ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО РЕКЛАМУ

1.1. Місце і роль адміністративної відповідальності у адміністративно-правовому регулюванні рекламної діяльності

1.2. Правові засади адміністративної відповідальності запорушення законодавства про рекламу

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДІВ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОСТУПКІВ У СФЕРІ РЕКЛАМНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Поняття та зміст об’єкта проступків у сфері рекламної діяльності

2.2. Реклама та рекламна діяльність як предмет адміністративного проступку

2.3. Характеристика об`єктивної сторони проступків у сфері рекламної діяльності

2.4. Поняття та загальна характеристика суб`єкта адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності

2.5. Характеристика суб`єктивної сторони проступків у сфері рекламної діяльності

Висновки до розділу

РОЗДІЛ 3. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАСТВА ПРО РЕКЛАМУ

3.1. Поняття та стадії провадження у справах про порушення законодавства про рекламу

3.2. Адміністративно-процесуальний статус суб`єктів провадженняу справах про порушення законодавства про рекламу

3.3. Система та види стягнень, що застосовуються до юридичних осіб

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Реклама в Україні в останні роки переживає бурхливий розвиток як у кількісному, так і в якісному виразі. Безсумнівно, це є позитивним аспектом у розвиткові ринкових відносин. Однак не варто забувати про те, що рекламна справа в Україні пройшла за останні десять років такий шлях розвитку, що у більшості інших країн він зайняв би десятиліття, а це не могло не потягти за собою певних негативних наслідків.

З виникненням ринкових відносин в Україні значно зросла роль реклами та рекламної діяльності, які займають набагато більше місця в житті кожної людини. В даний момент реклама є провідним джерелом інформації про той чи інший товар і, відповідно, може як принести користь, так і завдати шкоди правам і законним інтересам споживачів і виробників товарів та послуг.

Для України, як і для будь-якої іншої держави, необхідні діючі інструменти державного регулювання рекламної діяльності, основними важелями якого є система законодавства про комерційну рекламу, органи державного контролю за рекламною діяльністю і передбачена законом відповідальність за порушення рекламного законодавства.

У контексті цієї роботи досліджується інститут адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності, яка націлена саме на попередження, припинення та покарання за порушення законодавства про рекламу, що здатна завдати шкоди як майновим, так і немайновим правам громадян і юридичних осіб, суспільним інтересам. Інститут адміністративної відповідальності взагалі, та за правопорушення у сфері рекламної діяльності, зокрема,має значні недоліки, які суттєво впливають на дієвість адміністративної відповідальності як важливого інструменту державного регулювання у сфері рекламної діяльності.

Незважаючи на важливість цього правового інституту у забезпеченні прав і слобод людини і громадянина у сфері рекламної діяльності, проблеми адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу у вітчизняній науці спеціально не вивчались, а в окремих наукових працях ці питання досліджувалися фрагментарно або в рамках більш широкої проблематики, без комплексного підходу та врахування чинного законодавства.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці в галузях соціології, економіки, теорії управління, теорії держави і права, конституційного, адміністративного та підприємницького права, зокрема, таких науковців, як В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурка, Л.Р. Біла, Ю.П. Битяк, А.С. Васильєв, І.П. Голосніченко, Є.В. Додін, С.В. Ківалов, Л.В. Коваль, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, М.В. Косюта, В.В. Лаптєв, Н.М. Лисиця, В.К. Мамутов, В.С. Мартем'янов, В.Л. Мусіяка, І.Л.Олійник, О.А. Пушкін, Н.О. Саніахметова, С.Г.Стеценко, О.Ф. Фрицький, В.С. Щербина, М.К. Якимчук, Х.П. Ярмакі та ін. Нормативною основою роботи є Конституція України, Кодекс України про адміністративні правопорушення і закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади держави, які регулюють рекламну діяльність, адміністративну відповідальність

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційна робота виконана в межах плану досліджень Науково-дослідного інституту фінансового права Національного університету державної податкової служби України як частина науково-дослідної роботи за темою: “Тіньова економіка: структура, масштаби, фінансово-правові засади протидії” (державний реєстраційний номер 0103U006463), а також плану науково-дослідної роботи кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету державної податкової служби України “Теоретичне обґрунтування і правове забезпечення адміністративної і фінансової реформи в Україні”.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, наукових досліджень, вітчизняного та зарубіжного досвіду, узагальнень практики визначити сутність та особливості адміністративної відповідальності за проступки у сфері рекламної діяльності, а також виробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення цього інституту.

Для досягнення визначеної мети у дисертаційному дослідженні були поставлені такі основні завдання:

— вивчити та проаналізувати сучасний стан інституту адміністративної відповідальності у контексті реформи адміністративного права та удосконалення адміністративного законодавства;

— проаналізувати сучасний стан адміністративної відповідальності юридичних осіб, як основних суб’єктів рекламної діяльності, виявити та узагальнити проблеми теоретично-правового забезпечення їхньої відповідальності;

— проаналізувати правові засади адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності з врахуванням змін у чинному законодавстві;

— визначити поняття та охарактеризувати правову природу реклами і рекламної діяльності як предмета адміністративного проступку;

— виокремити та охарактеризувати правовідносини, які складають об’єкт порушень у сфері рекламної діяльності;

— окреслити основних суб’єктів адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності та визначити особливості їхнього правового статусу;

— охарактеризувати об`єктивну та суб`єктивну сторони правопорушень у сфері рекламної діяльності;

— проаналізувати стадії та охарактеризувати процесуальний статус суб’єктів провадження у справах про порушення законодавства про рекламу;

— сформулювати пропозиції та рекомендації щодо удосконалення законодавства про адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері рекламної діяльності.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі рекламної діяльності, національне і зарубіжне законодавства щодо регулювання цих відносин.

Предметом дослідження є адміністративно-правові засади та норми права, які регулюютьадміністративну відповідальність за правопорушення у сфері рекламної діяльності.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Як загальнонауковий метод використовувався системний підхід, який дозволив визначити сутність та систему провадження по справах про порушення законодавства про рекламу(розділ 3). Для аналізу реклами як об'єкта правопорушення та правових засад притягнення до адміністративної відповідальності використовувався метод аналізу та синтезу (підрозділи 1.2, 2.1). За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (підрозділи 1.2, 2.1). Порівняльно-правовий метод широко використано для дослідження зарубіжного досвіду у сфері рекламної діяльності (підрозділи 1.1 та 2.1). Методи класифікації, групування, структурно-логічний застосовувалися для виділення окремих видів рекламної діяльності (підрозділ 2.1). Статистичний, порівняльно-правовий, структурно-логічний та компаративний методи використовувалися для формулювання пропозицій щодо удосконалення правових засад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності (розділ 1).

Наукова новизна одержаних результатіввизначається, насамперед, тим, що дисертація є комплексним монографічним дослідженням у вітчизняній адміністративній науці, присвяченим проблемам адміністративної відповідальності за проступки у сфері рекламної діяльності у контексті основних положень адміністративної реформи та реформи адміністративного права.

У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків, які відповідають ознакам наукової новизни. Основні з них такі:

уперше:

— з нових позицій охарактеризовано правові засади адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу з урахуванням змін у ньому;

— охарактеризовано склади адміністративних проступків у сфері рекламної діяльності;

— виокремлено та охарактеризовано правовідносини, які складають об’єкт адміністративних проступків у сфері рекламної діяльності;

удосконалено:

— понятійний апарат категорій “адміністративна відповідальність”, “реклама”, “рекламна діяльність”, “вина юридичної особи”, “провадження”;

— сформульовано авторські пропозиції та рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства про адміністративну відповідальність за проступки у сфері рекламної діяльності;

дістала подальшого розвитку:

— характеристика реклами і рекламної діяльності як предмета адміністративного проступку;

— авторська класифікація видів реклами; обмежень щодо реклами; правовідносин, що складають об’єкт порушень законодавства про рекламу; недобросовісної реклами;

— запропоновано новий підхід щодо визначення вини юридичної особи за порушення законодавства про рекламу.

Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес. Викладені у дисертаційному дослідженні висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані:

— у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки питань адміністративної відповідальності у сфері рекламної діяльності;

— у правотворчій сфері – в результаті дослідження сформульовано ряд пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства, зокрема, до Закону України “Про рекламу“;

— у сфері правозастосування – використання одержаних результатів дозволить покращати практичну діяльність державних органів щодо притягнення до адміністративної відповідальності за проступки у сфері рекламної діяльності;

— у навчальному процесі – для розробки навчально-методичних комплексів, навчальних програм з курсу адміністративного права, адміністративної діяльності та відповідних спецкурсів.

Основні результати дослідження впроваджені в практику діяльності і використовуються управлінням інформації та зв’язків з громадськістю Волинської обласної державної адміністрації для здійснення контролю і перевірок підприємств, які здійснюють рекламну діяльність на території області (акт впровадження в практику №1863/29/2-07 від 04 травня 2007 року). Крім цього, матеріали дисертації реалізуються у навчальному процесі Кіровоградського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ під час проведення семінарських і практичних занять із курсантами та слухачами з навчальних дисциплін “Судові та правоохоронні органи“, “Адміністративне право України“, “Менеджмент“, “Кримінальний процес“, “Методика розслідування злочинів у сфері економіки“ (акт впровадження результатів наукових досліджень від 11 червня 2007 року). Окремі наукові положення, які містяться в дисертаційному дослідженні використані для підготовки навчально-методичних рекомендацій для проведення занять із слухачами денної та заочної форми навчання Академії управління МВС України (акт про впровадження №1724 від 24 квітня 2007 року).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Сформульовані у дисертації положення, узагальнення, оцінки, висновки, рекомендації та пропозиції, що характеризують наукову новизну, мету, завдання й підходи до їх вирішення та практичні результати, обґрунтовані дисертантом на підставі особистих досліджень у результаті опрацювання та аналізу чинного законодавства та науково-правових джерел. Усі результати отримані автором особисто і знайшли своє висвітлення в опублікованих наукових працях.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорені на засіданнях кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету державної податкової служби України. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладені в наукових доповідях на науково-практичних конференціях, зокрема: ”Проблеми впровадження інформаційних технологій в економіці“, міжнародна науково-практична конференція (м. Ірпінь, 2004 р.);”Проблеми розвитку та модернізації податкових і правоохоронних органів України, боротьба з корупцією та злочинністю“, міжвузівська науково-практична конференція (м.Ірпінь,2005 р.);”Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні“, Всеукраїнська науково-практична конференція (м. Острог, 2005 р. та 2006 р.); “Стан та перспективи розвитку юридичної науки та освіти“, міжнародна науково-практична конференція(м. Київ, 2006 р.);”Міграція: проблеми і шляхи їх вирішення“, международная научно-практическая конференція (м. Донецьк, 2007 р.);“Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм і стратегічні можливості України“, науково-практична конференція (м. Київ, 2008 р.).

Публікації.Основні положення та результати дисертації опубліковано в шести наукових статтях, із них три у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

РОЗДІЛ ІТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО РЕКЛАМУ

1.1. Місце і роль адміністративної відповідальності в адміністративно-правовому регулюванні рекламної діяльності

Встановлення правових приписів для регулювання тієї чи іншої сфери діяльності само по собі не може забезпечити стан законності та правопорядку у цій сфері. Потрібен механізм державного примусу для забезпечення виконання нормативних приписів. Це справедливо і для сфери рекламної діяльності.

Цей розділ присвячено вивченню інституту адміністративної відповідальності, його місця та ролі у регулюванні рекламної діяльності, загальним проблемам інституту адміністративної відповідальності на сучасному етапі адміністративної реформи.

Проблема юридичної відповідальності є однією з ключових у правовій науці і досліджується не лише загальною теорією права, а й такими галузевими науками, як кримінальне право, цивільне право, адміністративне право, трудове право. Фундамент для її вивчення закладений все ж науковими роботами саме в галузі загальної теорії права. Зокрема ця проблема була висвітлена в працях С.С. Алексєєва, С.Н. Братуся, В.М. Горшенєва, Ю.А. Денисова, В.М. Кудрявцева, Н.С. Малеїна, П.М. Рабіновича, М.А. Цвіка, А.С. Шабурова та багатьох інших вчених.

Однак значна увага, яка приділялася вивченню питання, не дала змоги сформулювати єдине визначення юридичної відповідальності, а скоріше навпаки, стала передумовою для виникнення цілої низки підходів до цього явища. Викликано це його неоднозначністю і складністю.

Так, юридична відповідальність, як правове явище може розглядатись у двох аспектах, позитивному і негативному. У позитивному (проспективному) аспекті відповідальність особи – це відповідальність за майбутні вчинки, їх усвідомлення, прагнення діяти відповідно до встановлених норм, як соціальних, так і правових, належним чином виконувати свої обов’язки і реалізовувати права лише у встановленому порядку, бути громадсько активним і суспільно корисним членом суспільства. За юридичною природою позитивна відповідальність являє собою обов'язок діяти певним чином [97, с. 43]. У негативному (ретроспек-тивному) аспекті мова йде про відповідальність за вже скоєні вчинки, їх негативні наслідки, порушення певних норм. Тоді як проспективна відповідальність має триваючий характер, ретроспективна є разовою реакцією на певний вчинок, його наслідком. В науці поширена точка зору, що теорія про проспективний і ретроспективний аспекти може бути застосована лише до суспільної відповідальності в цілому, тоді як будь-яка юридична відповідальність завжди є реакцією на певний вчинок, тобто її можна розглядати тільки як відповідальність у ретроспективному аспекті. Принаймні так стверджували В.А. Ойгензіхт [120, с. 43], Н.С. Малеїн [109, с. 24] та ін.

Не вдаючись до глибокого аналізу цієї проблеми, і не беручи участь в обговоренні питання чи є проспективна відповідальність елементом правової реальності, чи штучною, надуманою, безпідставно ускладнюючою її категорією, хочеться відзначити, що об'єктом цієї роботи буде лише відповідальність ретроспективна, тобто та, яка може наставати за вже скоєні вчинки, порушення, і, говорячи про правову відповідальність юридичних осіб чи юридичну відповідальність взагалі, ми матимемо на увазі саме ретроспективну відповідальність.

Вчені дають різноманітні визначення юридичної відповідальності, в яких кожен хоче підкреслити ті аспекти, характерні риси, які, на його думку, є головними. В цілому, для загального огляду, можна навести наступні точки зору щодо цього питання.

На думку А.Ф. Плахотного, юридична відповідальність це один із проявів зв'язку і взаємної залежності особистості і суспільства [130, с. 8].

И.С. Самощенко стверджує, що юридична відповідальність є державним примусом до виконання вимог права, реакцією на скоєне правопорушення [184, с. 6-11].

Дещо інший підхід до цього питання висловлює Л.С. Явич, який вважає, що юридична відповідальність є реалізацією (втіленням) санкції правової норми [221, с. 28].

О.С. Иоффе вважає, що юридична відповідальність це міра державного примусу, заснованого на юридичному та суспільному засудженні поведінки правопорушника, що виражається у встановленні для нього певних негативних наслідків у вигляді обмежень особистого та майнового характеру [71, с. 26].

Цікавою є точка зору О.Е. Лейста, що юридична відповідальність за об'ємом є значно ширшою за застосування санкції, оскільки включає такі проблеми, як кваліфікація правопорушення, гарантії встановлення об'єктивної істини у справі, права звинуваченої особи і ряд інших [102, с. 17].

На думку С.С. Алексеева, юридична відповідальність полягає в обов'язку особи переносити заходи державного примусового впливу за скоєне правопорушення [13, с. 48].

С.Н. Братусь вважає, що юридична відповідальність є реалізацією правової норми, причому підставою є зобов'язання. Тобто юридична відповідальність це звичайне зобов'язання, але таке, що виконується в примусовому порядку [10, с. 4].

Висловлюється й таке визначення юридичної відповідальності, відповідно до якого – це врегульований правом обов'язок дати звіт за свої діяння [198, с. 30].

В.Д. Перевалов вважає, що юридична відповідальність – є застосуванням до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, які виражаються у формі обмежень особистого, організаційного чи майнового характеру [199, с. 99].

Заслуговує уваги і точка зору Д.М. Лук’янця, відповідно до якої юридична відповідальність – це регламентована правовими нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб’єктів), що проявляються в недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов’язків, порушенні цивільно-правових зобов’язань, нанесенні шкоди або завдання збитків і виражена в застосуванні до осіб, які вчинили такі діяння, засобів впливу, що тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру [104, с. 15].

Така різноманітність у підходах до визначення юридичної відповідальності викликана тим, що вона, будучи одним із видів суспільної відповідальності успадкувала від останньої і змістовність, і багатоаспектність. Дійсно, суспільна відповідальність, в самому загальному розумінні, це специфічний зв'язок між суб'єктами суспільних відносин, один з яких є домінуючою інстанцією і, застосовуючи різноманітні прийоми та методи, впливає на поведінку іншого, намагаючись утримати її (поведінку) в певних рамках (межах). Саме завдяки існуванню цього зв'язку забезпечується дотримання суспільних норм, встановлення злагоди в суспільстві, а загалом й існування самого суспільства.

Юридична відповідальність – один з найпоширеніших видів суспільної відповідальності, і встановити ознаки, які точно характеризували б таке об'ємне поняття, досить складно. До того ж юридична відповідальність не може існувати "взагалі". В різних галузях права вона проявляється по різному, її види істотно відрізняються один від одного. Тому дати єдине визначення, ознаки якого одночасно характеризували б усі види юридичної відповідальності і не вступати у протиріччя зі специфікою жодного з них не просто.

Уявляється, що найбільш вдалими є визначення юридичної відповідальності І.С. Самощенка, а також В.М. Корельського та В.Д. Перевалова, оскільки вони роблять наголос на тому, що з яких би частин і елементів юридична відповідальність це складалася, вона може бути застосована лише за умови скоєння порушником певного, специфічного вчинку – правопорушення. Це визначення з одного боку підкреслює ретроспективну природу правової відповідальності, а з іншого – відзначає, що правова відповідальність настає лише у разі скоєння вчинку, який має необхідні особливі ознаки. Крім того, у цьому випадку можна говорити про наголос на правові гарантії, адже, по-перше, до відповідальності може бути притягнута лише особа, яка скоїла згадане правопорушення, а, по-друге, особа, права і законні інтереси якої постраждали від такого порушення, має право вимагати притягнення порушника до відповідальності.

Суб`єктами юридичної відповідальності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, підприємства, установи та організації будь-якої форми власності, державні органи і т. д. Основною і принциповою класифікацією виглядає розподіл суб`єктів юридичної відповідальності на фізичні та юридичні особи. Проблема юридичної та адміністративної відповідальності фізичних осіб достатньо повно і ретельно вивчена. У свою чергу, в рамках цієї роботи, нас більше цікавить підінститут адміністративної відповідальності юридичних осіб, які є основними суб’єктами правопорушень у сфері рекламної діяльності.

Зі статті 27 Закону України ”Про рекламу” можна зробити висновок, що передбачено відповідальність для рекламодавця, виробника реклами та розповсюджувача реклами. У той же час стаття 1 того ж Закону визначає рекламодавця як особу, яка є замовником реклами для її виробництва та/або розповсюдження; розповсюджувача реклами як особу, яка здійснює розповсюдження реклами; виробника реклами як особу, яка повністю або частково здійснює виробництво реклами. Отже зрозуміло, що діяльність по виробництву та розповсюдженню реклами – рекламна діяльність – є підприємницькою діяльністю. Крім того, природно, що лише в процесі здійснення підприємницької діяльності (виробництво товарів, надання послуг і т. ін.) може виникнути потреба в рекламі, тобто, зрозуміло, що рекламодавці є підприємцями. Основним суб`єктом підприємницької діяльності є юридичні особи. Так, юридичні особи є основними суб`єктами рекламної діяльності, а, відповідно, і відповідальності у сфері рекламної діяльності.

Проте, можливе зауваження, що крім, комерційної реклами, існує соціальна, політична реклама, але, по-перше, замовниками такої реклами найчастіше є також організації – юридичні особи, а, по-друге, кількість порушень чинного законодавства (законодавства про рекламу, виборчого законодавства, антимонопольного та законодавства про захист прав споживачів та ін.) у соціальній та політичній рекламі порівняно мала. Це дозволяє нам свідомо звузити коло дослідження.

Юридичні особи наділені державою правом на участь в широкому колі правових відносин. Саме з діяльністю юридичних осіб тісно пов'язане забезпечення правопорядку в суспільстві, формування правомірної поведінки. Адже економічне, політичне, державне життя країни складається з діяльності не лише окремих громадян, а й таких колективних утворень, як підприємства, установи, організації, обсяг ресурсів яких значно перевищує обсяг ресурсів, сконцентровані у сфері безпосереднього впливу фізичних осіб, тому правомірна діяльність юридичних осіб має першочергове значення для нормального існування суспільства і держави.

Чи може юридична особа скоїти правопорушення? До відповіді на це запитання можна підійти з формального боку, констатувавши, наприклад, що в самій назві Закону України «Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за порушення у сфері містобудування» встановлено, що юридична особа порушення скоїти може [143]. А оскільки перелік цих порушень, їх конкретні склади закріплені в нормативному акті (законі), то ми можемо говорити, що маємо справу саме з порушенням права (правопорушенням), як видом правової поведінки, яке може бути скоєне юридичною особою.

Більш детальний аналіз проблеми дає можливість встановити, що юридична особа може здійснити вчинок, який має всі основні ознаки, притаманні правопорушенню. До таких ознак, як було сказано вище, слід віднести протиправність, суспільну шкідливість, вольовий характер акту скоєння правопорушення, застосування до порушника державного примусу.

Уявляється, що своїми діяннями юридична особа може порушити норму права, оскільки, такі норми права, що встановлюють спеціальні правила поведінки для юридичних осіб існують, а це означає, що юридична особа може вести себе принаймні двояко: виконувати ці норми, або не виконувати, порушувати їх, причому факт можливості такого порушення закріплений в окремих законах, наприклад, у Бюджетному Кодексі України [33], Законах України "Про рекламу" [169], "Про захист від недобросовісної конкуренції" [155], "Про захист прав споживачів" [156], "Про виключну (морську) економічну зону України" [140], "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування" [141], "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину" [144], "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" [143], "Про державну податкову службу в Україні" [148], "Про пожежну безпеку" [167]. Отже можливість порушення юридичною особою норм права є незаперечною.

Як раніше відзначалося, протиправність тісно пов'язана з суспільною шкідливістю. На наш погляд є безперечним, що дії юридичної особи можуть бути суспільно шкідливими. Ця шкідливість може зводитися і до безпосередньої шкоди, яка наприклад виражається у збитках, передбачених Цивільним Кодексом України (ЦК України) [214], і до опосередкованої, непрямої шкоди, як, наприклад, передбачене ст. 24 Закону України "Про виключну (економічну) морську зону України" – значне погіршення умов відтворення рибних чи інших живих ресурсів моря [139], чи інших форм, не пов'язаних із заподіянням збитків. Кожна з цих форм несе в собі порушення існуючого правопорядку і загрозу законності, що й робить кожну з них суспільно шкідливою. Щодо здатності юридичної особи скоїти правопорушення шляхом здійснення свідомого, вольового акту, то при розгляді цієї ознаки слід враховувати особливості колективної поведінки, адже саме колективним утворенням вона являється. Внутрішній механізм групової поведінки складають міжособові відносини учасників колективу з одного боку, і спільна мета і уявлення всього колективу – з іншого. Спільна спрямованість групової поведінки визначається тими об'єктивними відносинами, в яких колектив перебуває з оточуючим суспільним середовищем. Однак досягти єдності мети і дії можна лише за умови, коли внутрішні взаємовідносини членів колективу належним чином врегульовані, узгоджені між собою і сприяють отриманню і реалізації спільного рішення. Звичайно, діяльність юридичної особи, спрямована на досягнення спільної мети, певним чином структурована і диференційована, і чим складніше колективне обговорення, тим вищий рівень цієї диференціації. Це дає змогу говорити, що діяльність різних учасників колективу впливає на нього з різною силою. Залежить це, перш за все, від суспільної вагомості діяльності кожного з них [97]. Але так чи інакше, діяльність колективу реалізується переважно через діяльність людей, що входять до його складу [122, с. 49]. Ці люди, які є складовими колективу, в нашому випадку юридичної особи, усвідомлюючи свою поведінку, безперечно усвідомлюють діяльність, окремі вчинки колективу, які саме їх поведінкою і формуються. Таке усвідомлення є обов'язковим елементом як правопорушення, так і правомірної поведінки юридичної особи.

Може залишитись непоміченим, що низка нормативно-правових актів встановлює стягнення, які можуть бути застосовані за певних умов не лише до фізичної особи, а й до юридичної. Так наприклад, вже згаданий Закон України "Про виключну (економічну) морську зону України" передбачає можливість застосування до юридичної особи, в разі скоєння нею правопорушення, стягнень у вигляді штрафу та конфіскації. Іншими нормативними актами передбачені інші види стягнень. Таким чином можна говорити що законодавством встановлені види та порядок негативної реакції держави на правопорушення, скоєне юридичною особою.

Проведений аналіз дає нам змогу стверджувати, що юридична особа може бути суб'єктом такого виду правової поведінки, як правопорушення, і бути притягнутою до юридичної відповідальності, оскільки між цими категоріями існує нерозривний зв'язок. Юридична відповідальність – це реакція на правопорушення, його прямий наслідок, а правопорушення – це єдина підстава для притягнення до відповідальності. За загальним правилом, де є правопорушення, має бути відповідальність, де немає правопорушення, відповідальності бути не може [109, с. 26].

В юридичній літературі проблемам адміністративної відповідальності, починаючи із 60-х років‚ приділяється чимало уваги. У працях‚ опублікованих в 60-70-х роках [23; 40; 81; 98; 107; 223], було розглянуто загальні питання адміністративної відповідальності, її процесуально-правові аспекти, обґрунтовано пропозиції з розвитку законодавства про адміністративні проступки, багато з яких склали теоретичну основу кодифікації цього законодавства. Теоретичні положення, що містяться в них‚ та їхнє обґрунтування не втратили свого значення дотепер. Після проведення на початку 80-х років кодифікації законодавства про адміністративні проступки почали з'являтися численні наукові статті‚ брошури, коментарі, монографії, присвячені цій проблемі, які враховують зміни в правовому регулюванні адміністративної відповідальності [6; 14; 25; 35; 65; 88; 98; 100; 111].

В зазначених працях досить повно висвітлено загальні питання адміністративної відповідальності, надано рекомендації для практичних працівників, які застосовують законодавство про адміністративні проступки. В них була закладена теоретична основа‚ вирішено ряд проблем, поставлено питання, які вимагають подальшого вирішення. Особливо гостро ці проблеми постали після розпаду СРСР і створення незалежної держави – України, із самостійною правовою системою.

Поява нових соціальних відносин, винесення на перший план інтересів особистості, звуження сфери державного контролю, нові форми регулювання (політичні, економічні, релігійні) приводять до істотного переосмислення ролі і місця адміністративної відповідальності в системі правового регулювання. Це‚ насамперед, проявилося в зміні законодавства про адміністративні проступки. За період існування Кодексу про адміністративні правопорушення було видано більше ніж 159 (станом на 09.09.2003) законодавчих актів‚ що внесли зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення [83]. Це пов'язано з появою деяких нових і зникненням старих органів, уповноважених застосовувати адміністративні стягнення, зміною санкцій (лише система штрафних санкцій змінювалася два рази‚ поки розмір штрафу не був прирівняний до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), запровадженням нових складів проступків, які характеризують зміну відносин у державі (податкові, економічні, екологічні проступки, проступки, що посягають на права споживачів, трудові права громадян і та ін.). Однак‚ основні принципи адміністративної відповідальності практично не зазнали істотних змін‚ хоча і піддаються теоретичному переосмисленню стосовно нових умов з урахуванням змін‚ що відбулися в суспільстві і закріплені в Конституції України. Для того‚ щоб всебічно і повністю розкрити особливості адміністративної відповідальності за посягання на права і свободи громадян, необхідно зупинитися на деяких основних її загальних питаннях, єдиних для всіх відносин, що нею охороняються.

Адміністративна відповідальність становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки останньої.

Так, на думку І.А. Ґалаґана, адміністративна відповідальність – це застосування у встановленому порядку уповноваженими на те органами і посадовими особами адміністративних стягнень, закріплених в санкціях адміністративно-правових норм, до винних у скоєнні адміністративних проступків, що містять державне і суспільне їх засудження, осуд їх особистості і протиправного діяння, що виражається в негативних для них наслідках, які вони зобов'язані виконати і які мають на меті їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорону суспільних відносин у сфері державного управління [41, с. 10].

О.М. Якуба визначала адміністративну відповідальність як відповідальність громадян і посадових осіб перед органами державного управління, а у випадках, визначених законом, – перед судом за винне порушення загальнообов'язкових адміністративно-правових норм, що виражається у застосуванні до порушників встановлених адміністративних санкцій [223, с. 80].

Інші науковці стверджували, що адміністративна відповідальність зводиться до реалізації адміністративних стягнень [7], а крім того до реалізації правовідновлюючих заходів [99, с. 53].

Досить поширеним є визначення адміністративної відповідальності як виду юридичної відповідальності, який зводиться до реагування уповноваженого органу державного управління чи посадової особи (в окремих випадках – суду) на адміністративне правопорушення і виражається в застосуванні адміністративного стягнення до правопорушника [27; 133; 195].

В проекті Кодексу України про адміністративні проступки вперше зроблено спробу дати визначення адміністративної відповідальності на законодавчому рівні: адміністративна відповідальність — це засіб охорони та захисту суспільних відносин, що використовується державою як адміністративний примус і полягає в застосуванні до суб’єкта адміністративного проступку адміністративних стягнень та заходів впливу, встановлених цим Кодексом [85].

Отже, традиційно юридичну відповідальність пов'язують із застосуванням примусових заходів, розглядають її як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення і здійснення санкцій. Основні риси юридичної відповідальності, а отже і адміністративної, полягають в тому‚ що вона: по-перше, є засобом охорони правопорядку, засобом здійснення державної влади; по-друге, нормативно визначена і проявляється у застосуванні, реалізації санкцій правових норм; по-третє‚ є наслідком винного антигромадського діяння; по-четверте, супроводжується державним і громадським осудом проступку; по-п'яте, забезпечується державним примусом; по-шосте, пов'язана з несприятливими для правопорушника наслідками, які він зобов'язаний перетерпіти і фактично перетерплює; по-сьоме, реалізується у відповідних процесуальних формах. Ці ознаки характерні для всіх видів юридичної відповідальності. В той же час‚ кожен з них має специфічні риси‚ які визначають його відокремленість.

До характерних, специфічних рис адміністративної відповідальності варто віднести, насамперед, те‚ що її підставою є особливий вид правопорушення – адміністративний проступок. Своє вираження адміністративна відповідальність знаходить у застосуванні певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу і майнової відповідальності. Адміністративні стягнення накладаються великою кількістю органів, яким таке право надане законодавством України і перелік яких міститься в КпАП України і деяких інших законодавчих актах. Незважаючи на те‚ що все частіше адміністративні стягнення застосовуються судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової відповідальності. Між органами державного управління (посадовими особами), що накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні відносини підпорядкованості. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він істотно відрізняється від кримінального, цивільного процесів і дисциплінарного провадження. Нарешті, адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного права‚ що містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності утворюють її нормативну основу [23, с. 51].

Все сказане дозволяє зробити висновок про те‚ що адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності – це застосування до осіб‚ які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і застосовуються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Застосування адміністративних стягнень є способом виховання правопорушника у дусі дотримання законів України, поваги до правил співжиття, а також попередження нових правопорушень, як самим правопорушником, так і іншими особами [126, с. 38-39]. Стягнення за адміні-стративний проступок накладається в межах‚ встановлених КпАП України, і в точній відповідності у нього. При цьому мають враховуватися характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини‚ а також обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність (ч. 2 ст. 33 КпАП).

Усе це створює систему гнучкого реагування на проступки з врахуванням як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, і за вмілого її використання підвищує ефективність боротьби з порушеннями законності і правопорядку. Однак‚ ця гнучкість ніяким чином не повинна відводить від принципу невідворотності відповідальності за проступки, які посягають на права і свободи громадян, з погляду на посилення їх правового захисту й охорони. Як відзначають науковці, адміністративно-правове попередження неможливе без застосування адміністративної відповідальності і покарання, лише в цьому проявляється його запобіжній вплив [124, с. 65]. Основний зміст попередження адміністративних проступків проявляється в застереженні карою.

1.2. Правові засади адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу

Формування нормативної бази щодо регулювання реклами та рекламної діяльності (практики) проходило недостатньо швидко та послідовно, та й зараз її не можна чітко визначити як закінчену та досконалу – велика кількість матеріальних норм, які спрямовані на регулювання рекламної діяльності залишаються непрацюючими, оскільки немає досконалого механізму їх застосування, а це, в свою чергу, ускладнює процес застосування мір відповідальності до порушників.

Реклама останнім часом стала необхідною умовою існування багатьох підприємств. Вона торкається інтересів мільйонів людей, стала невід'ємною частиною їхнього життя. При цьому не можна забувати, що в різних учасників економічної діяльності інтереси найчастіше не збігаються, а іноді і входять у суперечність. За кордоном система зовнішнього контролю рекламної діяльності формується з другої половини минулого століття. Ми ж зараз знаходимося напевно тільки на середині цього шляху.

Законодавча база рекламного регулювання в Україні знаходиться у процесі свого становлення. Серед законодавчих актів прямої дії можна назвати Закон України "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" (який на даний час не чинний, але відіграв дуже вагому роль), Декрет Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори", Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Закон України "Про телебачення і радіомовлення", Указ Президента України від 5 грудня 1994 р. "Про заходи для запобігання несумлінної реклами і її припинення" та ін. [164; 161; 166; 171; 158] Вирішенню проблеми правового регулювання реклами значною мірою сприяло прийняття у липні 1996 року Закону України "Про рекламу" [169], а також 11 липня 2003 року Закону України “Про внесення змін до Закону України "Про рекламу", який по суті став новою редакцією Закону України “Про рекламу” [145].

У чинному Законі дається поняття реклами, основних учасників рекламного процесу: реклама, рекламодавець, виробник реклами, розповсюджувач реклами, споживач реклами, спонсорство і т.д. Термін “реклама” визначається у Законі як “інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі і в будь-який спосіб і призначена сформувати чи підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких осіб чи товару”.

У новій редакції Закону України “Про рекламу” дещо розширюється сфера застосування норм цього закону. Так, можна вважати, що тепер соціальна, політична та передвиборча реклама також є предметом регулювання Закону.

Перший розділ Закону України “Про рекламу” також містить норми щодо мови реклами, реклами імені (назви) та торгової марки спонсорів, реклами, як предмету авторського права.

Закон встановлює, що у створенні теле-, радіопередач, підготовці матеріалів для інших засобів масової інформації, організації театрально-концертних, спортивних та інших заходів можуть брати участь спонсори. У таких матеріалах та під час проведення таких заходів не дозволяється робити посилання рекламного характеру щодо властивостей продукції спонсорів. Однак, ми скрізь бачимо порушення цієї норми, на радіо та в пресі, а особливо на телебаченні дуже часто можна зустріти матеріали розважального або інформаційного характеру, в які вплітаються рекламні блоки без ідентифікації останніх, як таких. Найчастіше в таких випадках має місце ситуація, при якій засіб маїсової інформації має договірні відносини з рекламодавцем на спонсорство, так званий “спонсорський договір”. За таким договором, звичайно, засіб масової інформації бере на себе обов’язки щодо певного “згадування” про спонсора впродовж певного розважального або інформаційного матеріалу, а спонсор в свою чергу беззворотньо вносить певні кошти. Зрозуміло, що в такому випадку інформація про спонсора не ідентифікується як рекламна і вербально вплітається в сам матеріал. Але, при більш пильному вивченні такого типу договорів, можна побачити, що, насправді, це є не що інше, як звичайний договір про надання рекламних послуг.

Стаття 1 Закону України “Про рекламу” визначає спонсора, як особу, яка матеріально підтримує будь-яку діяльність без одержання від неї прибутку з метою популяризації винятково свого імені, назви чи торгової марки, але Закон не дає чіткого розуміння тих методів та засобів, за допомогою яких може мати місце така популяризація, що і дає грунт для зловживань з боку рекламістів та замовників реклами.

Стосовно мови реклами, попередня редакція Закону відзначала, що остання “визначається законами України "Про мови в Україні", "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", іншими законодавчими актами України у цій сфері, міжнародними договорами та угодами. Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводитися мовою оригіналу” [169; 162; 159; 149; 171]. Аналізуючи норми вищезгаданих законодавчих актів, можна визначити, що реклама подається державною мовою в місцях компактного проживання національних меншин, де існують носії реклами (теле-, радіоканали, друковані засоби масової інформації та ін.), що видаються іншими мовами (повністю або частково), реклама теж може подаватись іншою мовою. У новій редакції Закон чітко встановлює, що реклама розповсюджується на території України виключно українською мовою.

Аналізуючи зміст другого розділу Закону України “Про рекламу”, який містить загальні вимоги до реклами, можна класифікувати загальні обмеження щодо реклами за трьома критеріями.

за типом рекламоносія на: обмеження щодо реклами на телебаченні та радіо, обмеження щодо реклами в друкованих засобах масової інформації, обмеження щодо реклами, яка розповсюджується за допомогою засобів електрозв’язку, обмеження щодо зовнішньої та внутрішньої реклами, обмеження щодо реклами на транспорті;

за адресатом: на загальні обмеження та обмеження щодо реклами, яка адресована дітям;

за стадією рекламної діяльності: на обмеження щодо замовлення, виготовлення та розповсюдження.

Рекламна діяльність в Україні здійснюється за такими принципами: законність, точність, достовірність, використання державної та інших мов відповідно до законодавства України, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди.

Про складність проблем державного регулювання реклами, про запеклий характер зіткнень життєвих інтересів учасників рекламного процесу говорять такі факти: розробка Закону України “Про рекламу” зайняла більш ніж півтора роки, а після першого затвердження Закону Верховною Радою України у березні 1996 року Президент наклав на це рішення законодавців вето, прийняття ж Закону України “Про внесення змін до Закону України "Про рекламу" також не можна назвати легким та швидким.

Практична реалізація законодавства щодо регулювання рекламної діяльності можлива тільки за умови наявності системи виконавчих органів, що безпосередньо займаються цими функціями. Якщо ми знову звернемося за прикладом до закордонного досвіду, то відзначимо, що в США нараховується більше 20 тільки центральних відомств, до функцій яких входить регулювання реклами. Найбільш впливовими з цих органів є Федеральна торгова комісія (заснована в 1914 році), Керування по контролю за якістю харчових продуктів, медикаментів і косметичних коштів, Поштове відомство, Відділ податків на спиртні напої і тютюнові вироби, Бюро внутрішніх податків, Федеральна комісія зв'язку та ін. Аналогічна ситуація спостерігається й в інших розвинутих країнах [116, с. 72].

В Україні також існує система державних органів, на які покладено контроль за дотриманням законодавства про рекламу. Зокрема, контролем за дотриманням законодавства про рекламу в Україні Законом "Про рекламу" запропоновано займатися таким органам виконавчої влади: спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів – щодо захисту прав споживачів; Антимонопольному комітету України – щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення – щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності. На вимогу державних органів виконавчої влади (їхніх територіальних органів), на які покладено контроль за дотриманням законодавства про рекламу, рекламодавці, виробники та розповсюджувачі реклами зобов'язані надавати документи, усні чи письмові пояснення, відео- та звукозаписи, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення повноважень, передбачених цим Законом. Також законодавство передбачає створення Кабінетом Міністрів України міжвідомчої ради для координації діяльності в галузі реклами, до складу якої можуть входити також представники всеукраїнських об'єднань громадян у галузі реклами [145].

