Організаційно — правові питання державного управління в інформаційній сфері

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

1.1. Інформаційна сфера як об’єкт державного управління

1.2. Поняття державного управління в інформаційній сфері

1.3. Правове регулювання державного управління в інформаційній сфері

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ ТА ЇХ ПРАВОВИЙ СТАТУС

2.1. Загальна характеристика системи органів державного управління в інформаційній сфері

2.2. Адміністративно-правовий статус органів державного управління в інформаційній сфері

2.3. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління в інформаційній сфері

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИ І ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

3.1. Методи державного управління в інформаційній сфері

3.2.Форми державного управління в інформаційній сфері

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

В умовах становлення інформаційного суспільства пріоритетного значення набуває інформD0ційна сфера, яка виступає каталізатором розвитку всіх інших сфер життєдіяльності: економічної, соціальної, політичної та ін. Значний вплив цієї сфери на суспільний прогрес зумовлює необхідність посилення уваги до неї з боку держави, створення досконалих, науково обґрунтованих організаційно-правових засад державного управління в зазначеній сфері.Актуальність теми.Ключова роль у забезпеченні стабільного функціонування інформаційної сфери в сучасних умовах належить державі. Саме на державу як основний регулятор суспільних процесів покладено важливу місію спрямовувати та стимулювати розвиток інформаційної сфери, не допускати негативних побічних проявів цього розвитку, тим самим прискорювати перехід України до якісно нової стадії розвитку – інформаційного суспільства. Ефективність владно-організуючого впливу держави на процеси, що відбуваються в інформаційній сфері, значною мірою залежить від наявності адекватних організаційно-правових засад державного управління в цій сфері. У зв’язку з цим дослідження організаційно-правових аспектів державного управління в інформаційній сфері виступає актуальним завданням сучасної адміністративно-правової науки.Комплексне дослідження організаційно-правових засад державного управління в інформаційній сфері та пошук шляхів їх удосконалення мають спиратися на розуміння державного управління в зазначеній сфері як цілісної управлінської системи. Дослідження сутності і структури інформаційної сфери як об’єкта державного управління необхідне для визначення оптимальних варіантів побудови системи органів державного управління в цій сфері, вдосконалення їх адміністративно-правового статусу, методів і форм їх діяльності. Вивчення системи цих органів важливе для виявлення її зайвих складових, а також елементів, яких не вистачає, оптимізації розподілу повноважень між ними. Потребують удосконаленняорганізаційно-правові засадизалучення недержавних суб’єктів до державного управління в зазначенійсфері. Важливо також дослідити організаційно-правові аспекти застосування різних методів і форм державного управління, в яких втілюється керівний вплив держави на суспільні відносини в інформаційній сфері, оскільки від їх адекватності тенденціям розвитку цієї сфери залежить ефективність державного управління в ній. Недостатнє, часто вибіркове, висвітлення в науковій літературі цих взаємопов’язаних питань зумовлює необхідність їх системного дослідження.Дослідження виконано з використанням наукових доробків з питань державного управління, адміністративного та інформаційного права таких авторів як В.Б.Авер’янов, О.Ф.Андрійко, І.В.Арістова, Г.В.Атаманчук, І.Л.Бачило, Л.В.Березовець, К.І.Бєляков, Ю.П.Битяк, В.М.Брижко, А.С.Васильєв, Н.І.Глазунова, В.Ф.Іванов, Р.А.Калюжний, Ю.М.Козлов, А.В.Колодюк, В.К.Колпаков, В.А.Копилов, Б.А.Кормич, Л.В.Кузенко, О.В.Кузьменко, Б.М.Лазарєв, О.В.Логінов, А.В.Макаренко, В.Я.Малиновський, Й.У.Мастяниця, В.Б.Наумов, І.Ю.Онопчук, В.Ф.Опришко, О.П.Рябченко, О.В.Соснін, М.В.Томенко, В.С.Цимбалюк, М.Я.Швець, Л.Є.Шиманський, О.І.Ющик та інших.Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертаційне дослідження виконано на юридичному факультеті ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана” в рамках комплексної цільової програми „Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України” (номер державної реєстрації 0102 U006315). Роль автора у виконанні цієї науково-дослідної програми полягає у дослідженні організаційно-правових проблем державного управління в інформаційній сфері України та формулюванні висновків і пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання і практики державного управління у вказаній сфері.Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у розробці науково обґрунтованих висновків і рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання системи державного управління в інформаційній сфері в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні.Вказана мета дослідження вимагає вирішення таких завдань:

розкрити сутність державного управління в інформаційній сфері;
охарактеризувати систему адміністративно-правових норм, що регулюють здійснення державного управління в інформаційній сфері;
розкрити сутність інформаційної сфери як об’єкта державного управління;
визначити шляхи оптимізації структури системи органів державного управління в інформаційній сфері та їх адміністративно-правового статусу;
визначитишляхи вдосконалення організаційно-правових засад участі недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління в інформаційній сфері;
визначити шляхи вдосконалення організаційно-правових засад застосування методів державного управління в інформаційній сфері;
з’ясуватиспецифіку форм державного управління в інформаційній сфері.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що складаються в процесі державного управління в інформаційній сфері.Предметом дослідження є організаційно-правові аспекти здійснення державного управління в інформаційній сфері.Методи дослідження. В основі дослідження лежить використання загальнонаукових і спеціальних методів пізнання. Використання діалектичного методу дало можливість дослідити динаміку розвитку інформаційної сфери, вказати на необхідність врахування змін, що в ній відбуваються, при реорганізації системи органів державного управління в цій сфері. Методи аналізу та синтезу використовувалися в процесі всього дослідження, зокрема під час вивчення складових елементів системи державного управління в інформаційній сфері та правових засад її функціонування, а також методів та форм управління в цій сфері. Системно-структурний метод використовувався при дослідженні системи державного управління в інформаційній сфері, особливо під час вивчення її керуючої підсистеми, а також системи правових норм, що регулюють державне управління в цій сфері. Формально-юридичний метод застосовувався при дослідженні системи та змісту правових норм, що регулюють державне управління в інформаційній сфері, розробці пропозицій щодо їх удосконалення.Науковановизна одержаних результатівполягає в тому, що дисертація є першим дослідженням, у якому запропоновано комплексний підхід до вдосконалення організаційно-правових засад державного управління в інформаційній сфері на основі врахування сучасного її стану та перспектив становлення інформаційного суспільства. Проведене дослідження дало змогу сформулювати ряд висновків науково-теоретичного та науково-практичного характеру, що відрізняються певною новизною, зокрема:вперше:

обґрунтовано існування як окремої підгалузі адміністративного права – права державного управління в інформаційній сфері;
запропонований авторський підхід до класифікації правових форм державного управління в інформаційній сфері в залежності від суб’єктного складу і об’єктів суспільних відносин, на які вони впливають;
обґрунтовано доцільність створення в Україні єдиного наглядово-регулюючого органу у сфері електронних комунікацій;
запропоновано комплексний авторський підхід до адміністративно-правових засад державного управління у сфері діяльності інтернет-видань;
обґрунтовано необхідність розширення координаційних повноважень Кабінету Міністрів України, Генерального державного замовника Національної програми інформатизації щодо управління цією програмою;
запропоновано шляхи удосконалення адміністративно-правового статусу Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі за рахунок розширення її експертно-регуляторних повноважень;
запропоновано організаційно-правовий механізм залучення представників громадських організацій до здійснення контролю у сфері захисту авторських і суміжних прав та захисту суспільної моралі;

удосконалено:

структурний поділ системи органів державного управління в інформаційній сфері на організаційно-функціональні рівні (замість трьох рівнів пропонується чотирирівнева система);
пропозиції щодо здійснення урядом міжвідомчої координації в інформаційній сфері, а саме обґрунтовано необхідність створення урядового комітету з питань інформаційної політики;
пропозиції щодо створення органу державного управління у сфері протидії інформаційним загрозам. Запропоновано створення Координаційного центру протидії інформаційним операціям при Раді національної безпеки і оборони України;
положення щодо регулювання адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на суспільну мораль. Запропоновано зміни до частини п’ятої ст.15 Закону України “Про захист суспільної моралі”;
положення щодо застосування неправових форм державного управління в інформаційній сфері;

дістали подальшого розвитку положення щодо:

визначення поняття державного управління в інформаційній сфері (запропонована відповідна авторська дефініція);
поняття та структури інформаційної сфери як об’єкта державного управління;
удосконалення розподілу повноважень Державного комітету телебачення та радіомовлення України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
організаційно-правових засад застосування економічних методів управління в галузях засобів масової інформації, телекомунікацій, виробництва засобів інформатизації і телекомунікацій.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у можливості їх використання для: удосконалення системи державного управління в інформаційній сфері та адміністративно-правових основ її функціонування, зокрема в процесі реалізації Концепції адміністративної реформи України; удосконалення національного законодавства з питань державного управління в інформаційній сфері; підготовки навчальних посібників, підручників, навчально-методичних матеріалів з адміністративного та інформаційного права.Окремі результати дослідження використовувалися автором під час викладання дисциплін “Адміністративне право України” та “Правове забезпечення державного управління” у ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана” (довідка про впровадження №154/08 від31 січня 2008 року).Особистий внесок автора. Дисертаційне дослідження виконано автором особисто. Всі положення, результати та рекомендації, що містяться в дисертації, обґрунтовані на основі його власних досліджень. Ряд питань, порушених у дослідженні, розглядаються вперше. Інші питання розглянуто по-новому. При використанні наукових доробків інших вчених для обґрунтування власних міркувань автора на них обов’язково зроблені посилання.Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри правового регулювання економіки ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, доповідалися на таких наукових конференціях: І міжнародній науково-практичній конференції „Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку – 2006” (м. Дніпропетровськ, 22-31 травня 2006р.); ІІміжнародній науково-практичній конференції „Науковий потенціал світу – 2006” (м.Дніпропетровськ, 18-29 вересня 2006 р.).Публікації. За результатами проведеного дослідження було підготовлено і надруковано вісім наукових статей у фахових науково-теоретичних виданнях, затверджених ВАК, а також дві публікації у збірниках тез науково-практичних конференціРОЗДІЛ 1ЗАГАЛЬНО–ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ1.1. Інформаційна сфера як об’єкт державного управлінняПоява перших інформаційних технологій в середині ХХ ст. дала початок інформаційно-технологічній революції, результатом якої є поступове становлення нового типу суспільної формації – інформаційного суспільства[16,c.14-16]. У такому суспільстві вирішальну вагу мають не традиційні матеріальні фактори виробництва, а нематеріальний фактор – інформація. Можна з упевненістю говорити про те, що інформація стає одним з стратегічних ресурсів держави і суспільства, ресурсом соціально-економічного, технологічного і культурного розвитку[229, c.12-13]. Таким чином, рушійною силою розвитку інформаційного суспільства виступає інформаційна сфера, яка під впливом науково-технічного прогресу, розвивається сьогодні дуже швидко.Подібно до інших важливих сфер життєдіяльності суспільства інформаційна сфера не може залишатися поза увагою держави. У зв’язку з цимособливої актуальності набувають питання створення належних організаційно-правових засад державного управління інформаційною сферою. Відправною точкою у дослідженні цих засад є вивчення сутності інформаційної сфери як об’єкта державного управління.Попри значну кількість наукових досліджень філософських, соціологічних, організаційних, технічних, правових, управлінських та інших аспектів функціонування інформаційної сфери, зокрема такими авторами як І.В.Арістова[11], І.Л. Бачило[15], О.А.Баранов[13], К.І.Бєляков[16], В.А.Копилов[104], О.В. Логінов[116], О.В.Соснін [207] та інших, в сучасній науці поки що не вироблено чіткого загальноприйнятого поняття інформаційної сфери як об’єкта державного управління. У зв’язку з цим існує потреба на основі аналізу поглядів вказаних науковців і відповідних нормативно-правових джерел дослідити складові елементи інформаційної сфери, їх динамічну взаємодію під владно-організуючим впливом держави для того, щоб синтезувати дефініцію цієї сфери як об’єкта державного управління.Серед великого розмаїття поглядів на сутність і структуру інформаційної сфери можна виокремити найбільш значущі підходи до її розуміння, які набули найбільшого поширення серед наукової спільноти.Так, зокрема І.Л. Бачило [15, c.18] розглядає так звану інфосферу (інформаційну сферу за авторським визначенням) як об’єктивно виражений стан знань людства про навколишній і створюваний ним у процесі своєї історії світ, що дозволяє користуватися цими знаннями в процесі життя соціуму планети, розвитку земної цивілізації, пізнання космосу. Такий підхід до розуміння інформаційної сфери дозволяє поставити її в один ряд з такими феноменами як атмосфера, біосфера, екзосфера, космос, а також, що важливо, провести чіткі паралелі між зазначеною сферою та давно існуючим вченням В.І.Вернадського про ноосферу як стан пізнання оточуючого світу. Дана концепція, на нашу думку, є прийнятною для загальнонаукового філософського пізнання інформаційної сфери, втім є недостатньо конкретною для адміністративно-правових досліджень. Передусім, юридично неточним є ототожнення інформації із знаннями, що є категорією скоріше суб’єктивною, ніж об’єктивною, а тому непридатною для формалізованих юридичних конструкцій. Отже, для цілей нашого дослідження ми спиратимемося на законодавчо визначене поняття інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, яке закріплене в ст.1 Закону України“Про інформацію” [58].Популярним у наукових працях із питань адміністративного та інформаційного права, зокрема таких авторів як І.В.Арістова[11,c.59], О.В.Логінов та інших, є підхід до визначення інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору. Досить вичерпно дану точку зору висловив О.В.Логінов, який під інформаційною сферою українського суспільства пропонує розуміти “єдиний інформаційний простір, який формується державними органами, громадськими, політичними та соціальними організаціями, а також громадянами й функціонує з урахуванням правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних, гуманітарних та моральних засад, з урахуванням вимог та завдань національної інформаційної безпеки України” [116, c.23].У структурному вимірі інформаційний простір включає до свого складу: інформаційні ресурси та інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру, до якої належать комп’ютерні та телекомунікаційні мережі, мережі та канали передачі даних, інформаційні та телекомунікаційні технології, науково-виробничий потенціал в галузях зв’язку, телекомунікацій, система забезпечення інформаційної безпеки, система масової інформації, система інформаційного законодавства[11,c.125-126]. Оскільки концепція інформаційного простору досить чітко відображає основні складові інформаційної сфери, вона часто використовується на практиці при підготовці нормативно-правових актів, що стосуються державного управління інформаційною сферою, зокрема таких як Концепція державної інформаційної політики Росії, проект Закону України “Про Концепцію національної інформаційної політики” [103; 183] та ін.Втім, на наш погляд, дана концепція, не є оптимальною для вивчення інформаційної сфери як об’єкта державного управління, оскільки не позбавлена ряду суттєвих недоліків. По-перше, вона лише вказує на окремі компоненти інформаційної сфери (інформацію, інформаційні технології, ЗМІ тощо), але не відображає взаємозв’язків між ними. Як наслідок, неможливо дослідити взаємодію між цими елементами, встановити, яким чином вони утворюють єдину систему і чи утворюють її взагалі, а відтак неможливо визначити механізм функціонування інформаційної сфери. Отже, в кращому разі дана концепція відображає статику інформаційної сфери, а не її динаміку. По-друге, виходячи з розглянутої структури єдиного інформаційного простору, його важко уявити як об’єкт державного управління, враховуючи той факт, що останнє є різновидом соціального управління, яке передбачає здійснення впливу на людей, їх спільноти, а не безпосередньо на інформаційні ресурси чи елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури. Таким чином, на нашу думку, вказана теорія інформаційної сфери як єдиного інформаційного простору розроблена ще недостатньо повно і тому її недоцільно використовувати як базову для вивчення інформаційної сфери як об’єкта державного управління.Більш плідною, на наш погляд, є концепція інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності, яка динамічно інтегрує між собою всі ключові складові цієї сфери, такі як: її суб’єкти (фізичні, юридичні особи), їх діяльність (інформаційні дії, процеси) та об’єкти цієї діяльності (інформація, засоби зв’язку та інформатизації). Цей підхід також використовується в законодавстві деяких країн. Так, у Федеральному Законі Російської Федерації “Про участь у міжнародному інформаційному обміні” інформаційна сфера визначається як сфера діяльності суб’єктів, пов’язана зі створенням, поширенням, перетворенням та використанням інформації [224]. Дана концепція також лежить в основі законодавства про інформацію України, яке, хоча і не містить дефініції інформаційної сфери на зразок зазначеної російської, основні види інформаційної діяльності все ж таки визначає. Так, у ст.ст. 32, 34 Конституції Українивживаються терміни “збирання, зберігання, використання та поширення інформації” [102].У Законі України “Про інформацію” вказується на такі ж самі основні види інформаційної діяльності, за винятком терміну “збирання” інформації замість якого вживається близька за змістом дефініція “одержання” інформації [58].Водночас у наукових джерелах розглядається дещо ширше коло видів інформаційної діяльності. Так, наприклад, відомі дослідники з питань інформаційного права В.А. Копилов [104, c.55-56] та О.В.Соснін [207, c.149] відносять до них здійснення фізичними та юридичними особами інформаційних процесів, що охоплюють, по-перше, виробництво, розповсюдження, пошук, одержання, споживання інформації, формування інформаційних ресурсів, підготовку інформаційних продуктів і надання інформаційних послуг. Ці види інформаційної діяльності, на думку вказаних науковців, лежать в основі функціонування сфери безпосереднього обігу інформації як основної частини інформаційної сфери. По-друге, до інформаційної діяльності відносять також створення і застосування інформаційних технологій, засобів і механізмів інформаційної безпеки, які формують допоміжну частину інформаційної сфери, що існує для забезпечення функціонування основної частини.З зазначеного можна зробити висновок про неоднорідність видів інформаційної діяльності, можливість виділення серед них основних і допоміжних видів. При цьому очевидно, що критерієм їх розмежування є об’єкт діяльності. Якщо об’єктом основних видів інформаційної діяльності є інформація (інформаційні ресурси), то об’єктом допоміжних видів – елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури такі як інформаційно-телекомунікаційні технології (засоби інформатизації та телекомунікацій), інші засоби зв’язку, засоби забезпечення інформаційної безпеки.Вказане розмежування видів інформаційної діяльності має, на наш погляд, не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки може бути використане для розвитку вітчизняного законодавства про інформацію. Так, зокрема, має бути доопрацьовано Закон України “Про інформацію” шляхом закріплення зазначеного допоміжного різновиду інформаційної діяльності та визнання відповідного їй різновиду інформаційних відносин, а саме інформаційно-інфраструктурних відносин, об’єктом яких є засоби зв’язку та інформатизації, засоби забезпечення інформаційної безпеки. У перспективі зазначені положення мають бути враховані при прийнятті Кодексу України про інформацію, який поки що перебуває на стадії розробки [231, с.6-7].У зв’язку з зазначеним, слід окремо відмітити, що деякі вчені, зокрема О.А.Баранов, який першим дав визначення інформаційно‑інфраструктурних відносин, розуміє під ними суспільні відносини, що мають місце в процесі забезпечення реалізації інформаційних відносин, тобто пов’язані з функціонуванням суб’єктів інформаційної інфраструктури, наданям інформаційних послуг і виконанням робіт в інформаційній сфері, виробництвом і використанням інформаційних технологій і ресурсів, із забезпеченням інформаційної безпеки [13, с.86,275]. На наш погляд, таке визначення дещо широке і неточне. По-перше, чітко виокремити інформаційно-інфраструктурні відносини, посилаючись на їх суб’єктів (суб’єктів інформаційної інфраструктури), важко, оскільки одна й та сама особа, як правило, водночас виступає суб’єктом як інформаційно-інфраструктурних так і, власне, інформаційних відносин. По-друге, дане визначення включає в себе не лише відносини, що складаються в результаті діяльності, об’єктом якої є елементи інформаційної інфраструктури (інформаційні технології, засоби забезпечення інформаційної безпеки тощо), а й суто інформаційні відносини, що виникають при здійсненні дій, об’єктами яких є, наприклад, інформаційні ресурси, тобто, власне сама інформація. Отже, єдиним надійним критерієм розмежування інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин може бути лише їх об’єкт: відповідно інформація або засоби інформатизації, телекомунікацій, забезпечення інформаційної безпеки.Оскільки концепція інформаційної сфери як сфери інформаційної діяльності органічно поєднує в єдиний ланцюг такі категорії як суб’єкт, його дії та об’єкт цих дій, вона дає можливість відстежити послідовність управлінського впливу держави на всі вказані складові інформаційної сфери як об’єкта державного управління. Будучи скерованим безпосередньо на суб’єктів інформаційної діяльності, владно-організуючий вплив держави в ході державного управління впливає на їх волю і свідомість, що призводить до бажаних для держави змін в їх поведінці –інформаційній діяльності. Вже через зміни в інформаційній діяльності цих суб’єктів досягаються необхідні для держави зміни в стані таких елементів інформаційного простору як інформація, інформаційно-телекомунікаційні мережі, системи інформаційної безпеки, які є об’єктами цієї діяльності.Для вивчення галузевої та міжгалузевої структури інформаційної сфери як об’єкта державного управління важливо проаналізувати інформаційну діяльність, розмежувавши її види в залежності від того чи виступає вона основним (профілюючим) видом діяльності для її суб’єкта чи носить для нього суто допоміжний характер. У цьому зв’язку, цікавою є класифікація інформаційної діяльності на спеціальні, спеціалізовані і загальні види, пропонована І.Л.Бачило. Спеціальна інформаційна діяльність притаманна організаціям, призначеним для збирання та акумуляції великих масивів інформації, здійснення обслуговування і надання інформаційних послуг користувачам. Як правило, це публічні бібліотеки, архіви, довідкові служби, пошукові системи. Якщо спеціальна інформаційна діяльність в найбільшій мірі пов’язана з інформаційними послугами, то спеціалізована діяльність – це галузь, перш за все, виробництва інформаційних ресурсів, засобів інформатизації і їх адаптації для споживачів [15, c.167-168]. Об’єднуючою рисою спеціальної і спеціалізованої інформаційної діяльності є те, що вони обидві є різновидами професійної інформаційної діяльності, яка, як правило, виступає профілюючим видом діяльності для особи, що нею займається. Таким чином, вказані види діяльності утворюють сферу професійної інформаційної діяльності – професійну частину інформаційної сфери.Оскільки для суб’єктів професійної інформаційної діяльності (професійних суб’єктів) остання виступає профілюючим видом діяльності, цих суб’єктів можна легко групувати за ознакою однорідності (спеціалізації) їх профілюючої діяльності на окремі галузі державного управління [3, c.109]. При цьому факторами, що визначають спеціалізацію інформаційної діяльності ми вважаємо, по-перше, особливості її об’єктів; по-друге, характер процесів, що складають зміст цієї діяльності. На основі цих критеріїв можливо виділити: галузь виробництва засобів зв’язку та інформатизації, галузь надання послуг зв’язку, бібліотечну галузь, галузь діяльності ЗМІ, до якої належать преса, книговидання, телерадіомовлення, кінематографія тощо. Отже, державне управління професійною інформаційною діяльністю здійснюється на галузевих засадах.Інформаційна діяльність загального характеру пов’язана з інформаційним забезпеченням усіх ділянок роботи органу, організації, працівника будь-якої професії, приватної особи [228,c.88]. Загальна інформаційна діяльність виступає, як правило, обслуговуючою, допоміжною стосовно інших профілюючих видів суспільної діяльності її суб’єкта: виробничої, фінансової, соціально-культурної, адміністративної тощо. Тому вона формує допоміжну сферу інформаційної підтримки суб’єктів, які належать до інших самостійних галузей суспільної діяльності: економічної, соціально-культурної, адміністративно-політичної. На відміну від суб’єктів професійної інформаційної діяльності, для суб’єктів загальної інформаційної діяльності (загальних суб’єктів) спеціалізація на якомусь окремому виді інформаційної діяльності не притаманна. Натомість, інформаційна діяльність загальних суб’єктів може бути багатовекторною і включати різні види інформаційних процесів (користування засобами зв’язку та інформатизації, формування статистичної звітності, збирання первинних даних, підготовку аналітичних матеріалів і т.д.), жоден з яких не є для них профілюючим видом діяльності.Враховуючи належність суб’єктів загальної інформаційної діяльності до самих різних самостійних галузей суспільної діяльності та відсутність у них конкретної інформаційної спеціалізації, державне управління окремими напрямами їх інформаційної діяльності здійснюється на міжгалузевих засадах. Так, наприклад, оскільки інформаційну діяльність з формування статистичної звітності здійснюють суб’єкти всіх галузей господарського комплексу країни (хоча, звісно, така діяльність для них і не є основною), державне управління у сфері статистики здійснюється на міжгалузевій основі. За цим же принципом здійснюється державне управління у сфері реалізації різних галузевих та регіональних програм інформатизації, захисту державної таємниці, діловодства, захисту авторських і суміжних прав тощо.Розмежування професійної та загальної частин інформаційної сфери важливе з двох причин. По-перше, воно дає можливість визначення в її структурі об’єкти галузевого та міжгалузевого державного управління, а відтак говорить про складну структуру інформаційної сфери як об’єкта державного управління. По-друге, таке розмежування дає можливість визначення основних сутнісних характеристик пропонованого в науковій літературі підходу до розуміння інформаційної сфери в широкому та вузькому сенсі[11,c.44,59]. Уконтексті останньої тези стає очевидно, що взяті поодинці кожна із вказаних частин інформаційної сфери утворює інформаційну сферу у вузькому її сенсі. Взяті разом вони формують інформаційну сферу в її широкому розумінні.Уточнюючи сутність інформаційної сфери як об’єкта державного управління, слід відмітити, що державне управління як різновид соціального управління полягає у здійсненні цілеспрямованого, організуючого та регулюючого впливу держави на спільну діяльність людей, передбачає забезпечення співробітництва, взаємодії, налагодження зв’язків між ними заради досягнення певної суспільно-значущої мети [93,c.21;98,c.11]. З цього випливає, що держава здійснює управління не всією інформаційною діяльністю загалом, а лише інформаційною взаємодією фізичних, юридичних осіб, тобто їх діяльністю з приводу одного й того ж об’єкта (у даному разі інформації, засобів інформатизації, телекомунікацій, інформаційної безпеки). Отже, держава не здійснює управління індивідуальною інформаційною діяльністю окремо взятих осіб, а керує тільки їх інформаційною взаємодією, їх інформаційними взаємозв’язками (як пояснено далі, йдеться не про всі можливі інформаційні взаємозв’язки, а лише окремі з них).Вказані взаємозв’язки характеризується категорією – суспільні інформаційні (інформаційно-інфраструктурні) відносини. Як відзначає Ф.Шамхалов, у структурному розрізі будь-яке суспільне відношення являє собою певну систему елементів (суб’єкти відносин, їх поведінку, об’єкти на які спрямована ця поведінка) [230,c.164]. Саме ця категорія найбільш повно відображає всі основні складові інформаційної сфери як об’єкта державного управління (суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, їх дії, об’єктами яких є інформація, засоби зв’язку, інформатизації, інформаційної безпеки) у їх динамічному взаємозв’язку. Таким чином, державне управління в інформаційній сфері – це управління суспільними інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.Цей підхід до визначення об’єкта державного управління є оптимальним, оскільки дає змогу простежити не лише взаємодію окремого суб’єкта інформаційного відношення з інформацією, засобами зв’язку інформатизації в результаті керуючого впливу на нього з боку держави, а ще й дослідити його взаємодію з іншими суб’єктами цього відношення внаслідок такого впливу. Оскільки дії кожного з суб’єктів інформаційного відношення пов’язані між собою спільним об’єктом, з цього слідує, що безпосередньо керуючи інформаційною діяльністю одного з них, держава опосередковано впливає і на інформаційну діяльність інших. Таким чином, фактично, управління здійснюється всіма учасниками інформаційного або інформаційно-інфраструктурного відношення, їх діями та об’єктами цих дій.Слід зазначити, що держава в процесі державного управління впливає далеко не на всі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що виникають в суспільстві, а лише на ту їх частину, що має найсуттєвіше значення для особи, суспільства і держави. Передусім, у сферу державного управління потрапляють суспільні відносини, які виникають з приводу інформації та елементів інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, що мають певне загальносуспільне значення, оскільки стосуються органів державної влади або значної кількості фізичних та юридичних осіб (наприклад, інформація, що становить державну таємницю, масова інформація, телекомунікаційні мережі загального користування тощо). Водночас державному управлінню підлягають і деякі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що є предметом приватного інтересу. Це має місце тоді, коли управлінський вплив держави необхідний для гарантування приватних прав та інтересів учасників таких відносин (наприклад, державна реєстрація авторських прав, контроль за їх додержанням).Продовжуючи дослідження сутності інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин як об’єкта державного управління в інформаційній сфері, маємо розкрити правові аспекти їх формування. Необхідність цього зумовлена нерозривним взаємозв’язком між державою і правом, яке як найбільш ефективний регулятор суспільної поведінки виступає важливим інструментом в державному управлінні. Саме ключова роль права в державному управлінні зумовлює той факт, що правові форми владно-організуючого впливу держави на перебіг суспільних відносин є провідними. Видаючи нормативні та індивідуальні правові акти управління, здійснюючи інші юридично значущі дій в ході державного управління, держава спрямовує суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини у потрібному їй напрямі шляхом надання їм правової форми, тобто через перетворення їх на відповідні правовідносини, зміну та припинення цих правовідносин. Отже, інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, що є об’єктом державного управління, одночасно розглядаються державою і як предмет правового регулювання. З цього випливає, що державне управління в інформаційній сфері за допомогою правових важелів впливу передбачає управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами в їх правовій формі, тобто у формі відповідних правовідносин.Водночас у багатьох випадках владно-організуючий вплив на інформаційну сферу може здійснюватися за допомогою таких організаційних заходів, які безпосередньо не тягнуть за собою виникнення, зміну, припинення правовідносин. Так, наприклад, застосування заходів пропаганди, заохочення до суб’єктів інформаційних відносин ні до яких дій юридично їх не зобов’язує, відповідно, до виникнення інформаційних правовідносин не призводить, але може опосередковано сприяти активізації інформаційної діяльності, сприяти формуванню інформаційних відносин. З іншого боку, для виникнення багатьох інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин прийняття владних юридично-обов’язкових рішень з боку органів державного управління непотрібне. Це характерно для правовідносин цивільного характеру, які загалом є предметом приватного, а не публічного інтересу. Отже, далеко не всі інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини перебувають у сфері державного управління [21,c.22]. З цього слідує, що суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, які виступають об’єктом державного управління, а також ті з них, що є предметом правового регулювання держави співпадають лише частково.Таким чином, наведені міркування щодо організаційних та правових аспектів функціонування інформаційної сфери дають можливість стверджувати, що в якості об’єкта державного управління дану сферу слід розглядати як суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини (передусім, ті з них, які врегульовані правом), що складаються в процесі основної та допоміжної інформаційної діяльності їх професійних і загальних суб’єктів, перебіг яких спрямовується за допомогою владно-організуючого впливу держави у зв’язку з їх загальносуспільним значенням або необхідністю гарантування державою приватних інтересів їх суб’єктів.1.2. Поняття державного управління в інформаційній сферіДержавне управління – це дуже складне явище і тому є предметом дослідження різних наук. Філософи вивчають його як один з видів управління суспільством, специфічне вираження якостей останнього. Соціологів цікавить, головним чином, соціально-класова природа і соціальна функція державного управління, їх реальне і конкретне відображення в суспільному житті. Економісти досліджують переважно роль держави в економіці, в управлінні соціальними процесами, а також державне управління як специфічний вид праці[90, c.26].Питаннями державного управління займається і юридична наука. Досить широко організаційно-правові аспекти державного управління висвітлені у працях В.Б.Авер’янова [39], Г.В.Атаманчука [12], В.Ф.Опришка [145], Б.П.Курашвілі [110], С.В.Ківалова [5], Б.М.Лазарєва [111] та ін. Разом із тим, на сьогодні бракує досліджень щодо специфіки державного управління саме в інформаційній сфері. Це обумовлює необхідність проаналізувати загальні організаційно-правові аспекти державного управління у поєднанні з його особливостями в інформаційній сфері і дати на цій основі комплексне визначення державного управління в зазначеній сфері.Хоча загальноприйнятого визначення державного управління в юридичній літературі немає, серед існуючих поглядів можливо виділити два основні підходи – широкий і вузький [35, c.17].У широкому сенсі під державним управлінням розуміютьсукупність усіх видів діяльності держави (законодавчої, виконавчої, судової), що здійснюються усіма органами державної влади. Наведемо декілька визначень, які відповідають такому розумінню. Так, Г.В.Атаманчук вважає, що державне управління – це організуюча, упорядковуюча діяльність держави, державне регулювання різних суспільних відносин шляхом діяльності всіх гілок влади – законодавчої, виконавчої, судової, їх органів, державних службовців [12, c.11]. Б.П.Курашвілі так само вважає, що під цим терміном слід розуміти діяльність всього державного апарату по регулюванню суспільних відносин, по управлінню як суспільними, так і його власними справами [110,c.99]. Незважаючи на об’ємність широкого підходу до визначення державного управління, він отримав розвиток упрацях окремих науковців, які займаються проблемами державного управління в інформаційній сфері. Так, І.В. Арістова відстоює думку про доцільність розгляду державного управління інформаційною сферою саме в широкому сенсі, визначаючи його як сукупність усіх видів діяльності держави (тобто усіх форм реалізації державної влади в цілому) в інформаційній сфері, що забезпечується виконанням ряду управлінських функцій[11,c.93,117].Втім, чи припустимо ототожнювати всі види діяльності держави, в тому числі в інформаційній сфері, з державним управлінням і, відповідно, розглядати їх з адміністративно-правової точки зору? Відповідь на це дає В.Б.Авер’янов, який відзначає, що широке тлумачення державного управління як сукупності усіх видів діяльності держави, тобто всіх форм реалізації державної влади, є прийнятним лише на рівні аналізу в цілому загальносоціальної системи управління, який пов’язаний з виокремленням її відносно самостійних підсистем. На більш конкретному рівні аналізу системи управління держава – як інтегрований суб’єкт державного управління – вимагає вже диференційованого розгляду, тобто розгляду як сукупності державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Тому, саме “вузьке” розуміння державного управління має бути переважаючим у галузевих державно-управлінських дослідженнях[39,c.14]. Враховуючи вказане, слушною здається думка Б.М.Лазарєва, що діяльність держави в цілому, очевидно, покликані вивчати загальна теорія держави і права та наука державного (конституційного) права [111,c.108], а не спеціалізована адміністративно-правова наука.Натомість, для адміністративного права більш характерне вузьке тлумачення державного управління як підзаконної виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Ось деякі найпоширеніші визначення. Так, С.В. Ківалов визначає державне управління як самостійний вид державної діяльності, яка носить підзаконний виконавчо-розпорядчий характер, органів (посадових осіб) відносно практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі регулювання економічної, соціально-культурної і адміністративно-політичної сфер [5, c.170]. В.К. Колпаков і О.В.Кузьменко вважають, що під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів [98, c.18].Виходячи з такого вузького тлумачення, під державним управлінням в інформаційній сфері слід, загалом, розуміти підзаконну виконавчо-розпорядчу діяльність уповноважених державних органів, їх посадових осіб з реалізації функцій і завдань держави у сфері суспільних інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин відповідно до інтересів суспільства.Необхідність уточнення такого розуміння державного управління в інформаційній сфері вимагає аналізу його основних характеристик.Тоді як законодавчим органом держави визначаються основні засади державної політики в інформаційній сфері шляхом прийняття відповідних законів, практична реалізація приписів, що містяться в цих актах законодавства, забезпечується діяльністю цілого ряду інших уповноважених державою органів. Тому державне управління як вид діяльності держави з практичної реалізації законів – це, насамперед, виконавча діяльність. Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто дістають від держави право здійснювати розпорядчу діяльність[98, c.17].Спрямованість виконавчо-розпорядчої діяльності цих органів на забезпечення реалізації норм законів обумовлює її підзаконний характер. Підзаконність означає, що будь-які дії органів державного управління, будь-які їх рішення, які приймаються на виконання законів, мають чітко відповідати відповідним приписам цих законів. Отже, саме норми законів здебільшого формують правову основу державного управління і визначають межі його виконавчого спрямування.Підзаконність та виконавчо-розпорядчий характер державного управління є ознаками універсальними, тому однаково стосуються усіх сфер державного управління: економіки, освіти, культури, охорони здоров’я та ін. Їх осмислення є потрібним для розуміння сутності державного управління в інформаційній сфері але, все ж таки, не дає змоги в повній мірі проникнути в його суть через те, що не враховує специфіки та особливостей саме цієї сфери. Тому, для того, щоб скласти точніше уявлення про особливості державного управління в інформаційній сфері, розглянемо завдання та функції держави в зазначеній сфері, адже вони є специфічними саме для цієї сфери.Подібно до будь-якого іншого виду управління, державне управління – це діяльність цілеспрямована. Саме визначення загальної цілі, на досягнення якої спрямовано державне управління, дає можливість визначити конкретні завдання, що мають бути вирішені в ході державного управління.Як зазначає І.В.Арістова, довгостроковою стратегічною ціллю державної інформаційної політики є формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору цілісної держави, його інтеграція у світовий інформаційний простір з урахуванням національних особливостей і інтересів при забезпеченні інформаційної безпеки на внутрішньодержавному та міжнародному рівнях [11, c.83]. З цього випливає, що загальною ціллю державного управління в інформаційній сфері є побудова інформаційного суспільства.Не відкидаючи принципового значення державного управління в інформаційній сфері як центрального напряму діяльності держави щодо розбудови інформаційного суспільства в Україні, маємо, однак, констатувати, що зазначена ціль є занадто глобальною, щоб бути досягнутою виключно завдяки впливу на самі лише інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини. Справа в тому, що поняття інформаційного суспільства характеризує новий етап цивілізаційного розвитку всього суспільства, його нову формацію. Іншими словами, це поняття надзвичайно об’ємне і включає характеристику всіх базових сфер життєдіяльності суспільства, а не лише інформаційної сфери, хоча, безумовно, вказує на її визначальну роль стосовно інших сфер. Так, американський дослідник М.Кастельс, відзначаючи, що революція в інформаційній технології охоплює всю сферу людської діяльності, акцентує увагу не стільки на змінах в інформаційній сфері, як на трансформаціях у сферах економіки, соціальних і культурних відносин в умовах нової суспільної формації [92, c.28,496-505]. Вітчизняні вчені Р.Калюжний, Н.Новицька та І.Ю.Онопчук також звертають увагу на структурні зміни в економіці, глобальний перерозподіл ринку праці та освітніх послуг в інформаційному суспільстві [91, с.17; 144, с.105].У зв’язку з зазначеним необхідно враховувати тісний взаємовплив та взаємообумовленість різних сфер життєдіяльності суспільства: економічної, соціальної, інформаційної та інших, одна на одну в процесі цивілізаційного поступу суспільства. Це означає, що становлення інформаційного суспільства, окрім розвитку власне сфери інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, детерміновано, в значній мірі і станом розвитку інших сфер життєдіяльності суспільства: освіти, науки, культури, промисловості, сільського господарства та ін., які виступають як виробниками, так і споживачами значних масивів інформації, а відтак стимулюють розвиток інформаційної сфери.З наведеного випливає, що для забезпечення становлення інформаційного суспільства в Україні держава має впливати не лише на інформаційну сферу, а й на інші сфери суспільних відносин. Таким чином, побудова інформаційного суспільства як якісно нового цивілізаційного етапу розвитку всього суспільства повинна сприйматися як загальна стратегічна мета діяльності держави в цілому, що полягає у трансформації всього комплексу суспільних відносин, з акцентом на розвиток інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин.У контексті досягнення цієї загальної мети до визначення цілі державного управління в інформаційній сфері слід підходити на основі виявлення визначальної потреби людини в умовах становлення нової суспільної формації. Такою потребою в умовах розвитку інформаційного суспільства є потреба в інформації, адже, як відмічає А.А.Чернов, на сьогоднішній день саме інформація стає одним із стратегічних ресурсів розвитку держави і суспільства, ресурсом соціально-економічного, технологічного і культурного розвитку[229,c.13]. Саме тому в умовах інформаційного суспільства для забезпечення своїх зростаючих інформаційних потреб люди все частіше вступають в інформаційні відносини, а інформаційна сфера стає провідною сферою життєдіяльності такого суспільства. Державне управління як безпосередньо організуюча та регулююча діяльність покликане спрямувати перебіг цих відносин таким чином, щоб максимально задовольнити потреби їх учасників в інформації. Отже, ціллю (метою) державного управління в інформаційній сфері на сучасному історичному етапі є забезпечення задоволення потреб особи і суспільства загалом в інформації як стратегічному ресурсі його розвитку.Така загальна ціль може бути уточнена шляхом розкриття ряду більш конкретних завдань. Враховуючи сучасний стан розвитку інформаційної сфери в Україні, до цих завдань слід віднести: досягнення високого ступеня розвитку інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури на основі широкомасштабного впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій у всі сфери життєдіяльності суспільства, розвитку вітчизняного науково-технічного та виробничого потенціалу в цій сфері; розбудова потужної системи національних інформаційних ресурсів як чинника трансформації України в суспільство, розвиток якого базується на знаннях; створення ринку інформаційних продуктів і послуг на основі рівноправності всіх форм власності, гарантування прав інтелектуальної власності на інформацію та інформаційно-телекомунікаційні технології; гарантування незалежності ЗМІ та недопущення зловживання свободою слова з метою посягання на моральні і духовні цінності суспільства, права і свободи громадян; забезпечення вільного доступу до інформації за умови підтримки високого ступеня інформаційної безпеки особи, суспільства, держави; інтеграція України до світового інформаційного простору за умови гарантування її інформаційного суверенітету та національної інформаційної ідентичності.Вказані завдання стисло відображають основні пріоритети держави в інформаційній сфері, а отже можуть бути враховані під час розробки Кодексу України про інформацію, інших актів законодавства з питань державного управління в цій сфері [231,c.5-7].Основні напрями діяльності держави по досягненню її цілей і завдань іменуються функціями [210, c.61]. Взаємозв’язок функцій і завдань держави, як відзначає В.Сердюк, полягає в тому, що функції держави обумовлені її цілями і завданнями, які стоять перед нею на тому чи іншому етапі розвитку[203, c.22]. Таким чином, функції держави в інформаційній сфері – це основні напрями діяльності держави, спрямовані на реалізацію її завдань в цій сфері з цілью задоволення інформаційних потреб особи і суспільства в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні.До основних напрямів діяльності держави, тобто її функцій в інформаційній сфері, ст.6 Закону України “Про інформацію” віднесено: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України [58].Крім цього, як випливає із Закону України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки” [69],до таких напрямів можна також віднести: сприяння збільшенню різноманітності і кількості електронних послуг; розвиток науково-технічного, інноваційного потенціалу у сфері інформаційно-комунікаційних технологій; використання цих технологій для розв’язання проблем у сферах охорони здоров’я, науки, культури, охорони навколишнього природного середовища тощо.Сукупність основних напрямів діяльності держави щодо інформації ст.6 Закону України “Про інформацію” характеризує поняттям “державна інформаційна політика” [58]. Втім, на наш погляд, дане визначення дещо неповне без посилання на завдання держави, враховуючи їх тісний взаємозв’язок із її функціями (основними напрямами діяльності). Враховуючи останнє, можемо узагальнити, що державне управління в інформаційній сфері як діяльність, спрямована на практичну реалізацію завдань і функцій держави в цій сфері, полягає у забезпеченні реалізації державної інформаційної політики.Втім, маємо уточнити, що державна інформаційна політика характеризує спрямованість діяльності в інформаційній сфері всієї держави, тобто всього її механізму, а не лише апарату державного управління. Обсяг участі в цій політиці органів державного управління обмежений виконавчо-розпорядчими рамками їх діяльності. Зміст і характер цієї специфічної діяльності відображають такі її об’єктивно необхідні, відносно самостійні і однорідні частини, як функції державного управління. Серед них виділяють загальні, спеціальні і допоміжні функції [145, c.99-100, 102].До загальних функцій, які здійснюють у всіх галузях і сферах державного управління, в тому числі у всіх складових інформаційної сфери, належать: інформаційне забезпечення, прогнозування, планування, організація, регулювання, керівництво і контроль.Інформаційне забезпечення, як вказує В.Ф. Опришко, передбачає збір, обробку, аналіз інформації і передачу її іншим суб’єктам. Без цієї функції неможливо здійснювати управління, адже вона дає можливість скласти уявлення про стан об’єкта управління, своєчасно приймати управлінські рішення [145, c.102].Здійснення цієї функції передбачає безпосередню участь органів державного управління, їх посадових осіб в інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносинах в якості суб’єктів цих відносин. Така участь держави в цих відносинах означає цілеспрямований вплив на них, спрямування їх розвитку в необхідному для держави напрямі. Оскільки при здійсненні цієї функції держава безпосередньо оперує інформацією, інформаційно-телекомунікаційними технологіями як засобами трансформації відповідних інформаційних відносин, дана функція уособлює її безпосередній інформаційний вплив на інформаційну сферу як об’єкт державного управління.На основі управлінської інформації здійснюється прогнозування, яке означає наукове передбачення позитивних і негативних явищ і тенденцій у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин і базується на знанні об’єктивних законів її розвитку. Враховуючи прискорені темпи розвитку цієї сфери під впливом розвитку новітніх технологій, значення цієї функції матиме все більше значення для прийняття обґрунтованих управлінських рішень.Від результатів прогнозування залежить функція планування, яка передбачає визначення в актах державного управління перспективних кількісних і якісних показників розвитку інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, засобів та ресурсів, необхідних для їх досягнення, відповідних напрямів діяльності суб’єктів цих відносин та органів державного управління. Одним з важливих результатів планування є прийняття комплексних програм розвитку тих чи інших галузей інформаційної сфери.Для формування структури системи управління здійснюється організація, що охоплює дії щодо створення, реорганізації, ліквідації, визначення організаційно-функціональної структури, штатів, прав і обов’язків органів державного управління в інформаційній сфері, а також окремих суб’єктів інформаційних відносин, налагодження взаємозв’язків і взаємодії між ними.Регулювання полягає у визначенні загальних рамок і порядку здійснення інформаційної діяльності, формування відповідних суспільних відносин. Воно здійснюється шляхом встановлення правил, видачі дозволів, непрямого економічного впливу на цю діяльність [111,c.157]. В умовах розвитку плюралізму форм власності і свободи слова саме регулювання інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин стає провідною функцією державного управління в інформаційній сфері.На відміну від регулювання, керування – це більш сильний вплив на діяльність об’єктів управління, яке передбачає безпосереднє спрямовання їх діяльності шляхом визначення поточних завдань і напрямів у рамках плану[111,c.160]. Сьогодні, на відміну від радянських часів, застосування цієї функції менш поширене, зважаючи на необхідність забезпечення більшої свободи інформаційної діяльності та розвиток у цій сфері недержавних форм власності, які виключають пряму організаційну підлеглість суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин органам державного управління.Суть координації полягає в узгодженні дій. Таке узгодження необхідне як щодо управлінських дій органів державного управління, так і стосовно інформаційної діяльності суб’єктів інформаційних відносин при вирішенні спільних завдань. Дана функція важлива з огляду на необхідність усунення протиріч у функціонуванні всієї системи державного управління в інформаційній сфері.Контроль дозволяє встановити відповідність функціонування об’єкта управління управлінським рішенням, виявити результати впливу суб’єкта управління на об’єкт та відхилення від цих рішень. Це дозволяє здійснити корегування функціонування об’єкта управління [145, c. 108].Стосовно спеціальних функцій державного управління в інформаційній сфері, слід відзначити, що вони відображають особливості функціонування окремих галузевих та міжгалузевих об’єктів управління, які входять до складу інформаційної сфери. Як наслідок, ці функції знаходять своє юридичне закріплення в компетенції конкретних органів державного управління відповідними об’єктами. Так, наприклад, Державний комітет телебачення та радіомовлення України (далі – Держкомтелерадіо) вживає заходів для поліпшення художньої якості вітчизняних телерадіопрограм, захисту суспільної моралі та ін. [164]. Державний комітет статистики України (далі –Держкомстат) забезпечує повноту, об’єктивність, оперативність та цілісність статистичної інформації; розробляє, затверджує, впроваджує статистичну методологію та ін. [165].Допоміжні функції державного управління такі як фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне обслуговування; кадрове забезпечення безпосередньо на інформаційну сферу не впливають, проте є необхідними для реалізації загальних і спеціальних функцій державного управління цією сферою [8, c.130-131].Функції державного управління розкривають взаємодію суб’єкта і об’єкта державного управління, опосередковують прямі і зворотні зв’язки між ними[145,c.100]. Для кращого зрозуміння цієї взаємодії, зосередимо увагу на зазначених елементах системи управління.У загальному вигляді на макрорівні, суб’єктом державного управління, тобто керуючою підсистемою, є держава, яка в управлінському процесі представлена як система спеціально уповноважених органів державного управління, які виконують функції управління в інформаційній сфері. Втім, в конкретній управлінській ситуації владне рішення приймає не вся система органів управління, а конкретний орган, уповноважений на вирішення даної справи. Отже, на мікрорівні безпосередніми суб’єктами державного управління є конкретні органи управління.Хоча до суб’єктів державного управління в інформаційній сфері належать, в першу чергу, державні органи, передусім, органи виконавчої влади. реалізація окремих завдань і функцій держави в цій сфері може здійснюватися і недержавними структурами. Про це, зокрема, свідчать норми ст.ст.5, 21, 27 Закону України „Про державну таємницю”[53], з яких випливає, що ряд завдань і функцій держави у сфері охорони державної таємниці в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах, організаціях, які не належать державі, покладається на їх керівників та режимно-секретні органи, а також норми ст.ст. 27, 30, 32, 38 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”[62], якими ряд управлінських повноважень держави в інформаційній сфері делеговано виконавчим органам сільських, селищних, міських рад тощо (докладніше в розділі ІІ).Зміст діяльності суб’єктів державного управління складає управлінська, організаційна діяльність [34,c.98], яка здійснюється у вигляді певних управлінських заходів, прийомів, методів, спрямованих на реалізацію владних повноважень зазначених органів в інформаційній сфері. Ця діяльність характеризується категорією „управлінський вплив”, який являє собою комплекс керівних команд, що через потоки прямого зв’язку надходять від суб’єкта до об’єкта управління. Управлінський вплив, будучи спрямованим на суб’єктів інформаційних відносин, призводить до бажаних для держави змін в їх інформаційній діяльності, а відтак змін в інформації, інформаційно-телекомунікаційних технологіях, на які спрямована ця діяльність. Таким чином, відбувається вплив на всі елементи інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, які становлять об’єкт державного управління (докладніше в підрозділі 1.1.).У процесі діяльності суб’єктів державного управління до них надходять реакції зворотного зв’язку з об’єктами управління. Ці зворотні реакції представляють собою інформаційні потоки про відповідність розвитку суспільних відносин, що складають об’єкт управління, керівним командам суб’єктів управління, а відтак цілям і завданням держави в зазначеній сфері. У залежності від отриманої по каналу зворотного зв’язку інформації, а також зміни умов, цілей і завдань управління суб’єкт управління виробляє і передає нові управлінські впливи для об’єкту управління [186,c.15].Через канали прямого і зворотного зв’язку забезпечується взаємодія між керуючою і керованою підсистемами, внаслідок чого вони поєднуються в єдину систему державного управління. Взаємодія між органами державного управління інформаційною сферою та суб’єктами інформаційних, інформаційно-інфраструктурних відносин породжує суспільні відносини державно-владного управлінського характеру. Ці відносини врегульовані нормами переважно адміністративного права. Отже, державне управління в інформаційній сфері – це діяльність, врегульована нормами адміністративного права.Таким чином, владно-організуючий вплив держави на суспільні відносини в інформаційній сфері реалізується через адміністративні правовідносини. Слід окремо відзначити, що адміністративні правовідносини, що складаються в процесі державного управління інформаційною сферою, можуть виступати як формою існування інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, так і необхідною передумовою їх виникнення, зміни та припинення.Адміністративно-правової форми інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини набувають тоді, коли вони виникають в ході інформаційного забезпечення державного управління, тобто при забезпеченні прямих і зворотніх зв’язків між суб’єктом і об’єктом державного управління, здійсненні інформаційної діяльності в апараті органів державного управління або при інформаційній взаємодії між цими органами. Це пов’язано з тим, що як відзначає О.І.Ющик: “предметом управлінської праці є різноманітна інформація про навколишній світ, … суспільні процеси тощо” [232,c.363]. Іншими словами, адміністративно-правової форми набувають інформаційно-управлінські відносини, які І.В.Арістова характеризує як управлінські відносини, що перетворюються в інформаційні відносини [11,c.214-215]. В цих відносинах однією із сторін інформаційної взаємодії виступає орган державного управління, залишаючись при цьому ще й носієм владних управлінських повноважень.Водночас у багатьох випадках адміністративні (управлінські) правовідносини передують виникненню інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин. Так, наприклад, виникнення інформаційних чи інформаційно-інфраструктурних відносин цивільно-правового характеру між абонентом кабельного телебачення і провайдером програмної послуги, абонентом та оператором мобільного зв’язку, можливе лише після виникнення між оператором (провайдером) та відповідним державним органом адміністративних правовідносин з приводу реєстрації та ліцензування його інформаційної діяльності. Виникнення подібних адміністративних правовідносин необхідне для визначення окремих умов подальшої інформаційної діяльності цих суб’єктів, що відповідним чином впливатиме і на характер правовідносин, які виникатимуть на основі цієї діяльності. В таких випадках адміністративні правовідносини виступають передумовою виникнення інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин, але не збігаються з ними.Таким чином, наведені ознаки державного управління інформаційною сферою дають підстави остаточно визначити його як врегульовану нормами права цілеспрямовану, підзаконну діяльність уповноважених державних органів, їх посадових осіб, та окремих недержавних утворень, що полягає у здійсненні виконавчо-розпорядчих функцій, спрямованих на практичну реалізацію державної політики у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, з метою задоволення потреб суспільства в інформації як стратегічному ресурсі розвитку в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні.1.3. Правове регулювання державного управління в інформаційній сферіВраховуючи тісний взаємозв’язок держави і права, здійснення державного управління як однієї з форм діяльності держави неможливо уявити без права. Співвідношення державного управління в інформаційній сфері і права можливо досліджувати щонайменше у двох аспектах. По-перше, цей взаємозв’язок проявляється в тому, що суб’єкти державного управління застосовують право як інструмент впливу на діяльність суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, як засіб перетворення цих відносин на правовідносини та управління ними (докладніше в підрозділі 3.2.). По-друге, сам процес здійснення державного управління врегульований нормами права. В даному разі йдеться про те, що предметом правового регулювання виступає саме державне управління, тобто управлінські відносини. Саме на останньому аспекті і зосередимо увагу в даному підрозділі.Хоча питання системи права в юридичній літературі висвітлені ретельно, зокрема, у працях С.А.Комарова, А.В.Малько [99], О.Ф.Скакун [204], В.В.Лазарєва [112] та інших, система правових норм, що регулюють управлінські відносини в інформаційній сфері комплексно ще не досліджена. Мали місце лише спроби І.В.Арістової [11], К.І.Бєлякова [16], Б.А.Кормича[105] та деяких інших висвітлити окремі аспекти правового регулювання державного управління в інформаційній сфері, зокрема стосовно інформатизації, інформаційної безпеки тощо. Тому має сенс комплексно дослідити систему всього нормативно-правового масиву, що регулює державне управління інформаційною сферою на основі методів аналізу і синтезу та системно-структурного методу, вказати на динаміку подальшого його розвитку на основі діалектичного методу.Чинні закони та підзаконні нормативно-правові акти містять величезний масив норм, які прямо чи опосередковано регулюють здійснення державного управління в інформаційній сфері. Чільне місце серед них належить нормам Конституції України, які встановлюють фундаментальні засади розвитку суспільства і держави. Значна частка конституційних норм мають по відношенню до державного управління в інформаційній сфері загальний характер, оскільки в рівній мірі стосуються більшості інших галузей і сфер державного управління. Передусім, серед цих норм слід виділити ті, що містяться в розділі VIКонституції і встановлюють систему та правовий статус органів виконавчої влади таких як Кабінет Міністрів України (далі– КМУ), місцеві державні адміністрації. Вказані норми розвинуто в Законах України “Про Кабінет Міністрів України”, “Про місцеві державні адміністрації” та низці підзаконних нормативно-правових актів [59; 63].Значимість таких загальних норм для управління сферою інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин зумовлена не лише важливим місцем вказаних органів у вертикалі апарату державного управління нею, а й самою структурою інформаційної сфери як складного об’єкта управління, керівництво яким вимагає постійної координації управління всіма її складовими, чого неможливо досягти за відсутності норм, що регулюють діяльність вказаних органів загальної компетенції.Водночас Конституція України містить цілий ряд спеціальних норм, що стосуються державного управління саме в інформаційній сфері. Втім, їх аналіз ми почнемо ще з однієї загальної норми, що міститься в ст.3Конституції України і закріплює основоположний принцип взаємовідносин суспільства і держави, визначає головне призначення останньої. Відповідно до цієї норми права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави…, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [102].Вказане означає, що держава ставить для себе за головну мету в процесі державного управління інформаційною сферою забезпечити практичну реалізацію інформаційних прав і свобод людини та їх гарантій, передбачених спеціальними нормами, зокрема ст.31, відповідно до якої кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; ст.32, якою не допускається збирання, зберігання, використання конфіденційної інформації про особу без її згоди; надається право громадянам знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе тощо; ст.34, якою надається право на свободу слова, право на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію; ст.57, якою гарантується право знати свої права і обов’язки, з чого випливає обов’язок держави інформувати населення про прийняті закони та інші нормативно-правові акти та ін. [102].Важливе значення для здійснення державного управління інформаційними процесами в країні мають положення ст.10 Конституції України, яка прямо покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Так само імперативно ст.17 Основного Закону визначає, що забезпечення інформаційної безпеки України, поряд із захистом її суверенітету і територіальної цілісності, забезпеченням економічної безпеки, є однією з найважливіших функцій держави [102].Важливою гарантією вільного і плюралістичного розвитку інформаційної сфери в Україні є норма, закріплена в ст.15 Конституції України, якою заборонено цензуру. Так само категорично ст.50 Конституції України забороняє засекречення інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту[102].Конституція України містить і ряд спеціальних норм, що стосуються інституційних засад державного управління в інформаційній сфері. Це, зокрема норми, закріплені в п.12, п.20 ст.85, п.13 ст.106 Основного Закону, які вказують на особливості формування таких органів державного управління в інформаційній сфері як Держкомтелерадіо та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі – Національна рада) [102].Норми Конституції України як норми найвищої юридичної сили, що стосуються державного управління інформаційною сферою, розвинуто в цілій низці законів України, зокрема таких як Закони України “Про інформацію”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про телекомунікації”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, “Про державну статистику”, “Про державну таємницю” [58; 64; 66; 80; 79; 45; 52; 53] та ін. Норми Конституції та законів України як результат первинної форми правового регулювання, що здійснюється законодавцем, визначають основоположні засади функціонування системи державного управління інформаційною сферою і мають визначальне значення для неї.Втім, найбільший за обсягом масив в ієрархічній структурі нормативного матеріалу з питань державного управління інформаційною сферою міститься в підзаконних нормативно-правових актах, зокрема в указах Президента України, постановах КМУ, актах міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій тощо. Це, зокрема норми, закріплені Указом Президента України “Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні”, Постановою Кабінету Міністрів України “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”, Наказом Міністерства культури і туризму України “Про затвердження Інструкції з обліку документів, що знаходяться в бібліотечних фондах”[218;176;133] та ін. Ці норми, як результат вторинної форми правового регулювання державного управління, спрямовані на забезпечення дієвості конституційних норм та норм законів. Необхідність прийняття таких вторинних, тобто похідних по відношенню до положень законів норм, зумовлена тим, що швидкоплинні зміни в суспільстві потребують оперативного реагування органів виконавчої влади, інших державних органів, які діють у межах закону і здійснюють не тільки правозастосування, але й правовстановлення [38, c.100].Значна кількість норм, що регулюють здійснення державного управління в інформаційній сфері, вимагає їх певної класифікації для системного сприйняття. Найбільш доцільним для цілей нашого дослідження є їх розмежування за призначенням в системі державного управління, а також за об’єктом державного управління в інформаційній сфері.Залежно від призначення тієї чи іншої правової норми в регулюванні функціонування складових елементів системи державного управління інформаційною сферою ці норми можливо об’єднати в наступні чотири групи.1) Норми, що закріплюють цілі, основні завдання та напрями діяльності держави в інформаційній сфері, визначають основні параметри розвитку останньої. Дана програмно-цільова група норм, до яких належать, зокрема норми, закріплені в ст.ст. 3, 10, 17, 31, 32, 34 Конституції України, в ст.6 Закону України “Про інформацію”, в розділах IV, VIЗакону України “Про Концепцію Національної програми інформатизації”, Законі України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки” [102;58;61;69] та в інших, має цілеспрямовуюче значення для функціонування всієї системи державного управління в інформаційній сфері.2) Норми, що визначають систему органів (суб’єктів) державного управління в інформаційній сфері та їх адміністративно-правовий статус. До таких норм належать вже згадані норми Конституції України, що стосуються Держкомтелерадіо та Національної ради. Правовий статус окремих органів державного управління інформаційною сферою визначається і нормами законів. Так, Законом України “Про телекомунікації” визначений адміністративно-правовий статус Національної комісії з питань регулювання зв’язку України (далі – НКРЗ)[80]. Законами України можуть визначатися окремі повноваження органів загальної компетенції стосовно управління в інформаційній сфері. Так, зокрема ст. 21 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”серед його повноважень визначено проведення державної політики у сфері інформатизації, сприяння становленню єдиного інформаційного простору та ін. [59].Важливе місце в цій групі норм займають також норми, закріплені в підзаконних нормативно-правових актах, передусім, ті з них, що містяться в актах Президента України та КМУ, якими визначається адміністративно-правовий статус міністерств, інших органів державного управління в інформаційній сфері (наприклад, Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний комітет статистики України”, “Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв’язку України”[165;167]та ін.).3) Норми, що регулюють порядок взаємодії органів (суб’єктів) державного управління інформаційною сферою з керованими ними суб’єктами інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин в процесі реалізації прямих і зворотних зв’язків між ними. До цієї групи належать норми, які регламентують процедури застосування різних методів державного управління в інформаційній сфері, визначають форми їх реалізації.Такі норми, закріплені, наприклад, в ст.ст. 23 – 37 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, які регламентують процедуру здійснення такого методу управління як ліцензування в галузі телебачення і радіомовлення [79]. В Законі України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” врегульовано порядок здійснення обов’язкової державної реєстрації друкованих засобів масової інформації [54]. У ст.22 Закону України “Про державну таємницю” регламентовано порядок надання допуску громадян до державної таємниці[53]. Застосування цілої низки заходів адміністративного примусу врегульовано нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП)[95]. У цих же законах та інших нормативно-правових актах визначаються і вимоги до форми правових актів управління, що приймаються при застосуванні зазначених методів.До цієї ж групи можна віднести і норми, що містяться в Інструкції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення про порядок здійснення перевірок телерадіоорганізацій та провайдерів програмної послуги України [193], якою регламентована процедура проведення зазначеним органом перевірок з метою одержання необхідної інформації про функціонування суб’єктів підвідомчої йому галузі управління, тобто врегульована процедура зворотного зв’язку в процесі державного управління цією галуззю.4) Норми, що визначають адміністративно-правовий статус суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин. Так, наприклад, ст.39 Закону України “Про телекомунікації”на операторів телекомунікацій покладаються обов’язки: своєчасно надавати щорічно до центрального органу виконавчої влади в галузі зв’язку інформацію про свої телекомунікаційні мережі для відпрацювання мобілізаційних планів; за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів тощо[80].Законом України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” право на державну адресну підтримку надається засобам масової інформації для дітей та юнацтва, спеціалізованим науковим виданням, що видаються науковими установами та навчальними закладами…[49]. Таким чином, йдеться про визначення тих адміністративних прав і обов’язків, які суб’єкти інформаційних відносин несуть у зв’язку з тим, що виступають об’єктами владно-організуючого впливу з боку держави, тобто учасниками управлінських відносин, що складаються в процесі державного управління інформаційною сферою.Нормативно-правовий масив, що регламентує державне управління в інформаційній сфері доцільно також структурувати в залежності від галузевих і міжгалузевих об’єктів державного управління, тобто залежно від того, державне управління якою саме складовою інформаційної сфери як складного об’єкту державного управління, врегульовано відповідними правовими нормами. На основі даного критерію можливо виділити групи норм, що регулюють державне управління в галузях: надання послуг зв’язку (норми Законів України “Про телекомунікації”, “Про радіочастотний ресурс України” та ін); діяльності засобів масової інформації (норми Законів України “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про видавничу справу”, “Про кінематографію” та ін.); бібліотечній галузі (норми Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” та ін.); а також міжгалузеве державне управління у сферах: інформатизації (норми Закону України “Про Національну програму інформатизації”); статистики (норми Закону України “Про державну статистику” та ін.); науково-технічної інформації (норми Закону України “Про науково-технічну інформацію” та ін.); архівної справи і діловодства (норми Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”та ін.); інформаційної безпеки (норми Закону України “Про державну таємницю” та ін.) [80; 73; 79; 54; 46; 60; 45; 66; 52; 64; 65; 53].Через специфіку державного управління в кожній із зазначених галузей і сфер відповідні групи пов’язаних між собою адміністративно‑правових норм є відносно відособленими від інших норм, які регулюють державно-управлінську діяльність в суміжних галузях і сферах, що входять до складу інформаційної сфери як складного об’єкта державного управління. Так, зокрема очевидно, що відносини, які виникають в управлінні телекомунікаціями, суттєво різняться від тих, що складаються в управлінні статистикою, а управлінські відносини в галузі ЗМІ відрізняються від тих, що формуються при управлінні у сфері науково-технічної інформації. Відповідно і норми, що регулюють ці відносини також є різними за змістом. Отже, кожна із зазначених груп норм регулює окремий вид однорідних управлінських відносин, що складаються в ході державного управління інформаційною сферою в залежності від конкретної галузі чи сфери, які її утворюють. Зазначене дає нам підстави стверджувати, що вказані групи норм формують окремі адміністративно-правові інститути особливої частини адміністративного права (під інститутами ми, при цьому, розуміємо відособлені групи взаємопов’язаних юридичних норм, що регулюють певний вид чи сторону однорідних суспільних відносин [204,c.269;112, c.260]).Окремі з названих інститутів включають в себе суб’інститути, тобто більш дрібні упорядковані угрупування юридичних норм, які регулюють конкретні різновиди суспільних відносин у рамках предмета регулювання відповідного інституту [99, c.328]. Так, наприклад, складна структура галузі ЗМІ, що включає в себе такі підгалузі як друковані ЗМІ, електронні ЗМІ, кінематографія та ін. зумовлює і складну систему адміністративних відносин, що виникають при управлінні ними, що, в свою чергу, зумовлює появу відповідних суб’інститутів, які регулюють ці відносини. Складна структура галузі зв’язку зумовлює наявність суб’інститутів, які регулюють управління в таких її підгалузях як поштовий зв’язок і телекомунікації.Попри властиві їм відмінності зазначені групи норм мають важливу спільну рису, а саме те, що всі вони призначені для регулювання різних сторін одного й того ж складного, але тим не менше, внутрішньо єдиного суспільного процесу – державного управління в інформаційній сфері. Отже, зазначені адміністративно-правові інститути є предметно-пов’язаними між собою цілісністю державно-управлінської діяльності у відносно самостійній і специфічній сфері державного управління – інформаційній сфері. Саме нерозривна єдність державного управління всіма складовими інформаційної сфери зумовлює ще одну важливу спільну рису вказаних правових інститутів, а саме – їх однорідність. Предметна пов’язаність зазначених правових інститутів, відносна самостійність, специфічність і складність сфери державного управління, яку вони регулюють, а також їх однорідність дають можливість говорити про наявність підстав [204, c.270; 44, c.259; 6, c.129] для виокремлення цих інститутів в окрему підгалузь адміністративного права – права державного управління в інформаційній сфері[22, c.28].Стрімкі темпи розвитку і значні трансформації інформаційної сфери як об’єкта державного управління в умовах становлення інформаційного суспільства зумовлюють і прискорений розвиток зазначеної підгалузі адміністративного права, який, звичайно, не позбавлений проблем і протиріч. У зв’язку з цим маємо зупинитися на деяких проблемах правового регулювання державного управління в інформаційній сфері з метою пошуку шляхів їх вирішення на основі врахування сучасного стану і перспектив розвитку інформаційної сфери.Стратегічним напрямом діяльності держави на шляху побудови інформаційного суспільства є здійснення системної інформатизації усіх сфер та галузей життєдіяльності суспільства шляхом реалізації узгоджених між собою державних, галузевих, регіональних програм і проектів інформатизації. Варто відмітити, що в Україні останнім часом реалізовано ряд масштабних програм інформатизації. Так, у галузі освіти в травні 2001 року КМУ була затверджена Програма інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп’ютеризації сільських шкіл на 2001 – 2003 роки[173]. В серпні 2003 року ПостановоюКМУ затвердженаДержавнапрограмаінформатизації та комп'ютеризації професійно-технічних навчальних закладів на 2004 – 2007 роки[181]. Здійснюються заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд” відповідно до Постанови КМУ від 24 лютого 2003 року[175].Водночас неможливо не звернути увагу на те, що програми інформатизації нерідко здійснюються різними державними органами без узгодження між собою, відтак суперечать або повторюють одна одну. В результаті, інформатизація в Україні не носить узгодженого, комплексного характеру, крім того, призводить до надмірного витрачання бюджетних коштів. Це є наслідком того, що часто галузеві та регіональні програми і проекти інформатизації здійснюються поза рамками Національної програми інформатизації, метою якої є координація формування та виконання, узгодження галузевих програм і проектів інформатизації.Такі дослідники як В. Фурашев, О. Фурашев, на основі аналізу видатків державних бюджетів України за 2003 – 2005 роки на потреби, пов’язані з інформатизацією, відзначають, що за 2003 – 2004 роки на окремі завдання у сфері інформатизації країни планувалося витратити майже 248 млн. грн., з яких на Національну програму інформатизації тільки 5,2%. Державним бюджетом України на 2005 рік передбачено фінансування Національної програми інформатизації в обсязі 2,3 % запланованих витрат у сфері інформатизації. Це при тому, що загальні видатки державного бюджету на різні програми інформатизації зросли майже до рівня 400 млн. грн.[226,c.63‑65].Крім того, як відзначає А.І.Семенченко, за окремими рядками Держбюджету завуальовані видатки на інформатизацію у значно більших сумах, ніж у тих, в яких явно прослідкується належність до інформатизації. Про це свідчить те, що з 62 державних органів, які за даними Держкомзв’язку, здійснюють проекти інформатизації, 38 взагалі не відображають відокремлених видатків на ці цілі ні в бюджеті, ні в інших нормативно-правових актах [202,c.247]. Дана тенденція не змінилася в 2006 і 2007 роках, протягом яких на потреби Національної програми інформатизації Державним бюджетом передбачалося по 9 млн. грн. В той же час, наприклад, у 2006 році на створення автоматизованої інформаційно-аналітичної системи Міністерства економіки України було передбачено 10 млн. грн., а на створення і програмно-технічне забезпечення системи інформаційно-аналітичної підтримки та інформаційно-методичне забезпечення установ Міністерства праці та соціальної політики України передбачено 16,9 млн. грн. в 2006 році і 36,1 млн. грн. в 2007 році тощо[47; 48].Реалізація програм інформатизації за рахунок коштів державного бюджету поза рамками Національної програми інформатизації відбувається всупереч положенням ст.2 Закону України „Про Національну програму інформатизації”, яка встановлює, що Національна програма інформатизації включає, серед іншого, сукупність державних програм з інформатизації, галузеві програми і проекти інформатизації, регіональні програми та проекти інформатизації, а також всупереч ст.17, в якій теж сказано, що міністерство чи інший центральний органі виконавчої влади може виконувати галузеву програму та проекти інформатизації лише як складову частину Національної програми інформатизації [66].Причиною цієї проблеми є те, що зазначеним законом не передбачено організаційно-правових механізмів, які змушували б державні органи виконувати свої програми і проекти інформатизації в рамках Національної програми інформатизації. Вирішення цієї проблеми потребує удосконалення Закону України “Про Національну програму інформатизації”, Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації, Порядку формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації, Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації в частині, що визначає організаційно-правові засади державного управління формуванням та реалізацією відповідних програм [66; 180; 169; 170] (докладніше в розділі ІІ).Як показує досвід багатьох країн світу, зокрема Італії, Великобританії, Австрії, Австралії, ПАР та ін., подальший розвиток законодавства, що визначає організаційно-правові засади державного управління в галузях телекомунікацій і телерадіомовлення, пов’язаний із посиленням тенденцій цифрової конвергенції цих секторів інформаційної сфери, в результаті чого формується єдине інтегроване електронне цифрове інформаційне середовище, як це видно з рис. А.1 (додаток А).Технологічною основою конвергенції зазначених секторів є розширення під впливом цифрових інформаційних технологій функціональних можливостей існуючих телекомунікаційних мереж, зокрема з використанням широкополосних технологій, створення багатофункціональних телекомунікаційних мереж (наприклад, за стандартами зв’язку UMTS(універсальні мобільні телекомунікаційні системи), HSDPA(гіпершвидкісний пакетний доступ), WiMAX(міжнародна взаємодія мікрохвильового доступу) тощо), здатних одночасно забезпечити швидкісну передачу голосової, графічної, відеоінформації, а також інтеграція цих мереж [253; 245; 254].У результаті вказаних процесів на основі однієї інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури може надаватися цілий спектр телекомунікаційних та інформаційних послуг, зокрема послуг голосової телефонії, передачі телерадіопрограм, для яких раніше потрібні були різні телекомунікаційні мережі. Крім того, з’являються абсолютно нові продукти і послуги (наприклад, VOIP(голосовий зв’язок через Інтернет протокол), Video-conferencing(відеоконферецзв’язок), IPTV(телебачення через Інтернет протокол), VOD(відео на замовлення), мобільне телебачення), надання яких раніше було неможливе.В економічній площині ці процеси призводять до того, що суб’єкти господарювання, які володіють новітніми телекомунікаційними мережами і можуть надавати зазначені послуги, працюють одночасно на декількох різних ринках (наприклад, надання послуг телефонного зв’язку, транслювання телерадіопередач, надання доступу до Інтернет тощо) [26, c.46].Зазначені зміни зумовлюють необхідність переосмислення традиційних підходів до правового регулювання державного управління телекомунікаціями, телерадіомовленням, виробництвом і розповсюдженням електронної аудіовізуальної продукції. Результом цього в багатьох країнах, зокрема, у вже згаданих Італії, Великобританії, Австрії, Австралії, ПАР, Грузії та ін. стало прийняття відповідних законів (наприклад, OfficeofCommunicationsAct2002 (Закон про офіс з питань комунікацій 2002 року) – у Великобританії, AustralianCommunicationsandMediaAuthorityAct2005 (Закон про державний орган Австралії з питань комунікацій і засобів масової інформації 2005 року) – в Австралії тощо), якими запроваджено конвергентну модель регулювання електронним інформаційним середовищем [248; 234].Особливістю вказаної моделі є те, що замість декількох державних інституцій, які окремо регулюють галузі телекомунікацій і телерадіомовлення, створюється єдиний державний наглядово-регулюючий орган у сфері електронного інформаційного середовища, повноваження якого охоплюють сферу телекомунікацій, телерадіомовлення, надання інших видів електронних інформаційних продуктів і послуг на основі інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури. Головними перевагами такої організації державного регулювання є не лише економія коштів на утриманні одного замість декількох державних органів, а й, що важливо, на думку європейських експертів, зменшення зарегульованості та бюрократичнних перепон для суб’єктів господарювання в електронному інформаційному середовищі, що спростить доступ до ринків, відтак дасть пожвавлення інвестиційної активності та економічного і технологічного розвитку у зазначеному сегменті інформаційної сфери [244].З огляду на наявність перших ознак конвергентних процесів в інформаційній сфері України та необхідність прискорення її технологічного і економічного розвитку перехід до конвергентної моделі регулювання є бажаним і в Україні[26,c.46]. Його здійснення вимагатиме суттєвих змін законодавства, що визначає організаційно-правові засади державного управління в цій сфері. Як свідчить практика згаданих зарубіжних країн, необхідним стане прийняття окремого закону, яким би визначався організаційно-правовий статус такого єдиного (конвергентного) наглядово-регулюючого органу. Зміни мають також торкнутися Законів України “Про телекомунікації”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про радіочастотний ресурс України”, зокрема в питаннях, що визначають форми і методи управління у відповідних сферах, а також Конституції України в часнині, що стосується Національної ради [80; 79; 73] (докладніше в розділі ІІ).За роки незалежності Україна подолала чималий і досить складний шлях в плані розвитку ЗМІ, а також трансформації організаційно-правових засад державного управління цією галуззю. З одного боку, ми маємо суттєві здобутки, з іншого – не менш суттєві проблеми. За цей час створено широку нормативну базу присвячену діяльності ЗМІ. Україна посідає одне з перших місць в СНД за кількістю законів, присвячених діяльності мас-медіа. Серед найважливіших положень цих законів закріплення свободи слова та законодавче скасування цензури[87, c.6].Протягом років незалежності відбувся перехід від державної форми власності ЗМІ до недержавних. Так, з 1268 телерадіоорганізацій, зареєстрованих на 01.11.2006 року лише близько тридцяти перебували в державній власності[194,c.11;149]. Із близько 25 тис. зареєстрованих на 01.12.2006 року друкованих виданьпереважна більшість також не належать державі[43]. Більшість друкованих видань, які ще залишаються в державній власності, можуть бути невдовзі приватизовані. Вимога щодо роздержавлення друкованих ЗМІ неодноразово висловлювалася представниками Ради Європи, зокрема вона зафіксована в Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1466 від 05.10.2006 р. [187].У результаті розвитку ЗМІ недержавних форм власності вплив держави на сферу розповсюдження масової інформації різко зменшився. З одного боку, це позитивно, адже зменшився ризик використання державних ЗМІ в якості адміністративного інформаційного ресурсу для маніпулювання суспільною думкою. З іншого боку, виникла проблема забезпечення висвітлення в ЗМІ суспільно необхідної та актуальної для населення і держави інформації. Ця проблема може загостриться ще більше в разі приватизації державних друкованих ЗМІ.У зв’язку з цим слід відмітити, що заходи впливу держави на інформаційну діяльність ЗМІ, які передбачені Законом України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” [70], стосуються лише тематики діяльності державних органів. Водночас потреби населення в суспільно важливій інформації набагато різноманітніші. Заходи дотаційної підтримки ЗМІ, які передбачені Законом України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” [49], також не гарантують надання суспільно необхідного інформаційного продукту. Отже, постає необхідність удосконалення законодавства, що регламентує методи державного управління ЗМІ, з метою розширення арсеналу цих методів для гарантування висвітлення суспільно важливої інформації.Не врегульованою у правовій площині залишається діяльність інтернет-видань в Україні, адже жоден з нормативно-правових актів, присвячених регулюванню традиційних ЗМІ, на Інтернет-простір не поширюються. Це унеможливлює здійснення державного управління в даному середовищі. Відсутність державного управління в Інтернет-просторі створює передумови для ескалації інформаційних загроз, зокрема таких як розповсюдження суспільно шкідливої інформації (порнографії, насильства, пропаганди війни, расової, національної, релігійної ворожнечі тощо), інформації з обмеженим доступом тощо.Очевидно, що існує необхідність прийняття закону, який визначив би правові засади розповсюдження масової інформації в мережі Інтернет, зокрема врегулював адміністративно-правовий статус інтернет-видань, організаційно-правові засади державного управління у сфері їх діяльності. При цьому мають братися до уваги особливості даного інформаційного середовища, передусім, такі як відсутність кордонів, а відтак можливість розміщення інформаційних інтернет-ресурсів у будь-якій країні світу і можливість доступу до цих ресурсів у будь-якій точці земної кулі; технічна простота, низька вартість, а відтак і швидкість створення таких видань.Вказані обставини вимагають особливого підходу до визначення засад державного управління в цій сфері. Так, зокрема, недоцільно застосовувати для регулювання діяльності інтернет-ЗМІ такі методи управління як реєстрація або ліцензування в їх традиційному вигляді. Навпаки, свобода заснування та інформаційної діяльності інтернет-видань не повинна адміністративно обмежуватися, а повинна залишатися не нижче існуючого рівня інформаційних прав, гарантованих Конституцією України [102]та Законом України „Про інформацію”[58], інакше неминучим стане їх відтік у зарубіжні доменні зони. Державна реєстрація щодо інтернет-видань може здійснюватися лише в добровільній формі для надання додаткових прав, гарантій та пільг, пов’язаних з професійною інформаційною діяльністю, тобто має бути стимулом, а не дозволом на здійснення масової комунікації.За умови впровадження добровільної реєстрації інтернет-видань в правовому сенсі їх можна буде поділити на дві категорії: незареєстровані інтернет-видання, рівень інформаційних прав і гарантій яких залишається на рівні, гарантованому Конституцією України [102] та Законом України „Про інформацію”[58], та зареєстровані інтернет-видання, які пройшовши добровільну державну реєстрацію, отримали додаткові права, гарантії та пільги, пов’язані з професійною інформаційною діяльністю та передбачені Законами України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” [54] та „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” [49]. Особливої актуальності набувають також питання впровадження нагляду та заходів припинення з метою ефективного реагування на правопорушення в інформаційному середовищі Інтернет (докладніше в розділі ІІІ).При визначенні статусу інтернет-ЗМІ, особливостей юридичної відповідальності та методів державного управління в цій сфері має бути взятий до уваги досвід зарубіжних країн, де це питання вже давно врегульвано, наприклад, досвід Австралії, Німеччини, Казахстану та ін. [137, c.78, 86, 93].Тісно пов’язаною з попередньою є проблема засилля культу жорстокості, насильства і порнографії в українському інформаційному середовищі. Чинне законодавство, зокрема Закон України „Про захист суспільної моралі”, містить заборону розповсюдження порнографії та обмеження обігу продукції сексуального та еротичного характеру[83]. Однак організаційно-правові механізми реалізації цих заборон і обмежень далекі від досконалості. У зв’язку цим потребують доопрацювання положення цього Закону, що стосуються розподілу повноважень державних органів щодо ліцензування і контролю за обігом вищезгаданої продукції, забезпечення координації їх управлінської діяльності, підстав і порядку притягнення до відповідальності за порушення відповідних заборон та обмежень. Посилення захисту суспільної моралі також вимагає удосконалення на рівні підзаконного правового регулювання. Передусім, це стосується визначення ліцензійних умов обігу продукції сексуального та еротичного характеру. Так, зокрема Держкомтелерадіо ще нормативно не встановив ліцензійні умови обігу відповідних спеціалізованих ЗМІ (докладніше в розділах ІІ, ІІІ).Непростими виявилися роки незалежності для українського книговидання. Так, порівняно з 1988 – 1989 рр., коли друкувалося понад 189,505 млн. книг і брошур, у 1999 році цей показник знизився до 21,9 млн. примірників, тобто скоротився у 8,6 раза. Починаючи з 2000 року, спостерігається стабілізація і зростання обсягів книговидання в Україні. Так, у 2006 році надруковано вже більше 54 млн. примірників книжкової продукції[43]. Сприяла цьому, серед іншого, дія Закону України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”, яким надавалися суттєві пільги зі сплати ПДВ та податку на прибуток[50].Поряд з деякими позитивним зрушенням в обсягах випуску книжкової продукції залишаються невирішеними ряд проблем, які уповільнюють розвиток видавничої справи в Україні. Так, державні підприємства поліграфії працюють, в основному, на обладнанні, зношеному на 90 відсотків. Половина зазначених підприємств – збиткові. Лише для заміни зношеного обладнання поліграфічних підприємств необхідно близько 100 млн. доларів[89]. У важкому економічному і матеріально-технічному стані залишаються вітчизняні видавництва, особливо ті з них, що займаються виданням соціально-значущої літератури.На наш погляд, для вирішення вказаних проблем необхідна розробка доповнень до ст.6 Закону України “Про видавничу справу” [46], які розширили б арсенал заходів державної підтримки суб’єктів видавничої діяльності, створивши належне правове підґрунтя для застосування органами державного управління заходів економічного стимулювання видавничої діяльності з метою нарощення обсягів виготовлення соціально необхідної друкованої продукції, впровадження нового видавничо-поліграфічного устаткування (докладніше в розділі ІІІ).Поряд із позитивною просвітницькою функцією інформації, що має стимулюватися державою, інформація може також використовуватися з деструктивною метою, що вимагає протидії з боку органів державного управління.Як відзначають експерти, Україна вже неодноразово ставала об’єктом інформаційних диверсій. Як правило, напередодні укладання українськими підприємствами контрактів на поставку зброї або надання військово-технічних послуг у зарубіжних ЗМІ розпочинаються масовані кампанії зі звинувачення України в постачанні зброї до “гарячих” точок: танків і літаків для талібів, вертольотів для Сьєрра-Леоне, літаків для УНІТА і це, незважаючи на те, що експерти ООН неодноразово підтверджували безпідставність таких звинувачень [9,c.45]. Негативний інформаційно-психологічний вплив може мати на меті зміну не лише зовнішнього, а й внутрішнього становища в Україні. Так, В.О.Литвиненко, аналізуючи перебіг „касетного скандалу”, відзначає наявність в ньому ознак спеціальної інформаційної операції та причетності до нього іноземних держав [115, c.191-199].Іншою стороною інформаційного протиборства є застосування інформаційно-технічної зброї (злам сайтів, віртуальні страйки, спам, комп’ютерні віруси та ін.), що може використовуватися не лише для заподіяння шкоди інформаційним системам, а й для пропагандистських цілей (наприклад, розповсюдження комп’ютерних черв’яків з політичними лозунгами на урядових сайтах, політика яких викликає невдоволення певної соціальної групи або іншої держави). У цьому зв’язку В.М.Брижко, М.Я.Швець, В.С. Цимбалюк вказують на таке явище як “хактивізм” – синтез протесту і хакерства [41,c.15-21]. Про можливості скоординованого застосування інформаційно-психологічної та інформаційно-технічної зброї яскраво свідчить, наприклад, інформаційно-психологічне протиборство між Росією та Естонією з одночасним кібер-нападом на системи електронної пошти урядових та медійних установ Естонії після перенесення пам’ятника радянським солдатам у цій країні [240; 249].Із вказаного випливає, що перманентно існуюча загроза втягнення України в інформаційне протиборство вимагає створення належних організаційно-правових засад державного управління у сфері попередження і протидії інформаційним операціям. У зв’язку з цим у правовій площині актуальними є питання удосконалення правового регулювання здійснення координації діяльності різних державних органів з виявлення зазначених загроз, обміну інформацією про них, планування та реалізації спільних оперативних заходів протидії цим загрозам (оскільки протидія цим загрозам в Україні належить до компетенції цілої низки державних органів); прийняття Концепції державної інформаційної політики та Концепції національної інформаційної безпеки, які мали б деталізувати загрози національній безпеці України пов’язані з інформаційними операціями, визначили основні напрями і способи діяльності держави по їх подоланню; розробка нормативно-методологічних документів з питань діяльності держаних органів в умовах проведення проти них інформаційних операцій (докладніше в розділі ІІ).

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1:

1. Інформаційна сфера як об’єкт державного управління – це суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини (передусім, ті з них, які врегульовані правом), що складаються в процесі основної та допоміжної інформаційної діяльності їх професійних і загальних суб’єктів, перебіг яких спрямовується за допомогою владно-організуючого впливу держави у зв’язку з їх загальносуспільним значенням або необхідністю гарантування державою приватних інтересів їх суб’єктів.2. У структурі інформаційної сфери як об’єкта державного управління потрібно виділяти дві глобальні складові: сферу професійної та сферу загальної інформаційної діяльності. Сфера професійної інформаційної діяльності являє собою систему галузей державного управління. Стосовно суб’єктів, що утворюють сферу загальної інформаційної діяльності державне управління здійснюється на міжгалузевих засадах за окремими напрямами їх інформаційної діяльності. Таким чином, інформаційна сфера – це складний (комплексний) об’єкт державного управління.3. Державне управління в інформаційній сфері – це врегульована нормами права цілеспрямована, підзаконна діяльність уповноважених державних органів, їх посадових осіб та окремих недержавних утворень, що полягає у здійсненні виконавчо-розпорядчих функцій, спрямованих на практичну реалізацію державної політики у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних суспільних відносин, з метою задоволення потреб суспільства в інформації як стратегічному ресурсі розвитку в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні.4. Провідне місце в системі правових норм, що стосуються державного управління в інформаційній сфері, займає окрема підгалузь адміністративного права (право державного управління в інформаційній сфері), яка являє собою систему однорідних предметно-споріднених правових інститутів, що включають в себе ієрархічно побудовану сукупність первинних і вторинних спеціальних правових норм, які регулюють здійснення галузевого та міжгалузевого управління в різних галузях і сферах, що входять до інформаційної сфери як складного об’єкта державного управління, шляхом визначення завдань і основних напрямів діяльності держави, системи та адміністративно-правового статусу органів (суб’єктів) державного управління та керованих ними суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а також регулювання взаємодії (прямих та зворотних зв’язків) між ними.5. До основних сучасних проблем правового регулювання державного управління інформаційною сферою належать, зокрема такі як:- відсутність в чинному законодавстві механізмів, які належним чином спонукали б органи державної влади реалізовувати програми та проекти інформатизації в рамках Національної програми інформатизації;- потреба в адаптації законодавства України, що регулює здійснення державного управління в галузі телекомунікацій, телебачення і радіомовлення, здійснення інших форм масової електронної комунікації до умов конвергентного розвитку цих секторів інформаційної сфери;- потреба в удосконаленні правових засад застосування економічних методів державного управління ЗМІ в умовах збільшення питомої частки ЗМІ недержавних форм власності з метою забезпечення соціальної спрямованості в їх інформаційній діяльності;- потреба у визначенні правових засад діяльності інтернет-ЗМІ, зокрема їх адміністративно-правового статусу, а також визначенні правових засад державного управління в цій галузі;- потреба створення належних правових передумов здійснення координації оперативних заходів щодо попередження, виявлення, протидії інформаційним операціям, спрямованим проти України.РОЗДІЛ 2СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ ТА ЇХ ПРАВОВИЙ СТАТУС2.1. Загальна характеристика системи органів державного управління в інформаційній сферіВажливе значення в дослідженні організаційно-правових питань функціонування системи державного управління в інформаційній сфері, належить з’ясуванню особливостей побудови і діяльності її керуючої підсистеми. Центральне місце в структурі цієї підсистеми займає система органів державного управління інформаційною сферою, яка має свої суттєві особливості, що потребують вивчення.З’ясуванню окремих характеристик і складових цієї системи вже були частково присвячені роботи таких авторів як І.В.Арістова [11], О.В.Логінов[116], Й.У.Мастяниця, О.В.Соснін, Л.Є. Шиманський [88] та ін. Разом з тим, у науковій літературі бракує комплексного узагальнюючого дослідження всієї системи органів державного управління в зазначеній сфері.Здійснення такого дослідження вимагає поєднання методів аналізу та синтезу із системно-структурним методом і має спиратися на загальнонаукове розуміння системи як упорядкованої сукупності елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія і які утворюють певну цілісну єдність[225,c.583; 107, c.348]. У зв’язку з тим, що вимоги системного підходу вимагають не просто розгляду окремих елементів системи, а й виявлення зв’язків, відносин між ними, тобто дослідження їх у нерозривній єдності [139, c.496-497], важливим є з’ясування структури цієї системи. Адже, як відзначають В.Ф.Опришко та Ю.В. Мельник, саме структура – матеріальний носій її внутрішньої впорядкованості – забезпечує системі стабільність існування[209,c.327].Аналіз сучасних наукових джерел, що стосуються державного управління в інформаційній сфері та окремих її складових, зокрема таких науковців як І.В.Арістова [11,c.131-146], Й.У.Мастяниця, О.В.Соснін, Л.Є.Шиманський[88,c.103-104], говорить про те, що керуючу підсистему державного управління в зазначеній сфері, як правило, прийнято повністю ототожнювати із системою органів державного управління в цій сфері.З такою точкою зору важко погодитися, оскільки система суб’єктів державного управління може включати не тільки державні органи, а й недержавні формування, які теж в окремих випадках здійснюють від імені держави деякі її функції [98, c.18]. Остання теза знаходить підтвердження саме на прикладі системи суб’єктів державного управління в інформаційній сфері. Так, відповідно до ч.6ст.5Закону України „Про державну таємницю”функція забезпечення охорони державної таємниці відповідно до вимог режиму секретності покладається не лише на керівників державних органів, а й на керівників недержавних утворень, якими є, наприклад, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що не належать державі. Відповідно до ст.27 цього Закону за керівниками зазначених органів, підприємств, установ, організацій закріплені повноваження приймати рішення про надання доступу до конкретної секретної інформації та її матеріальних носіїв[53].Крім того, ст.21 вказаного Закону передбачено створення в зазначених органах, підприємствах, установах, організаціях РСО рррррррррррррhз метою розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення режиму секретності, постійного контролю за їх додержанням. До виконавчо-розпорядчих повноважень цих органів, зокрема, віднесено вимагати від працівників зазначених органів, підприємств, установ, організацій неухильного виконання законодавства щодо охорони державної таємниці, здійснювати перевірки стану й організації роботи з питань захисту державної таємниці і забезпечення режиму секретності у їх підрозділах. Як буде показано в підрозділі 2.3., органи місцевого самоврядування також здійснюють ряд делегованих їм державою управлінських повноважень в інформаційній сфері.Хоча вказані недержавні утворення, їх посадові особи, неможливо назвати органами державного управління, вони все ж таки беруть участь у державному управлінні інформаційною сферою, а отже є суб’єктами державного управління в цій сфері. Крім того, враховуючи те, що інформаційні процеси присутні у внутрішньоорганізаційній діяльності будь-якого державного органу і цими процесами керують посадові особи цих органів, на даному рівні також більш доречно використовувати категорію „суб’єкт державного управління”.Водночас, слід наголосити, що центральне місце в керуючій підситемі державного управління інформаційною сферою належить саме системі органів державного управління. Під цими органами, як зазначає В.Б. Авер’янов, слід розуміти такі, що мають організаційно-правову самостійність, елементи управлінського апарату, створені у встановленому законодавством порядку, які здійснюють за допомогою специфічних методів і форм свою профілюючу – управлінську діяльність від імені держави, на основі і в рамках закріпленої за ним компетенції (тобто юридично оформлених завдань і повноважень), обсяг і характер якої залежать від його місця у всій системі органів управління[1,c.50]. Серед головних ознак органу державного управління цим же автором також називається державно-розпорядницький порядок його створення[2,c.9].Враховуючи зазначене, під органом державного управління в інформаційній сфері слід розуміти спеціально створену державою самостійну організацію (колектив людей), для якої управління інформаційними відносинами від імені держави і за допомогою наданих нею державно-владних повноважень є профілюючим (основним) видом діяльності. Водночас, слід уточнити, що в окремих випадках орган державної влади, в тому числі орган державного управління, може бути представлений однією особою (наприклад, глава держави – Президент України) [101, c.307].Обсяг і характер компетенції конкретного органу державного управління зумовлений його місцем у структурі всієї системи органів державного управління цією сферою. Через це важливо з’ясувати питання про організаційно-функціональну структуру цієї системи. При цьому слід мати на увазі те, що, як відзначають В.Ф.Опришко та Ю.В.Мельник, систему становить не просто сукупність різних органів, а саме ієрархічно впорядкована функціональна єдність[209, c.327]. Отже, ключовим при з’ясуванні вказаної структури має бути саме її ієрархічний аспект.Найбільш широко розповсюдженою на сьогодні в науковій літературі точкою зору на порушене питання є підхід, згідно з яким у системі органів управління окремими складовими інформаційної сфери прийнято виділяти три рівні. Так, наприклад, Й.У.Мастяниця, О.В.Соснін, Л.Є.Шиманський, характеризуючи систему органів державного управління у сфері національних інформаційних ресурсів, виділяють у ній такі три функціональні рівні.Перший рівень – рівень прийняття політичних рішень, законодавчого і нормативно-правового забезпечення державної інформаційної політики щодо управління інформаційними ресурсами України. До цього рівня автори відносять Верховну Раду України, Президента України, КМУ.Другий рівень – рівень організаційного, нормативно-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і контролю за формуванням, поширенням, використанням та захистом інформаційних ресурсів України. До цього рівня відносять міністерства, інші центральні органи виконавчої влади.Третій рівень – виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил формування, використання та захисту інформаційних ресурсів, відомчий і територіальний контроль. До цього рівня, на думку вказаних авторів, належать міністерства, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи організації всіх форм власності [88,c.103-104].Даний підхід має право на існування. Втім, він не позбавлений недоліків. Так, до першого рівня зазначені науковці відносять здійснення законодавчого забезпечення інформаційної політики Верховною Радою України. Така точка зору вписується в широке тлумачення державного управління, але вона неприйнятна, якщо державне управління в інформаційній сфері розглядати в його вузькому адміністративно-правовому сенсі як здійснення підзаконної виконавчо-розпорядчої діяльності.Розглядаючи другий і третій рівні, більш-менш ясно можливо з’ясувати їх різницю з точки зору виконуваних на цих рівнях управлінських функцій. Водночас досить важко провести чітку різницю між ними, якщо поглянути на їх організаційну структуру, адже, наприклад, центральні органи виконавчої влади присутні на обох зазначених рівнях. Викликає серйозні сумніви і безапеляційне віднесення до третього рівня управління підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності. Невже всі вони здійснюють державне управління ? Якщо ні, то які з них його здійснюють і в яких обсягах?Подібною за змістом до щойно розглянутої точки зору є структура системи забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади, запропонована О.В.Логіновим. Суттєвою відмінністю його ідеї від попередньої є те, що до третього – оперативного рівня управління він відносить лише місцеві органи виконавчої влади [116, c.174].На основі аналізу та врахування переваг і недоліків ідей зазначених авторів, а також відображуючи деякі власні міркування, вважаємо за можливе запропонувати удосконалене бачення організаційно-функціональної структури системи органів державного управління в інформаційній сфері, що складається не з трьох, а з чотирьох рівнів.Перший – рівень стратегічного управління, представлений такими органами держави як Президент України, Рада національної безпеки і оборони України (далі – РНБО України), КМУ. На даному рівні визначаються пріоритетні завдання, що мають бути реалізовані в процесі державного управління інформаційною сферою, здійснюється загальна координація діяльності органів виконавчої влади щодо реалізації державної інформаційної політики.Другий – рівень галузевого/міжгалузевого управління, представлений державними органами, які здійснюють державне управління в окремих галузях інформаційної сфери таких як телекомунікації, ЗМІ, бібліотечна справа та ін., а також міжгалузеве (функціональне) управління у сферах статистики, забезпечення інформаційної безпеки та ін. Сюди належать, передусім, центральні органи виконавчої влади, зокрема Міністерство транспорту та зв’язку України (далі – Мінтрансзв’язку), Держкомтелерадіо, а також деякі державні органи, формально не віднесені до виконавчої гілки влади, наприклад, Національна рада. На даному рівні здійснюється нормативне, методологічне, наукове забезпечення відповідних галузей інформаційної діяльності, здійснюється міжгалузева координація, відомчий нагляд і контроль, реалізуються регуляторні функції відповідних центральних органів виконавчої влади.Характерно, що органи галузевої компетенції здійснюють управління у сфері професійної інформаційної діяльності, тобто впливають, у першу чергу, на суб’єктів інформаційних відносин для яких той чи інший вид інформаційної діяльності є основним. Водночас органи міжгалузевої компетенції впливають на суб’єктів, які належать до різних галузей життєдіяльності суспільства і для яких відповідна інформаційна діяльність не є профілюючою (наприклад, Держкомстат здійснює управління статистичною діяльністю суб’єктів, які належать до різних галузей суспільства).Водночас в окремих сегментах інформаційної сфери одночасно наявні як галузеві, так і функціональні ознаки управління, що зумовлено складною структурою інформаційних відносин в цих частинах інформаційної сфери. Так, наприклад, у сфері реклами, де для рекламодавців рекламна діяльність не є основною, а для виробників і розповсюджувачів реклами вона є профілюючою, одночасно наявні як міжгалузеві елементи управління (компетенція Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі– Держспоживстандарт) [214] розповсюджується на всіх учасників рекламного ринку незалежно від галузевої належності), так і елементи галузевого управління (так, Національна рада здійснює контроль за додержанням рекламного законодавства аудіовізуальними ЗМІ [67]).Третій – рівень місцевого управління, представлений місцевими державними адміністраціями, територіальними органами окремих центральних державних органів на обласному та районному рівнях. Так, зокрема, як слідує із ст.ст. 20, 21, 22 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”, ці органи безпосередньо реалізують управлінські повноваження в галузі зв’язку, кінематографії, бібліотечної справи, архівної справи тощо [63]. Крім того, місцеві державні адміністрації відіграють важливу роль у забезпеченні координації діяльності територіальних органів центральних органів виконавчої влади. Отже, на даному рівні забезпечується реалізація відповідних завдань і функцій держави в окремих складових інформаційної сфери в межах територій областей та районів, а також забезпечується міжгалузева координація різних напрямків державної інформаційної політики на місцевому рівні.Четвертий – рівень локального управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами (локального інформаційного управління). В організаційному плані цей рівень представлений керівними органами державних підприємств, установ, організацій, які спеціалізуються на здійсненні функцій управління інформаційною діяльністю цих організацій (наприклад, керівні органи державних інформаційних агентств, друкованих та електронних ЗМІ тощо). Виокремлення даного рівня державного управління зумовлено тим, що останнє, як відзначає А.В. Макаренко, є формою вираження не тільки виконавчої влади, а й виявляється на рівні керівництва державних підприємств, установ та організацій [117, c.26].Слід окремо відмітити, що в суто функціональному вимірі локальне державне управління інформаційними процесами присутнє у всіх без винятку державних органах, підприємствах, установах і організаціях, а в деяких випадках, що стосуються виконання державних завдань і функцій, також і в недержавних структурах (наприклад, здійснення управлінських функцій керівниками та РСО органів місцевого самоврядування, недержавних підприємств, установ, організацій). Це зумовлено тим, що функціонування жодного державного органу та його апарату, будь-якої іншої державної структури неможливе без надходження, акумулювання, опрацювання і поширення ним інформації. Так, наприклад, керівники всіх державних органів, їх структурних підрозділів дають вказівки своїм підлеглим щодо аналітичного опрацювання тієї чи іншої інформації, її розмноження і поширення, забезпечення захисту державної таємниці, реагування на інформаційні запити громадян тощо. Водночас в організаційному плані в якості суб’єктів управління тут виступають не цілісні органи управління, які спеціалізуються на управлінні саме інформаційними процесами, а окремі посадові особи, для яких часто управління цими процесами носить суто допоміжний, обслуговуючий характер по відношенню до профілюючих видів їх управлінської діяльності. У зв’язку з цим маємо чітко розмежовувати поняття локального інформаційного управління, здійснюване відповідними органами державного управління від локального інформаційного управління, здійснюваного іншими суб’єктами управлінської діяльності.У контексті сказаного потрібно звернути увагу на ще один аспект. Справа в тому, що поряд з органами державного управління в інформаційній сфері, наприклад, Держкомтелерадіо, Держкомстатом та ін., для яких управління в цій сфері є основним або одним з основних завдань, управління окремими інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами здійснюють також органи, які спеціалізуються на управлінні зовсім іншими галузями і сферами. Так, здійснюючи контрольно-наглядові функції, державні органи можуть вимагати інформацію, необхідну їм для реалізації своїх повноважень у керованих ними галузях і сферах, визначати форми відповідної галузевої звітності, таким чином, спрямовувати інформаційну діяльність керованих ними об’єктів (наприклад, Державна податкова адміністрація України визначає форми податкової звітності). Втім, таке управління інформаційними процесами в будь-якому разі має обслуговуюче, допоміжне значення для відповідних державних органів порівняно з реалізацією ними своїх основних завдань.З викладеного слідує, що хоча вказані державні органи виступають органами управління у закріплених за ними сферах та галузях і незважаючи на те, що вони виступають суб’єктами державного управління в інформаційній сфері, органами державного управління в цій сфері їх назвати неможливо, оскільки для них управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами не є профілюючим видом управлінської діяльності.Враховуючи зазначене, можемо стверджувати, що оскільки серед усіх суб’єктів державного управління в інформаційній сфері саме органи державного управління в зазначеній сфері спеціалізуються та несуть основне навантаження по управлінню інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами, їх систему можна вважати керуючою підсистемою державного управління в цій сфері у вузькому, спеціалізованому її значенні.2.2. Адміністративно-правовий статус органів державного управління в інформаційнійсферіПравове становище органів державного управління в інформаційнійсферіяк учасників управлінських відносин визначається їх адміністративно-правовим статусом, що знаходить своє конкретне вираження в їх компетенції[7,c.34]. Під компетенцією, при цьому, ми розуміємо систему повноважень відповідного органу виконувати покладені на нього державою завдання та функції в інформаційній сфері як об’єкті державного управління[4,c.125;7,c.34].Окремі аспекти компетенції органів державного управління в інформаційній сфері вже були досліджені в працях Б.А.Кормича[105], А.В.Колодюка [97], В.М.Брижка, В.С.Цимбалюка, М.Я.Швеця [18], М.В.Томенка [211], О.В.Логінова [116] та ін., втім досі бракує комплексного дослідження адміністративно-правового статусу цих органів, встановлення співвідношення їх компетенції.Вирішення цього завдання вимагає аналізу розгалуженої системи органів державного управління інформаційною сферою, їх адміністративно-правового статусу з позицій системного підходу, що передбачає не лише дослідження деякого об’єднання елементів, а й визначення взаємозв’язків між ними[206,c.622]. Системно-структурний аналіз дасть змогу виявити зайві елементи в організаційній структурі системи органів державного управління та елементи, яких не вистачає. При цьому в ряді випадків маємо спиратися і на метод діалектики для врахування тенденцій розвитку інформаційної сфери при удосконаленні адміністративно-правового статусу окремих органів державного управління. Застосування ж формально-юридичного методу допоможе виявити недоліки в адміністративно-правових нормах, що регулюють діяльність органів державного управління в зазначеній сфері, запропонувати шляхи їх удосконалення.Розгляд системи органів державного управління в інформаційній сфері почнемо з її стратегічного рівня, до якого належать Президент України, РНБО України та КМУ.Стосовно Президента України потрібно, по-перше, відзначити його роль у формуванні самої системи органів державного управління в інформаційній сфері. Так, відповідно до п.13 ст. 106 Конституції України Президент України призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради[102]. По-друге, згідно з п.17 ст.106 Конституції України Президент України здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (як випливає із ст.ст.7,8 Закону України „Про основи національної безпеки України” інформаційна безпека виступає невід’ємною складовою національної безпеки)[102; 68].Як відзначає Б.А. Кормич „Конституція не дає переліку питань, які належать до сфери національної безпеки і,зокрема,її інформаційної складової. На законодавчому рівні визначення цього поняття теж не існує… Таким чином, виявляється значна прогалина у правовому регулюванні повноважень глави держави, яка може мати, а в деяких випадках вже має небезпечні наслідки…”. У цьому зв’язку автором звертається увага на надмірну концентрацію в руках Президента повноважень в інформаційній сфері та дублювання його функцій з функціями КМУ[105, c.159].На нашу думку, проблема не в тому, що законодавство не окреслює сфери національної безпеки. Ця сферавказаначерез загрози національній безпеці в Законі України „Про основи національної безпекиУкраїни” [68]. Проблема скоріше в тому, що законодавством не досить чітко визначені межі компетенції вищих органів державної влади в цій сфері, що й створює передумови для перетягування владних повноважень від одного владного центру до іншого. Виправлення цієї ситуації потребує прийняття Закону України „Про Президента України”, який би конкретизував повноваження Президента України,надані йому відповідно до ст. 106 Конституції України, зокрема п.17 цієї статті.Повноваження Президента України в інформаційній сфері не обмежуються п.17 ст.106 Конституції України. Відповідно до п.18 ст.106, ст.107 Конституції України та Закону України „Про Раду національної безпеки і оборони України” Президент України, очолюючи РНБО України, приймає безпосередню участь уздійсненні координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері інформаційної безпеки [102; 74]. При цьому рішення РНБО України вводяться в дію указами Президента України (наприклад, Указ Президента України „ПрорішенняРНБО України від 31 жовтня 2001р. „Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України”[219]). Зміст таких указів свідчить про їх підзаконний виконавчо-розпорядчий характер, що дає підстави віднести Президента України та РНБО України до органів державного управління інформаційною сферою.Говорячи про функції координації і контролю в сфері інформаційної безпеки,покладені на РНБО України, слід відзначити, необхідність чіткого визначення на рівні закону співвідношення повноважень Президента України,здійснюваних в рамках „керівництва у сферах національної безпеки …” згідно п.17 ст.106 Конституції України зкоординаційно-контролюючими повноваженнями РНБО України як колегіального органу при Президентові України. Іншими словами, потрібно конкретизувати питання,з яких Президент України приймає рішення одноосібно,і питання, які мають вирішуватися РНБО України колегіально і вводитися в дію указами Президента України.Після набрання чинностіЗакону України „Про внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004 р. суттєво розширилися повноваження КМУ[81]. Йдеться, передусім, про повноваження КМУ щодо формування системи органів державногоуправління. Так, п.п.9-1, 9-2 ст.116 Конституції України передбачає, що КМУ утворює, реорганізує та ліквідує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу КМУ. Зазначені повноваження мають пряме відношення й до формування системи органів державного управління інформаційною сферою, враховуючи те, що деякі з нихдо складу КМУ не входять (Держкомстат, Державний комітет архівів України(далі – Держкомархів)та ін). Хоча повноваження КМУ, так само як і Президента України, з формування системи державного управління не є такими, що безпосередньо спрямовані на реалізацію функцій і завдань держави в інформаційній сфері, їх все ж таки слід розглядати як необхідну передумовудляздійснення останніх.Щодо безпосередньої участі КМУ в процесі здійснення державного управління інформаційною сферою, то вона обумовлюється його статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади. Слід одразу зауважити, що ні ст.116 Конституції України ні ст.2 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, де визначені основні завдання УрядуУкраїни, не містять жодного слова про інформаційну сферу чи про реалізацію цим органомдержавної політики в зазначенійсфері [102; 59]. Втім, лише на цій підставі неможливо заперечувати стратегічно важливої ролі КМУ, що він фактично відіграє в управлінні інформаційною сферою. Тому, зважаючи на загальний характервказаних статей Конституції України та Закону України “Про Кабінет Міністрів України”,спробуємо, все ж таки, конкретизувати роль КМУ стосовно інформаційної сфери.Виходячи з тлумачення зазначених норм, можемо стверджувати, що КМУ: забезпечує інформаційний суверенітет держави, здійснення інформаційної політики держави, виконання Конституції і законів України в інформаційній сфері; вживає заходів щодо забезпечення інформаційних прав і свобод людини і громадянина; розробляє та здійснює загальнодержавні програми в зазначеній сфері; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності в цій сфері; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання, зокрема стосовно фінансування інформаційної сфери; здійснює заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки та боротьби зі злочинністю в сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади в інформаційній сфері тощо.З огляду на зазначенемаємо, все ж таки, відмітити, що відсутність в переліку основних завдань КМУ вказівок на державну інформаційну політику говорить про те, що вона поки що не сприймається на вищомурівні держави як пріоритетний напрям діяльності КМУ. Втім, учаси становлення інформаційного суспільства, коли саме інформація стає стратегічним ресурсом розвитку, політика,спрямована на максимальнезабезпечення запитів суспільства в інформації,має стати пріоритетним напрямом діяльності держави,авідповідно і її уряду. Отже, необхідність забезпечення першочерговоїуваги КМУ до проблем розвитку інформаційної сфери вимагає внесення доповнень до ст.2 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”,відповідно до яких забезпечення реалізації Урядом України державної інформаційної політики визнавалося б таким же основним його завданням як і проведення фінансової, цінової, інвестиційної та інших напрямів державної політики.Необхідність консолідації зусиль КМУна проблемах державного управління інформаційною сферою в ході координації ним діяльності органів виконавчої влади спонукала окремих науковців до розгляду ролі віце-прем’єр-міністрів в процесі державного управління цією сферою. Так, зокрема А.В.Колодюк[97,c.199-200] та Л.В.Березовець висувають пропозиції про введення посади Віце-прем’єр-міністра з питань інформаційного суспільства, завданням якого буде координація дій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в сфері реалізації державної політики розвитку інформаційного суспільства [17, c.85].Дана ідея цікава і заслуговує на увагу, хоча і потребує уточнень. Слід зауважити, що оперувати терміном інформаційне суспільство для визначення предмету відання віце-прем’єр-міністра юридично некоректно, оскільки цей термін надзвичайно об’ємний і характеризує певний цивілізаційний етап розвитку всього суспільства – його новітню формацію [16,c.15-17]. Враховуючи об’ємність і фундаментальність поняття інформаційного суспільства, а також неоднозначність поглядів на його зміст, з юридичної точки зору було б краще вживати термін Віце-прем’єр-міністр з питань інформаційної політики, визначення якої закріплено в ст.6 Закону України “Про інформацію”[58].Водночас, слід відзначити, що додатково вводити окрему посаду Віце-прем’єр-міністра з питань інформаційної політики немає сенсу, адже значна кількість координаційних повноважень в інформаційній сфері вже виконується Віце-прем’єр-міністром з питань гуманітарної і соціальної політики. Так, зокрема на нього покладені повноваження організовувати роботу з формування і реалізації державної політики з питань реклами, інформації, видавничої та архівної справи, діяльності засобів масової інформації, забезпечення захисту суспільної моралі, розвитку комунікацій влади і суспільства тощо [179]. Тому для визначення віце-прем’єр-міністра, відповідального за координацію всіма складовими інформаційної сфери, достатньо просто додати до сфери координації Віце-прем’єр-міністра з питань гуманітарної і соціальної політики також галузь зв’язку та сферу інформатизації. Це дасть змогу комплексно підійти до управління всією інформаційною сферою, забезпечити взаємозв’язок техніко-інфраструктурних і гуманітарних аспектів її розвитку. З цією метою мають бути внесені відповідні зміни до Постанови КМУ від 04.09.2006р.№1269 [179].Підвищення ефективності державної інформаційної політики як пріоритетного напряму діяльності КМУ може бути досягнуто також шляхом створення окремого урядового комітету з питань інформаційної політики, що забезпечить сприятливі організаційні передумови для координації роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади з формування та реалізації зазначеного напряму державної політики.У зв’язку з цим, слід відмітити, що в деяких зарубіжних країнах функціонують міжвідомчі урядові організації з питань побудови інформаційного суспільства. Так, наприклад, у Литві в 2001 році створено Комісію з питань розвитку інформаційного суспільства, до складу якої входять Прем’єр-міністр і представники п’яти міністерств, а також Урядовий комітет з питань розвитку інформаційного суспільства, до складу якого окрім урядовців увійшли також науковці і представники приватного сектору[182,c.71].В Україні деякі науковці, зокрема А.В. Колодюк, пропонують створити Міжвідомчу координаційну раду з питань інформаційного суспільства, яку спочатку має очолювати віце-прем’єр-міністр, а згодом Міністр інформаційного суспільства. Метою такого органу має стати формування інформаційної політики та реалізація рішень через обов’язкове виконання його членами Ради – міністрами [182,c.116-118;97,c.199-201]. Втім, автором чітко не роз’яснюється організаційно-правовий статус такого органу. Більш того, остаточних обов’язкових рішень щодо формування державної політики міжвідомчі органи, створювані при КМУ, як правило, не приймають, оскільки мають лише консультативно-дорадчий статус.У контексті викладеного вважаємо, що найбільш прийнятним форматом міжвідомчого урядового координаційного органу з питань інформаційної політики є формат урядового комітету, статус якого чітко визначений чинним законодавством. Необхідність створення такого комітету зумовлена й тим, що урядові комітети, які сьогодні функціонують відповідно до Розпорядження КМУ “Про перелік урядових комітетів та їх посадовий склад” [199] не забезпечують можливості узгодження позицій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади при формуванні та реалізації всіх складових та напрямів державної інформаційної політики.Так, урядовий комітет з питань гуманітарної та соціальної політики (найбільш наближений до проблем інформаційної сфери) не може охопити своєю діяльністю всієї сукупності проблем розвитку цієї сфери. Причина в тому, що в його складі, окрім Віце-прем’єр-міністра з питань гуманітарної і соціальної політики, Міністра культури і туризму, Міністра освіти і науки, які здійснюють керівництво окремими складовими інформаційної сфери, не представлені керівники ряду центральних органів виконавчої влади, які мають безпосереднє відношення до розвитку цієї сфери, зокрема Мінтрансзв’язку (питання зв’язку та інформатизації), Держкомтелерадіо, Держкомархіву, Держкомстату та ін. Водночас урядовий комітет з питань економічної політики, до складу якого входить Міністр транспорту та зв’язку України, зважаючи на його склад, а також спеціалізацію на економічних, а не інформаційних питаннях, також не може охопити весь спектр питань управління інформаційною сферою.Враховуючи неможливість охоплення всіх аспектів розвитку інформаційної сфери існуючими урядовими комітетами, а також пріоритетність розвитку цієї сфери в сучасних умовах, стає очевидною необхідність створення окремого урядового комітету з питань інформаційної політики. До його складу пропонуємо включити: Віце-прем’єр-міністра з питань гуманітарної і соціальної політики, Міністра освіти і науки, Міністра культури і туризму, Міністра транспорту та зв’язку, Голову Держкомтелерадіо, Голову Держкомархіву, Голову Держкомстату, Голову Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі, Голову Національної ради (за згодою)[28,c.41].Створення урядового комітету в такому складі стане логічним кроком у реалізації Концепції адміністративної реформи [212], який забезпечить можливість узгодження позицій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади зі всіх основних напрямків державної інформаційної політики, сприятиме підвищенню ефективності реалізації координаційної функції Уряду. Реалізація зазначених пропозицій вимагає внесення відповідних змін до Розпорядження КМУ “Про перелік урядових комітетів та їх посадовий склад” від 30.01.2008 р. № 195-р.Характеризуючи в цілому співвідношення повноважень органів, що належать до рівня стратегічного управління: Президента України, РНБО України та КМУ в інформаційної сфері, слід відмітити, що сфери їх повноважень перетинаються в сфері забезпечення інформаційної безпеки. Так, судячи зі змісту ст.9 Закону України „Про основи національної безпеки України” [68], дані повноваження співвідносяться між собою таким чином: Президент України здійснює загальне керівництво, РНБО України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади в сфері інформаційної безпеки, а КМУ вживає заходів щодо її забезпечення. Водночас, на відміну від Президента України та РНБО України, предмет відання КМУ в інформаційній сфері не обмежується лише питаннями інформаційної безпеки, а поширюється на всі інші складові цієї сфери, зокрема питання розвитку телекомунікацій, інформатизації, реклами, засобів масової інформації тощо. У зв’язку з цим, слід підкреслити важливість ролі КМУ як органу загальної компетенції в процесі інтеграції зусиль та координації роботи міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань реалізації ними різних напрямів державної інформаційної політики.Переходячи до аналізу адміністративно-правового статусу органів державного управління в інформаційній сфері на рівні галузевого та міжгалузевого управління, маємо відзначити, що розгалужена система цих органів зумовлює досить складну систему адміністративно-правових зв’язків між ними. Особливо складним є співвідношення компетенції органів державного управління в таких галузях інформаційної сфери як виробництво засобів зв’язку та інформатизації; надання послуг зв’язку, сфері інформатизації; користування РЧР; галузі електронних ЗМІ, де окремі завдання і функції здійснюють одразу декілька органів державного управління.Так, у галузі виробництва засобів зв’язку та інформатизації, яка є складовою не лише інформаційної сфери, а й промисловості, в першу чергу, такої її галузі як мікроелектроніка, що є одним з найбільш інноваційних секторів економіки, державне управління здійснюють Міністерство промислової політики України (далі – Мінпромполітики), Міністерство транспорту та зв’язку України (далі – Мінтрансзв’язку), Державне агенство України з інвестицій та інновацій (далі – Держінвестицій).До основних завдань Мінпромполітики, як випливає з Положення про нього[163], належать: розробка та реалізація відповідних державних програм промислового розвитку; визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу; розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку; створення сприятливих умов розвитку високорозвинутого промислового виробництва; забезпечення реалізації державної інноваційної політики в зазначеній галузі промисловості та інформаційної сфери.Оскільки інноваційна діяльність в галузі нанотехнологій, мікроелектроники, інформаційних технологій і телекомунікацій віднесена законодавством [72] до стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, вона потребує особливої уваги не лише з боку Мінпромполітики, а й з боку Держінвестицій – спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в сфері інноваційної діяльності, до основних завдань якого віднесена координація роботи центральних органів виконавчої влади в сфері інноваційної діяльності [152]. Саме цей орган відповідно до ст.9 Закону України “Про інноваційну діяльність” уповноважений здійснювати державну реєстрацію інноваційних проектів, яким може надаватися державна фінансова підтримка [56]. Для цього відповідно до ст.13 зазначеного закону цей орган організовує проведення експертизи відповідних інноваційних проектів. Водночас, відповідно до п.35 Положення про Мінпромполітики, цей орган також організовує проведення державної науково-технічної експертизи інноваційних програм, проектів у відповідній сфері промисловості.На наш погляд, для уникнення дублювання повноважень має сенс внести зміни до ст.13 Закону України “Про інноваційну діяльність”[56], закріпивши функції організації експертизи інноваційних проектів за центральними органами виконавчої влади,до сфери управління яких належать відповідні проекти, а за спеціально уповноваженим органом виконавчої влади усфері інновацій – функцію координації заходів щодопроведення державної експертизи інноваційних проектів центральними органами виконавчої влади. Це дозволить задіяти в процесі експертизи наукові, організаційні,кадрові можливості центральних органів виконавчої влади, що прискорить проведення експертиз та поліпшить їх якість, не витрачаючи при цьому коштів на створення аналогічних можливостей в структурі Держінвестицій.Реалізація Мінпромполітики завдань, що стосуються науково-технічного розвитку вказаної галузі безпосередньо пов’язана з діяльністю Мінітранс’язку, який,виступаючи центральним органов виконавчої влади в галузі зв’язку (далі–ЦОВЗ), відповідно до ст.15 Закону України “Про телекомунікації” організовує та відповідає за розроблення стандартів у сфері телекомунікацій; затверджує технічні вимоги до телекомунікаційних мереж, засобів і об’єктів телекомунікацій; організовує наукове забезпечення розвитку сфери телекомунікацій; організовує проведення досліджень та рекомендацій щодо конвергенції комп’ютерних та телекомунікаційних технологій тощо [80], а відповідно до п.3 Положення про нього [167] здійснює заходи щодо реалізації єдиної державної політики в сфері інформатизації. Зазначені повноваження Мінтрансзв’язку стосуються не тільки виробництва засобів зв’язку та інформатизації, а й процесів їх впровадження та експлуатації в ході надання відповідних послуг зв’язку та інформатизації.Оскільки Мінтрансзв’язку є головним органом в системі центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики усфері надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій та інформатизації, користування РЧР [167], його компетенція, що стосується державної наукової і технічної політики в цій сфері,включає поряд з вищеназваними також функції: визначення вимог щодо рівня якості телекомунікаційних послуг; впровадження технічної політики в сфері надання телекомунікаційних послуг, стандартизації; підтвердження відповідності технічних засобів телекомунікацій; розробкиі впровадження технічної політики у формуванні номерного ресурсу (ст.15 Закону України “Про телекомунікації” [80]); участь урозробці державних стандартів щодо користуванняРЧР; організація досліджень та розробки рекомендацій щодо ефективного користування РЧР; затвердження планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт щодо розподілу, виділення і присвоєння радіочастот, забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів, забезпечення функцонування системи радіочастотного моніторингу (ст.11 Закону України “Про радіочастотний ресурс України” [73]).Крім цього, Мінтрансзв’язку здійснює деякі функції, пов’язані з забезпеченням зв’язком та інформаційними технологіями органів державної влади, зокрема вирішує питання щодо забезпечення зв’язку для потреб державної системи урядового зв’язку, національної системи конфіденційного зв’язку, органів безпеки, оборони, охорони правопорядку; здійснює державне регулювання в сфері фельд’єгерського та спеціального поштового зв’язку; координує діяльність органів виконавчої влади, пов’язану зі створенням та інтеграцією електронних інформаційних систем і ресурсів в Єдиний веб-портал органів виконавчої влади та наданням інформаційних та інших послуг через електронну інформаційну систему “Електронний Уряд”, здійснює деякі функції, пов’язані з господарською діяльністю в зазначеній сфері, зокрема здійснює заходи щодо реалізації єдиної державної економічної, тарифної, інвестиційної політики; забезпечує ефективне використання державного майна підприємств, установ, організацій та затверджує фінансові плани підприємств, що належеть до зазначеної сфери управління [167].Слід окремо виділити роль Мінтрансзв’язку, яку він відіграє, здійснюючи міжгалузеву та міжтериторіальну координацію в процесі формування та реалізації Національної програми інформатизації. Відповідно до ст.22 Закону України “Про Національну програму інформатизації” Мінтрансзв’язку як Генеральний державний замовник цієї програми здійснює координацію державних, галузевих, регіональних програм та проектів інформатизації, програм та проектів інформатизації органів місцевого самоврядування; моніторинг у сфері інформатизації; забезпечує методологічну, нормативно-правову, інформаційну та організаційну підтримку формування та виконання Національної програми інформатизації; здійснює нагляд і контроль за формуванням та виконанням цієї програми [66].Питаннями зв’язку, РЧР, інформатизації, що належать до компетенції Мінтрансзв’язку, безпосередньо відає Державний департамент з питань зв'язку та інформатизації (далі – Держзв'язку), який є урядовим органом державного управління і діє у складі Мінтрансзв'язку та підпорядковується йому [159]. Необхідність створення в структурі Мінтрансзв’язку цього департаменту зумовлена багатопрофільністю даного міністерства, що стала результатом злиття в 2004 році Міністерства транспорту України та Державного комітету зв’язку та інформатизації України [223].На думку ряду науковців, зокрема В.М.Брижка, В.С.Цимбалюка, М.Я.Швеця, така організаційна метаморфоза, за якої інформатизація (а на на нашу думку і телекомунікації в тому числі) опинилася у Мінтрансі, в обсязі організаційної одиниці – департаменту, є абсолютно незрозумілою [18, c.26]. З цією думкою ми згодні, адже важко знайти щось спільне між такими різними об’єктами управління як транспортна галузь з одного боку і телекомунікації, РЧР та інформатизація з іншого. Слід врахувати й те, що перевантаження даного міністерства різнопрофільними функціями в таких масштабних галузях як транспорт, зв’язок, РЧР, інформатизація може призвести до розпорошення уваги, неможливості концентрації на пріоритетних напрямах діяльності, ігнорування інтересів окремих галузей чи сфер управління, що неминуче відіб’ється на ефективності державного управління в них. При цьому навіть створення в його структурі окремого державного департаменту з питань зв’язку та інформатизації повністю проблеми не вирішить, адже цей орган самостійно може видавати накази лише організаційно-розпорядчого характеру[159], а накази нормативного характеру приймаються лише на рівні міністерства.Узв’язку з цим,В.Фурашев та О.Фурашев відстоюють думку про створення окремого центрального органу виконавчої влади з міжгалузевою компетенцією, який зосередивсябвиключно на питанні комплексної та цілеспрямованої інформатизації України [226,c.74]. Погоджуючись в принципі з ідеєю створення державного органу міжгалузевого управління,відповідального за процеси інформатизації в Україні, не можемо погодитися з тим, що сфера його відповідальності має зводитись виключно до процесів інформатизації. Справа в тому,що розбудова сучасної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури в умовах, коли спостерігається тенденція технічної конвергенції телекомунікаційних та інформаційних технологій[42,c.205],об’єктивно потребує збалансованого і чітко скоординованого державного управління як телекомунікаціями,так і інформатизацією, передусім, на рівні єдиної технічної політики.Отже, саме специфіка об’єкта управління вимагає здійснення державного управління єдиним суб’єктом управління, іншими словами, поєднання функцій державного управління телекомунікаціями та інформатизацією в єдиному управлінському центрі. Враховуючи зазначене, деякі країни світу, які сьогодні швидко розвивають сектор інформаційно-телекомунікаційних технологій, свого часу об’єднали органи управління телекомунікаціями та інформатизацією (наприклад, Індія в 1999 році об’єднала Міністерство зв’язку та Міністерство інформаційних технологій [241]).Зважаючи на сказане, можемо погодитися з експертами ринку телекомунікацій, які наголошують на необхідності розділення Міністерства транспорту та зв’язку на два окремих міністерства [141, c.12]. Отже, в Україні має бути створене Міністерство зв’язку та інформатизації, яке здійснювало б державне управління телекомунікаціями та інформатизацією. При цьому маємо наголоситина тому, що єдиним прийнятним форматом зазначеного органу може бути лише міністерство як провідний орган в системі центральних органів виконавчої влади, керівник якого входить до складу уряду і, відповідно, має змогу безпосередньо впливати на реалізацію урядової політики. Це дасть можливість привернутипріоритетну увагу КМУ до розбудови сучасної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, що матиме стратегічне значення в умовах становлення інформаційного суспільства.Пріоритетним напрямом в діяльності Мінтрансзв’язку, а в перспективі і Міністерства зв’язку та інформатизації України, має стати реалізація Національної програми інформатизації як організаційно-правової платформи,покликаної інтегрувати та узгодити зусилля різних органів державної влади та місцевого самоврядування,спрямовані на впровадження інформаційних технологій у всі сфери життєдіяльності суспільства. Успішна реалізація цієї програми потребує суттєвого удосконалення організаційно-правового механізму її формування та реалізації, який,як вже зазначалося в підрозділі1.3., не забезпечує участі в ній багатьох державних органів, які всупереч Закону України “Про Національну програму інформатизації” [66] реалізують свої програми і проекти інформатизації поза її межами.Суттєвим недоліком існуючої системи управління Національною програмою інформатизації, який перешкоджає активній участі в ній центральних і місцевих державних органів, є відсутність дієвих організаційно-правових механізмів врахування галузевих та регіональних потреб та інтересів при здійсненні інформатизації, відсутність в цих органів можливості реально впливати на визначення пріоритетів при формуванні Національної програми інформатизації. Це призводить до надмірної централізації влади у Генерального державного замовника Національної програми інформатизації, неврахування ним галузевих та регіональних потреб та особливостей при формуванні та здійсненні Національної програми інформатизації, що зумовлюєнебажання інших державних органів співпрацювати з цією програмою, спонукає їх здійснювати власні проекти у відриві від неї. Водночас Закон України „Про Національну програму інформатизації” [66] не передбачає ефективних механізмів, які зобов’язували б міністерства, інші органи державної влади розробляти проекти інформатизації, брати участь у формуванні та виконанні Національної програми інформатизації.Слід також відмітити, що чинним законодавством про Національну програму інформатизації не передбачено чітких орієнтирів, якими мавбикеруватися Керівник Національної програми інформатизації при відборі проектів інформатизації в процесі її формування, адже Концепцією Національної програми інформатизації [61] передбачені лише основні завдання та напрями інформатизації, які закріплюють стратегічні орієнтири формування цієї програми і тому є дуже широкими за змістом, а відтак мало придатними для практичного застосування. Що ж до пріоритетів інформатизації на короткострокову та середньострокову перспективу, то такого механізму законодавство про Національну програму інформатизації взагалі не передбачає. Як наслідок, у формуванні зазначеної програми втрачаються системний підхід і чітка цільова спрямованість.Вказанівади організаційно-правового механізму формування Національної програми інформатизації призводять до послаблення керованості процесом її формування, а відтак і до зайвих витрат бюджетних коштів, зниження корисної віддачі від впровадження інформаційних технологій,уповільнення темпів розбудови інформаційного суспільства в Україні.З цієї ситуації ми вбачаємо такий вихід.По-перше, необхідно закріпити за КМУ повноваження щороку затверджувати своєю постановою пріоритетні напрями інформатизації на наступний рік і три роки в межах основних напрямів інформатизації визначених Концепцією Національної програми інформатизації, а також визначати перелік обов’язкових заходів зпідготовки державними замовниками програм і проектів інформатизації та терміни їх подання на розгляд Керівника цієї програми у відповідності та на виконання затверджених пріоритетних напрямів інформатизації. Таким чином,державні замовники будуть зобов’язані відповідно до такої постанови вживати конкретних дій з підготовки проектів інформатизації в рамках Національної програми інформатизації. Крім того, затвердження пріоритетних напрямів інформатизації на наступні рік та три роки слугувало б в якості короткострокових та середньострокових орієнтирів при відборі Керівником Національної програми інформатизації завдань (проектів)інформатизації, що сприяло б системному підходу до вирішення проблем інформатизації.По-друге, необхідно закріпити за Генеральним державним замовником обов’язок: на основі проведених з державними замовниками, представниками громадськості та бізнес-сектору консультацій розробляти і подавати КМУ пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів інформатизації та переліку заходів з підготовки програм і проектів інформатизації,спрямованих на виконання цих напрямів.Це дасть змогу врахувати галузеві і територіальні інтереси інформатизації при формуванні Національної програми інформатизації.Необхідність залучення до цих консультацій представників громадськості і бізнес-сектору зумовлена потребою забезпечення співпраці і координації діяльності державного, громадського і приватного секторів в процесі розбудови інформаційного суспільства, про що свідчить світовий досвід і вітчизняні наукові дослідження [97,c.198;17,c.81-82]. Крім того, забезпечення співпраці вказаних секторів є однією з головних ідей,закладених Законом України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки” [69].Важливу роль у процесі розбудови сучасної інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури в Україні відіграє Національна комісія з питань регулювання зв’язку України. На відміну від Мінтрансзв’язку, значна частинаповноважень якого стосується технічної політики в цій галузі, повноваження даного центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом значною мірою носять економічно-регулятивний, адміністративно-регулятивний та контрольно-наглядовий характер, хоча ряд повноваженнь стосуються окремих питань технічної політики. Так, зокрема, виходячи зі змісту Положення про цей орган [216], в якому відображені його повноваження,визначені ст.18 Закону України “Про телекомунікації” [80], ст.14 Закону України “Про радіочастотний ресурс України”[73], ст.8 Закону України “Про поштовий зв’язок” [71], НКРЗ: вносить пропозиції до органів державної влади щодо стандартів в сфері телекомунікацій; регулює технічні умови взаємопідключення з операторами телекомунікацій, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку; встановлює порядок експлуатації радіоелектронних засобів, випромінювальних пристроїв на тереторії України; координує роботи з підтвердження відповідності радіоелектронних засобів, випромінювальних пристроїв.До повноважень НКРЗ економічно-регулятивного характеру належать, зокрема: тарифне регулювання у сфері телекомунікацій, встановлення порядку взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій, регулювання тарифів на послуги поштового зв'язку; надання дозволів операторам, провайдерам телекомунікацій на встановлення спеціальних тарифів для інвалідів та соціально незахищених осіб; створення сприятливих умов для залучення інвестицій у сферу телекомунікацій, надання послуг поштового зв'язку.Серед адміністративно-регулятивних повноважень слід виділити: ліцензування та реєстрацію у сфері надання телекомунікаційних послуг, послуг поштового зв'язку, користування РЧР України; здійснення розподілу, присвоєння, обліку номерного ресурсу; встановлення порядку реалізації, експлуатації радіоелектронних засобів, випромінювальних пристроїв на території України та порядок ввезення їх із-за кордону; досудове вирішення спорів між операторами і провайдерами телекомунікацій щодо взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж.До контрольно-наглядових повноважень цього органу належать: нагляд за додержанням законодавства про телекомунікації та поштовий зв'язок, координація та контроль здійснення державного нагляду щодо користування РЧР України; контроль за якістю телекомунікаційних послуг, за виконанням Плану використання РЧРУкраїни та здійсненням радіочастотного моніторингу; застосовання адміністративних стягнень до суб'єктів ринку телекомунікацій та ринку надання послуг поштового зв'язку тощо.Поряд з НКРЗ в управлінні інформаційною сферою України береучасть ще один подібний до неї колегіальний регулятивний і наглядовий орган – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Відповідно до Закону України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” до її наглядових повноважень належать: нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями та провайдерами програмної послуги законодавства в галузі телерадіомовлення; нагляд за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензій; застосування в межах своїх повноважень санкцій; офіційний моніторинг телерадіопрограм [67].До регуляторних повноважень Національної ради зазначеним законом віднесено: ліцензування телерадіомовлення; участь у розробці та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання РЧР України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення; розробка умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення; забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій; ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України.Національна рада наділена також деякими повноваженнями щодо організації та перспектив розвитку телерадіомовлення, зокрема такими як прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення порядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбачають використання РЧР та визначення порядку проведення конкурсів на технічну розробку, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційного простору тощо.На перший погляд, сфери компетенції НКРЗ та Національної ради досить чітко розмежовані: НКРЗ регулює надання послуг зв’язку та розвиток необхідної для цього інфраструктури, а Національна рада регулює телерадіомовлення та розбудову відповідної телекомунікаційної інфраструктури. Отже, проблем щодо розмежування їх повноважень начебто не повинно виникати. Втім, таке твердження може бути повністю справедливе лише в умовах функціонування окремої телекомунікаційної інфраструктуридля телерадіомовлення.Втім, як вже зазначалося в підрозділі1.3., розвиток сучасних цифрових інформаціїних та мережевих технологій призводить до цифровізації іподальшої інтеграції інфраструктури різного призначення в багатофункціональні інформаційно-комунікаційні мережі та виникнення нових багатофункціональних мереж (наприклад, стандартів UMTS, WiMAXтощо), які можуть одночасно забезпечувати швидкісну передачу голосових, текстових, відеоданних, а відтак можуть одночасно використовуватися як для послугтелефонного, факсимільногозв’язку,так і для телерадіопередач.Інтеграція інфраструктури, створення на цій основі єдиного цифрового інформаційного середовища, суттєво ускладнює роздільне регулювання усфері телекомунікації і телерадіомовлення двома різними органами. Так, наприклад, уразі повсюдного розгортання мереж WiMAXв Україні та використання їх не тільки для загальнодоступних послуг зв’язку, а й для телерадіомовлення, зокрема IPTV, який з регулюючих органів має регулювати використання радіочастотного ресурсу цими мережами? Який з них має здійнювати ліцензування надання послуг за допомогою такої мережі і в якій мірі ?У разі використання зазначених мереж для телерадіомовлення для того, щоб просто розгорнути такі мережі відповідно до ст.22 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” і ст.15 Закону України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” потрібно, щоб Національна рада спочатку прийняла рішення про створення такої мережі, визначила порядок її технічної розробки, провела конкурс на її технічну розробку, обслуговування та експлуатацію [79;67]. Але виникає питання,чому цим має займатися Національна рада, коли дана мережа може використовуватися і для надання звичайних послуг телефонного зв’язку, а отже має перебувати в сфері управління НКРЗ?Ще одним викликом цифрової конвергенції для роздільної моделі регулювання телекомунікацій і телерадіомовлення є поява нових видів мультимедійних інформаційних продуктів і послуг, зокрема таких як мобільне телебачення, IPTV, VOD, які розповсюджуютьсячерез телекомунікаційні мережі, призначені для надання звичайних послугтелефонного зв’язку. Так, наприклад, який державний орган має здійснювати нагляд за дотриманням законності в мережі Інтернет, щофункціонує на основі використання телефонних телекомунікаційних мережіза допомогою якоїрозповсюджуються зазначені інформаційні продукти і послуги?Зрештою, слід зазначити, що роздільна модель регулювання не сприяє ринкові конвергенції, тобто виходу суб’єктів ринку телекомунікацій на ринки телерадіомовлення, інших інформаційних продуктів і послуг танавпаки, зважаючи на те, що їм доведеться пристосовуватися до вимог двох різних регуляторних режимів. Отже, роздільна модель регулювання стримує міжгалузеве переливання капіталу та інвестування в нову інфраструктуру та послуги.На тлі зазначених процесів убагатьох країнах відбувається переосмислення підходів до різних аспектів державного регулювання в сферах телекомунікацій, телерадіомовлення, виробництва та розповсюдження аудіовізуальної продукції з урахуванням вищенаведених тенденцій конвергентного розвитку цих сфер. Так, особливого резонансу дане питання свого часу набуло в Європейському Союзі, де в 1998 році за ініціативою Європейської комісії відбулась широка дискусія з цього питання [244]. Одним з основних результатів такого переосмислення в рядікраїн, зокрема таких як Італія, Великобританія, Австрія, Австралія, ПАР, Грузія стало реформування системи державних органів регулювання телекомунікаціями та телерадіомовленням в напрямку створення так званих єдиних „конвергентних органів регулювання”. Створення таких органів – це ще один рівень конвергенції у сфері електронних комунікацій, так званарегуляторнаконвергенція.Так, в Італії ще в 1997 році був створений незалежний регулюючий орган–Agcom(CommunicationsRegulatoryAuthority– регулюючий орган з питань комунікацій), з широкими повноваженнями у сфері телекомунікацій та телерадіомовлення, а також, що цікаво, видавничій сфері. Як зазначено на веб-сайті цього органу, італійський парламент, приймаючи відповідний закон, створив цей орган саме в якості „ковергентного регулюючого органу” [246].Великобританія створила Ofcom(OfficeofCommunications– офіс з питань комунікацій) в 2003 році теж саме як конвергентний регулюючий орган [251], передавши йому повноваження аж п’яти державних органів, які раніше здійснювали регулювання телекомунікаціями, використанням радіочастотного ресурсу, телебаченням і радіомовленням [243]. Аналогічним шляхом пішла Австралія, яка у 2005 році створила АСМА (AustralianCommunicationsandMediaAuthority– орган регулювання у сфері комунікацій і засобів масової інформації Австралії) на базі АСА (AustralianCommunicationsAuthority– органу регулювання в сфері телекомунікацій Австралії) та АВА (AustralianBroadcastingAuthority– органу регулювання телерадіомовлення Австралії)[233].Потрібно зазначити, що вищеназвані країни, створюючи конвергентні органи регулюванняелектронними комунікаціями, не винайшли чогось абсолютно нового, а просто пристосували до сучасних умов інформаційного суспільства давно існуючий досвід таких країн як США та Канада, деподібні органи існують впродовж багатьох десятиліть. Так, уСША FCC(FederalCommunicationCommission– Федеральна комісія з питань комунікацій)існує ще з 1934 року [242,c.373;238, c.255], в Канаді –CRTC(CanadianRadio-televisionTelecommunicationsCommission– Комісія Канади з питань радіо, телебачення і телекомунікацій)працює з 1968 року [236]. Процеси конвергенції просто підтвердили прогресивність північно-американської моделі управління телекомунікаціями ітелерадіомовленням в сучасних умовах.Історично склалося, що в США та Канаді регулювання телекомунікаціями та телерадіомовленням здійснювалося єдиним органом ще до появи цифрових технологій та ознак сучасної конвергенції. Втім, це ще не означає, що між цими галузями не було ніякої спільності. Так, наприклад, РЧРвикористовувався як для потреб радіозв’язку,так і для радіомовлення, а згодом – і для телебачення. Між іншим, саме упоєднанні управління користуванням РЧРдля потреб зв’язку та телерадіомовлення в особі одного єдиного ограну полягає ще одна перевага конвергентних органів регулювання, адже чим менше державних органів задіяно в процесі управління користуванням РЧР,тим простіший, відповідно,більш злагоджений сам процес.Узагальнюючи основні риси ковергентних органів регулювання, що існують в Європі та інших частинах світу, можна стверджувати, вони являють собою незалежні колегіальні державні органи,наділені регуляторними і наглядовими повноваженнями у сферівикористання РЧР, телекомунікацій і телерадіомовлення, а також, що важливо, інших інформаційних продуктів і послуг, що поширюються на базі телекомунікаційної інфраструктури. Так, наприклад, австралійський АСМА регулює також деякі аспекти функціоування мережі Інтернет, а повноваження британського Ofcomторкаються будь-яких інформаційних продуктів,поширених через телекомунікаційні мережі[247]. Останнє є відображенням на регуляторному рівні необхідності впорядкування обігу нових видів інформаційних продуктів і послуг, що є результатом розвитку новітніх цифрових технологій та цифрової конвергенції.Враховуючи те, що конвергентні процеси невдовзі торкнуться в повній мірі і України, готуватися до них потрібно заздалегіть. Так, наприклад, Італія створила конвергентний регулюючий орган ще тоді, коли про саму конвергенцію говорили як про майбутнє у вузьких колах спеціалістів, розуміючи невідворотність об’єктивних тенденцій розвитку інформаційного суспільства та важливість їх врахування в державному управлінні інформаційною сферою. Отже, в Україні також має розпочатися підготовка до переходу від роздільної до конвергентної моделі регулювання телекомунікаціями, телерадіомовленням, іншими електронними інформаційними послугами.На місці теперішніх НКРЗ та Національної ради в перспективімає бути створений єдиний (конвергентний) наглядово-регулюючийорган – Національна рада України з питань електронних комунікацій якконституційнийнезалежнийорганз регуляторними і наглядовими повноваженнямиусфері електронного інформаційного середовища. Його організаційно-функціональнаструктурамає бути пристосована до вирішенняяк тихпитань, щоє спільними для галузей зв’язку та телерадіомовлення і вимагають спільного, погодженого вирішення,зокрема: використання РЧР, створення та розвиток телекомунікаційних мереж, утому числі телерадіомереж, їх використання для потреб зв’язку та телерадіомовлення, так і тихпитань, які вимагають суто спеціалізованого підходу. Останнє, зокрема, стосується питань регулювання змістовного наповнення інформаційної продукції, що поширюється через телекомунікаційні мережі. При цьому також важливо, щоб повноваження нового наглядово-регулюючого органу стосовно змістовного наповнення інформаційних продуктів не обмежувалась лише телерадіопрограмами, а поширювалися на будь-які інформаційні продукти, що розповсюджуються через телекомунікаційні мережі, в тому числі через Інтернет[26, c.49].Створення зазначеного органу дасть змогу забезпечити єдиний скоординований підхід до регулювання цілого комплексу електронних комунікацій, починаючи з функціонування телекомунікаційних мереж, надання телекомунікаційних послуг, які забезпечують обіг інформації, закінчуючи змісновним наповненням інформаційних продуктів, в тому числі телерадіопрограм, інших видів інформаційних продуктів, що передаються за допомогою засобів телекомунікацій, зокрема через мережу Інтернет. Це матиме позитивний ефект на процес інтеграції різних телекомунікаційних мереж, зокрема на інтеграцію кабельних мереж, які зараз використовуються в Україні переважно для потреб кабельного телебачення з іншими телекомунікаційними мережами, що дасть змогу збільшити асортимент та ступінь поширення телекомунікаційних та інформаційних послуг. Зменшення кількості органів регулювання спростить існуючу систему управління використанням РЧР. Від створенняєдиногонаглядово-регулюючого органу виграють суб’єкти господарювання, які одночасно працюють на ринках телекомунікацій та телерадіомовлення. Створення такого органу може спрацювати як додатковий стимул ринкової та корпоративної конвергенції для суб’єктів господарювання в галузях телекомунікацій та телерадіомовлення, що, в свою чергу, стимулюватиме збільшення інвестицій узазначенійгалузі.У правовій площині створення такого органу вимагатиме, окрім внесення змін до Законів України “Про телекомунікації”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про радіочастотний ресурс України” та ін., також змін до п.20 ст.85 та п.13 ст.106 Конституції України [80; 79; 73; 102]. Порядок формування Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, визначений цими статтями Конституції, можна залишити незмінним. Достатньо буде замінити лише назву нині існуючого органу на назву нового.Оскільки, ми вже певною мірою торкнулися питань державного управління в галузі діяльності ЗМІ (стосовно телерадіомовлення), продовжимо дослідження в напрямі пошуку шляхів оптимізації розподілу управлінських функцій між Національною радою та Держкомтелерадіо, Міністерством юстиції України (далі – Мін’юст) та МКТ.Як випливає з Положення про Держкомтелерадіо [164], даний орган виконує ряд функцій, пов’язаних з формуванням державної політики в галузі ЗМІ, зокрема таких якподання пропозицій щодо формування державної політики в інформаційній та видавничій сферах, визначення пріоритетів розвитку цих сфер, формування державної політики у сфері захисту суспільної моралі; підготовка та подання КМУ аналітичних матеріалів про висвітлення засобами масової інформації найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики держави; розробка заходів щодо запобігання внутрішньому і зовнішньому інформаційному впливу, який загрожує національним інтересам держави тощо.Важливу частину компетенції Держкомтелерадіо становлять функції, спрямовані на забезпечення інформаційно-комунікативної діяльності держави та її органів, а також ряду спеціалізованих державних підприємств, установ та організацій як суб’єктів інформаційних відносин. До таких функцій, в першу чергу, належать: надання методичної допомоги прес-службам, іншим підрозділам з питань взаємодії органів виконавчої влади із ЗМІ та громадськістю; координація та методологічне забезпечення діяльності державних ЗМІ, державних видавництв, поліграфічних підприємств, концернуРРТ.Крім цього, Держкомтелерадіо наділений низкою важливих регулятивних та контрольно-наглядових функцій таких як: ліцензування та реєстрація спеціалізованих друкованих засобів масової інформації сексуального чи еротичного характеру та контроль за додержання ними ліцензійних умов; видача дозволів на розповсюдження зарубіжних друкованих засобів масової інформації в Україні та ін.Донедавна Держкомтелерадіо також проводив державну реєстрацію друкованих ЗМІ та інформаційних агентств. Проте згідно з Указами Президента України „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері”та „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України” ця функція була передана Мін’юсту [221; 222]. Таке „вдосконалення”, коли повноваження передаються непрофільному органу, відношення якого до ЗМІ є досить віддаленим, на наш погляд, є нелогічним. Тому вказані повноваження мають бути повернені Держкомтелерадіо.Порівнюючи в цілому компетенцію Національної ради та Держкомтелерадіо як органів управління в галузі діяльності ЗМІ, варто відмітити, що предметна сфера відання Держкомтелерадіо дещо ширша від тієї, якою відає Національна рада і включає, окрім діяльності електронних ЗМІ, також і галузь друкованих ЗМІ, книговидання, а також інформаційну взаємодію органів виконавчої влади із ЗМІ та громадськістю.Водночас, слід наголосити, що саме в питаннях управління телерадіомовленням вбачається певне перетинання повноважень між цими органами. У зв’язку з цим М.В.Томенко зазначив, що: „ … сфера контролю Національної ради поширюється на всі телерадіоорганізації, незалежно від форми власності. Натомість Держкомтелерадіо як центральний орган виконавчої влади контролює діяльність державних телерадіоорганізацій, тобто значний сегмент вітчизняного мовлення. Отже, в одній предметній сфері ми маємо фактично два органи управління”[211, c.8].На наш погляд, існування двох органів управління в галузі телерадіомовлення не було б проблемним за умови більш чіткого розмежування повноважень між ними.Так, зокрема виникають питання щодо легітимності норми, закріпленої в п.3 Положення про Держкомтелерадіо, згідно якої до основних завдань цього органу віднесено здійснення державного регулювання і контролю в інформаційній сфері [164]. Проблема в тому, що інформаційна сфера як предмет відання Держкомтелерадіо, виходячи з аналізу його повноважень, включає в себе галузь телерадіомовлення, а відповідно до ст.7 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення є Національна рада [79]. Отже, має місце явна невідповідність зазначеної норми Положення вказаному Закону України.Враховуючи також неоднозначність формулювання деяких функцій Держкомтелерадіо, наприклад, функцію „вживати заходи щодо поліпшення художньої якості вітчизняних телерадіопрограм … ” (неясно, конкретно яких саме заходів), може скластися враження, що Держкомтелерадіо претендує на здійснення регуляторних повноважень у сфері телерадіомовлення, закріплених за Національною радою. Очевидно, що усунення такої законодавчої неузгодженості вимагає нормативного обмеження компетенції Держкомтелерадіо здійснювати державне регулювання в інформаційній сфері тією її частиною, що не включає телерадіомовлення.Недосконалим також здається положення, закріплене в ч.8 ст. 9 Закону України „Про захист суспільної моралі” [83], за яким ліцензування і реєстрацію спеціалізованих засобів масової інформації сексуального та еротичного характеру здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері інформації, яким на сьогодні є Держкомтелерадіо. До таких спеціалізованих ЗМІ ст.1 цього закону відносить періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відеопрограми, інші форма розповсюдження масової інформації …, які в цілому і систематично висвітлюють питання сексу або використовують сексуальну тематику як провідну. Якщо щодо друкованих періодичних видань зазначеного характеру такий підхід у принципі правомірний, то в галузі телерадіомовлення ситуація зовсім інша.Наведена норма ст. 9 Закону України „Про захист суспільної моралі”, по-суті, суперечить Закону України „Про телебачення і радіомовлення” та Закону України „Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, згідно з якими ліцензування телерадіомовлення здійснює Національна рада[79;67]. Крім того, тією ж ст. 9 Закону України „Про захист суспільної моралі” передбачено, що ліцензування діяльності зі створення, транслювання та розповсюдження телерадіокомпаніями України кіно‑, аудіо-, відеопродукції еротичного чи сексуального характеру здійснює Національна рада [83]. Отже, ст. 9 Закону України „Про захист суспільної моралі” фактично створює умови для подвійного ліцензування одного й того самого виду діяльності різними державними органами: з одного боку – Держкомтелерадіо, а з іншого — Національною радою, що суперечить ч.9 ст.4 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, якою забороняється подвійне ліцензування в галузі телерадіомовлення [79].З іншого боку, всупереч згаданим нормам ст.ст.1, 9 Закону України “Про захист суспільної моралі” в п/п.24 п.4 Положення про Держкомтелерадіо зазначено, що цей орган здійснює ліцензування і реєстрацію не всіх спеціалізованих засобів масової інформації сексуального та еротичного характеру, а лише друкованих [164]. В такому разі взагалі невідомо, який орган має ліцензувати масове розповсюдження зазначеної інформаційної продукції в інших формах, наприклад, у вигляді аудіо-, відео- касет, лазерних дисків, інших електронних носіїв тощо.Для усунення вказаних недоречностей, на нашу думку, необхідно викласти ч.8ст.9 Закону України “Про захист суспільної моралі”[83]в такій редакції:“ліцензування діяльності фізичних і юридичних осіб, крім тих, які мають статус телерадіорганізацій, з обігу продукції сексуального чи еротичного характеру на всій території України здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері інформації, а в межах територій областей (районів) – відповідні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій”.Аналогічну норму (в частині, що його стосується) слід закріпити і в Положенні про Державний комітет телебачення та радіомовлення України.Продовжуючи тему вдосконалення системи державного управління у сфері захисту суспільної моралі маємо також розглянути співвідношення компетенції між такими органами як Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі і МКТ.Відповідно до ст.ст.17,19 Закону України “Про захист суспільної моралі” Національна комісія є позавідомчим державним експертним і контролюючим органом, відповідальним за утвердження здорового способу життя, належного стану моральності суспільства. До завдань цього органу віднесені:координація розробки концепції захисту суспільної моралі, розробка засад державної політики з обігу продукції сексуального характеру та регулювання відповідних відносин; аналіз процесів і тенденцій, що відбуваються у сфері захисту суспільної моралі, розробка рекомендацій для органів державної влади та місцевого самоврядування по їх правовому регулюванню; контроль за дотриманням чинного законодавства України у сфері захисту суспільної моралі; участь у розробці міжнародних договорів України з питань захисту суспільної моралі. Крім того, до повноважень даного органу віднесено також здійснення експертизи відповідної продукції[83].Зважаючи на вказаний статус Національної комісії, досить дивним здається положення ч.1 ст.2 Закону України “Про захист суспільної моралі”, відповідно до якого критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер, визначає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері культури та мистецтв [83], тобто МКТ. На наш погляд, було б більш логічним покласти дану функцію на Національну комісію, що є спеціалізованим експертним державним органом, відповідальним за утвердження належного стану суспільної моралі.Крім того, зазначена функція має бути розширена і включати також встановлення критеріїв віднесення інформаційної та іншої продукції до такої, обіг якої є обмеженим, наприклад, продукції сексуального чи еротичного характеру, або забороненим, зокрема, такої, що: містить елементи насильства і жорстокості; пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу; пропагує фашизм та неофашизм, невігластво, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління тощо, адже Законом України “Про захист суспільної моралі”[83] взагалі не визначений орган, який може встановлювати ознаки цих видів продукції. Окрім встановлення зазначених критеріїв як експертний орган Національна комісія має розробляти та впроваджувати відповідні механізми та методики віднесення інформаційної продукції до такої, що має вказані обмеження.З метою реалізації зазначеної функції Національна комісія повинна мати право видавати підзаконні нормативно-правові акти. Для закріплення за цим державним органом вказаних повноважень необхідно внести відповідні зміни до ст.19 Закону України “Про захист суспільної моралі”[83].Вказані законодавчі зміни сприятимуть зміцненню провідної експертно-регулюючої ролі Національної комісії як органу, відповідального за утвердження належного стану моральності суспільства, забезпеченню єдності і скоординованості державної політики у сфері захисту суспільної моралі.Важливо також визначити єдиний орган, що має здійснювати експертизу продукції, обіг якої обмежений або заборонений, адже на сьогодні ці функції частково дублюються. Так, експертною діяльністю, аналогічною до тієї, яка здійснюється Національною комісією в частині, що стосується кіно- та відеофільмів, займається Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів, яка діє при МКТ. Відповідно до п.2.3 Положення про цей орган, проводячи експертизу фільмів, робить висновок, в якому встановлюється: чи завдають досліджувані фільми шкоди моральному і фізичному вихованню, культурному розвитку громадян; чи є вони творами порнографічного характеру; чи пропагують війну, насильство, жорстокість; чи містять заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу; чи спрямовані фільми на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі, пропаганду фашизму або неофашизму, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення тощо[134].Очевидно, що до створення Національної комісії у функціонуванні Експертної комісії при МКТ дійсно існувала необхідність. Сьогодні ж вказаною експертною діяльністю має займатися Національна комісія як орган спеціально створений для того, щоб відповідати за утвердження моральності суспільства, а Експертна комісія при МКТ може бути ліквідована. У зв’язку з цим необхідно передбачити вст.15 Закону України “Про кінематографію” [60] та Положенні“Про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів” [158], щодержавне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів видається центральним органом виконавчої влади в галузі кінематографії лише після надання Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі позитивного експертного висновку про їх відповідність вимогам законодавства про захист суспільної моралі, в якому за необхідності визначаються обмеження щодо глядацької аудиторії[24,c.29-36].Тісно пов’язаною з діяльністю ЗМІ є рекламна діяльність. Контроль за дотриманням законодавства про рекламу відповідно дост.26Закону України „Про рекламу” [75] здійснюють: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, яким на сьогодні є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики [214] – щодо захисту прав споживачів; Антимонопольний комітет України– щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення– щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності.Водночас, слід відмітити, що система державних органів уповноважених здійснювати контроль у сфері реклами є незавершеною. У той час, коли за додержанням рекламного законодавства телерадіоорганізаціями стежить Національна рада, рекламна діяльність друкованих ЗМІ залишається без належного контролю з боку держави. Зважаючи на це, необхідно закріпити в ст.26 Закону України “Про рекламу”[75] норму, за якою державний контроль за додержанням законодавства про рекламу друкованими ЗМІ має здійснювати центральний орган виконавчої влади, уповноважений здійснювати державну реєстрацію періодичних друкованих видань, яким, на наш погляд, повинен стати Держкомтелерадіо.Важлива роль в управлінні інформаційною сферою України належить Міністерству освіти і науки України (далі – МОН), до завдань якого, як головного органу в системі центральних органів виконавчої влади з реалізації державної політики в сфері наукової і науково-технічної інформації, відповідно до Положення про нього, віднесено сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації [161]. Саме цей орган, як випливає із ст.18 Закону України “Про науково-технічну інформацію”, забезпечує організацію діяльності у сфері науково-технічної інформації, здійснює функціональне управління національною системою науково-технічної інформації, формує і реалізує політику в цій сфері [64]. Зокрема МОН забезпечує ведення обліку науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, дисертацій, захист яких відбувся, тощо[161].Оскільки значна частина інформаційних ресурсів є об’єктами права інтелектуальної власності, важлива роль МОН у системі органів державного управління інформаційною сферою зумовлена також і тим, що він виступає органом, уповноваженим здійснювати міжгалузеве управління в сфері інтелектуальної власності, а саме: організовує експертизу об’єктів інтелектуальної власності, видає охоронні документи на такі об’єкти; забезпечує державну реєстрацію авторського права, державну реєстрацію та ведення обліку об’єктів інтелектуальної власності, провадить реєстрацію угод про передачу прав на використання об’єктів інтелектуальної власності; координує діяльність щодо трансферу технологій і прав на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету тощо. Для реалізації цих функцій в структурі МОН функціонує Державний департамент інтелектуальної власності[160].Поряд з МОН важливу роль в управлінні системою національних інформаційних ресурсів здійснюють також Державний комітет архівів України та Державний комітет статистики України. Діяльність цих органів найбільш тісно пов’язана з управлінням реалізацією двома важливими складовими інформаційної функції самої держави як безпосереднього учасника інформаційних відносин.Так, Держкомархів на підставі ст. 24 Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” та Положення про нього, впливаючи на підприємства, установи, організації, незалежно від їх підпорядкування, а також на громадян у процесі міжгалузевого управління для накопичення державою ретроспективної інформації виконує такі завдання як нормативно-правове регулювання відносин у сфері архівної справи і діловодства; визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку архівної справи і діловодства; міжгалузева координація і функціональне регулювання в цій сфері; організація науково-методичного та інформаційного забезпечення архівних установ і служб діловодства; контроль за діяльністю архівних установ і служб діловодства; розпоряджання Національним архівним фондом, організація його формування, державного обліку та зберігання його документів, використання відомостей, що в них містяться, тощо [65; 166].Держкомстат як орган відповідальний за управління діяльністю держави щодо збору, опрацювання, аналізу, збереження, поширення та забезпечення використання статистичної інформації також наділений міжгалузевою компетенцією, оскільки система державної статистики охоплює всі галузі і сфери життєдіяльності суспільства. До основних завдань цього органу відповідно до Положення про нього, окрім вищеназваних заходів щодо акумулювання статистичної інформації, зокрема належать: координація дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб у питаннях організації діяльності, пов’язаної із збиранням і використанням статистичної інформації та адміністративних даних; розроблення, вдосконалення і впровадження статистичної методології; забезпечення повноти, надійності та об’єктивності статистичної інформації; забезпечення доступності, гласності й відкритості статистичної інформації, її джерел та методологій складання тощо [165].Важливим напрямом виконавчо-розпорядчої діяльності держави є управління у сфері інформаційної безпеки, яка включає, передусім: забезпечення захисту державної таємниці, конфіденційної інформації, що є власністю держави, забезпечення засекреченим і шифрованим зв’язком державних органів та посадових осіб, боротьбу з правопорушеннями в інформаційній сфері, протидію інформаційним операціям, спрямованим проти України.Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері охорони державної таємниці відповідно до ст.5 Закону України „Про державну таємницю” є СБУ, до системи якої відповідно до ст.ст. 9, 10 Закону України“Про Службу безпеки України” входить Центральне управління СБУ, яке вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, координує і контролює діяльність інших органів СБУ, зокрема її обласних управлінь з цих та інших питань [53; 78].Виходячи з положень чинного законодавства СБУ: формує та публікує в офіційних виданнях Звід відомостей, що становлять державну таємницю; оформлює рішення державних експертів з питань таємниць; погоджує та реєструє розгорнуті переліки таких відмостей по міністерствах, відомствах; встановлює критерії визначення строків дії рішень державних експертів з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці; надає дозволи на право здійснення діяльності, пов’язаної з державною таємницею; здійснює перевірку громадян у зв’язку з наданням допуску до державної таємниці; здійснює оперативно-розшукові заходи щодо охорони державної таємниці; здійснює контроль за станом охорони державної таємниці в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах, організаціях [90, c.36-37].Окрім забезпечення охорони державної таємниці, СБУ здійснює контроль за обігом документів, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, а також здійснює погодження відомчих інструкцій з питань обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави [157].Тривалий час до обов’язків СБУ в сфері інформаційної безпеки належало забезпечення засекреченим і шифрованим зв’язком державних органів і посадових осіб, здійснення технічного і криптографічного захисту інформації з обмеженим доступом. З цією метою у складі СБУ функціонувавДепартамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації [213].Після прийняття Закону України “Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України” зазначений департамент СБУ був перетворений в окремий державний орган – Держспецзв’язку, стуктура якого включає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань організації спеціального зв’язку та захисту інформації і підпорядковані йому регіональні органи та територіальні підрозділи [51].Доосновних завдань Держспецзв’язку належать: участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації; забезпечення урядовим зв’язком Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, інших посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування, органів військового управління та ін.; забезпечення функціонування державної системи урядового зв’язку та Національної системи конфіденційного зв’язку; визначення вимог та порядку створення і розвитку систем криптографічного та технічного захисту інформації, що є власністю держави або інформації з обмеженим доступом, та здійснення контролю за станом такого захисту, а також контролю за додержанням законодавства у сфері надання послуг електронного цифрового підпису та ін. [51].Важливим чинником забезпечення інформаційної безпеки є боротьба з правопорушеннями в інформаційній сфері. Головним органом в системі центральних органів виконавчої влади з питань державної політики у сфері захисту прав і свобод людини й громадянина, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань є Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС), одним із завдань якого є організація і координація діяльності органів внутрішніх справ з цих питань [162]. Для боротьби з адміністративними правопорушеннями в інформаційній сфері органи внутрішніх справ наділені повноваженнями: складати протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені ст.ст. 51-2, 148, 164-6 – 164-9, 173-1, 212-6 КУпАП; у випадках, передбачених законами, наприклад, при вчиненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах,проводити адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, вилучення речей і документів та ін.[95].Як відзначалося в підрозділі 1.3., Україна залишається вразливою до інформаційних (психологічних і технічних) операцій. Виявлення потенційних та реальних загроз проведення таких операцій, вироблення та реалізація заходів для їх попередження, протидії та нейтралізації наслідків залишаються актуальною проблемою.В Україні вирішенням вказаних питань займається Служба зовнішньої розвідки України (далі – СЗРУ), до завдань якої належить вжиття заходів протидії зовнішнім загрозам національній безпеці України за межами України та здійснення спеціальних заходів впливу, спрямованих на підтримку національних інтересів і державної політики України в інформаційній сфері[85]. Аналогічні завдання в цій сфері, з урахуванням військової специфіки, стоять ще перед одним розвідувальним органом – Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України (далі – ГУР Міноборони)[76].Значною мірою вказані проблеми стосуються СБУ, на яку покладаються завдання захисту державного суверенітету від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, охорона державної таємниці [78]. Певною мірою дана проблематика стосується і Держкомтелерадіо України, до компетенції якого, як вже зазначалося, входитьрозробка заходів щодо запобігання інформаційному впливу, який загрожує національним інтересам. До компетенції Держспецзв’язку віднесено захист державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах.Втім, зусиль кожного з цих органів поодинці недостатньо для вирішення проблеми в цілому. Причина цього, на наш погляд, в тому, щов Україні не створено належних інституційних засад, які забезпечували б координацію здійснення СБУ, СЗРУ, ГУР Міноборони, іншими державними органами оперативних заходів з виявлення вказаних загроз, проведення оперативних заходів протидії та нейтралізації їх наслідків. Необхідність створення механізму координації оперативної діяльності цих органів зумовлена такими причинами.По-перше, передумови і причини, що спонукають до проведення інформаційних операцій проти України, можуть складатися як всередині самої України, наприклад, внаслідок витоку секретної чи конфіденційної інформації, в тому числі з інформаційно-телекомунікаційних систем, так і за її межами, наприклад, через зацікавленість іншої країни у просуванні на ринку власного товару за рахунок витіснення аналогічного українського. Відповідно, здійснення оперативних заходів з виявлення цих передумов вимагає чіткої взаємодії контррозвідувального та розвідувальних органів – СБУ, СЗРУ та ГУР Міноборони України, а також Держспецзв’язку, яка володіє інформацією про посягання на державні інформаційно-телекомунікаційні системи та інформаційні ресурси, що в них містяться.По-друге, для виявлення загрози проведення проти України інформаційної операції необхідне узагальнення розвідувальних даних та інформації отриманої в ході контррозвідувальної діяльності СБУ, СЗРУ, ГУРМіноборони України, а також даних Держспецзв’язку. Кожен з цих органівмає лише частину інформації про вказані загрози, а для того щоб отримати цілісну картину, потрібно певним чином об’єднати та опрацювати дані про них, що отримуються по каналах зазначених органів. Крім того, в цьому питанні не завадила б співпраця з Міністерством закордонних справУкраїни(далі – МЗС), яке хоча і не є розвідувальним чи контррозвідувальним органом, втім також в силу своєї діяльності може мати певну інформацію про загрози національній безпеці України в інформаційній сфері.По-третє, здійснення заходів попередження, протидії та нейтралізації наслідків інформаційнихоперацій, як правило, передбачає саме заходи інформаційної протидії, тобто заходи інформаційно-психологічного та інформаційно-технічноговпливу у відповідь. Це вимагає наявності широкого спектра інформаційних каналів, ЗМІ, а також організаційно-технічних можливостей протидії інформаційним загрозам технічного характеру.Отже, до планування та реалізації таких заходів мають залучатися державні органи,які володіють такими можливостями, зокрема Держкомтелерадіо, в управлінні якого знаходяться державні ЗМІ, який також здійснює координацію роботипрес-служб інших державних органів;МЗС,до завдань якого також входить поширення інформації про Україну за кордоном, виступи з заявами та роз’ясненнями щодо питань зовнішньої політики; Держспецзв’язку як органу, відповідального за захист (в тому числі технічний та криптографічний) державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах.Таким чином, для здійснення ефективної протидії інформаційним операціямпотрібна чітка взаємодія цілої низки державних органів. Це вимагає координації їх оперативної діяльності,для здійснення якої потрібне створення відповідної організаційної основи. Для удосконалення організації протидії інформаційним загрозам, у тому числі щойно зазначеним, О.В.Логінов, наприклад, пропонує створити Державний комітет інформаційного моніторингу як центральний орган зі спеціальним статусом, який би здійснював збирання та аналіз інформації про різного роду загрози національній безпеці України в інформаційній сфері[116]. Втім, на нашу думку, такий орган буде дублювати моніторингові функції вже існуючих державних органів, а саме СБУ, СЗРУ та ін. В.К.Конах пропонує створити „в складі СБУ Національний центр безпеки і реагування та його підрозділи в областях, що працювали б в on-lineрежимі і постійно займалися накопиченням попереджувальної інформації для визначення і попередження загроз в інформаційній сфері” [100]. Проте, як вже зазначалося, протидія інформаційним операціям потребує не лише збору і аналізу даних про загрози, а й координації оперативної діяльності цілої низки державних органів з протидії цим загрозам, тобто необхідним є створення саме міжвідомчого координаційного центру.На наш погляд, такою оптимальною основою для координації оперативних заходів з виявлення та протидії інформаційним операціям може стати створення Координаційного центру протидії інформаційним операціям, до складу якого мають увійти фахівці СБУ, СЗРУ, ГУР Міноборони, МЗС, Держкомтелерадіо, Держспецзв’язку. До завдань цього органу потрібно віднести: аналіз загроз проведення інформаційних (психологічних і технічних) операцій проти України та її суб’єктів, причин та передумов, що їм сприяють; координування обміну інформацією між державними органами про ці загрози; планування спільних оперативних заходів їх попередження, виявлення, протидії та нейтралізації їх наслідків та координацію дій державних органів з реалізації цих заходів.Створити такий орган при СБУ або будь-якому іншому із зазначених органів проблематично, адже протидія інформаційним операціям в тій чи іншій мірі належить до компетенції кожного з них, відтакстворення такого центру в складі одного з них призведе до порушення принципурозмежування компетенції, перетягування владних повноваженьі міжвідомчої конфронтаціїміж ними.Оптимальним варіантом було б створення такого центру при РНБО України як органу уповноваженого здійснювати координацію і контроль в сфері національної безпеки. Водночас, слід наголосити, що створення такого центру приРНБО України теж неможливе без трансформації її теперішнього організаційно-правового статусу. Справа в тім, що РНБО України приймає всі рішення колегіально, які потім вводить в дію своїми указами Президент України, що цілком прийнятно для рівня стратегічної координації. Координація здійснення різними державними органами оперативних заходів усфері інформаційної безпеки, як і в будь-якійіншій сфері, вимагає постійного обміну інформацією, термінового реагування, швидкого прийняття рішень, що неможливо забезпечити при існуючій організації діяльності РНБО України.Зважаючи на вказане, ефективне здійснення РНБО України функції оперативної координації можливе лише через міжвідомчі оперативні центри (штаби), утворені при ній, на зразок Координаційного центру протидії інформаційним операціям, пропонованого нами. Це, в свою чергу, вимагає внесення доповнень до ст.107 Конституції України [102] та Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” [74], які закріпили б за РНБО України можливість координувати оперативні заходи протидії загрозам національній безпеці України через відповідні міжвідомчі центри (штаби) оперативної координації, створені при ній [23,c.173].Центральну роль у здійсненні державного управління галузями та сферами, що складають інформаційну сферу на місцевому рівні (областей та районів), відіграють відповідно обласні та районні державні адміністрації. Як випливає із ст.119Конституції України, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента України, КМУ, інших органів виконавчої влади; законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку [102], що, серед іншого, стосуються сфери інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин.