Основи зовнішньоекономічної діяльності
Вступ.
1. Недержавне регулювання ЗЕД.
2. Сутність, критерії, класифікація та види фірм.
3. Можливі знижки та надбавки в зовнішній торгівлі.
4. Спільне підприємництво в Україні: сутність, передумови, стан і перспективи розвитку.
5. Економічні й адміністративні методи валютного регулювання.
6. Основні види страхування в ЗЕД.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Державне регулювання ЗЕД здійснюється методом розробки і реалізації державної зовнішньоекономічної політики. В сучасних умовах зовнішньоекономічна політика — це система заходів, спрямованих на найбільш сприятливий розвиток економічних, науково-технічних, виробничих зв'язків із зарубіжними країнами, поглиблення і розширення участі в МРТ з метою вирішення стратегічних завдань соціально-економічного розвитку країни.
Зовнішньоекономічна політика — складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.
Основні складові зовнішньоекономічної політики України:
— зовнішньоторгова політика;
— інвестиційна політика;
— політика науково-технічного співробітництва;
— валютно-фінансова політика;
— політика міграції робочої сили та ін.
Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.
Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети: забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни; стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці; створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.
1. Недержавне регулювання ЗЕД
Розвитку й регулюванню ЗЕД сприяють різноманітні недержавні і напівдержавні організації. Це торгово-промислові палати, союзи підприємців, об'єднання експортерів, імпортерів, інвестиційні фонди і т.д.
Крім державни
9/х регуляторів зобов'язань, що виникають із зовнішньоекономічних угод, існує також цілий ряд недержавних регуляторів, заснованих на торговельних порядках.
Найбільш важливими з них є:
1. Принципи міжнародних комерційних контрактів, розроблені й опубліковані в 1994 р. УНІДРУА (Міжнародний інститут по уніфікації приватного права).
2. Міжнародні правила тлумачення торговельних термінів — ИНКОТЕРМС, розроблені Міжнародною торговельною палатою (у ред. 1990 р. і 2000 р.). У цей час ІНКОТЕРМС містить 13 торговельних термінів і правила їхнього трактування.
Крім міжнародних торговельних порядків, певна роль у системі недержавного регулювання зовнішньоекономічних угод належить правилам, які визначаються попередньою практикою взаємин сторін даної угоди.
До форм недержавного регулювання зовнішньоекономічних угод варто віднести також судову й арбітражну практику, типові документи, а також типові контракти, розроблені відповідними галузевими асоціація торговців певного виду товарів.
Торгово-промислові палати — це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговельних зв'язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахунку та самофінансування. Торгово-промислові палати надають цільові інформаційні послуги.
Український Союз Промисловців і Підприємців (УСПП) як суб’єкт недержавного регулювання ЗЕД спрямовує максимум зусиль на підтримку процесів інтеграції України як країни з перехідною ринковою економікою до європейської спільноти. Головним завданням Союз вважає максимальну адаптацію національної економіки до стандартів Світової організації торгівлі і збалансований вступ до неї. Процес надання Україні статусу країни з ринковою економікою успішно завершився у 2006 році, що надало зовнішньоекономічним стосункам додаткового поштовху.
За 15 років діяльності УСПП досяг значних успіхів у налагодженні зовнішньоекономічних стосунків. Укладено 85 угод про співробітництво і партнерство, у тому числі з організаціями промисловців і підприємців Аргентини, Білорусі, Бельгії, Болгарії, Бразилії, Великої Британії, Вірменії, В’єтнаму, Данії, Ізраїлю, Іспанії, Казахстану, Китаю, Кореї, Латвії, Литви, Мексики, Польщі, Південно-Африканської Республіки, Росії, Тунісу, Туркменістану, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чилі, Японії. Усі договори є активно дійовими, оскільки контакти бізнесменів постійно розширюються, з’являються нові перспективні проекти та напрямки.
З недержавних організацій найбільший вплив на розвиток і здійснення ЗЕД роблять торгово-промислові палати. Торгово-промислова палата є недержавною некомерційною громадською організацією, що поєднує підприємства й підприємців, вона є юридичною особою, вона створюється з метою сприяння розвитку економіки країни, її інтегруванню у світову господарську систему, формуванню сучасно промислової й торговельної інфраструктури; всесвітньому розвитку всіх видів підприємництва, торговельних і науково-технічних зв'язків із закордонними країнами.
