Вступ

За період 1815-1850 pp. світова торговельно-промислова та колоніальна перевага Англії значно посилилася. За рівнем промислового виробництва та за торговельним обігом Англія залишила далеко позаду себе інші країни. її воєнний і торговий флот необмежено панував на морях та океанах. У результаті швидкого промислового розвитку зникало дрібне ремесло, розросталися нові індустріальні райони. З’являлися нові фабрики та заводи, поширювався видобуток вугілля в шахтах Південного Уельсу. Розвивалося суднобудівництво. Лондон перетворився на величезне місто — торговельний та фінансовий центр світового значення. Щоправда, після завершення наполеонівських війн економіка Англії переживала тимчасовий спад. Експорт товарів з Англії значно скоротився. Це було викликано припиненням воєнних поставок Англії та її союзникам.

Англія продовжувала проводити енергійну, агресивну зовнішню політику, колоніальну за своєю спрямованістю, зокрема в Ірландії. Тривали пограбування заокеанських колоній. Для прискорення зростання капіталізму в Англії, буржуазний уряд у 1832 р. ухвалив закон про скасування рабства в колоніях, щоб замінити рабську працю найманими робітниками. Головну увагу було приділено завоюванню Індії, населення якої дорівнювало 300 мли і в 10 разів перевищувало кількість населення в Англії. Величезні території були захоплені в Бірмі, Пенджабі. Щоправда, в Афганістані війна скінчилася поразкою. Проте англійці продовжували завоювання Австралії, Нової Зеландії, поширювали свої володіння у Канаді. На середину XIX ст. Англія наближалася до зеніту своєї колоніальної та торговельно-промислової гегемонії.

1. Процес британського завоювання, форми та методи підкорення Індії

Процес британського завоювання Індії, яка мала величезну територію і складалася з багатьох князівств, розтягнувся на багато десятиріч починаючи з другої половини XVIII ст. і практично завершився лише в 50-х роках XIX ст. Щоб захопити родючі землі, багаті торгові і ремісничі міста, підкорити працелюбний індійський народ, англійці використовували різні засоби: військову силу, дипломатичні маневри, хитрощі, підкупи знаті тощо. Паралельно із завоюванням територій йшло вироблення і вдосконалення колоніальної системи експлуатації природних і людських ресурсів Індії.

Англійська Ост-Індська компанія, що виникла ще на початку XVІІ ст. і сконцентрувала у своїх руках (під усе більше відчутним урядовим і парламентським контролем) операції в Індії — торговельні, військові, дипломатичні, політичні й т.п. — була, мабуть, найбільш удалою в тих умовах формою проникнення в Індію й закріплення в ній. Португальці, що суперничали з англійцями, а потім французи не змогли протистояти їм досить успішно, а зіткнення між різними воєначальниками-французами при спробах Франції зміцнитися на західному узбережжі Індії в середині XVІІІ ст. лише продемонстрували це досить наочно. Не можна не враховувати й того, що Франція в другій половині XVІІІ ст. була в кризовому становищі напередодні революції, що не могла не поплутати всі її колоніальні карти саме тоді, коли тріумф англійської Ост-Індської компанії в Індії був уже майже повним[1].

Словом, уже з кінця XVІІ ст. і особливо в XVІІІ ст., що ознаменувались розвалом імперії Моголів, англійці явно стали виходити на перше місце серед колоніальних держав в Індії, відтіснивши й всіх тих, хто претендував на спадщину Моголів у самій цій країні. Маючи значні позиції в ряді районів Індії й постійно зміцнюючи їх, діючи традиційним методом «розділяй і пануй», англійці не дуже церемонилися в засобах. Вони втручалися в політичні звади, підкуповували своїх ставлеників і допомагали їм захопити владу, зобов’язуючи після цього виплачувати астрономічні суми компанії. Податковий гніт у Бенгалії, де позиції англійців в XVІІІ ст. були найбіль міцними й звідки вони, по суті, і почали своє завоювання Індії, був особливо важким, часом нестерпним. Компанія домоглася в правителя Бенгалії важливих привілеїв, включаючи звільнення від торговельних мит, що поставило англійців і тих, хто індійських і інших купців, які діяли з їхнього доручення у привілейоване положення. За деяким даними, за період 1757- 1780 р. Англія вивезла з Індії майже безоплатно у вигляді товарів і монети 38 млн. фунтів стерлінгів — чималу на той час суму. А коли енергійний новий правитель Бенгалії Мир Касим (до речі, зобов’язаний своєю посадою підтримці англійців) спробував було ціною неймовірних зусиль виплатити свій борг компанії й потім ліквідувати надані їй привілею, компанія зуміла розбити його армію й замінити його самого більш покладливим правителем.

