Вступ.

1. Зміст і задачі організації технічного обслуговування виробництва.

2. Стан і тенденції розвитку технічного обслуговування виробництва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Підвищення ефективності діяльності підприємства ґрунтується на досягненнях науки і техніки, передового, вітчизняного і зарубіжного досвіду. Наскільки цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, які є першоджерелами розвитку продуктивних сил, настільки успішніше вирішуються пріоритетні (щодо виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства. Основним завданням організаційно-технічного розвитку є забезпечення прискорення впровадження перерахованих вище елементів у діяльність підприємства в рамках стратегічних та поточних планів. Комплексне планування розвитку і підвищення ефективності діяльності повинне знаходити висвітлення в плані організаційно-технічного розвитку підприємства, показниках ефективності виробництва та планах капітальних вкладень і капітального будівництва (інвестицій). План технічного розвитку та організації виробництва повинний охоплювати наступні основні питання:

· створення й освоєння нових видів продукції та підвищення якості продукції, що випускається;

· впровадження прогресивної технології, механізації й автоматизації виробництва;

· вдосконалення планування, організації, контролю та управління в цілому;

· впровадження прогресивної організації праці;

· капітальний ремонт та модернізація основних засобів;

· науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;

· основні техніко-економічні показники рівня виробництва та продукції, що випускається;

· соціальний розвиток підприємства.

1. Зміст і задачі організації технічного обслуговування виробництва

Нормальний хід виробничого процесу може протікати тільки за умови безперебійного забезпечення його матеріалами, заготівками, інструментом, оснащенням, енергією, паливом, налагодження, підтримки устаткування в працездатному стані і т. д.

Комплекс цих робіт і складає поняття технічного обслуговування виробництва, чи виробничої інфраструктури. Технічне обслуговування виробництва є найважливішою частиною системи обслуговування виробничого процесу в цілому (рис. 1). Технічне обслуговування виробництва включає функції із забезпечення технічного стану (готовності) засобів виробництва і руху предметів праці у процесі виробництва (виготовлення продукції). Для технічного обслуговування основного виробництва машинобудівні заводи мають цілий комплекс так званих допоміжних служб чи господарств: ремонтне, інструментальне, енергетичне, транспортне, постачальницько-складське й ін.

Склад і масштаби цих господарств підприємства визначаються особливостями основного виробництва, типом і розмірами підприємства і його виробничих зв'язків. Інструментальні служби і цехи заводу мають вчасно забезпечувати виробництво інструментом і оснащенням високої якості за мінімальних витрат на їх виготовлення й експлуатацію. Від роботи інструментальних цехів і служб у значній мірі залежать впровадження передової технології, механізації трудомістких робіт, підвищення якості виробів і зниження їх собівартості, ремонтні цехи і служби заводу забезпечують робочий стан технологічного устаткування шляхом його ремонту і модернізації. Якісний ремонт устаткування збільшує термін його служби, знижує втрати від простоїв і значно підвищує загальну ефективність роботи підприємства.

Енергетичні цехи і служби забезпечують підприємство усіма видами енергії й організують раціональне її використання. Робота цих цехів і служб сприяє зростанню енергооснащеності праці і розвитку прогресивних технологічних процесів, що базуються на використанні енергії.

Транспортні, постачальницькі і складські господарства і служби забезпечують своєчасну і комплектну доставку всіх матеріальних ресурсів, їх збереження і рух у процесі виробництва. Від їх роботи залежать ритмічність виробничого процесу й ощадливе використання матеріальних ресурсів. Усі ці цехи і служби прямо не беруть участі у створенні основної продукції заводу, але своєю діяльністю сприяють нормальній роботі основних цехів.

Планування організаційно-технічного розвитку повинне базуватись на наступних принципах:

· цілеспрямованість;

· високий науковий рівень;

· комплексність;

· безперервність.

Перший принцип означає, що план підприємства повинний бути направлений на досягнення високих кінцевих результатів, тобто на максимізацію прибутку в довгостроковій перспективі. Він зобов’язує концентрувати прибуток ресурсів на найважливіших інноваційних проектах.