Аналізуючи загальний зміст Закону України “Про рекламу”, можна побачити, що основні положення відповідальності за порушення законодавства про рекламу містяться у четвертому розділі та об’єднані із регулюванням механізму державного контролю за рекламною діяльністю.

Важливою умовою ефективної чинності прийнятого Закону стала розробка механізму його реалізації. Так, у лютому 1997 року був виданий Закон України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про рекламу". Цим законом внесено зміни до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", Закону України "Про лікарські засоби", Основ законодавства України про охорону здоров'я [146].

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів (підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції. Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин [155].

Під недобросовісною конкуренцією у цьому Законі розуміються будь-які дії у конкуренції, які суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Як види недобросовісної конкуренції, цей Закон визначає порівняльну рекламу та дискредитацію господарюючого суб'єкта. Порівняльною є реклама, – визначено в Законі, –яка містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів. Дискредитацією господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця) [155].

У відповідності до статті 26 Закону України “Про рекламу” була створена Міжвідомча координаційна рада при Кабінеті Міністрів України з питань реклами [168]. До неї увійшли представники ряду комітетів, міністерств і громадських організацій.

Аналізуючи адміністративно-правове положення Ради з питань координації діяльності в галузі реклами, можна зазначити, що Положення про Раду з питань координації діяльності в галузі реклами передбачає тісну взаємодію Ради з громадськими організаціями.

Рада є органом зі спеціальним статусом, який очолює голова, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Голова Ради організовує її роботу і несе відповідальність за виконання покладених на неї завдань. Рада з питань координації діяльності в галузі реклами є колегіальним органом, який здійснює свою діяльність в формі засідань Ради на яких приймаються рішення, які оформлюються у вигляді протоколу, який підписується головуючим на засіданні. Рішення Ради, прийняті в межах її повноважень, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Надзвичайно важливим моментом стало формування механізму відповідальності за порушення законодавства про рекламу. Постановою № 997 Кабінету Міністрів України від 08 вересня 1997 року затверджений Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу і Порядок відрахування на виробництво соціальної рекламної інформації про шкоду тютюнопаління і вживання алкогольних напоїв [153].

За період, що пройшов з моменту прийняття Закону, продовжували видаватися нормативні акти, які регулюють відносини в конкретних сферах рекламного бізнесу. Наприклад, Типові правила розміщення зовнішньої реклами, Порядок реклами лікарських коштів, призначених для медичних установ і лікарів та ін.

Так, Кабінет Міністрів України Постановою «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» № 2067 вiд 29 грудня 2003 року з метою впорядкування розміщення зовнішньої реклами відповідно до Закону України "Про рекламу" затвердив Типові правила розміщення зовнішньої реклами. Цією ж постановою місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування рекомендовано забезпечити єдиний підхід до всіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від її видів під час надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» зобов`язує ряд центральних органів виконавчої влади привести відповідні підзаконні акти у відповідність до Закону Украйни “Про рекламу”, або подати пропозиції щодо приведення певних галузевих законів у відповідність до Закону України “Про рекламу”.

Правила регулюють правові відносини між місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та фізичними і юридичними особами незалежно від форми власності, що виникають у процесі розміщення зовнішньої реклами на території України, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Правила дають таке поняття зовнішньої реклами: це будь-яка спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку засобами зовнішньої реклами, що розміщуються на окремих тимчасових і стаціонарних спеціальних конструкціях – установках, щитах, екранах тощо, розташованих просто неба, на фасадах будинків та споруд; опорах вуличного освітлення та над проїжджою частиною вулиць і доріг, елементах вуличного обладнання та будівлях [154].

В контексті даного підрозділу, доцільним є аналіз закордонного регулювання рекламної практики. Серед основних сил, найбільшою мірою впливаючих на рекламну діяльність, необхідно виділити споживачів, громадські організації, державу. Причому було б необґрунтованим розглядати вплив цих суб'єктів у відриві один від одного. Пояснимо це на прикладі. Споживачі при відстоюванні своїх законних прав звертаються найчастіше в органи державної влади, апелюють до широкої суспільної думки. Організовані виступи споживачів у захист своїх прав, використання інститутів демократії сприяли зміні законодавчих підходів у більшості розвинутих країн, до переходу від позиції “caveat emptor” (лат.: нехай покупець буде пильний) до позиції “caveat venditor” (нехай продавець буде пильний). В Україні по-справжньому сильний конс`юмеристський рух знаходиться в стадії становлення.

Одним із найбільш ранніх, що згадуються, фактів втручання держави у функціонування реклами у новий час можна назвати указ англійського короля Карла II (1630-1685) про заборону реклами на вулицях Лондона. «Від неї вже нічим дихати, і вона застить світ божий», – пояснювалося в указі це рішення [208, с. 10].

Перший закон, який регламентував рекламну справу на загальнонаціональному рівні, був прийнятий англійським парламентом у 1752 році. Закон обмежував поширення несумлінної реклами.

У Німеччині Закон про рекламу вийшов у 1886 році. Він передбачав досить суворі покарання за розміщення в рекламних матеріалах недостовірних відомостей.

У США заходи для викорінювання реклами, яка вводить в оману та є брехливою, передбачаються цілим рядком нормативних актів. Одним із перших таких актів був Закон про доброякісність харчових продуктів і лікарських препаратів, прийнятий у 1906 році під тиском товариств споживачів. Закон про заснування Федеральної торгової комісії також був спрямований проти поширення несумлінної реклами між штатами.

Дуже впливають на координацію підходів та уніфікацію вимог до реклами грають такі міжнародні неурядові організації, як Міжнародна торговельна палата (МТП), Міжнародний союз асоціацій рекламодавців, Міжнародна асоціація паблик рилейшнз, Міжнародний союз ярмарків, Європейська асоціація підприємств прямої реклами й ін. Помітну роль у міжнародному суспільному рекламному русі відіграє Міжнародна рекламна асоціація (International Advertising Association — IAA) [187, с. 193-217].

Особливо велика роль у цьому МТП. Широкого визнання і застосування одержали міжнародні кодекси МТП: рекламної практики; практики сприяння збуту; директ-мейл і практики продажу по прямих поштових замовленнях; практики прямих продажів; практики маркетингових і соціальних досліджень (разом з ESOMAR – Європейським суспільством маркетингових досліджень і вивчення суспільної думки) [182, с. 16].

Зазначені кодекси сприяють регулюванню економічних взаємозв'язків між державами, встановленню єдиних критеріїв оцінки сумлінності ринкової діяльності. У багатьох випадках вони покладені в основу національних нормативних документів, норм державного регулювання цієї сфери діяльності, у тому числі реклами. Не можливо не помітити імплементацію норм зазначених кодексів у національне законодавство про рекламу і в першу чергу до Закону України “Про рекламу”. Хоча треба зазначити, що для національного законодавства України Міжнародний кодекс рекламної практики виступає, скоріше, як методичний збірник принципів рекламної практики, як їх розуміє міжнародне суспільство.

Найважливішою складовою системи зовнішнього контролю рекламної діяльності є державне регулювання. Воно здійснюється за допомогою як створення широкої законодавчої бази, так і формування системи виконавчих органів різних рівнів, що здійснюють контроль.

Основними об'єктами державного регулювання реклами виявляються такі явища: реклама товарів, що представляють потенційну небезпеку для споживачів; використання необґрунтованих тверджень; охорона авторських прав на рекламні ідеї і рішення; правовий захист товарних знаків; реклама, що вводить в оману і містить "зникаючу принаду"; порівняльна реклама; реклама, спрямована на дітей, і ін.

У розвинутих країнах протягом декількох десятиліть створювалася широка нормативна база регулювання рекламної діяльності. Так, один тільки перелік найбільш важливих законодавчих актів США про рекламу дозволяє судити про характер цієї бази: Закон Уолтера-Ли (1938 р.) про контроль за брехливою рекламою харчових продуктів, медичних препаратів і косметичних коштів; Закон Робінсона-Патмана (1936 р.) про заборону на знижки та інші привілеї у сфері реклами і стимулювання збуту; Закон про маркірування виробів з вовни (1939 р.); Закон Ленхема "Про товарні знаки" (1947 р.); Закон про маркірування пушно-хутряних товарів (1951 р.); Закон про вироби з текстильних волокон (1958 р.); Закон про маркірування небезпечних речовин (1960 р.); Закон про відображення істини на упаковці і маркіруванні товарів (1965 р.); Закон про забезпечення безпеки дітей (1966 р.); Закон про відображення істини у пропозиціях про надання позик (1969 р.); Закон про кредитну звітність (1970 р.) і багато інших [187].

У Росії, поряд із Законом РФ "Про товарні знаки", велике значення в регулюванні реклами відіграє Закон "Про конкуренцію й обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках" від 22 березня 1991 р., Федеральний закон "Про рекламу" був прийнятий 14.06.95 р. Закон установлює відповідальність за несумлінну, недостовірну рекламу, визначає права й обов'язки учасників рекламного процесу, визначає механізм державного регулювання у сфері реклами.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в даний час процес державного регулювання рекламної діяльності та інституту адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності в Україні постійно розширюється. Однак існує ще чимало проблем, які треба буде розв'язати. Так, сферою, що залишається поза контролем держави, є соціальна і політична реклама. Очевидно, що вимагають свого вирішення питання державного і суспільного контролю прямого маркетингу. У цивілізованих державах вже давно жорстко регулюються такі засоби маркетингових комунікацій, як спонсорство і стимулювання збуту (насамперед у частині безкоштовного поширення тютюнових виробів). У першу чергу, це робиться в інтересах споживачів.

Висновки до першого розділу

Підсумовуючи результати дослідження щодо теоретико-правових засад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності, визначаючи місце та роль адміністративної відповідальності в адміністративно-правовому регулюванні рекламної діяльності та правові засади адміністративної відповідальності за проступки у сфері рекламної діяльності, можна зробити таки висновки.

1. Неможливо переоцінити роль адміністративної відповідальності в регулюванні будь-якої галузі суспільного життя, те ж саме відноситься і до регулювання рекламної діяльності. Відповідальність є найбільш вагомим інструментом держави для впливу на учасників рекламної діяльності – виробників, розповсюджувачів та замовників реклами (рекламодавців).

2. Треба також окремо відмітити, що основний суб’єкт адміністративної відповідальності у сфері рекламної діяльності – юридична особа, що обумовлює певні складності в застосуванні мір адміністративної відповідальності до порушників. Основною проблемою виглядає відсутність єдиного теоретичного підходу до інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб в цілому, та існування серйозних прогалин та суперечок в законодавстві щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб, зокрема.

3. Аналізуючи зміст чинного законодавства, можна класифікувати загальні обмеження щодо реклами за трьома критеріями.

— за типом рекламоносія на: обмеження щодо реклами на телебаченні та радіо, обмеження щодо реклами в друкованих засобах масової інформації, обмеження щодо реклами, яка розповсюджується за допомогою засобів електрозв’язку, обмеження щодо зовнішньої та внутрішньої реклами, обмеження щодо реклами на транспорті;

— за адресатом: на загальні обмеження та обмеження щодо реклами, яка адресована дітям;

— за стадією рекламної діяльності: на обмеження щодо замовлення, виготовлення та розповсюдження.

4. Аналізуючи чинний Закон України „Про рекламу”, можна звернути увагу на те, що існуючому викладенню складів правопорушень у зазначеному Законі бракує законотворчої техніки. Всі підстави викладені лише в одній статті та відірвані від відповідних санкцій, які мають застосовуватися при вчиненні відповідних протиправних дій. Більш вдалим було б викладення підстав відповідальності в класичному вигляді, коли кожній диспозиції відповідає певна санкція, і це дійсно дозволить уникнути можливих суперечок.

РОЗДІЛ 2ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДІВ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОСТУПКІВ У СФЕРІ РЕКЛАМНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Поняття та зміст об`єкта проступків у сфері рекламної діяльності

На наш погляд, основою розуміння інституту юридичної відповідальності взагалі є вивчення складу проступку як фактора, що обумовлює саму відповідальність. Отже, дійсний розділ буде присвячено основним елементам складу адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності.

В законодавстві про адміністративну відповідальність як юридичних, так і фізичних осіб, поняття складу адміністративного проступку відсутнє. Воно було розроблене на основі загальнотеоретичних положень, досягнень науки адміністративного права з урахуванням положень чинного законодавства про адміністративну відповідальність. Самим поширеним його визначенням є таке: склад адміністративного правопорушення – це сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, встановлених правом, за наявності яких протиправне діяння вважається адміністративним проступком. Це поняття є досить загальним, і може застосовуватися, на нашу думку, для визначення складу проступку юридичної особи.

Склад адміністративного, як і інших проступків, об'єднує чотири групи ознак, щільно пов'язаних між собою. Кожна з цих груп будучи окремим елементом, характеризує одну із сторін адміністративного проступку. До складу адміністративного правопорушення (проступку) відносяться групи ознак, які характеризують об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону проступку. У ряді випадків про них говорять як про елементи складу правопорушення (проступку). Для притягнення порушника до відповідальності необхідна наявність всіх елементів, а відсутність хоча б одного з них веде до відсутності складу проступку. Відсутність складу говорить про відсутність проступку.

Об'єктом правопорушення визнаються суспільні відносини, на які здійснюється посягання. При скоєні адміністративного проступку юридичною особою, як і у випадку його скоєння громадянином, розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкт проступку.

Загальний об'єкт – це сукупність суспільних відносин, які захищаються заходами адміністративної відповідальності. Оскільки адміністративна відповідальність охороняє суспільні відносини, врегульовані різними галузями права, то загальний об'єкт включає до себе різноманітні види правовідносини. Перш за все, до загального об'єкту слід включити відносини, пов'язані з державним управлінням у різних сферах суспільного життя. До загального об'єкту слід також включити відносини, в яких людина, громадянин реалізує свої законні права та інтереси, оскільки держава покликана захищати ці права. Перелік охоронюваних видів суспільних відносин, які входять до двох названих груп, є дуже різноманітним.

Така різноманітність викликає необхідність встановлення родового об'єкту. Податкове, митне, фінансове, екологічне право та ін. використовують кримінальну, цивільно-правову або адміністративну відповідальність для захисту певних правовідносин.

Родовий об'єкт являє собою групу однотипних суспільних відносин, врегульованих нормами однієї галузі права або правового інституту. Залежно від родового об'єкту, проступки можуть бути згруповані в одному нормативному акті і тоді родовий об'єкт можна визначити за його назвою. Так, наприклад, норми Закону України "Про рекламу" охороняють суспільні відносини, пов'язані з рекламною діяльністю. Але це не є загальним правилом. Проступки, залежно від родового об'єкту можуть бути згруповані в окремій частині нормативного акту, як, наприклад, у розділі 8 Митного кодексу України [114], або навіть в окремій статті, як, наприклад, у ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів" [156].

Під безпосереднім об'єктом адміністративного поступку слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, яким може завдати шкоди винна особа. Ці відносини перебувають під охороною закону і є складовою частиною, елементом окремого складу адміністративного проступку.

На вищезгадані суспільні відносини посягає реклама, яка визначається законом, як недобросовісна.

В Законі України «Про рекламу» недобросовісна реклама визначається як реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження (ст. 1).

Зокрема, недобросовісною може бути визнано рекламу: з визначенням розміру дивідендів, що виплачуються за простими акціями та інвестиційними сертифікатами; з обіцянками і пропозиціями щодо майбутньої ефективності або прибутковості діяльності юридичної або фізичної особи; яка містить неправдиві або неточні відомості щодо виробників, походження, сертифікації, ліцензування товарів та цін на них, а також рекламу тютюнових виробів, алкогольних напоїв.

В літературі висловлюється думка, що недобросовісна реклама може підпадати під загальне поняття недобросовісної конкуренції, надане у Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Адже недобросовісна реклама може бути спрямована на неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції і досягнення неправомірних переваг у конкуренції та завдати шкоди конкурентам [185, с. 69].

Одним із поширених різновидів недобросовісної реклами є введення споживачів в оману щодо рекламованого товару за допомогою імітації. На думку Л.К. Терещенко, імітація повинна бути присутньою у достатній мірі, щоб створити неправильні уявлення у споживача, і, по-друге, об'єкт, який імітується, повинен бути досить відомим і популярним у широких колах споживачів, що, власне, і становить інтерес для імітаторів. Вчений вважає, що введення в оману за допомогою імітації можливе не тільки щодо рекламованого товару, але і щодо характеристики його виробника. Наприклад, щодо РФ, включення у рекламу організації слів «Всеросійський», «Російський», «державний», «федеральний» створює уявлення у споживача про приналежність цього виробника до державного сектора, причому ця ілюзія підсилюється при показі реклами на фоні державного прапора або Кремля. Через обставини, які склалися, коли значна частина населення в країні зазнала втрат від комерційних структур, створення ілюзії про причетність до державного сектора має істотне значення для залучення споживачів і подібна реклама повинна розглядатися як недобросовісна [200, с. 15-16].

У Законі України «Про рекламу» безпосередньо зазначено тільки порушення вимог щодо часу, місця і способу поширення реклами і не сказано про порушення вимог щодо змісту реклами. Однак, оскільки зазначаються такі елементи недобросовісної реклами як неточність, недостовірність, двозначність, перебільшення та замовчування, то слід зробити висновок, що це є порушенням вимог до змісту реклами, зокрема, таких принципів рекламної діяльності як точність і достовірність реклами. Ці вимоги можна назвати загальними, оскільки вони стосуються усіх видів реклами незалежно від рекламованої продукції і специфіки окремих способів її поширення.

На відміну від них, вимоги щодо часу, місця і способу поширення реклами є спеціальними, оскільки вони стосуються окремих видів реклами і рекламної діяльності. Ці вимоги залежать від кількох чинників: предмета реклами (продукції, діяльності, осіб); цільової аудиторії реклами; засобів поширення реклами та її виду.

Виходячи з цього визначення, недобросовісною слід вважати рекламу, яка порушує законодавчі вимоги до реклами, які належать до змісту, часу, місця та способу поширення реклами.

Недобросовісна реклама може бути класифікована на види за різними критеріями. Так, залежно від того, чи порушує недобросовісна реклама загальні або спеціальні вимоги до реклами, можна розрізняти два види недобросовісної реклами.

По-перше, недобросовісна реклама, яка порушує загальні вимоги до неї, зокрема, загальні обмеження щодо реклами, передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про рекламу». Цей вид недобросовісної реклами може бути поділено на три групи залежно від типу порушень законодавства. До першої групи належить недобросовісна реклама, яка порушує вимоги законодавства щодо інформування про якість продукції (наприклад, природи, складу, способу і дати виготовлення, призначення, споживчих властивостей, умов застосування, термінів служби і придатності тощо). Друга група включає недобросовісну рекламу, яка порушує вимоги законодавства щодо інформації про умови придбання товару (наприклад, наявність товару на ринку, можливість його придбання у зазначених обсязі, періоді часу і місці; вартість (ціна) товару на момент поширення реклами; додаткові умови оплати, доставка, обмін, повернення, ремонт і обслуговування товару, гарантійні зобов'язання; фактичний попит на товар). До третьої групи належить недобросовісна реклама, що порушує вимоги законодавства щодо характеристики рекламодавця (виробника товару) та його прав (наприклад, у якій не відповідають дійсності відомості про наявність: прав на результати інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації юридичної особи або продукції, робіт, що виконуються, і послуг (інтелектуальна власність і, зокрема, промислова власність); наявності прав на використання державних символів, а також символів міжнародних організацій). Така недобросовісна реклама порушує не тільки права споживачів, але і тих суб'єктів, яким належать права на об'єкти інтелектуальної, у тому числі промислової, власності і чия репутація внаслідок цього може постраждати. Така недобросовісна реклама може поєднуватися з дискредитацією суб'єкта господарювання, що є недобросовісною конкуренцією – поширенням у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання (ст. 8 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Як приклад недобросовісної реклами, можна навести дії ТОВ «Біоком», яке при проведенні рекламної кампанії з метою розповсюдження на ринку натурального медового продукту харчування «Трофосан» поширювало неточні відомості, пов'язані з діяльністю фірми «Інтерпом» щодо випуску біологічно-активної добавки «Трофосан». Зазначені дії відділенням Антимонопольного комітету України в Автономній Республіці Крим кваліфіковано як поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди його діловій репутації [17].

Одеським обласним відділенням Антимонопольного комітету виявлено дії, які могли призвести до порушення антимонопольного законодавства у вигляді недобросовісної конкуренції з боку Одеського УДППЗ «Укрпошта» у вигляді розповсюдження безпідставної та недостовірної інформації через ЗМІ про виключне право УДППЗ «Укрпошта» на реалізацію чистих та художніх конвертів та закликання споживачів у зв'язку з цим до закупівлі таких конвертів тільки у УДППЗ «Укрпошта». Такі дії могли викликати у споживачів негативне ставлення до діяльності з реалізації таких конвертів іншими суб'єктами господарювання, завдати шкоди їх діловій репутації та негативно вплинути на стан конкуренції на регіональному ринку. На виконання рекомендацій відділення зазначені дії Одеського УДППЗ «Укрпошта» були припинені [69, с. 4].

По-друге, це недобросовісна реклама, яка порушує спеціальні вимоги, що містяться у Законі «Про рекламу», наприклад, що стосуються реклами лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації; алкогольних напоїв та тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби; зброї; послуг, пов'язаних із залученням коштів населення; цінних паперів (ст. ст. 21-25 Закону «Про рекламу»).

Виникає питання: чи може бути визнана недобросовісною реклама, яка порушує не загальні або спеціальні вимоги до реклами, а загальноприйняті норми моралі і гуманності (наприклад, при вживанні у рекламі образливих слів, порівнянь, способів, якщо реклама ганьбить об'єкти мистецтва, що складають національне надбання і т. ін., а також коли у рекламі демонструються предмети, які не прийнято виставляти для загального огляду, або рекламується те, про що не кажуть у пристойному товаристві). Така реклама не порушує передбачені законодавством вимоги щодо часу, місця і способу поширення реклами, однак порушує один із принципів рекламної діяльності – використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди. За змістом ст. 10 Закону недобросовісною вважається реклама, яка порушує й інші вимоги, передбачені законодавством України, завдає шкоди особам і державі. Тому слід зробити висновок, що неетична реклама може бути віднесена до недобросовісної, але, на наш погляд, в такому випадку визначити неетичну рекламу недобросовісною може тільки суд за позовом зацікавлених осіб.

Практика свідчить, що недобросовісна реклама є одним із поширених проступків в Україні. Серед розглянутих Антимонопольним комітетом України справ про недобросовісну конкуренцію справи про недобросовісну рекламу складали переважну більшість, багато з них стосувалися недобросовісної порівняльної реклами [17]. Інколи такі справи складали до 60 відсотків розглянутих Антимонопольним комітетом України справ про недобросовісну конкуренцію.

Зарубіжне законодавство також містить спеціальні норми, спрямовані проти недобросовісної реклами. Так, Федеральний Закон Російської Федерації «Про рекламу» від 14 червня 1995 р. [118] вживає поняття «неналежна реклама», що визначається як недобросовісна, недостовірна, неетична, свідомо неправдива реклама, в якій допущені порушення вимог до її змісту, часу, місця і способу поширення, установлених законодавством РФ.

Аналізуючи загальний зміст Закону РФ «Про рекламу», можна відокремити п’ять форм неналежної реклами: недобросовісна реклама; недостовірна реклама; неетична реклама; свідомо неправдива реклама; прихована реклама.

Так, відмінність недобросовісної від недостовірної реклами за законодавством РФ полягає в тому, що якщо недобросовісна реклама спрямована на плямування конкурентів і змішування рекламованого товару з іншими товарами, які користуються репутацією і стійким попитом, то недостовірна реклама націлена на створення у споживачів неправильного уявлення про рекламований товар. Свідомо неправдивою є реклама, за допомогою якої рекламодавець (рекламовиробник, рекламорозпосюджувач) зумисне вводить в оману споживача реклами. Ця форма неналежної реклами маючи найбільш виражений антисоціальний характер, спрямована проти державних і суспільних інтересів, оскільки вина учасника рекламної діяльності виявляється у формі умислу. Важко розмежувати недостовірну і неправдиву рекламу, оскільки обидва ці види неналежної реклами містять недостовірні відомості, що вводять споживача в оману щодо істотних властивостей товару або інформації про самого рекламодавця та його права на рекламований товар. Різницю між ними можна визначити за суб'єктивною стороною складу цих проступків – під неправдивою рекламою розуміється свідомо неправдива реклама, тобто обов'язковим елементом складу такої реклами є вина правопорушника у формі умислу – певне суб'єктивне ставлення рекламодавця (виробника реклами чи її розповсюджувача) до відомостей, що містяться в рекламі, при якому правопорушник усвідомлює значення своїх дій і бажає їх настання.

Отже, вибачається, що Російський законодавець досить ретельно розробив інститут недобросовісної чи неналежної реклами, але, незважаючи на таку розмаїтість форм неналежної реклами, визначеної в законодавстві Російської Федерації, вони не мають вичерпного характеру, оскільки поряд з їх перерахуванням у ст. 2 Закону РФ «Про рекламу» міститься вказівка на іншу рекламу, що порушує вимоги законодавства.

Подібні до зазначених є положення, передбачені у Міжнародному кодексі рекламної практики. Згідно зі ст. 4 цього Кодексу, рекламне послання не повинно містити якихось тверджень або зображень, що прямо або побічно, шляхом недомовки або двозначності, а також перебільшення могли б увести покупця в оману, особливо щодо:

природи, складу, методу виробництва і дати випуску, відповідності призначенню та галузі застосування, кількості, місця виробництва і країни походження товару, а також інших його характеристик;

споживчих властивостей товару і діючих цін;

інших умов платежу, у тому числі розстрочки, лізингу, кредиту тощо;

доставки, обміну, повернення, ремонту;

умов гарантії;

авторських прав і таких прав на промислову власність, як патенти, товарні знаки, дизайн, промислові зразки і торгові найменування;

офіційного визнання або схвалення, нагородження медалями, преміями і дипломами;

розмірів прибутку, що призначається на добродійні цілі.

Аналогічні законодавчі акти існують у правових системах країн Європейського Союзу Франції [57, с. 80], Великобританії [228, с. 120-121] та ін., а також розроблені Директиви ЄС, що діють на всій території Євросоюзу.

В США при визначенні реклами протиправної спрямованості відповідно до політики Федеральної Торгової Комісії нечесність присутня тоді, коли споживачеві був «невиправдано завданий збиток» або коли було «порушення суспільних норм» (таких як нормативні акти уряду). Серед методів, кваліфікованих як протиправні, спостерігається значна відсутність важливої інформації. Одним з елементів, який ФТК ретельно розглядає при визначенні того, чи має реклама характер обману або нечесної гри, є здатність рекламодавця підтвердити фактично заяви, зроблені щодо продукції. Особливо ФТК контролює рекламу, в якій наводяться дані наукових порівняльних досліджень і т. ін., і може вимагати докази при розслідуванні. Від рекламодавців очікується, що вони повинні мати відповідні дані до того, як розміщують свою рекламу.

ФТК також ретельно аналізує рекламу, в якій наводяться позитивні відгуки індивідуальних споживачів і різні свідчення. Схвалення товару фахівцем повинно ґрунтуватися на реальній практиці її застосування цією особою. Якщо в тексті реклами мається на увазі, що людина, думка якої доводиться як приклад, має високу кваліфікацію для надання такого висновку, то на відповідну кваліфікацію повинне бути посилання в рекламі. Особа, яка схвалює, або знаменитість, яка пропонує свої свідчення на користь певного товару, також відповідає за будь-який обман у заявах, які така особа може здійснити. За однією із справ ФТК дійшло висновку, що особи, які схвалюють, так само як і фірми, які розміщують рекламу, повинні здійснювати перевірку своїх заяв перед тим, як вони підуть до ефіру або у набір. Іншими словами, особі, яка схвалює, не дозволяється стверджувати що-небудь із того, що заборонено стверджувати рекламодавцю.

ФТК відносить до способів неправдивого або неповного подання інформації: перебільшення незначної відмінності як такої, що має важливе значення; використання двозначних фраз або заяв; створення враження про те, що товар має деякі якості, які насправді повністю або частково відсутні; створення враження про те, що якості того або іншого товару характерні тільки для конкретної торгової марки; створення враження про користь і необхідність тієї або іншої властивості продукту, хоча насправді це не так; створення враження про те, що та або інша особа користується цим товаром і рекомендує його використовувати; неповідомлення необхідних відомостей; необґрунтовані твердження; залучення уваги покупців з наступною пропозицією інших товарів, послуг [22, с. 193].

Дуже цікавим, в контексті даного підрозділу, виглядає Закон України „Про захист суспільної моралі”, який встановлює особливості рекламної діяльності при реалізації продукції сексуального чи еротичного характеру. Так, ст.14 згаданого Закону встановлює: реклама діяльності з обігу продукції, послуг і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру, а також реклама діяльності рекламодавця та розповсюджувача реклами дозволяється лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії), отримання якого повинно передувати етапові її виробництва і розповсюдження. Використання в рекламі текстової, візуальної чи звукової інформації, що здатна спричинити шкоди моральному здоров'ю населення, в засобах масової інформації забороняється. Реклама будь-якої продукції, товарів і послуг, що містять тексти і (або) зображення сексуального характеру, дозволяється лише в спеціалізованих засобах масової інформації. Реклама продукції сексуального чи еротичного характеру, що не містить зображень і текстів сексуального характеру, допускається без будь-яких обмежень. Порядок виробництва і розповсюдження реклами продукції сексуального характеру визначається чинним законодавством. Зовнішня реклама (відкриті вітрини, щити на будинках, вулицях тощо), що містить тексти і (або) зображення сексуального чи еротичного характеру, забороняється. Реклама продукції сексуального чи еротичного характеру та реклама про самого рекламодавця забороняється, якщо його діяльність, згідно з положеннями цього Закону, потребує спеціального дозволу, але відповідної ліцензії немає. Реклама продукції сексуального чи еротичного характеру іноземною мовою повинна містити переклад мовою більшості населення країни [157].

Підсумовуючи сказане, варто зазначити, що рекламу слід вважати недобросовісною, якщо вона вводить або може ввести в оману споживачів, завдати шкоди суспільним інтересам за допомогою неправдивого (прямого або опосередкованого) твердження щодо будь-якої з таких характеристик продукції: виробника (виготовлювача), особи, яка здійснила процедуру або відновлення (ремонт); місця або дати виготовлення, виробництва, процедури або відновлення (ремонту); методу (способу) виробництва, процедури або відновлення (ремонту); придатності для цілей, виконання, потужності, поведінки або точності; кількості, розміру або міри; інших фізичних характеристик; тестування будь-якою особою і результатів такого тестування; підтвердження (схвалення) будь-якою особою або підтвердження типу, підтвердженого будь-якою особою; іншої інформації, включаючи попереднього власника або використання товару.

Отже, саме через вивчення особливостей недобросовісної реклами можна дати визначення об’єкту адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності. Так, об’єктом адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності слід вважати, по-перше, правовідносини щодо встановленого порядку виробництва та розміщення реклами, по-друге, правовідносини, що витікають із встановлених прав споживачів реклами на отримання правдивої, точної та достовірної інформації та кореспондуючого обов’язку рекламодавців не вводити споживача в оману неповною, неточною чи неправдивою інформацією.

2.2. Реклама та рекламна діяльність як предмет адміністративного проступку

Для повного та більш глибокого розуміння інституту адміністративної відповідальності за проступки у сфері рекламної діяльності доцільно окремо дослідити рекламу та рекламну діяльність як предмет адміністративного проступку.

Слово «реклама» походить від латинського reclamo (reclamare) – відновляти лемент, знову кричати, кликати, голосно заперечувати [56].

У міру посилення потреби в розширенні словесного (вербального) впливу на споживачів ця інформаційна функція породжує інститут глашатаїв, у Древньому Римі, іменованих «проко». Глашатай – спеціально найнята торговцем людина, у задачі якої входило зазивання покупців і розхвалювання товару наймача. Важливою перевагою користування послугами глашатаїв з'явилася можливість видалення джерела вербальної інформації від місця продажів. Іншими словами, інформацію про товар можна тепер було одержати не тільки в місці, де він продається. Це значно розширило границі усної комунікації. Пізніше в Англії і Франції глашатаї об'єдналися в цехові союзи [182, с. 18]. Вперше глашатаї з'явилися у давніх єгиптян, а від них послідовно переймалися давніми євреями, греками і римлянами [207, с. 20].

Крім діяльності глашатаїв, історики виокремлюють такий вид протореклами, як передача інформації про тих чи інших торговців, товари чи політичних діячів «з вуст у вуста». Отже, такий засіб комунікації можна назвати «поголосок» [182, с. 15].

У трактаті письменника і державного діяча Давнього Риму Марка Порція Катона (234 – 149 р. до н.е.) «Про землеробство» можна зустріти рекомендації, які даються сучасникам по організації маєтку: «У Римі купуй туніки, тоги, плащі, клаптеві ковдри і дерев'яні башмаки; у Каллах і Минтурнах – накидки, залізні інструменти: серпи, лопати, кирки, сокири і складальну упряж; у Венафре – лопати; у Суессе й у Луканії – вози; молотильні дошки – в Альбе й у Римі; … найкращі ярма — римські…» [110, с. 65].

З розвитком писемності протореклама набула писаного характеру. Першим, що дійшов до нас, писаним рекламним матеріалом прийнято вважати єгипетський папірус, який зберігається в Британському музеї, в якому повідомлялося про продаж раба [90, с. 23].

Фінікійські купці малювали повідомлення комерційного характеру на скелях уздовж торгових шляхів. Такі написи, що вихваляють товари, були предтечею сучасної міської реклами. Греки гравірували рекламні повідомлення на камінні, міді і кістці, вирізували на дерев'яних стовпчиках [193, с. 40].

Перший відомий прообраз засобу масової інформації з'являється у Давньому Римі. У 59 р. до н.е. Гай Юлій Цезар (100–44 р. до н.е.), будучи ще консулом, розпорядився про регулярне сповіщення широкої публіки про поточні рішення сенату і народних зборів. Це стало початком виходу “Acta diurna urbis”. При імператорі Августі Октавіані (63 р. до н.е. – 14 р. н.е.) до офіційної інформації додалися відомості приватного характеру, «світська хроніка», відомості про розлучення й одруження, інформація про розваги, продаж нерухомості і т. ін. Протогазета «видавалася» на дощатих щитах, оброблених білим гіпсом. Текст наносився чорною фарбою. Щити виставлялися в публічних місцях. Таким чином, “Acta diurna urbis” може однаковою мірою розглядатися як предтеча і реклами в пресі, і зовнішньої реклами.

У середні століття, так само як і в стародавньому світі, через загальну безграмотність переважає використання усних засобів комунікації, однак друковані засоби поширення інформації повільно, але розвиваються. Деякі риси засобу масової інформації проглядаються у виданні найбільшою фірмою того часу – німецькою компанією Фуггеров – рукописної протогазети у другій половині XVI в. «Ordinare Zeitunger» («Регулярний вісник»), що містить інформацію про врожаї, про відкриття нових підрозділів фірми, оголошення комерційного характеру [34, с. 15-16].

Однією з найважливіших стадій розвитку реклами став винахід Иоганном Гутенбергом (1400–1468) у 1445 році друкарства. Перше з відомих друкованих рекламних оголошень з'явилося в Англії в 1473 р. Видавець Вільям Кэкстон повідомляв про вихід книги духовного змісту. У середині XVII ст. в Англії стала виходити щотижнева комерційна газета «Меркурій». Саме у цьому рекламному виданні вперше англійцям були запропоновані напої, без яких сьогодні неможлива жодна трапеза: кава, какао і чай. У 1611 р. у Лондоні відкрилася перша у світі рекламна посередницька організація — бюро Артура Горжа й Уолтера Копа, що є кроком у розвиткові інституту рекламної діяльності [207, с. 23].

Зовнішня реклама на початку нового часу була представлена практично тільки вивісками. У 1688 році з'являються перші надруковані театральні афіші. У XVII ст. в Англії споруджуються перші афішні тумби, що представляли собою спеціально прикрашені різьбленням дерев'яні стовпи. У XVIII ст. в практиці роздрібної торгівлі входять в ужиток вітринні викладення товарів [180, с. 9].

Усі частіше у зовнішній рекламі стали застосовувати нічне підсвічування. Першопрохідником у цій галузі можна вважати лондонського купця Харриса. Він ще в 1824 році запропонував установлювати на візках, що курсували по місту, тумби що обертаються з підсвічуванням. Наклеєні на них плакати просочували олією і висвітлювали зсередини ліхтарями [207, с. 40]. До речі, це нововведення можна цілком визначити, як прообраз реклами на транспорті.

На початку ХХ ст. для монтажу світлових плакатів уже використовували проекційні ліхтарі, електролампочки чи наповнені інертним газом скляні трубки. Нові технології, які давала науково-технічна революція, що відбувалася бурхливими темпами, вже дозволяли перейти до динамічних зображень і написів. У 1904 році брати Люмьер зняли перший рекламний кіноролик для однієї з марок шампанських вин [182, с. 19].

З розвитком інституту виборчого права на рубежі XIX – XX ст. ст., зростає роль політичної реклами. Однак, слід зазначити, що відношення до політичної реклами з боку широкої громадськості складалося цілком адекватне її рівню. Так, в енциклопедичному словнику видавництва Брокгауза і Ефрона (1899 р.) у статті «Реклама» читаємо таке: «Політична реклама, уживана під час виборів, являє собою грубе вихваляння якого-небудь кандидата» [67, с. 528]. Характерно, що більше половини зазначеної статті присвячено несумлінній рекламі і проблемі державного регулювання реклами.

З моменту проголошення незалежності України, паралельно з формуванням і структуруванням інформаційного простору країни, бурхливо зароджувалася і формувалася рекламна галузь. Слід зазначити, що основним вектором інформаційного розвитку країни, утім як і політичного, так і економічного, був вектор дезінтеграції, відокремлення з загального пострадянського інформаційного простору.

Сама рекламна галузь розвивається бурхливими темпами, зростає кількість рекламних агентств, відповідно, і кількість робітничих місць у галузі, темп росту рекламних витрат за період з 1994 по 1999 р. склав 700-800 відсотків [42, с. 17-19].

Можна говорити про те, що рекламна галузь української економіки на сьогоднішній день сформувалася і перебуває у стадії подальшого розвитку як у кількісному, так і в якісному вираженні. При цьому реклама, будучи найважливішою складовою інфраструктури економіки, соціального і політичного життя суспільства, сама вимагає формування адекватних підсистем, що забезпечують її.

Серед елементів інфраструктури рекламної галузі української економіки найважливішими визначають: підсистему державного і суспільного регулювання реклами, соціальну інфраструктуру рекламного бізнесу, інформаційне забезпечення рекламного бізнесу, систему підготовки кадрів, виробничу інфраструктуру [182, с. 29].

Реклама сприймається як одне із самих неоднозначних соціальних явищ. Що ж це таке – «благо» чи «нещастя»? Чи несе вона нові можливості розширення інформаційного простору сучасного суспільства, чи поневолює його, змушуючи споживати більше, спілкуватися частіше, ніж ми можемо собі це дозволити? Відповідь на ці питання можна спробувати дати, тільки чітко визначивши, що ми розуміємо під словом «реклама», наскільки вона важлива для розвитку сучасного суспільства і чому про неї так багато говорять.

