1. Економічні потреби, їх суть і структура.

2. Суть і причини інфляції

3. Прибуток і рентабельність підприємства.

4. Земельна рента, її види та механізм створення.

Список використаної літератури.

1. Економічні потреби, їх суть і структура

Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності — Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових економічних категорій.

Потреби — це категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. В структурі потреб суспільства можна виділити кілька типів відносин, що характеризують зв'язок людей з умовами життєдіяльності: ставлення до природи (потреби у спілкуванні з природою, в охороні природи); до існуючих засобів життя (потреби у засобах виробництва і предметах споживання); до себе та інших людей (потреба у самовираженні, саморозвитку, у соціальному статусі, спілкуванні); до праці та дозвілля (потреба у цікавій, творчій праці, у відпочинку та ін.).

Сутність потреб можна проілюструвати на прикладі становлення нових потреб, які завжди виникають із такого ставлення людей до умов життєдіяльності, що характеризується бажанням змінити ці умови. Наприклад, потреба у підвищенні швидкості пересування, яка виникає як бажання змінити існуючі способи пересування. Матеріальні засоби реалізації цього бажання ще відсутні, тому воно втілюється в казкових килимах — літаках. Проте потреба вже виникла, і вона спонукає людство до пошуків реальних шляхів її задоволення — до винаходу автомобіля, поїзда, літака.

На підставі загального визначення можна конкретизувати уявлення про потреби як предмет дослідження економічної теорії.

Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. "Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)…" — зазначав Ф. Енгельс. [6, c. 239-240]

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами та об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів і послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні — це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні та ін.;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб'єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентноздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого та ін.

За об'єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби — в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.). фізіологічні потреби передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв'язком з біологічними функціями організму людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є фізіологічні (біологічні) потреби, то соціальним потребам суспільства — потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на економічні та соціальні, Перші відбивають відношення до праці як вимушеної діяльності і виявляються як необхідність економії праці, що є критерієм розвитку економіки суспільства. Другі — це потреби у розвитку його соціальної сфери — освіти, науки, культури, мистецтва. У механізмі відтворення економічні та соціальні потреби взаємопов'язані та рівнозначні. Їх рівнозначність полягає в тому, що освіта, охорона здоров'я, виховання дітей, культура, задоволення від роботи постійно реалізуються в економії праці;

б) матеріальні — потреби в матеріальних благах та послугах і духовні — потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

в) першочергові — потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров'я), та непершочергові — потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти).

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби. Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби перестають бути рушійним мотивом для людини. В неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби. Останні задають програму діяльності, а діяльність забезпечує можливість їх задоволення. Потреби визначають зміст майбутньої діяльності і необхідний рівень її ефективності: діяльність повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні і платоспроможні.

Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни. Платоспроможні — потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення). Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і лише те, що можна оплатити. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного попиту може відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Тим самим суперечність між потребами та виробництвом набуває форми незбалансованого попиту і пропозиції на товари і послуги. [2, c. 277-278]

2. Суть і причини інфляції

Спираючись на знання закону кількості грошей в обігу, важливо усвідомити суть процесу інфляції, механізму його функціонування та наслідків, що в тій або іншій мірі властиві паперово-грошовій системі будь-якої держави.

Термін «інфляція» (лат. inflatio — надування) з'явився в обороті в середині XIX ст. як відображення кризового стану грошової системи США, що виник внаслідок величезного випуску в обіг паперових доларів у роки Громадянської війни 1861-1865 pp. Ототожнення інфляції із знеціненням грошей і зростанням товарних цін продовжує існувати і в наших підручниках. Але, на нашу думку, сучасна інфляція пов'язана не лише з падінням купівельної сили грошової одиниці, а й охоплює загальноекономічні процеси, що народжують дисбаланс і протиріччя як у сфері виробництва, так і у сфері обігу, обмежує виробниче і особисте споживання, вражає інші сфери економічного життя суспільства.

Формами прояву інфляції є зростання товарних цін, поглиблення товарного дефіциту, хронічний бюджетний дефіцит, падіння валютного курсу національної грошової одиниці, а в кінцевому рахунку, зниження купівельної спроможності грошей.