Якщо на першому етапі захоплення індійської території в XVIII ст. англійські купці вивозили золото, коштовне каміння, прянощі і перетворювали їх на капітал для будівництва фабрик і заводів, то в наступні десятиріччя дедалі більший інтерес для них становили природні ресурси Індії. Уже в першій половині XIX ст. англійці створюють плантації, де вирощують бавовну, тютюн, чай та інші культури, а на переробку їх відправляють до Британії. Таким чином, Індія перетворилася на джерело сировини для англійської промисловості, що швидко зростала. Завдяки індійській бавовні працювали численні текстильні фабрики в Ліверпулі, Манчестері та інших англійських містах. Індія стає ринком збуту для англійської промисловості.

Така політика призводить до розорення селян, у яких відбирають землю під плантації, і до зубожіння ремісників, які, працюючи на ручних верстатах, були не в змозі конкурувати з продукцією, виготовленою машинним способом. Зростає маса людей, незадоволених політикою британців. Колоніальна влада починає шукати опору в суспільстві. По-перше, створюються військові сили. Солдати-сипаї отримують непогану зарплатню, продовольчий пайок, уніформу. По-друге, англійці не втручаються у справи феодальної аристократії, князів, раджів, яких у період завоювання навіть заохочували різними способами. По-третє, частина буржуазії, торговців, що погоджувалася співробітничати з англійцями, стала провідниками англійських інтересів в Індії. Англійці стимулювали їх тим, що давали змогу ставати оптовиками при закупівлі сировини і експорті її до Британії.

Така ситуація існувала до середини XIX ст., коли з’ясувалося, що Британії, яка перетворилася на «майстерню світу», не вистачає сировини і продуктів харчування. У 1850-х роках Індія була змушена вдвічі збільшити вивіз бавовни і втричі вивіз зерна, а загальний експорт з Індії до Англії за декілька років зріс на 80 %. Досягти такого показника вдалося за рахунок збільшення плантаційних господарств, землю для яких відібрали у феодальної аристократії, з якою перестали рахуватися, і вищого духівництва. Наприклад, у князів відібрали право після смерті залишати свої землі прийомним дітям, так англійська влада приєднала до своїх володінь князівства Сатару, Нагпур та деякі інші. Під приводом «поганого управління» на початку 1856 р. було відібране князівство Ауд з 5 млн населення. Загальна площа індійських князівств у 50-х роках XIX ст. скоротилася приблизно на третину[2].

Англійська політика викликала незадоволення родової аристократії, і вона швидко з опори англійців перетворилася на їх супротивників. Те саме стало і з сипаями. Причина полягала в тому, що після завоювання Індії англійці почали скорочувати сипаям зарплатню та пенсії, зменшувати привілеї, якими ті традиційно користувалися. Сипайські полки почали відправляти на завоювання інших країн.

Найбільшою сипайською армією була Бенгальська, чисельність якої значно перевищувала дві разом узяті інші армії. Серед її командного складу переважали вихідці з Ауду, які, крім того, належали до двох вищих каст — брахманів і раджпутів. Сипаї-мусульмани теж належали до верхніх соціальних верств. Напередодні повстання в Індії серед сипаїв поширилися чутки про насильницьке навернення індусів і мусульман у християнство. До того ж солдатам роздали нові набої до гвинтівок, які були обгорнуті в папір, просякнутий воловим та свинячим салом. Для використання набоїв солдати мусили надкушувати паперову обгортку зубами, а це зачіпало їхні релігійні почуття, оскільки мусульмани не вживають свинини, а індуси — волового м’яса.

