Вступ.

1. Дарвінізм та його вплив на розвиток антропологічної науки.

2. Виникнення антропологічних товариств та їхня роль в історії науки про людину.

3. Удосконалення методів досліджень. Головні шляхи розвитку сучасної антропології.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Як самостійна область науки антропологія виникла пізно — наприкінці XVIII — на початку XIX століття. Однак найбільш ранні спроби зрозуміти місце людини в природі, його подібність з іншими організмами, його своєрідність, варіації людського типу по різних країнах, вікові зміни, пояснити його походження є, очевидно, настільки ж древніми, як саме наукове знання взагалі. Основні етапи формування антропологічних знань збігаються з поворотними періодами історії людського суспільства. Переходи від однієї соціально-економічної формації до іншої, що супроводжувалися бурхливою переоцінкою цінностей, боротьбою між старим і новим світоглядом, підйомом чи катастрофою тисяч індивідуальних доль не могли не вести до глибокого роздуму про сутність людської природи. Люди хотіли знати про “призначення” людини, про сили, що привели людину у світ і які, озброївши її розумом, підняли над усіма живими істотами й у той же час зробили жертвою незлічимих нещасть і соціальної несправедливості. Зачатки наукових знань про людину виникли в надрах античної філософії.

Найбільшою подією в історії антропології була поява праць Чарлза Дарвіна “Походження людини” (1871) і “Про вираження емоцій у людини і тварин” (1872). Вони були підготовлені насамперед ідеями еволюціоністів XVIII ст., працею Ламарка “Філософія зоології” (1809), працею самого Дарвіна “Походження видів” (1859), поруч робіт його прихильників — Гексиля, Геккеля й ін., а також успіхами археології палеоліту (Бушу де Перт), четвертинної геології (Ляйелль) і інших галузей знання. Роботи Дарвіна завдали нищівного удару телеологічним поглядам на людину, і в цьому — найважливіша сторона прогресивного значення його праць для антропології.

1. Дарвінізм та його вплив на розвиток антропологічної науки

В 1859 р. видатний англійський учений Ч. Дарвін (1809— 1882) опублікував книгу "Походження видів шляхом природного відбору", де обґрунтував теорію еволюції природи. Дарвінізм завдав нищівного удару уявленням про сталість біологічних видів і підготував грунт для наукового розв'язання проблем антропогенезу. Невдовзі англійський природознавець Т. Гекслі (1825— 1895) — палкий прихильник і популяризатор еволюційного вчення — на підставі анатомічних та ембріологічних даних показав, що за багатьма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп. У творі "Про місце людини у низці органічних істот" (1863) він висловив думку про можливість походження людини від мавпи.

Інший послідовник дарвінізму — німецький зоолог та анатом Е. Геккель (1834— 1919) — у книзі "Натуральна історія світобудови" (1868) накреслив родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів і виводило генеалогічну лінію від напівмавп до мавп і далі до людини. За схемою Геккеля, прямими попередниками людей були антропоморфні мавпи, близькі до сучасних гібонів. Спираючись на дані порівняльної морфології, вчений припустив, що між людьми сучасного фізичного типу та їхніми предками має існувати проміжна ланка — пітекантроп, або мавполюдина. Ця гіпотетична істота, за Геккелем, вже пересувалася на нижніх кінцівках, але ще не володіла членороздільною мовою. Теоретичні розробки Геккеля блискуче підтвердилися після відкриття в Африці кісткових решток безпосередніх попередників людей — високорозвинутих мавп кінця третинного геологічного періоду, що вже перейшли до прямоходіння (австралопітеків).

Сам Дарвін ідею природного походження людини плекав майже три десятиліття, скрупульозно накопичуючи та аналізуючи фактичний матеріал. І лише на початку 1870-х років він опублікував дві великі праці — "Походження людини і статевий відбір" (1871) та "Виявлення емоцій у людини і тварини" (1872), де виклав свою теорію антропогенезу. Використовуючи величезний доробок із най-різноманітніших галузей природознавства, вчений навів численні докази природного походження людини, а саме: наявність спільних рис у будові її тіла і тварин, насамперед антропоморфних мавп; схожість зародкового розвитку й окремих ознак зародку людини і тварин; наявність рудиментарних органів у людини тощо. Він обгрунтував провідну роль природного та статевого відбору в процесі антропогенезу (особливе значення, на його думку, мав природний відбір).