Торгово-промислові палати виконують наступні завдання:
- надання допомоги підприємцям і підприємствам,
- організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності й з державою,
- сприяння розвитку системи утворення й підготовки кадрів для підприємницької діяльності,
- надання підприємцям, їхнім об'єднанням, союзам, асоціаціям інформаційних послуг,
- сприяння розвитку експорту товарів і послуг, надання технічної допомоги суб'єктам підприємницької діяльності в проведенні операцій на зовнішньому ринку,
- вживання заходів до недопущення й перетинання несумлінної конкуренції, неділового партнерства,
- сприяння регулюванню споровши, що виникають між підприємствами, підприємцями, надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземних фірм і організацій.
2. Сутність, критерії, класифікація та види фірм
Найчастіше у зовнішньоторгових операціях приймають участь фірми. Під фірмою розуміється відособлене в процесі суспільного розподілу праці підприємство, що здійснює господарську діяльність з метою одержання прибутку. Фірми, що діють на світовому ринку , класифікуються за такими критеріями:
1) виду господарської діяльності і характеру операцій;
2) правовому становищу;
3) характеру власності;
4) приналежності капіталу і контролю;
5) об'єму операцій.
В залежності від виду господарської діяльності та характеру операцій фірми поділяються на промислові, торгові, транспортні, страхові, інженерингові, туристичні та ін.
Промислові компанії складають одну з найбільш багаточислених груп. До них відносяться фірми, в яких 50% обігу і більше складає продукція, випущена на власних підприємствах. В США, Японії і Німеччині таких компаній 2 млн. Першорядне місце серед них займають автомобільні, авіакосмічні, машинобудівні, електротехнічні, електронні і приладобудівні фірми.
В країнах з високорозвиненою ринковою економікою значне місце займають сільськогосподарскі й агропромислові компанії (США, Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Данія, Канада, Австрія і т.д.).
Торгові фірми займаються операціями купівлі-продажу і можуть входити чи в систему збуту промислових фірм, чи виступати в ролі незалежних торгових посередників.
В економіці всіх західних, а також країн, що розвиваються, важливу роль відіграють транспортні, інженерінгові, телекомунікаційні, банківські, страхові, фінансово-інвестиційні, лізингові, інноваційні та інші компанії.
Говорячи про класифікацію фірм по правовому становищу, треба відзначити, що кожна фірма, що приймає участь в господарській діяльності, в т.ч. пов'язаної з виходом на світовий ринок, відноситься до відповідної правової форми. У відповідності до норм громадянського й торгового права окремих держав правові форми фірм мають специфічні для кожної країни особливості. Разом з тим можна виділити основні види правових форм, характерних для більшості країн. Це насамперед:
- індивідуальні підприємці;
- об'єднання підприємців.
До індивідуальних підприємців відносяться фізичні особи, що здійснюють господарські операції в різних сферах діяльності (промислової, торгової, транспортної, банківської і т.д.). Фірми даної категорії підписують комерційні угоди від свого імені й несуть повну відповідальність всім своїм майном відповідно до зобов'язань фірми. Вони підлягають публічній звітності і не являються юридичними особами.
Об'єднання підприємців, в свою чергу, реалізуються в двох видах: товариство і спілка.
При організації товариств підприємці не тільки об'єднують свої капітали, але й приймають безпосередню участь в діяльності фірми, керують нею. Члени товариств несуть необмежену майнову відповідальність відповідно до зобов'язань фірми.
При організації спілок об'єднуються тільки капітали підприємців, а самі вони не приймають участі у веденні справ фірми. Керівництво фірмою здійснюють професіональні менеджери, яких призначають самі вкладники. Товариства і спілки поділяються на певні види. Існують і проміжні форми між товариствами і спілками (наприклад, командитне товариство, акціонерно-командитне товариство та ін.). Проте, більша частина фірм — це акціонерні компанії чи товариства з обмеженою діяльністю.
За характером власності фірми поділяються на приватні, державні, кооперативні; за приналежністю капіталу і контролю — на національні, іноземні й змішані.
Національними називають фірми, капітал яких належить підприємцям своєї країни. Національна приналежність визначається також місцезнаходженням і реєстрацією основної (головної) компанії. Наприклад, найбільша в світі компанія з виробництва конторського обладнання і електронно-обчислювальних машин "ІВМ" при міжнародному характері діяльності являється національною фірмою США. До іноземних відносяться фірми, капітал яких належить іноземним підприємцям повністю чи в певній частині, що забезпечує їм контроль. Іноземні фірми створюються в формі філіалів, дочірніх і акціонерних компаній закордонних головних фірм і реєструються в країні місцезнаходження. Інколи іноземні фірми грають провідну роль на ринку тої чи іншої країни, тому треба знати , якої материнської (головної) компанії належить іноземна фірма і який характер її підлеглості.