Ніхто вже не заперечує, що реклама, проникнувши в усі аспекти людської діяльності, є невід'ємною частиною дійсності, одним із елементів інфраструктури засобів масової інформації (ЗМІ). Сьогодні рекламу можуть лаяти, хвалити, але не помічати її не можна. У суспільстві звертаються до реклами, коли існує потреба розширення соціальних зв'язків, коли потрібні гнучкі засоби комунікації, доступні для широкої аудиторії споживачів, сегментованих на основі різних принципів: територіально; по інтересах; за віком; по матеріальному доходу і т.д. Говорячи про джерела виникнення реклами в різних країнах, можна сміло сказати, що, з'явившись вперше у вигляді різних примітивних різновидів, усна і письмова реклама була породжена самим суспільством як ще одна форма комунікації. Існує багато визначень комунікації: це процес створення значень між двома чи більше людьми [233, с. 6], «передача інформації від однієї системи до іншої за допо-могою спеціальних матеріальних носіїв» [101, с. 23], це «односпрямований процес передачі інформації» від однієї системи до іншої за допомогою спеціальних матеріальних носіїв [103, с. 7]. Спілкування ж є двосторонній процес. Слід зазначити, що варіативність форм комунікації ніколи не виникає на порожньому місці, цьому, як правило, є цілком виправдане обґрунтування. Реклама пропонує свої поліфункціональні особливості, що відрізняють її від вже існуючих раніше форм комунікації. Основними параметрами її поліфункціональних особливостей є універсальність форм і змісту, здатність швидко доносити інформацію до цільової аудиторії, що припускає чи негайно реагує на отриману інформацію, чи формує відгук у вигляді потреби в рекламованому, потенційну затребуваність представниками всіх соціальних груп суспільства.

Широта діапазону продуктів реклами, а також необмеженість інформаційного простору, в якому реклама може пропонувати продукт, роблять рекламу затребуваною, підданою швидким змінам, не тільки в значенні актуальності пропонованого продукту, але й у форми подачі інформації. Це пояснює її бурхливий розвиток у період демократичних змін у суспільстві, коли держава перестала залишатися єдиним рекламодавцем. Інформаційний ринок став наповнюватися альтернативними різновидами форм комунікації, що пропонують для обміну все більше число товарів, послуг, ідей, створюючи і збільшуючи конкуренцію, змушуючи задумуватися про якість продукту реклами і якість і особливість форми самої реклами.

Реклама, як відзначено в Законі України «Про рекламу», є спеціальна інформація про осіб чи продукцію, розповсюджувана в якій-небудь формі і якому-небудь способі з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку [145].

Звертає на себе увагу, що подібне визначення не є повним і вимагає уточнення, що і буде запропоновано в цій роботі. Аналіз численних робіт з реклами у вітчизняній та зарубіжній – американській і англійській літературі – дозволяє вважати рекламу різновидом масової комунікації. При цьому масова комунікація розуміється як «форма комунікації, що розвинулася на основі використання технічних засобів поширення і передачі повідомлень, особливістю якої є поєднання централізованого, інституціонально організованого виробництва інформації з розосередженим масовим споживанням» [101, с. 25]. Реклама, будучи різновидом масової комунікації, «дозволяє розсунути горизонти методологічної перспективи, що проглядається, релевантної в збагненні онтологічних характеристик суспільного буття, змістожиттєвих орієнтирів суспільної свідомості» [91, с. 19]. На думку автора, не дуже коректно заявляти, що виникнення і бурхливий розвиток реклами і рекламного бізнесу обумовлено лише поліфункціональністю реклами. Немає, мабуть, жодної соціальної структури в соціальному житті людей, куди б вона не проникнула. Це економіка, політика, культура, право, освіта, наука, релігія. Усі названі соціальні інститути мають формотворний вплив на характер людського існування: вони дають ті основні поняття, що обумовлюють конкретний спосіб устрою людського життя: настанови, типи взаємин людей між собою, переслідувані цілі. Реклама сприяє розвиткові соціальних зв'язків у всіх цих соціальних інститутах. Будучи ниточкою, що міцно зв'язує всі ланки соціального життя, вона, у свою чергу, здобуває обрису соціального явища, називаного соціальним інститутом.

Дослідження реклами як соціального явища, породженого певними суспільними потребами і такого, що має за мету задоволення останніх, припускають розгляд її інституціонального аспекту. У руслі загальфілософської теорії рекламу можна розглядати, як спосіб реалізації суспільних відносин, як специфічний вид людської діяльності, як різновид соціальної комунікації, як процес прилучення людини до явищ дійсності. Соціологічний підхід має на увазі аналіз формування соціально-типових якостей особистості стосовно реклами, як соціального явища. Комплекс цих якостей, який постійно накопичується, може представляти соціально-типові якості соціальних груп, що і виступають орієнтирами для соціальних утворень, тобто об'єднань людей, які формують певні, існуючі в рекламі, структури. У ході розвитку суспільних відносин індивідів, що складають ці соціальні утворення, у них складаються певні соціальні, правові, психологічні, етичні й інші норми, які обумовлюють і регулюють їх поведінку в рекламній діяльності. Ці норми, у свою чергу, сприяють виникненню стійкого типу соціальної поведінки, характерного для тих, хто зайнятий у рекламній діяльності, що виражається в системі соціальних дій, процедур, механізмів, як з боку рекламодавця, так і з боку споживача реклами.

Як соціальний інститут реклама володіє необхідними матеріальними засобами, ресурсами. Вона забезпечує життєздатність собі і сприяє розвиткові рекламоносіїв, тобто рекламних технологій: газет, журналів, радіо, телебачення, зовнішньої реклами (щити, світлові установки, дошки оголошень), реклами у всіх видах транспорту (особливо метро), Інтернет. Оскільки реклама здійснюється на основі комплексу норм, обговорених у Законі «Про рекламу», її можна вважати соціальним установленням.

Сучасну рекламу соціологи вважають «трансформатором переходу від авторитарної моделі функціонування інформаційного простору до ринкової моделі й упевнені, що цей процес вимагає серйозного вивчення, як конкретна проблема, що сьогодні надзвичайно актуальна і практично не розроблена» [86, с. 31]. Індивідам необхідно зробити певні інтелектуальні зусилля, щоб побачити за звичними вже рекламними роликами і рекламними оголошеннями складну мозаїку стимулів до дій, що формують мотиви подальшої їхньої поведінки.

Не секрет, що процвітання соціального інституту реклами, та й саме його існування багато в чому залежать від цілого ряду прикладних дисциплін, покликаних сприяти тому, щоб реклама виконувала свою основну функцію: спонукала свого споживача до дії. Отримавши свій розвиток у період становлення ринкових відносин, реклама, природно, відбила основні потреби суспільства, що виразилися у пріоритетному розквіті комерційної реклами, найбільш розвинутим різновидом реклами в Україні, що є однією зі складових маркетингової діяльності. Однак, залишимо аналіз реклами в системі маркетингових досліджень економістам.

У контексті цієї роботи нас цікавить визначення реклами як предмета адміністративної відповідальності за проступки в сфері рекламної діяльності. Однак, безперечно, що правова наука, при визначенні спеціальних категорій, звертається до інших соціальних наук (економіки, соціології, психології тощо) за вже напрацьованими визначеннями. Варто розуміти, що такий імпорт категорій з однієї науки в іншу варто робити з відомою мірою обережності і лише після комплексного вивчення тієї чи іншої імпортованої категорії. У сучасній літературі по економіці, соціології, психології немає єдиного, однозначного і повного визначення реклами як комплексної категорії. Це і не дивно, адже юрист, маркетолог чи соціолог переслідують різні цілі при вивченні такого явища як реклама. Ця робота спрямована на вивчення рекламної діяльності як предмета адміністративної відповідальності в за правопорушення у сфері рекламної діяльності.

Як відзначалося вище, ми вважаємо визначення реклами, як воно представлено в Законі України «Про рекламу», усіченим і таким, що не відповідає сучасному рівню розвитку рекламних комунікацій. Яким же, бачать визначення реклами вітчизняні й іноземні маркетологи? Хотілося б відразу обмовитися, що при вивченні цього питання, ми зіткнулися з тим, що вітчизняна література по маркетингу і рекламі знаходиться під гнітючим впливом американських видань. Пояснюється це досить просто. Довгий період у Радянському Союзі наука маркетингу вважалася неправдивою наукою, а реклама – «інструментом для виховання в розумах трудящих культури споживання з метою відвернути останніх від гострої класової боротьби». У той же час у Європі і в Америці бурхливе зростання і розвиток рекламних комунікацій обумовили необхідність теоретичного вивчення інституту реклами. До початку 90-х, коли вітчизняна гуманітарна наука знову повернулася обличчям до маркетингу, існувала величезна прогалина, що, природно, була заповнена наробітками західних колег.

По визначенню Американської Асоціації Маркетингу, реклама являє собою «будь-яку форму неособистого представлення і просування ідей, товарів і послуг, оплачувану точно визначеним замовником» і служить для залучення уваги потенційних споживачів до об'єкта рекламування, використовуючи при цьому найбільш ефективні прийоми і методи з урахуванням конкурентної ситуації [49, с. 335; 177, с. 86].

Однак, таке вузьке і негнучке визначення реклами можна піддати деякій критиці. Стандартне визначення реклами, як його трактує Американська Асоціація Маркетингу, і яке сприйнято вченими-маркетологами різних країн, у тому числі і вітчизняними, повинне містити в собі більше елементів. Реклама – оплачена форма комунікації, хоча деякі види реклами, наприклад, суспільна, мають безкоштовні рекламні площини і час у засобах масової інформації. Інформація, що повідомляється в рекламі, не тільки оплачується, але ще й ідентифікує спонсора. У деяких випадках метою рекламного повідомлення є просте прагнення ознайомити покупця з продукцією чи компанією, хоча більшість рекламних звернень намагаються ще і схилити покупця до чого-небудь чи вплинути на нього, тобто переконати щось почати. Рекламна звістка може проходити відразу по декількох засобах масової інформації з метою охопити якомога більш широке коло потенційних клієнтів. Оскільки реклама є однією з форм масової комунікації, вона не персоніфікована. Таким чином, повне визначення реклами неможливе без вказівки всіх цих шести її характерних рис, вважає Дж. Бернет [209, с. 34].

Реклама – це специфічна галузь соціальних масових комунікацій між рекламодавцями і різними аудиторіями рекламних звертань з метою активного впливу на ці аудиторії, що повинно сприяти рішенню певних маркетингових задач рекламодавця. Е. В. Ромат виділяє такі риси, властиві рекламі: неособистий характер, однобічна спрямованість, невизначеність з погляду визначення ефекту, суспільний характер, чітка визначеність спонсора, неупередженість, помітність і здатність до умовляння [182, с. 33].

На думку А. Дэйяна, реклама – це платне, цілеспрямоване і неособисте звертання, здійснюване через засоби масової інформації та інші види зв'язку, що агітують на користь якого-небудь товару, марки, фірми (якоїсь справи, кандидата, уряду) [66, с. 9].

Відомі маркетологи Сендидж, Фрайбургер та Ротцолл визначають рекламу – як форму комунікації, що намагається перекласти якості товарів і послуг, а також ідеї на мову нестатків і запитів споживача [187, с. 112].

Як зазначають Кравенс, Хили и Вудруф, реклама – комунікація з аудиторією за допомогою неособистих оплачуваних каналів; аудиторія точно представляє джерело послання, як організацію, що оплатила засоби поширення реклами [229, с. 94].

Цікавою є точка зору И. Я. Ріжкова, що реклама – це вид діяльності чи зроблена в її результаті продукція, метою яких є реалізація збутових чи інших задач промислових, сервісних підприємств чи громадських організацій шляхом поширення оплаченої ними інформації, сформованої таким чином, щоб впливати на масову чи індивідуальну свідомість, викликаючи задану реакцію обраної споживчої аудиторії [179, с. 75].

Реклама, на думку Р.И. Мокшанцева, – це процес інформування населення про товар, ознайомлення з ним, переконання в необхідності його покупки [115, с. 51].

В одному з джерел наведений малюнок, де ефективна рекламна програма зображена у вигляді моста, по якому з «берега виробництва» на «берег споживання» переправляються товари з якостями, необхідними для задоволення запитів і нестатків людей [187, с. 118].

Для більш глибокого і повного розуміння такого явища, як реклама необхідно звернути увагу на класифікацію реклами. На наш погляд найбільш повну і розгорнуту класифікацію пропонує Е. Ромат [182, с. 44].

За типом спонсора рекламу можна поділити на: корпоративну (фірмову) рекламу – рекламу від імені виробників і торгових посередників; рекламу від імені приватних осіб; рекламу від імені уряду; соціальну рекламу; політичну рекламу та ін. Слід зазначити, що від типу спонсору, що оплачує рекламне звернення, залежить і тип засобу передачі рекламного звернення і тип цільової аудиторії і предмет рекламної комунікації і ще багато інших характеристик, бо, безперечно, різні типи спонсорів мають різні цілі і мотиви та різні можливості для досягнення своїх цілей;

за типом цільової аудиторії – на рекламу для сфери бізнесу і рекламу для індивідуального споживача;

за критерієм сконцентрованості – на масову і селективну (виборчу), що спрямована на визначену групу;

за територією охоплення виокремлюється: локальна, регіональна, загальнонаціональна, міжнародна, глобальна;

за предметом рекламної комунікації виділяють: товарну рекламу, престижну рекламу (брендинг), рекламу ідеї, рекламу особи, рекламу території;

за стратегічною метою – що формує попит, стимулює збут і сприяє позиціонуванню чи перепозиціонуванню товару;

за метою у поєднанні зі стадією рекламної компанії можна розрізняти: рекламу, що вводить, стверджуючу та нагадуючи;

за способом впливу розрізняється: зорова (вітрина, світлова, друкована реклама), слухова (радіореклама, реклама по телефону), зорово-слухова (теле-, кіно-, відеореклама);

за типом використовуваних засобів передачі: друкована (поліграфічна), газетно-журнальна, радіо- і телереклама, зовнішня світлова реклама, реклама на транспорті, пряме поштове розсилання (директ-меіл), реклама в мережі Інтернет і т. ін. Безумовно, що різні типи реклами мають різний ступінь впливу на свідомість об`єкту рекламного звернення, отже і потребують різного ступеня контролю з боку держави, щоб запобігти різній за силою шкоді для суспільства у випадку зловживання комунікативним ефектом рекламного звернення.

Інші автори, у свою чергу, частково повторюючи один одного, наводять ще ряд підстав для класифікації.

У. Уэлс, Дж. Бернет і С. Мориарти виокремлюють такі типи реклами за способом впливу: реклама прямої дії – орієнтована на одержання швидкої відповідної реакції; реклама непрямої дії – будується, виходячи з прагнення стимулювати попит у плині більш тривалого періоду. Така реклама інформує покупця про існування визначеної продукції, звертає увагу на її переваги, заявляє про те, де таку продукцію можна придбати, нагадує покупцям про доцільність повторних покупок і підштовхує їх до прийняття такого рішення; а також типи реклами за обсягом рекламованої продукції. Первинна реклама – переконує споживача віддавати перевагу цілій групі товарів чи послуг. Як приклад можна навести відомий рекламний слоган «Купуй українське». У цьому випадку рекламодавця не цікавить, на покупку якого саме українського товару буде замотивований споживач; вибірна реклама – орієнтована на один товар, торгову марку або компанію [209, с. 43].

Р. Мокшанцев говорить про можливість розмежування реклами за способом впливу на покупця на раціональну й емоційну рекламу. Раціональна (предметна) реклама – інформує, звертаючись до розуму потенційного споживача. Емоційна (асоціативна) реклама – покликана залучити споживача шляхом формування у нього не стільки знання про товар, скільки сприятливої відносини до цього товару, вступу такого товару в асоціативні ряди масового споживача [115, с. 61].

Деякі автори [49; 177] найбільш прийнятною вважають класифікацію засобів реклами, запропоновану Міжнародною рекламною асоціацією: реклама в пресі, друкована реклама, аудіовізуальна реклама, радіо- і телереклама, виставки і ярмарки, рекламні сувеніри, пряма поштова реклама, зовнішня реклама, заходи паблик рилейшнз, комп'ютеризована реклама.

Заходи паблік рілейшнз (формування сприятливої суспільної думки) – комплекс заходів, спрямованих на створення доброго відношення широких кіл громадськості до організації-рекламодавця. Основне завдання заходів паблик рілейшнз – створення організації-рекламодавцю високого престижу, сприятливого образу, позитивної оцінки і довіри громадськості до її продукції. Кінцевою метою всього цього є стимулювання збуту товарів, що випускаються, продукції чи пропонованих послуг.

Усе різноманіття заходів паблик рілейшнз можна умовно класифікувати на чотири основні групи: презентації, прес-конференції, симпозіуми – спеціально запроваджувані рекламодавцем заходи рекламно-інформаційного характеру, на які завчасно, шляхом розсилання квитків, запрошують традиційних, нових і потенційних ділових партнерів, а так само представників преси; фінансування суспільно-корисних заходів; спонсорство. Воно являє собою, як правило, пайову участь у фінансуванні яких-небудь суспільно-політичних чи культурно-масових заходів із правом одержання певних рекламних послуг (ефірний час у радіо- і телерепортажах, місця для розміщення рекламних щитів перед глядачами, вручення фірмових призів переможцям, інтерв'ю керівників і т.ін.), зафіксованим у спеціальних договорах з улаштовувачами цих заходів.

Публікація редакційних матеріалів престижної спрямованості у пресі й інших засобах масової інформації – публічна пропаганда відношення рекламодавця до загальнодержавних і загальносвітових проблем (полягає в організації публічних виступів керівників підприємств і організацій у засобах масової інформації з метою висвітлення значення їхньої діяльності для суспільства з позиції загальнолюдських цінностей).

В. Волкова пропонує такі підстави класифікації реклами: за функціональною спрямованістю і за способом подачі.

За функціональною спрямованістю можна виділити три базових типи комерційної реклами: престижна, торгово-промислова і споживча.

За способом подачі реклама може бути класифікована, як пряма і непряма, а пряма реклама може бути рубричною і образною (ілюстративною). Рубрична реклама адресується зацікавленому споживачеві, який сам шукає необхідну для себе інформацію. Вона зазвичай містить лише коротку конкретну інформацію про пропонований товар або послугу. Рекламодавець подібних матеріалів – дрібна фірма чи приватна особа. У свою чергу образна реклама звертається до незацікавленого реципієнта. Її метою є залучення уваги з наступною подачею інформації, при цьому ілюстрація (образ) відіграє первинну роль, а сама інформація подається найбільш коротко [39, с. 39].

Перелік критеріїв класифікації реклами не вичерпується наведеними вище. Наприклад, важливим є розподіл реклами по використаних засобах на етичну і неетичну, сумлінну і несумлінну, позитивну й антирекламу і т.д.

Як ми бачимо, реклама – це дуже розвинений соціальний інститут, що містить у собі величезну кількість елементів, приймає різні форми і, безсумнівно, відіграє важливу роль у сучасному суспільстві. Говорячи про роль реклами, можна розрізняти як мінімум маркетингову, комунікаційну, економічну і соціальну ролі реклами.

Маркетингова – має на увазі рекламу як певний стратегічний процес, використовуваний у бізнесі для задоволення нестатків і бажань покупця за допомогою товарів і послуг.

Комунікаційна – тобто реклама відіграє роль провідника інформації між виробниками, продавцями і споживачами.

Економічна – дві системи поглядів, що стосується впливу реклами на економіку, мають назви школи могутності ринку і школи ринкової конкуренції. Відповідно до позиції школи могутності ринку, реклама – це комунікаційний інструмент переконання, використовуваний фахівцями ринку для відволікання уваги покупця від ціни на продукцію. На відміну від неї школа ринкової конкуренції бачить рекламу як джерело інформації, що підвищує чутливість покупців до ціни і стимулює конкуренцію. Ймовірніше всього, можна говорити, що правдива економічна роль реклами лежить десь на стикові цих двох концептуальних підходів.

Соціальна – має на увазі, що реклама, будучи одним з наймогутніших мотиваторів, служить одним із регуляторів соціуму [209, с. 45].

Безсумнівно, що основна функція реклами – передача інформації про товар, знайомство з ним потенційних покупців, переконання їх у необхідності придбання товару. Однак, виходячи з вищевказаного, ми бачимо, що реклама в сучасному суспільстві набуває усе більшої поліфункціональності. Так само можна говорити і про диференціацію цілей реклами. Можна визначити такі основні цілі реклами: формування у споживача певного образу фірми; формування потреби у цьому товарі, послузі; формування доброзичливого відношення до фірми; спонукання споживача звернутися до цієї фірми; спонукання до придбання саме цього товару саме у цієї фірми; стимулювання збуту товару чи експлуатації послуг; прискорення товарообігу; спонукання споживача бути постійним споживачем цього товару, клієнтом цієї фірми; формування у контрагентів образу надійного партнера; допомога споживачеві у виборі товарів і послуг [43, с. 69-70].

У контексті цієї роботи, як уже зазначалося вище, нас насамперед цікавить реклама і рекламна діяльність, як предмет і об`єкт адміністративної діяльності. Нижче пропонуються визначення понять реклами і рекламної діяльності, видів реклами і з погляду їхнього правового регулювання. На нашу думку, ці категорії могли би бути відображенні в законодавстві.

Так, реклама – це одне- або різнонацілене, особове або безособове, оплачене чітко певною особою, представлене у будь-якій формі повідомлення, метою якого є схилення рекламної аудиторії до певних дій, або формування в рекламної аудиторії певної думки про предмет реклами.

На нашу думку, рекламна діяльність – це діяльність юридичних і фізичних осіб, спрямована на створення, розміщення, поширення і просування реклами. У практиці застосування відповідальності за порушення законодавства про рекламу дуже часто постає питання розмежування відповідальності різних суб`єктів рекламної діяльності: виробника, особи, яка здійснює розміщення, поширення, чи просування та особи, яка замовляє та оплачує рекламу і, звісно, надає первинну інформацію, що повинна міститися у рекламному зверненні.

Суб'єкт реклами – це фізична або юридична особа, яка здійснює рекламну діяльність.

Рекламна аудиторія – це коло осіб, на яких спрямована реклама, тобто коло осіб, яке повинне (пряма рекламна аудиторія) чи потенційно може (непряма рекламна аудиторія) потрапити під вплив рекламного оголошення. Таке розмежування рекламної аудиторії важливе для впорядкування регламентації та регулювання найбільш небезпечних і тому найбільш регульованих сфер рекламної діяльності, а саме – реклами тютюнових виробів, алкоголю, чи реклами, адресованої дітям. Безперечно, що реклама певної марки сигарет так чи інакше пропогандує ще й образ життя курильщика, і якщо вона цільово спрямована на дорослу повнолітню аудиторію – пряму рекламну аудиторію, треба ще забезпечити мінімізацію впливу такої реклами на неповнолітню аудиторію – у цьому випадку це й буде непрямою рекламною аудиторією.

Об'єкт реклами – це знання, погляди, переконання, переваги, мотивація і поведінкові реакції рекламної аудиторії, на коригування яких націлене рекламне звертання. На відміну від об’єкту реклами, предмет реклами – це матеріальний об'єкт, образ, певна особа або ідея, на які спрямоване рекламне звертання.

Розмежування об`єкту та предмету реклами важливе для забезпечення розуміння неоднозначності впливу, який несе будь-яке рекламне звернення. Наприклад, реклама певної торгової марки (предмет реклами) насправді націлена на вплив на свідомість рекламної аудиторії, на зміну пріоритетів та мотивації цієї аудиторії при здійсненні вибору (об`єкт реклами).

Необхідно так само на законодавчому рівні визначити основні види реклами і чітко їх розмежувати. Пропонується така класифікація: за галузевою спрямованістю: на комерційну, соціальну і політичну; за концентрованістю: на масову і вибірну; за територією охоплення: на локальну, регіональну, загальнонаціональну, міжнародну, глобальну; за засобами подачі: на друкованому (поліграфічну), газетно-журнальну, радіо- і телерекламу, зовнішню рекламу, рекламу на транспорті, пряме поштове розсилання, електронну рекламу.

На наш погляд, визначення терміну “реклама” мало б бути більш розгорнутим. Наприклад, не аби яке значення має ознака оплаченості реклами. Під цим принципом ми розуміємо, що у будь-якому випадку існує особа, заінтересована в отриманні прибутку (збільшенні прибутку) шляхом направленого впливу на суспільну думку з метою збільшення об`єму продаж, кількості клієнтів і т. ін., а також те, що саме ця заінтересована особа тим чи іншим способом оплачує виготовлення та розповсюдження рекламної продукції. Без наголосу на таку ознаку, під визначення терміна “реклама”, як воно подається в Законні України “Про рекламу”, можуть підпадати інші види комунікації, які теж спрямовані на отримання прибутку, але у зовсім іншій спосіб. Наприклад, інформаційні телепрограми теж іноді надають “інформацію про особу чи товар,… призначену сформувати чи підтримати обізнаність… та… інтерес щодо таких осіб чи товару”, але прибуток з`являється від продажу інформації широким колам населення, і в такому випадку розповсюджувана інформація оплачується саме її споживачами, що заінтересовані в її отриманні, а не замовниками, що заінтересовані в її розповсюдженні. З наведеного прикладу, зрозуміло, що між такими засобами комунікації як реклама та інформація існує істотна різниця, хоч би вони і співпадали іноді по своїй формі чи зовнішньому прояву. Дуже часто ми можемо спостерігати, коли подача реклами та інформації змішуються, і тим важливіше нормативне розмежування цих явищ для їх державного регулювання [145].

Реклама, яка вироблена, розповсюджується або розташована з порушенням положень законодавства, становить серйозну загрозу для приватних і публічних інтересів, а також підриває основи добросовісної конкуренції між підприємцями на товарних та інших ринках [204, с. 51].

2.3. Характеристика об`єктивної сторони проступків у сфері рекламної діяльності

Об’єктивна сторона являє собою систему передбачених нормами адміністративного права ознак, які характеризують зовнішню сторону адміністративного проступку [10, с. 219]. Адміністративні проступки звичай-но мають формальний склад, а адміністративні проступки, що порушують законодавство про рекламу, завжди мають формальний склад. Відповідно, для об’єктивної сторони адміністративних проступків, що порушують законодавство про рекламу, обов’язковою ознакою є тільки саме протиправне діяння. Окрім вищенаведеного, об’єктивна сторона проступку включає в себе факультативні ознаки: місце, час, спосіб, знаряддя адміністративного проступку, повторність, неодноразовість тощо [10, с. 220].

У ст.ст. 13-19 Закону «Про рекламу» визначаються такі види реклами – реклама на телебаченні і радіо, у друкованих засобах масової інформації, послуг, що надаються з використанням електрозв'язку, зовнішня реклама, внутрішня реклама, реклама на транспорті та реклама під час демонстрування кіно- та відеофільмів.

Наймасовішими за охопленням споживачів видами реклами є радіо- і телереклама. Телебачення найбільш популярне серед інших засобів реклами [193, с. 8], а практично усі без винятку співробітники рекламних агентств називають телебачення найякіснішим засобом масової інформації [186, с. 132]. Вимоги щодо реклами на телебаченні і радіо, тобто реклами засобами мовлення, закріплено у ст. 13 Закону «Про рекламу». Так, Закон містить обмеження щодо часу мовлення, відведеного на рекламу, відносно фактичного обсягу мовлення, обмеження щодо частки реклами протягом кожної астрономічної години фактичного мовлення, регулює спосіб та місце розміщення рекламних роликів впродовж часу мовлення та ін.

Хоча в Законі немає прямої вказівки на те, що ці спеціальні вимоги стосуються усіх видів радіо- і телереклами, однак, оскільки немає і обмежень сфери цих вимог, слід зробити висновок, що ці правила поширюються на всі різновиди реклами на радіо і телебаченні.

Наприклад, норми ст. 13 Закону «Про рекламу» стосуються таких різновидів реклами на радіо:

радіооб'ява (інформація, що зачитується диктором);

радіоролик (спеціально підготовлений постановочний (ігровий) радіосюжет, що в оригінальній манері викладає інформацію про запропоновані товари (послуги);

радіожурнал – тематична передача інформаційно-рекламного характеру, елементи якої пов'язані коротким конферансом;

радіорепортаж – повідомлення про ярмарки, виставки-продажі або інші події, що може містити як пряму, так і непряму рекламу.

Спеціальні вимоги ст. 13 Закону «Про рекламу» стосуються також всіх різновидів телевізійної реклами, у тому числі:

телеролику – рекламного кіно- або відеоролику, що демонструється на телебаченні;

телеоб'яви – рекламної інформації, що читається диктором;

рекламної телепередачі – шоу, вікторини, репортажу, інтерв'ю тощо, під час якої здійснюється активна реклама певних товарів (послуг);

телезаставки – різних рекламних сюжетів, що транслюються у супроводі дикторського тексту і музики, якими заповнюються паузи між телепередачами, або таких, що є елементами фірмової символіки рекламодавців, які розташовуються на телеекрані під час телепередач.

У Законі «Про рекламу» немає визначення понять «телебачення», «радіомовлення», «телерадіоорганізація», що вживаються в ст. 12 Закону, тому при тлумаченні цієї норми слід виходити з легальних визначень цих понять, наданих у ст. 1 Закону «Про телебачення і радіомовлення»: телебачення – виробництво та розповсюдження аудіовізуальних передач та програм; радіомовлення – виробництво та розповсюдження аудіопрограм; канал мовлення – сукупність технічних засобів з частотними присвоєннями призначених для трансляції теле- та радіопередач; телерадіоорганізація (редакція, студія, агентство, об'єднання, асоціація, компанія, радіостанція тощо) – юридична особа, зареєстрована у встановленому чинним законодавством порядку, що має право виробляти та розповсюджувати телерадіопередачі та програми; телерадіопрацівник – штатний або позаштатний працівник телерадіоорганізації, який за характером своєї професійної діяльності бере участь у створенні і розповсюдженні телерадіопередач та програм; телерадіопрограма – сукупність телерадіопередач, що транслюються безпосередньо або в запису.

Згідно зі ст. 28 Закону України «Про інформацію» залежно від режиму доступу до інформації (порядку одержання, використання, розповсюдження і зберігання інформації, передбаченого правовими нормами) інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Отже, виходячи з вказівок ст. 13 Закону «Про рекламу», реклама продукту телерадіокомпаній віднесена до першого виду інформації — відкритої. Згідно зі ст. 29 Закону України «Про інформацію» обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

У зв'язку з прийняттям Закону України «Про рекламу» до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» були внесені зміни і доповнення. Зокрема, ст. 1 Закону доповнена абзацом 12 такого змісту: «розклад мовлення телерадіоорганізацій – відкрита інформація телерадіоорганізацій про послідовність виходу в ефір та хронометраж телерадіопередач упродовж певного визначеного відрізку часу». Серед обов'язків телерадіоорганізацій у ст. 37 Закону «Про телебачення і радіомовлення» зазначено новий пункт: забезпечувати для осіб та організацій, які мають у цьому виробничу потребу, вільний доступ до розкладу мовлення телерадіоорганізацій і безкоштовне його використання.

Телевізійна директива ЄС вимагає, щоб реклама не завдавала шкоди людській гідності, не містила дискримінації за ознаками раси, статі або національності, не ображала релігійні або політичні переконання і не заохочувала поведінку на шкоду здоров'ю, безпеці або навколишньому середовищу. Відповідно до вимог Телевізійної Директиви ЄС реклама має бути такою, що легко розпізнається, і відділена від інших програм; принизлива реклама заборонена. Реклама має міститися між програмами. Вона не може перевищувати 15 відсотків загального часу телевізійних передач. Кількість комерційних перерв для реклами обмежена. Час комерційної реклами протягом одночасового періоду не може перевищувати 20 відсотків.

Щодо реклами у друкованих засобах масової інформації, ст. 14 Закону України «Про рекламу» регулює лише обсяг рекламного місця в них, який визначається ними самостійно. Друковані засоби масової інформації, що розповсюджуються за передплатою, зобов'язані в умовах передплати зазначати кількість реклами в загальному обсязі видання.

Частина І статті 15 Закону передбачає перелік точної інформації під час реклами послуги, наданій з використанням електрозв'язку, при поширенні її в рекламних засобах. Однак, на думку дисертанта, ці правила повністю не забезпечують захисту прав споживачів. Наприклад, як показує досвід, реклама, що розсилається за допомогою телефонного зв'язку, викликає у одержувачів роздратування своєю настирливістю і тим, що їх у такий спосіб змушують нести частину витрат [188, с. 77].

Слід зазначити, що в інших державах встановлено більш жорсткі обмеження щодо реклами з використанням телефонного електрозв'язку. Так, у Німеччині попередньо не погоджені телефонні дзвінки підприємців приватним особам, що пропонують товари або послуги, заборонені. Ця заборона поширюється також на банки і страхові компанії.

Хоча законодавством Німеччини не встановлено прямих обмежень щодо реклами за допомогою телексного зв'язку, однак, згідно з рішеннями німецьких судів, не замовлена (не погоджена) реклама за допомогою телексу є нерозумною і тому неприпустимою, якщо вона не виправдана спеціальним інтересом до реклами з боку одержувача реклами. Реклама на відеоекрані дозволена, але має бути ідентифікована. Реклама за допомогою факсимільного зв'язку є, у цілому, недозволеною, оскільки вона накладає додаткові фінансові обтяження на одержувача реклами, тому дозволена тільки в тому випадку, якщо її адресати виявляють особливий інтерес до відповідної реклами [227, с. 130].

Частини 2 і 3 ст. 15 Закону України «Про рекламу» забороняють розповсюдження реклами з використанням телексного або факсимільного зв'язку, а також використання для розповсюдження реклами безплатних номерів телефонів: міліції, швидкої медичної допомоги, пожежної охорони та інших аварійних служб.

Значно поширеною є зовнішня реклама. До зовнішньої реклами належить будь-яка реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг (ст. 1 Закону України «Про рекламу»).

Більш розгорнуте визначення поняття «зовнішня реклама» міститься у підзаконному нормативному акті – Типових правилах розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1998 р. № 1511. Тут зовнішня реклама визначена як будь-яка спеціальна інформація про осіб або продукцію, яка розповсюджується з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку засобами зовнішньої реклами, що розміщуються на окремих тимчасових і стаціонарних спеціальних конструкціях – установках, щитах, екранах, розміщених у небі, на фасадах будинків і споруд; опорах вуличного освітлення і над проїзною частиною вулиць і шляхів, елементах вуличного обладнання і будинках.

Зовнішня реклама вважається ефективним засобом переважно для реклами споживчих товарів, оскільки вона розрахована насамперед на сприйняття широкими масами населення [177, с. 35].

Будучи одним із основних рекламних засобів, зовнішня реклама пропонує дуже низькі витрати у перерахуванні на «демонстрацію». Крім цього, зовнішня реклама має низку інших якостей, привабливих для рекламодавця (миттєве широке охоплення, дуже високу частотність, гнучкість і високий ступінь впливу) [196, с. 39].

Серед видів засобів зовнішньої реклами виділяють різні рекламні щити, афіші, транспаранти, світлові вивіски, електронні табло та екрани.

До різновидів зовнішньої реклами належать вітрини, елементи внутрішньомагазинної реклами (покажчики, інформаційні табло, цінники і т. ін.), вивіски, оформлення офісів, прийомних і службових помешкань, спецодяг обслуговуючого персоналу.

Зовнішня реклама може розташовуватися на транспортних і пішохідних магістралях, на площах, у фойє стадіонів, палаців спорту, на спортивних аренах, на ярмарках і виставках та в інших місцях.

Дозволи на розміщення зовнішньої реклами даються відповідними органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції. Згода на розміщення зовнішньої реклами на будинках і спорудах також додатково надається їхніми власниками або уповноваженими ними органами (особами). Розміщення зовнішньої реклами на територіях та об'єктах поза населеними пунктами провадиться лише за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб). Стягнення плати за видачу дозволів забороняється (ч. 1 ст. 16).

Інформація (вивіска) про особу, розміщена на фасаді, біля входу (в'їзду), або про її продукцію у вітрині споруди, в якій ця особа займає приміщення, не потребує отримання дозволу місцевого органу влади.

Для забезпечення безпеки руху на транспорті, запобігання дорожньо-транспортним подіям, захисту прав власників будинків і споруд закон встановлює спеціальні вимоги до розміщення зовнішньої реклами (чч. 2 – 5 ст. 16 Закону). Зокрема, зовнішня реклама повинна відповідати таким вимогам: розміщуватися із дотриманням вимог техніки безпеки та із забезпеченням видимості дорожніх знаків, світлофорів, перехресть, пішохідних переходів, зупинок транспорту загального користування та не відтворювати зображення дорожніх знаків; освітлення зовнішньої реклами не повинно засліплювати учасників дорожнього руху, а також не повинно освітлювати квартири житлових будинків; фундаменти наземної зовнішньої реклами, що виступають над поверхнею землі, можуть бути декоративно оформлені; опори наземної зовнішньої реклами, що розташована вздовж проїжджої частини вулиць і доріг, повинні мати вертикальну дорожню розмітку, нанесену світлоповертаючими матеріалами, заввишки до 2 метрів від поверхні землі; нижній край зовнішньої реклами, що розміщується над проїжджою частиною, у тому числі на мостах, естакадах тощо, повинен розташовуватися на висоті не менше ніж 5 метрів від поверхні дорожнього покриття; у місцях, де проїжджа частина вулиці межує з цоколями будівель або огорожами, зовнішня реклама може розміщуватися в одну з фасадами будівель або огорожами лінію. Забороняється розташовувати засоби зовнішньої реклами: на пішохідних доріжках та алеях; у населених пунктах на висоті менш ніж 5 метрів від поверхні дорожнього покриття, якщо їхня рекламна поверхня виступає за межі краю проїжджої частини; поза населеними пунктами на відстані менш ніж 5 метрів від краю проїжджої частини. Розміщення зовнішньої реклами на пам'ятках та в межах зон охорони пам'яток національного або місцевого значення, в межах об'єктів природно-заповідного фонду дозволяється за погодженням з центральними або місцевими органами виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Перелік обмежень та заборон щодо розміщення зовнішньої реклами, встановлений Законом, є вичерпним.

Нагальна потреба у виданні Типових правил розміщення зовнішньої реклами назріла давно. Так, у пресі відзначалося, що явно назріла необхідність створення підзаконного акта або іншого документа, що цивілізовано регламентує таку помітну сферу в рекламній галузі, як зовнішня реклама.

До прийняття Типових правил розміщення зовнішньої реклами питання зовнішньої реклами в різних регіонах вирішувалися по-різному. Для багатьох міст, районів і сіл – це принципово новий підхід до зовнішньої реклами. Пов'язані з цим проблеми виникли в тих областях, де до вступу в силу цих Правил були прийняті відповідні підзаконні акти щодо цього питання.

Значення Типових правил полягає, по-перше, у тому, що ними визначено єдиний порядок видачі дозволів на розміщення реклами на всій території України; по-друге, вони містять чіткі формулювання причин відмови у видачі дозволу; по-третє, передбачається збільшення терміну дії дозволу до п'яти років порівняно з нормою, яка діяла раніше (три роки); по-четверте, виконання Типових правил обов'язкове у всіх регіонах України, що повинні забезпечити єдине правове регулювання відносин між учасниками рекламної діяльності і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Однак і після прийняття Типових правил у практиці розміщення зовнішньої реклами виникає багато проблем та порушень. Так, протягом одного тижня у лютому 1999 р. енергогосподарством ДКП «Київелектротранс» були послідовно демонтовані біля 200 одиниць тролів, а також більше 100 одиниць білл-бордів на опорах міського освітлення. Приводом для демонтажу став лист Головного управління контролю за благоустроєм міста від 27 січня 1999 р. № 043-125 про виконання вказівок Головного управління контролю за благоустроєм міста щодо демонтажу «усіх незаконних тролів» і оформленню «ордерів на виконання монтажних робіт під час розміщення тролів». Під цим приводом були демонтовані всі тролі в м. Києві, у тому числі і ті з них, що мали всі необхідні дозволи [74, с. 35]. Посилаючись на відсутність дозволу на нестандартний сюжет із діркою на щиті і віршуванням «Сигнал, що не має перешкод», Київською місцевою І адміністрацією було висунуто вимогу компанії «Біг-Борд» за 24 години демонтувати всі 60 конструкцій. І тут же Київська міськадміністрація спорядила бригаду крановиків, яка 10 березня 1999 р., фактично вночі, почала знищення рекламних конструкцій, що є власністю приватного підприємства [75, с. 35].