Дарвін висловив припущення, що предки людей жили на Афри-канському континенті, і зробив спробу реконструювати їхній зовнішній вигляд. "Давні родоначальники людини, — писав він, — були, безсумнівно, вкриті колись волоссям, й обидві статі мали бороди; їхні вуха були загострені й рухливі, а тіло закінчувалося хвостом… Нога, судячи з форми великого пальця в зародка, була в той час хапальним знаряддям; наші предки були, безсумнівно, деревними тваринами й населяли якусь теплу лісисту країну. Самці мали великі ікла, які слугували їм грізною зброєю".

Після появи Дарвінового "Походження видів…" різко посилилася увага до кісткових решток викопних людей, які час від часу виявляли в різних місцях Європи. Особливо широкий резонанс викликали знахідки у гроті Фельдгофер в долині Неандерталь поблизу німецького міста Дюссельдорф. Посилаючись на будову виявленої там черепної кришки (товсті стінки, похилий лоб, розвинутий надбрівний валик та ін.), стегнової, тазових та інших кісток, німецький природознавець К. Фульротт висловив думку, що вони належали предкові сучасної людини. її різко заперечував відомий анатом і патолог Р. Вірхов, заявивши, що так званий неандерталець — це патологічний суб'єкт сучасного фізичного типу з ознаками дитячого рахіту та старечої деформації. А ще один німецький дослідник твердив, що в гроті був похований російський козак монголоїдної зовнішності, який брав участь у закордонному поході російської армії під час війни з Наполеоном… Суперечки довкола неандертальської знахідки пояснюються тим, що ще в середині минулого століття більшість європейських учених не вірили в існування "допотопної" людини. І лише нові відкриття кісткових решток палеоантропів на території Франції (Ля-Шапелль-о-Сен), Німеччини (Ерінгсдорф, Штайнгайм), Італії (Монте-Черчіо), Хорватії (Крапіна) тощо (кінець XIX — початок XX ст.) змусили скептиків переглянути свої позиції.

Ще палкіші й непримиренніші дискусії викликали відкриття, зроблені послідовником еволюційного вчення голландським лікарем й анатомом Е. Дюбуа на острові Ява. Під час розкопок на березі річки Соло поблизу міста Трініль, що проводились упродовж 1891 — 1893 pp., він виявив масивну черепну кришку і стегнову кістку викопної істоти, яку назвав пітекантропом, тобто мавполюдиною. Всі спроби дискредитувати цю знахідку, до яких вдалися Вірхов та інші консервативно налаштовані вчені, зазнали краху. Однак сам Дюбуа, не витримавши нападок, впав у відчай і заховав свої знахідки до сейфа, не допускаючи до них навіть своїх колег. А коли весь світ визнав слушність його поглядів, він оголосив їх помилковими.

Виникнення антропологічних товариств та їхня роль в історії науки про людину яке передбачає належність до неї власне антропології — науки про мінливість фізичного типу людини у часі й просторі; етнографії та первісної археології, було властиве і іншим представникам французької антропологічної школи.

2. Виникнення антропологічних товариств та їхня роль в історії науки про людину

Протягом 50—60-х років ХГХ ст. у багатьох європейських столицях постали антропологічні товариства — перші наукові осередки, що мали на меті всебічне вивчення людини.

Найпомітніший слід в історії антропології залишило Паризьке товариство, засноване 1858 р. французьким анатомом і хірургом ТІ. Брока (1824— 1880). Брока включав у зміст антропології широкий комплекс природничих і частково гуманітарних наук, а саме: зоологічну антропологію, що займається визначенням місця людини в природі; описову антропологію, або етнологію, до завдань якої входить дослідження анатомічних, психологічних та соціальних рис населення земної кулі; загальну антропологію, або біологію людини, котра вивчає вплив зовнішнього середовища, спадковість, краніологічні характеристики тощо. Таке широке трактування антропології.