Змішаними по капіталу називають фірми, капітал яких належить підприємцям двох або кількох країн. Реєстрація змішаної форми здійснюється в країні одного із засновників на основі діючого в ній законодавства, що визначає місцезнаходження її штаб-квартири. Змішані по капіталу компанії називаються спільними підприємствами в тому випадку, коли мета їх створення — здійснення спільної підприємницької діяльності.
Форми змішаних по капіталу компаній різноманітні. Частіше всього в формі змішаних створюються такі міжнародні об'єднання як картелі, синдикати, трести, концерни. Фірми, капітал яких належить підприємцям кількох країн, називаються багатонаціональними. За об'ємом операцій фірми діляться на великі, середні і малі компанії. Тут треба мати на увазі, що в різних країнах ці поняття не являються однаковими.
3. Можливі знижки та надбавки в зовнішній торгівлі
Статистичні зовнішньоторговельні ціни — публікуються в різних національних і міжнародних статистичних довідниках. Дані ціни, що з'являються в подібних виданнях, визначаються шляхом розподілу вартості експорту або імпорту на обсяг закупленої або поставленої продукції. Ці ціни не показують конкретну ціну конкретного товару.
З погляду їхнього практичного застосування вони цікаві для розуміння загальної динаміки зовнішньої торгівлі тієї або іншої країни, для статистичних розрахунків, використовуються як приблизний орієнтир. У процесі узгодження цін експортер і імпортер, ґрунтуючись на власному аналізі даних про положення на ринку товару, приступають до переговорів, заздалегідь знаючи, на які поступки вони можуть піти. У світовій практиці ведення зовнішньої торгівлі відомо велика кількість різних знижок. Цінові знижки — метод зменшення ціни з урахуванням стану ринку й умов контракту. По оцінках фахівців, існують близько 40 різних видів цінових знижок і надбавок. До найбільш розповсюджених відносяться наступні:
— знижка продавця, коли за обсяг одноразової покупки (партії) або за стійкість покупок експортер у процесі торгу надає знижку в залежності від ситуації на конкретному ринку. Може досягати 20-30% до первісної ціни;
— знижка для ексклюзивного імпортера, фірма-імпортер є єдиним постачальником товару в країну або регіон, домагається найкращих умов для продажу цього товару, власне кажучи допомагає експортерові закріпитися на ринку даної країни. Досягає 10-15% від первісної ціни. Практикується в умовах ринку монопольної конкуренції;
— знижка «сконто», у випадку здійснення імпортером передоплати за товар, що поставляється. Як правило, така знижка надається й у випадку прямого банківського переведення грошей при оформленні товарних накладних;
— знижка традиційному партнеру (або бонусна), як правило, надається імпортеру, який тривалий час працює на ринку з тим самим експортером. У даному випадку експортер упевнений у своєму партнері покупці з погляду правильного і своєчасного виконання контрактних зобов'язань; знижка надається, як правило, на річний потік продажів товару.
— знижки за покупку позасезонного товару, як правило, надається на ринках сільгосппродукції, одягу, взуття й ін.
— дилерська знижка, надається оптовим і роздрібним торговцям, агентам і посередникам. Ця знижка повинна покривати видатки дилерів на продаж і сервіс і забезпечувати їм визначений розмір прибутку.
Розміри знижок визначаються окремо для кожного конкретного випадку. Як правило, розміри знижок варіюються між 2 і 10% від спочатку пропонованої ціни. Безумовно, досягаються і більш істотні знижки.
4. Спільне підприємництво в Україні: сутність, передумови, стан і перспективи розвитку
Відповідно до чинного законодавства України спільне підприємство може бути створене:
• шляхом його заснування;
• у результаті придбання іноземним інвестором частки участі (паю акцій) у діючому підприємстві без іноземної інвестиції;
• у результаті придбання юридичною чи фізичною особою України частки участі у підприємстві зі 100% іноземною інвестицією.
Процес створення СП на території України включає ряд послідовних етапів:
1. Розробка позицій українського партнера з питань створення СП.
2. Пошук і вибір іноземного партнера.
3. Підготовка і підписання партнерами протоколу про наміри.
4. Розробка техніко-економічного обґрунтування і його узгодження партнерами.
5. Підготовка установчих документів на базі техніко-економічного обґрунтування.
6. Реєстрація СП.
Пропозиція про створення СП на території України розробляється потенціальним засновником. Ураховуючи багатопланованість і складність питань, які необхідно вивчити при підготовці ТЕО, ініціатори створення СП можуть звертатися за консультаціями як у державні органи, так і в спеціалізовані госпрозрахункові фірми. Результатом цієї роботи є пакет документів, підготовлений партнерами, який включає:
• установчий договір про створення СП;
• Статут спільного підприємства;
• техніко-економічне обґрунтування СП.