Повстання було повною несподіванкою для англійців. Вони не чекали, що в єдиному пориві можуть об’єднатися індуси і мусульмани, солдати і представники різних соціальних верств. Проте дуже скоро вони зрозуміли, що лави союзників можливо розколоти, оскільки справжні інтереси в них різні. Феодальна аристократія прагнула повернути собі владу, сипаї намагалися відновити привілеї, а народні маси, крім звільнення від англійського панування, хотіли зменшити феодальний гніт[3].

Англійці вдало використали існуючі протиріччя. У червні 1857 р. вони перекинули значні військові формування з Пенджабу і розпочали облогу столиці. Повсталі трималися стійко, та з часом феодальна верхівка, і навіть Вахадур-шах, почали схилятися до припинення боротьби. їм не могли надати підтримки повстанці Канпуру, оскільки між ними не існувало координації дій. У вересні 1858 р. до Делі прибули нові підкріплення з Пенджабу, які мали артилерію. Після шестиденних боїв англійцям вдалося оволодіти містом. Частина захисників заздалегідь відійшла, інші потрапили в полон і були піддані жорстоким тортурам.

Захисники Канпуру та Ауду трималися довше. В Ауді боротьбу проти англійців очолював проповідник Ахмад-шах, який користувався великою популярністю у народу. У князівстві Джхансі, одному з центрів повстання в Центральній Індії, героїчну оборону очолила молода княгиня Лакшмі Бай, яка стала символом непокори для індійського народу. Обидва герої загинули: Лакшмі Бай у бою, а Ахмад-шах був зраджений одним зі своїх прибічників-аристократів. За 50 тис. рупій зрадник передав закривавлену голову Ахмада англійцям. Однак і після загибелі керівників окремі партизанські загони продовжували чинити опір до кінця 1859 р.

Виступ сипаїв значно змінив англійську політику в Індії. Після придушення повстання англійська влада пішла на поступки індійським феодалам. У листопаді 1858 р. королева Вікторія видала звернення, в якому обіцяла «свято поважати права, честь і гідність тубільних князів». Відбулася реорганізація військових сил. В армію було направлено велику кількість англійців. Тепер на двох-трьох солдатів-індійців припадав один англієць, а в технічних частинах, зокрема в артилерії, англійці переважали.

Навіть для селян були зроблені певні поступки. У 1859 р. було прийнято закон про постійну оренду, який частково обмежував зловживання великих орендарів, що раніше зганяли селян із землі, та забороняв піднімати орендну плату[4].

В останній третині XIX ст. Індія стає найціннішою та найпривабливішою колонією Великої Британії. Як і раніше, з Індії експортується сировина та продукти харчування, ввозяться вироби промисловості, зростає товарообіг. Англійські підприємці все активніше починають ввозити до Індії капітали, здійснювати дуже вигідні інвестиції, будувати текстильні фабрики на місці. Адже це дозволяло економити на транспортних витратах та заощаджувати на зарплатні робітникам.

Будівництво фабрик, залізниць, шахт і копалень, де видобували вугілля і руду, сприяло появі нового прошарку в індійському суспільстві — промислових робітників. Формується національна буржуазія, яка на початку займається переробкою сільськогосподарської продукції, виготовленням товарів першої необхідності, але поступово нагромаджує капітал для більш серйозних справ.

Для управління такою великою країною, як Індія, потрібні були підготовлені чиновники. Молоді індійці з вищих каст здобували освіту в університетах Великої Британії, а повертаючись на батьківщину, утворювали прошарок національної інтелігенції.

Нові верстви суспільства прагнуть змінити колоніальний статус Індії, отримати всю повноту влади в своїй країні. На відміну від стихійних виступів попередніх десятиріч, вони обирають парламентські методи боротьби, створюють політичні партії та рухи. Найбільшу партію — Індійський національний конгрес (IHK) було засновано в 1885 р. Англійці дозволили діяльність цієї партії, оскільки її керівництво обрало не революційні методи боротьби, а тактику поступового тиску на владу для задоволення своїх вимог. У майбутньому саме такі дії IHK принесли їй успіх в боротьбі за незалежність багатонаціональної Індії[5].