При розгляді справ про порушення Закону України «Про рекламу» встановлено, що у м. Одесі, на порушення Типових правил розміщення зовнішньої реклами, на багатьох зовнішніх рекламоносіях відсутнє маркування про їхню приналежність. Це часто робить неможливим з'ясування конкретних порушників Закону і вжиття до них відповідних заходів впливу. Найбільша кількість таких порушень допускається при розміщенні об'єктів світлової реклами на фасадах магазинів, кафе, зупинках громадського транспорту та інших підприємств сфери обслуговування населення, які рекламують торговельні знаки «Мальборо», «Артеміда» та ін.

До внутрішньої реклами належить будь-яка реклама, розміщена всередині будинків, приміщень, споруд тощо. Розміщення внутрішньої реклами погоджується з власником місця її розташування або уповноваженою ним особою. При погодженні розміщення внутрішньої реклами втручання у форму та зміст реклами забороняється. Забороняється розміщення внутрішньої реклами у приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, дошкільних навчальних закладах, середніх загальноосвітніх школах та спеціалізованих загальноосвітніх закладах освіти. Ця заборона не поширюється на соціальну рекламу (ст. 17 Закону України «Про рекламу»).

Особливості реклами на транспорті урегульовано ст. 18 Закону «Про рекламу», її також називають транзитною рекламою. Вона має переваги широкого охоплення, частотності і високого ступеня сприйняття при дуже низьких витратах [196, с. 87].

Реклама на транспорті – це реклама, розміщена на різноманітних транспортних засобах (на бортах вантажних автомобілів, автобусів, потягів, трамваїв, тролейбусів і т.д.), а іноді і у салонах транспортних засобів, а також на залізничних вокзалах, автостанціях, в аеропортах тощо.

Реклама на транспорті може включати три різні форми: внутрішні рекламні наклейки (планшети), що розміщуються в салонах громадського транспортного засобу; зовнішні плакати; плакати на зупинках, платформах і кінцевих станціях.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про рекламу» розміщення реклами на транспорті погоджується лише з власниками об'єктів транспорту або уповноваженими ними органами (особами). При погодженні розміщення реклами на транспорті втручання у форму та зміст реклами забороняється. Розміщення реклами на транспорті повинно відповідати вимогам безпеки та правил дорожнього руху. За умови розміщення реклами на транспорті з дотриманням вимог безпеки і правил дорожнього руху забороняється вимагати від власників транспортних засобів отримання дозволів, погоджень, інших документів щодо розміщення реклами. Забороняється розміщення на транспортних засобах: реклами, яка повторює чи імітує кольорографічні схеми спеціальних та оперативних транспортних засобів; реклами із нанесенням світлоповертаючих матеріалів; реклами, яка супроводжується звуковими чи світловими сигналами. Забороняється розміщувати рекламу на скляних (прозорих) поверхнях транспортних засобів, за винятком випадків, коли для цього використовуються матеріали, які забезпечують безперешкодний огляд з салону транспортного засобу. Забороняється розповсюдження реклами через радіотрансляційні або інші звукові мережі сповіщання пасажирів у транспортних засобах громадського користування, на станціях метрополітену, вокзалах, у морських та річкових портах та аеропортах, за винятком розповсюдження соціальної реклами.

Щодо реклами в кінотеатрах існує єдине обмеження – заборона переривати для реклами демонстрацію художніх і документальних фільмів у кінотеатрах, відеосалонах та інших закладах, де здійснюється публічний показ кіно-, відео-, слайдфільмів (ст. 19 Закону України «Про рекламу»).

У Законі України «Про рекламу» не одержала правового регулювання і не піддана якимось обмеженням або заборонам реклама, яка поширюється за допомогою деяких інших засобів. У їхньому числі: друкована реклама (проспекти, каталоги, довідники, листівки, інформаційні листи, прес-релізи тощо); поштова реклама (пряме поштове розсилання друкованих рекламних матеріалів, відеокасет і відеодисків); реклама на місцях продажу (вітрини, вивіски, написи, знаки, предмети, що звертають на себе увагу, упаковка, етикетки). Водночас кожен з перерахованих засобів реклами є важливим і тому, на думку дисертанта, є невиправданим, що вони не одержали законодавчої регламентації.

Так, одним з основних засобів реклами є друкована реклама, матеріали якої поділяються на дві основні групи: рекламно-каталожні видання і рекламно-подарункові видання.

Рекламно-каталожні видання рекламують конкретні види товарів, продукції або послуг. Розрізняють такі різновиди цих видань: каталог –зброшуроване або переплетене друковане видання, яка містить систематизований перелік великого числа товарів; проспект – друковане видання, яке інформує про який-небудь конкретний товар або групу товарів; буклет – на відміну від каталогу і проспекту не зброшуроване, а багаторазово сфальцьоване видання; плакат – великоформатне незфальцьоване видання; листівка – малоформатне незфалцьоване або одноразово згорнуте видання, яке випускається великим тиражем.

Рекламно-подарункові видання можуть бути у вигляді: фірмових настінних і настільних календарів ділових щоденників, записних книжок; кишенькових табель-календарів; плакатів тощо [177, с. 59].

Реклама поштою (поштова реклама) містить у собі усі форми реклами, що надаються потенційним покупцям поштою, її визначають як вид безпосередньої реклами, що вміщує розсилання поштою рекламних листів, брошур і т.д., які повинні викликати негайну реакцію споживачів [58, с. 246].

Рекламу поштою найчастіше плутають з іншими поняттями, такими як «адресний маркетинг», реклама з негайною відповіддю, пряма реклама і реклама з поштовим замовленням. Реклама поштою — це будь-який вид адресної реклами, що надається за допомогою пошти. Брошура, надіслана покупцю поштою, є предметом реклами поштою. Однак, якщо та ж брошура поширюється за принципом «від дверей до дверей», це вже не реклама поштою [196, с. 71].

Пряма поштова реклама – це розсилання рекламних повідомлень (у тому числі персоналізованих) на адреси певної групи осіб-споживачів або можливих ділових партнерів.

Вважається, що поштова реклама є дуже ефективним засобом, який забезпечує цілеспрямоване охоплення великого числа потенційних споживачів, тому вона одержала досить значне поширення.

Реклама поштою є одним із найефективніших способів, за допомогою яких рекламодавець може донести свою ідею до покупця. До її переваг належать вибірність, гнучкість, контроль, особистий вплив, ексклюзивність і присутність чинника негайної реакції на рекламу [196, с. 55].

Пряма поштова реклама може бути у вигляді розсилання спеціально підготовлених рекламно-інформаційних листів або цільового розсилання друкованих рекламних матеріалів (іноді з типовим супровідним листом). Рекламно-інформаційні листи друкуються і тиражуються на фірмових бланках рекламодавця, а в їх тексті міститься докладна інформація про властивості і переваги запропонованої продукції і конкретні комерційні пропозиції щодо продажу і співробітництва.

Цільове розсилання друкованих рекламних матеріалів може здійснюватись самостійно рекламодавцем або спеціальними службами рекламних агентств.

Термін «пряма поштова реклама» охоплює як пряму поштову рекламу, так і непряму. Велика частина прямої реклами розсилається поштою, але значний обсяг її поширюється за принципом «у кожні двері». Рекламні звернення роздаються перехожим, вручаються покупцям у магазинах, опускаються безпосередньо в поштові скриньки або віддаються в руки мешканцям удома [177, с. 59].

Світовий досвід прямого адресного розсилання інформаційно-рекламних матеріалів «директ мейл (direct mail)» вийшов і на український ринок [58]. Ефективність «директ мейл» складає в середньому 3-7 відсотків, але фахівці відзначають, що надалі цей показник значно збільшується [206, с. 46].

Зазначимо, що законодавством України поштова реклама не урегульована, однак внаслідок її важливості вона потребує спеціального урегулювання.

У законодавстві України не одержала регулювання також реклама при торгівлі на рознос. Вона має місце тоді, коли продаж здійснюється там, де зазвичай він не передбачається (наприклад, у будинках, на роботі, у громадських місцях і т. ін.). Вважаємо, що потребує регулювання як така торгівля в цілому (наприклад, можливий продаж тільки продуктів харчування і товарів повсякденного використання), так і реклама при її здійсненні (наприклад, заборона дзвонити у двері квартир (будинків) для рекламування товарів при торгівлі на рознос).

Повинні бути заборонені такі способи рекламування як використання споживачів у наступному рекламуванні, при якому ціни продажу початковим споживачам залежать від того, як вони забезпечують продавцям наступних споживачів.

Цю форму реклами слід відрізняти від інших подібних форм –наприклад, організації представниками продавця рекламних заходів у будинках, житлових кварталах, мікрорайонах, серед знайомих, що повинно бути дозволеною формою реклами за умови припустимості реклами взагалі для рекламованих товарів або послуг і дотримання законодавства про захист прав споживачів.

Поширена у практиці і реклама з використанням рекламних сувенірів (подарунків). Рекламний сувенір визначається як сувенір із графічним знаком фірми, що вручається клієнтам як заохочення для купівлі товарів фірми [58, с. 246]. Виділяють також поняття «сувенірна реклама» як один із каналів поширення реклами, що використовує предмети утилітарного призначення з над печатками у вигляді імені рекламодавця, його адреси та/або його торгового звернення [116, с. 73].

Рекламні сувеніри класифікують на: фірмові сувенірні вироби; серійні сувенірні вироби; подарункові вироби; фірмові пакувальні матеріали [177, с. 64].

Реклама з використанням сувенірних подарунків також потребує правового регулювання.

Поширення рекламних сувенірів (подарунків) викликає кілька потенційних правових проблем, оскільки сувеніри спонукають споживачів відвідувати відповідний магазин і можуть здійснити заборонений тиск на споживача з метою придбання ним товарів. Вирішення питання про те, чи можна розцінювати ту або іншу продукцію як рекламний подарунок, має визначатися у кожному конкретному випадку, виходячи з вартості подарунка і розміру рекламної кампанії.

Рекламні подарунки є товарами будь-якого виду, що даряться в угодах купівлі-продажу на додаток до купленого товару і є не однаковими з товаром, що купується за договором купівлі-продажу. Якщо подарунки ідентичні товару, що купується за договором купівлі-продажу, то вони не повинні вважатися рекламними подарунками, а, скоріше, формою зниження ціни, що може регулюватися законодавством про зниження цін.

Предмети і послуги невеликої цінності, що можуть бути передані (подаровані) споживачеві, мають бути позначені постійними знаками виробника або продавця (який виступає як їх дарувальник), що мають бути видимі при нормальному використанні. Зразки можуть бути позначені у такий спосіб. «Зразки – не призначені для використання». Рекламні подарунки можуть бути передані споживачеві, якщо вони зазвичай відповідають товару, що продається, або необхідні для його використання (наприклад, батарейки для електричних товарів).

На нашу думку, необхідна заборона рекламних сувенірів, якщо вони не ідентичні товарам, що продаються, або послугам (за винятком сувенірів невеликої вартості). Така заборона має поширюватися тільки на рекламні подарунки споживачам і не стосуватися підприємців. Рекламні подарунки особам, які не є сторонами договору купівлі-продажу, не повинні підпадати під запропоновану заборону. Рекламні подарунки третім особам, включаючи працівників партнерів за контрактами, не повинні підпадати під заборону, хоча вони можуть бути не дозволеними за іншими підставами.

Реклама на місці продажу – сукупність засобів і прийомів реклами, звернених до покупця з метою забезпечення покупки на місці. Основні засоби, носії і прийоми такої реклами – світлова реклама і вивіски; рекламні панно, вітрини; блікфанги; внутрішня радіореклама; дегустація, демонстрація моделей; подіумні заходи; упаковка товарів і т.д. [116, с. 88].

Неповнолітні внаслідок специфіки світосприймання виявляються найбільш незахищеними перед недобросовісною рекламою. Тому Закон «Про рекламу» з метою захисту неповнолітніх від зловживань їх легковірністю та відсутністю досвіду містить ряд обмежень щодо реклами, розрахованої на неповнолітніх (ст. 20).

Подібні правила встановлені в Міжнародному кодексі рекламної практики. Зокрема, у ньому передбачено, що рекламне послання не повинно руйнувати загальнолюдські цінності, у тому числі викликати у дитини думку, що володіння даним товаром або його використання здатне надати фізичної, розумової або соціальної переваги над однолітками, або що відсутність у неї даного товару призведе до зворотних наслідків. Рекламне послання не повинне спонукати ставитися із зневагою до авторитету, влади, думок або смаків батьків, коли останні не виходять за рамки діючих у суспільстві норм і правил (правило 3). Воно не повинно містити ніяких тверджень або зображень, які можуть призвести до того, що діти потраплять у небезпечну ситуацію, почнуть шукати спілкування з незнайомими людьми або слідувати у незнайомі, небезпечні місця (правило 4). Рекламне послання не повинно містити прямих звернень до дітей, що мають на меті змусити їх купити запропонований товар (правило 5).

Такі ж правила встановлено у багатьох розвинених країнах і міждержавних утвореннях. В ЄС взагалі регулюється тільки телевізійна реклама з метою захисту дітей. Стаття 16 Телевізійної директиви ЄС вказує, що телевізійна реклама не повинна безпосередньо закликати дітей або молодих людей купувати товари або послуги з урахуванням їх недосвідченості і легковірності. Вона не повинна: містити звернень до дітей, спрямованих на звернення з проханням до їх батьків або інших осіб купити рекламовані товари або послуги; використовувати спеціальну довіру дітей і молодих людей до батьків, вчителів та інших людей; безпідставно показувати молодих людей і дітей у небезпечних ситуаціях.

У Німеччині реклама, адресована дітям або молодим людям, підлягає спеціальному регулюванню. Через нестачу практичного досвіду обмеження неприпустимого впливу на них позначено більш жорстко для цих вікових груп, ніж для дорослих. Використання дітей у рекламуванні не менш проблематично. Німецька Рада з Реклами видала правила рекламування на радіо і телебаченні за участю дітей і для дітей [227, с. 188].

У Великій Британії Британський кодекс Рекламної практики (Вгіtіsh Соdе оf Аdvегtіthing Ргасtісе) (ВСАР) вказує, що реклама не повинна містити нічого, що могло б заподіяти фізичної, розумової або моральної шкоди дітям чи зловживати їх легковірністю, нестачею досвіду. Окремий розділ Кодексу надає детальні вказівки, вимагаючи серед іншого, щоб реклама, адресована дітям, містила, де це можливо, ціну рекламованого товару. Спеціальна увага повинна бути звернена на те, щоб уникнути імовірності копіювання дітьми практики, що є небезпечною або може стати небезпечною, якщо здійснюється дітьми. Інші правила включають вимоги щодо реклами, яку дивиться велика кількість дітей, а також, зокрема, що реклама не повинна заохочувати постійну їжу протягом дня або вживання солодких цукерок перед сном [227, с. 188].

Особливістю рекламного законодавства у Франції, спрямованого на захист дітей, є те, що тут така реклама розмежовується на два різновиди: реклама з використанням дітей і реклама, адресована дітям.

Відповідно до французького законодавства реклама з використанням дітей повинна слідувати загальним правилам захисту молоді (наприклад, стосовно робочого часу, робочого місця). Така реклама не повинна стосуватися товарів або послуг, які шкідливі для дітей і молоді (наприклад, алкогольні напої, тютюнові вироби). Діти можуть використовуватися в рекламі для позитивних цілей. Реклама за участю дітей не повинна погіршувати взаємовідносини між батьками і дітьми або зменшувати авторитет батьків чи вчителів.

Реклама, адресована дітям, за французьким законодавством вимагає спеціальної уваги через нестачу у них досвіду, обмежене судження і підвищену чутливість і сприйнятливість Отже, реклама має особливо ясно вказувати будь-які обмеження на рекламованих товарах і послугах, з тим, щоб уникнути небезпеки обману. Реклама, адресована дітям, які призначена вплинути на рішення батьків про купівлю, заборонена як прояв неналежного тиску. Рекламодавці, що применшують або приховують небезпеки, пов'язані з використанням рекламованих товарів або спонукають дітей до необережності, можуть бути притягнуті до відповідальності за завдані збитки [227, с. 189].

Таким чином, у законодавстві багатьох країн світу і ЄС передбачені такі основні правила, які регулюють виробництво і демонстрацію рекламної продукції, спрямованої на дітей: виробники реклами зобов'язані враховувати той чинник, що діти особливо вразливі і повністю довіряють усьому побаченому і почутому; реклама повинна бути правдивою і враховувати здатність дітей сприймати заклик як безпосереднє керівництво до дії; реклама повинна сприяти розвиткові таких засад, як дружба, справедливість, чесність, шляхетність, повага до оточення; реклама повинна враховувати, що поряд із батьками на дітей впливають інші чинники; реклама не повинна експлуатувати такі якості дітей, як схильність до фантазування, образного мислення.

У деяких державах правила рекламування для дітей встановлюються не тільки в результаті законодавчого регулювання реклами, але і саморегулювання такої реклами. Так, у США Національна рада щодо спостереження за рекламною діяльністю розробила такі рекомендації щодо реклами, зверненої до дітей. Реклама повинна підкреслювати позитивні суспільні і моральні цінності та облагороджувати людське існування. Вона має уникати показу насильства, обґрунтування будь-яких мотивів страху або забобонів.

У рекламних оголошеннях: ніколи не слід подавати доречними або бажаними будь-які дії, що вважаються неприйнятними з погляду суспільних, правових, моральних, інституціональних або сімейних цінностей. Слід уникати соціального стереотипування, зневажливого або принизливого стосовно будь-якої групи; ніколи не слід подавати небажані життєві звички. Реклама повинна вселяти повагу до оточення і до світу, в якому живе дитина. Слід заохочувати вихованість і гарні манери; необхідно заохочувати добропорядне користування мовою, що не виключає її неформального використання; слід уникати тверджень, що завдяки володінню товаром дитина буде краще сприйматися йому подібними, а при відсутності товару у дитини – менш охоче; слід уникати підтексту, наче батько або дорослий, який купує дитині певний товар або послугу, кращий і щедріший ніж ті, хто цього не робить; не має бути брехливих натяків на те, що купівля товару і користування ним додадуть маленькому власникові авторитету, навичок або інших особливих якостей персонажів, що фігурують у рекламному ролику або в оголошенні. Матеріальні вигоди, що приписуються товару або послузі, повинні бути невід'ємною частиною користування ними [196, с. 220].

У США телевізійні компанії самостійно встановили дуже жорсткі обмеження щодо реклами для дітей; вся реклама для недільних програм проходить суворий контроль цензорів цих компаній. Наприклад, протягом лише 10 секунд від часу рекламного оголошення можуть застосовуватися мультиплікація та інші спеціальні ефекти, протягом останніх п'яти секунд повинні бути показані всі іграшки, що демонструвалися в рекламі, і бути зазначено, чи продаються вони роздільно та чи додаються до них батарейки.

Реклама для дітей у США також контролюється «Радою Бюро з удосконалення ділової практики». Апарат Ради відслідковує рекламні ролики в дитячих телевізійних програмах і контролює оголошення в дитячих коміксах і журналах на відповідність певним нормам [196, с. 224].

На нашу думку, проблема «реклама і діти», у тому числі з погляду її правового регулювання, взагалі є набагато ширшою, ніж реклама, адресована дітям, і включає три аспекти:

1) діти як споживачі реклами, тобто ті, яким вона адресована;

2) діти як особи, які сприяють покупкам дорослих;

3) діти як учасники рекламної діяльності.

На перші два аспекти впливає те, що діти, безсумнівно, люблять і насолоджуються рекламою, особливо телевізійною як основним типом реклами, що зроблений для них. Реклама є короткою і різноманітною, часто кумедною і використовує вирази, що запам'ятовуються, також часто використовують добре відомі персонажі інших телевізійних програм. На дітей здійснюють вплив використання привабливих тварин, відомих персонажів, вільні подарунки і змагання; вони, особливо малі діти, вірять, що товар бажаний, оскільки він поданий персонажем, якого вони вже знають і якому довіряють. Однак вважається, що діти до семи або восьми років не розуміють мети реклами.

Використання дітей у рекламі привабливе для дорослих, особливо, для батьків і бабусь, дідусів. Дорослі реагують позитивно на участь дітей у рекламі товарів, призначених для дітей і в кампаніях публічної безпеки, наприклад, безпеки на дорогах, а також у рекламі банківських послуг. Однак, вони реагують негативно на позначення у рекламі такої поведінки дітей, яка неприйнятна з погляду їх власних ідей.

Правове регулювання реклами в Україні може і повинно обмежувати неетичні технології і способи рекламування для дітей і за участю дітей і супроводжуватися подальшим дослідженням впливу реклами та кращою освітою молодих споживачів, батьків і вчителів у цьому відношенні.

Отже, з метою удосконалення правового регулювання зазначених видів реклами доцільно, на думку дисертанта, в Законі України «Про рекламу» передбачити, що реклама з використанням телефонного зв'язку, а також поштова реклама допускається щодо тих товарів і послуг, щодо яких у законодавстві немає заборон на рекламу, а також із дотриманням законодавства про захист прав споживачів.

Доцільно також зазначити, що реклама з використанням телефонного зв'язку, а також поштова реклама можлива тільки тоді, коли споживачі реклами вже є замовниками (споживачами) рекламодавця або висловили свій інтерес в одержанні рекламної інформації від рекламодавця.

Потребує спеціального правового регулювання реклама при здійсненні торгівлі на рознос (наприклад, заборона дзвонити у двері квартир (будинків) для рекламування товарів при торгівлі на рознос).

Надання рекламних сувенірів (подарунків) вимагає певних правових обмежень. Зокрема, надання покупцю додаткових товарів, приєднаних до куплених товарів, і реклама таких подарунків має бути заборонена, оскільки це здатне здійснювати заборонений вплив на споживачів. Винятки з цих заборон можуть бути зроблені стосовно подарунків невеликої вартості, на певну суму грошей, певної кількості того ж товару, приналежностей товару і торгівлі за зниженою ціною періодичних видань.

Особлива увага в нормативних актах про рекламу і рекламну діяльність приділяється визначенню особливостей рекламування окремих видів товарів (продукції) чи послуг. Необхідність у такому визначенні пояснюється потенційною небезпекою подібних товарів та послуг у разі їх неконтрольованого обігу чи надання. Відтак і їхня реклама має бути поставлена під особливий контроль.

Загальний зміст третього розділу Закону України «Про рекламу» дає змогу виділити види об’єктивної сторони адміністративних проступків залежно від видів продукції і послуг, які можна визначити як спеціальній предмет реклами:

1) порушення вимог щодо реклами лікарських засобів, медичної техніки, методів профілактики, діагностики, лікування і реабілітації;

2) порушення вимог щодо реклами алкогольних напоїв та тютюнових виробів;

3) порушення вимог щодо реклами знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби;

4) порушення вимог щодо реклами зброї;

5) порушення вимог щодо реклами послуг, пов'язаних із залученням коштів населення;

6) порушення вимог щодо реклами цінних паперів.

Ці вимоги спрямовані на реалізацію конституційних прав на охорону здоров'я і безпеки громадян і на захист прав споживачів на необхідну, достовірну і доступну інформацію про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх компетентного вибору згідно зі ст.ст. 3, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Цілий ряд заборон та обмежень щодо реклами лікарських засобів містить ст. 21 Закону «Про рекламу». Перш за все, якщо лікарські засоби вживаються та розповсюджуються тільки за приписом (рецептом) лікаря або містять наркотичні чи психотропні речовини, то їхня реклама взагалі заборонена. Реклама лікарських засобів повинна містити: повну (в тому числі і міжнародну фармакологічну) назву лікарського засобу та назву виробника; інформацію щодо використання або застосування лікарського засобу. Забороняється вміщувати в рекламі про лікарські засоби відомості: які можуть справляти враження, що за умови вживання лікарського засобу медична консультація з фахівцем не є необхідною; про те, що лікувальний ефект від прийому лікарського засобу є абсолютно гарантованим; про те, що цей лікарський засіб є продуктом харчування, косметичним або іншим продуктом для вживання.

У рекламі косметичних засобів, харчових продуктів, вітамінних та інших харчових добавок забороняється посилання на те, що ці товари мають лікувальні властивості, якщо наявність таких властивостей не доведено у встановленому порядку.

Деталізуються зазначені правила в наказі Міністерства охорони здоров'я України від 10 червня 1997 р. № 177 «Про затвердження нормативних актів з питань реклами лікарських засобів» [151], в якому, зокрема, встановлено порядок погодження інформації, яка може міститися в рекламі лікарських засобів для дітей і підлітків, та видачі дозволу на рекламування лікарських засобів для дітей і підлітків.

Зазначеним наказом Міністерства охорони здоров'я визначено також порядок реклами лікарських засобів, призначеної для медичних закладів і лікарів. У ньому зазначається, що реклама лікарських засобів є одним із напрямків інформаційного забезпечення стабільного фармацевтичного ринку і повинна відповідати правовим актам України та міжнародним принципам у сфері обігу лікарських засобів з метою гарантії їх ефективності, безпечності та якості.

Інформаційний зміст реклами, незалежно від її форми, повинен базуватися на науково обґрунтованих матеріалах. Реклама повинна містити повну, чітку та зрозумілу професійну інформацію, що відповідає властивостям лікарського засобу, викладеним у його стислій характеристиці та інструкції з медичного застосування, але не перевищувати їхніх обсягів. Реклама повинна бути спрямована на заохочення раціонального використання лікарського засобу, представляти його об'єктивно і без перебільшення позитивних властивостей. Не допускається обмеження інформації щодо лікарських засобів для медичних та фармацевтичних працівників, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Реклама лікарських засобів, яка призначена для медичних закладів і лікарів, здійснюється тільки через спеціалізовані друковані засоби інформації, розраховані на медичних і фармацевтичних фахівців. Міністерство охорони здоров'я забезпечує інформування медичних закладів і лікарів про зареєстровані та виключені лікарські засоби з Державного реєстру лікарських засобів України.

Лікарські (фармацевтичні) засоби є також предметом жорсткого регулювання в ЄС і в країнах із розвиненою ринковою економікою.

В ЄС реклама медичних препаратів для людей регулюється Директивою Ради про рекламування медичних препаратів для людей 92/28/ЄЄС від 31 березня 1992 р. [61, с. 72]. Така реклама може бути двох типів: реклама, адресована широкій громадськості (виключає ліки, які можна купити тільки за рецептами) і реклама для професійних медичних працівників.

Загальні вимоги, які застосовуються щодо зазначених двох типів реклами, такі: держави — члени ЄС повинні забороняти рекламу будь-яких медичних препаратів, що не призначені для ринку відповідно до законодавства ЄС. Всі частини реклами медичних препаратів повинні відповідати їхнім характеристикам. Реклама повинна представляти товар об'єктивно і без перебільшення їх властивостей, для того, щоб сприяти їхньому раціональному використанню, а також не повинна вводити в оману.

Відповідно до Директиви ЄС, медичні препараті, що рекламуються для широкої громадськості, – це ті, які призначені або створені для використання без втручання медичного працівника для діагностування, видачі рецепта або дослідження, і використання яких може бути забезпечено порадою фармацевта, якщо у цьому є необхідність.

Відповідно до зазначеної Директиви ЄС до медичних препарати, які не повинні рекламуватися для широкої громадськості, належать: товари, які можна одержати тільки за медичним рецептом; товари, які містять психотропні або наркотичні речовини; медичні товари, призначені для лікування туберкульозу, хвороб, що передаються статевим шляхом, інших серйозних інфекційних хвороб; раку та інших пухлинних захворювань, хронічного безсоння, діабету та інших захворювань обміну речовин.

У Німеччині рекламування фармацевтичних товарів є предметом спеціального закону, спрямованого на захист здоров'я споживачів шляхом заборони певних видів реклами. Закон забороняє рекламу, яка вводить в оману, а також рекламу, яка заявляє про лікувальну дію, яку не може бути доведено. Він забороняє створення рекламою враження, що успішні результати очікуються з певністю або що виключені які-небудь побічні ефекти. Закон вимагає, щоб кожна реклама фармацевтичних товарів містила певну інформацію, у тому числі позначення виробника, опис товару, його формулювання і побічні ефекти, а також регулює використання підтверджень і наукових тестів у рекламі. Що стосується косметичних засобів, то у Німеччині їх рекламу регулює Закон про продовольчі товари, який забороняє заявляти в рекламі косметичних засобів ті властивості, які не можуть бути науково доведені [227, с. 167-168].

У Франції реклама фармацевтичних засобів, виробників цієї продукції і для фармацевтів, і для оптових продавців вимагає попереднього затвердження Міністерством громадського здоров'я. Реклама ліків, що видаються за рецептом, може бути адресована тільки медичним працівникам і не повинна публікуватися в загальній пресі або інших рекламних засобах, призначених для громадськості. Зміст реклами і рекламних засобів регулюються детально Кодексом громадського здоров'я. Він забороняє, зокрема, розповсюдження заохочувальних подарунків для рекламування фармацевтичних засобів. Зразки можуть бути розповсюджені тільки у певних межах. Рекламу медичних винаходів, обладнання та засобів може бути заборонено, якщо вони не дають тих результатів, які рекламуються. Це особливо стосується засобів і товарів для персонального користування, зокрема, лікарських засобів для зниження ваги [227, с. 134].

В Іспанії будь-яка реклама, опублікована безпосередньо або опосередковано компаніями, що індивідуально або колективно здійснюють будь-який тип медичної діяльності, повинна одержати до її випуску попереднє затвердження уповноваженою комісією охорони здоров'я. Засоби інформації несуть відповідальність, якщо вони приймають безпосередньо або опосередковано через рекламне агентство будь-яку рекламу, що не має офіційного схвалення центральної або регіональної комісії охорони здоров'я. Відповідальним у цьому випадку є і рекламодавець.

Що стосується реклами алкогольних напоїв і тютюнових виробів, то під час обговорення законопроекту «Про рекламу» найгостріша, мабуть, дискусія розгорнулася навколо його «заборонних» статей, зокрема тих, що обмежують рекламу тютюну та алкоголю. З приводу статті законопроекту, яка вводила заборону на рекламу алкоголю і тютюну, у пресі висловлювалися думки як «за», так і «проти» [15; 32; 36; 37; 127].

На відміну від законопроекту «Про рекламу», де мова йшла про повну заборону реклами тютюнових виробів і алкогольних напоїв, у Законі України «Про рекламу» немає загальної заборони щодо реклами тютюну і алкоголю, однак є істотні окремі заборони та обмеження такої реклами. Ці заборони стосуються як її змісту, так і місця, засобів і способів поширення.

Аналіз усіх встановлених у законодавстві численних заборон щодо реклами алкогольних напоїв і тютюнових виробів дозволяє зробити висновок, що вони спрямовані на досягнення таких трьох основних цілей:

1) захист інтересів неповнолітніх;

2) скорочення цільової аудиторії;

3) запобігання створенню в результаті впливу реклами помилкових стереотипів поведінки і зразків для імітації.

Зокрема, реклама тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, забороняється: на радіо та телебаченні, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів).

Реклама алкогольних напоїв, знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої, забороняється: на радіо та телебаченні у період з 6 години до 23 години, на перших і останніх сторінках газет, перших і останніх сторінках обкладинок журналів та інших видань, засобами внутрішньої реклами, реклами на транспорті, за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів).

Реклама алкогольних напоїв та тютюнових виробів, знаків для товарів і послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої та тютюнові вироби:

забороняється на товарах та у друкованих виданнях, призначених переважно для осіб віком до 18 років, або у розрахованих на зазначених осіб частинах інших друкованих видань;

забороняється з використанням осіб віком до 18 років як фотомоделей; не повинна містити зображення процесу паління тютюнових виробів або споживання алкогольних напоїв;

не може розташовуватися ближче ніж за 300 метрів прямої видимості від території дитячих дошкільних закладів, середніх загальноосвітніх шкіл та інших навчальних закладів, в яких навчаються діти віком до 18 років;

не може формувати думку, що паління або вживання алкоголю є важливим фактором досягнення успіху в спортивній, соціальній, сексуальній або інших сферах життя;

не повинна створювати враження, що вживання алкогольних напоїв чи паління тютюнових виробів сприятиме розв'язанню особистих проблем;

не може формувати думку, що алкоголь чи тютюнові вироби мають лікувальні якості або що вони є стимулюючими чи заспокійливими засобами;

не повинна заохочувати до вживання алкогольних напоїв чи тютюнопаління або негативно розцінювати факт утримування від вживання тютюнових виробів та алкогольних напоїв;

не може містити зображень лікарів та інших професійних медичних працівників, а також осіб, зовнішній вигляд яких імітує зовнішній вигляд лікарів;

не повинна включати зображення популярних осіб або пряме чи опосередковане схвалення популярними особами паління чи вживання алкоголю;

не повинна створювати враження, що більшість людей палить або вживає алкогольні напої.

Зазначені заборони на практиці інколи порушуються. Так, 27 серпня 1998 р. НВП «Нива» уклало договір з Акціонерним товариством «Глас» № 27/08/Г-16 на виготовлення та випуск рекламної продукції. Відповідно до п. 4.2 договору в редакції, узгодженій окремим додатком до договору, замовник надає рекламну інформацію виконавцю в письмовій формі за підписом відповідальної особи замовника, а виконавець несе відповідальність за відповідність рекламного матеріалу чинному законодавству України. НВП «Нива» замовило розповсюдження тексту реклами, який містив заклик до вживання алкогольних напоїв власного виробництва в необмеженій кількості, зокрема, у такій формі: «НВП «Нива»– виробник натуральних та тихих сонячних напоїв «Ркацителі», «Каберне», «Аліготе» тощо. Пам'ятайте, що наша продукція малими дозами не завдає шкоди у будь-яких кількостях». У грудні 1998 року та в січні 1999 року реклама транслювалася в ефірі радіостанції «Срібний дощ» 106,6 РМ та 45 телеканалу. Одеське обласне управління державного комітету у справах захисту прав споживачів у межах повноважень, наданих п. 1 ст. 26 Закону України «Про рекламу», здійснило перевірку дотримання законодавства про рекламу відповідачем, про що було складено акт № 55 від 19 лютого 1999 р. На підставі акту рішенням від 3 березня 1999 р. № 12 на відповідача накладено штраф у розмірі 8232 грн., або 400 % вартості розповсюдження реклами. Внаслідок того, що НВП «Нива» не сплатило штраф у добровільному порядку, Одеське обласне управління у справах захисту прав споживачів звернулося до арбітражного суду Одеської області з позовом про стягнення штрафу у сумі 8232 грн. Суд, встановивши, що справа стосується відповідальності за замовлення тексту реклами, зміст якої не відповідає вимогам законодавства, порушує встановлену ст. 21 Закону України «Про рекламу» заборону реклами алкогольних напоїв на телебаченні і радіо, визнав позовні вимоги обґрунтованими, підтвердженими документально і задовольнив їх у повному обсязі [19].

Схожі досить жорсткі обмеження щодо реклами тютюнових виробів і алкогольних напоїв встановлені також в законодавстві багатьох зарубіжних країн.

Так, у Німеччині параграф 22 Закону про продовольчі товари забороняє рекламування на радіо і телебаченні сигарет та іншої тютюнової продукції, призначеної для виготовлення сигарет для споживачів. Дозволене рекламування тютюнової продукції не допускається для створення враження, наче паління не є небажаним для здоров'я або що воно сприяє добробуту. Рекламування не повинно сприяти палінню неповнолітніх. Більше того, у рекламуванні тютюнової продукції не дозволяється використовувати жодний із засобів для вказівки, що тютюнова продукція є натуральною.

Що стосується реклами алкогольних напоїв, то у Німеччині Закон про вино містить спеціальні правила для вина, винних лікерів, шипучих вин (у тому числі шампанського), бренді і напоїв, що містять вино, які призначені для захисту споживачів від інформації, що вводить їх в оману. Зокрема, Закон вимагає позначення місця походження і якості іноземних і національних вин з тим, щоб запобігти неправильному уявленню споживачів, наче вони купують товар особливої якості [227, с. 201].

Особливістю правового регулювання реклами алкогольних напоїв у Великій Британії є те, що тут немає спеціального законодавства, яке регулювало б рекламування алкогольних напоїв. Однак Британський Кодекс рекламної практики та інші кодекси, створені в порядку саморегулювання рекламної діяльності, містять детальні правила для рекламування в пресі, на радіо і телебаченні такої продукції. Крім того, рекламодавці самі добровільно дійшли згоди не рекламувати спиртні напої на телебаченні. Створені ними кодекси містять подібні положення, наприклад, що реклама алкогольних напоїв не повинна бути спрямована на молодих людей до 18 років, а також вказувати, що вживання напоїв веде до соціального ствердження або популярності чи є важливим чинником мужності або має лікувальні властивості [227, с. 202].

Специфікою законодавства Франції, що регулює рекламу тютюну і тютюнових виробів, є те, що вона суворо обмежена Законом 76-616 від 9 липня 1976 р., щоб уникнути зловживання тютюном. Закон дозволяє рекламу тютюну і тютюнових виробів тільки у пресі і на афішах усередині тютюнових магазинів. Забороняється використання всіх інших засобів поширення реклами.

Непряма (прихована) реклама, наприклад, шляхом рекламування предметів, що містять найменування добре відомого товарного знака сигарет, також заборонена у Франції (ст. 35 Закону 89-18 від 13 січня 1989 р.). Спонсорство тютюнових компаній у рекламі, що згадує їх назви, також заборонено як непряма реклама. Якось суд навіть визнав непрямою (прихованою) забороненою рекламою позначення президента французького підрозділу великої сигаретної компанії як спонсора культурного фонду. Як виняток, тютюновим компаніям дозволено спонсорувати кілька мотоспортивних подій, що влаштовуються урядом.

Реклама у Франції алкогольних напоїв, що містять понад 1% алкоголю, обмежена. Обмеження стосуються як змісту, так і способів поширення реклами. Заборонені засоби включають: телевізійні передачі, періодичні видання, переважно призначені для дітей і молодих людей; шкільні приналежності та подібні товари, що поширюються як заохочувальні подарунки. Зміст реклами є предметом таких правил: вона не повинна ні наголошувати, ні применшувати фізіологічний або психологічний результат вживання напоїв або використовувати осіб, які відомі своєю діяльністю, не пов'язаною з виробництвом або продажем алкогольних напоїв [227, с. 131-132].

Стаття 13 Телевізійної Директиви ЄС забороняє рекламу сигарет та іншої тютюнової продукції на телебаченні. Директива Ради від 13 листопада 1989 р. про узгодження законів, правил і адміністративних положень держав–членів ЄС щодо етикеток тютюнової продукції наказує, що держави-члени ЄС повинні розміщувати на упаковці тютюнової продукції попередження про шкоду її для здоров'я. Попередження повинно бути надруковане в нижній частині сигаретної упаковки літерами, що легко читаються, на контрастному фоні офіційною мовою (мовами) країни останньої стадії маркетингу і покривати не менше 4 % поверхні упаковки.