Досвід розробки пропозицій про створення СП засвідчує, що ця робота характеризується великим обсягом, необхідністю аналізу правових, економічних та інших питань з урахуванням конкретних умов. До підготовки пакета документів про створення СП необхідно залучити групу спеціалістів, яка має бути організована на базі українського партнера і складатися з кваліфікованих експертів і обов'язково одного з майбутніх керівників СП. Після розробки основних вимог українська сторона приступає до пошуку партнера.
У випадку, коли пропозиція про створення СП виходить від іноземного партнера з викладкою основних контурів майбутнього підприємства, група спеціалістів указаного профілю аналізує дану пропозицію з подальшим уточненням позиції з іноземним партнером. Але в будь-якому випадку важливим моментом процесу створення СП є пошук і вибір партнера.
Українське підприємство, що бажає створити СП, має надати інформацію іноземним партнерам про:
• рівень якості продукції, що випускається, його порівняння зі світовими аналогами;
• технічні характеристики обладнання;
• наявність окремих споруд, а також наявність вільних площ для внеску до Статутного фонду;
• професійну підготовку і кваліфікацію кадрів;
• забезпеченість території майбутнього СП транспортними комунікаціями;
• місцезнаходження підприємства стосовно постачальника сировини, напівфабрикатів.
Позиція українського партнера включає в обов'язковому порядку вирішення питання валютного самозабезпечення СП. За законодавством потреби у валюті СП мають покривати за рахунок своїх валютних ресурсів. Потреби і надходження в іноземній валюті мають бути збалансовані, тобто рівні, що і буде означати на практиці реалізацію принципу валютного самозабезпечення. Конкретні деталі постачання і реалізації в іноземній валюті будуть розроблені партнерами в процесі переговорів і підготовки ТЕО, проте на перших етапах створення СП український партнер мусить мати загальну схему валютного самозабезпечення.
Пошук іноземного партнера спирається на загальновизнану у світовій практиці систему. Передусім необхідно накреслити коло фірм-продуцентів, які відомі на світовому ринку, що і робить український учасник за допомогою спеціалізованої служби Торгово-промислової палати України або через консультаційно-посередницькі фірми, або через зовнішньоторговельні об'єднання.
Як і будь-яка фірма у світі, потенційний український учасник СП мусить мати у своєму розпорядженні систему критеріїв, за допомогою яких він відбере певну кількість фірм (8-10) для подальшого детального вивчення. До таких показників належать:
• розміри активів і їх динаміка в останні два-три роки;
• співвідношення між власними і запозиченими капіталами;
• співвідношення між основним і оборотним капіталом;
• кількість зайнятих на підприємстві;
• динаміка отриманого прибутку в останні два-три роки.
Ці абсолютні показники мають бути доповнені рядом відносних показників, які в цілому характеризують різні аспекти вкладення капіталу.
Після того, як будуть відібрані три-чотири найбільш відповідні фірми, українське підприємство направляє їм офіційні запити. В запитах викладаються загальні вимоги до створюваного СП, вказуються технічні характеристики продукції, яка пропонується до випуску. Відомості, викладені в запиті, дають можливість іноземному партнеру уявити масштаби запланованого СП, загальні підходи до рівня конкурентоспроможності, можливий попит на продукцію на внутрішньому ринку, наявність споруд чи необхідність нових побудов для СП.
При виборі партнера використовується також практика проведення міжнародних тендерів (торгів). Тендери можуть бути проведені як відкриті, так і закриті. У випадку проведення відкритих тендерів українські учасники зацікавлені в найбільш представницькій участі іноземних фірм, щоб забезпечити собі вибір торгів, у них можуть взяти участь лише деякі іноземні фірми. Це можливо за наявності особливого інтересу партнера базової країни, а також при бажанні залучити до тендерів лише певне коло фірм, добре відомих у тій чи іншій галузі.
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється міськими державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених чинним законодавством України.
Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі порушення встановленого порядку реєстрації, а з мотивів її недоцільності не допускається. Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій має бути оформлена письмово із зазначенням мотивів відмови і може бути оскаржена у судовому порядку.
Статутний фонд спільного підприємства — це сукупність внесків засновників, які надаються в "повне господарське відання (володіння, користування, розпорядження) підприємству, яке вони створюють.
Обов'язковість створення Статутного фонду спільного підприємства передбачена законодавством України. При цьому частка іноземного інвестора у Статутному фонді має становити не менше 10 відсотків. Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.