Тобто зростання цін може викликатися трьома факторами: зростанням кількості грошей в обігу, наростанням швидкості обігу грошей і скороченням фізичного обсягу виробництва. При цьому швидкість обігу грошей є відносно стабільною, тому основними причинами зростання цін можуть бути емісія надлишкової маси грошей і зменшення фізичного обсягу виробництва. А оскільки амплітуда коливання фізичного обсягу виробництва є значно меншою, бо визначається об'єктивними чинниками, то звідси вплив на інфляцію динаміки пропозиції грошей вважається вирішальним. Ці положення і лягли в основу обґрунтування так званої грошової теорії інфляції школи монетаристів. її голова М.Фрідмен єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей.[5, c. 214-216]

Кейнсіанці, вже не заперечуючи ролі тривалого зростання пропозиції грошей, вважають ліберальну грошово-кредитну політику передумовою інфляції, а першопричинами — ті чинники, які стимулюють витрати і пропозицію. Ось чому монетарна політика має бути настільки ліберальною, наскільки це потрібно для підтримки економіки і високої зайнятості. Приміром, дії уряду України в 1991-1993 pp. легко вписуються у кейсіанські рамки уявлень про причини інфляції, а пізнішого періоду — в монетаристську модель жорсткої монетарної політики. їх можна відобразити так.

Механізм дії інфляційного процесу в Україні склався не внаслідок війни чи циклічних коливань виробничого циклу, як це траплялося в інших країнах, а став результатом структурної не-збалансованості відтворювального процесу і його галузей. Крім низки зовнішніх і внутрішніх причин, важливу деструктивну роль тут зіграли інституційні основи, серед яких утопічність економічної системи, вичерпність адміністративних важелів та нездатність учасників перебудови замінити їх дію ринковим механізмом конкурентного збалансування виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Якби, наприклад, інфляцію творили лише монетарні чинники, то найрадикальнішим способом обмеження й витіснення інфляції була б грошова реформа. Тоді б лише насильне врівноваження грошово-товарної маси здатне було б припинити інфляцію, стабілізувати фінансову систему і створити умови для початку економічного зростання. Якщо після грошової реформи цього не сталося, то очевидно, що в Україні інфляційний процес сформувався на основі багатьох немонетарних чинників. І навіть грамотно і організовано проведена грошова реформа не дозволила досягти повного оздоровлення економіки і грошової системи. Зокрема, початкові економічні перетворювання, які швидко впорядковували б господарську діяльність усіх підприємств незалежно від форм власності, раціоналізували інвестиції і прискорили процес конверсії військового виробництва лише розпочалися. Мало обґрунтованою була кредитна політика та її нормативно-законодавче забезпечення. Зберігалася загроза прийняття популістських рішень і неконтрольованого фінансування підприємств державного сектора.[8, c. 145-146]

3. Прибуток і рентабельність підприємства

Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність і самостійність підприємств у виробленні та прийнятті управлінських рішень по забезпеченню ефективності їхньої діяльності. Ефективність виробничої, інвестиційної і фінансової діяльності підприємства виражається в досягнутих фінансових результатах. Загальним фінансовим результатом є прибуток.

Прибуток виконує наступні функції:

1. Характеризує економічний ефект, одержуваний у результаті діяльності підприємства. Але всі аспекти діяльності оцінити не можливо, саме тому при аналізі виробничо-господарської діяльності підприємства використовується система показників.

Значення прибутку полягає в тому, що вона відображає кінцевий фінансовий результат. Разом з тим, на величину прибутку, його динаміку впливають фактори як залежні, так і не залежні від зусиль підприємства.

Практично поза сферою впливу знаходиться кон'юнктура ринку, рівень цін на споживані матеріально-сировинні і паливні ресурси, норми амортизаційних відрахувань. Певною мірою залежать від підприємства такі фактори, як рівень цін на реалізовану продукцію і заробітну плату, рівень господарювання, компетентність керівництва і менеджерів, конкурентноздатність продукції, організація виробництва і праці, його продуктивність, стан і ефективність виробничого і фінансового планування.

Перераховані фактори впливають на прибуток не прямо, а через обсяг реалізованої продукції і собівартість. Тому для пояснення кінцевого фінансового результату необхідно зіставити вартість обсягу реалізованої продукції і вартість ресурсів і витрат, використовуваних у виробництві.

2. Прибуток також має стимулюючу функцію. її зміст полягає в тому, що вона одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства. Реальне забезпечення принципу самофінансування визначається отриманим прибутком. Частка чистого прибутку, що залишилася в розпорядженні підприємства після сплати податків та інших обов'язкових платежів, має бути достатньою для фінансування розширення виробничої діяльності, науково-технічного і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників.

3. Прибуток також є одним із джерел формування бюджетів різних рівнів.