Законодавство ЄС регулює рекламу алкогольних напоїв на телебаченні і містить істотні обмеження. Телевізійна директива ЄС вимагає, щоб у рекламі не містилося тверджень, які могли б стимулювати або сприяти вживанню алкоголю молодими людьми. Діти і молоді люди не допускаються до участі в рекламі алкоголю. Не дозволяється наводити ніякі зв'язки між фізичним станом і споживанням алкоголю або між управлінням транспортними засобами і вживанням алкоголю. Не повинне створюватися враження, що алкоголь сприяє соціальному або сексуальному успіху. Алкогольні напої не можуть рекламуватися як такі, що підтримують здоров'я, сприяють, пом'якшують або вирішують конфлікти.

Відповідно до директиви ЄС держави-члени ЄС повинні забезпечувати, щоб товарні знаки і найменування, що в основному асоціюються з тютюновою продукцією, не використовувались для рекламування в інших сферах, якщо найменування або товарний знак використовувався для сприяння тютюнової продукції [60, с. 40].

Поширені порушення реклами алкоголю та тютюну на телебаченні і радіо. Так, в Одеській області на 42-му телевізійному каналі компанією «ТВ-Серрус» в антиалкогольній передачі під назвою «Вино, кіно та доміно» відкрито рекламувалась горілка «Шустов», пояснювалися її споживчі властивості, показувалася пляшка, етикетка і сам процес вживання алкоголю, що заборонено Законом [73].

Встановлення загальних і спеціальних вимог до реклами спрямоване не тільки на забезпечення захисту від недобросовісної конкуренції у рекламній діяльності і споживачів від реклами, здатної ввести в оману, але і на недопущення реклами товарів, здатних завдати шкоди життю і здоров'ю споживачів реклами, пропаганди агресії і насильства.

Так, щодо реклами зброї в Законі України «Про рекламу» встановлено обмеження – реклама зброї може здійснюватися тільки у відповідних спеціалізованих виданнях щодо зброї, або безпосередньо у приміщеннях торговельних закладів (підприємств), які реалізують зброю, або на відповідних виставках (у заходах). Згідно статті 23 Закону України „Про рекламу” порядок рекламування бойової зброї, озброєння і військової техніки, а також зброї, яка відповідно до законодавства України може перебувати у власності осіб, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Бурхливий розвиток ринку фінансових послуг та сумний досвід діяльності багатьох трастових та фінансових компаній призвів до необхідності жорсткого регулювання для запобігання шахрайству та обману у сфері послуг, пов'язаних із залученням коштів населення. До реклами послуг, пов'язаних із залученням коштів населення, ставляться особливі вимоги, передбачені ст. 24 Закону «Про рекламу». Відповідно до ч. 1 цієї статті реклама послуг (банківських, страхових, інвестиційних тощо), пов'язаних із залученням коштів населення, або осіб, які їх надають, дозволяється лише за наявності спеціального дозволу, ліцензії, які підтверджують право на здійснення такого виду діяльності. Така реклама повинна містити номер дозволу, ліцензії, дату їх видачі та найменування органу, який видав цей дозвіл, ліцензію.

Наявність такої вимоги означає, що рекламодавець, який є професійним учасником відповідного ринку, зобов'язаний включати в рекламу відомості про право здійснення ним на ринку рекламованих видів діяльності, що підтверджуються відповідними документами.

Це положення не застосовується у випадках, коли дається тільки реклама знака для товарів і послуг, назви особи (без реклами послуг).

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону «Про рекламу» у рекламі таких послуг або осіб, які їх здійснюють, забороняється повідомляти про розміри очікуваних дивідендів, а також іншу інформацію про майбутні прибутки, крім фактично виплачених за підсумками не менш як одного року.

Отже, порушенням заборони слід вважати публічне гарантування або доведення іншим способом до відомості потенційних власників даних про прибутковість цінного паперу, у тому числі передбачуваний розмір прибутків за цінними паперами і прогнози росту їх курсової вартості [72, с. 124].

Відповідно до ст. 25 Закону «Про рекламу» рекламою цінних паперів визнається реклама про: цінні папери, які емітуються та/або перебувають в обігу; учасника ринку цінних паперів та його діяльність; угоди з цінними паперами та/або умови цих угод. Інформація, яка відповідно до чинного законодавства про цінні папери та нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку підлягає обов'язковому оприлюдненню, не вважається рекламою цінних паперів.

Рекламодавцям реклами цінних паперів при замовленні її виробництва та розповсюдження забороняється:

вказувати розмір доходу, який передбачається одержати за цінними паперами, крім випадків, коли це необхідно вказувати відповідно до вимог законодавства про цінні папери, та надавати прогнози щодо зростання курсової вартості цінних паперів;

рекламувати цінні папери до публікації інформації про випуск цінних паперів та їх реєстрацію відповідно до законодавства про цінні папери та нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

використовувати відомості, які відсутні в інформації про емісію цінних паперів, що зареєстрована у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.

2.4. Поняття та загальна характеристика суб`єкта адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності

Як вже зазначалося вище, законодавством України визначено три види суб`єктів відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності. Розмежування проводиться за роллю в процесі рекламної діяльності. Так, відрізняють: замовника, виробника та розповсюджувача реклами.

Стаття 27 Закону України «Про рекламу» визначає ряд санкцій за порушення законодавства про рекламу та робить розмежування в накладанні цих санкцій за ознакою виду суб`єкту відповідальності.

Отже, відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть: рекламодавці, винні: у замовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом; у наданні недостовірної інформації виробникові реклами, необхідної для виробництва реклами; у замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом; у недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами; у порушенні порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно; виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при виготовленні реклами; розповсюджувачі реклами, винні у порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами.

Отже, можна визначити, що суб’єкт адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності – це дієздатна фізична або юридична особа (виробник реклами, рекламодавець або розповсюджувач реклами) винна у скоєнні порушення чинного законодавства про рекламу.

Спільне між адміністративною відповідальністю юридичних і фізичних осіб підкреслює ті особливості, відмінності, які притаманні адміністративній відповідальності юридичних осіб.

Перш за все суб'єктом цієї відповідальності є юридична особа – соціальне утворення, яке, крім ознак, притаманних колективам і організаціям взагалі, має ще одну важливу ознаку, яка і виділяє її з числа інших. Ця ознака – правоздатність (правосуб'єктність) – здатність мати права і нести певні юридичні обов'язки, і таким чином виступати суб'єктом не лише суспільних, а й правових відносин.

Проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб характеризується тим, що вона недостатньо науково розроблена і висвітлена в юридичній літературі. Ряд аспектів проблеми розглядається у працях Д.М. Бахраха, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, С.В. Ківалова, Л.В. Коваля, В.І. Новосьолова, О.В. Овчарової та інших. При написанні дисертаційної роботи використовувались праці В.Б. Авер'янова, Д.М. Бахраха, К.С. Бельского, Ю.П. Битяка, С.М. Братуся, Л.К. Воронової, І.А. Ґалаґана, І.П. Голосніченка, В.І. Димченка, Є.В. Додіна, Л.В. Коваля, С.В. Ківалова, Ю.М. Козлова, А.Т. Комзюка, В.М. Кудрявцева, М.Ф. Кузнєцова та ін.

Даючи визначення юридичних осіб, ЦК України говорить, що це організації, які мають відособлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи в третейському суді.

Правоздатність у юридичної особи настає з моменту її утворення – державної реєстрації (внесення до державного реєстру) і втрачається з її припиненням шляхом ліквідації або реорганізації, з моменту виключення організації з державного реєстру.

Мета діяльності, а відповідно об'єм правоздатності є одним з критеріїв класифікації юридичних осіб. Можна виділити три групи: підприємства – метою яких є отримання прибутку; об'єднання громадян (політичні партії і громадські організації) – метою яких є задоволення політичних, соціальних і культурних та інших потреб громадян; установи – юридичні особи створені державою, мета яких полягає в реалізації її функцій.

На наш погляд мета діяльності і об'єм правоздатності у цьому випадку не повинні впливати на правову відповідальність юридичних осіб. Тобто, незалежно від того, до якої групи юридична особа відноситься за наведеною класифікацією, відповідальність її настає на засадах рівності перед законом. Ідея рівності юридичних осіб перед законом чітко реалізується у чинному законодавстві щодо притягнення їх до відповідальності за податкові, митні, протипожежні та інші правопорушення.

Однак у чинному законодавстві України є і певні особливості, які певною мірою пов'язані з наведеною класифікацією і витікають зі спеціальної правоздатності. Існує група правопорушень, які можуть бути скоєні лише юридичною особою, яка відноситься до одного з конкретних видів. Так, Закон України "Про об'єднання громадян" встановив види адміністративних проступків, які можуть бути скоєні лише політичними партіями і громадськими організаціями, а Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" – такі, що можуть бути скоєні лише підприємствами [173].

Згідно з відповідальністю за їх скоєння можуть бути притягнуті лише організації чи підприємства, і ні в якому разі установи, що є відображенням в адміністративному праві цивільно-правової категорії спеціальної правосуб'єктності юридичних осіб.

На думку вчених, у світі розвивається тенденція визнання за юридичними особами загальної правоздатності, рівної з правоздатністю людини [95, с. 41]. Такий підхід, на наш погляд, буде сприяти оптимізації відповідальності фізичних та юридичних осіб, удосконаленню чинного законодавства у цій сфері і практики його застосування.

По-друге, наявність правоздатності у юридичних осіб автоматично не створює механізму, який забезпечив би їм можливість безпосередньо брати участь у правових відносинах. Як було згадано, суб'єкт може реалізовувати правову поведінку лише свідомо. Юридична особа є цілісним колективним утворенням, притаманні їй права і обов'язки вона реалізує шляхом вчинення конкретними фізичними особами певних дій, які тягнуть наслідки для всього колективу. Це має важливе значення з точки зору виконання функцій управління, а відтак і вирішення питань адміністративної відповідальності як фізичних, так і юридичних осіб, оскільки люди, які входять до колективного утворення, а також мобілізовані ним матеріальні і нематеріальні ресурси складають певний механізм, який забезпечує йому можливість існування. Е.Н. Трубецький називає цей механізм матеріальним субстратом – сукупністю тих сил, фактичних умов, без яких не може бути досягнута мета, заради якої створюється юридична особа [205, с. 280]. Д.М. Лук'янець виділяє соціальний субстрат юридичної особи – її людську частину. Цей соціальний субстрат має певну структуру і кожна фізична особа, яка до нього входить, має досить чітко визначені права і обов'язки, що і є виявом внутрішньої дисципліни, організації. Пропонується всіх фізичних осіб поділити на дві групи – наділених правом виступати від імені юридичної особи і не наділених таким правом. Особливість статусу перших полягає в тому, що вони через власну волю формують волю юридичної особи і роблять можливим її участь у правових відносинах. Саме діяльність цих осіб, обумовлена їх службовими повноваженнями, породжує і реалізує суб'єктивні права і юридичні обов'язки юридичної особи. Тобто дії уповноважених осіб викликають наслідки не для них самих, а для юридичних осіб, з якими вони знаходяться у певному зв'язку. Другі ж, хоча і пов'язані внутрішньою дисципліною і несуть певні обов'язки перед юридичною особою, не мають права виступати від її імені. Вони пасивний елемент соціального субстрату [105, с. 118-119]. Об'єднавши ці погляди з ідеєю спеціальної правосуб'єктності юридичних осіб, ми вважаємо, що усвідомлена діяльність юридичної особи здійснюється через дії належним чином уповноважених її працівників (учасників), які лежать у межах спеціальної правоздатності юридичної особи.

По-третє, стягнення які застосовуються до юридичних осіб у притягнення їх до адміністративної відповідальності, тягнуть негативні наслідки не лише безпосередньо всьому колективному утворенню, як суб'єкту відповідальності, а й опосередковано переносять їх на засновників цього утворення. Це обумовлено тим, що правопорушення, які скоюються юридичною особою, як правило, мають їй полегшити досягнення поставленої мети, а досягнення цієї мети має задовольнити прагнення окремих засновників. Застосування ж до юридичної особи стягнень несе її засновникам певні прямі і непрямі втрати.

Юридичні особи здатні акумулювати значно більші фінансові, матеріальні, інтелектуальні ресурси для досягнення своєї мети, ніж окрема фізична особа, що має як позитивну, так і негативну сторону, оскільки порушення встановленого порядку управління та державної дисципліни, скоєне юридичною особою, може завдати значно більшої шкоди державі і суспільству, ніж проступок окремої фізичної особи.

Адміністративна відповідальність юридичних осіб має за мету протистояти таким правопорушенням, захищати законні права та інтереси громадян, держави, інших юридичних осіб, встановлений порядок управління, а також забезпечувати відновлення порушених прав та відшкодування втрат, які виникли в результаті правопорушення, тягти для правопорушника обтяжливі наслідки організаційного та матеріального характеру.

Відомо, що економічні, політичні, соціальні права людини можуть бути реалізовані нею як самостійно, так і через відповідні об'єднання громадян – у тому числі визнані юридичними особами, до яких чинне законодавство відносить політичні партії, громадські та релігійні організації. Громадянин також може бути власником або співвласником приватних та колективних підприємств, господарських товариств.

Кількість колективних утворень нині в Україні значно зросла, істотно змінилися і урізноманітнилися їхні відносини з державою. Юридичні особи – одне з таких утворень. Вони є активними учасниками суспільного життя, виступають самостійними суб'єктами суспільних, у тому числі правових відносин. Держава як організація політичної влади здійснює через свої органи певний вплив на об'єкти управління. До числа таких об'єктів потрапляють і юридичні особи.

Суспільні відносини у сфері державного управління, учасниками яких є юридичні особи, тією чи іншою мірою відносяться до предмету адміністративного права. Серед методів цього управління одну із значущих позицій займає державний примус, видом якого виступає адміністративна відповідальність юридичних осіб.

Питання адміністративної відповідальності юридичних осіб завжди були актуальними для адміністративно-правової науки, однак, за радянських часів, при існуванні планової економіки, фактично повного одержавлення власності та централізованого управління вони не мали такого великого практичного значення як нині. В наш час за умов, коли переважна більшість юридичних осіб не перебуває у прямій підпорядкованості державних органів, заснована не на державній формі власності, необхідність забезпечення державної дисципліни в різних сферах суспільного життя не відпала, а навпаки, значно загострилася. На такі обставини зверталась увага і в Рішенні Конституційного Суду України від 30.05.01 р., у справі № 1-22/2001 [190]. Аналіз законодавчих актів України дозволяє встановити, що ряд із них передбачає адміністративні санкції щодо юридичних осіб‚ які реалізуються в адміністративному порядку: Бюджетний Кодекс України [33], закони "Про виключну (морську) економічну зону України" [140], "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування" [142], "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину" [144]‚ "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" [147], "Про державну податкову службу в Україні" [148], "Про захист від недобросовісної конкуренції" [155], "Про захист прав споживачів" [156], "Про пожежну безпеку" [167]‚ "Про рекламу" [169] та ін. Якщо погодитися з тим‚ що вказаними нормативними актами встановлена адміністративна відповідальність, тоді їх норми створюють колізію з нормами КУпАП. Так‚ тільки в КУпАП закріплене поняття адміністративного проступку як підстави адміністративної відповідальності, розкриваються його основні ознаки‚ визначені загальні положення адміністративної відповідальності, правила накладення адміністративних стягнень. Все це стосується лише фізичних осіб. Інші нормативні акти‚ якими встановлена відповідальність юридичних осіб‚ обмежуються переліком конкретних діянь і санкцій за їх вчинення, при цьому обминаючи такі важливі питання, як строки застосування заходів відповідальності, обставини, які виключають відповідальність тощо. Немає також єдиного підходу до порядку накладення стягнень на юридичних осіб. Окремі із названих законодавчих актів встановлюють особливий порядок притягнення до відповідальності, який відрізняється від передбаченого в КУпАП. В інших випадках провадження в таких справах врегульоване навіть підзаконними нормативними актами (див., наприклад, "Положення про порядок накладення на господарюючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг‚ в тому числі громадян-підприємців, стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів" [132]).

Отже єдиний кодифікований акт з цього приводу відсутній. Це викликає спірні тлумачення окремих положень чинного законодавства, ускладнює його застосування на практиці, а також робить непростим проведення чіткої межі між адміністративною відповідальністю юридичних осіб та іншими видами відповідальності і державного примусу. Іноді можна зустрітися з твердженням, що відповідальність юридичних осіб за порушення, скоєні у сфері державного управління, не є адміністративною, оскільки не може застосовуватись у відповідності до приписів Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП). Дійсно, у рішенні Конституційного Суду України, про яке раніше велася мова, сказано, що адміністративна відповідальність юридичних осіб не може наступати у відповідності до КУпАП та регулюватися його приписами, однак не можна ігнорувати той факт, що вона (така відповідальність) існує, передбачена чинним законодавством, визнається науковцями і застосовується у практичній діяльності.

У цьому зв'язку теоретичне та практичне значення має встановлення загальних засад адміністративної відповідальності юридичних осіб, її підстав, уніфікованого порядку притягнення до відповідальності, чіткого переліку стягнень, які можуть бути до них застосовані. Важливим є визначення напрямків приведення до системи, удосконалення і впорядкування законодавства, присвяченого адміністративній відповідальності юридичних осіб.

На наш погляд, викладене пояснює актуальність розгляду питання адміністративної відповідальності в рамках обраної теми дисертаційної роботи.

На нашу думку, можна говорити, що поняття адміністративної відповідальності юридичних осіб майже повністю підпадає під визначення, розроблене для адміністративної відповідальності взагалі. Загальноприйнятим є визначення адміністративної відповідальності як виду юридичної відповідальності, який зводиться до реагування уповноваженого органу державного управління чи посадової особи (в окремих випадках – суду) на адміністративне правопорушення і виражається в застосуванні адміністративного стягнення до правопорушника [27, с. 96; 133, с. 34; 195, с. 27].

Тобто, як ми бачимо, питання про те, чи буде цей правопорушник фізичною чи юридичною особою не ставиться. Головні ознаки, притаманні адміністративній відповідальності юридичних осіб, майже повністю співпадають з ознаками адміністративної відповідальності фізичних осіб. Юридична особа, як і фізична, може бути притягнута до адміністративної відповідальності лише в результаті скоєння нею адміністративного проступку (правопорушення), тобто винного, суспільно шкідливого порушення встановлених державою правил поведінки. Щодо природи проступку, скоєного юридичною особою, то ще на початку вісімдесятих років була висловлена думка, яку підтримують і в наш час, відносно того, що він має багато спільного з проступком, скоєним фізичною особою [117, с. 10; 119, с. 17].

На наш погляд, безперечно, що адміністративне правопорушення, скоєне юридичною особою, має ряд відмінностей у порівнянні з правопорушенням, скоєним особою фізичною. Саме це, напевно, стало однією з причин того, що норми про відповідальність юридичних осіб не потрапили до КУпАП. Однак сутність цих відмінностей і особливостей не варто переоцінювати. Як вже говорилося вище, вони переважно пов'язані лише з природою правопорушника, суб'єктом проступку та суб'єктивною стороною правопорушення. Адміністративні проступки досить схожі, що дало свого часу змогу запропонувати поділити їх на три групи: ті, що скоюються громадянами, ті, що скоюються посадовими особами, і проступки, які скоюються юридичними особами [178, с. 5]. Така класифіка-ція ставить всі адміністративні правопорушення в один ряд, даючи надію на можливість об'єднати в єдиному кодифікованому акті, а разом з тим підкреслює, що між проступком, скоєним громадянином і проступком, скоєним посадовою особою різниці не більше, ніж між проступками фізичної і юридичної особи.

Згадує про відмінності між правопорушеннями, скоєними фізичною і юридичною особами Д.Н. Бахрах. Згідно з його точкою зору підставою для адміністративної відповідальності є адміністративне порушення (делікт). Ним пропонується ділити його на два види адміністративні правопорушення – винні, скоєні фізичною особою, і адміністративні порушення, скоєні без вини, юридичною особою [24, с. 44]. Як передумову для такої класифікації він згадує ряд нормативних актів Російської Федерації, наприклад, Митний кодекс [197], якими передбачена адміністративна відповідальність не лише для юридичних осіб, а й для всіх суб'єктів підприємництва без врахування вини.

Накладення на юридичних осіб адміністративних стягнень, веде до виникнення у них негативних фінансових або організаційних наслідків. Ця ознака повністю співпадає з аналогічною ознакою, притаманною адміністративній відповідальності фізичних осіб, хоча самі види стягнень і відрізняються. Наприклад стають значно різноманітнішими види фінансових стягнень, які застосовуються лише до юридичних осіб, деякі з стягнень носять правопоновлюючий характер.

Об'єднує адміністративну відповідальність фізичних і юридичних осіб те, що притягнення до відповідальності здійснюють уповноважені органи державного управління чи посадові особи, в безпосередньому підпорядкуванні яких правопорушник не перебуває. Для таких органів (наприклад: Антимонопольного комітету України, Державної податкової адміністрації України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України) притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності не є головним завданням і здійснюється паралельно з виконанням інших управлінських функцій. Притягнення до адміністративної відповідальності – лише один з методів у їхній управлінській діяльності. В окремих випадках справи розглядаються судами.

Специфічність адміністративної відповідальності юридичних осіб, як вже говорилося, пов'язана з особливостями правової природи юридичної особи як учасника правовідносин. На нашу думку, ця специфічність не є досить вагомою, щоб виділити адміністративну відповідальність юридичних осіб в окремий правовий інститут, поряд з інститутом адміністративної відповідальності фізичних осіб, але дає достатньо підстав для того, щоб говорити про окремий підінститут інституту адміністративної відповідальності.

Такий висновок може мати серйозне практичне значення, тому можна зрозуміти інтерес до проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб практиків. До розгляду питання звертались у своїх статтях фахівці Вищого арбітражного суду, що говорить про його практичну вагомість. Так, М.Б. Гусак і С.С. Боровик, цілком справедливо акцентують увагу на тому, що питання про характер відповідальності підприємств, її належність до адміністративної відповідальності є принциповим і має серйозне практичне значення. На їхню думку, позитивне вирішення цього питання дає можливість говорити про те, що строки та порядок притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності мають бути однаковими з тими, що встановлені у КУпАП. Виняток можуть становити лише ті випадки, які прямо врегульовані спеціальним законом (принагідне зазначимо, що у багатьох нормативних актах, які встановлюють адміністративну відповідальність юридичних осіб, питання строку і процедури не піднімаються взагалі) [55, с. 165]. Однак вже розглянуте нами Рішення Конституційного суду щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) заперечило можливість такого підходу до розглянутої проблеми.

2.5. Характеристика суб`єктивної сторони проступків у сфері рекламної діяльності

Суб`єктивна сторона адміністративного проступку – це вина, тобто психічне ставлення особи, яка вчинила адміністративний проступок, до свого вчинку і до шкідливих наслідків, які наступили внаслідок цього діяння. Наука адміністративного права виокремлює дві форми вини: умисел та необережність, проте, адміністративне законодавство не дає визначення цих понять. Також умисел поділяється на прямий та непрямий, а необережність на противоправну легковажність та противоправну необачність.

На думку автора, виходячи із специфіки рекламної діяльності, а також передбаченої законом адміністративної відповідальності, суб`єкти рекламної діяльності здійснюють правопорушення, найчастіше усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи їх шкідливі наслідки та бажаючи чи припускаючи їх настання, тобто з прямим чи непрямим умислом.

Наукова та практична (нормотворча) невизначеність питання визначення вини юридичної особи стала однією з причин розв'язання дискусії відносно можливості існування адміністративної відповідальності юридичних осіб. Незважаючи на фактичне існування, що підтверджується законодавчими актами останніх років, цей підвид відповідальності так і не отримав належного науково-теоретичного підґрунтя.

Суттєва відмінність у підходах до дослідження вини юридичних осіб у цивільному та адміністративному праві полягає в тому, що в цивільному праві вина є категорією оціночною. Хоча у Цивільному кодексі України згадується вина в формі умислу та необережності (наприклад, у ст. 209), норми які б розкривали зміст понять „ умисел”, „необережність” або „вина” по відношенню до юридичних осіб, відсутні.

Серед вчених-цивілістів існує дві основні точки зору на визначення вини юридичних осіб. Перша – полягає у фактичному ототожненні вини юридичної особи з виною її працівників або її органів. Зокрема, таку думку в різні часи висловлювали Н.С. Малеїн [108, с. 61], А.А. Пушкін [52], І.Н. Петров [128, с. 102], Н.Д. Єгоров [54] та інші. В деяких випадках, як різновид першої точки зору виділяється думка Г.К. Матвєєва, згідно з якою вина юридичних осіб виступає як складне соціально-психологічне явище, як вина всього колективу, а не тільки окремого його працівника [112, с. 209-241]. Слід зазначити, що ця думка підтримується деякими вченими і сьогодні. Зокрема, В.В Луць використовує точку зору, висловлену Г.К. Матвєєвим у сучасному підручнику з цивільного права [213, с. 212].

Другу точку зору можна викласти словами В.К Мамутова: „Питання про вину соціалістичних організацій – це питання про те, були чи ні використані всі заходи для виконання покладених на цю організацію обов`язків (у тому числі і договірних зобов`язань)” [190, с. 98]. Дещо раніше аналогічну думку висловлював Б.І. Пугінський [175, с. 54-60]. Схожий погляд мав Н.П.Волошин: „У цивільному праві вина відповідача за заподіяну шкоду в ряді випадків розуміється в більш широкому розумінні і має вираз у відсутності необхідного контролю, нагляду, навчання, виховання, невжиття належних заходів і т. ін. [189, с. 117].

Іноді в літературі зустрічається також точка зору, яка об`єднує дві вищезгадані. Зокрема, А.Я. Пилипенко і В.С. Щербина у навчальних посібниках з господарського права зазначають: „ Вина у господарській і юрисдикційній практиці – це існування двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності: наявність в особи правопорушника реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. … Вина підприємства (господарюючого суб`єкта) – це вина його працівників [129, с. 149-153].

Конструюючи модель складу адміністративного правопорушення, що скоюється юридичною особою, необхідно визначитися відносно вини, яка у відповідності до положень загальної теорії права, є основним елементом суб'єктивної сторони правопорушення. Можливі два підходи: визнати вину необхідним елементом складу правопорушення і дати визначення вини юридичної особи, або визнати, що юридична особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності без врахування вини.

Ми схиляємося до першого шляху. Вина певною мірою гарантує права та інтереси правопорушника, адже він не може бути притягнутий до відповідальності у разі її відсутності. З іншого боку, спираючись на наявність вини, можна провести чітку межу між протиправним діянням, скоєним юридичною особою, і проступком конкретного працівника, який хоч і відбився зовні у діяльності підприємства, але не здійснений в його інтересах.

Логічним, з нашої точки зору, також було б і поєднання обох підходів, коли юридична особа може бути притягнута до відповідальності лише за наявності вини, але в окремих, чітко встановлених законом випадках, коли порушення завдає значної шкоди, або коли, виходячи з природи порушення, встановлення вини є неможливим, порушник може бути притягнутий до адміністративної відповідальності без врахування вини і навіть за її відсутності.

Наукою права розроблене поняття вини, під яким розуміють психічне ставлення людини до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння, її внутрішній, емоційний стан, пов'язаний зі скоєнням протиправного проступку. Складовими частинами вини при скоєні правопорушення є інтелектуальний та вольовий компоненти, які характеризують рівень усвідомлення і бажання людиною скоїти правопорушення.

Юридичній особі, як колективному утворенню, звичайно ж не притаманні ні психічний стан, ні вольові чи інтелектуальні прояви, які характеризують вину фізичних осіб. Це однак не свідчить, що юридична особа не може скоїти винне, протиправне діяння, але різниця між ознаками вини юридичних і фізичних осіб є, на нашу думку, досить суттєвою.

Вина юридичних осіб, безсумнівно, має свою, особливу природу. Із цим питанням досить тісно пов'язані наукові дослідження та практика цивільного права. Так, у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. № 6, "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" і підкреслюється, що юридична особа відшкодовуватиме шкоду лише тоді, коли безпосередній заподіювач знаходитиметься з нею у трудових відносинах (незалежно від їхнього характеру) [136]. Відповідно, в науці цивільного права існує позиція, що оскільки юридична особа має свій суб'єктивний інтерес та волю, то має нести відповідальність за протиправне діяння у відповідності до суб'єктивної підстави відповідальності – вини. Вина працівника є необхідною умовою вини юридичної особи, причому вина юридичної особи може бути наслідком вини будь-якого працівника [108; 184].

Більш широким є підхід, коли вину юридичної особи ототожнюють як з виною конкретного працівника, так і з виною органів юридичної особи [51, с. 230; 128, с. 108].

Щодо вини юридичних осіб у разі скоєння ними адміністративного правопорушення, то, детально проаналізувавши це питання, Д. Лук'янець дійшов висновку, який частково відображає згадану позицію цивілістів. На його думку, дії юридичної особи слід вважати винними, якщо вони є наслідком усвідомлюваних дій фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Він визначає дві можливі форми вини юридичної особи, які виникають через дії фізичних осіб:

фізична особа усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння і вчиняє такі (продовжує бездіяльність);

фізична особа не усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння, хоча повинна усвідомлювати це, і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність) [106, с. 9].

Такий підхід має ряд недоліків, головним з яких є те, що, юридична особа як колективне утворення потрапляє в залежність від сваволі будь кого зі своїх працівників. Наприклад, коли продавець, всупереч вказівкам керівництва магазину, з метою отримання власної вигоди порушує правила торгівлі, то такі дії з позиції Д.М. Лук'янця слід розглядати як адміністративне правопорушення, у скоєні якого винна юридична особа. Крім того тут відбувається поєднання об'єктивної і суб'єктивної сторін адміністративного проступку, адже виходить, що і діяння (об'єктивна сторона проступку), і вина юридичної особи проявляються в конкретних діях фізичних осіб, які входять до її складу.

Іншої точки зору дотримуються російські вчені Л.Л. Попов і Ю.Ю. Колісниченко. На їхню думку вина юридичної особи є суб'єктивне відношення до правопорушення колективу юридичної особи – порушника, що має визначатись за домінуючою (переважаючою) волею, під якою перш за все слід розуміти волю адміністрації юридичної особи. Вину юридичної особи з суб'єктивної точки зору слід розуміти як вину її посадових осіб і вважати доведеною лише за наявності встановленої вини посадових осіб [18, с. 16].

На наш погляд цей підхід є більш обґрунтованим у порівнянні з запропонованим Д.М. Лук'янцем. Тут, по-перше, можна провести чітку межу між об'єктивною і суб'єктивною сторонами адміністративного проступку, скоєного юридичною особою. По-друге, вина фізичної і юридичної особи не змішується, але визначається зв'язок між ними. Однак, на нашу думку, визначення російських науковців також потребує певної деталізації.

Якщо його проаналізувати, то можна виділити такі ознаки вини юридичних осіб. Це суб'єктивне відношення всього колективу юридичної особи до скоєного правопорушення.

Суб'єктивне відношення має бути спрямоване на вчинення правопорушення.

На скоєння правопорушення має бути спрямована домінуюча роль колективу, що проявляється у волі посадових осіб, які безпосередньо відповідають за вчинення юридичною особою протиправних дій.

Як бачимо, визначення містить певні протиріччя, які мають бути узгоджені. Коли говориться про суб'єктивне відношення колективу, то автори мають на увазі арифметичну суму суб'єктивних відношень всіх членів колективу юридичної особи до скоєного правопорушення. Однак у більшості випадків про факт скоєння порушення знають лише окремі працівники підприємства. Тому від імені колективу виступають лише ті працівники, трудова діяльність чи управлінські повноваження яких безпосередньо чи опосередковано пов'язані із вчиненням діянь, що складають об'єктивну сторону адміністративного проступку. Причому суб'єктивне відношення кожного з них до адміністративного проступку має різний ступінь вагомості, який залежить від наданих їм повноважень. Крім того, особа, суб'єктивне відношення якої формує вину юридичної особи, не обов'язково має бути членом трудового колективу останньої. Вона може бути пов'язана з юридичною особою й іншим чином (бути її власником або членом об'єднання громадян).

3 урахуванням наведеного можна визначити вину юридичної особи, як сукупне суб'єктивне відношення до правопорушення фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи – порушника, або перебувають з нею в іншому правовому зв'язку і трудова діяльність чи управлінські повноваження яких пов'язані з вчиненням протиправного діяння. Вина має визначатися за переважаючою волею, під якою перш за все слід розуміти волю адміністрації (керівництва) юридичної особи, а саме – її вповноважених посадових осіб, а також інших осіб, які мають право давати вказівки у межах юридичної особи та її структурних підрозділів.

Необхідно також звернути увагу на той факт, що при скоєнні юридичною особою адміністративного правопорушення воля її працівників має бути спрямована на вчинення відповідних конкретних дій. Однак наявність такої волі у працівників підприємства не свідчить про те, що правопорушення, скоєне ним, є винним. Ця воля має бути домінуючою. Ми вважаємо під цим слід розуміти, що воля виходить від вищих, уповноважених посадових осіб підприємства, установи організації або інших посадових осіб та працівників, але лише у тому разі, коли така воля не діє всупереч волі вищих посадових осіб. З нашої точки зору не можна визнавати юридичну особу винною у скоєні адміністративного правопорушення, в тому разі, коли таке порушення є результатом умисних дій працівника, вчинених всупереч волі адміністрації підприємства. Так, наприклад, п. 8 ст. 17 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" передбачає, що у разі застосування при здійсненні розрахункових операцій реєстратора розрахункових операцій, в конструкцію чи програмне забезпечення якого внесені зміни, не передбачені конструкторсько-технологічною та програмною документацією виробника, до порушника застосовується штраф у розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [150]. Але хіба можна вважати юридичну особу винною у скоєні такого порушення у тому випадку, коли особа, яка безпосередньо експлуатує реєстратор розрахункових операцій, незважаючи на вказівки керівництва і в порушення встановлених інструкцій самовільно, з метою отримання прибутку, вносить до конструкцій чи програмного забезпечення реєстратора розрахункових операцій зміни, не передбачені конструкторсько-технологічною та програмною документацією? У такому випадку, коли адміністрацією підприємства були вчинені всі, передбачені законодавством, необхідні дії щодо контролю за реєстратором розрахункових операцій слід визнати, що домінуюча воля юридичної особи не була спрямована на скоєння правопорушення і вина у такому діянні з боку юридичної особи відсутня. Тут можна говорити про правопорушення з боку фізичної особи.

Тобто, на наш погляд, усвідомлення фізичними особами, що входять до складу юридичної особи, скоєних діянь, які є протиправними, це обов'язкова, але не єдина ознака вини юридичної особи. Необхідно встановити факт присутності переважаючої волі цих фізичних осіб над волею інших працівників юридичної особи. Підсумовуючи викладене, відзначимо, що адміністративна відповідальність юридичних осіб є підінститутом адміністративної відповідальності, який має ряд специфічних особливостей. Законодавство з цього питання потребує серйозної систематизації.

Основною підставою притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення. В законодавстві має бути чітко вказано, що юридична особа може виступати суб'єктом адміністративного правопорушення і нести адміністративну відповідальність. Важливо пам'ятати, що юридична особа може виступати як загальним, так і спеціальним суб'єктом правопорушення.

Суттєвою відмінністю врахування вини юридичної особи при притягнення його до адміністративної відповідальності є те, що ні форма вини, ні її ступінь не мають значення при визначенні санкції, яка повинна бути застосована за відповідне порушення. Жодний склад правопорушення юридичної особи, закріплений у законодавстві, не містить у собі вказівки на форму вини. Крім того, в переважній більшості випадків, санкції, що застосовуються до юридичних осіб, мають абсолютно визначений характер. Так, наприклад, Законом України „Про рекламу” передбачено, що штрафи за поширення реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, накладаються в розмірі п`ятикратної вартості поширення такої реклами, за поширення реклами, забороненої чинним законодавством – у розмірі чотирикратної вартості поширення такої реклами, за недотримання вимог законодавства щодо змісту та достовірності реклами – у розмірі п`ятикратної вартості поширення такої реклами. Згідно зі статтею 20 Декрету Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію”, орган, винний у порушенні правил сертифікації, сплачує до державного бюджету України подвійну вартість виконаних робіт на підставі рішення Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації. Згідно зі статтею 46 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості розробки; за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації посадовими особами органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції і т. ін.

Гадаємо, що визначення вини юридичної особи треба виводити через зв`язок між діями фізичних осіб. Які входять до складу юридичної, і протиправними діями власне юридичної особи. При цьому, оскільки вина – це суб’єктивна категорія, у визначенні вини юридичної особи має бути присутня суб`єктивна оцінка цього зв`язку.

Зазначений підхід у цілому не суперечить підходу до визначення вини юридичних осіб у цивільному праві, за винятком деяких моментів Г.К. Матвєєв зазначає: „ Правильне визначення вини юридичної особи може бути дано лише в тому випадку, якщо його протиправні і винні дії будуть розглядатися як дії осіб, котрі входять до її складу, і осіб, які організують його діяльність. Психологічним же змістом вини тут є порочна воля всіх цих осіб, що має вираз як у навмисному порушенні ними своїх службових обов`язків (умисне порушення договору або свідоме завдання позадоговірної шкоди), так і в неприпустимо пасивному ставлення до свого обов`язку, результатом чого стало необережне завдання шкоди” [113, с. 43]. Дещо конкретніше аналогічну дуку висловлює і Б.С. Антимов: „ … вина агента юридичної особи підлягає заліку як вина самої юридичної особи… Важливо лише те, щоб вина фізичної особи проявилася під час виконання дій для юридичної особи, щоб протиправна дія, яку ставлять у вину юридичній особі, не могла бути вчинена певним громадянином незалежно від його функції виконавця або представника” [16, с. 241-242].

Подібне ототожнення вини юридичних осіб з виною їх працівників можливе в цивільному праві тому, що до цивільно-правової відповідальності притягується лише юридична особа і окремо не встановлюється відповідальність її працівників. Існування ж спільної адміністративної відповідальності, тобто випадків, коли до адміністративної відповідальності за одне правопорушення притягується як суб’єкт підприємницької діяльності юридична особа, так і її посадова особа змушує шукати окреме визначення поняття вини для юридичних осіб.

Деякі вчені пропонують таке визначення вини юридичної особи у сфері адміністративної відповідальності: „ Вина юридичної особи – це психічне ставлення осіб, які перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, які завдали шкоди суспільним відносинам порядку управління, до цих діянь та їхніх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності” [194, с. 8].

Безумовна цінність наведеного визначення полягає в тому, що в ньому враховано зв`язок між діями осіб, які перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з юридичною особою, і противоправними діями власне юридичної особи. Але буде правильним стверджувати, що застосування тут таких відомих форм вини фізичних осіб, як умисел та необережність у даному випадку не зовсім зручне.

У формах вини відбивається психічне ставлення особи до елементів об`єктивної сторони правопорушення, а саме – до протиправних дій, їх наслідків, а також до зв`язку між ними. Ставлення до зв`язку має прояв у передбачення суспільно-шкідливих наслідків діяння. Оскільки, як було визначено раніше, дії юридичної особи завжди зумовлені діями людей, котрі входять до її складу, об`єктивну сторону правопорушення юридичної особи можна поділити на такі елементи: дії, наприклад, посадової особи, протиправні дії юридичної особи, суспільно-шкідливі наслідки. Між усіма елементами, крім цього, повинен існувати необхідний причинний зв`язок. Виходячи з цього, психічне ставлення особи повинно тією чи іншою мірою торкатись усіх зазначених елементів об`єктивної сторони. Водночас відомо, що правопорушення юридичних осіб в абсолютній більшості є правопорушеннями з формальним складом, тобто відпадає необхідність оцінки психічного ставлення до наслідків протиправних дій юридичної особи. Залишається два необхідних елемента об`єктивної сторони, а саме – дії посадової особи, протиправні дії юридичної особи і відповідний зв`язок між ними.