Іноземний інвестор може здійснювати свій внесок до Статутного фонду спільного підприємства у вигляді:
• іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;
• валюти України при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
• будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;
• акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у Статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
• грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
• будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
• прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
• інших цінностей відповідно до чинного законодавства України.
Внески іноземного інвестора та його українського партнера до Статутного фонду підприємства оцінюються в іноземній конвертованій валюті України за домовленістю сторін на підставі цін міжнародних ринків або ринку України.
Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом національної валюти України, визначеним Національним банком України.
При реінвестиціях прибутку, доходу та інших коштів, одержаних у валюті України внаслідок здійснення іноземних інвестицій, перерахування інвестиційних сум проводиться за офіційним курсом національної валюти України, визначеним Національним банком України на дату фактичного здійснення реінвестицій.
Питання про формування Статутного фонду, який є основою для майбутньої діяльності спільного підприємства, вирішується партнерами. Виходячи з уяви про масштаби діяльності спільного підприємства, оцінюється його загальна вартість на момент виходу на проектну потужність з метою встановлення оптимального розміру капіталу, який необхідний для забезпечення першого етапу спільного підприємства. У подальшому Статутний фонд спільного підприємства може поповнюватись за рахунок прибутків від господарської діяльності, а при необхідності також за рахунок додаткових внесків його учасників.
Вартість споруд, будинків, інженерних комунікацій, об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури, які входять до складу внеску українського учасника, визначається виходячи з вартості нових будинків, комунікацій, споруд, побудованих в Україні за договорами з іноземними будівельниками, будівельно-монтажними фірмами і організаціями. При цьому вартість діючих будинків, споруд має бути зменшена на відсоток їх зносу за діючими в Україні нормами амортизації.
Оцінка вартості ліцензій та ноу-хау також необхідна, якщо вони подаються партнерами до Статутного фонду як внесок. Вартість оцінюється, виходячи з:
• виду об'єкта, що передається за ліцензією, або її правової охорони;
• ціни одиниці продукції, що виробляється на базі ліцензії;
• обсягу продукції, що виробляється протягом дії ліцензії (від 5-ти до 10-ти років). У цьому випадку розмір плати визначається від 2 до 7% вартості продукції, що випускається. Окрім вищевикладених загальних підходів, на практиці в Україні використовують і інші критерії. До них слід віднести:
1) унікальні ліцензії;
2) рівень освоєння і використання фірмою-ліцензіатом технології, що продається, з урахуванням одержаного комерційного ефекту;
3) термін освоєння ліцензії;
4) перспективи виходу ліцензіата на нові ринки збуту продукції.
Проводячи аудит Статутного фонду, аналізують:
• відповідність розмірів оголошеного Статутного фонду;
• первинні документи про внески засновників та правильність їх оформлення;
• правильність іноземних інвестицій;
• відповідність іноземної інвестиції до кваліфікаційних ознак залежно від періоду її внесення;
• дані про інвентаризацію майнових внесків;
• дані про реєстрацію (перереєстрацію) іноземних інвестицій;
• своєчасність внесення внесків та відображення їх у бухгалтерському обліку;
• факти збільшення (зменшення) розміру фонду та дані про їх реєстрацію;
• структуру фонду (частки);
• документи про відчуження іноземних інвестицій.
5. Економічні й адміністративні методи валютного регулювання
Особливістю механізму нормативно-правового регулювання валютних відносин є їх особлива природа, яка визначається розробленою державою моделлю функціонування національного валютного ринку України, формами участі резидентів в іноземних та міжнародних валютних ринках. Валютні відносини в цілому регулюються за допомогою трьох засобів правового регулювання: припису, дозволу і заборони.
Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити як режим валютних обмежень. Сутність такого режиму полягає в законодавчій або адміністративній забороні, лімітуванні або регламентуванні операцій з валютою або валютними цінностями. Введення валютних обмежень може диктуватися економічними або політичними причинами.
Валютні обмеження полягають у дорученні Національному банку керувати валютними операціями, їх ліцензуванні, можливості блокування валютних рахунків, вимозі обов'язкового продажу 50 % надходжень в іноземній валюті на валютному ринку України. Одним із важливих валютних обмежень є заборона обігу і використання іноземних валют як платіжного засобу.
Таким чином, законодавство України надає загальний дозвіл на ведення валютних операцій, але в суворо обмеженому порядку і при забороні здійснення певних дій. Згідно з цим вказаним загальним дозволом кожний конкретний суб'єкт має право бути власником валютних цінностей з усіма повноваженнями, що з цього випливають: володіння, користування і розпорядження валютними цінностями. Але при загальному дозволі є певні обмеження:
1. Регулювання переказів та платежів за кордон, вивезення капіталу, репатріації прибутків, золота, грошових знаків та цінних паперів.
