слід розглядати в річищі переходу від простої фіксації окремих мовних особливостей до соціопсихологічного обґрунтування своєрідності вияву мовленнєвої поведінки в межах окремої соціальної групи. Автор відзначає, що сучасний етап розвитку соціолінгвістики характеризується прагненням до комплексного аналізу як стратифікаційних, так і ситуативних елементів, які впливають на виникнення мовних варіантів. До того ж, як стверджував Е. Ісаєв, соціолінгвістичне вимірювання спрямоване на виявлення значущих величин на різних рівнях мови в мовленні представників різних соціальних структур з урахуванням конкретної ситуації спілкування. Узагальнюючи аналіз Е. Ісаєва варто зарахувати його дослідження до нового напряму в соціолінгвістиці — соціофонетики.

Розділ 2. Напрями та перспективи сучасних соціолінгвістичних досліджень

2.1. Вивчення сучасних соціолінгвістичних розвідок в Україні

Соціолінгвістика оперує певним набором специфічних для неї понять: мовне суспільство, мовна ситуація, соціально-комунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінгвізм (двомовність), діглоссія, мовна політика і ряд інших. Крім того, деякі поняття запозичені з інших галузей мовознавства: мовна норма, мовне спілкування, мовна поведінка, мовний акт. мовний контакт, змішення мов. мова-посередник і ін., а також з соціології, соціальної психології: соціальна структура суспільства, соціальний статус, соціальна роль, соціальний чинник і деякі інші [6,158].

Розглянемо деякі з цих понять, найбільш специфічних для соціолінгвістики і важливих для розуміння сутності цієї наукової дисципліни.

Мовне суспільство — це сукупність людей, об’єднаних загальними соціальними, економічними, політичними і культурними зв’язками, що здійснюють у повсякденному житті безпосередні і опосередковані контакти один з одним і з різного роду соціальними інститутами за допомогою однієї мови або різних мов. поширених у цьому суспільстві [6, 9].

Межі розповсюдження мов дуже часто не співпадають з політичними межами. Найочевидніший приклад — сучасна Африка, де однією і тією ж мовою можуть говорити жителі різних держав (так, наприклад, суахілі поширена в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі і Мозамбіку), а всередині однієї держави співіснують декілька мов (у Нігерії, наприклад, їх більше 200!) [1, 132]. Тому при визначенні поняття «мовне співтовариство» важливе поєднання лінгвістичних і соціальних ознак: якщо ми залишимо тільки лінгвістичні, то мова йтиме лише про мову, безвідносно до того середовища, в якому вона використовується: якщо ж спиратися тільки на соціальні критерії (включаючи і політико-економічні. і культурні чинники), то поза увагою залишаться мови, що функціонують у конкретній соціальній спільноті.

Як мовне співтовариство можуть розглядатися різні за чисельністю сукупності людей — від цілої країни до так званих «малих соціальних груп» (наприклад, сім’ї, спортивної команди): критерієм виділення в кожному випадку повинні бути спільність соціального життя і наявність регулярних комунікативних контактів. Одне мовне співтовариство може включати й інші мовні співтовариства. Так. сучасна Україна — приклад мовного співтовариства, яке охоплює, включає мовні співтовариства меншого масштабу: області, міста, села. У свою чергу, місто як мовне співтовариство включає мовні співтовариства ще меншого масштабу: підприємства, установи, навчальні заклади.

Чим менша чисельність мовного співтовариства, тим вища його мовна однорідність. Так, у Росії існують і взаємодіють одна з одною десятки національних мов і їх діалектів, а в великих російських містах основні форми суспільного життя обслуговуються значно меншою кількістю мов. часто двома (Казань: татарська і російська. Уфа: башкирська і російська. Майкоп: адигейська і російська), а при національній однорідності населення — переважно однією (Москва, Петербург, Саратов) [5, 125].