Посадова особа має усвідомлювати два моменти: власне протиправний характер дій юридичної особи і те, що ці дії є наслідком її власних дій. При цьому власні дії посадової особи можуть і не бути протиправними. Оскільки вина в формі умислу потребує усвідомлення протиправного характеру саме власних дій, то застосування відносно юридичної особи поняття „умисел” не зовсім конкретне. Звичайно, можливо розробити поняття умислу спеціально для юридичних осіб, але вважаємо недоцільним вводити в теорію і практику ще один термін, який має однакову назву, але відмінний зміст.

Отже, можна стверджувати, що для визначення вини юридичної особи як суб’єктивної характеристики переважне значення матиме не оцінка фізичною особою, яка входить до складу юридичної особи, власних дій, а оцінка того, яким чином її дії впливають на дії саме юридичної особи, а також оцінка характеру цих дій. В решті-решт від волі зазначеної фізичної особи залежить, буде вчинене правопорушення юридичною особою чи ні. Цей зв’язок, мабуть, — єдина ланка, що пов’язує суб’єктивні характеристики фізичної особи з суб’єктивними характеристиками юридичної особи, не ототожнюючи їх. Здатність фізичної особи до усвідомлення характеру загального зв’язку і робить юридичну особу дієздатною, а відтак і деліктоздатною.

Отже, ставлення фізичної особи до зв’язку між її діями протиправним діями юридичної особи може проявлятися в двох формах:

фізична особа усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність);

фізична особа не усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння, хоча повинна усвідомлювати це, і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність).

Можна сказати, що в першому випадку має місце безпосередня вина юридичної особи, а в другому – ризикована.

Врахування елементу ризику при визначенні вини юридичної особи необхідно тому, що при здійсненні підприємницької діяльності завжди існує ймовірність неправильного використання законів, неправильного їх тлумачення і т. ін. Притягнення до адміністративної відповідальності в цих випадках має на меті не тільки відновлення порушених прав, примусове виконання юридичною особою покладених на неї обов’язків, а й стимулювання підвищення рівня правосвідомості, поглиблення правових знань, більш уважного виконання своїх обов’язків фізичними особами, які визначають діяльність юридичної особи.

Спробували охарактеризувати вину юридичної особи з урахуванням об’єктивного і суб’єктивного аспектів і представники науки адміністративного права. Зокрема, Л.Л. Попов зазначає, що: „в адміністра-тивному праві може існувати комплексне розуміння вини юридичних осіб, що включає об’єктивний і суб’єктивний підходи. Об’єктивна вина – це вина організації з точки зору державного органу, який накладає адміністративне стягнення в залежності від характеру конкретних дій або бездіяльності юридичної особи, що порушує встановлені правила. Суб’єктивна вина – ставлення організації в особі її колективу, адміністрації, посадових осіб до протиправного діяння” [9, с. 26]. На нашу думку, таке поняття вини юридичної особи недостатньо конкретно і не дає чіткого уявлення про її зміст.

Розглядаючи зміст вини юридичних осіб з урахуванням практичної потреби в її оцінці, можна виділити кілька рівнів, відповіді на питання яких дадуть уявлення про нього, а саме:

чи вчинена протиправна дія саме цією юридичною особою;

чи є протиправна дія юридичної особи наслідком дій фізичних осіб, які входять до її складу;

дії якої конкретної особи потягли за собою вчинення протиправного діяння юридичною особою;

чи усвідомлювала або чи повинна була усвідомлювати зазначена особа, що її дії потягнуть за собою протиправні дії юридичної особи.

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки:

1. Максимальний обсяг змісту вини суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи охоплюється таким поняттям: вина юридичної особи – це психічне ставлення фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи до зв’язку між їх діями (бездіяльністю) і протиправними діянням юридичної особи.

2. При встановленні вини суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи необхідна оцінка об’єктивного і суб’єктивного аспекту вини.

3. Оцінка об’єктивного аспекту вини включає такі рівні:

— встановлення факту вчинення протиправних діянь конкретною юридичною особою;

— встановлення залежності протиправного діяння юридичної особи від свідомих дій (бездіяльності) фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи;

— визначення конкретної фізичної особи, чиї дії потягнули за собою протиправні дії юридичної особи.

4. Оцінка суб’єктивного аспекту вини включає встановлення характеру усвідомлення конкретною фізичною особою зв’язку між її діями (бездіяльністю) і протиправними діями юридичної особи.

Зазначені суперечності можуть бути розв’язані шляхом включення до законодавства, що регулює питання адміністративної відповідальності, такої норми: „Дії юридичної особи вважаються винними, якщо вони є наслідком усвідомлених дій (бездіяльності) її посадових осіб, працівників, а також осіб, які не знаходяться з нею в трудових відносинах, але виконують певні дії в інтересах юридичної особи за договором.”

Висновки до другого розділу

Досліджуючи загальну характеристику складу адміністративного правопорушення у сфері рекламної діяльності та особливості його елементів, зроблено такі висновки:

1. Рекламна діяльність як специфічний вид підприємницької діяльності та специфічний предмет правопорушення формувалася з давніх часів, і зараз являє собою складний структурований соціальний інститут та засіб суспільної комунікації. Роль реклами в сучасному суспільстві неможливо переоцінити, вона являє собою один з найпотужніших мотиваторів, здатних впливати на всі соціальні групи. Отже, зрозуміло, що такий соціальний інститут має бути пильно врегульований з боку держави.

2. Правовідносини у сфері рекламної дальності за стадіями можна класифікувати на: 1) правовідносини щодо замовлення реклами; 2) правовідносини щодо виготовлення реклами; 3) правовідносини щодо розміщення реклами; 4) правовідносини щодо споживання реклами. Останні відрізняються тим, що саме вони захищаються, на відміну від перших, які регулюються державою. Саме порушення правових приписів щодо замовлення, виготовлення та розміщення реклами може завдати шкоди споживачам реклами, саме воно є фактичною підставою адміністративної відповідальності, тобто об’єктом правопорушення.

3. Як неодноразово було наголошено в перших двох розділах, суб’єкт правопорушення у сфері рекламної діяльності – спеціальний, майже завжди ним виступає юридична особа. Відповідно до цього невирішеним теоретично виглядає питання суб’єктивної сторони правопорушення, тобто вини юридичної особи. 3 урахуванням наведеного можна визначити вину юридичної особи, як сукупне суб'єктивне відношення до правопорушення фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи-порушника, або перебувають з нею в іншому правовому зв'язку і трудова діяльність чи управлінські повноваження яких пов'язані з вчиненням протиправного діяння. Вина має визначатися за переважаючою волею, під якою перш за все слід розуміти волю адміністрації (керівництва) юридичної особи, а саме – її вповноважених посадових осіб, а також інших осіб, які мають право давати вказівки у межах юридичної особи та її структурних підрозділів.

Тобто, на наш погляд, усвідомлення фізичними особами, що входять до складу юридичної особи, скоєних діянь, які є протиправними, це обов'язкова, але не єдина ознака вини юридичної особи. Необхідно встановити факт присутності переважаючої волі цих фізичних осіб над волею інших працівників юридичної особи. Підсумовуючи викладене, відзначимо, що адміністративна відповідальність юридичних осіб є підінститутом адміністративної відповідальності, який має ряд специфічних особливостей. Законодавство з цього питання потребує серйозної систематизації.

4. Аналізуючи питання: чи може бути визнана недобросовісною реклама, яка порушує не загальні або спеціальні вимоги до реклами, а загальноприйняті норми моралі і гуманності, зроблено наступного висновку. Така реклама не порушує передбачені законодавством вимоги щодо часу, місця і способу поширення реклами, однак порушує один із принципів рекламної діяльності – використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди. За змістом ст. 10 Закону недобросовісною вважається реклама, яка порушує й інші вимоги, передбачені законодавством України, завдає шкоди особам і державі. Тому слід зробити висновок, що неетична реклама може бути віднесена до недобросовісної, але, на наш погляд, в такому випадку визначити неетичну рекламу недобросовісною може тільки суд за позовом зацікавлених осіб. Підсумовуючи сказане, варто зазначити, що рекламу слід вважати недобросовісною, якщо вона вводить або може ввести в оману споживачів, завдати шкоди суспільним інтересам за допомогою неправдивого (прямого або опосередкованого) твердження щодо будь-якої з таких характеристик продукції: виробника (виготовлювача), особи, яка здійснила процедуру або відновлення (ремонт); місця або дати виготовлення, виробництва, процедури або відновлення (ремонту); методу (способу) виробництва, процедури або відновлення (ремонту); придатності для цілей, виконання, потужності, поведінки або точності; кількості, розміру або міри; інших фізичних характеристик; тестування будь-якою особою і результатів такого тестування; підтвердження (схвалення) будь-якою особою або підтвердження типу, підтвердженого будь-якою особою; іншої інформації, включаючи попереднього власника або використання товару.

5. Пропонується заборона рекламних сувенірів, якщо вони не ідентичні товарам, що продаються, або послугам (за винятком сувенірів невеликої вартості). Така заборона має поширюватися тільки на рекламні подарунки споживачам і не стосуватися підприємців. Рекламні подарунки особам, які не є сторонами договору купівлі-продажу, не повинні підпадати під запропоновану заборону. Рекламні подарунки третім особам, включаючи працівників партнерів за контрактами, не повинні підпадати під заборону, хоча вони можуть бути не дозволеними за іншими підставами.

6. З метою удосконалення правового регулювання зазначених видів реклами доцільно в Законі України «Про рекламу» доцільно передбачити, що реклама з використанням телефонного зв'язку, а також поштова реклама допускається щодо тих товарів і послуг, щодо яких у законодавстві немає заборон на рекламу, а також із дотриманням законодавства про захист прав споживачів.

7. Доцільно також зазначити, що реклама з використанням телефонного зв'язку, а також поштова реклама можливі тільки тоді, коли споживачі реклами вже є замовниками (споживачами) рекламодавця або висловили свій інтерес в одержанні рекламної інформації від рекламодавця.

8. Аналіз усіх встановлених у законодавстві численних заборон щодо реклами алкогольних напоїв і тютюнових виробів дозволяє зробити висновок, що вони спрямовані на досягнення таких трьох основних цілей: захист інтересів неповнолітніх; скорочення цільової аудиторії; запобігання створенню в результаті впливу реклами помилкових стереотипів поведінки і зразків для імітації.

РОЗДІЛ IIIПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАСТВА ПРО РЕКЛАМУ

3.1. Поняття та стадії провадження у справах про порушення законодавства про рекламу

Провадження у справах про адміністративні проступки (правопорушення) є одним з найбільш поширених проваджень адміністративно-юрисдикційного процесу. Воно, у порівнянні з більшістю адміністративних проваджень, більш детально і досконало регламентовано процесуальними нормами і, крім того, детально і досконало висвітлено в спеціальній літературі [174, с. 40].

Адміністративний процес має велику кількість конкретних варіантів свого прояву у практичній діяльності виконавчих органів (посадових осіб). Залежно від характеру індивідуальних справ формується поняття адміністративного провадження, але перед тим, як розкрити його зміст, необхідно проаналізувати співвідношення адміністративного процесу та адміністративного провадження, адже на основі цього можна буде дати дефініцію адміністративного провадження.

У теорії адміністративного права є різні судження щодо співвідношення адміністративного процесу і адміністративного провадження. Найчастіше процес і провадження розглядаються як діяльність [24; 19] або як здійснення діяльності [191, с. 33], комплекс дій [10, с. 215]; у деяких випадках процесом називають діяльність, а провадженням – порядок її здійснення [8], процесуальну форму [212, с. 36; 228, с. 8]; інколи процес тлумачать як порядок просування дій, а провадження – як систему або сукупність адміністративно-процесуальних норм [48, с. 23; 82, с. 129]. Незважаючи на відмінності між цими та іншими точками зору, загальним для всіх дослідників є положення про те, що прогрес і провадження співвідносяться як загальне і особливе, провадження — частина процесу, а процес — сукупність проваджень.

Вищенаведене визначення адміністративного процесу, аналіз наукової літератури та процесуального законодавства дозволяють нам зробити висновок про те, що найбільш правильним підходом при визначенні поняття "провадження" є розуміння його (як і процесу) саме через діяльність. Адже, по-перше, лише розглядаючи "процес" і "провадження" як однопорядкові явища, ми можемо стверджувати, що вони співвідносяться як ціле і частина. І, по-друге, зміст перших статей ЦПК [215] і КПК [96], в яких говориться про порядок провадження відповідно у цивільних та кримінальних справах, а також статті 246, 247 КУпАП [84], які присвячені порядку провадження та обставинам, що виключають провадження у справі про адміністративне правопорушення, свідчать про те, що не можна ототожнювати поняття "провадження" з поняттям "порядок" чи "сукупність процесуальних норм".

Отже, адміністративне провадження – це, насамперед, діяльність. Як частина адміністративного процесу, ця діяльність має всі його ознаки, а саме: адміністративні провадження здійснюються у сфері державного управління відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а у визначених законом випадках і судовими органами; метою кожного провадження є реалізація матеріальних норм різних галузей права; суспільні відносини, які виникають при цьому, регулюються адміністративно-процесуальними нормами; вирішення кожної справи проходить ряд стадій, кожна з яких має певні часові рамки, коло учасників, завдання.

Разом з тим, кожне адміністративне провадження характеризується і спеціальними ознаками, які дозволяють виділити окремі частини в рамках адміністративного процесу: адміністративне провадження спрямовується на вирішення певних, якісно однорідних суспільних ситуацій, які мають один і той же предмет правового регулювання та об'єднуються в одну категорію справ; кожне провадження спрямоване на досягнення конкретної мети правотворчого або правозастосовчого характеру; змістом діяльності є вирішення відповідних завдань; специфіка різновидів адміністративних проваджень вимагає професіональної спеціалізації суб'єктів, уповноважених розглядати певну категорію справ; однорідні провадження регламентуються процесуальними нормами одного виду.

Зазначені ознаки є підтвердженням того, що адміністративні провадження співвідносяться з адміністративним процесом як особливе і загальне. Необхідно зазначити, що відмінності адміністративних проваджень мають частковий характер, тоді як їх спільні ознаки мають принципове значення при об'єднанні адміністративних проваджень в єдиний адміністративний процес.

Отже, можна зробити висновок, що адміністративне провадження – це частина адміністративного процесу, яка являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб'єктів професіональної спеціалізації і спрямована на розгляд однорідних адміністративних справ, об'єднаних змістом, предметом, метою.

У процесі управлінської діяльності виникає цілий ряд різних адміністративних справ, що породжує велику кількість адміністративних проваджень. Вважаємо, що вирішення питання про видову різноманітність адміністративних проваджень знаходиться у прямій логічній залежності від того, якої точки зору щодо суті адміністративного процесу дотримується автор. При „вузькому" розумінні адміністративний процес найчастіше ототожнюється з провадженням у правах про адміністративні правопорушення або навіть вважається сумою окремих проваджень у цих справах [80, с. 20].

Особливої гостроти набуває питання про види адміністративних проваджень для прихильників „широкого" тлумачення адміністративного процесу. Повний перелік адміністративним провадженням зробити неможливо, і зумовлено це не лише різноманітністю управлінських відносин, а і тим, що в практиці управлінської діяльності виникають все нові види проваджень. Класифікувати ж адміністративні провадження можна і необхідно. Слід зазначити, що теоретична проблема класифікації проваджень досить тісно пов'язана принаймні з двома завданнями практичного порядку: по-перше, така класифікація забезпечить ефективне регулювання проваджень, а, отже, буде сприяти покращанню роботи різних ланок апарату державного управління, уніфікації найважливіших сторін їхньої діяльності, зміцненню законності, та, по-друге, класифікація проваджень є необхідною передумовою для подальшої кодифікації адміністративного процесу.

Одну із перших спроб класифікувати адміністративні провадження було зроблено ще на початку 60-х років Н.Г. Саліщевою (правда, необхідно зазначити, що вчена розрізняла адміністративні провадження як процес застосування адміністративно-процесуальних норм і адміністративний процес як діяльність з вирішення спорів, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин а також щодо застосування заходів примусу). Н.Г. Саліщева виділила такі провадження: провадження щодо заяв громадян з приводу реалізації ними своїх прав і прав інших громадян; провадження у скаргах на незаконні дії державних органів і посадових осіб; провадження у справах про притягнення до матеріальної (в адміністративному порядку), дисциплінарної і адміністративної відповідальності; провадження з деяких трудових спорів; провадження у справах про відведення земель і земельних ділянок та їх вилучення; провадження з податкових справ; провадження у нотаріальних органах; провадження в органах опіки та піклування; провадження у деяких справах, які виникають з цивільно-правових відносин у тих випадках, коли передбачено адміністративний порядок вирішення таких справ [183, с. 29]. Звичайно, перша спроба систематизації адміністративних проваджень мала деякі недоліки. Основний полягає в тому, що не було дотримано принципу єдиного критерію класифікації (в одних випадках вид провадження виділяється залежно від органу, який його здійснює, в інших — у зв'язку зі змістом справ, які розглядаються). Слід зазначити, що сьогодні Н.Г. Саліщева пропонує класифікувати адміністративні провадження за правилами прийняття органом державного управління індивідуального акту: а) за клопотаннями і заявами в органи управління у сфері освіти, культури, науки, соціального захисту тощо; б) за клопотаннями про видачу ліцензій та інших дозволів; в) за скаргами громадян і організацій на протиправні дії і рішення органів управління та посадових осіб; г) щодо встановлення конкретного адміністративно-правового обов'язку.

Автор перших підручників з адміністративного процесу В.Д. Сорокін поділяє адміністративні провадження за характером конкретних справ, комплексом найбільш суттєвих рис, властивих певній групі справ, які вимагають специфічної процедури їх вирішення [192, с. 39]. Л.В. Коваль поділяє адміністративні провадження за ознакою сфери, на яку поширюється дія відповідних процесуальних норм [82, с. 140]. Деякі вчені-адміністрати-вісти застосовують при класифікації адміністративних проваджень такий критерій, як зміст владних повноважень адміністрації при вирішенні конкретних справ і виділяють процеси управлінської правотворчості, правонаділяючий і адміністративно-юрисдикційний [24, с. 48]. Враховуючи розмаїття процесуальних форм, за допомогою яких реалізується управлінська діяльність, В.М. Горшенєв і П.О. Недбайло пропонують виділити правоустановчу, правонаділяючу і правоохоронну процесуальні форми [219, с. 40]. Цілком виправданим є і функціональний підхід, тобто поділ на підвиди за функціональною ознакою. При цьому науковці виходять з того, що саме ця ознака є досить важливою при класифікації юридичного процесу [68]. Цієї точки зору дотримується М.М. Тищенко, який виділяє в адміністративному процесі такі різновиди: адміністративно-установчий, адміністративно-правотворчий, адміністративно-правозастосовчий і адміністративно-контрольний [203, с. 12]. Подібну класифікацію запропонував і В.К. Колпаков, який поділяє адміністративні провадження на нормотворчі, установчі і правозастосовчі [87, с. 76]. А от В.А. Юсупов, враховуючи характер функцій управління, які забезпечуються окремими видами проваджень, виділяє такі групи проваджень: установчі, з розробки актів планування, зі здійснення оперативної діяльності органу управління, зі здійснення реєстраційних дій, з укладення адміністративних договорів, з розгляду справ, пов'язаних з реалізацією суб'єктивних прав громадян, службовців апарату управління, з розгляду адміністративних спорів і провадження щодо застосування примусових заходів у сфері управління [26, с. 83].

Отже, незважаючи на використання різних критеріїв при класифікації адміністративних проваджень, одночасно з виділенням одних і тих же груп проваджень відбувається об'єднання чи, навпаки, роздроблення інших проваджень.

Отже, можна зробити висновок, що проблема класифікації адміністративного процесу залишається відкритою, а виявити оптимальний критерій диференціації адміністративних проваджень досить важко. Ускладнює ситуацію широкий обсяг адміністративно-процесуальної діяльності, а також нерозробленість багатьох теоретичних аспектів цієї діяльності (особливо на фоні цивільного і кримінального процесів). Все це дає нам підставу вважати, що пошук критерію слід продовжувати.

Незаперечним є той факт, що адміністративний процес досить тісно пов'язаний з такою формою владної діяльності держави, як державне управління. Більше того, адміністративний процес є похідним від державного управління, його юридичною формою, тому за своїм характером і структурою він не може не відображати основних рис управлінської діяльності. Вище зазначалося, що ця діяльність складається з так званої „позитивної" організуючої діяльності і „негативної" юрисдикційної діяльності. У першому випадку адміністративно-процесуальна діяльність набуває правозастосовчого характеру, тобто відбувається реалізація диспозиції відповідної адміністративно-правової норми, а у другому — це вже буде правоохоронна адміністративно-процесуальна діяльність, тобто діяльність, спрямована на реалізацію санкції адміністративно-правової норми. Перший вид адміністративно-процесуальної діяльності сьогодні регулюється різноманітними, інколи відомчими нормативними актами, в яких формулюються правила здійснення конкретних дій конкретними органами, тобто практично мова йде про різні адміністративні процедури. Юрисдикційний же варіант адміністративно-процесуальної діяльності на сьогоднішній день закріплено, насамперед, в КУпАП.

Враховуючи вищенаведене, вважаємо найбільш доцільною пропозицію російських вчених-адміністративістів поділити всі адміністративні провадження, з яких складається адміністративний процес, на дві великі групи: процедурні провадження і юрисдикційні провадження [8, с. 96]. Критерій такої класифікації — зміст адміністративно-процесуальної діяльності. Предметом першої групи проваджень є індивідуальні адміністративні справи, в яких немає спору. Результатом виступає забезпечення ефективної роботи управлінського апарату і задоволення законних інтересів фізичних чи юридичних осіб. До процедурних проваджень можна зарахувати всі види реєстраційних проваджень; провадження з видачі дозволів, ліцензій; провадження щодо прийняття нормативних актів державного управління; контрольно-наглядові та ряд інших проваджень. Предметом другої групи проваджень є адміністративно-правові спори, які виникають між сторонами управлінських відносин, врегульованих адміністративно-процесуальними нормами. При цьому дається правова оцінка діяльності сторін. У разі необхідності до винної сторони застосовуються заходи юридичної відповідальності. Юрисдикційними провадженнями є провадження у справах про адміністративні правопорушення, дисциплінарні провадження і провадження з розгляду скарг.

Кожна з названих груп проваджень є складним правовим утворенням, до якого входять різні процесуальні блоки у вигляді окремих проваджень, що ґрунтуються на сукупності відповідних процесуальних норм й інколи утворюють самостійні правові інститути. Серед юрисдикційних проваджень на особливу увагу заслуговують провадження у справах про адміністративні правопорушення, адже саме вони обов'язково входять до будь-якої класифікації адміністративного процесу, а застосування заходів державного примусу під час цих проваджень потребує надзвичайно чіткого процесуального регулювання. Цей вид проваджень виділяється серед інших низкою специфічних ознак: виникає лише у зв'язку зі скоєнням правопорушення; здійснюється поряд з юрисдикційними органами також і органами правосуддя; лише при цьому виді проваджень відбувається практична реалізація адміністративних санкцій. Провадження у справах про адміністративні правопорушення являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів і посадових осіб, яка спрямована на розгляд справ про адміністративні правопорушення та застосування в необхідних випадках адміністративних стягнень.

Врахування різноманітності органів адміністративної юрисдикції, специфіки окремих адміністративних стягнень, об'єму процесуальної діяльності та ряду інших факторів дозволяють нам зробити висновок про те, що зазначений вид юрисдикційних проваджень, у свою чергу, складається з окремих підвидів. За суб'єктами юрисдикційної діяльності можна виділити провадження, які здійснюються судами, адміністративними комісіями, органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій тощо. Є певні особливості й у провадженнях щодо застосування тих чи інших адміністративних стягнень або з розгляду відповідних категорій справ, виділених за об'єктом адміністративного правопорушення. За об'ємом, складністю самої процесуальної діяльності можна виділити спрощене провадження (коли штраф накладається прямо на місці правопорушення без складання протоколу), звичайне (при якому вирішення завдань кожної стадії оформляється відповідним процесуальним документом) і особливе (коли встановлюються спеціальні строки розгляду або закріплюється особливий порядок оскарження і перегляду прийнятого рішення) [25, с. 53].

Вважаємо за необхідне запропонувати ще один критерій класифікації адміністративних проваджень. На нинішньому етапі розвитку вітчизняної системи законодавства, як вважають В.Б. Авер'янов, Д.М. Лук'янець та Н.В. Хорощак, у нормативному масиві, присвяченому адміністративній відповідальності, існує два рівні, що викликано двоелементною моделлю цієї відповідальності: 1-ий рівень – це КУпАП та деякі інші акти законодавства, що встановлюють адміністративну відповідальність на засадах КУпАП; 2-ий рівень – акти податкового, митного, валютного та інших галузей законодавства, що встановлюють адміністративну відповідальність на інших, ніж передбачено в КУпАП, засадах [4, с. 19-20]. Зазначені нормативні акти закріплюють певні особливості і при здійсненні провадження у справах про порушення відповідного законодавства. Так, наприклад, при накладенні адміністративних стягнень за корупційні діяння застосовується 6-місячний термін з дня вчинення порушення, а також існує можливість призупинення строку розгляду справ, якщо особа, на яку складено протокол про корупційне діяння, умисно ухиляється від явки до суду [138]. Також слід зазначити, що акти, які відносяться до 2-го рівня, закріплюють, як правило, однаковий порядок розгляду справ, учасниками яких є як фізичні, так і юридичні особи.

Отже, юрисдикційні адміністративні провадження доцільно поділити на дві групи за місцем адміністративно-процесуальних норм у системі законодавства про адміністративну відповідальність: 1) адміністративні провадження, які здійснюються винятково за нормами КУпАП; 2) адміністративні провадження, які здійснюються за нормами законодавства, що встановлюють адміністративну відповідальність на інших, ніж передбачено в КУпАП, засадах. Саме до 2-ої групи проваджень і належать провадження у справах про порушення законодавства про рекламу (а ці порушення мають місце як у сфері захисту економічної конкуренції, так і у сфері захисту від недобросовісної конкуренції).

Провадження у справах про порушення законодавства про рекламу – важлива процесуальна сторона державного регулювання діяльності у сфері реклами і, як зазначалося раніше, воно є регламентованою процесуальними нормами діяльністю уповноважених органів, яка спрямована на розгляд справ про зазначені порушення та вжиття, за необхідності, заходів державного примусу, зокрема притягнення до відповідальності та застосування санкцій. Ця діяльність розвивається як ряд послідовних дій, проходить декілька фаз розвитку, які в юридичній літературі названо „стадіями провадження". Для виокремлення стадій цього адміністративного провадження необхідно спочатку визначити методологічні основи дослідження стадій юридичного процесу взагалі та сформулювати критерії, які визначають самостійність кожної із стадій адміністративного процесу.

У загальнотеоретичному аспекті проблему стадійності юридичного процесу найбільш повно, на нашу думку, вирішено авторським колективом під керівництвом професора В.М. Горшенєва [202, с. 82]. Науковцям вдалося дати не лише ґрунтовне визначення поняття „стадія", а й вихідні положення системи стадій юридичного процесу. Так, автори визначають стадію юридичного процесу як динамічну, відносно замкнену, сукупність закріплених чинним законодавством способів, методів, форм, що виражають або передбачають суворе і неухильне здійснення процедурно-процесуальних вимог і відображають просторово-часові аспекти процесуальної діяльності та забезпечують логічно-функціональну послідовність здійснення конкретних дій, досягнення правового процесуального результату [202, с. 94].

Таке визначення дозволяє виділити два великих рівні стадій юридичного процесу: стадії логічної послідовності та стадії функціонального призначення. Перші є відносно замкненою системою розумових операцій, тривалих у часі та спрямованих на правове вирішення тієї чи іншої ситуації. До них зараховують: встановлення фактичних обставин справи; встановлення юридичної основи справи; вирішення справи і документальне оформлення прийнятого рішення [12, с. 119]. Сутність стадій функціональ-ного призначення визначається природою і змістом функціональної діяльності, яка здійснюється спеціальними суб'єктами та специфічним характером рішень, які вони приймають. Ці стадії є окремими частинами провадження, які мають коло безпосередніх специфічних завдань [202, с. 109].

Стадії логічної послідовності складають безпосередній зміст кожної із стадій функціонального призначення і систематично повторюються при здійсненні відповідних операцій, отже вони властиві всім видам юридичних процесів. А зміст та кількість функціональних стадій є різними. Спірною вважаємо думку про те, що ця різниця визначається видом юридичної відповідальності, щодо якої виник процесуальний аспект [216, с. 35], адже такий підхід є правильним лише щодо юрисдикційних процесів. На наш погляд, виділення функціональних стадій залежить від особливостей різновидів юридичного процесу. Також слід зазначити, що виокремлення стадій у традиційних (цивільному та кримінальному) процесах відбувається в основному на підставі відповідних кодексів (Так, наприклад, у цивільному процесі виділяють такі стадії: порушення справи; підготовка справи до розгляду; судовий розгляд; касаційне оскарження; перегляд у порядку судового нагляду; перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами; судове виконання [217, с. 19]), а адміністративний процес, у зв'язку з різноманіт-ністю адміністративних проваджень, які входять до його складу, такого системоуворюючого нормативного акту не має, тому деякі вчені адміністративісти стверджують, що кожному виду адміністративних проваджень властиві свої стадії [87, с. 44]. Але більшість науковців дотриму-ється думки щодо наявності загальних стадій адміністративного процесу. Критеріями, які визначають самостійність кожної із стадій, є: безпосередні цілі та завдання; особливе коло учасників і специфіка їх правового статусу; комплекс процесуальних дій; коло юридичних фактів; правові результати і їхне процесуальне оформлення, часові рамки [10; 21; 24]. Всі стадії перебувають в органічному зв'язку, наступна стадія, як правило, розпочинається лише після того, як закінчилась попередня.

Отже, можна зробити висновок, що стадія адміністративного процесу – це відокремлена у часі та логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, яка спрямована на досягнення певних цілей і вирішення відповідних завдань, вона відрізняється колом учасників, а її результати закріплюються у відповідних процесуальних документах.

Теорія адміністративного процесу виділяє такі загальні стадії: 1) аналіз ситуації, під час якої збирається і фіксується інформація про фактичний стан справ і реальні факти, оцінюється перспектива подальшого руху справи, ухвалюється рішення про необхідність такого руху; 2) стадія прийняття рішення у справі, під час якої дається юридична оцінка зібраної інформації, повно та всебічно досліджуються матеріали справи для встановлення об'єктивної істини, приймається конкретне рішення; 3) стадія оскарження або опротестування рішення (має факультативний характер); 4) стадія виконання прийнятого рішення, під час якої логічно завершується вся діяльність щодо адміністративної справи [21, с. 140]. Як правило, всі адміні-стративні провадження проходять через ці стадії, але назви стадій, а інколи і сам перелік можуть змінюватися. Слід також зазначити, що стадії деяких проваджень зафіксовано на рівні закону, виділення ж стадій в інших провадженнях відбувається шляхом узагальнення положень як законів, так і підзаконних нормативних актів. Саме такими є провадження у справах про недобросовісну конкуренцію. Тому, для вирішення питання про виділення стадій досліджуваного провадження, необхідно проаналізувати зміст відповідних процесуальних норм.

Основним нормативним актом щодо регулювання провадження у справах про адміністративні проступки – є Кодекс України про адміністративні правопорушення. Але він повною мірою не відповідає сучасному стану суспільних відносин і в рамках адміністративної реформи і реформи адміністративного права [94; 89] відбувається процес розробки Кодексу про адміністративні проступки та Адміністративно-процесуального кодексу, що повинен містити норми, які регламентуватимуть провадження щодо накладання мір адміністративної відповідальності.

Крім Кодексу України про адміністративні правопорушення, який регулює загальні положення провадження, існує ряд нормативних актів, які містять спеціальні норми, що регламентують особливі провадження з окремих категорій адміністративних правопорушень. Так, щодо провадження по справах про порушення законодавства про рекламу таким спеціальним актом є Порядок накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу [135].

Порядок визначає основні стадії провадження і терміни розгляду Держспоживзахистом і його органами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі справ щодо порушення законодавства про рекламу, крім тих, що віднесені виключно до компетенції Антимонопольного комітету, та тих, що регулюються законодавством з питань авторського права і суміжних прав.

Від імені Держспоживзахисту розглядати справи і приймати рішення про порушення законодавства про рекламу мають право:

— голова Комітету та його заступники;

— начальники територіальних органів Комітету та їх заступники.

Голова Держспоживзахисту та його заступники мають право (за клопотанням сторін і третіх осіб, що беруть участь у розгляді справи, або з власної ініціативи) затребувати будь-яку справу, яка надійшла до територіального органу, для розгляду у Комітеті або передати цю справу на розгляд до іншого територіального органу.

Порядком також закріплено, що як докази у справі про порушення законодавства про рекламу використовуються фактичні дані, на підставі яких можна визначити наявність або відсутність порушення, пояснення сторін і третіх осіб, пояснення службових осіб та громадян, письмові докази, речові докази, висновки експертів, матеріали експертизи, відео- і звукозапис, іншу необхідну інформацію. До розгляду приймаються лише докази, що безпосередньо стосуються справи.

Справи про порушення законодавства про рекламу можуть розглядатися на підставі: подання державних органів і громадських організацій; власної ініціативи Держспоживзахисту або його територіальних органів; звернення заявників.

Подання чи заява про порушення законодавства про рекламу вносяться до Держспоживзахисту, територіальних органів за місцем вчинення порушення у письмовій формі і повинні містити: найменування органу, до якого вони подаються; найменування, адресу, інші реквізити (факс, телефон) заявника; найменування, адресу, місце реєстрації, банківські реквізити, факс, телефон відповідача; зміст вимог та виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги; перелік документів та речових доказів, що додаються; підпис заявника або його представника із зазначенням дати.

Порядком встановлюється місячний термін для розгляду подання чи заяви про порушення законодавства про рекламу. За наявності ознак порушення законодавства про рекламу приймається рішення про початок розгляду справи, про що повідомляються заявники.

Для розгляду справ про порушення законодавства про рекламу встановлені такі терміни: про розповсюдження реклами на продукцію, виробництво або реалізація якої заборонені законодавством України, а також про розповсюдження реклами, забороненої законодавством, – протягом місяця; про порушення порядку виготовлення та розповсюдження реклами –протягом двох місяців; про недотримання вимог до змісту і достовірності реклами – протягом трьох місяців. Встановлені терміни можуть бути продовжені головою Держспоживзахисту або його заступниками (начальниками територіальних органів чи їхнім заступниками) на термін, що не перевищує трьох місяців. До терміну розгляду справи не зараховується час на одержання необхідних доказів і проведення експертизи.

Видивляється досі цікавим, що терміни, встановлені Порядком накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу, визначаються відповідно до статей 86 і 87 Цивільного процесуального кодексу України. Ця норма, безперечно, є зайвим доказом того, що рівень розвитку адміністративно-процесуального законодавства зовсім не відповідає потребам сучасного адміністративного права, якщо потребується бланкетна норма, що відсилає до процесуальної норми іншої галузі.

Службові особи Держспоживзахисту, територіальних органів, яким доручено збирання і аналіз доказів, забезпечують всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи, а саме: перевіряють і аналізують відповідність реклами вимогам законодавства щодо змісту та достовірності реклами; порядку її виготовлення і розповсюдження; розповсюдження забороненої реклами; розповсюдження реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої в Україні заборонено; одержують від сторін, третіх та інших осіб письмові та усні пояснення, документи, відео- і звукозапис, а також інші матеріали, що стосуються порушень законодавства про рекламу; складають попередні висновки і вносять їх на розгляд голові Комітету (його заступникам), начальникам територіальних органів (їх заступникам).

З метою з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань, головою Комітету (його заступниками), начальниками територіальних органів (їх заступниками) може бути призначена відповідна експертиза.

За результатами розгляду справи приймається рішення яке згідно із статтею 27 Закону України "Про рекламу", може передбачати заборону реклами і її публічне спростування; публікацію відомостей, що коригують (уточнюють, доповнюють) рекламу; накладення штрафу.

Копія рішення у 10-денний термін з дня його прийняття надсилається відповідачеві для обов'язкового виконання або видається представникові відповідача під розписку, а також передається відповідній державній податковій інспекції.

Справа підлягає закриттю, якщо: вона не підлягає розглядові у Держспоживзахисті і територіальних органах; заявник відмовився від заяви і відмову прийнято посадовою особою, яка розглядає справу; не доведено факту вчинення порушення.

Рішення у справах щодо порушення законодавства про рекламу можуть бути письмово оскаржені шляхом подання звернення до голови Держспоживзахисту, начальників територіальних органів, до суду, арбітражного суду у встановленому порядку, передбаченому законодавством України.

Голова Держспоживзахисту та його заступники можуть здійснювати перегляд рішень у справах щодо порушення законодавства про рекламу. Справи про перегляд рішень розглядаються у місячний термін.

Після перегляду рішення може бути: залишено без змін, скасовано і справу направлено на повторний розгляд, або змінено, або прийняте нове.

Рішення підлягають виконанню у визначені в них терміни. Стягнення штрафів за порушення законодавства про рекламу здійснюється в безакцептному порядку відповідною державною податковою інспекцією за місцезнаходженням відповідача у 10-денний термін з дня отримання нею копії рішення про накладення штрафу. Суми стягнутих штрафів спрямовуються до державного бюджету. Стягнення штрафу не зупиняє дії рішення і не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від обов'язку його виконання.

Отже можна виділити такі стадії провадження по справах про порушення законодавства про рекламу:

— порушення справи;

— адміністративне розслідування;

— розгляд справи;

— прийняття рішення по справі;

— перегляд рішення по справі;

— виконання рішення.

Поряд із цим у провадженні можна виділити і додаткові стадії, яким, крім основних ознак, властиві й ознаки, які, по-перше, відображають своєрідний прояв і специфічне здійснення окремих принципів діяльності антимонопольних органів (зокрема таких, як гласність та законність) і, по-друге, дозволяють окремим стадіям бути стадіями перевірки щодо попередніх. Ці стадії можуть проводитися для обговорення попередніх результатів розгляду справи, питань практичного застосування відповідних норм вітчизняного та міжнародного законодавства, присвяченого захистові від недобросовісної конкуренції, розглядові пропозицій, усуненню порушень норм матеріального та процесуального права, якщо вони були при розгляді справи, а також визнання недійсними прийнятих рішень тощо. Такими стадіями можна назвати слухання у справі, перевірку та перегляд рішення, оскарження рішення.

В цілому провадження у справах про адміністративні проступки у сфері рекламної діяльності можна визначити, як нормативно-врегульований комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій повноважних суб`єктів по застосуванню адміністративної відповідальності за допущене чи передбачуване порушення вимог законодавства про рекламу.

3.2. Адміністративно-процесуальний статус суб`єктів провадження у справах про порушення законодавства про рекламу

У провадженні у справах про порушення законодавства про рекламу беруть участь ряд суб`єктів. Наука адміністративного права поділяє суб`єктів провадження у справах про адміністративні проступки на декілька груп. До першої групи належать так звані лідируючи суб`єкти, ними є органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. На підставі статті 244-4 Кодексу про адміністративні правопорушення, статтею 26 та 27 Закону України “Про рекламу” та Порядку накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу лідируючим суб`єктом упровадженнях у справах про порушення законодавства про рекламу можна визначити, по-перше, Держспоживзахист і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, по-друге, Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення та, по-третє, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення.