2. Обмеження вільної купівлі та продажу іноземної валюти та зобов'язання продавати частину іноземної валюти в обмін на національну валюту.
3. Здійснення валютних операцій у центральних або спеціально уповноважених банках.
4. Контроль за створенням та ліквідацією авуарів резидентів у країні (авуари — це кошти, що належать резидентам або нерезидентам і зберігаються на рахунках в іноземних банках).
5. Контроль за створенням та ліквідацією авуарів нерезидентів — учасників валютних операцій в країні.
6. Контроль за інвестуванням нерезидентів в економіку України та резидентів в економіку інших країн.
7. Здійснення декларування, попереднього дозволу, контролю або заборони у здійсненні окремих видів валютних операцій.
Основним документом нормативно-правової бази, що регулює валютні операції учасників ЗЕД, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. Цей Декрет установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
Декрет містить визначення основних термінів, які використовуються у сфері валютного регулювання. Так, поняття "валютні цінності" має такі значення:
— валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;
— іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;
— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігацій купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;
— банківські метали — це золото, срібло, платина, метала платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
Слід зазначити, що під терміном "валюта України" розуміють як власне валюту України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України, а під терміном "іноземна валюта" — як власне іноземну валюту, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах.
Валютні операції визначаються цим Декретом як:
— операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
— операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;
— операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено актами валютного законодавства України. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визначається Національним банком України. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну.
Уповноважені банки зобов'язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів. Національний банк України зобов'язаний проводити політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб'єктом міжбанківського валютного ринку України.
Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:
а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:
— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами-резидентами іноземної валюти на суму, Що визначається Національним банком України;
— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами-резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;
— платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;
— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;
б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених законодавством України;
в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;
д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладахза межами України, за винятком:
— відкриття фізичними особами-резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;
— відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;
— відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому п. 5 ст. 1 вказаного Декрету;
є) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину.
Одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії. Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України. Відмова у видачі Національним банком України ліцензії може бути оскаржена в суді.
Торгівля іноземною валютою на території України здійснюється юридичними особами — резидентами і нерезидентами через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного банку України, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку визначаються Національним банком України.
Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України:
а) від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів;
б) мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам — резидентам.
Фізичні особи — резиденти і нерезиденти мають право продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію Національного банку України, або за їх посередництвом — іншим фізичним особам-резидентам.
Фізичні особи-резиденти мають право купувати іноземну валюту в уповноважених банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали ліцензію Національного банку України, або за їх посередництвом — у інших фізичних осіб — резидентів і нерезидентів.
У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.
Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.
Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях.
Офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком України відповідно до постанови НБУ від 06.03.2001 р. № 98. Офіційний курс встановлюється:
— щоденно — для вільно конвертованих валют (1 група Класифікатора іноземних валют Національного банку України та для іноземних валют інших країн, які є головними зовнішньоекономічними партнерами України);
— один раз на місяць — для інших іноземних валют;
— один раз на місяць повторно — для спеціальних прав запозичення.
Офіційний курс гривні до іноземних валют розраховується:
— до долара США — на підставі котирування валюти на міжбанківському валютному ринку, а також з урахуванням інформації про діючий офіційний курс Національного банку України та про проведені ним операції з купівлі-продажу іноземних валют;
— до інших вільно конвертованих валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу, — на підставі інформації про щоденний фіксинг Європейського центрального банку поточних крос-курсів валют до євро та поточні крос-курси відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, у тому числі тих, що публікує газета "Financial Times";
— до вільно конвертованих валют, які обмежено використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних валют — на підставі інформації про крос-курси, розраховані відповідно до курсу гривні до долара США та курси національних валют до долара США, встановлені центральними (національними) банками держав СНД та Балтії; крос-курси, розраховані відповідно до курсу гривні до долара США, та поточні крос-курси відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, у тому числі тих, що публікує газета "Financial Times".
Розрахунок офіційного курсу гривні до іноземних валют здійснюється Департаментом валютного регулювання та затверджується Головою Національного банку України або його першим заступником. Національний банк установлює офіційний курс гривні до іноземних валют без зобов'язання здійснювати за ним операції з купівлі-продажу іноземної валюти. Офіційний курс гривні до іноземних валют використовується резидентами та нерезидентами України для здійснення бухгалтерського обліку операцій з іноземною валютою, а також в інших випадках, передбачених чинним законодавством України. Національний банк у межах своїх повноважень щодо забезпечення стабільності гривні може впливати на формування офіційного валютного курсу в результаті купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України.
