1. Поняття корупції. Організовані злочинні формування.

2. Корупція.

Висновки.

1.Поняття корупції. Організовані злочинні формування

Оскільки за чинним кримінальним законодавством корупція не утворювала спеціального складу злочину, то це свідчило, що під нею розуміються певні діяння, які кримінальним законом визнавались злочинними. Аналіз іншого законопроекту, який подавався до парламенту в пакеті з названим вище і яким визначалась підслідність НБР — проекту Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про Національне бюро розслідувань України» (реєстр. № 2266-1 від 26 листопада 1998 p.), давав підстави стверджувати, що до злочинів корупційного характеру відносяться, зокрема, всі посадові злочини (ст. ст. 165-172 КК України).

На мій погляд, позиція тих учених та практиків, які виділення такої категорії злочинів як корупційні ставлять в залежність від наявності чи відсутності у вітчизняному кримінальному законодавстві термінів «корупція», «корупційні злочини» базується виключно на формальних ознаках, не враховуючи суті питання, а тому її не можна визнати належним чином обґрунтованою. Виділення корупційних злочинів як особливого виду злочинів видається абсолютно правомірно обґрунтованим з огляду на зазначене вище і таке.

1. Поняття «корупційний злочин» — поняття конвенційне, тобто таке, що має відповідний нормативно-правовий зміст. Воно, як і інше — «корупційне правопорушення» — вживається у такому міжнародному документі, як Конвенція про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4 листопада 1998 р. в м. Страсбург і відкритій для підписання 1999 р. Таким чином, це поняття є загальновизнаним у міжнародному праві, що дає можливість, по-перше, стверджувати про виділення такої групи злочинів в принципі, по-друге, використання такого терміну для потреб національного права.

2. Наявність зазначеної групи злочинів логічно випливає із чинного законодавства України. Вітчизняне законодавство вживає такі терміни як «корупція», «корупційні діяння», «правопорушення, пов'язані з корупцією» (закони України «Про боротьбу з корупцією», «Про державну службу» (ст. 37), «Про прокуратуру» (ст. 50-1) та інші). Із законодавчого визначення понять «корупція» та «корупційні діяння» та інших положень Закону України «Про боротьбу з корупцією» (ст. ст. 1, 3, 7, 8) випливає, що корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією, можуть бути злочинними. Це також визнано Концепцією боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 pp., в якій сказано, що у правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. У законах України «Про державну службу» (ст. 37), «Про прокуратуру» (ст. 50-1), «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» (ст. 5), «Про статус суддів» (ст. 43) міститься формулювання («умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища»), яке за своїм змістом є якщо не аналогічним, то дуже близьким до поняття «корупційні злочини». Слід звернути увагу, що у цих законах йдеться не про посадові чи якісь інші злочини, на які у КК України міститься пряма вказівка, а саме про умисні злочини, вчинені з використанням свого посадового становища. Відповідним положенням з таким термінологічним зворотом зазначені закони були доповнені Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією». Як уже зазначалось, цим термінологічним зворотом розробники цього закону намагались означити коло злочинів, які за своєю суттю є корупційними. Більше того, частиною представників авторського колективу по розробці згаданого законопроекту замість зазначеного формулювання пропонувався термін «корупційні злочини», який навіть було вжито в одному із варіантів проекту цього закону, але який в силу певних причин (головним чином через побоювання неоднозначного його тлумачення на практиці) не був закріплений у законі.

Отже, хоча закон та інші нормативно-правові акти і не називають прямо корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією, які утворюють склад злочину, корупційними злочинами, вони все ж дають підстави для того, щоб називати такими всі кримінально карані правопорушення корупційного характеру.

Слід зазначити, що кримінальне законодавство деяких країн прямо вказує на корупційний характер окремих складів злочинів. Так, Кримінальний кодекс Киргизької Республіки (ст. 303) передбачає відповідальність за такий злочин як корупція, а Кримінальний кодекс Республіки Молдова (ст. 189-4) — за недотримання посадовою особою вимог закону про боротьбу з корупцією та протекціонізмом.

3. Термін «корупційний злочин» є визнаним і широко вживаним у юридичній науці багатьох держав світу, у тому числі тих, які виникли на теренах колишнього СРСР і правові системи яких є близькими до правової системи України.

4. Виділення такого виду злочинів як корупційні для потреб кримінально-правової науки та практики не лише можливе, але й доцільне з точки зору особливої правової сутності, спільності ознак злочинних діянь, які охоплюються поняттям «корупція». Ці злочини виділяє те, що вони об'єднуються у відповідну групу не за формальним розташуванням в системі Особливої частини КК залежно від того, в якій главі знаходяться статті про їх відповідальність, а за цілим рядом спільних і обов'язкових для всіх їх ознак змістовного характеру: суб'єкта злочину, сфери вчинення, особливостей ознак об'єктивної і суб'єктивної сторони складу злочину. Такий підхід не є абсолютно новим для кримінального права та кримінології, оскільки за подібним принципом виділяються такі види злочинів, як, наприклад, транспортні, фінансові, економічні, митні, податкові, валютні, комп'ютерні і такі види злочинності як рецидивна, жіноча, корислива, насильницько-корислива, організована, професійна, пенітенціарна, політична тощо."

Таким чином, вживання в юридичній науці і практиці терміну «корупційні злочини», який є узагальнюючим для певної категорії єдиних за своєю суттю злочинів, на моє переконання є не лише обґрунтованим з правової точки зору, але й доцільним з точки зору юридичної науки і практики.

При цьому слід зазначити, що ключовим у розглядуваній проблемі є не питання про застосування термінології, а інше — з’ясування того, які саме діяння, визнані кримінальним законом злочинними, можна віднести до категорії корупційних злочинів? Відповідь на нього потребує окреслення кола ознак корупційного злочину і на підставі цього визначення юридичної сутності корупційного злочину та формулювання загальної дефініції цього поняття. Іншими словами, визначення кола корупційних злочинів залежить, насамперед, від визначення підходу в розумінні такого соціального явища як корупція. Цьому розумінню сприятиме визначення об'єктивних та суб'єктивних ознак корупційних злочинів.

На мій погляд, об'єктом таких злочинів є встановлений порядок діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, а також порядок реалізації посадовими особами таких органів наданої їм влади та посадових повноважень.

Відповідні зловживання посадових осіб можливі і у приватному та інших секторах, але це не є корупцією, оскільки у такому разі відсутнє посягання на відносини, що виникають у процесі реалізації публічної влади. «Корозія» влади, яка настає внаслідок корупції, можлива через державний апарат, а не через комерційні структури та інші організації.

Об'єктивна сторона полягає у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами наданої їм влади або посадових повноважень.

Суб'єктом корупційного злочину є не будь-яка поса-дова особа у розумінні ст. 164 КК, а лише посадова особа органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Особливість суб'єктивної сторони полягає у тому, що шляхом зловживання посадова особа переслідує особистий інтерес чи прагне задовольнити інтерес третіх осіб. При цьому такий інтерес не обов'язково має бути корисливим. Це може бути будь-який особистий інтерес.