У межах таких мовних співтовариств, як завод, науково-дослідний інститут, середня школа, переважає одна мова спілкування. Проте в малих мовних співтовариствах, таких, як сім’я, де комунікативні контакти здійснюються безпосередньо, може бути не одна, а дві і навіть більше мов (відомі сім’ї емігрантів, що використовують у внутрішньо сімейному спілкуванні декілька мов).

Стосовно існуючих напрямів соціолінгвістики, слід зазначити, що в її межах вирізняють синхронійну соціолінгвістику, яка займається вивченням переважно відносин між мовою і соціальними інститутами, та соціолінгвістику діахронійну. яка вивчає процеси, що характеризують розвиток мови у зв’язку з розвитком суспільства. Залежно від масштабності об’єктів, якими цікавиться соціолінгвістика. розрізняють макросоціолінгвістику і мікросоціолінгвістику. Перша вивчає мовні відносини і процеси, що відбуваються в крупних соціальних об’єднаннях — державах, регіонах, великих соціальних групах, що нерідко виділяються умовно, за тією або іншою соціальною ознакою (наприклад, за віком, рівнем освіти тощо). Мікросоціолінгвістика займається аналізом мовних процесів і відносин, що мають місце в реальних і при цьому невеликих за чисельністю групах носіїв мови. — в сім’ї, виробничій бригаді, ігрових групах підлітків тощо [7, 60].

Залежно від того, на що спрямовані соціолінгвістичні дослідження. — на розробку загальних проблем, пов’язаних з відношенням «мова — суспільство», або на експериментальну перевірку теоретичних гіпотез. — розрізняють теоретичну і експериментальну соціолінгвістику. Теоретична соціолінгвістика займається вивченням найбільш загальних проблем — таких, наприклад, як:

— виявлення найбільш істотних закономірностей мовного розвитку і доведення їх соціальної природи (разом із закономірностями, які зумовлені саморозвитком мови);

— дослідження соціальної обумовленості функціонування мови, залежності її використання в різних сферах спілкування від соціальних і ситуативних змінних;

— аналіз процесів мовного спілкування, в яких вирішальне значення мають такі чинники, як набір соціальних ролей, що виконуються учасниками комунікації, соціально-психологічні умови реалізації тих або інших мовних актів, їх ілокутивна сила, уміння мовців переключатися з одного коду на інші тощо:

— вивчення взаємодії і взаємовпливу мов в умовах їх існування в одному соціумі: проблеми інтерференції і запозичення елементів контактної мови: теоретичне обґрунтування процесів формування проміжних мовних утворень – інтердіалектів, койне, піджинав, а також ряд інших проблем [3, 119].

Теоретики соціолінгвістики достатньо рано усвідомили необхідність підкріплювати загальні положення про залежність мови від соціальних чинників масовим емпіричним матеріалом (те, що цей матеріал повинен був бути масовим, цілком природно, оскільки потрібно довести соціальні, групові, а не індивідуальні зв’язки носіїв мови з характером використання ними мовних засобів). М.В. Панов у Росії і У. Лабов у США були, мабуть, першими соціолінгвістами. які на початку 1960-х років незалежно один від одного звернулися до експерименту як необхідного етапу в соціолінгвістичних дослідженнях і способу доказу певних теоретичних побудов [2, 12].

Так був даний поштовх розвитку експериментальної соціолінгвістики.

Сучасний соціолінгвістичний експеримент — справа вельми трудомістка, вимагає великих організаційних зусиль і чималих фінансових витрат. Адже експериментатор ставить перед собою завдання отримати достатньо репрезентативні і по можливості об’єктивні дані про мовну поведінку людей або про інші сторони життя мовного співтовариства, і такі дані повинні характеризувати різні соціальні групи, що створюють мовне співтовариство. Отже, потрібні надійні інструменти експериментального дослідження, випробувана методика його проведення, навчені інтерв’юери, здатні неухильно слідувати наміченій програмі експерименту, і. нарешті, правильно вибрана сукупність обстежуваних інформантів, від яких і треба отримати необхідні дані.

Багато наук, крім теоретичної розробки завдань, вирішують завдання, пов’язані з практикою: зазвичай напрями, що займаються цим. називаються прикладними. Існує і прикладна соціолінгвістика.