У період зародження та розвитку капіталізму в провідних країнах Азії відбувається певна зміна колоніальних методів управління, вони стають цивілізованішими. Це дає змогу європейським інтелектуалам говорити про особливу культурну місію білої людини в країнах Сходу. Громадські і політичні діячі, що належали до різних суспільних течій — ліберали, консерватори та навіть соціалісти — почали заявляти, що з приходом європейців у країни Азії і Африки життя корінних народів покращилося. Вони почали користуватися результатами прогресу, долучатися до сучасних знань тощо.

Впливові політичні діячі виступали проти «крайнощів» колоніальної політики і висували вимоги зробити її більш «культурною», в цілому ж вони виправдовували її. Наприклад, один з лідерів німецьких соціалістів Е. Бернштейн стверджував: «Ми повинні відмовитися від утопічної ідеї покинути колоти.. Певна опіка культурних народів щодо некультурних народів є необхідністю, яку мають визнавати і соціалісти». У такий спосіб Бернштейн та його колеги підтримували «міф про тягар білої людини» щодо народів Азії та Африки[6].

2. Особливості британської колоніальної політики в Індії

Колоніальне завоювання Індії Англія здійснювала руками Отс-Індської компанії, яка була під контролем британського уряду. Англія вже в ході Семирічної війни нанесла удару Франції в Індії та Канаді та заклала фундамент своєї величезної імперії.

Центром колоніальної політики Англії стала Індія, населення якої в десять раз перебільшувало населення колоній інших держав. Завоювання Індії вимагало довгих та кривавих війн та складних дипломатичних переговорів.

Дипломатичні методи закабалення індійських князівств використовував генерал-губернатор Ост-Індської компанії Уорен Гастінг. Він широко ввів в практику компанії укладання так званих „субсидіарних договорів” з індійськими князями та посилання до них комісарів або дипломатичних агентів для того щоб ті відігравали роль радників князя.

Субсидіарні договори зазвичай передбачали обмеження самостійності князя і особливо їх відмова від ведення війни та укладання договорів без згоди компанії, розпуск військових підрозділів, які були під керуванням французьких офіцерів. Князь зобов’язувався у випадку потреби пред’явити для послуг компанії військо та платити дань, розміри якої спеціально завищувались, щоб потім вимагати нових територіальних поступок та видачі дорогоцінних металів.

Інколи компанія наштовхувалась на опір князів. Найвідомішим є протистояння Майсора. Майсор був відносно єдиним та централізованим королівством, яке прагнуло нових завоювань на півдні Індії. Вбачаючи головну загрозу своїм планам в Англії, правителі Майсора шукали підтримки у Франції. Ост- Індська компанія в свою чергу уклала союзи з правителем Хайдерабада та с марахтськими князівствами. Військові сутички в 1767 – 1784 рр. не принесли значних результатів та закінчилися підписанням мирного договору[7].

Новий правитель Майсора Тіпу-султан(1782-1799) розвернув нову дипломатичну підготовку до війни з Англією. Головні надії він покладав на Францію та Туреччину. Однак отримав відмову від обох держав, які мали більш „важливі” справи. Спроби зблизитися з Хайдерабадом та маратхськими князівствами не увінчались успіхом. У війні 1790-1792рр. Майсор програв, виплатив 33 мільйони рупій контрибуції та залишив переможцям частину своїх територій.

На час підготовки до наступної війни Тіпу-султан вже мав союзників – Хайдерабад та маратхські князівства, які стали орієнтуватися на Францію. Ост-Індська компанія боялася, що Франція пришле нові підкріплення. Наполеон під час експедиції в Єгипет прислав листа Тіпу-султану, що має намір звільнити Індію від тягаря – Англії. Але це лист перехопили англійці, Тіпу-султана вбито, а на престол посадили маріонеткового правителя.