Другу групу складають особи, особисто зацікавлені у справі: особи, що притягуються до адміністративної відповідальності, потерпілі та їх представники. Особами, які беруть участь у справі про порушення законодавства про рекламу, Порядком накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу визнаються сторони, треті особи, їх представники. Сторонами у справі є заявник і відповідач. Заявником є юридична або фізична особа, яка звертається за захистом прав, які вона вважає порушеними. Відповідачем є юридична або фізична особа, у діях якої вбачаються ознаки порушення. Треті особи можуть виступати у справі на боці заявника або на боці відповідача як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін.

До участі у розгляді справи можуть бути залучені представники об'єднань громадян у галузі реклами, а також юридичні і фізичні особи, якщо рішення у справі може вплинути на права та обов'язки цих осіб щодо сторін.

Порядком накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу встановлено також, що особи, які беруть участь у справі, мають право надавати докази, порушувати клопотання, давати пояснення, подавати свої заперечення, одержувати копії рішень у справі, оскаржувати рішення у порядку, визначеному законодавством. Відповідач і треті особи мають право ознайомитися із заявою про порушення законодавства про рекламу.

До третьої групи зараховуються особи які сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, перекладачі, фахівці, поняті.

Стаття 26 Закону України “Про рекламу” встановлює, що контроль за дотриманням законодавства України про рекламу здійснюють у межах своїх повноважень: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів – щодо захисту прав споживачів; Антимонопольний комітет України – щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності.

Правовий статус Державного комітету у справах захисту прав споживачів, які є “спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів”, закріплюється Положенням про Державний комітет України у справах захисту прав споживачів [131].

Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (Держспоживзахист України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики щодо захисту прав споживачів на всій території України, здійснює керівництво дорученою сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку.

Держспоживзахист України організовує діяльність щодо захисту прав споживачів, сприяє виконанню в Україні Керівних принципів щодо захисту інтересів споживачів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року, а також здійснює контроль за дотриманням законодавства про рекламу.

До основних завдань Держспоживзахисту України законодавство відносить:

здійснення державного контролю за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів центральними і місцевими органами виконавчої влади та господарюючими суб'єктами – підприємствами (об'єднаннями), установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами-підприємцями та іноземними юридичними особами, що проводять підприємницьку діяльність на території України;

здійснення контролю за дотриманням рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами вимог законодавства України про рекламу у сфері захисту прав споживачів;

захист споживачів від порушень рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами законодавства України про рекламу;

захист інтересів і прав громадян як споживачів у разі придбання, замовлення або використання ними товарів (робіт, послуг) для власних побутових потреб;

вжиття до господарюючих суб'єктів, які порушують права споживачів, а також до рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами, які порушують законодавство про рекламу, передбачених законодавством заходів впливу;

координація роботи з Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації, органами і установами державного санітарного нагляду України та з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади у питаннях захисту прав споживачів;

здійснення міжнародного співробітництва у сфері захисту прав споживачів;

висвітлення у засобах масової інформації результатів роботи державних органів у справах захисту прав споживачів, інформування населення про порядок реалізації прав споживачів та законодавства про рекламу.

Серед інших повноважень Державного комітету України у справах захисту прав споживачів є такі:

перевіряти дотримання рекламодавцями, виробниками та розповсюджувачами реклами вимог законодавства про рекламу у сфері захисту прав споживачів; безперешкодно ознайомлюватися з усіма необхідними документами, матеріалами, відео- та звукозаписами, вимагати усні чи письмові пояснення, а також будь-яку іншу інформацію, необхідну для здійснення повноважень, передбачених законодавством про рекламу;

забороняти рекламу, що порушує вимоги законодавства про рекламу, та вимагати її публічного спростування;

вимагати від рекламодавця публікації відомостей, що коригують (уточнюють, доповнюють) рекламу;

приймати рішення у справах про порушення законодавства про рекламу в межах його компетенції;

подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів та позови, у тому числі від невизначеного кола споживачів, з приводу протиправних дій рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами;

накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством, адміністративні стягнення;

накладати стягнення на рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами – за порушення законодавства про рекламу відповідно до статті 27 Закону України "Про рекламу";

Діяльність та правовий статус Антимонопольного комітету врегульовано Законом України “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 року [137].

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики, а саме:

здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

сприяння розвиткові добросовісної конкуренції;

методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

У сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має такі повноваження:

розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами;

приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість;

перевіряти суб'єкти господарювання, об'єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом;

призначати експертизу та експерта з числа осіб, які володіють необхідними знаннями для надання експертного висновку;

у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб'єктів господарювання –юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами або джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження;

залучати працівників органів внутрішніх справ для застосування заходів, передбачених законом, для подолання перешкод;

залучати працівників органів внутрішніх справ, митних та інших правоохоронних органів для забезпечення проведення розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема в разі проведення розслідування;

залучати до проведення перевірок спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій за погодженням з їх керівниками, депутатів місцевих рад за їх згодою;

проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб'єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження);

визначати наявність або відсутність контролю між суб'єктами господарювання або їх частинами та склад групи суб'єктів господарювання, що є єдиним суб'єктом господарювання;

вносити до органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов'язкові для розгляду подання щодо анулювання ліцензій, припинення операцій, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання, у разі порушення ними законодавства про захист економічної конкуренції;

надавати обов'язкові для розгляду рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання, об'єднанням щодо припинення дій або бездіяльності, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють;

звертатися до суду з позовами, заявами і скаргами у зв'язку із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції, а також із запитами щодо надання інформації про судові справи, що розглядаються цими судами відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

звертатись та одержувати від компетентних органів інших держав необхідну інформацію для здійснення своїх повноважень;

надавати компетентним органам інших держав інформацію у випадках та порядку, передбачених законом;

здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством про захист економічної конкуренції.

Статус, компетенцію, повноваження, функції та порядок їх здійснення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення закріплено Законом України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” від 23 вересня 1997 року.

Національна рада є конституційним, постійно діючим позавідомчим державним органом, підзвітним Верховній Раді України та Президентові України.

Національна рада створюється з метою забезпечення свободи слова і масової інформації, прав та законних інтересів споживачів (телеглядачів і радіослухачів), виробників і розповсюджувачів масової звукової, візуальної, аудіовізуальної інформації і даних, розробки і здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення, раціонального використання природно обмеженого радіочастотного ресурсу держави, реалізації та контролю за додержанням законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення.

Основними завданнями Національної ради є:

захист прав громадян на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань, передбачених Конституцією України, законодавчими актами у сфері аудіовізуальних засобів масової інформації;

забезпечення виконання телерадіоорганізаціями вимог чинного законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення, реклами, авторського права і суміжних прав та контроль за його додержанням;

участь у реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення;

розробка та здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення;

розміщення державного замовлення на висвітлення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з Законом України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації";

контроль за формуванням та виконанням інших видів державного замовлення Національній телекомпанії України, Національній радіокомпанії України та іншим телерадіоорганізаціям;

забезпечення державної підтримки аудіовізуальних засобів масової інформації України у їх становленні та розвитку;

розгляд у встановленому порядку заяв телерадіоорганізацій на отримання ліцензій; видача на конкурсній основі ліцензій на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, проводове (кабельне) мовлення; контроль за дотриманням телерадіоорганізаціями умов ліцензії;

гармонійний розподіл та контроль за ефективним використанням радіочастотного ресурсу держави виходячи з інтересів суспільства, особи та національних телерадіоорганізацій;

застосування в межах своїх повноважень заходів адміністративного характеру щодо телерадіоорганізацій – порушників чинного законодавства України;

сприяння діяльності і розвиткові національних телерадіовиробників і організацій, які їх об'єднують, у їх становленні та розвитку, створенні національної конкурентноздатної продукції та освоєнні нових ринків її реалізації, входженню України у світовий інформаційний простір;

здійснення державної реєстрації аудіовізуальних засобів масової інформації (телерадіоорганізацій) як суб'єктів інформаційної діяльності;

недопущення монополізації аудіовізуальних засобів масової інформації;

захист телерадіоорганізацій від тиску владних структур, а також політичних, релігійних, фінансових та економічних кіл суспільства;

прогнозування і сприяння включенню вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації до світового інформаційного простору і їх переходу до міжнародних (європейських) стандартів;

аналіз розвитку телекомунікаційної ситуації в країні та у світі, розробка і подання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства про телебачення і радіомовлення;

сприяння збалансованому наповненню телерадіоканалів інформаційними, культурологічними, просвітницькими і розважальними програмами;

організація соціологічних досліджень щодо популярності та якості створених телерадіоорганізаціями (телерадіовиробниками) України програм та передач;

організація підвищення професійного рівня працівників апарату Національної ради та телерадіоорганізацій;

сприяння телерадіоорганізаціям в організації і проведенні конкурсів культурно-просвітницьких передач по визначенню кращих оригінальних передач та сприяння телерадіоорганізаціям у розробці та реалізації програмної політики, що відповідає національним інтересам України;

організація проведення науково-технічних, технологічних та інших досліджень з проблем діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації та сприяння їхньому технічному розвиткові;

підтримка контактів з аналогічними установами інших країн, які спеціалізуються у сфері аудіовізуальних засобів масової інформації;

аналіз пропозицій і зауважень телеглядачів і радіослухачів щодо діяльності телерадіоорганізацій України, розробка і вжиття відповідних заходів;

визначення порядку використання телерадіоорганізаціями України європейських та інших зарубіжних програм відповідно до міжнародних норм та чинного законодавства України.

Національна рада здійснює контроль (нагляд) за додержанням телерадіоорганізаціями чинного законодавства України щодо реклами, авторського права та суміжних прав, кінематографії, державної мови, спонсорської діяльності.

Із викладеного вище вибачається, що хоча Законом України “Про рекламу” Антимонопольний комітет України та Національна рада з питань телебачення та радіомовлення визначені як контролюючі державні органі щодо реклами та рекламної діяльності, але згідно із Порядком накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу [135], єдиним органом на який покладено повноваження щодо притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності є Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.

Вбачається, що таке становище не зовсім відповідає сенсу Закону України “Про рекламу”. Дисертант вважає, що треба передбачити можливість притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення законодавства про рекламу і для Антимонопольного комітету України та Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, тому що сфера діяльності останніх специфічна та лежить в іншій площині, ніж у Державного комітету України у справах захисту прав споживачів, який не може і не повинен охопити весь спектр правовідносин щодо реклами та рекламної діяльності. Крім того, адміністративна санкція не повинна міститися в підзаконному акті виконавчої влади, зрозуміло, що встановлення адміністративної відповідальності належить до компетенції лише законодавчої влади і така відповідальність повинна бути закріплена лише у законі. Згаданий Порядок накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу не роз’яснює чи уточнює порядок накладання відповідальності, а саме встановлює її, закріплює конкретні склади проступків. На наш погляд, таке положення не відповідає базовим принципам встановлення відповідальності і є тимчасовим компромісом, який повинен бути розв’язаний у ході адміністративної реформи, а саме – при прийнятті нового Адміністративного кодексу.

Вважаємо за доцільне ввести до Проекту кодексу про адміністративні проступки всю напрацьовану систему адміністративних стягнень за порушення законодавства про рекламу, яка поки що міститься у згаданому Порядку накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу.

3.3. Система та види стягнень, що застосовуються до юридичних осіб

В рамках цього дослідження виглядає доцільним окремий розгляд сукупності адміністративних стягнень, що застосовуються до юридичних осіб, приведення їх до відповідної системи. На нашу думку всі вони проявляються в матеріальному впливові на порушника, оскільки певним чином впливають на реальні елементи об'єктивного світу. Можна також стверджувати, що переважна більшість стягнень завдає, юридичній особі –порушникові, матеріальних збитків, які певною мірою спрямовані на компенсацію шкоди, завданої діями порушника. Вони можуть виявлятись як у прямих, безпосередніх майнових чи грошових втратах, так і в інших, наприклад, організаційних обмеженнях.

Як вже згадувалось, адміністративні стягнення що застосовуються до юридичних осіб не приведені до чіткої системи. Їх повний перелік не зафіксований в жодному нормативному акті. Аналіз чинного законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб дає можливість до числа адміністративних стягнень, які можуть бути до них застосовані віднести:

попередження;

штраф;

пеню;

конфіскацію предметів, що безпосередньо пов'язані зі скоєнням проступку і перебувають у власності правопорушника;

вилучення незаконно отриманої виручки;

вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта;

офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей;

анулювання дозволу чи ліцензії;

зупинення певного виду діяльності;

зупинення всієї діяльності юридичної особи на певний строк;

припинення юридичної особи (примусовий поділ (реорганізація) або ліквідація).

Важливим уявляється встановлення зв'язків між різними видами стягнень. Наприклад, у чинному законодавстві не визначено, які зі стягнень, що застосовуються до юридичних осіб, є основними, а які додатковими. Однак досить поширеною ситуація, коли до правопорушника за скоєння одного адміністративного Правопорушення застосовується два адміністративних стягнення одночасно. Так, наприклад, ст. 14 Закону України "Про ціни і ціноутворення" [172] передбачає застосування до порушника одночасно – вилучення незаконно отриманої виручки і накладення штрафу, а ст. 22 Закону України "Про виключну морську (економічну) зону" [140] передбачає одночасне застосування до порушника штрафу і вилучення засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення.

Відповідно до чинного законодавства за скоєння одного проступку до порушника може бути застосовано лише одне стягнення, або одне основне і одне додаткове стягнення. Тому з метою вирішення цього питання перелік основних і додаткових стягнень має бути встановлений законом. На нашу думку, до числа основних стягнень мають бути віднесені попередження, штраф, пеня, анулювання дозволу чи ліцензії, зупинення певного виду діяльності чи зупинення всієї діяльності юридичної особи на певний строк, примусовий поділ (реорганізація) юридичної особи. До числа додаткових слід віднести стягнення, які мають досить спеціалізований характер і виражену правовідновлюючу функцію: вилучення незаконно отриманої виручки, вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта, офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей, безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря. Конфіскація може розглядатись і як основне, і як додаткове стягнення.

Крім поділу на основні і додаткові, який має бути встановлений законом і критерієм якого є особливості порядку накладення, адміністративні стягнення можуть бути класифіковані і за таким критерієм як характер впливу. Уявляється, що будь-яке стягнення, що застосовується до юридичної особи, впливає або на її фінансовий, майновий стан, або безпосередньо на порядок, організацію її діяльності. Таким чином, адміністративні стягнення, що застосовуються до юридичних осіб, можна поділити на дві великі групи.

До першої групи відносяться стягнення, які впливають виключно (переважно) на фінансовий бік діяльності юридичної особи – фінансові стягнення. Характерною для них рисою є те, що їхній розмір завжди може бути визначений у грошовій формі. Сюди ми вносимо штраф, пеню, вилучення незаконно отриманої виручки, конфіскацію, а також спеціальні стягнення, близькі до конфіскації. Остання хоч і не визначається у рішенні компетентного органу у грошовій сумі, однак легко може бути оцінена і безперечно впливає на фінансовий (майновий) стан правопорушника. Можливість оцінки об'єкту конфіскації безпосередньо передбачена в деяких законах. Так, наприклад, стаття 149 Митного кодексу України встановлює, що у разі, коли неможливо конфіскувати предмети, що є безпосереднім об'єктом порушення митних правил, а також предмети із спеціально виготовленими тайниками, що використовувалися для прихованого переміщення цих предметів через митний кордон, з осіб, які вчинили порушення митних правил, стягується вартість зазначених предметів у порядку, встановленому законодавством України.

До другої групи відносяться стягнення, які спрямовані на обмеження, певні зміни в організації виробничої, підприємницької, соціально-політичної діяльності порушника, або в його структурі – стягнення організаційного характеру (нефінансові стягнення). Застосування деяких таких стягнень досить часто служить і заходом припинення правопорушення. До них слід віднести офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей, анулювання дозволу чи ліцензії, зупинення певного виду діяльності чи зупинення всієї діяльності юридичної особи на певний строк, припинення юридичної особи (примусовий поділ (реорганізацію) або ліквідацію.)

Окремо стоїть таке стягнення, як попередження. Воно не чинить на порушника ні фінансового (майнового), ні організаційного впливу. На наш погляд, моральний вплив на юридичну особу взагалі неможливий (однак слід зазначити, що свого часу науковці стверджували протилежне) [59]. За таких обставин попередження слід розглядати виключно як стягнення приюдиціонального характеру – передумову застосування більш суворих стягнень.

Фінансові стягнення займають провідне місце серед адміністративних стягнень, які застосовуються до юридичних осіб. Це цілком закономірно, адже, з числа юридичних осіб основним суб'єктом адміністративної відповідальності є підприємство, а мета існування підприємства – отримання прибутку. Таким чином, застосовуючи стягнення фінансового характеру, уповноважений орган може безпосередньо впливати на ступінь досягнення підприємством мети свого існування, робити його більш прибутковим або збитковим, рентабельним або нерентабельним, а паралельно з цим поповнювати державний, а іноді і свій власний бюджет, що відіграє далеко не останню роль. Так, до 30 липня 1999 на підставі положень Закону Україні "Про Державну податкову службу в Україні" органи державної податкової служби спрямовували на розвиток власної матеріально-технічної бази 30 % донарахованих і стягнутих за результатами документальних перевірок сум податків, інших платежів і зборів, фінансових санкцій [148]. Повністю позитивно оцінювати такий стан справ, звичайно, не правильно, оскільки згадана норма перетворювала додаткові перевірки з акцій, спрямованих на забезпечення втримання законності в діяльність по відшуканню причин для застосування штрафних санкцій до підприємств, установ та організацій з метою наповнення власного бюджету.

На перший погляд може здатися, що фінансові стягнення є універсальним інструментом, якого цілком достатньо, щоб забезпечити ефективність адміністративної відповідальності юридичних осіб. Однак у багатьох випадках цього виявляється замало. По-перше, стягнення організаційного характеру дають змогу безпосередньо впливати на діяльність юридичних осіб і забезпечити неможливість повторного скоєння правопорушення (спеціальна превенція), тоді як фінансові стягнення забезпечують лише опосередкований, економічний вплив на порушника обмежується . По-друге, розмір фінансових стягнень (йдеться про штраф і пеню) правовими нормами і в багатьох випадках не пов'язаний з вигодою, яку юридична особа отримала внаслідок скоєного правопорушення. Часто він вираховується в залежності від певних, встановлених державою величин (мінімальна заробітна плата або неоподаткований мінімум). Тому стягнення може мати цілком умовний характер, який абсолютно не відповідає реаліям економічного життя країни, що значною мірою знижує рівень ефективності адміністративної відповідальності юридичних осіб. А якщо нормами права і передбачено зв'язок між стягненням і прибутком отриманим в результаті правопорушення, або збитками, які ним були завдані, то механізм встановлення дійсного розміру швидкого прибутку, іншої вигоди, отриманої юридичною особою, не завжди визначений належним чином. По-третє, застосування організаційного стягнення, на відміну від фінансових, призводить до однозначного припинення правопорушення.

Підсумовуючи викладене, слід відзначити, що застосування стягнень фінансового характеру не завжди приводить до бажаного результату –попередження скоєння повторного правопорушення (припинення продовження скоєння правопорушення). Зумовлене це недостатнім рівнем їх ефективності, який може бути підвищений, на нашу думку, такими шляхами:

• виходячи з компенсаційної функції адміністративної відповідальності юридичних осіб, розміри основних видів фінансових стягнень (штрафу і пені) повинні встановлюватися в залежності від розміру збитків, заподіяних правопорушенням, за винятком тих випадків коли це об'єктивно неможливо (наприклад, скоєння проступку з формальним складом);

• при закріпленні фінансових стягнень у санкціях правових норм перевага повинна надаватися відносно визначеним санкціям, що дасть змогу уповноваженому органу у. кожному конкретному випадку підібрати адекватну міру відповідальності;

• у нормативному порядку слід встановити обставини, які компетентний орган має враховувати при визначенні розміру фінансового стягнення, а також чітко визначитися з питанням стосовно того, що уповноважений орган у разі виявлення правопорушення має право застосувати стягнення, чи зобов'язаний його застосувати. Організаційні стягнення, на відміну від фінансових, зводяться до певних примусових змін у діяльності, функціонуванні, структурі юридичної особи, аж до її припинення. Ці зміни покликані створити умови, за яких повторне скоєння порушником аналогічного адміністративного проступку стає для юридичної особи особливо втяжливим, а в ряді випадків обмежує чи унеможливлює продовження її діяльності. Вони повинні хоча б мінімально гарантувати, що порушення не буде повторене і не завдасть шкоди суспільству.

Слід також мати на увазі, що суб'єктами не всіх адміністративних проступків, скоєних юридичними особами, є підприємства, і не всі проступки мають корисні мотиви. У разі притягнення до адміністративної відповідальності за скоєння таких правопорушень перевага також надається організаційним стягненням. Так, наприклад, Законом України "Про об'єднання громадян" передбачено п'ять видів адміністративних стягнень, які можуть бути застосовані до політичних партій і громадських організацій: попередження, штраф, тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності, тимчасова заборона (зупинення) діяльності, примусовий розпуск (ліквідація). І політичні партії, і громадські організації є неприбутковими юридичними особами (організаціями), і як бачимо, законом передбачена можливість застосування до них лише одного фінансового стягнення і чотирьох організаційних.

Організаційні стягнення, як і стягнення фінансового характеру, часто ведуть до понесення порушником певних втрат, настання негативних наслідків. На відміну від стягнень фінансових, вони виявляються не в прямих фінансових (майнових) втратах, а в змінах у функціонуванні порушника, які покликані запобігти скоєнню повторного аналогічного правопорушення. Негативні матеріальні наслідки в результаті застосування організаційних стягнень теж Устають, але їх слід розглядати як факультативний результат. Так, наприклад, при анулюванні ліцензії для порушника настає три групи наслідків:

— втрата права займатись ліцензованим видом діяльності;

— втрата вигод, пов'язаних з видом діяльності, яка ліцензується;

— збитки, пов'язані з затратами на придбання ліцензії. Основним наслідком є, безсумнівно, зміна предмету діяльності юридичної особи, пов'язана з втратою ліцензії, інші ж наслідки, що проявляються в матеріальних втратах, лише підсилюють її ефект. Їм, як факультативним, притаманний ряд специфічних ознак. По-перше, матеріальні втрати майже завжди є непрямими, опосередкованим наслідком застосування організаційних стягнень.

Можлива ситуація, коли деякі з цих стягнень взагалі не принесуть порушникові матеріальних втрат. По-друге, при застосуванні організаційних стягнень розмір матеріальних втрат, які понесе правопорушник, не визначається у правозастосовному акті, більше того – його майже неможливо точно встановити. По-третє, оскільки організаційні стягнення не мають компенсаційного характеру, то викликані ними матеріальні втрати ніколи не ведуть до наповнення державного бюджету, чи якихось інших позитивних фінансових (майнових) наслідків для держави.

Щодо розгляду окремих видів адміністративних стягнень, які застосовуються до юридичних осіб, то його, на думку автора, доцільно розпочати, спираючись на запропоновану вище класифікацію, з групи фінансових стягнень, оскільки природа їх більш зрозуміла, а, крім того, вони дуже схожі між собою. Під фінансовим стягненням розуміється передбачене нормативним актом вилучення у порушника за рішенням компетентного органу певної суми коштів на користь держави.

Штраф – стягнення з порушника на користь держави грошової суми однозначно чи відносно визначеної нормативним актом.

Характерною ознакою, яка виділяє штраф поміж інших фінансових стягнень є те, що його розмір встановлюється у нормативному акті і гоєння порушення передбачає застосування штрафу відповідного, вже визначеного (абсолютно чи відносно) розміру. Як правило, в законодавстві розмір штрафу встановлюється в умовних розрахункових одиницях (відсотках, неоподаткованих мінімумах і т. ін.).

Пеня, на відміну від штрафу, який досить поширений в публічному праві, є категорією, характерною цивільному праву. У ст. 549 ЦК України [214] вона передбачена як один із видів забезпечення цивільних зобов'язань. Пеня виникає у разі несвоєчасного виконання стороною своїх договірних зобов'язань і зводиться до сплати боржником певної грошової суми на користь кредитора, що однак не звільняє боржника від виконання основного зобов'язання за винятком таких, рідко вживаних видів пені, як залікова і альтернативна). Невиконане зобов'язання, як правило, має певну грошову оцінку, з якою і пов'язаний розмір пені. У договорі чи відповідному нормативному акті має бути передбачений відсоток від ціни невиконаного зобов'язання, який застосовується при розрахунку пені, і який винна сторона повинна сплачувати до моменту належного виконання зобов'язання.

Останнім часом, в результаті значних змін в економічній системі держави пеня, як захід впливу, почала виходити за межі приватного права і знаходити собі місце у праві публічному. Так, вона стала одним із видів фінансових стягнень, які застосовуються в адміністративному порядку до юридичних осіб. Розширення сфери застосування пені не призвело до зміни її економічної природи, що дозволяє провести межу між штрафом і пенею, які застосовуються в адміністративному порядку. Розмір штрафу або його можливі межі чітко визначаються нормою права, а його застосування пов'язане лише з фактом скоєння проступку. Розмір же пені чітко не встановлюється законом, а залежить від строку, який пройшов з моменту скоєння правопорушення до моменту накладення стягнення (іншої, встановленої законом, обставини). Другою особливістю пені є те, що вона може бути застосована лише за проступок, який завдав певних фінансових збитків, або проявився в виконанні певних фінансових (майнових) зобов'язань (в більшості випадків мова йде про зобов'язання перед державою), скільки ціна цих збитків (зобов'язань) є базовою для розрахунку пені. Штрафи ж, особливо визначені, досить часто не потребують обов'язкового встановлення наявності таких наслідків проступку.

З наведеного видно, що пеня, як адміністративне стягнення, зберегла основні ознаки пені в цивільно-правовому розумінні – залежність розміру від терміну прострочки виконання і ціни довиконаних зобов'язань. Та при цьому адміністративно-правова пеня відрізняється від цивільно-правової тим, що встановлюється не за згодою сторін на договірних засадах, а нормативним актом в імперативному порядку. Тут вона забезпечує виконання не цивільно-правових угод, а податкових чи якихось інших зобов'язань, що виникають у юридичних осіб перед державою. Основне зобов'язання, невиконання якого й призвело до накладення адміністративного стягнення, також встановлюється в імперативному порядку і, як правило, носить грошовий характер. Крім того, на практиці цивільно-правова пеня дуже рідко сплачується добровільно, і значно частіше питання про її стягнення вирішується через суд, що потребує попереднього досудового врегулювання спору (претензії) і реально пеня забезпечує стягнення певної суми коштів, розрахованої не на момент вирішення спору, а на момент подачі претензії. Адміністративна пеня стягується за рішенням компетентного органу, не потребує попереднього врегулювання спору і дає змогу стягнути з порушника суму пені, розраховану на день винесення рішення про стягнення.

Відсоток, що застосовується при нарахуванні адміністративної пені, а також строки, за які пеня нараховується, в законодавстві встановлюються по різному. Так, наприклад, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» [165] визначає, що на суму невчасно сплаченого податку на прибуток нараховується пеня у розмірі 120 відсотків облікової ставки НБУ рік, а Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” передбачено, що за невчасно сплачену суму штрафу, накладеного Антимонопольним комітетом, нараховується пеня у розмірі 1,5 відсотки від несплаченої суми щоденно [164].

До фінансових стягнень можна віднести вилучення певної грошової суми. Воно не знайшло значного поширення в законодавстві і рідко зустрічається у практиці. Одним із його прикладів можна назвати передбачене ч. І ст. 14 Закону України «Про ціни і ціноутворення», де встановлено, що вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін та діючого порядку визначення вартості будівництва, що здійснюється із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів Державних підприємств, установ та організацій підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі обґрунтовано одержаної суми виручки.

Правова оцінка вилучення певної грошової суми є досить непростою. Воно має багато спільного з визначеним штрафом, але у «згаданому нами прикладі застосовується водночас зі штрафом. Тому вилучення у цьому випадку можна розглядати як додатковий вид стягнень, оскільки застосування двох основних адміністративних стягнень за одне правопорушення вступає у протиріччя із загальними принципами права. Водночас, якщо прийняти запропоновану нами точку зору, то однією санкцією поєднуються досить близькі за своєю природою стягнення, оскільки однаковий результат можна отримати, наклавши на порушника лише штраф, але у трикратному розмірі. Ми вважаємо, що існування такого адміністративного стягнення, як вилучення певної грошової суми, може бути виправдане лише за умов його поєднання зі стягненнями організаційного характеру. Тоді воно підкреслюватиме компенсаційний характер адміністративної "відповідальності юридичних осіб. Поєднання його (як додаткового стягнення) з іншими фінансовими стягненнями є небажаним, оскільки призводить лише до плутанини в термінології.

Адміністративну конфіскацію, що застосовується до юридичних осіб, на наш погляд, теж можна віднести до фінансових стягнень. За своєю правовою природою вона ні чим не відрізняється від адміністративної конфіскації, яка застосовується до фізичних осіб, оскільки передбачає безоплатне вилучення у правопорушника предметів, що безпосередньо пов'язані зі скоєнням проступку і перебувають у його власності. Конфіскація не має компенсаційного характеру. Її мета – зробити неможливим повторення правопорушення, або не дати порушникові отримати вигоду від скоюваного проступку, довести його до кінця. Так, наприклад, у відповідності до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» до порушника має бути застосований штраф від чотирьохсот сорока до тисячі чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскація засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів [140]. Як бачимо, у цьому випадку конфіскація розглядається як альтернатива штрафу, що підкреслює її вагомість (це пов'язано зі значною цінністю предметів, які можуть бути конфісковані).

Також схожим з конфіскацією додатковим стягненням є влучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта. Тут предмет, що підлягає вилученню, хоч і є власністю юридичної особи правопорушника, однак він створений нею з порушенням норм чинного законодавства, що захищають право інтелектуальної, промислової власності.

Організаційні стягнення не такі універсальні як фінансові і навіть при однаковій назві часто несуть на собі відбиток особливостей тієї сфери управління, в якій застосовуються. Організаційними ми називаємо ті стягнення, які тягнуть для юридичної особи негативні юридичні наслідки через певні небажані зміни в організації її діяльності, правовому статусі чи структурі.

Типовим організаційним стягненням є анулювання дозволів чи ліцензій. Воно безпосередньо впливає на організацію діяльності юридичної особи, обмежуючи предмет її діяльності і роблячи певні сфери господарювання для неї недоступними. Характерною ознакою анулювання є те, що накладення такого стягнення тісно переплітається з процедурою ліцензування (видачі дозволів). Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" установлює перелік видів діяльності, які потребують спеціального дозволу (ліцензії) [160]. Перелік державних органів, що здійснюють ліцензування і загальні правила ліцензування встановлений Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку органів ліцензування" [152]. У свою чергу, компетентні державні органи в правових актах деталізують процедуру ліцензування, а також безпосередньо її здійснюють. Процедура ця, у більшості випадків, зводиться до перевірки наявності у суб'єкта, підприємства, які хочуть отримати ліцензію матеріальних, технічних, кадрових, освітніх та інших передумов, що мають забезпечити їм можливість здійснення діяльності у певній галузі господарювання належним чином, не завдаючи шкоди правам людини, державі та суспільству. Тому ліцензуванню підлягають такі види діяльності, які з певних причин мають особливе, й специфічне значення для громадян (медична практика), або для держави (торгівля зброєю і спеціальними засобами, використання радіочастот).

Застосування такого стягнення веде до цілої низки негативних наслідків: втрати права займатись ліцензованим видом діяльності, втрати вигод, пов'язаних з цим видом діяльності, виникнення збитків, пов'язаних з затратами на придбання ліцензії. Для того, щоб відновити вид діяльності, який підлягає ліцензуванню, правопорушнику необхідно довести свою здатність ним займатися, отримати новий дозвіл (ліцензію) у встановленому порядку, і оплатити її належним чином.

Іншим видом організаційних стягнень є зупинення певного виду діяльності. Воно схоже з анулюванням дозволу (ліцензії), адже його головним наслідком є також обмеження предмету діяльності юридичної особи але в нормативних актах їх розглядають як самостійні види стягнень. Анулювання ліцензії (дозволу займатись певним видом діяльності) передбачає по-перше, встановлене нормативним актом обмеження такої діяльності, спеціальний порядок отримання дозволу на її здійснення, по-друге, наявність ліцензії у порушника, і по-третє, анулювання ліцензії – це безумовна заборона займатись ліцензованим видом діяльності. Зупинення ж певного виду діяльності застосовується у тих випадках, коли така Діяльність не, ліцензується взагалі (в окремих випадках. коли ліцензія охоплює кілька видів діяльності, а зупинення застосовується тільки щодо одного з них). Крім того, зупинення певного виду діяльності не є безумовною забороною, а встановлюється на певний строк, межі якого визначені законом, або до відпадання обставин, що викликали його застосування. Після закінчення строку, або після відпадання обставин, які викликали зупинення діяльності, правопорушник знову набуває право займатись згаданою діяльністю. Спеціальна процедура повторного отримання дозволу відсутня. Потрібно відзначити, що коли рулювання ліцензії веде до заборони для всієї юридичної особи займатись ліцензованим видом діяльності, то зупинення певного виду діяльності може стосуватись як юридичної особи в цілому, що передбачено нормами законів, так і конкретної, чітко визначеної ділянки робіт, причому аналогічні роботи тією ж юридичною особою в інших місцях можуть продовжуватись.

Так, наприклад, ст. 31 Закону України "Про об'єднання громадян" встановлено таке: "З метою припинення незаконної діяльності об'єднання громадян за поданням легалізуючого органу або прокурора суд може тимчасово заборонити окремі види діяльності або тимчасово заборонити діяльність об'єднання громадян на строк до трьох місяців” [163].

Тимчасова заборона окремих видів діяльності об'єднання громадян може здійснюватися шляхом встановлення заборони на проведення масових заходів (зборів, мітингів, демонстрацій тощо), здійснення видавничої діяльності, проведення банківських операцій, операцій з матеріальними цінностями тощо.

За поданням органу, який звертався до суду щодо тимчасової заборони окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян, суд може продовжити цей термін. При цьому загальний термін тимчасової заборони не повинен перевищувати шість місяців.

При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони, за клопотанням об'єднання громадян його діяльність може бути відновлена судом у повному обсязі". Тут застосування стягнення веде до припинення певного виду діяльності для юридичної особи в цілому. А ст. 2 Закону України «Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за порушення у сфері містобудування» передбачає, що компетентні органи мають право зупиняти будівельні роботи, які не відповідають вимогам державних стандартів, норм і правил, затверджених проектним рішенням, або місцевим правилам забудови населених пунктів, здійснюються без дозволу на їх виконання, а так само виробництво і застосування у будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, виготовлених з порушенням державних стандартів [143]. Як видно зі змісту норми зупинення будівельних робіт, що не відповідають вимогам державних стандартів, на конкретній будові не веде до заборони юридичній особі займатись будівництвом взагалі.

В окремих нормативних актах, наприклад, у Законі України „Про цінні папери і фондову біржу", як окремий вид адміністративного стягнення називають тимчасове зупинення діяльності всієї юридичної особи [173]. Єдина відмінність цього стягнення від попереднього полягає в тому, що воно передбачає заборону на певний строк займатись не конкретним видом діяльності, а будь-якою діяльністю взагалі. З нашої точки зору розмежовувати ці види стягнень недоцільно, оскільки вони здійснюють однаковий вплив на порушника, а відрізняються обсягом впливу. Це можна підтвердити і тим, що, наприклад, у вже процитованій нормі закону України "Про об'єднання громадян" – обидва стягнення наведені в одній статті закону і процедура їх застосування аналогічна.

До організаційних стягнень слід віднести і такий специфічний правовідновлюючий захід як спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей. Стаття 26 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" визначає, що у разі встановлення факту дискредитації господарюючого суб'єкта (підприємця) Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням [155]. Схожою є санкція передбачена ст. 28 Закону України “Про рекламу” – публічне спростування недобросовісної та неправомірної порівняльної реклами [169].

Таким чином, ці стягнення спрямовані на відновлення іміджу господарюючого суб'єкта, який був порушений незаконними діями його конкурента, причому таке відновлення іміджу проводиться саме за рахунок правопорушника.

До організаційних стягнень, які застосовуються до підприємств, установ та організацій можна віднести припинення юридичної особи. Воно застосовується у тих виключних випадках, коли протиправні діяння юридичної особи пов'язані з її спеціальним статусом, або ж тоді, коли протиправні дії юридичної особи мають настільки небезпечний для суспільства характер, що попередити їх негативні наслідки на майбутнє можна лише припинивши існування правопорушника. Це призведе до втрати порушником статусу юридичної особи і можливості брати участь у правовідносинах.

Припинення юридичної особи може бути здійснене шляхом примусової реорганізації (поділу), або шляхом її ліквідації.

У відповідності до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" у випадках, коли суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення дають право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних творень.

Як приклад повної ліквідації юридичної особи можна навести норму ч. 3 ст. 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", де передбачено, що у разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень названого Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено за рішенням суду [170].

Огляд адміністративних стягнень, застосування яких до юридичних осіб передбачено чинним законодавством України дає можливість стверджувати, що однозначне визначення більшості з них відсутнє і чіткої системи вони не складають. Стягнення з однаковими назвами можуть відрізнятись одне від одного, а стягнення з різними назвами можуть мати однаковий характер. Це призводить до плутанини і значною мірою знижує ефективність адміністративної відповідальності як виду державного примусу.

Ми погоджуємося з думкою Е.В. Овчарової відносно того, що адміністративна відповідальність організацій може мати чи має конкретні особливості в залежності від того, за порушення яких галузей законодавства чи в яких сферах діяльності вона встановлена, що не завжди всі особливості виправдані. Вони можуть бути продуктом власного розсуду, широкі можливості для застосування якого відкриває відсутність загальних правових основ і принципів адміністративної відповідальності колективних утворень [119, с. 17]. Це, передусім, стосується адміністративних стягнень, які застосовуються до юридичних осіб. На наш погляд, законодавство яке стосується цього питання, має бути піддано серйозній ревізії, результатом якої має стати створення єдиного нормативного акту, який визначав би адміністративні стягнення, що можуть бути застосовані до юридичних осіб, встановлював загальні правові основи і принципи їх застосування.

Крім того, в контексті викладеного, на нашу думку, важливо звернути увагу на Проект кодексу про адміністративні проступки, який у ст. 23 встановлює перелік адміністративних санкцій: попередження; штраф; конфіскація товарів, сировини, засобів виробництва та інших предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім предметом адміністративного проступку, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного проступку; позбавлення спеціального права, наданого фізичній особі (права керування транспортними засобами, права полювання тощо); позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; виправні роботи; громадські роботи; адміністративний арешт; видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України; анулювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності; анулювання сертифіката (свідоцтва); тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності об’єднання громадян; тимчасова заборона всієї діяльності об’єднання громадян; заборона політичної партії; примусовий розпуск (ліквідація) об’єднання громадян. Це виглядає досить вдалою спробою ввести до нового Кодексу ті адміністративні санкції, що зараз закріплюються у різних окремих від Кодексу законодавчих актах. Але можна зазначити, що деякі з наведених у Проекті санкцій повторюють одна одну, наприклад, на наш погляд, не має потреби виділяти як окремі тимчасову заборону (зупинення) окремих видів діяльності об’єднання громадян та тимчасову заборону всієї діяльності об’єднання громадян, або заборону політичної партії та примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян.