Національний банк України може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію Національного баніту України, за винятком операцій, пов'язаних зі строковими (ф'ючерсними) угодами.
Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягає обов'язковому декларуванню у Національному банку України. Порядок і терміни декларування встановлюються Національним банком України.
Порядок, види, форми і терміни подання звітності резидентами і нерезидентами про їх валютні операції визначаються Національним банком України за погодженням з Міністерством статистики України з урахуванням чинного законодавства України. Несвоєчасне подання, приховування або перекручування звітності про валютні операції тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.
Декрет визначає також повноваження державних органів і функції банківської системи у сфері валютного регулювання і валютного контролю. Так, Національний банк України:
— здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;
— складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
— контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
— визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
— видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;
— нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
— установлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях, згідно зі ст. 8 зазначеного Декрету;
— установлює за погодженням з Міністерством статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;
— забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.
Кабінет Міністрів України:
— визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;
— бере участь у складанні платіжного балансу України;
— забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;
— забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України згідно із ст. 14 цього Декрету;
— визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України. Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Валютному контролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна.
Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах своїх повноважень.
Національний банк України є головним органом валютного контролю, що здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів, забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України, а Державний митний комітет України здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
6. Основні види страхування в ЗЕД
Страхування — це система економічних відносин, яка полягає в утворенні за рахунок підприємств, організацій і населення спеціального фонду засобів для відшкодування збитків у майні, завданих у результаті стихійного лиха та інших несприятливих випадкових явищ, а також для надання громадянам (та їхнім сім'ям) допомоги під час різних подій в їхньому житті (досягнення певного віку, втрата працездатності, смерть і т.д.). У страхуванні обов'язковою є наявність двох сторін: страхової організації (страховика) та юридичних і фізичних осіб, які вносять у страхову організацію встановлені платежі. Окрім того, учасниками страхових відносин можуть виступати застрахований, вигодоодержувач, особа, призначена для отримання страхової суми, тобто треті особи, яким завдається шкода (збиток) діями страхувальника.
Характерні риси страхування:
• цільове акумулювання коштів, які використовуються тільки на покриття втрат у заздалегідь обумовлених випадках;
• ймовірний характер відносин, оскільки заздалегідь невідомо, коли наступить відповідна подія, якою буде її сила і кого зі страхувальників вона стосуватиметься;
• зворотність коштів, оскільки вони призначені для виплати всім страхувальникам у сукупності (але не кожному страхувальнику зокрема).
У процесі страхування відбувається перерозподіл коштів між учасниками створення спеціального страхового фонду: відшкодування збитків одному чи кільком страхувальникам здійснюється шляхом його розподілу на всіх. Кількість страхувальників, які вносять платежі протягом певного періоду часу, більша від кількості отримуючих відшкодування (допомогу).
Страхування проводиться в основному у грошовій формі, хоча за певних умов буває також натуральне страхування. Історично першою була розкладкова система страхування, при якій головним моментом взаємин між страхувальниками було реальне виникнення збитків в одного чи кількох власників майна. Внесок кожного учасника страхування, необхідний для покриття фактичної суми збитків, визначався з огляду на величину збитків, тобто він розкладався на всіх страхувальників. У сучасних умовах переважає система страхування, що ґрунтується на внесенні страхувальником твердо встановленої, заздалегідь нарахованої суми платежів, яка не залежить від розміру збитків, що виникли даного року; відповідне відшкодування втрат відбувається за рахунок створеного з попередніх внесків фонду.
Види страхування. Розрізняють:
• майнове страхування, об'єктом якого є різноманітні матеріальні цінності;
• особисте страхування, де основою економічних взаємин є події у житті фізичних осіб;
• страхування відповідальності, предметом якого виступають найрізноманітніші зобов'язання страхувальника щодо відшкодування збитків (шкоди) третім особам.
Страхування може проводитися добровільно, на основі угоди сторін, а також в обов'язковому порядку, коли це передбачено відповідним законодавством. До особливих форм страхування належать перестрахування та співстрахування, які дозволяють розподілити і перерозподілити великий ризик між багатьма страховими організаціями.
Загалом страхові відносини виникли у зв'язку з різними несприятливими явищами. У міру розвитку суспільства страхування поширюється також на події, зумовлені виробничою діяльністю людей, розвитком техніки тощо.
В Україні державний контроль за роботою страхових організацій здійснює Укрдержстрахнагляд, діяльність котрого ґрунтується на Законі України «Про страхову діяльність» від 7 березня 1996 № 47.