Тому для того, щоб управляти прибутком, необхідно проводити об'єктивний систематичний аналіз формування, розподіли і використання прибутку, що дасть змогу виявити резерви її зростання. Такий аналіз важливий як для внутрішніх, так і для зовнішніх суб'єктів, оскільки зростання прибутку визначає ріст потенційних можливостей підприємства, підвищує ступінь його ділової активності, збільшує розміри доходів засновників і власників, характеризує фінансове здоров'я підприємства.[3, c. 421-423]

У задачі аналізу входить:

1. Оцінка плану прибутку.

2. Вивчення стану і структури прибутку в динаміці.

3. Виявлення і кількісний вимір факторів впливу, що формують прибуток.

4. Виявлення резервів зростання прибутку.

Оскільки прибуток є абсолютним показником прибутковості, то рівень рентабельності — це відносний показник. Показники рентабельності характеризують фінансові результати й ефективність діяльності підприємства. Вони є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку підприємства. Підприємство буде вважатися рентабельним, якщо результати від реалізації покривають витрати виробництва, і, крім того, утворять суму прибутку, достатню для нормального функціонування підприємства.

Прибуток — найпростіша й одночасно найскладніша категорія ринкової економіки. її простота визначається тим, що вона є стержнем і головною рушійною силою економіки ринкового типу, основним спонукальним мотивом діяльності підприємців у цій економіці. У той же час її складність визначається різноманіттям сутнісних сторін, які вона відображає, а також різноманіттям видів, у яких вона виступає.

Розглядаючи сутність прибутку, потрібно у першу чергу відзначити такі його характеристики:

1. Прибуток являє собою форму доходу підприємця, що здійснює певний вид діяльності. Ця зовнішня, найпростіша форма вираження прибутку є разом з тим недостатньою для його повної характеристики, тому що в низці випадків активна діяльність у якій-небудь сфері може і не бути пов'язаною із одержанням прибутку (наприклад, діяльність політична, благодійна і т.п.).

2. Прибуток є формою доходу підприємця, що вклав свій капітал з метою досягнення певного комерційного успіху. Категорія прибутку нерозривно пов'язана з категорією капіталу — особливим фактором виробництва — і в усередненому вигляді характеризує ціну функціонуючого капіталу.

3. Прибуток не є гарантованим доходом підприємця, що вклав свій капітал у той чи інший вид бізнесу. Він є результатом тільки вмілого й успішного здійснення цього бізнесу. Прибуток є певною мірою і платою за ризик здійснення підприємницької діяльності.

4. Прибуток характеризує не весь доход, отриманий у процесі підприємницької діяльності, а тільки ту частину доходу, що «очищена» від понесених витрат на здійснення цієї діяльності.

Іншими словами, у кількісному вираженні прибуток є залишковим показником, що представляє собою різницю між сукупним доходом і сукупними витратами в процесі здійснення підприємницької діяльності.

5. Прибуток є вартісним показником, вираженим у грошовій формі. Така форма оцінки прибутку пов'язана з практикою узагальненого вартісного обліку всіх пов'язаних з ним основних показників — вкладеного капіталу, отриманого доходу, понесених витрат і т.п., а також з діючим порядком податкового його регулювання.

З врахуванням розглянутих основних характеристик прибутку його поняття в найбільш узагальненому вигляді може бути сформульоване в такий спосіб: «Прибуток являє собою виражений у грошовій формі чистий доход підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності, що представляє собою різницю між сукупним доходом і сукупними витратами в процесі здійснення цієї діяльності». Розглянемо, яку роль відіграє прибуток підприємства в умовах ринкової економіки (рис. 1).

Прибуток підприємства характеризується не тільки своєю багатоаспектною роллю, але і різноманіттям видів, у яких він виступає. Під загальним поняттям «прибуток» розуміються всілякі його різновиди, що характеризуються в даний час декількома десятками термінів. Усе це вимагає певної систематизації використовуваних термінів. [1, c. 261-264]

Розглянемо види, що будуть використані в роботі.

Прибуток від реалізації продукції— товарів, робіт, послуг — є основним його видом на підприємстві, безпосередньо пов'язаним з галузевою специфікою його діяльності. Аналогом цього терміна виступає термін «прибуток по основній діяльності». В обох випадках під цим прибутком розуміється результат господарювання по основній виробничо-збутовій діяльності підприємства.

Операційний прибуток є результатом операційної (виробничо-збутової чи основної для даного підприємства) діяльності.