Це? наприклад, проблеми навчання рідній і іноземним мовам. Традиційна методика викладання мов базується на словниках і граматиках, які фіксують головним чином внутрішньо структури і властивості мови і обумовлені самою її системою правила використання слів і синтаксичних конструкцій. Тим часом реальне вживання мови регулюється ще принаймні двома класами змінних — соціальними характеристиками мовців і обставинами, в яких відбувається мовне спілкування [9, с. 82]. Отже, навчання мові є найефективнішим тоді, коли в методиці її викладання, в навчальній літературі враховуються не тільки власне лінгвістичні правила і рекомендації, але і різного роду «зовнішні» чинники.

Ступінь внеску соціолінгвістичної теорії і результатів соціолінгвістичних досліджень до вирішення завдань суспільної практики нерідко залежить від характеру мовної ситуації в тій або іншій країні. В одномовних країнах виникають одні проблеми, у багатомовних — зовсім інші. В умовах багатомовності гостро стоять питання вибору однієї мови-макропосередника, яка служила б засобом спілкування для всіх націй, що населяють країну, і. можливо, володіла б статусом державної мови: в умовах мовної однорідності актуальні проблеми нормування і кодифікування літературної мови. її відносин з іншими підсистемами національної мови. Звідси — різні акценти в розробці соціолінгвістичних проблем, в орієнтації прикладних напрямів соціолінгвістики.

2.2. Сучасні напрямки розвитку соціолінгвістики в Україні

Досвід вивчення усіх виявів взаємодії мови та суспільства на синхронному зрізі та в історії виокремлюємо як українську соціолінгвістику, або українську соціолінгвістичну традицію, носій аспектуалізованого знання про взаємодію мови/мов та соціуму в Україні та у світі. Корені традиції беруть початок в розкритті соціальної сутності мови в мовознавчих працях О. Потебні [9: 52-70]. У XX ст. традиція зазнала деформації у зв’язку з приписами радянського мовознавства щодо тлумачення зв’язку мови і суспільства (приміром, на етапі соціологічного напряму 30-х рр. розвивалася теорія мови М. Марра та представників марксистського мовознавства; на модерному етапі розвитку 50-90-х рр. — теорія мови І. Білодіда). Сучасні дослідження із соціолінгвістики в Україні повинні зреалізувати настанову А. Мейє, одного із засновників соціологічного напряму в мовознавстві поч. XX ст., про те, що формування лінгвістичних ідей базується на об’єктивному матеріалі і є незалежним від ідеологічних (політичних) настанов.

На сьогоднішній день важливо визначитися з різними можливими підходами до розгляду взаємозв’язку соціальних комунікацій і соціолінгвістики. Пропонуємо диференціювати такі підходи на три групи:

1) соціальні комунікації і соціолінгвістика як незалежні одна від одної сфери знань;

2) соціальні комунікації як галузь знань, що бере початок від соціо-лінгвістики;

3) соціальні комунікації як сфера знань, що дає початок соціолінгвістиці;

4) соціальні комунікації і соціолінгвістика як галузі знань, що взаємно доповнюють одна одну.

Розглянемо кожний із можливих підходів.

Перший підхід передбачає аналіз соціальних комунікацій і соціолінгвістики як незалежних одна від одної сфер знань.

За визначенням, соціальні комунікації не можуть розглядатися окремо й незалежно від соціолінгвістики з таких причин:

оскільки соціальні комунікації (або комтеку) ми розуміємо як галузь знань, яка вивчає організаційно впорядковану систему документів, їхні масиви та інформаційні технології, що забезпечують реалізацію інформаційних процесів і намірів за безпосередньої участі членів комунікативного процесу, то, зрозуміло, комунікація здійснюється переважно за допомогою мови як системи знаків, яка безпосередньо реалізується в мовленнєвій діяльності; звідси випливає, що:

— комунікація взагалі неможлива поза соціумом;

— комунікація здійснюється за допомогою знаків (зокрема мови);

— використання знаків мови та їхніх значень також неможливе поза соціумом;

оскільки соціум вивчає і соціологія, і лінгвістика, ми об’єктивно повинні звертатися до досягнень обох галузей науки. Отже, недоцільність першого підходу очевидна. Другий підхід передбачає аналіз соціальних комунікацій (комтеки) як сфери знань, що бере початок від соціолінгвістики.