Принцип високого наукового рівня вимагає включати в план ті заходи, що відповідають сучасному рівню розвитку науки і техніки перевищують його, забезпечують різке підвищення ефективності виробництва.

Принцип комплексності означає охоплення всіх підрозділів підприємства та всіх направлень розвитку науки і техніки, впровадження нових і підвищення якості випускаючих видів продукції, комплексної механізації та автоматизації виробництва, удосконалення організації виробництва, праці і управління та ін. Він передбачає узгодженість в часі та просторі всіх стадій процесу: науки-виробництва-збуту.

Принцип безперервності обумовлює обов’язкове забезпечення стратегічних та поточних планів, їх взаємозв’язок.

Система планування організаційно-технічного розвитку на підприємстві включає комплекс різноманітних планів, які взаємодіють один з одним та спрямовані на здійснення за цілями, предметом, рівнями, змістом та періодом планування. Важливо виділити фактори, які визначають склад та зміст цього комплексу:

· організаційна структура та профіль інноваційної діяльності підприємства;

· склад інноваційних процесів, які здійснюються;

· рівень кооперації при їх проведенні, масштаби та постійність інноваційної діяльності.

2. Стан і тенденції розвитку технічного обслуговування виробництва

У даний час на більшості машинобудівних заводів весь комплекс робіт з технічного обслуговування виконується самими підприємствами, що призводить до великих нераціональних витрат: розпорошеності коштів, устаткування, робочої сили і т. д. Роздрібненість допоміжних служб, низький рівень їх спеціалізації перешкоджають створенню відповідної технічної бази і прогресивних форм організації допоміжних робіт.

Для допоміжних виробництв характерні одиничний і дрібно-серійний типи виробництва зі значними витратами ручної праці, а продукція, що виготовляється, значно дорожча і менш якісна, ніж на спеціалізованих підприємствах.

Недооцінка ролі допоміжних господарств призвела до істотного розриву у рівнях техніки й організації основного і допоміжного виробництв. У допоміжних цехах і на ділянках переважають малоефективне устаткування і технологія, низький рівень механізації робіт, недоліки у плануванні, нормуванні, оплаті праці і т. д.

У той же час потрібно мати на увазі, що специфіка робіт з обслуговування виробництва у багатьох випадках ускладнює можливість їх механізації і регламентації. Усе це призводить до високої чисельності допоміжних робітників, що сягає більш ніж 50% загальної кількості робітників машинобудівного підприємства, у той час як у індустріальних країнах ця цифра вдвічі нижча.

Наприклад, чисельність ремонтників у США складає 5, а у нашій країні — близько 15%; транспортників відповідно — 8 і 17% чисельності основних робітників. Таку різницю зумовлено головним чином різним рівнем спеціалізації і механізації робіт з технічного обслуговування виробництва. У США переважна частина робіт з обслуговування виконується спеціалізованими фірмами, і багато машинобудівних підприємств не мають своїх обслуговуючих господарств.

За даними державної статистики, у народному господарстві нашої країни тільки 25% інструмента виготовлялося на спеціалізованих підприємствах, тоді як у США спеціалізовані фірми виробляють близько 65% інструмента. Варто помітити, що у США 88% машинобудівних підприємств не мають своїх інструментальних цехів і одержують весь інструмент зі сторони.

Надмірна роздрібненість технічного обслуговування зумовила істотний розрив у рівнях механізації основного і допоміжного виробництва. Так, у допоміжному (обслуговуючому) виробництві обсяг механізованих робіт складає приблизно 28%, ручних — 72%; в основному виробництві це співвідношення зворотне.

Низький рівень механізації допоміжних робіт у підсумку знижує ефективність використання нової техніки в основному виробництві. Наприклад, на багатьох підприємствах 2/3 втрат робочого часу зумовлено незадовільною роботою допоміжних служб.