Валовий прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за винятком всіх операційних витрат, як постійних, так і змінних (балансовий прибуток відповідно являє собою різницю між усією сумою чистого доходу підприємства і всією сумою його поточних витрат).

Чистий прибуток характеризує суму балансового (чи валового) прибутку, зменшеного на суму податкових платежів за рахунок його.

За характером оподаткування прибутку виділяють оподатковувану і неоподатковувану податком його частини. Такий розподіл прибутку відіграє важливу роль у формуванні податкової політики підприємства, тому що дає змогу оцінювати альтернативні господарські операції з позицій кінцевого їхнього ефекту. Склад прибутку, що не підлягає оподатковуванню, регулюється відповідним законодавством.

За розглянутим періодом формування виділяють прибуток попереднього періоду (тобто періоду, що передує звітному), прибут звітного періоду і прибуток планового періоду (планований прибуток). Такий розподіл використовується з метою аналізу і планування для виявлення відповідних трендів її динаміки, побудови відповідного базису розрахунків і т.п.

Прибуток являє собою кінцевий фінансовий результат, що характеризує виробничо-господарську діяльність усього підприємства, тобто складає основу економічного розвитку підприємства. Зростання прибутку створює фінансову основу для самофінансування діяльності підприємства, здійснюючи розширене відтворення. За рахунок його виконується частина зобов'язань перед бюджетом, банками й іншими підприємствами. Таким чином, прибуток стає найважливішим показником для оцінки виробничої і фінансової діяльності підприємства. Він характеризує кошториси його ділової активності і фінансове благополуччя.

За рахунок відрахувань від прибутку в бюджет формується основна частина фінансових ресурсів держави, регіональних і місцевих органів влади, і від їхнього збільшення значною мірою залежать темпи економічного розвитку країни, окремих регіонів, збільшення суспільного багатства і, у кінцевому рахунку, підвищення життєвого рівня населення. Прибуток являє собою різницю між сумою доходів і збитків, отриманих від різних господарських операцій. Саме тому він характеризує кінцевий фінансовий результат діяльності підприємств.

Основними показниками прибутку, використовуваним для оцінки виробничо-господарської діяльності, виступають: балансовий прибуток, прибуток від реалізації виробленої продукції, валовий прибуток, оподатковуваний прибуток, прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства чи чистий прибуток.

Оскільки основну частину прибутку підприємства одержують від реалізації продукції, що випускається, сума прибутку підлягає взаємодії численних факторів: зміни обсягу, асортименту, якості, структури виробленої й реалізованої продукції, собівартості окремих виробів, рівня цін, ефективності використання виробничих ресурсів. Крім того, на неї впливають дотримання договірних зобов'язань, стан розрахунків між постачальниками й покупцями та ін. З прибутку робляться відрахування в бюджет, сплачуються відсотки по кредитах банку.

Головне призначення прибутку в сучасних умовах господарювання — відображення ефективності виробничо-збутової діяльності підприємства. Це обумовлено тим, що у величині прибутку має знаходити висвітлення відповідність індивідуальних витрат підприємства, які пов'язані з виробництвом і реалізацією своєї продукції і виступають у формі собівартості, суспільно необхідних витрат, непрямим вираженням яких повинна стати ціна виробу. Збільшення прибутку в умовах стабільності оптових цін свідчить про зниження індивідуальних витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

У сучасних умовах підвищується значення прибутку як об'єкта розподілу, створеного в сфері матеріального виробництва чистого доходу між підприємствами і державою, різними галузями народного господарства і підприємствами однієї галузі, між сферою матеріального виробництва і невиробничою сферою, між підприємством і його працівниками.

Робота підприємства в умовах переходу до ринкової економіки пов'язана з підвищенням стимулюючої ролі прибутку. Використання прибутку в якості основного оціночного показника сприяє зростанню обсягу виробництва і реалізації продукції, підвищенню її якості, поліпшенню використання наявних виробничих ресурсів. Посилення ролі прибутку обумовлено також діючою системою його розподілу, відповідно до якої підвищується зацікавленість підприємств у збільшенні не тільки загальної суми прибутку, але й особливо тієї його частини, що залишається в розпорядженні підприємств, і використовується як головне джерело коштів, які направляються на виробничий і соціальний розвиток, а також на матеріальне заохочення працівників відповідно до якості затраченої праці.