Виключну увагу Брока приділяв удосконаленню методів досліджень. Він розробив систему краніологічних і соматологічних точок, склав перелік найважливіших ознак на черепі й тілі живої людини, створив прилади — прототипи сучасного антропологічного інструментарію, підготував спеціальні таблиці для визначення кольору шкіри, волосся й очей, виготовив муляжі описових характеристик обличчя: носа, губ і т. ін. Методичні рекомендації вченого значно зменшували вплив суб'єктивних чинників у процесі фіксації морфологічних ознак, який негативно відбивався на підсумках антропологічних досліджень.

З ініціативи Брока при Паризькому товаристві були засновані Антропологічна школа та музей, що згодом набув статусу Музею Людини. Він об'єднав навколо себе велику групу учнів і послідовників, які розгорнули активну пошукову діяльність. Один із них — П. Топінар — узагальнив досвід французької школи антропології у фундаментальній праці "Елементи загальної антропології" (1885), де виклав основи методики морфологічних досліджень, розглянув історію органічного світу й питання антропогенезу, систематизував великий за обсягом матеріал у галузі расознавства, зібраний багатьма поколіннями європейських дослідників. Згодом інший вихованець Паризького товариства — И. Денікер — створив дуже детальну та науково обгрунтовану антропологічну класифікацію людства (1900). На відміну від попередніх класифікацій, де антропологічні, етнографічні, психологічні та інші характеристики часто змішувалися, в її основі лежали суто морфологічні критерії.

У 1863 р. перший антропологічний осередок виник у Російській імперії. Це було Товариство любителів природознавства при Московському університеті, організатором та ідейним натхненником якого став професор кафедри зоології А. Богданов (1863— 1896).

Богданов вважав, що антропологія, яка перебуває на межі природничих та гуманітарних знань, відіграє надзвичайно важливу роль у розробці світоглядних проблем. Час появи людства, тілесна будова найдавніших людей, умови, які сприяли вдосконаленню їхньої фізичної подоби, "порівняльна морфологія, біологія й систематика нині існуючих племен та їхній географічний розподіл" — ось коло питань, що їх має висвітлювати антропологія. Вчений рішуче засуджував прояви расистської ідеології, які почастішали у другій половині XIX ст.

Богданов одним із перших виступив із дуже сміливим для свого часу положенням про незбіг расових та етнічних класифікацій, навівши приклади, коли та ж сама етнічна група включає різні антропологічні компоненти. Він переконливо показав, що спорідненість племен за мовою, побутом і звичаями ще не є доказом спільності їхнього походження. На таких же позиціях стоїть і сучасна наука.

Російський природознавець звертав велику увагу на розвиток краніологічних досліджень. Він опублікував і кілька статей, присвячених антропологічному складові давнього населення України: скіфів, середньовічних киян і т. ін. Зібрані під його керівництвом краніологічні колекції (понад 3 тис. черепів) склали основу антропологічної виставки, організованої в Москві 1879 р. На ній були також представлені знаряддя праці первісних людей, реконструкції зразків давньої фауни та флори, скульптурні зображення й фотографії представників численних етнічних груп, що мешкали в Російській імперії. Згодом експонати цієї виставки надійшли до новоствореного Антропологічного музею Московського університету, що діє й понині.

Особливу роль в історії антропології відіграв видатний учений-гуманіст, українець за походженням М. Миклухо-Маклай (1846— 1888). Протягом 70—80-х років минулого століття він здійснив кілька експедицій на Нову Гвінею, Соломонові та Гебридські острови, Малаккський півострів тощо. Постійно ризикуючи життям, він зібрав там великі антропологічні й етнографічні колекції, котрі не втратили свого значення й досі.