В 1798 році уповноважений Ост-Індської компанії уклав договір з королем Ауда субсидіарний договір на умовах виплати компанії 7,6 мільйонів рупії та зменшення податків в королівстві. Остання умова була не сумісна з першою, та її порушення могло слугувати приводом до нових вимог. Вже в 1801 році компанія вимагала від Ауда територіальних поступок у вигляді компенсацій за порушення договору 1798року та дав гарантія аудському королівству на вічне володіння територією, яка в нього залишилась.

В 1803 – 1805 роках Ост-Індська компанія захопила маратхські князівства, підписавши субсидіарний договір, за яким вони оголошувались васалами компанії. В 1803 році компанія захопила володіння Великого Могола та Делі.

Наполеонівські війни тимчасово відволікли сили Англії від подальших завоювань в Індії, хоча після поразки та краху наполеонівської імперії позбавили Англії від будь-яких спроб французького втручання у справи Індії.

Після війни з Непалом в 1816 році Ост-Індська компанія обмежилась ти, що нав’язала цьому королівству договір про протекторат та добилася звільнення частини територій Непала вождям племені рахілів, які воювали в союзі з англійцями.

Прагнення поширити свою владу на північному заході Індії привело англійських колонізаторів до захоплення Сінда. Еміри Сінда були готові підкоритися Англії, але частина їх військ чинила опір і після жорстоких сутичок Компанія анексувала Сінд(1843рік). Та ж участь очікувала і Пенджаб, який в 1848 році був анексований та пограбований[8].

В 1849 році під владою Ост-Індської компанії було 2/3 територій та 3/4 населення Індії. Інша частина була підпорядкована британському ігу у вигляді 500 малих та великих залежних князівств, які підписали субсидіарні договори.

З 1813 року торгова монополія Ост-Індської компанії була відмінена, а з 1833 року її безпосередня торгова діяльність припинена. Торгові операції в Індії стали доступними для всіх англійських капіталістів, а компанія слугувала як військово-адміністративний орган.

Колонії служили інтересам панівних класів і як джерела особистого збагачення, і як прискорювачі економічного розвитку країни.

Характерним методом експлуатації було насильницьке пограбування колоніальних народів. Всевладдя в колоніях спрощувало для англійців це завдання. Не знаючи над собою контролю, вони стягували тут довільні податки й збори, вимагали хабарі й підношення, податкові чиновники були наділені судовою й поліцейською владою.

Позаекономічний примус залишався важливим методом витягу колоніального прибутку на всіх етапах історії колоніалізму. Однак його роль не була незмінної: з розвитком капіталізму на перший план висувається підпорядкування колоній потребам і інтересам буржуазії в цілому.

Колоніальна торгівля забезпечувала перевагу вивозу над ввозом. Аж до кінця XVІІІ в. багатство країни ототожнювалося із грошима у формі дорогоцінних металів і уряд проводив політикові протекціонізму: воно обмежувало й навіть забороняло ввіз іноземних товарів і продуктів, без яких країна могла обійтися, і всіляко заохочувало свій власний вивіз.

До кінця XVІІІ в. у системі намітилися зміни. Значення звичайних колоніальних товарів, відходить на другий план, зростає частка продовольчої сировини.

Перетворення Індії в ринок збуту англійських товарів, що супроводжувалося припиненням вивозу продукції індійського виробництва, привело до масового руйнування й загибелі індійських ремісників.

Англійська митна політика в колоніях була спрямована на те, щоб штучно затримати розвиток тут національної промисловості й примусити населення все необхідне купувати в Англії.

Починаючи із другої чверті XІХ ст. колоніальні володіння починають виступати як об’єкти вивозу. Уряд Англії вів активну колоніальну експансію, не жалуючи зусиль і засобів на збереження й розширення імперії, деякі представники панівних класів різко критикували цю політику й засуджували її, періодично пропонуючи ліквідувати колонії[9].

Період 30- 40 рр. XІХ ст. відзначався особливо гострою критикою колоніальної політики як у цілому, так і особливо в Індії й країнах Середнього Сходу.

Одна група — «імперіалісти», — побоювалася, що реформа колоніальної політики приведе до відділення колоній від метрополій. Тому вони наполягали на посиленні контролю над колоніями з боку Англії. Така політика асоціювалася з курсом партії торуй.