Ми не можемо погодитися з таким аналізом, тому що:

— комтека не може використовувати тільки дані соціолінгвістики, оскільки сама соціолінгвістика — дисципліна суміжна, або така, яка є синтезом досягнень соціології і лінгвістики;

— комтека застосовує у своїх теоріях поняття і терміни не тільки со-ціолінгвістики, але й ті, які стосуються лише соціології (наприклад, поняття «соціальна дія», «соціальна група», «клас», «соціальний інститут», «соціальна диференціація» тощо). Зважаючи на вказане, ми не підтримуємо другого підходу, відповідно до якого соціальні комунікації (комтека) як сфера знань беруть початок від соціолінгвістики.

Згідно з третім підходом, комтека (соціальні комунікації) як сфера знань дає початок соціолінгвістиці. Вважаємо, що це твердження також є недоцільним через такі причини:

— комтека не виступає як стартова сфера знань, оскільки, за визначенням, є системою, яка поєднує досягнення щонайменше десятка наукових дисциплін (соціології, лінгвістики, політології, журналістики, історії, етнології, психології, психолінгвістики, соціолінгвістики, етносоціопсихолінгвістики);

— соціальні комунікації (комтека) базуються на досягненнях соціолінгвістики, а отже, не можуть бути її джерелом.

Двох аргументів достатньо для того, щоб не погодитися з основною тезою третього підходу.Нам близький четвертий підхід: соціальні комунікації (комтека) і соціолінгвістика як сфери знань взаємно доповнюють одна одну [21, c. 56-57].

Висновки

Отож, історія соціолінгвістичних ідей і концепцій, що існують уже понад століття в думках дослідників, дозволяє зробити такі висновки:

1) соціолінгвістика як окрема наука зародилася на початку XX ст. (не . у 20-30-х роках, як вважалося досі, а в і 900-1910-х, починаючи із праць Н. Я. Марра);

2) провідними проблемами, які вивчає соціолінгвістика, слід вважати не тільки пошук принципів і закономірностей взаємовпливу мови і суспільства, але й питання походження мови, залежності її розвитку від особливостей історичного етапу формування суспільства;

3) учені незалежних держав, що розвиваються, схильні досліджувати актуальні проблеми взаємозв’язку мови і суспільства (наприклад, особливості впливу політичної кон’юнктури на розвиток мовних норм і становлення літературної мови);

4) до того ж, саме дослідники новоутворених демократичних суспільств виявляють прагнення до участі в розвитку нових напрямів соціолінгвістики (наприклад, соціофонетика, соціопсихолінгвістика, етносоціопсихолінгвістика, психосоціопоетика).

Огляд змісту праць, присвячених соціолінгвістичним ідеям у соціальних комунікаціях, свідчить про те, що неможливо об’єктивно досліджувати проблеми останньої галузі без урахування досягнень соціальної лінгвістики.

Соціолінгвістична теорія стає передумовою лінгвістичного опису як одне із завдань сучасного мовознавства. Цьому сприяють зв’язок соціолінгвістики з новими науками, диференціація предметної сфери аналізу, розвиток теорії та метатеорії, оновлення дослідницьких методик аналізу.

У соціолінгвістичних традиціях відбувається генералізація та спеціалізація знання про мову та суспільство.

Українська соціолінгвістична традиція повинна стати конкурентною щодо інших шляхом створення кількісних (різножанрові праці) та якісних (розвиток нової проблематики) показників. Результати макросоціолінгвістичних досліджень, які ще не стали підґрунтям для прийняття політичних рішень, важливо доносити до суспільства з метою передбачення конфліктних ситуацій і маніпуляцій мовною свідомістю громадян України.