З огляду на це, видається, що ознаками, які визначають сутність корупційних злочинів, є:

1) особлива сфера соціальних відносин, в якій можливе вчинення корупційних злочинів, — сфера державного управління та місцевого самоврядування;

2) неправомірне використання (зловживання) посадовою особою наданої їй влади або свого посадового становища;

3) задоволення шляхом такого зловживання особистого інтересу чи інтересу третіх осіб;

3) спеціальний суб'єкт — особа, уповноважена на виконання функцій держави. Якщо адаптувати цю формулу до положень чинного кримінального законодавства, то — це посадова особа органу державної влади або органу місцевого самоврядування. У цьому зв'язку з категорії корупційних злочинів, слід виключити зловживання повноваженнями особами, які виконують управлінські функції в комерційних та інших організаціях і за цією ознакою за чинним кримінальним законодавством визнаються посадовими особами. Посадові особи таких організацій мають різні повноваження, різний статус, різні завдання тощо. Отже, для них навіть не можуть бути встановлені однакові обмеження, пов'язані із зайняттям тих чи інших посад.

Деякі автори обґрунтовують необхідність звуження кола суб'єктів корупційних злочинів ще й певною доцільністю, а саме з точки зору можливостей забезпечення дійового контролю за діяльністю суб'єктів корупції, недопущення з їх боку корупційних діянь, виявлення таких і їх розслідування. Слід погодитись з С В. Максимовим, який стверджує, що «інтересам боротьби з корупцією сприяло б звуження суб'єктів корупції і віднесення до них тільки державних службовців, що дозволить забезпечити необхідний рівень відповідного контролю, у тому числі фінансового. Необхідний облік ресурсів правоохоронної системи, інакше вона не «відреагує» на нові закони».

Таким чином, корупційними можна визнати злочини, які полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування наданої їм влади або свого посадового становища в особистих інтересах або інтересах третіх осіб.

Аналіз кримінального законодавства через призму зазначених вище положень дозволяє віднести до категорії корупційних злочинів такі суспільно небезпечні діяння, як одержання хабара (ст. 168), зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165), перевищення влади або посадових повноважень (ст. 166), посадова підробка (ст. 172), розкрадання державного або колективного майна шляхом зловживання посадовим становищем (ст. 84), винесення суддями завідомо неправосудного рішення (ст. 176), втручання у вирішення судових справ з використанням посадового становища (ст. 176-1), втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки з використанням посадового становища (ст. 189-3), зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем (ст. 254) та інші. Власне за описаними вище ознаками корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, який учиняється посадовою особою органу державної влади або органу місцевого самоврядування з використанням влади або свого посадового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб (таких злочинів у чинному КК, а також у проекті нового КК України понад тридцять). При цьому, одна частина з таких злочинів може бути безумовно визнана корупційними, інша — зарахована до категорії корупційних лише з певним застереженням, тобто лише за певних умов їх вчинення.

Так званими безумовно корупційними злочинами є су-спільно небезпечні діяння, всі ознаки яких, що вказують на їх корупційний характер, зазначені в законі чи за необхідності випливають з його змісту. До них, зокрема, відносяться одержання хабара (ст. 168 КК), зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК), розкрадання державного або колективного майна з використанням посадового становища (ст. 84 КК), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 174 КК), винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 176 КК), зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем (ст. 254 КК). Ці злочини можуть бути вчинені лише посадовими особами, завжди пов'язані із зловживанням наданих їм влади або посадових повноважень, завжди вчиняються з корисливої або іншої заінтересованості.

Єдине, що заплутує ситуацію з однозначним визнанням окремих із зазначених злочинів корупційними, — це можливість їх учинення не лише у сфері державного управління та місцевого самоврядування. Йдеться про такі посадові злочини, як одержання хабара (ст. 168 КК) та зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК).

Як відомо, чинне кримінальне законодавство (ст. 164 КК) визнає певних осіб посадовими незалежно від сфери їх діяльності. Такими можуть бути визнані особи, які займають відповідні посади чи виконують відповідні функції в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних підприємствах, в установах і організаціях, на підприємствах приватної чи колективної форм власності (у тому числі спільних, кооперативних та інших) тощо.

Такий стан речей у науковій літературі визнається неправильним, оскільки суб'єктом посадових злочинів має бути не просто посадова особа, а публічна посадова особа. Відповідальність за зловживання посадовими особами своїм офіційним статусом має бути диференційована хоча б з огляду на те, що такого роду діяння, вчинювані посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, та вчинювані посадовими особами інших установ, підприємств та організацій, посягають на різні об'єкти. На необхідність такої диференціації неодноразово вказували багато вітчизняних учених (О. Я. Светлов, С. В. Трофімов, О. О. Дудоров), у тому числі і автор цієї статті. Однак, ситуація у цьому плані залишається незмінною, більше того вона перенесена і в проект нового КК України, в якому зберігся існуючий підхід щодо визначення посадової особи. І якщо не відбудеться принципових змін у цьому питанні при прийнятті нового КК в цілому, то і надалі доведеться керуватися положеннями щодо визначення поняття посадової особи, які закладені у чинному КК, усвідомлюючи при цьому, що сьогоднішнє законодавче визначення посадової особи «суперечить юридичній природі посадових злочинів».

До так званих умовних корупційних злочинів відносяться злочини, вчинення яких не завжди супроводжується ознакою корупційності — в одних випадках вони мають корупційний характер, в інших — ні. Це, як правило, пов'язано з законодавчим описанням ознак суб'єкта злочину (може вчинятися і непосадовими особами) та суб'єктивної сторони злочину (для наявності складу злочину закон не вимагає корисливої мотивації чи іншої особистої заінтересованості). До цієї категорії корупційних злочинів відносяться, зокрема: порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 80-3 КК), видання нормативних актів, якими змінюються доходи і розходи бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 80-4 КК), перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 127 КК); підробка виборчих документів, приписка або неправильний підрахунок голосів (ст. 128 КК); порушення таємниці голосування (ст. 129 КК); порушення посадовою особою законодавства про референдум (ч. ч. 2 і 3 ст. 129 КК); порушення недоторканності житла громадян (ст. 130 КК), переслідування громадян за критику (ст. 134-1 КК), перевищення влади або посадових повноважень (ст. 166 КК), провокація хабара (ст. 171 КК), посадова підробка (ст. 172 КК), завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 173 КК), примушення давати показання (ст. 175 КК), невиконання судового рішення (ст. 176-4 КК), бездіяльність військової влади (ст. 254-3 КК) — суб’єктивна сторона цих складів злочину не пов'язується з корисливою або іншою особистою заінтересованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності чи ставлення до релігії (ст. 66 КК), протидія законній підприємницькій діяльності (ст. 155-8 КК), втручання у вирішення судових справ (ст. 176-1 КК), втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки (ст. 189-3 КК) — суб'єктом цих злочинів можуть бути як приватні, так і посадові особи (вчинення їх посадовою особою утворює кваліфікований склад таких злочинів).

За умов вчинення таких злочинів посадовою особою і переслідування корисливого чи іншого особистого інтересу є всі підстави визнавати їх корупційними.

Особливе місце у питанні визнання того чи іншого злочину корупційним належить даванню хабара. Ця особливість зумовлена трьома моментами: 1) віднесенням законом давання хабара до посадових злочинів; 2) загальним суб'єктом його вчинення; 3) нерозривним зв'язком давання хабара з одержанням хабара.