До іншої групи належали прихильники вігів. Вони виступали за витяг максимальних вигід шляхом надання більшого самоврядування колоніям.

Англійська промислова буржуазія домагалася не відмови від колоній, а реформи колоніальної політики у своїх інтересах. Вона висловлювалася за розвитку вільної торгівлі. Фрітрідерські кола виступали за ослаблення «політичного колоніалізму». І ратували за посилення економічного проникнення Англії[10].

Висновки

Отже, втративши свої колонії в Північній Америці, Англія звернула свій погляд на Індію, і, у період від 1838 по 1849 р. у війнах із сикхами й афганцями британське панування було остаточно встановлене в межах етнографічних, політичних і військових границь усього ост-індського континенту в результаті приєднання Синда й Пенджабу.

Скарб, який надходив з Індії в Англію здобувалися шляхом прямої експлуатації країни й захоплення величезних багатств. Індію наводнили виробу англійської промисловості. Що стосується місцевої промисловості, наприклад, що ніколи славилася бавовняної промисловості, то вона перебувала в занепаді.

З 1784 р. фінансове становище Індії усе більше й більше погіршувалося. Позики в Англії, вкладення капіталів англійської буржуазії в певні галузі виробництва, приводило до занепаду в інших галузях виробництва.

Створюється індійська армія, організована й вимуштрувана британськими офіцерами; з’являється вільна печатка, під патронажем англійських колонізаторів. З корінних жителів виростає нова категорія людей, що володіють знаннями, необхідними для керування країною й прислухаються до європейської науки.

Поліпшуються й відроджуються іригаційні спорудження й внутрішні шляхи сполучення. Залізниці вели до розвитку галузей, які обслуговували залізницю.

Сільська громада, її економічна основа, що трималася на самоврядуванні була зруйнована. Всі ці наслідки мали й позитивний і негативний характер. Загальним результатом колоніального пограбування Індії в другій половині XVІІІ ст. — початку XІХ ст. було величезне руйнування продуктивних сил.

Відбувалося зменшення чисельності населення й скорочення оброблюваних площ.

Таким чином, з розвитком капіталізму в імперській економічній системі відбувалися певні зрушення: колонії повністю зберігали своє значення як джерела збагачення панівних класів, але значно збільшилася їхня роль як ринки збуту товарів, об’єктів вигідного вкладення капіталів і, почасти, об’єктів заселення.

Список використаної літератури

1. Бродский Р. Нова історія країн Азії і Африки [Текст] : (1871-1917): [Учеб. пособие для ист. фак. ун-тов и пед. ин-тов] / Р. М. Бродский, З. А. Энольский,, 1986. — 332 с.
2. Бродський Р. Нова історія країн Азії та Африки. Період домонополістичного капіталізму (1642-1870]: [навч. посібник для студ. ун-тів і пед. ін-тів] / Роман Бродський, Зелік Енольський, 1979. — 285 с.
3. Васильев Л.С. История Востока.-М., 1994.
4. Ерофеев Н.. Английский колониализм в сер. XIX в.-М., 1977.
5. Збірник документів з нової історії країн Азії та Африки [Текст] : навчально-методичне видання / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. Володимира Винниченка, 2012. — 343 с. (Введено зміст)
6. Історія міжнародних відносин [Текст] : навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни / Віктор Головій [та ін.]., 2010. — 263 с. (Введено зміст)
7. Козицький Андрій Новітня історія країн Азії та Африки (1918-1999 рр.) [Текст] : Курс лекцій / Андрій Козицький,, 2000. — 158 с.
8. Новая история Индии.-М., 1961.
9. Новая история стран зарубежной Азии и Африки.-Ленинград, 1971.
10. Проблема истории Индии и стран Среднего Востока.-М., 1972.
11. Рубель, В. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) [] : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Вадим Рубель, 2007. — 558 с.
12. Синха Н.К., Банерджи А.Г. История Индии.-М., 1954.
13. Шигалина О.И. Великобритания на Среднем Востоке.-М., 1990.