Викладене надає можливість зробити такі висновки. По-перше, всі стягнення, які застосовуються до юридичних осіб доцільно об'єднати в єдиному нормативному акті, подавши їх у системі. Можливо, зручніше за все буде об`єднати ці норми в одному розділі нового адміністративного кодексу. По-друге, крім розглянутих дванадцяти видів стягнень, що застосовуються до юридичних осіб, ряд авторів визнає такими й інші (наприклад скасування державної реєстрації, в порядку ст. 8 Закону України «Про підприємництво») [70, с. 10]. Однак, на нашу думку, для нормального функціонування підінституту адміністративної відповідальності юридичних осіб цілком достатньо семи видів стягнень, до числа яких слід віднести попередження, штраф, конфіскацію, безоплатне вилучення незаконно добутих продуктів моря, зупинення діяльності юридичної особи (певного виду діяльності), анулювання дозволу (ліцензії), припинення юридичної особи. Перелік цих стягнень має бути визнаний вичерпним. По-третє, кожному конкретному адміністративному стягненню слід дати чітке, однозначне визначення та встановити конкретний механізм застосування. По-четверте, має бути опрацьована проблема приюдиції при притягненні юридичних осіб до адміністративної відповідальності, встановлені терміни, протягом яких адміністративне стягнення може розглядатись як приюдиційний факт. Це дозволить об'єднати та уніфікувати адміністративні стягнення, що застосовуються до юридичних осіб, створити чітку їх систему та однотипний механізм застосування що значно підвищить ефективність адміністративної відповідальності в цілому. З іншого боку, чітке визначення загальних засад і принципів застосування адміністративних стягнень служитиме гарантом прав та інтересів юридичних осіб, по відношенню до яких ці стягнення застосовуються.

Висновки до третього розділу

Підсумовуючи дослідження проваджень по справах про порушення законодавства про рекламу, можна зробити такі висновки.

1. Єдиним лідируючим суб’єктом провадження у справах про адміністративні проступки є Державний комітет України у справах захисту прав споживачів. Враховуючи особливості правового статусу Антимонопольного комітету України як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, який здійснює державне управління і контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері економічної конкуренції, вважаємо за необхідне наділити його юрисдикційними повноваженнями щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу.

2. Закріплення адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу у підзаконних актах не відповідає основним принципам законодавства. Вважаємо за доцільне ввести до Проекту кодексу про адміністративні проступки окремого розділу „Адміністративні проступки в сфері рекламної діяльності”, який і повинен закріпити всю систему адміністративних стягнень, що застосовуються до порушників законодавства про рекламу.

3. В цілому провадження у справах про адміністративні проступки у сфері рекламної діяльності можна визначити, як нормативно-врегульований комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій повноважних суб`єктів по застосуванню адміністративної відповідальності за допущене чи передбачуване порушення вимог законодавства про рекламу.

4. Донині адміністративне законодавство однозначно не визнає юридичну особу як суб’єкта адміністративної відповідальності, хоча і містить низку санкцій, що застосовуються саме до юридичних осіб. Вважаємо за необхідне зведення мір адміністративної відповідальності, що можуть застосовуватися до юридичних осіб, в єдину систему. Так, для нормального функціонування інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб цілком достатньо семи видів стягнень, до числа яких слід віднести попередження, штраф, конфіскацію, зупинення діяльності юридичної особи (певного виду діяльності), анулювання дозволу (ліцензії), припинення юридичної особи. Перелік цих стягнень має бути визнаний вичерпним.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення ряду наукових праць в різних галузях знань, автором сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення правових засад та практики притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності. Основні з них такі:

1. Адміністративна відповідальність є дуже важливим чинником державного управління, вона торкається всіх без виключення сфер суспільних відносин, майже всіх суб’єктів права, водночас на сьогодні існує багато невирішених питань щодо інституту адміністративної відповідальності. Вважаємо за необхідне проведення кодифікації норм адміністративного права щодо адміністративної відповідальності, що дасть можливість уникнути низки суперечок чинного законодавства щодо адміністративної відповідальності. Крім того, вкрай необхідне законодавче врегулювання інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб, яке могло б знайти своє закріплення саме в кодифікованому правовому акті щодо регулювання інституту адміністративної відповідальності в цілому.

2. Підсумовуючи різні точки зору щодо визначення адміністративної відповідальності, пропонуємо наступну дефініцію цього поняття: адміністративна відповідальність – це обтяжливі наслідки (адміністративні стягнення майнового, морального, особистісного чи іншого характеру), що застосовуються до осіб‚ які вчинили адміністративні проступки, уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права, з метою їхнього покарання і попередження.

3. Підстави адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері рекламної діяльності чітко визначені в чинному Законі України „Про рекламу”. Однак вважаємо, що існуючому викладенню складів правопорушень у зазначеному Законі бракує законотворчої техніки. Всі підстави викладені лише в одній статті та відірвані від відповідних санкцій, які мають застосовуватися при вчиненні відповідних протиправних дій. Більш вдалим було б викладення підстав відповідальності в класичному вигляді, коли кожній диспозиції відповідає певна санкція, і це дійсно дозволить уникнути можливих суперечок.

4. Особливість адміністративної відповідальності юридичних осіб пов'язана з особливостями їхньої правової природи як учасника адміністративних правовідносин. Насамперед, це стосується питання визнання юридичної особи суб’єктом адміністративного проступку на законодавчому рівні, а саме – у КпАП. Вона повністю відображується у адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу. Тому пропонується у новому КпАП виділити в окремий розділ положення щодо відповідальності за порушення законодавства про рекламу та рекламну діяльність та назвати його «Відповідальність за порушення законодавства про рекламу». До цього розділу доцільно включити такі статті: «Порушення законодавства про рекламу», «Види відповідальності за порушення законодавства про рекламу та засоби припинення порушень законодавства про рекламу», «Штрафи», «Відшкодування збитків», «Публічне спростування недобросовісної реклами», «Публікація відомостей, що коригують рекламу». Також в цьому розділі необхідно чітко розрізнити міри адміністративної та матеріальної відповідальності, а також засоби припинення.

5. Аналіз складів порушень законодавства про рекламу дає підстави стверджувати, що суб’єктом відповідальності за проступки у сфері рекламної діяльності у переважній більшості є юридична особа: замовник (рекламодавець), виробник, розповсюджувач.

6. Важливим залишається питання щодо визначення суб’єктивної сторони адміністративних проступків, скоєних юридичною особою. Пропонується визнати вину як суб'єктивне відношення до проступку фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи-порушника, або перебувають з нею в іншому правовому зв'язку. Вина має визначатися за переважаючою волею, під якою перш за все слід розуміти волю адміністрації (керівництва) юридичної особи, а саме її вповноважених посадових осіб, а також інших осіб, які мають право давати вказівки у межах юридичної особи та її структурних підрозділів.

7. Особливістю об’єктивної сторони проступків у сфері рекламної діяльності є те, що вони проявляються тільки через неправомірні дії, які можуть скоюватися при: а) замовлені реклами; б) виготовленні реклами; в) розміщені реклами (зовнішньої, внутрішньої реклами, реклами на транспорті, теле-, радіо-, відео реклами, поштової реклами, реклами на сувенірах, на спецодягу та ін.). Важливою рисою об’єктивної сторони проступків у сфері рекламної діяльності є те, що всі склади цих проступків є формальними, тобто не потребують настання негативних наслідків.

8. Одним із найбільш поширених порушень законодавства про рекламу є недобросовісна реклама. Відсутність визначення поняття “недобросовісна реклама” в Законі “Про рекламу” дає підстави запропонувати авторське визначення: недобросовісна реклама – це реклама, яка за контекстом вводить в оману, є напівправдивою або приховує якісь важливі для споживачів факти, дозволяє двозначне тлумачення інформації, яка міститься в ній, і при цьому одне з таких тлумачень є помилковим, містить заяви суб'єктивного характеру, що, однак, створюють враження констатації фактів або належать до матеріальних предметів, якщо в рекламі подано макет, який неточно представляє рекламовану продукцію, містить такі обіцянки, які не можуть бути виконані, містить подання не всіх важливих характеристик продукції, а лише деяких із них (неповний опис), містить порівняння, що вводять в оману, у тому числі безглузді порівняння, які неможливо перевірити, містить помилкове підтвердження характеристик продукції, заявлене особами, які не є реальними споживачами продукції;

9. В ході дисертаційного дослідження об’єктом адміністративного проступку у сфері рекламної діяльності визначені суспільні відносини, що виникають при замовленні, виготовленні, розміщенні та споживанні реклами і регулюються чинним законодавством. Суттєве значення для характеристики складів проступків у сфері рекламної діяльності має предмет, яким є реклама і рекламна діяльність. Визнається, що поняття реклами і рекламної діяльності в Законі “Про рекламу” є неповним і неконкретним і пропонується авторське визначення цих понять: реклама – це одно- або різнонацілене, особове або безособове, оплачене чітко певною особою, представлене у будь-якій формі повідомлення, метою якого є схилення рекламної аудиторії до певних дій, або формування у рекламної аудиторії певної думки про предмет реклами; рекламна діяльність – це діяльність юридичних і фізичних осіб, спрямована на створення, розміщення, поширення і просування реклами. Необхідно також на законодавчому рівні треба визначити основні види реклами і чітко їх розмежувати. Пропонується така класифікація: 1) за галузевою спрямованістю: а) комерційна; б) соціальна; в) політична; 2) за концентрованістю: а) масова; б) вибірна; 3) за територією охоплення: а) локальна; б) регіональна; в) загальнонаціональна; г) міжнародна; д) глобальна; 4) за засобами подачі: а) друкована (поліграфічна); б) газетно-журнальна; в) радіо- і телереклама; г) зовнішня реклама; д) реклама на транспорті; е) пряме поштове розсилання; ж) електронна реклама.

10. Провадження у справах про адміністративні проступки у сфері рекламної діяльності можна визначити як нормативно-врегульовану сукупність взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій повноважних суб`єктів щодо притягнення до адміністративної відповідальності. Єдиним лідируючим суб’єктом провадження у справах про адміністративні проступки є Державний комітет України у справах захисту прав споживачів. Враховуючи особливості правового статусу Антимонопольного комітету України як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, який здійснює державне управління і контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері економічної конкуренції, вважаємо за необхідне наділити його юрисдикційними повноваженнями щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авер`янов В. Б. Адміністративне право України: доктринальний аспект реформування // Право України. – 1998. – № 8. – С. 46-58.

2. Авер`янов В. Б. Методологічні засади реформування українського адміністративного права // Правова держава. – 2001. – № 12. – С. 68-72

3. Авер`янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: необхідність переосмислення теоретичних постулатів // Актуальні проблеми держави та права. – 2003. – № 19. – С. 8-13.

4. Авер'янов В.Б., Лук'янець Д.М., Хорощак Н.В. Актуальні питання правового регулювання адміністративної відповідальності // Часопис Київського університету права. – 2003. – № 1. – С. 19-20.

5. Авер`янов О. В. Актуальні питання правового регулювання адміністративної відповідальності // Часопис Київського університету права. – 2003. – № 1. – С. 19-23.

6. Административная ответственность в СССР / Под. ред. В.Н. Манохина и Ю.С. Адушкина. – Саратов: Изд-во Сарат. ун–та, 1988. – 168 с.

7. Административное право/ Под ред. Ю.М Козлова. – М.: Юрид. лит., 1968. – 236 с.

8. Административное право: Учебник / Бельский К.С., Козлов Ю.М., Карлибаба Г.Н. и др. / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристь, 1999. – 386 с.

9. Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 1999. – 345 с.

10. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. – О.: Юрид. література, 2003. – 896 с.

11. Адміністративне право України: Підручник для юридичних вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін. / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 189 с.

12. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 119 с.

13. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2 т. Свердловск,1972. Т.1. – Основные вопросы общей теории социалистического права.– 371 с.

14. Анджієвський В.С., Тимченко І.А. Нове законодавство про адміністративні правопорушення. – К.: Політвидав України, 1987. – 110 с.

15. Андрощук Г. Реклама тютюнових виробів: «за» і «проти» // Закон і бізнес. – 1995. – 1 лют.

16. Антимов Б.С. Значение вины потерпевшего при гражданском правонарушении. – М.: Гос. Из-во юридической литературы, 1950. – 242 с.

17. Антимонопольний комітет України. –Річний звіт. – К. 2001. – 40 с.

18. Антонова В.П. Четвертые Лазаревские чтения к 70-летию Бориса Михайловича Лазарева // Государство и право. – 2000. – № 10 – С.13-42.

19. Архівні матеріали господарського суду Одеської області.

20. Баймуратов М. А. Международное право. Х.: Одисей. – 2000. – 736 с.

21. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закл. – К.: Літера ЛТД, – 2002. – 214 с.

22. Батра Р., Майерс Дж., Аакер Д. Рекламний менеджмент. – М., СПб, К.: 179 Издат. Дом «Вильяме», 1999. – 276 с.

23. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР. –Свердловск: Урал. ун-т‚ 1989. – 204 с.

24. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. Часть общая. – М.: БЕК, 1997. – 296 с.

25. Бахрах Д.Н., Ренов З.Н. Производство по делам об административных правонарушениях: Пособие для слушателей народных университетов. – М.: Знание‚ 1989 – 96 с.

26. Бекетов О.Й. Актуальные проблеми административного права России // Государство и право. – 1999. – № 5. – С. 83-87.

27. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України: Конспект лекцій. – Харків: Націон. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого, 1996. – 124 с.

28. Біла Л.Р. Адміністративна відповідальність за порушення антимонопольного законодавства України. Дис. … канд. юрид. наук. – О., 1995. – 165 с.

29. Била Л.Р. Административно-правовой статус Антимонопольного комитета Украины и его территориальных отделений / Сб. науч. труд. «Государственное строительство и правовые проблемы управления». – О., – 1995. – № 2. – С. 102-105.

30. Біла Л.Р. Особливості адміністративної відповідальності за порушення антимонопольного законодавства/ Зб. тез і доповідей наук.-практ. конф. – О., 1996. – С. 78-81

31. Біла Л.Р. Провадження у справах про порушення антимонопольного законодавства /Зб. наук. праць „Актуальні проблеми держави і права”. Вип. 2. – О., 1995. – С.113-115.

32. Бровченко Л. Чи варто з водою виливати дитя // Голос України. – 1996. – 27 квіт.

33. Бюджетний кодекс України: Закон України від 21.06.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38 – Ст. 189.

34. Бюхер К. Виникнення народного господарства. – Спб: Типографське товариство «Суспільна користь», 1912. – 58 с.

35. Васильева Г.В., Студеникина М.С. Законодательство об административных правонарушениях (словарь – справочник для слушателей народных университетов). – М.: Знание‚ 1986. – 128 с.

36. Ватрич Р. Працюємо над законами, які очікує наше суспільство // Голос України. – 1996. – 2 серп.

37. Ваулина О. Закон о рекламе: вьпьем и закурим? // Зеркало недели. – 1996. – 16– 22 мар.

38. Вебер М. Вибрані труди. М.: Прогрес, 1990. – 804 с.

39. Волкова В. В. Дизайн реклами: Навч. посібник. – М.: «Книжковий будинок «Університет», 1999. – 98 с.

40. Ґалаґан И.А. Административная ответственность в СССР: Процессуальное регулирование. – Воронеж: Изд-во Воронежск. ун-та‚ 1976. – 198 с.

41. Ґалаґан И.А. Теоретические проблеммы административной ответственности по советскому праву: Автореф. дис. д-ра. юрид. наук. – К. 1971. – С. 10.

42. Гасаненко Н. А. Моніторинг реклами в СМИ України – тенденції і динаміка // Маркетинг і реклама. – 1999. — № 2. – С. 17-19.

43. Гермогенова Л. Ю. Ефективна реклама в Росії. Практика і рекомендації. – М.: «Руспартнер Лтд», 1994. – С. 69-70.

44. Голосниченко І. П. Проблеми адміністративного процесу на сучасному етапі розвитку Української держави // Актуальні проблеми держави та права. – 2003. – № 19. – С. 26-32.

45. Голосніченко І. П. Адміністративна відповідальність: проблеми законотворчості та кодифікації // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць / Науковий керівник С.В. Ківалов. – 2002. – № 13. – С. 340.

46. Голосніченко І. П. Адміністративний процес К.: ГАН. – 2003. – 256 с.

47. Голосніченко І. П. Значення адміністративного права в умовах демократичних перетворень суспільства // Право України. – 1998. – № 11. – С. 21-28.

48. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). – К.: Міжрегіональна Академія управління персоналом, 1998. – 48 с.

49. Гольман И. А. Рекламне планування. Рекламні технології. Організація рекламної діяльності. – М.: Видавництво «Гелла-принт», 1996. –335 с.

50. Горова О. «Іоланта» вказує орієнтири // Голос України. – 1995. – 10 серп.

51. Гражданское право Украины: Учебник. Часть 1 / Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. / Под ред. А.А. Пушкина и В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – 422 c.

52. Гражданское право Украины: Учебник. Часть 1 / Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. / Под ред. А.А. Пушкина и В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – 422 c.

53. Гражданское право: определения, понятия, законодательство: Учебно-практический справочник / Под ред. Е.О. Харитонова. – Харьков: 000 «Одиссей», 1999. – 114 c.

54. Гражданское право: Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. Ч. 1. – М.: ТЕИС, 1996. – 498 c.

55. Гусак М.Б., Боровик С.С. Види відповідальності юридичних осіб. Адміністративна відповідальність // Вісник Вищого Арбітражного суду України. – 1999. – № 4. – С. 165.

56. Дворецький И. Х. Латино-російський словник: 4–е вид., стер. – М.: Російський мова, 1996. – 852 c.

57. Дейян А. Реклама. — М.: Прогресс, 1993. – 169 c.

58. Делл Д., Линда Т. Учебник по рекламе / Пер. с польск. – Мн.: ИООО «Современное Слово», 1997. – 246 c.

59. Димченко В.И. Административная ответственность организаций: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Пермь, 1982. – С. 18.

60. Директива ЄС про узгодження законів, правил та адміністративних положень в державах-членах ЄС відносно здійснення телевізійної діяльності 89/552/ЕЕС від 3.10.1989 р. // http://www.pravo-law.kiev.ua/document/kodeks/00007949CВ2F2000.html

61. Директива Ради ЄС про рекламування медичних препаратів для людей 92/28/ЕЕС від 31.03.1992 р. // http://www.pravo-law.kiev.ua/document/kodeks/00028949АВ2F4600.html

62. Додин Е. В. Административная ответственность в свете Конституции Украины // Юридический вестник. – 1997. – № 3. – С. 70-74

63. Додин Е. В. Исполнение постановлений о наложении административных взысканий О.: Юридическая литература. – 1999. – 120 с.

64. Додин Е. В. Место и роль норм административного права в регулировании общественных отношений в Украине // Актуальні проблеми держави та права. – 2003. – № 19. – С. 17-26

65. Додин Е.В. Доказывание в административно-юрисдикционной деятельности органов внутренних дел: Учеб. пособие – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1985 – 100 с.

66. Дэйян А. Реклама: Пер. с фр. – М.: «Прогресс-Универс», 1993. – 98 с.

67. Енциклопедичний словник. Т. XXVI-a. – Спб.: Тип. АТ «Видавнича справа», бывш. «Брокгауз і Ефрон», 1899. – 528 с.

68. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник /А.М. Колодій, В.В. Копейчиков, С.Л. Лисенков та ін. / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2001, – 227 с.

69. Звіт Одеського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України за 2001 р. – Одеса, 2002. – 39 с.

70. Зуб Й. О правовой природе финансовых санкций // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. – № 3. – С. 10.

71. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат., 1961. – 484 с.

72. Искусство рекламы: теория и практика современной рекламы. — Казань: изд-во Казан. ун– та, 1992. – Вып. 2. – 414 с.

73. Інформація про стан дотримання вимог Закону України «Про рекламу» суб'ектами рекламної діяльності в Одеській області (1999 р.).

74. Касьяненко Р. Массовое обрезание … троллов // Бизнес. – 1999. – № 8. – С. 35.

75. Касьяненко Р. Юморина по-киевски // Бизнес. – 1999. – № 13. – С. 35.

76. Кивалов С. В. Средства осуществления таможенной политики Украины. О.: Астропринт. – 1995. – 184 с.

77. Ківалов С. В. Біла Л. Р. Державна служба в Україні: Підручник. – О.: Юрид. література, 2003. – 368 с.

78. Ківалов С. В. Митне право України: національне та міжнародне // Митна справа. – 2000. – №4. – С. 13-19

79. Ківалов С. В. Основні напрямки реформування адміністративного права // Актуальні проблеми держави та права. – 2003. – №19. – С. 3-8

80. Клюшниченко А.П. Производство по делам о мелком хулиганстве (из опыта работы милиции Украинской ССР). – К.: Ред-изд. отд. МВД УССР, 1970. – 62 с.

81. Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. — К.: Вища школа‚ 1979 – 230 с.

82. Коваль Л.В. Адміністративне право України: Курс лекцій для студентів юридичних вузів та факультетів. – 3-е вид. – К.: Вентурі, 1998. – 206 с.

83. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 12.07.1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.

84. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 12.07.1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.

85. Кодекс України про адміністративні проступки (проект) – К.,- 2004. – 120 с.

86. Коломиец В. Можливості соціології чи реклами краща реклама соціології // Рекламний світ. – 1996. – № 11– 12. – С. 31.

87. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер. – 2003. – 280 с.

88. Комментарий к Основам законодательства Союза ССР и союзных республик об административных правонарушениях / Под. ред. Б.М. Лазарева. – М.: Юрид. лит., 1983. – 168 с.

89. Концепція реформи адміністративного права України (проект). – К, 1999. – 52 с.

90. Корнілов Л., Фильчикова Н. Від глашатая до неону. – М.: Знання, – 1978. – 38 с.

91. Костенко Н. В. Цінності і символи в масовій комунікації. К.: Наукова думка, — 1993. – 218 с.

92. Косюта М. В. Інтереси громадян і держави як предмет прокурорсько судового представництва // Юридичний вісник. – 2001. – № 2. – С. 144-148.

93. Косюта М. В. Роль прокуратури у забезпеченні законності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення // Актуальні проблеми держави та права. – 2001. – №12. – С. 86-91.

94. Коцепція адміністративной реформи в Україні. – К, 1998. – 46 с.

95. Кравчук В. Про правоздатність юридичних осіб: окремі питання // Право України. – 1999. – № 11 – С. 16-17.

96. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон України від 28.12.1960 р. // Відомості верховної ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст.15.

97. Кудрявцев В.Н. Закон, поступок, ответственность. – М.: Наука, 1986. – 286 с.

98. Лазарев Б.М. Административные правонарушения и ответственность за их совершение // Сов. государство и право. – 1985. – № 8. – С. 30-40.

99. Лазарев Б.М., Салищева М.С., Студеникина М.С. Вопросы кодификации законодательства об административной ответственности // Советское государство и право. – 1967. – № 1. – С. 12-18.

100. Лазарев В.В., Попов Л.П. Новое законодательство об административных правонарушениях и его применение. // Сов. государство и право. – 1986, – № 3. – С. 51-59.

101. Лауристин М. І, Комунікація. Енциклопедичний соціологічний словник / Під загальною редакцією Г. В. Осипова, М.: РАНЕЙ ИСПИ, 1995, – 288 с.

102. Лейст О.Е. Санкция и ответственность по советскому праву. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – 142 с.

103. Лисиця Н. М. Реклама в сучасному суспільстві. – Х.: Основа, 1999. – 54 с.

104. Лук’янець Д. М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвітку: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 136 с.

105. Лук'янець Д. Про вину юридичних осіб у сфері адміністративної відповідальності // Право України. – 1999. – № 11. – С. 118-119.

106. Лук'янець Д.М. Підстави адміністративної відповідальності об'єктів підприємницької діяльності: Автореф дис. … канд. юрид. наук – К., 2000. – 20 с.

107. Лунев А.Е. Административная ответственность за правонарушения. — М.: Госюриздат, 1961. – 187 с.

108. Малеин Н.С. Имущественная ответственность в хозяйственніх отношениях. – М., 1968. – 164 с.

109. Малеин Н.С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. – М.: Юрид. лит., 1985. – 132 с.

110. Марко Порцій Катон. Про землеробство // Хрестоматія по історії Древнього Риму: Навч. посібник / За ред. В. И. Кузищина. – М.: Вища школа, 1987. – С. 465.

111. Мартьянов И.В. Административная ответственность по советскому законодательству. – Киев: Виша школа, 1985. – 256 с.

112. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М., 1970. – 246 с.

113. Матвеев Г.К. Психологический аспект вины советских юридических лиц // Советское государство и право. – 1978. – № 8. – С. 43.

114. Митний кодекс України: Закон України від 14.05.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 16. – С. 203.

115. Мокшанцев Р. И. Психологія реклами: Навч. посібник / Науч. ред. М. В. Удальцова. – М.: ИНФРА-М, Новосибірськ: Сибірська угода, 2000. – 184 с.

116. Музыкант В. Л. Теория и практика современной рекламы. Часть 1. – М.: Евразийский регион, 1998. – 252 с.

117. Новоселов В.Й. Административная ответственность юридических лиц // Советская юстиция. – 1981. – № 23. – С. 10.

118. О рекламе: Федеральний Закон Российской Федерации от 18.07.1995 г. № 108-ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1995. – № 30. – Ст. 2864.

119. Овчарова Е.В. Материально-правовые проблемы административной ответственности юридических лиц // Государство и право, – 1998. – № 7. – С. 17.

120. Ойгензихт В.А. Мораль й право. – Душанбе: Дошши, 1987. – 121 с.

121. Орзих М. Ф. Юридическая деонтология. О.: БАХВА. – 1996. – 131 с.

122. Орзих М.Ф. Личность и право. – М.: Юрид. лит., 1975. – 49 с.

123. Орзіх М. П. Конституційні засади реорганізації державного устрою України в умовах адміністративної реформи // Актуальні проблеми держави та права. – 2001. – №12. – С. 9-13.

124. Остапенко О.І. Адміністративна деліктологія: соціально-правовий феномен і проблеми розвитку. — Львів, Львів. ін–т внутріш. справ при Українській академії внутрішніх справ, 1995. – 240 с.

125. Парсонс Т. Загальний огляд. Американська соціологія: Перспективи, Проблеми. Методи. – М.: Прогрес, 1972. – 364 с.

126. Пастушенко Е.Н. Цели и функции административной ответственности // Изд – во вузов. Правоведение. – 1987. – № 3. – С. 36 – 41.

127. Пасько С. Реклама як рушш регресу // Голос України. – 1996. – 27 квіт.

128. Петров И.Н. Ответственность хозорганов за нарушения обязательств. – М.: Юрид. лит., 1974. – 116 с.

129. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України: Навчальний посібник. – К.: МАУП 1995. – 196 с.

130. Плахотный А.Ф. Свобода и ответственность. — Харьков: Изд-во Харьков. ун-та, 1972. – 145 с.

131. Положення про Державний комітет України у справах захисту прав споживачів: Затверджене Указом Президенту України від 16 жовтня 1996 року № 950/96 // Урядовий кур’єр. – 1997. – 12 груд.

132. Положення про порядок накладення на господарюючих суб’єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг‚ в тому числі громадян-підприємців, стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів: Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1994 р. // Збірник Постанов Уряду України. – 1994. – № 8. – С. 198.

133. Попов Л.Л., Шергин А.П. Управление. Гражданин. Ответственность. –Л.: Наука, 1975. – 126 с.

134. Поппер К. Відкрите суспільство і його вороги: (у 2 т.) . – М.: Фенікс, 1992. – 192 с.

135. Порядок накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу: Затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. // Офіційний вісник України – 2004. – № 37. – С. 4-8.

136. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” // Бюлетень законодавства та юридичної Практики України – 1993. – № 6. – С. 8-9.

137. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26.11.1993 р. // Офіційний вісник України. – 1993. – № 42. – С. 150.

138. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5.10.95 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – С. 12.

139. Про виключну морську (економічну) зону України: Закон України від 16.05.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 21. – Ст. 152.

140. Про виключну морську (економічну) зону України: Закон України від 16.05.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 21. – Ст. 152.

141. Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування: Закон України від 14.10.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст. 411.

142. Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування: Закон України від 14.10.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст. 411.

143. Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину: Закон України від 05.12.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 7. – Ст. 58.

144. Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину: Закон України від 05.12.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 7. – Ст. 58.

145. Про внесення змін до Закону України „Про рекламу”: Закон України від 11.07.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 8. – Ст. 62.

146. Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти України в зв'язку з прийняттям Закону України "Про рекламу” : Закон України від 14.02.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 15. – Ст. 115.

147. Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення: Декрет Кабінету Міністрів України від 08.04.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. –№ 23. – Ст. 152.

148. Про Державну податкову службу в Україні : Закон України від 04.12.1990 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 15. – Ст. 84.

149. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 1. – Ст. 1.

150. Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг: Закон України від 06.07.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 28. – Ст. 205.

151. Про затвердження нормативних актів з питань реклами лікарських засобів: Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 10 червня 1997 р. № 177 // Бизнес. – 1997. – № 20. – С 23– 28.

152. Про затвердження Переліку органів ліцензування: Постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 46.

153. Про затвердження Порядку накладання штрафів за порушення законодавства про рекламу та Проядку відрахування на виробництво соціальної рекламної інформації про шкоду тютюнопаління та вживання алкогольних напоїв: Постанова Кабінету Міністрів України від 08.09.1997 р. // Офіційний вісник України. – 1997. – № 37. – Стр. 31.

154. Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами: Постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.1993 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 40. – Стр. 356.

155. Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 07.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 36. – Ст. 164.

156. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

157. Про захист суспільної моралі: Закон України від 20.11.2003 р.// Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 14. – Ст. 192.

158. Про заходи для запобігання несумлінної реклами і її припиненню: Указ Президента України від 05.12.1994 р. // Урядовий кур’єр. – 1995. – 12 січ.

159. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. — № 48. – Ст. 650.

160. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36 – Ст. 299.

161. Про місцеві податки і збори: Декрет Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 30. – Ст. 336.

162. Про мови в УССР: Закон України від 28.10.1989 р. // Відомості Верховної Ради УССР. – 1989. – № 45. – Ст. 631

163. Про об'єднання громадян: Закон України від 16.06.1992 р. // Офіційний вісник України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

164. Про обмеження монополізму і недопущенні недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності: Закон України від 18.02.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 21. – Ст. 296.

165. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 4. – Ст. 28.

166. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 36.

167. Про пожежну безпеку: Закон України від 17.12.1993 р// Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 5. – Ст. 21.

168. Про Раду з питань коордінації діяльності в галузі реклами: Постанова Кабінету Міністрів України від 15.07.1997 р. // Офіційний вісник України. – 1997. – № 29. – С. 66.

169. Про рекламу : Закон України від 03.07.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 39. – Ст. 181.

170. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.1991 р. // Офіційний вісник України. – 1991. – №25. – С. 28.

171. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №10. – Ст. 43.

172. Про ціни і ціноутворення: Закон України від 03.12.1990 р. // Офіційний вісник України. – 1990. – № 52. – С. 65.

173. Про цінні папери і фондову біржу: Закон України від 18.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст. 508.

174. Производство по административным правонарушениям. – Свердловск, 1989. – 120 с.

175. Пугинский Б.И. Применение принципа вины при регултровании хозяйственной деятельности // Советское государство и право. – 1979. – № 10. – С. 63-70.

176. Рабинович Ф.Л. Вина как основание договорной ответственности предприятий. – М.: Юрид. лит. 1975. – 82 с.

177. Реклама в бізнесі: Навч. посібник / Сост. Т. К. Серегина, Л. М. Титкова / Під загальною редакцією доктора економічних наук Л. П. Дашкова. – М.: Информационно-внедренческий центр «Маркетинг», 1995. – 112 с.

178. Ремнев В.И. Актуальные вопросы административной деликтологии в современный период. Актуальные проблемы административной деликтологии: Сб. научных трудов / Киев: Киевская высшая школа МВД СССР им. Ф.3. Дзержинского, 1984. – 205 с.

179. Ріжків И. Я. Міжнародна рекламна справа. – М.: Банки і біржі, ЮНИТИ, 1994. – 312 с.

180. Ріжків И. Я. Реклама: планка для «профи». – М.: Юрайт, 1997. – 69 с.

181. Рішення Конституційного Суду України за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність фізичних осіб) // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 3. – С. 14.

182. Ромат Е. В. Реклама: Підручник для студентів фаху «Маркетинг». – 3– е вид., перероб. і доп. – Київ; Харків: НВФ «Студцентр», 2000. – 416 с.

183. Салищева Н.Г. К вопросу об административном процессе в СССР // Вопросы советского административного права на современном зтапе: Сб. статей / Под ред. доц. Ю.М. Козлова – М.: Госюриздат, 1963. – С. 136.

184. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. – 120 с.

185. Саниахметова Н.А. Правовая защита конкуренции. – Одесса: Бахва, 1998. – 213 с.

186. Семенов С. Как витязь на распутье… рекламодатель часто стоит перед выбором рекламоносителя // Бизнес. – 1999. – № 36. – С. 41.

187. Сендидж Ч. Г., Фрайбургер В., Ротцолл К. Реклама: теорія і практика. Пер. с англ. / Заг. ред. і вступ. ст. Є. М. Прядив'яної. – М.: Прогрес, 1989. – 570 с.

188. Синецкий Б.И. Основы коммерческой деятельности: Учебник – М.: Юристъ, 1998. – 586 с.

189. Советское гражданское право: Учебник / Под ред. В.А. Рясенцева, Н.П. Волошина. – М., 1987. – 374 с.

190. Советское хозяйственное право / Под общ. Ред. И. Г. Побирченко. – К.: Вища школа, 1985. – 282 с.

191. Сорокин В.Д. Проблеми административного процесса. – М.: Юрид. литература, 1968. – 186 с.

192. Сорокин В.Д. Советское административно-процессуальное право: Учеб.-метод. пособие. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 339 с.

193. Старобинский Э.Е. Самоучитель по рекламе. – М.: ЗАО «Бизнес школа Интел-Синтез», 1997. – 98 с.

194. Стефанюк В., Голосніченко І., Міхєєнко М. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії та практики // Право України. 1999. – № 9. – С. 8.

195. Студеникина М.С. Соотношение административного права и административной ответственности // Советское государство и право. 1986. – № 10. – С. 27.

196. Сэндидж Ч.Г., Фрайбургер В., Ротцолл К. Реклама: Теория и практика. – М: Прогресс, 1989. – 490 с.

197. Таможенный кодекс Российской Федерации // Ведомости Съезда Народних Депутатов и Верховного Совета Российской Федерации. – 1993. – № 31. – Ст. 1224.

198. Тархов В.А Ответственность по советскому гражданскому праву. — Саратов: Саратов. Ун-т – 1973. – 211 с.

199. Теория государства и права: Учебник для вузов. – 2-е изд., изм. и доп. / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова.: Издат. группа НОРМА –ИНФРА М, 2000. – 435 с.

200. Терещенко Л.К. Реклама и рынок // Дело и право. – 1996. – № 3. – С. 13– 20.

201. Тернер Дж. Структура соціологічної теорії. М.: Прогрес, 1985. – 472 с.

202. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Учебник. – Харьков: Оберег, – 1995. – 158 с.

203. Тищенко Н.М. Административно-процессуальный статус гражданина Украины: проблеми теории и пути совершенствования. – Харьков, – Право, – 172 с.

204. Тотьев К.Ю. Конкуренция и монополии: правовые аспекты регулирования. – М.: Юристъ, 1996. – 208 с.

205. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – Спб., 1998. – № 78. – С. 477.

206. Туркова Л. Танцуйте, вам письмо! // Бизнес. – 1999. – № 38. – С. 46.

207. Уперов В. В. Реклама – її сутність, значення, історичний розвиток і психологічні основи / «Гермес. Торгівля і реклама». – Спб.: Алегорія, 1994. – 387 с.

208. Уткін Э. А. Кочеткова А. И. Рекламна справа. – М.: Асоціація авторів і видавців «Тандем», Видавництво ЭСКМОС, 1999. – 210 с.

209. Уэлс У., Бернет Дж., Мориарти С. Реклама: принципи і практика: Пер. с англ. – Спб.: Видавництво «Питер». 1999. – 334 с.

210. Фрицкий О. Ф. Отдельные проблемы юридической защиты прав человека и гражданина в деятельности в деятельности милиции Украины // Актуальные проблемы политики. – 2002. – № 13. – С. 341-347

211. Фрицький О. Ф. Лобянська Л. Л. Співвідношення конституційно-правової відповідальності з адміністративно-правовою відповідальністю // Актуальні проблеми держави та права. – 2003. – № 19. – С. 43-47

212. Хаманева Н.Ю. Защита прав граждан в сфере исполнительной власти. – М.: Ин-т государства и права РАН, 1997. – 96 с.

213. Цивільне право: підручник / Д.Б. Боброва, О.В. Дзере, Н.С. Кузнецова, О.А. Підопригора та ін. Ч. 1. – К.: Вентурі, 1997. – 221 с.

214. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003 – № 40-44 – Ст. 356.

215. Цивільний процесуальний кодекс: Закон України від 18.07.1963 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – № 3, – С. 110-255.

216. Шиндяпина М.Д. Стадии юридической ответственности: Учебное пособие. – М.: Книжный мир, 1998. – 98 с.

217. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти: – К.: Ін Юре, 1997. – 319 с.

218. Штомпка П. Соціологія соціальних змін. М.: Аспект прес, 1996. – 416 с.

219. Юридическая процесуальная форма: теория и практика / Под общей редакцией П.Е. Недбайло, В.М. Горшенева – М.: Юрид. литература, 1976, – 154 с.

220. Юхимов А.Ю. Административно-юрисдикционный процесс и административно-юрисдикционное производство // Государство и право. –1999. – №3. – С. 5– 10.

221. Явич Л.С. Право и социализм. – М.: Юрид. лит., 1982. – 136 с.

222. Якимчук М. К. До питання про предмет та об’єкт прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – 1999. – №48. – С. 96-98.

223. Якуба О.М. Административная ответственность. – М.: Юрид. лит., 1972. – 152 с.

224. Ярмакі Х. П. Адміністративна відповідальність за порушення паспортних правил // Актуальні проблеми держави та права. – 2001. – № 11. – С. 386-390.

225. Ярмакі Х. П. Порівняльно правовий аналіз Кодексів про адміністративні правопорушення України та Російської Федерації // Актуальні проблеми політики. – 2002. – Вип. 15. – С. 344-353.

226. Ярмакі Х. П. Проблеми адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод людини у сфері державного управління // Актуальні проблеми держави та права. – 2001. – № 12. – С. 73-77.

227. Advertising Law in Europe and North America. — DeventenBoston: Kluver Law and Taxation Publishers, 1992. – 526 р.

228. Carey Peter. Media Law. – London: Sweet & Maxwell, 1996 – 320 р.

229. Cravens D. W., Hills G. E., Woodruff R. B. Marketing Management. – Homewood, Illinois: Irwin, 1987. – 486 р.

230. Homans J. Elementary and Individual Behavior // Contemporary Sociological Theory, Rentice Hall, Englewood Cliffs, New Jersey, 1996. – 384 р.

231. Parsons T. Politics and Social Structure. On the Concept of Political Power. NY, 1969. – 355 р.

232. Sorokin P. Social and Cultural Mobility. London, Collier Macrnillan, 1964. – 364 р.

233. Tubbs S.L., Moss S. Human Communication. Me Graw-Hill Inc., New York, 1991. – 290 р.

234. Turner J.H., Beeghley L., Powers C,H, The Emergence of Sociological Theory / Wadsworth Publishing Company, Belmont, California, 1989. – 428 р.