Центральне місце в науковій спадщині Миклухо-Маклая посідають праці з антропології Нової Гвінеї. Вчений переконливо довів безпідставність поширених у XIX ст. уявлень про корінні відмінності папуасів від усіх інших народів світу. Зокрема, він спростував свідчення тих європейських мандрівників, які писали про надмірну жорсткість волосся та синювато-чорний колір шкіри мешканців найбільшого меланезійського острова. Хибною виявилася й думка, ніби волосся у них росте жмутиками, а в будові ноги простежуються примітивні, "мавпячі" риси. Принципове значення мав також висновок Миклухо-Маклая про відсутність дисгармонії у фізичному типі метисів — дітей від шлюбів новогвінейціс та малайців, оскільки він суперечив поглядам полігеністів про належність папуасів до особливої раси. Увесь комплекс наведених ученим даних переконливо свідчив про те, що ні за своїм фізичним типом, ні за психікою папуаси нічим істотно не відрізняються від інших народів, включно з європейськими, а їхня культурна відсталість пояснюється не расовою неповноцінністю, а специфікою історичного розвитку.

Миклухо-Маклай рішуче протестував проти дискримінації темношкірих рас, вимагаючи припинити політику "насильства, людокрадства й невільництва", яку проводили колоніальні держави. Прагнучи захистити мешканців Нової Гвінеї від колонізаторів, він висунув проект заснування на острові общини вільних поселенців. Однак царський уряд не підтримав його. Тяжкі хвороби, викликані перебуванням у незвичних для європейця кліматичних умовах, підірвали здоров'я Миклухо-Маклая, і він помер на 42-му році життя.

Значний внесок у розвиток антропології зробив відомий російський вчений академік Д. Анучин (1843—1923), який теоретично обґрунтував і застосував на практиці географічний метод аналізу антропологічних даних. У праці "Про географічний розподіл зросту чоловічого населення Росії" (1889) вчений виділив у Східній Європі кілька осередків низького та високого зросту, вказавши, що вони утворилися внаслідок давніх етногенетичних процесів. Так, зменшення довжини тіла населення деяких регіонів Росії, за Анучиним, пояснюється впливом низькорослих фіномовних племен, асимільованих прийшлими східними слов'янами в добу середньовіччя. Для аргументації своїх висновків він широко залучав дані суміжних етногенетичних дисциплін: історії, археології, етнографії. Застосований Анучиним комплексний підхід до висвітлення питань етногенезу та етнічної історії мав чимало послідовників і досі залишається актуальним.

3. Удосконалення методів досліджень. Головні шляхи розвитку сучасної антропології

На початку XX ст. виникла англійська біометрична школа, керівником якої був К. Пірсон (1857— 1936). Талановитий математик, він прагнув запровадити в біології ефективні статистичні методи аналізу емпіричних даних. Навколо Пірсона й заснованого ним часопису "Біометрика" об'єдналася група вчених, що застосовували ці методи в антропології.

Представники біометричної школи доклали також чимало зусиль для вдосконалення методів краніологічних досліджень. Вони створили систему чітко фіксованих розмірів людського черепа, розділивши їх на головні та другорядні. Один із учнів Пірсона — Дж. Морант — обстежив велику кількість краніологічних колекцій у музеях Великої Британії, Франції, Німеччини й систематизував матеріали, опубліковані різними дослідниками. Застосовуючи запропонований Пірсоном "коефіцієнт расової схожості", послідовники біометричної школи виділили серед населення земної кулі кілька груп краніологічних типів, надавши їм рангу рас. Згодом їхні схеми були піддані справедливій критиці, оскільки вони абсолютно не враховували історичних умов формування расових комплексів людства.

Ще більший внесок у розвиток методики антропологічних досліджень зробив німецький вчений Р. Мартін (1864—1925), керівник кафедри антропології в Цюрихському університеті. Поряд із краніологічними розвідками, він звертав велику увагу на вивчення остеологічних матеріалів та обміри живих людей. Свій багаторічний досвід Мартін втілив у тритомному "Підручнику антропології в систематичному викладі" (1928), що вийшов друком уже після його смерті. У цій унікальній праці детально описані методи фіксації розмірів черепа та кісток посткраніального скелета, викладені способи визначення антропометричних та антропоскопічних ознак живої людини, наведена бібліографія, яка охоплювала всі головні розділи антропологічних знань. Доробок Мартіна й досі залишається найавторитетнішим джерелом із питань морфології людини та методики антропологічних досліджень.