Абсолютна більшість авторів, які так чи інакше у своїх роботах (у тому числі дисертаційних дослідженнях) торкались цього питання, однозначно вважають давання хабара корупційним злочином." Таким чином, давання хабара визнається злочином, якій безумовно відноситься до категорії корупційних. Така позиція видається спірною, оскільки цьому злочину не властиві щонайменше дві визначені вище ознаки, які характеризують злочин як корупційний: наявність спеціального суб'єкта і можливість зловживання суб'єктом давання хабара зловживання владою або посадовим становищем.

Безумовно, давання хабара може бути вчинена посадовою особою з використанням наданої їй влади або своїх посадових повноважень і бути спрямованою для задоволення особистого, у т. ч. і корисливого інтересу. Але й у такому випадку відсутні підстави для безумовного віднесення дачі хабара до категорії корупційних злочинів. По-перше, як уже зазначалось, для цього немає достатніх законодавчих підстав, а, по-друге, вчинення посадовою особою таких дій виходить за рамки складу давання хабара і потребує додаткової кваліфікації за ст. 165 КК, яка передбачає відповідальність за такий корупційний злочин як зловживання владою або посадовим становищем.

Особливістю корупційних злочинів є те, що, з одного боку, будучи об'єднаними за вищезазначеними ознаками в окрему групу злочинів, вони можуть бути складовими інших груп злочинів, які утворюються за формальними чи не формальними ознаками. Так, за формальними ознаками (місцем розташування конкретного корупційного злочину у тому чи іншому розділі Особливої частини КК) корупційні злочини можуть входити до більшості із визначених законом категорій злочинів (злочинів проти держави — ст. 66, 80-1, 80-3, 80-4 КК, проти державної та колективної власності — ст. 84 КК, злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина — ст. 130, 133, 134-1 КК, господарських злочинів — ст. 148-7 КК, посадових злочинів -ст. ст. 165, 166, 168, 171, 172 КК, злочинів проти правосуддя — ст. ст. 173, 174, 175 КК, злочинів проти порядку управління — ст. 189-3 КК, злочинів проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я — 227-1 КК, військових злочинів — ст. ст. 254, 254-2, 254-3 КК). За неформальними (змістовними) ознаками корупційні злочини можуть входити до складу економічних, фінансових злочинів, злочинів, вчинюваних організованими злочинними групами (організована злочинність) тощо.

З іншого боку, знову ж таки, будучи об'єднаними за комплексом притаманних лише їм ознак, корупційні злочини за своїм змістом не збігаються із жодним іншим видом злочинів, утвореним як за формальними, так і неформальними ознаками. Це повною мірою стосується і такого виду злочинів, як посадові злочини (глава VII Особливої частини КК України), з якими найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тому, що не всі посадові злочини є корупційними (взяти ту ж халатність, яка за ознаками суб'єктивної сторони не може бути визнана корупційним злочином, оскільки вчиняється з необережності), і всі корупційні злочини у свою чергу є посадовими (у розумінні глави VII чинного КК України).

Що стосується корупційної злочинності, то її можна визначити, як сукупність зумисних злочинів, учинених посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням влади або свого посадового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб.

Корупційну злочинність, як і злочинність загалом, характеризують такі показники як її стан, структура, динаміка. Ці показники корупційної злочинності, а також деякі інші особливості, які її характеризують у кримінологічному плані, розглянуті нижче у розділі, присвяченому рівню, структурі та тенденціям розвитку корупції в Україні.

2. Корупція

Термін «корупція» став широко вживаним у нашому суспільстві, починаючи з середини 90-х років минулого століття. З тих пір він не сходить зі шпальт газет, постійно звучить в інших ЗМІ, використовується працівниками правоохоронних органів, вченими, державними діячами і політиками. Цей термін почали вживати у нормативно-правових актах, у тому числі законах. Не обходиться без згадування про корупцію практично жодний документ, в якому дається загальна характеристика соціально-економічної, політичної та криміногенної ситуації в Україні.'

Разом з тим, вживаючи це поняття, автори вкладають в нього самий різноманітний зміст. Іноді такий, з якого не зрозуміло, чи відносять вони корупцію до якогось конкретного правопорушення, групи правопорушень чи вважають абсолютно новим, раніше не відомим нашому суспільству і законодавству небезпечним явищем.

Проблема визначення поняття «корупція» має надзвичайно важливе теоретичне і практичне значення." Важливість її в науковому плані зумовлюється тим, що її розв'язання дозволяє визначитися з правовою сутністю корупції, колом діянь, які охоплюються цим поняттям, відмежуванням корупції від інших суспільно небезпечних явищ, зокрема, таких як хабарництво, організована та економічна злочинність, мафія, тіньова економіка тощо. Важливість розв'язання цієї проблеми у прикладному аспекті забезпечується тим, що, по-перше, використання того чи іншого терміна у правовому значенні передбачає такий, що відповідає йому правовий (нормативний) зміст; а, по-друге, проблема визначення цього поняття безпосереднім чином пов'язана з проблемою дослідження зазначеного явища, розробкою стратегії і тактики протидії цьому злу.

Слід зазначити, що в один час (а саме у 1992-1995 pp.) проблема визначення поняття «корупція», набула яскраво вираженого політичного забарвлення: багатьма вищими посадовими особами та політиками відсутність законодавчого визначення цього питання висувалось як одна із основних причин неефективної боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Дійшло до того, що це питання спеціально обговорювалось на засіданні вітчизняного парламенту і по ньому було прийнято відповідне рішення. Так, у своїй постанові від 23 січня 1993 р. «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю». Верховна Рада України з метою відповідного спрямування зусиль у боротьбі з організованою злочинністю запропонувала керівникам і колегіям Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури України підготувати і протягом місяця внести на розгляд Верховної Ради України погоджені пропозиції щодо законодавчого визначення понять «мафія», «корупція», «тіньова економіка», «спекуляція», «чесна праця» тощо.

Дещо пізніше (у грудні 1994 р.) керівники таких правоохоронних відомств як Генеральна прокуратура, Міністерство внутрішніх справ та Служба безпеки України звернулись до Верховної Ради України з листом, в якому висловилися за якнайшвидше визначення у законі поняття «корупція». Необхідність такого рішення вони аргументували тим, що корупція становить надзвичайно серйозну загрозу для розбудови незалежної України. Разом з тим, зазначалось у листі, недосконалість чинного законодавства, зокрема, відсутність законодавчого визначення поняття «корупція», є негативним чинником, який дозволяє посадовим особам використовувати владу та посадові повноваження в корисних цілях, руйнувати економіку України, збагачуватись за рахунок народу і при цьому одержати за свої дії надто м'яке покарання або зовсім уникнути відповідальності.