Таким чином, прибуток відіграє вирішальну роль у стимулюванні подальшого підвищення ефективності виробництва, посилення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні високих результатів діяльності свого підприємства. Подальше посилення розподільної та стимулюючої ролі прибутку пов'язано з удосконалюванням механізму її розподілу. Однак, прибуток не може розглядатися в якості єдиного й універсального показника ефективності виробництва.

Якщо темпи зростання вартісних показників перевищують темпи зростання виробництва конкретних видів продукції в натуральному вираженні, має місце зниження ефективності використання виробничих ресурсів у розрахунку на одиницю його корисного ефекту. Це знаходить вираження й у підвищенні матеріалоємності, трудомісткості, зарплатоємності, фондоємності й, У кінцевому рахунку, собівартості одиниці конкретних видів продукції в натуральних вимірах. У величині і темпах зростання прибутку недостатньо повно відбивається зміна обсягу й ефективності використання основних фондів і оборотних коштів.

Додатковий прибуток може бути отриманий при збільшенні обсягу виробничих фондів і зниженні ефективності їхнього використання. Зміна економічних показників за будь-який період часу відбувається під впливом безлічі різноманітних факторів. Різноманіття факторів, які впливають на прибуток, вимагає їхньої класифікації, що одночасно має важливе значення для визначення основних напрямів, пошуку резервів підвищення ефективності господарювання.

Валовий доход підприємства — виторг від реалізації продукції за винятком матеріальних витрат, являє собою форму чистого прибутку продукції підприємства, містить у собі оплату праці й прибуток.

Таким чином, на формування чистого прибутку підприємства впливають фінансові результати, отримані після здійснення операційної, фінансової, інвестиційної діяльності, і фінансових результатів, отримані в результаті надзвичайних подій. Це можна зобразити за допомогою рис. 11.2.

Результативність і економічна доцільність функціонування підприємства оцінюється не тільки абсолютними, але і відносними показниками. Відносними показниками є система показників рентабельності.

У широкому змісті поняття рентабельності означає прибутковість. Підприємство вважається рентабельним, якщо результати від реалізації продукції (робіт, послуг) покривають витрати виробництва і, крім того, утворять суму прибутку, достатню для нормального функціонування підприємства.

Рентабельність — це показник, що характеризує економічну ефективність.

Економічна ефективність — відносний показник, отриманий ефект, порівняний із витратами чи результатами, використаними Для досягнення цього ефекту. Економічна сутність рентабельності може бути розкрита тільки через характеристику системи показників, що практично не піддані впливу інфляції.

Існує безліч коефіцієнтів рентабельності, використання яких залежить від характеру оцінки ефективності фінансово-господарської Діяльності підприємства. Від цього, у першу чергу, залежить вибір оціночного показника (прибутку), використовуваного в розрахунках. В основному використовуються чотири різних показники:

—валовий прибуток (ряд. 050 Ф.2);

—операційний прибуток (ряд. 100 Ф.2);

—прибуток до оподатковування (ряд. 170 Ф.2);

—чистий прибуток (ряд. 220 Ф.2).[7, c. 148-151]

4. Земельна рента, її види та механізм створення

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця.

Земельна рента і орендна плата є загальною економічною основою будь-якого суспільства. Спочатку земельна рента виникла і розвивалася у формі традиційної земельної ренти. Виникнення підприємницьких виробничих відносин стало умовою існування сучасної земельної ренти. Проте земельна рента завжди є економічною основою реалізації власності на землю. Це доход, не пов'язаний з підприємницькою діяльністю; це частина додаткового продукту, який створюється сільськогосподарськими виробниками, що господарюють на землі.

Як уже зазначалося, в сільському господарстві в процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв'язку з цим в сільському господарстві крім суспільних факторів слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти. Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

Якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.

Незалежно від форми власності на землю утворюється диференційна рента. Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференційної ренти. [4, c. 429-430]

Першою природною умовою існування диференційної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий доход. Цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях. Якби вони одержували його, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла б.

Другою природною умовою утворення диференційної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням.

Господарства, які використовують кращі землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі та одержують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференційної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового продукту в диференційну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вартості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається середніми витратами суспільне необхідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю і місцезнаходженням землях при середньому рівні організації виробництва. Господарства, які розташовані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції, проте реалізують її за цінами, які визначаються вартістю на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий доход, який утворюється понад середній чистий доход.

Слід розрізняти дві форми диференційної ренти першу і другу. Перша диференційна рента є додатковим чистим доходом, який одержують в результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях.