Чимало зусиль для вдосконалення методів фіксації морфо-фізіологічних ознак доклали також російські науковці — співробітники заснованого Д. Анучиним у 1922 р. Науково-дослідного інституту антропології при Московському університеті. Після смерті академіка цей заклад очолив визначний учений В. Бунак (1891 — 1979), котрий залишив значну спадщину в усіх без винятку напрямах антропологічних знань. Уже в середині 20-х років колектив інституту провів масштабні соматологічні обстеження багатьох етнічних груп СРСР, за підсумками яких А. Ярхо створив моделі варіацій описових ознак голови (носа, вух, губ тощо), а Бунак — кольору шкіри та очей. У 1925 р. вийшов друком посібник "Методика антропологічних досліджень" за редакцією Бунака, що згодом витримав ще кілька видань.

Протягом першої третини XX ст. в різних регіонах Старого Світу були зроблені нові палеоантропологічні відкриття, які дали змогу переглянути усталені погляди на роль неандертальців в еволюційній історії людства. Тогочасні провідні фахівці (англієць А. Кізс, американець Г. Осборн та ін.) розглядали неандертальців як представників бічної, безвихідної гілки попередників сучасних людей. Уперше у справедливості цієї тези засумнівався відомий американський антрополог, виходець із бідної сім'ї чеських емігрантів А. Хрдлічка (1869— 1943). В 1921 р. він виступив у Лондоні на традиційних читаннях пам'яті Гекслі з лекцією "Про неандертальську фазу в еволюції людини", де на великому палеоантропологічному, археологічному та геологічному матеріалі довів належність неандертальців до виду Homo sapiens. Згодом учений розширив свою аргументацію у спеціальній книзі, виданій 1931 р. Погляди Хрдлічки не відразу були сприйняті іншими вченими, однак час підтвердив слушність його висновків.

Важливі наслідки для розуміння процесів формування людини мало віднайдення у 20— 30-х роках кісткових решток австралопітеків у місцезнаходженнях Таунг, Стеркфонтейн, Макапансгат, Кромдрай та Сварткранс (здебільшого у карстових печерах) у Південній Африці. В 1925 р. професор Йоганесбурзького університету Р. Дарт на підставі вивчення черепа дитинча примата з Таунга ("бебі з Таунга") дійшов висновку про те, що він належав прямоходячій мавпі — одній із тих, які були безпосередніми попередниками людей. Однак ця думка не знайшла підтримки серед більшості фахівців.

Протягом наступних десятиліть австралопітеків продовжували розглядати як бічну, відокремлену гілку високорозвинутих мавп, які не відіграли помітної ролі у процесі антропогенезу. Це пояснюється тим, що їхні кісткові рештки були виявлені лише на крайньому півдні Африканського континенту — в регіоні, віддаленому від найдавніших стійбищ первісних людей. Однак у 1959 р. відомий антрополог Л. Лікі (1903— 1972) розкопав фрагменти кістяка австралопітека у найдавнішому шарі Олдувайської ущелини в Танзанії — глибокої і довгої яруги, яка утворилася на дні висохлого озера кінця третинного — початку четвертинного геологічного періоду. Незабаром подібні пам'ятки були віднайдені і в інших регіонах Східної Африки. Дуже цінні відкриття були зроблені під час розкопок у місцевості Хадар у так званому Афарському трикутнику (Ефіопія), які тривалий час проводила Міжнародна афарська експедиція. Особливо широкого розголосу набула знахідка решток молодої особини жіночої статі ("Люсі"), яка жила близько 3 млн років тому. Збереглося приблизно 40 % усіх кісток скелета, що дало змогу реконструювати зовнішній вигляд цієї істоти.

Різке розширення географії місцезнаходження австралопітеків докорінно змінило уявлення про їхню роль у процесі антропогенезу. На думку переважної більшості антропологів, саме вони вперше засвоїли прямоходіння і були безпосередніми попередниками найдавніших людей.