Для тих фахівЦів-юристів, які розуміли сутність такого соціального явища як корупція та значення визначення цього поняття для правозастосовчої діяльності було очевидним, що окреслена у згаданому зверненні проблема була значною мірою надуманою, оскільки законодавче визначення поняття «корупція» не давало правоохоронним органам ніяких додаткових правових засобів, що стосуються підстав юридичної відповідальності за корупційні діяння. Як на мене, це звернення можливо певною мірою й обумовлювалося нерозумінням сутності корупції як соціального явища, однак головним чином переслідувало політичну мету — обґрунтувати відсутність відчутних результатів діяльності правоохоронних органів у цій сфері відсутністю законодавчого визначення поняття «корупція», перенісши політичну відповідальність за неефективну протидію корупції на законодавчу гілку влади. Іншими словами, навіть чисто теоретичне питання у сфері протидії корупції було використано в політичних цілях, що ще раз підтверджує політичну сутність корупції як соціального явища.

Що ж являє собою корупція, що означає цей термін, котрий широко вживається на побутовому та офіційному рівнях, в юридичній теорії і практиці, і який сьогодні набув такого резонансного соціально-політичного звучання? Відповідь на питання про те, що означає термін «корупція», дати не просто, оскільки, як зазначають окремі дослідники, «корупцію легше розпізнати, ніж визначити».

Дехто взагалі вважає, що дати чітке визначення корупції, яке було б загальноприйнятим, неможливо в принципі. Серед причин цього називають культурні відмінності різних суспільств. Скажімо, те, що в одній спільноті сприймається як маленький хабар, в іншій не тільки допускається, але навіть очікується згідно з діловою практикою даної культури. Навіть у межах однієї культури, представленої різними групами, можливе існування різних поглядів на таке явище. Крім того, не існує чітко визначеного для всіх правових систем кола дій, які визнаються корупційними («концепція доречності»).

Визначення поняття «корупція» суттєво ускладнює також надзвичайно велика діверсифікація цього явища, тобто різноманітність його проявів та форм.

Однак, незважаючи на зазначені обставини, все ж таки вбачається за можливе наблизитися до загального визначення поняття «корупція», виділивши найхарактерніші її ознаки, сформулювавши її правову сутність і тим самим виокремити її серед усіх інших асоціальних явищ. В іншому випадку ми вимушені будемо проігнорувати той факт, що існує загальновизнане коло діянь, які можуть бути охарактеризовані як корупція в будь-якому суспільстві, і дійти хибного висновку, що аморфність цього поняття перешкоджає як дослідженню такого явища як корупція, так і системній протидії цьому явищу.

Розпочати цей процес варто зі звернення до етимології самого слова. Дослідники виділяють кілька варіантів походження терміна «корупція». Одні вважають, що він походить від сполучення латинських слів «согтеі» (кілька учасників зобов'язальних відносин з приводу одного предмета) і «rum-реге» (ламати, пошкоджувати, порушувати, скасовувати). В результаті утворився самостійний термін «corrumpere», який передбачає участь у діяльності кількох осіб, метою яких є «гальмування» нормального ходу судового процесу або процесу управління справами суспільства.

Іноді цей термін також пов'язують з латинським словом, але вже дещо іншим — «corruptio», яке тлумачиться як «підкуп, продажність громадських і політичних діячів, посадових осіб».

Приблизно таке ж тлумачення цьому поняттю дає С. І. Ожегов. «Корупція, — зазначає він, — підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів». Крім підкупу і продажності, енциклопедичні словники тлумачать латинське слово corruptio ще й як псування і розбещування. Останнє, як вже зазначалось, підкреслює глибинний аспект корупції як соціального явища, яке свідчить про розбещення певних посадових осіб державних органів владою і розкладання системи державної влади.

Авторитетний юридичний словник Генрі Блека визначає корупцію як: «діяння, яке вчиняється з наміром надати деякі переваги, що несумісні з офіційними обов'язками посадової особи і правами інших осіб; діяння посадової особи, яка неправомірно використовує своє становище чи статус для одержання будь-якої переваги для себе або іншої особи в цілях, які протирічать обов'язкам і правам інших осіб».

Деякі енциклопедичні видання пояснюють корупцію як процес, пов'язаний з прямим використанням посадовою особою прав (повноважень), наданих їй посадою, з метою особистого збагачення, включаючи в цей процес підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, дачу хабарів і т. п.

Автори вітчизняного юридичного словника-довідника пропонують розглядати корупцію як одну з форм зловживання владою, пов'язаною з підкупом посадових осіб.

Як злочинну діяльність у сфері політики або державного управління, що полягає у використанні посадовими особами наданих їм прав і владних можливостей з метою особистого збагачення, пропонує розглядати корупцію М. Ю. Тихомиров. До найбільш типових проявів корупції він відносить підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, хабарництво за законне чи незаконне надання благ і переваг, протекціонізм — висування працівників за ознаками родичання, земляцтва, особистої відданості і приятельських стосунків. Як видно із вжитих М. Ю. Тихомировим у пропонованій ним дефініції поняття «корупція» слів «злочинна діяльність» цей автор відносить до корупції лише кримінально карані діяння. Приблизно такої ж позиції щодо розуміння поняття «корупція» дотримуються значна частина авторів інших юридичних енциклопедичних видань.

В окремих енциклопедичних виданнях корупція відверто називається конкретним злочином, який полягає у прямому використанні посадовою особою прав, пов'язаних з її посадою, з метою особистого збагачення.

Таким чином, енциклопедичні визначення, які повинні характеризуватися чіткістю, точністю, лаконічністю і однозначністю дефініцій, не дають виразної і однозначної уяви про корупцію з юридичної точки зору.

Слід зауважити, що абсолютна більшість енциклопедій і словників радянської доби, які дають тлумачення терміна «корупція», спеціально підкреслюють, що корупція як явище характерне і притаманне для буржуазної держави і суспільства, де має місце експлуатація людини людиною, де державний апарат знаходиться у підпорядкуванні монополій, де для цього закладені умови у самій економічній і політичній системі капіталістичного суспільства.

Аналіз вживання терміна «корупція» в юридичній літературі засвідчує, що вченими висловлюється надзвичайно широке розмаїття думок щодо розуміння суті цього явища. При цьому інколи висловлюються не тільки надзвичайно загальні, нечіткі формулювання, а й такі, що виключають одне одного. Як справедливо зауважує російський дослідник О. І. Мізерій, існує багато різних визначень поняття «корупція», але повної ясності і правової точності до цього часу немає.

Найчастіше під корупцією пропонують розуміти підкуп і продажність посадових осіб, що відображається кримінально-правовим поняттям «хабарництво». Але й при цьому існують різні підходи. Одні автори вважають, що корупцією охоплюється будь-яке одержання хабара, інші, як, наприклад, П. М. Панченко, розглядають корупцію як систему систематично скоюваного організованого хабарництва.

Дехто з дослідників стверджує, що хабарництво лише набуло рис такого антисоціального явища як корупція.

Інші автори вважають помилковим зведення корупції до хабарництва. Так, на думку В. С. Лукомського, підкуп посадових осіб (хабарництво) є лише однією з складових корупції. А. А. Аслаханов визнає хабарництво одним з найбільш поширених і небезпечних видів корупції. При цьому він зазначає, що хабарництво не завжди виступає як вид кримінально караної корумпованої поведінки, оскільки корупція — це насамперед «хвороба» державного чиновницького апарату. У цьому розумінні корупція — це акт правопорушення з боку державних службовців. П. С Мати-шевський, характеризуючи хабарництво, вважає, що «воно є складовою корумпованості багатьох ланок державного апарату».