Друга диференційна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифікацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторський доход.

Що є спільного для першої та другої диференційної ренти? По-перше, причина утворення монополія на землю як на об'єкт господарювання.

По-друге, основа виникнення — відмінності в родючості землі. Взаємозв'язок диференційної першої і другої рент полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга — з економічною родючістю ґрунтів. Друга диференційна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.

У сучасних умовах підвищення попиту на сільськогосподарську сировину виникає необхідність освоєння нових земель з низькою родючістю. В той самий час обмеженість землі, а також прискорення науково-технічного прогресу в сільському господарстві зумовлюють деяке зниження ролі природної родючості.

Широке використання сучасної техніки і технології стирає різницю в ефективності рівновеликих витрат капіталу на різних за родючістю землях, що сприяє зменшенню другої диференційної ренти. Паралельно діють фактори, які сприяють збільшенню її, а саме різниця ступеня використання інтенсивних факторів в різних господарствах зберігається, а в деяких випадках і посилюється.

Таким чином, диференційна рента — це за своєю сутністю не що інше, як додатковий прибуток, який отримують у будь-якій сфері промислового виробництва на будь-який капітал, що функціонує в умовах вище середніх. У сільському, господарстві він є більш-менш постійним, оскільки ґрунтується на різній родючості різних категорій землі.

У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших. Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Отже, абсолютна рента — це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва.

Висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевшої робочої сили, більш швидкого обороту коштів, економії на постійному капіталі та ін. Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розвинутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала, проте причина виникнення абсолютної ренти — монополія приватної власності на землю — залишається. Ось чому слід брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише закріплює цю високу норму прибутку і примушує реалізовувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Отже, абсолютну ренту породжує не низька будова землеробського капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка не дає можливості конкуренції вирівняти прибуток з низькопобудованого капіталу.

У практиці сучасних розвинутих країн підвищення органічної будови капіталу в землеробстві зумовлює зменшення абсолютної ренти, проте зростання загального розміру функціонуючого капіталу сприяє збільшенню її.

Приватна власність на землю і необхідність виплати ренти за всі використані землі можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна на сільськогосподарську продукцію вища за її вартість.

Рентні доходи розподіляються між власником землі та її орендарем або між державою і тими, хто користується землею.

Використання землі в Україні є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки (виходячи з кадастрової оцінки земель). У земельному податку і орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний доход перетворюється у ренту.

Розмір орендної плати орендареві встановлюють за угодою сторін. У результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва надлишковий доход збільшується. До закінчення строку договору він надходить орендарям у вигляді рентного доходу. При укладенні нового договору він може бути зарахований в орендну плату і надходити вже власнику землі. З метою стимулювання інтенсифікації сільського господарства доцільно оптимально здійснювати розподіл рентного доходу другої диференційної ренти між власником землі і орендарем. Останній повинен бути заінтересований у додаткових вкладеннях у землю, а це вимагає залишення у нього певної частини рентного доходу.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлює Верховна Рада України.

Рентний доход, що міститься у платежах за землю, надходить до бюджетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки. Частина коштів від плати за землю централізується у державному і обласних бюджетах.

Від плати за землю, а отже, і вилучення рентного доходу звільняються заповідники, національні та дендрологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливських), дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та ін.

Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за землю (а отже, і від вилучення рентного доходу) протягом трьох років з часу передачі у їх власність або надання в користування земельної ділянки.

Рентний доход, як правило, використовується на фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, виконання робіт із землеустрою, ведення земельного кадастру; відшкодування витрат власникам землі та землекористувачам, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості; економічного стимулювання власників землі та землекористувачів, у тому числі й орендарів.

З рентою пов'язана ціна землі. Вона визначається як капіталізована рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власникові той самий доход, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк. [8, c. 218-220]

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. -К.: Знання , 2006. -481 с.

2. Крупка М. Основи економічної теорії : Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -К.: Атіка, 2001. -343 с.

3. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . -5-те вид. виправлене. -К.: Знання-Прес, 2004. -614 с.

4. Основи економічної теорії : Підручник/ Ред. В.А. Предборський; М-во внутрішніх справ України, Нац. акад. внутрішніх справ України,. -К.: Кондор, 2002. -621 с.

5. Основи економічної теорії : Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.

6. Основи економічної теорії : Підручник/ О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін., За заг. ред. О. О. Мамалуя; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -478 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. -3-є вид. перероб. і доп.. -Вінниця: Тезис, 2003. -340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323 с.