Допоміжним цехам не завжди виділяються необхідна виробнича площа й устаткування, кваліфікована робоча сила, дефіцитні матеріали, фонди стимулювання т. д. Нерідкі випадки, коли допоміжні цехи, особливо ремонтні й інструментальні, на 30 — 40% завантажуються роботами основного й експериментального виробництва, що фактично дезорганізує функціональну діяльність цих цехів і не дає можливості організувати профілактичне і регламентоване обслуговування виробництва. Підвищення технічної оснащеності підприємства, механізація, автоматизація основного виробництва викликають необхідність корінного удосконалення техніки й організації допоміжних робіт, наближення їх до рівня основного виробництва.

Зростання технічного рівня виробництва викликає зміни у змісті допоміжних робіт і підвищує їх роль у процесі виробництва. Підвищення ступеня безперервності виробничих процесів, впровадження комплексних систем механізації й автоматизації значно розширюють сферу застосування праці допоміжних робітників.

Одночасно підвищується і складність робіт з обслуговування виробництва, що викликане конструктивними змінами устаткування, концентрацією технологічних операцій, застосуванням складних систем управління і т. д.

Зміна ролі і змісту функцій обслуговування перетворює їх з другорядних (допоміжних) у визначальні і вимагає нового підходу до форм і методів технічного обслуговування виробництва. Це у свою чергу визначило необхідність підготовки нового типу працівника широкого профілю, що поєднує в рамках однієї професії функції, пов'язані з обслуговуванням об'єкта в цілому, тобто функції наладчика, ремонтного слюсаря, електрика і т. д.

За обслуговування роботів, верстатів із ЧПУ, ГПС рівень підготовки обслуговуючого персоналу повинний бути не нижче техніка чи інженера.

Комплексно механізовані ділянки і цехи, як правило, обслуговуються саме таким персоналом. Під час зростання технічного оснащення виробництва питома вага обслуговуючого персоналу (наладчиків, ремонтників, електриків) буде збільшуватися, але загальна чисельність робітників при цьому має знижуватися за рахунок верстатників-операторів, контролерів, транспортно-складських робітників й ін.

Технічне обслуговування має розглядатися як частина єдиного процесу виробництва, а роботи з обслуговування — погоджуватися з технологією безпосереднього виготовлення продукту на основі єдиної комплексної технології виробничого процесу в цілому. Всі операції виробничого процесу, як основні, так і допоміжні, піддаються технологічному проробленню і нормуванню і стають рівноцінними в єдиному технологічному процесі виробництва.

Це може бути забезпечено тільки на основі чіткої регламентації робіт із усіх функцій технічного обслуговування виробництва. Регламентація припускає встановлення визначеного порядку виконання функціональних обов'язків шляхом раціонального розподілу робіт серед виконавців у часі й обсягах, у встановленій послідовності.

У процесі регламентації обслуговування розробляються технологічна, нормативна й організаційно-методична документація, на основі якої функції обслуговування погоджуються з режимом і графіками роботи основних виробничих підрозділів.

Вирішальна роль в удосконаленні всієї системи технічного обслуговування виробництва належить подальшій централізації і спеціалізації однорідних функцій обслуговування. В останні роки спостерігається тенденція індустріалізації ряду функцій обслуговування виробництва, тобто їх централізації у масштабі окремих галузей чи народного господарства з використанням відповідної організаційної і технічної бази.

Так, для ремонту устаткування і приладів створено об'єднання, для виготовлення інструмента функціонують інструментальні заводи. На таких заводах широко використовуються прогресивна технологія і потокові методи організації робіт, що забезпечують зниження їх вартості і підвищення якості.

Відбувається і централізація транспортних послуг на основі створення великих автогосподарств.

Найбільший ефект досягнуто у централізації енергопостачання підприємств на основі створення районних і кільцевих енергосистем.

Однак потужності цих об'єднань поки не можуть задовольнити запити всіх підприємств машинобудування і переважний обсяг робіт з обслуговування приходиться виконувати самим підприємствам. На головних підприємствах повинні створюватися великі цехи і господарства з найважливіших функцій обслуговування. У таких цехах мають використовуватися спеціалізоване устаткування, прогресивна технологія й оснащення, створюватися умови для механізації праці, обґрунтованого планування і регламентації робіт з технічного обслуговування виробництва.