У другій — третій чвертях нинішнього століття суттєво змінився й характер расознавчих студій. Поряд із традиційними напрямами — краніологією, остеологією, соматологією та іншими — виникла так звана фізіологічна антропологія, початок котрій поклало відкриття подружжя Гіршфельд (1918). Працюючи під час Першої світової війни у шпиталях на Салонікському фронті в Греції, вони помітили, що представники різних етносів мають неоднакове співвідношення груп крові системи АБО. Згодом були виявлені й інші фактори крові, в розподілі яких існують міжгрупові відмінності. Лише протягом останніх десятиліть з'явилися повідомлення про 70 нових факторів, що належать до 20 систем (MN, Rh, Дієго-фактор та ін.). На VII Міжнародному конгресі антропологічних та етнографічних наук у Москві (1964) фізіологічну антропологію було офіційно визнано окремим напрямом антропології. Протягом останніх років значно збільшилася кількість досліджень, присвячених впливу умов зовнішнього середовища, зокрема кліматичних, на формування морфофізіологічних особливостей людності різних природних зон земної кулі.

Не залишилися без змін і суто морфологічні програми расознавчих студій, які поповнилися новими напрямами — одонтологією, яка досліджує міжгрупову мінливість будови зубів, та дерматогліфікою, завданням якої є вивчення шкірного рельєфу долоні та пальців людини. Аналіз одонтологічних та дерматогліфічних даних дає змогу отримати дуже цінну, а в деяких випадках — незамінну інформацію про генетичні взаємостосунки тих чи інших етнічних груп.

Розширення расознавчих програм супроводжувалося широким упровадженням в практику досліджень методів варіаційної статистики. Місце "коефіцієнта расової схожості" Пірсона заступили такі математичні розробки, за допомогою яких можна досить точно оцінювати ступінь схожості або відмінності окремих груп людства. Особливо ефективні результати були отримані при аналізі ознак із простою формою спадковості (групи крові, деякі дерматогліфічні та одонтологічні дані тощо).

Висновки

Питання походження й еволюції людини розроблялися в часи Дарвіна головним чином зоологами. Антропологія 60-70-х років зосереджувала свою увагу на вивченні рас. У ці ж роки посилено розробляються питання методики антропометрії (Брока, Бер, Велькер, Богданов), а пізніше — прийоми варіаційно-статистичного дослідження, що дозволяють шляхом обліку статистичної вірогідності результатів встановлювати чи відкидати розходження між середніми арифметичними групами, що зіставляються.

Однак уже наприкінці минулого сторіччя проблема антропогенезу робиться невід'ємною частиною антропологічної науки. Разом з цим природно народжувалося питання про взаїмовідносини між расознавством, з одного боку, і навчанням про виникнення і розвиток людини — з іншого. Ідеологи реакції перенесли закономірності природного добору в людське суспільство. Так виникли тенденційні, глибоко помилкові напрямки — “антропосоціології”, “соціальний дарвінізм”, “расистська євгеніка” і інші лжетеорії, покликані виправдати експлуатацію і винищування колоніальних народів. Усім цим побудовам протистоїть справжня наука і, насамперед, величезна маса фактичного матеріалу, зібрана вченими багатьох країн світу.

З досліджень в області антропогенезу особливо широку популярність набули роботи Абеля, Болька, Буля, Вейденрейха, Грегорі, Дюбуа, Кизса, Ле Гро, Кларка, Ліки, Лота, Матейки, Монтегю, Серджи, Швальбе, А. Шульца; в області расознавства — Біасути, Боаса, Деникера, Джиуфріди, Руджери, Заллера, Куна, Г. Шапіро; в обох областях — Валлуа, Грдлічки, Столигво і багатьох інших.

Список використаної літератури

1. Борисова О. Соціально-історична антропологія: навч. посібник / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2007. — 328с.

2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Зоя Борисюк (пер.з фр.). — 2.вид. — К. : Основи, 2000. — 391с.

3. Сегеда С. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 335с.

4. Шмалєй С. В. Антропологія: Для студ. природничих спец. вищих навч. закл. / Херсонський держ. ун-т. — Херсон, 2006. — 46с.

5. Юрій М. Антропологія: навч. посібник. — К. : Дакор, 2008. — 421с.