Страховий захист — це:
1) економічна категорія, що відображає сукупність розподільчих і перерозподільчих відносин, пов'язаних із уникненням чи відшкодуванням втрат, завданих виробництву та життєвому рівню населення стихійними лихами та іншими надзвичайними подіями. Ці відносини зумовлюють об'єктивну необхідність формування страхового фонду суспільства;
2) сукупність перерозподільчих відносин щодо уникнення та відшкодування збитків, а також надання матеріальної допомоги громадянам під час втрати чи пошкодження конкретних матеріальних об'єктів або втрат у сімейних доходах населення у зв'язку з втратою здоров'я та іншими подіями (наприклад, страховий захист сільськогосподарського виробництва, врожаю сільськогосподарських культур, майна, життя та здоров'я громадян).
Страховий захист як економічна категорія характерний для всіх суспільно-економічних формацій. Він пов'язаний із вічною категорією випадку, з ризикованим характером суспільного виробництва, з дією протиріччя між суспільним виробництвом і руйнівними силами природи. Хоч суспільство в ході розвитку продуктивних сил використовує досягнення науки та техніки для попередження впливу стихії на виробництво матеріальних благ чи локалізації цього впливу, проте природні стихійні сили, пожежі, вибухи, транспортні та дорожні катастрофи, хвороби і смертність людей у працездатному віці, а також інші надзвичайні події завдають збитків народному господарству та життєвому рівню людей. Суспільство не може допустити порушення безперебійності виробництва, оскільки це торкається його життєвих інтересів. Тому ці об'єктивні фактори неминуче породжують відносини між людьми, пов'язані з необхідністю відшкодування завданих збитків, відносини, які у сукупності і становлять економічну категорію страхового захисту суспільного виробництва.
Найхарактернішою, специфічною для даної економічної категорії є ознака надзвичайності, яка відображає, з одного боку, наявність певного ризику, тобто можливості виникнення страхового випадку та його руйнівних наслідків, а з іншого — об'єктивну необхідність відшкодування завданих надзвичайних збитків, тобто захисних засобів людини від вказаних наслідків випадкових подій.
Відповідно до вимог цієї економічної категорії здійснення певних заходів стає можливим тільки шляхом відособлення частини сукупного суспільного продукту та раніше створеного національного багатства для формування страхового фонду. Тим самим економічна категорія страхового захисту втілюється у страховому фонді, який становить собою сукупність різних цільових страхових натуральних запасів і грошових страхових фондів. Формування цільових страхових фондів можливе, як в процесі розподілу, так і перерозподілу матеріальних благ і фінансових ресурсів. Одним із перерозподільчих методів формування страхового фонду є метод страхування, при якому страховий фонд створюється з допомогою фіксованих грошових внесків учасників страхування та використовується за цільовим призначенням і тільки серед платників внесків.
Висновки
У всіх країнах без винятку, а особливо в державах з перехідною економікою, де економічні відносини нестабільні, державне втручання в розвиток ЗЕД являється об'єктивною необхідністю. Це пов'язано головним чином з метою захисту національних інтересів при здійсненні ЗЕД, більш повного використання ЗЕД як фактору економічного росту.
В період до перебудови економіка країни носила автаркічний (закритий) характер. Управління економікою (в тому числі ЗЕД) будувалось на монополії держави і переважно на адміністративних методах управління. В таких умовах безпосередній виробник не був зацікавлений в розвитку експортної діяльності. Прямі зв'язки між виробниками і споживачами були відсутні. Не було чіткої концепції ЗЕД, яка б відображала її мету, пріоритети і методи їх досягнення.
В умовах ринкових відносин(переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється .Цей вплив набуває форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.
Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку його зв'язків із зарубіжними партнерами.
Список використаної літератури
1. Гребельник О. Основи зовнішньоекономічної діяльності : Підручник/ М-во освіти і науки України, Київський нац. торговельно-економічний ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -382 с.
2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність : Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. -К.: Кондор, 2007. -166 с.
3. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. -3-тє вид. перероб. і доп.. -К.: Знання-Прес, 2002. -382 с.
4. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность : Учебно-практическое пособие/ Е. Прокушев,. -М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. -207, с.
5. Решетов В. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності : Навч.-метод. пос. для студ. ВНЗ спец. 7050106 "Облік і аудит"/ Валерій Решетов,. -Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. -139 с.
6. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність : Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -375 с.
7. Управління зовнішньоекономічною діяльністю : Навч. посібник для студ. вуз./ Під заг. ред. А.І. Кредісова; Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим. -К.: ВІРА-Р, 1998. -447 с.