У цілому систему обслуговування має бути спрямовано на підвищення економічності виробництва — максимальне скорочення тривалості виробничого циклу з мінімальними витратами на виконання робіт з технічного обслуговування.

Технічний рівень виробництва (Ктр) характеризує ступінь розвитку засобів виробництва й прогресивності технології.

Організаційний рівень виробництва (Кор) характеризує рівень розвитку організації виробництва, роботи й управління, рівень організованості процесів.

Узагальнюючі показники (Кор, Ктр) визначаються як функції від часткових показників:

Зміст підсистеми забезпечення, також відіграє ключову роль у збереженні переваг підприємства й складається із системи організації й контролю за правовим, методичним, ресурсним, інформаційним забезпеченням виробничо-фінансової діяльності підприємства.

До завдання керованої підсистеми безпосередньо входить організація передумов для створення й розвитку усередині підприємства основних функцій стратегічного й тактичного маркетингу, інноваційного, фінансового й виробничого менеджменту.

Комплексний показник оцінки організаційно-технічного рівня виробництва визначають за формулою

Технічний рівень виробництва (Ктр) характеризує ступінь розвитку засобів виробництва й прогресивності технології.

Найважливішими показниками фінансового стану організації, на наш погляд, є інтегральний показник ефективності використання ресурсів і показник стабільності організації.

Висновки

Для забезпечення ефективного управління організаційним розвитком важливо своєчасно виявляти і правильно оцінювати його тенденції, прогресивні й небажані зміни у формах організації виробництва та праці, функціонуванні окремих чи всієї сукупності елементів господарського механізму.

Основні сучасні тенденції організаційного розвитку:

прискорення темпів розвитку окремих (деконцентрації кооперування, конверсії, диверсифікації) та посилення взаємопов’язаних форм організації виробництва, що забезпечує демополізацію виробництва багатьох видів продукції, конкуренцію продуктивності на ринку, мультиплікаційну ефективність діяльності підприємств різних типів і систем господарювання;

розвиток колективної (бригадної) форми організації та оплати праці, що за умов прискорення НТП, якісного вдосконалення й ускладнення техніко-технічної бази виробництва стає об’єктивно необхідним і економічно доцільним;

посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей завдяки широкому застосуванню автоматичних ліній, робото-технічних комплексів і гнучких виробничих систем, що уможливлюють зведення до мінімуму втрат часу й ресурсів, багаторазове підвищення продуктивності праці, значне прискорення оновлення продукції, що виготовляється;

формування нових типів суспільної комбінації речових і особистісних елементів процесу виробництва, науки та виробництва, виробничої сфери споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів, створюваних ресурсів, підвищення ефективності науково-технічного прогресу;

удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств, перехід останніх на ринкові економічні відносини з державою та іншими контрагентами, що посилює відповідальність за кінцеві результати діяльності, конкурентоспроможність на світовому й національному ринках, фінансову стійкість і прибутковість;

активізація людського чинника через здійснення такої кадрової політики, котра відповідає сучасним вимогам правильного підбору керівників усіх рівнів, підвищенню їхньої компетентності, діловитості й відповідальності; вимогам подальшого розвитку демократії і управління виробництвом, забезпечення належної організованості та виконавчої дисципліни.

Список використаної літератури

1. Березівський П. С. Організація виробництва в аграрних формуваннях: Навчальний посібник/ П. С. Березівський, Н. І. Михалюк; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. аграрний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 559 с.

2. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.

3. Гриньова В. Організація виробництва: Навчальний посібник/ Валентина Гриньова, Марина Салун,; М-во освіти і науки України, Харківський нац. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. — 550 с.

4. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

5. Єгупов Ю. Організація виробництва на промисловому підприємстві: Навчальний посібник/ Юрій Єгупов,; Мін-во освіти і науки України, Одеський держ. економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 488 с.