Перспективу розвитку теорії сучасної соціолінгвістики вбачаємо в залученні результатів нових соціолінгвістичних традицій, і зокрема української, з метою формування соціолінгвістичної типології. Цей підхід відповідає логіці розвитку сучасних ідей соціолінгвістики як напряму у світовому мовознавстві.

Список використаної літератури

Актуальні проблеми соціолінгвістики : зб. наук. пр. — К., 1992. — 99 с.
Біланюк Л. Мовна критика і самовпевненість: ідеологічні впливи на статус мов в Україні // Державність української мови і мовний досвід світу: Матеріали міжнародної конференції. — К., 2000.-С. 131-139.
Бондаренко К. Зіставна лексикологія (гендерний та соціолінгвістичний аспекти) [] : навч. посіб. для студ. фак. іноз. мов / Катерина Бондаренко, Олександр Бондаренко, 2011. — 165 с. (Введено зміст)
Бріцин В.М. Мовна ситуація в УРСР і актуальні питання розвитку соціолінгвістичних досліджень // Функціонування і розвиток сучасних слов’янських мов: 36. наук, праць. — К., 1991. — С. 4-24.
Бріцин В.М. Мовна ситуація в УРСР і актуальні питання розвитку соціолінгвістичних досліджень // Функціонування і розвиток сучасних слов’янських мов: 36. наук, праць. -К., 1991. — С. 4-24.
Емельев В.Я. Социолингвистический метод. — Спб: Петрополис, 1995. — 176 с.
Зеленько, А. Загальне мовознавство [Текст] : навч. посіб. / Анатолій Зеленько, 2011. — 380 с.
Масенко Л. Українська соціолінгвістика: історія, стан, перспективи // Українська мова. — 2007. — № 1. — С. 3-19, 106-110.
Масенко, Л. Нариси з соціолінгвістики [Текст] / Лариса Масенко, 2010. — 242 с.
Мельничук О. С. Методологічні пошуки в нових підходах до висвітлення мови / О. С. Мельничук // Мовознавство. — 1991. — № 3.
Методологические основы новых направлений в мировом языкознании / отв. ред. А. С. Мельничук. — К., 1991. — 380 с.
Михальченко В.Ю., Крючкова Т.Б. Социолингвистика в России // Вопросы языкознания. — 2000.-№5.-С. 116-142.
Мова і мовознавство в духовному житті суспільства : монографія / Т. В. Радзісвська. -К.: Вид. дім Дмитра Бураго. — 2007. — 352 с.
Мовна політика та мовна ситуація в Україні [Текст] : аналіз і рекомендації / Проект INTAS «Language Policy in Ukraine», 2010. — 363 с.
Наукові записки [Текст] / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Укр. спілка германістів вищої школи, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. Володимира Винниченка. Вип. 96(1) : Матеріали п’ятої Міжнародної науково-практичної конференції «Мови і світ: дослідження та викладання» / редкол. : Олег Семенюк [та ін.], 2011. — 608 с.
Наукові записки [Текст] / М-во освіти України, Кіровоградський державний педагогічний ун-т ім. Володимира Винниченка; ред. Василь Ожоган [та ін.]. — (Сер. «Філологічні науки»). Вип. 80, 2008. — 283,[1] с.
Ніколенко А.Г. Соціальні аспекти мовлення. Навчальний посібник дія студентів вищих закладів освіти — Вінниця: НОВА КНИГА. — 2005- 256 с.
Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мовознавство. — 1989. — № 1 — С. 3-10.
Тараненко О. Мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні (на загальнослов’янському тлі) // Мовознавство. — 2003. — № 2-3. — С. 33-55.
Украинско-русское двуязычие. Социолингвистический аспект / Д. Басова, В. Барилюк. — К., 1988.- 126 с.
Холод О. М. Соціальні комунікації: Навч. посібник. — Переяслав- Хмельницький, 2008. — 302 с.

referat-ok.com.ua