Неправомірним вважає ототожнення корупції з одержанням хабара і В. С. Комісаров, підкреслюючи при цьому, що підкуп (одержання хабара) дійсно був першою формою прояву корупції. Корупцію він розглядає як використання суб'єктом управління своїх владних повноважень всупереч інтересам служби з особистої заінтересованості. «Дискредитація держапарату, — зазначає він, — його розкладання пов'язані не тільки з ситуаціями одержання посадовими особами хабарів або незаконних привілеїв, але й з тими випадками, коли посадові особи діють з інших вузькоегоїстичних мотивів (влаштування долі некомпетентних родичів, кумівство, прагнення догодити вищестоящому начальнику і т. п.)».1 Таке визначення близьке до позиції тих учених, які з точки зору права корупцію у самому загальному вигляді визначають як незаконне використання державної посади для отримання особистої вигоди або як незаконне використання посадовою особою свого статусу чи можливостей, які з нього випливають, в інтересах інших осіб з метою одержання особистої вигоди.

Широке розуміння корупції як явища, що не зводиться лише до хабарництва (підкупу), притаманне також й іншим авторам, які представляють школи права західних країн, у тому числі США. Так, на думку Д. Бейлі, корупція являє собою зловживання владою як результат її використання в особистих цілях, які не обов'язково повинні бути матеріальними. К. Фрідріх вважає, що корупція — це поведінка, яка відхиляється, поєднується з приватною мотивацією і означає, що приватні (індивідуальні, групові) цілі досягаються за публічний рахунок. Ще більш розгорнуто визначає корупцію Дж. Най. Він визнає, що корупція — це поведінка, що відхиляється від формальних обов'язків публічної ролі під дією приватних (індивідуальних, сімейних, приватної кліки) матеріальних чи статусних цілей або порушує правила, які забороняють окремі види стосовно приватного впливу. Д. Кауфман визначає корупцію як «зловживання при перебуванні на державній службі задля особистої вигоди».

На думку авторів одного з перших російських підручників, присвяченого Особливій частині нового КК РФ, корупція в широкому розумінні — це соціальне явище, яке вразило державний апарат влади, що відображається в розкладі влади, умисному використанні державними службовцями, службовцями органів місцевого самоврядування, іншими особами, уповноваженими на виконання державних функцій, свого службового становища, статусу і авторитету займаної посади в корисливих цілях для особистого збагачення чи в групових інтересах. При цьому вони зазначають, що далеко не всі правопорушення визнаються злочинами і тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Найбільш характерними кримінально-правовими проявами корупції, на думку згаданих авторів, є: заволодіння з використанням посадового становища чужим майном шляхом його вилучення всупереч волі власників, зловживання посадовими повноваженнями з корисливих мотивів, але не пов'язане з незаконним заволодінням чужим майном, і, насамкінець, хабарництво.

Розглядаючи корупцію як форму службового зловживання, в якому завжди присутня пряма чи завуальована корисливість, Г. Л. Аврех і В. С. Овчинський розглядають корупцію як «складне соціально-правове явище, пов'язане з підкупом осіб, які перебувають на державній або громадській службі, одержання ними додаткових доходів, благ і переваг за вчинення умисних дій або бездіяльність (у тому числі в інтересах третіх осіб) всупереч інтересам держави і суспільства».

Як соціальне явище, що полягає у розкладі суспільства і держави, коли державні (муніципальні) службовці, а також особи, уповноважені на виконання як державних, так і інших управлінських функцій, у тому числі і в комерційному секторі, використовують своє службове становище, статус і авторитет посади, яку обіймають, всупереч інтересам служби або інших осіб і встановленим нормам моралі, в корисливих цілях для особистого збагачення або в групових інтересах, пропонує розглядати корупцію (в широкому смислі слова) О. І. Мізерій.

На думку О. М. Охотнікової, корупція існує як система відповідних стосунків між певними посадовими особами та кримінальним середовищем на основі протиправної діяльності цих посадових осіб на шкоду державним та суспільним інтересам, які виявляються у різних формах О. І. Гуров вважає корупцію однією з обов'язкових ознак організованої злочинності. Під корупцією він розуміє не просто давання чи одержання хабара за надання будь-якої послуги, а «постійний зв'язок посадових осіб з організованими злочинцями». Такої ж думки дотримується О. В. Філімонов, зазначаючи, що в ряді випадків організована злочинність і корупція пов'язані настільки тісно, що це дає підстави вченим виділяти корупцію як одну з ознак організованої злочинності.

Поділяє цю позицію і розвиває її детальніше А. Волобуєв. Стверджуючи, що поняття «корупція» не є синонімом поняття «хабарництво», він зазначає: якщо при хабарництві посадова особа, вчиняючи злочин, залишається членом конкретної державної чи громадської системи, де вона займає певне положення, то при корупції, регулярно отримуючи матеріальну винагороду від злочинів, посадова особа включається в систему організованої злочинності, що не дає їй змоги в односторонньому порядку відмовитися від взятої на себе ролі.

Деякі автори пропонують дивитися на корупцію з економічної точки зору як на незаконний вид діяльності, пов'язаної з використанням службового, посадового становища для одержання доходу. При цьому вони вважають, що ця діяльність може підпадати під норми кримінального чи адміністративного права, а може ними і не враховуватися, але залишатися антисуспільним явищем. В принципі таку точку зору поділяє і Н. Ф. Кузнецова, на думку якої корупція охоплює три поведінкових підсистеми: кримінальну, правопорушну та аморальну. Таким чином, вона відносить до корупції діяння, які потрапляють не лише до сфери правових, а й моральних відносин. Вбачається, що до останніх належать аморальні вчинки службовців владних структур, порушення ними норм етики державних службовців.

Як соціальне, економічне і моральне зло розглядає корупцію і О. О. Дудоров. О. Скофенко визначає цей феномен так: «Корупція — це використання громадського становища в особистих цілях».

На думку П. О. Кабанова, корупція — це корисливе використання посадовою особою органів державної влади і управління свого службового становища для особистого збагачення.

Пропонуючи дивитися на корупцію як на складне соціальне, політико-правове явище, що виникає в результаті дисфункції бюрократичного апарату, як на соціальну категорію, об'єктивно властиву будь-яким структурам соціального управління, К. В. Сурков розуміє під нею використання у будь-якій формі посадовими особами органів державної, виконавчої, судової влади, установ і організацій господарського управління, громадських об'єднань свого службового становища для одержання майна, послуг чи пільг для себе,або третіх осіб.

A. I. Долгова і С. В. Ванюшкін визначають корупцію як «соціальне явище, яке характеризується підкупом-продажністю державних чи інших службовців і на цій підставі корисливим використанням ними в особистих або в вузькогрупових, корпоративних інтересах офіційних повноважень, пов'язаних з ними авторитету і можливостей».

Г. К. Мішин розглядає корупцію як явище в сфері соціального управління, яке виражається у зловживанні суб'єктами управління своїми владними повноваженнями шляхом їх використання в особистих (у широкому розумінні — індивідуальних та групових) цілях.

На думку Б. В. Волженкіна, «корупція — це соціальне явище, яке полягає в розкладі влади, коли державні (муніципальні) службовці та інші особи, уповноважені на виконання державних функцій, використовують своє службове становище, статус і авторитет займаної посади в корисливих цілях для особистого збагачення або в групових інтересах». Слід зауважити, що у своїх більш ранніх працях Б. В. Волженкін дещо по-іншому формулював визначення поняття «корупція». Зокрема, у своїй докторській дисертації він не визнавав ознаками корупції: 1) використання посадовою особою статусу і авторитету займаної посади для досягнення протиправних цілей; 2) задоволення посадовою особою шляхом зловживання своїм службовим становищем групових інтересів.

Цікавий підхід щодо визначення поняття «корупція» застосував В. Д. Лаптеакру. Беручи за основу зв'язок таких категорій, як «підкуп-хабар-хабарництво-корупція», він визначив корупцію «як процес протиправної поведінки, в якій беруть участь офіційні особи, які займають посади у всіх гілках державної влади, комерційних і кооперативних структурах і торгують наданими їм повноваженнями за різного роду винагороду, послуги, блага і т. п., яка розкладає державні та недержавні структури, установи, управлінський апарат, перетворюючи їх у служницю злочинного світу, внаслідок чого корупція стала соціальною патологією».

У двох аспектах розглядає корупцію як соціальне явище О. В. Терещук, а саме як:

1) протизаконні діяння осіб, які уповноважені на виконання функцій держави, спрямовані на особисте збагачення;

2) стійкий зв'язок представників владно-управлінських структур зі злочинним середовищем і сприяння йому у проведенні протиправної діяльності за рахунок використання наданих державою повноважень."

Викладені позиції вчених різних країн щодо розуміння поняття корупції — це лише частина точок зору на цю проблему, відображених у спеціальній літературі. Але навіть вони переконливо підтверджують зазначений вище висновок про широке розмаїття думок з приводу визначення цього поняття. Якщо ж узагальнити наведені та інші точки зору, спробувати здійснити певну класифікацію найбільш типових підходів щодо розуміння цього явища, то вони, в основному, зводяться до таких:

1. Корупція розуміється як підкуп-продажність державних чи інших службовців.

За такого підходу корупція по суті ототожнюється з хабарництвом. Його особливістю є три моменти: по-перше, такий підхід відображає традиційне і найбільш поширене розуміння корупції; по-друге, корупцію зводять лише до злочинної поведінки суб'єкта; по-третє, такою формою злочинної поведінки визнається хабарництво. При цьому автори, які дотримуються цієї позиції, допускають різні варіації віднесення тієї чи іншої частини хабарництва до корупції, Одні з них вважають, що корупцією охоплюється будь-яке одержання хабара, другі розглядають корупцію як систему систематично вчинюваного організованого хабарництва, треті — одержання хабара за вчинення посадовою особою певного роду (наприклад, незаконних) дій, на думку четвертих до корупції відноситься лише підкуп державних службовців представниками організованої злочинності і т. п.

Торкаючись питання про співвідношення таких категорій як «хабарництво» і «корупція», слід зазначити, що хабарництво є лише однією зі складових такого багатоаспектного соціального явища як корупція. Як один з найбільш небезпечних проявів корупції, хабарництво однак не вичерпує змісту цього поняття. Корупція у свою чергу не зводиться до хабарництва, хоча при цьому останнє є її серцевиною і найбільш точно відображає суть корупції. Хабарництво є традиційним, найбільш поширеним і в історичному аспекті найбільш давнім проявом корупції.

Поняття «хабарництво» і «корупція» не є однопорядковими категоріями і можуть вживатися поряд лише з метою виділення хабарництва як найбільш небезпечного різновиду корупції.

Слід зазначити, що підкуп-продажність можна розглядати значно ширше, ніж в рамках давання-одержання хабара. Це можливо тоді, коли предмет винагороди не буде зводитись лише до матеріального характеру, а буде тлумачитися ширше.

2. Корупція розглядається як зловживання владою чи посадовим становищем, вчинене з корисливою метою.

За такого розуміння корупції, до неї відносять будь-яке використання посадовою особою сфери управління (насамперед, державної, а інколи — виключно державної) наданої їй влади чи свого посадового становища для незаконного збагачення. Таке розуміння є більш широким, ніж попереднє, і охоплює як хабарництво, так і інші форми незаконного збагачення. Зокрема, таке збагачення може відбутися внаслідок різного роду посадових махінацій з нерухомістю, іншим майном, цінними паперами, у тому числі шляхом розкрадання майна з використанням посадовою особою свого посадового становища.

Основні суперечності, які виникають між прибічниками цієї точки зору, зводяться до конкретних форм корупційних проявів, за допомогою яких винний досягає корисливої мети. Найчастіше каменем розбрату виступає така форма злочинної поведінки як розкрадання майна з використанням посадовою особою свого посадового становища. За цим критерієм автори діляться на дві категорії: першу з них складають ті, хто відносить названий вид розкрадання до категорії корупційних проявів, другу — ті, хто ні за яких умов не визнає розкрадання, вчинене з використанням посадового становища, корупцією.

3. Корупція розглядається як зловживання владою чи посадовим становищем, вчинене з будь-якої особистої заінтересованості.

Таке розуміння корупції є ще більш широким за попереднє і його особливістю є те, що в основі неправомірного використання посадовою особою влади або посадового становища лежить не лише корислива, а будь-яка особиста заінтересованість — особиста вигода в широкому розумінні цього слова. Автори такої позиції не зводять вигоду, яку посадова особа повинна одержати внаслідок вчинення корупційних діянь, лише до матеріальної вигоди. Мова йде про будь-яку особисту вигоду корумпованої особи.

По суті корупцією визнається задоволення будь-якого особистого інтересу шляхом посадового зловживання. При цьому не виключаються різні тлумачення такої особистої заінтересованості корупціонера. Одні з авторів вважають, що від посадового зловживання вигоду повинен одержати сам винний, на думку інших — корупційне діяння може вчинятись і в інтересах третіх осіб. Відповідно до ще однієї позиції, корумпована особа, щоб одержати особисту вигоду, повинна діяти в інтересах інших осіб. Тобто, особистий інтерес корупціонера має задовольнятися за допомогою задоволення інтересів третіх осіб.

На мій погляд, у процесі корупційної діяльності може задовольнятися як особистий інтерес корупціонера, так і інтерес третіх осіб. Головне, що робить корупційне діяння суспільно небезпечним — це те, що посадова особа ставить приватні (свої або іншої особи чи груп осіб) інтереси вище за інтереси суспільства і держави і задовольняє їх шляхом неправомірного використання наданої їй влади.

4. Корупцією визнається використання посадових повноважень, статусу посади, а також; її авторитету та пов'язаних з ними можливостей для задоволення особистого інтересу або в групових інтересах.

Особливість такого розуміння корупції обумовлюється рядом моментів:

1) поряд з використанням влади або посадових повноважень корупцією визнається використання авторитету посади та пов'язаних з нею можливостей;

2) задоволення інтересів третіх осіб шляхом неправомірного використання офіційних повноважень, авторитету влади та інших можливостей, які надає посадовій особі її посада, утворює лише тоді, коли такі інтереси є груповими. Отже, за таким підходом задоволення інтересу однієї іншої особи не є корупцією.

Такий підхід видається необґрунтованим, оскільки кількість осіб, інтереси яких задовольняються в результаті дій посадової особи, не мають суттєвого значення для визнання їх корупційними. Головне, як зазначалось вище, що при цьому приватним інтересам необґрунтовано надається перевага над інтересами суспільства або держави.

5. Корупція розглядається як елемент (ознака) або різновид організованої злочинності.

На відміну від вищевикладених підходів, прибічниками цієї точки зору корупція не розглядається як самостійне явище, а вона зводиться до структурного елементу, системоутворюючої ознаки або різновиду організованої злочинності. Корупційними проявами можуть визнаватися хабарництво, іншого роду посадові зловживання, але лише в рамках організованої злочинності.

6. Визначення поняття корупції обмежуються загальними ознаками і характеризується відсутністю чітких формулювань, які б дозволили виділити суттєві ознаки цієї правової категорії.

Це, наприклад, визначення корупції як акту правопорушення державних службовців або як системи відповідних стосунків між певними посадовими особами та кримінальним середовищем на основі протиправної діяльності цих посадових осіб на шкоду державним та суспільним інтересам тощо.

У наведених вище точках зору відображено доктринальне розуміння корупції як правової категорії і воно лише з одного боку характеризує розглядуване поняття. Щоб з'ясувати інші підходи щодо визначення цього поняття, необхідно розглянути розуміння корупції, яке має місце на законодавчому рівні, у документах міжнародно-правового характеру, правоохоронній діяльності, а також у свідомості пересічних громадян.

Одним із перших варіантів офіційного розуміння поняття «корупція» з боку вищих органів державної влади України була законодавча пропозиція, яка містилась у листі Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1993 р. № 19-683/4, адресованому Верховній Раді України з приводу виконання п. 2 згаданої вище постанови Верховної Ради України Постанові від 23 січня 1993 р. «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю», який передбачав необхідність законодавчого визначення зазначеного поняття. Цим листом пропонувалось передбачити у законі, що корупція — це «суспільно небезпечне діяння, що полягає в корисливому використанні посадовими особами свого службового становища і пов'язаних з ним можливостей для збагачення, протиправного одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах».

Таким чином, корупція зводилась до конкретного суспільно небезпечного діяння (злочину), а точніше до посадового зловживання, яке:

1) мало корисливий характер;

2) було спрямовано на збагачення або протиправне одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах.

Поняття корупції, яке безпосередньо було визначено у законі, за багатьма ознаками наближалося до наведеного вище, хоча водночас і суттєво відрізнялось від нього. У прийнятому 5 жовтня 1995х р. Законі України «Про боротьбу з корупцією» (ст. 1), воно сформульовано таким чином; «Під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг».

Основною формальною особливістю такого визначення поняття «корупція» є те, що воно має нормативно-правовий характер. Що стосується суті самої корупції, то її відзначає низка моментів: по-перше, корупція розглядається як діяльність; по-друге, така діяльність пов'язується із протиправним використанням службових повноважень; по-третє, сфера цієї діяльності обмежується сферою державного управління; по-четверте, її відзначає чітко визначена корислива (матеріальна) спрямованість. За формою прояву вона є близькою до одержання хабара, зловживання владою або посадовим становищем, хоча і не тотожна їм.

Слід погодитись з тими вченими і практиками, які вважають передбачене у Законі України «Про боротьбу з корупцією» поняття «корупція» не зовсім вдалим. Про те, що це поняття не можна визнати досконалим і універсальним, оскільки воно відображає розуміння корупції у вузькому смислі і може бути застосоване лише у контексті зазначеного закону, відзначали і окремі автори Закону України «Про боротьбу з корупцією»." Саме фахівці, які працювали над підготовкою цього закону, відчули всю складність чіткого юридичного визначення поняття «корупція». Пропонувалися різні підходи, різні варіанти визначень. Вносилась пропозиція (і слід зазначити — не позбавлена підстав) взагалі відмовитися від загальної дефініції. Було й інше — пропонувалося розглядати корупцію як злочин і передбачити у КК спеціальну норму про відповідальність за корупцію.

Як уже зазначалось, на законодавчому визначенні поняття «корупція» особливо наполягали керівники правоохоронних органів, які вбачали у відсутності такого визначення основну правову перешкоду ефективній протидії корупції. І хоча для більшості фахівців, що працювали в робочій групі по підготовці відповідних законопроектів, необхідність законодавчого визначення цього поняття викликала великий сумнів, у результаті багатьох дискусій, у тому числі і на засіданні парламентської Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, було прийнято компромісне рішення — дати загальне визначення поняття «корупція» і сформулювати основні види коруп-ційних діянь, що знайшло своє відображення у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

Таким чином, вказане законодавче визначення поняття «корупція» — це результат певного компромісу, який за тодішніх умов прийняття цього закону (політичних, організаційних, стану вітчизняних наукових досліджень у сфері протидії корупції), мабуть, не міг мати принципово іншого рівня досконалості. Однак, незважаючи на власну недосконалість, це визначення все ж зіграло свою позитивну роль у загальному розумінні поняття «корупція».

У найближчій перспективі законодавче описання поняття «корупція» може зазнати змін, які пропонуються деякими суб'єктами законодавчої ініціативи. Зокрема, такого роду пропозиції містяться у двох законопроектах, які вносились на розгляд парламенту Кабінетом Міністрів України та Президентом України відповідно у 1998 та 2000 pp.

У першому з них — проекті Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про боротьбу з корупцією» (реєстраційний № 1035 від 13 травня 1998 р.) — корупція визначається «як сукупність корупційних діянь та діянь, пов'язаних з корупцією, неправомірним використанням посадовою чи службовою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, свого посадового або службового становища в особистих цілях, з метою отримання матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг, що є несумісним з правовим порядком в Україні».

На мій погляд, таке визначення поняття «корупція» не можна назвати вдалим. По-перше, тавтологією є спроба визначити корупцію як «сукупність діянь, пов'язаних з корупцією». По-друге, у пропонованій дефініції йдеться про неправомірне використання посадовою чи службовою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, свого посадового або службового становища «в особистих корисливих цілях, з метою отримання матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг». Уточнення про спеціальну мету неправомірного використання посадового становища є зайвим, оскільки його зміст свідчить про корисливий характер діянь правопорушника, про що окремо відзначено у визначенні цього поняття. По-третє, зайвою є також вказівка на несумісність з правовим порядком в Україні діянь правопорушника, оскільки перед цим вже зазначено про неправомірність діянь, які у своїй сукупності утворюють корупцію. Власне кажучи, неправомірність діянь — це і є їх несумісність з правовим порядком в Україні.

У другому із вказаних законопроектів, який має назву, аналогічну першому (реєстраційний № 5039 від 14 лютого 2000 p.), корупцію пропонувалось визначити як «незаконне одержання від фізичних і юридичних осіб матеріальних благ, подарунків, послуг, пільг, переваг або іншої вигоди матеріального чи нематеріального характеру особою, уповноваженою на виконання державних функцій чи прирівняною до неї особою у зв'язку з виконанням наданих їй повноважень або використання свого посадового становища».

Це визначення відрізняється від передбаченого в законі та пропонованого попереднім проектом низкою суттєвих моментів. Насамперед тим, що корупцією пропонується визнавати отримання не лише вигоди матеріального, а нематеріального характеру. Таким чином, кардинально змінюється принциповий підхід щодо розуміння сутності корупція — визнається, що «продажність» представника влади може мати і нематеріальний характер. Крім того, зазначене визначення базується на зовсім іншому розумінні суб'єкта корупції — до кола суб'єктів пропонується віднести не лише державних службовців, депутатів, посадових осіб державних органів, а й посадових осіб та інших службовців державних підприємств, установ, організацій та об'єктів комунальної власності, які не мають статусу державного службовця, кандидатів у депутати та на інші виборні посади, деякі інші категорії осіб.

Таким чином, зазначені положення суттєво розширюють коло корупційних правопорушень та осіб, які потенційно можуть стати їх суб'єктами. Як і попередньому, цьому визначенню властиві певні недоліки.

По-перше, корупцією визнається одержання особою, уповноваженою на виконання державних функцій чи прирівняною до неї особою вигоди не лише матеріального, а й нематеріального характеру. Поділяючи такий підхід у принципі (для визнання діяння корупційним не суть важли-во, яку саме вигоду отримує суб'єкт від зловживання своїм службовим становищем), вважаю, що у конкретному випадку зазначене положення застосоване необґрунтовано. Річ у тому, що визначення корупції цією статтею дається лише для потреб Закону України «Про боротьбу з корупцією». А корупційні діяння, які визначені у ст. 2 цього проекту, так чи інакше пов'язані з неправомірним одержанням матеріальних цінностей, тобто за своєю суттю зводяться До одержання матеріальної вигоди.

По-друге, вказівка на використання зазначеною у цій статті особою свого посадового становища як ознаки корупції видається зайвою, оскільки це охоплюється більш широким поняттям «у зв'язку з виконанням наданих їй повноважень».

Передбачене в Законі України «Про боротьбу з корупцією» визначення поняття корупції є не єдиним у нашій державі розумінням, яке має офіційний характер. Такого роду розуміння також відображене в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 pp., затвердженій указом Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367/98. У ній сказано: «У правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь».

Як бачимо, наведене визначення поняття «корупція» за своїм змістом суттєво відрізняється від того, яке передбачене у Законі України «Про боротьбу з корупцією». Це обумовлено тим, що воно має інше порівняно із законодавчим визначенням функціональне призначення — його основне призначення полягає в тому, щоб констатувати різноманітність корупційних проявів, виключивши зведення корупції до якогось одного виду правопорушення. Слід зазначити, що саме у такому вигляді це визначення було передбачене у згаданій Концепції за пропозицією автора цієї роботи, який, крім того, що ще раніше висловив своє бачення з цього приводу у наукових публікаціях був ще й одним з наукових координаторів з підготовки названого документа.

Аналіз міжнародних документів, спрямованих на протидію корупції, та практики антикорупційної діяльності інших держав також засвідчують наявність різних підходів щодо розуміння корупції.

Так, у Резолюції «Практичні заходи боротьби з корупцією», підготовленої секретаріатом VIII конгресу ООН по упередженню злочинності і ставлення до правопорушників (Гавана, серпень — вересень 1990 p.), під корупцією розуміється «порушення етичного (морального), дисциплінарного, адміністративного, кримінального характеру, що виявилось у протизаконному використанні свого службового становища суб'єктом корупційної діяльності». В іншому документі ООН — Довідковому документі про міжнародну боротьбу з корупцією — сказано, що «корупція — це зловживання державною владою для отримання вигоди в особистих цілях».

«Хоча поняття корупції, — сказано в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому 34-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 p., — повинно визначатися у відповідності до національного права, слід розуміти, що воно охоплює здійснення або нездійснення будь-якої дії при виконанні обов'язків або через ці обов'язки у результаті подарунків, які вимагаються або приймаються, обіцянок і стимулів, або їх незаконне отримання кожного разу, коли має місце така діяльність або бездіяльність».

У підготовленому багатодисциплінарною групою Ради Європи по боротьбі з корупцією проекті Конвенції з питань корупції, міститься положення, з якого випливає, що корупція виражається у «пропозиціях або наданнях, прямо або опосередковано, державному чиновнику або особі, яка виконує публічні функції, предметів грошової вартості, а також іншої користі, такої як подарунок, послуга, обіцянка або перевагу для себе або іншої особи, або організації з метою незаконного отримання прибутку для себе або третьої сторони зі зловживанням своїм службовим становищем і порушенням своїх обов'язків».

Страсбурзька конвенція про цивільно-правову відповідальність за корупцію (від 4 листопада 1999 р.) визначає корупцію як «прохання, пропозицію, давання або прийняття, безпосередньо чи опосередковано, хабара або будь-якої іншої непередбаченої законом переваги або перспективи таких, які спотворюють відповідне виконання будь-якого обов'язку або поведінки, яка вимагається з одержувача хабара, непередбаченої законом переваги або перспективи таких»."

Міжнародна асоціація шефів поліції та Національний центр з питань політики забезпечення законності у схваленому ними ЗО квітня 1990 р. документі «Політика попередження корупції» визначають корупцію як «дії, які тягнуть за собою неправильне вживання або зловживання офіцером поліції своїми повноваженнями таким чином, щоб здобути особисту користь для себе або інших».

Як вже зазначалось, більшість країн світу не передбачає у своєму національному законодавстві визначення поняття «корупція». Проте науковці і практики цих країн не вважають це його істотним недоліком, оскільки корупція — це явище, яке складається з конкретних корупційних правопорушень, за які законом передбачено певну відповідальність. У своїй діяльності практики користуються науковими дефініціями цього поняття. Наприклад, правоохоронні органи Німеччини у своїй діяльності користуються робочим визначенням цього поняття, яке дала спеціально створена група фахівців Міністерства внутрішніх справ і Міністерства юстиції цієї країни. На їх думку, під корупцією треба розуміти дії, під час учинення яких державні службовці використовують своє посадове становище, щоб збагатитися матеріально чи нематеріальним шляхом або збагатити третіх осіб.

Такий підхід є близьким до розуміння корупції міжнародними експертами Європейського Союзу (ЄС), які визначають загальне поняття цього явища як зловживання державними службовцями політичною владою з метою збагачення і розглядають корупцію як чинник, що суперечить принциповим засадам ЄС, який ґрунтується на принципах демократії, солідарності країн, що входять до його складу.

На практиці в Німеччині корупція розуміється дещо інакше: до неї відносять хабарництво, розкрадання майна з використанням посадового становища, нецільове витрачання коштів, інші дії, вчинені державним службовцем всупереч служби з метою збагачення, розголошення службової таємниці, дії, вчинені з дотриманням службових приписів, але в інтересах певних фірм, а також будь-які вчинки, несумісні зі статусом державного службовця.

Висновки

Виходячи з цього умовно виділяють такі види корупції: 1) зловживання посадовим становищем з метою збагачення (хабарництво, розкрадання, інші види зловживань); 2) дії, вчинені в рамках службових повноважень, але на користь конкретних юридичних або фізичних осіб; 3) сприяння недобросовісній конкуренції, а також розголошення комерційної таємниці, яка стала відома тій чи іншій особі у зв'язку з виконанням нею службових функцій; 4) некоректна поведінка депутатів (голосування за винагороду тощо).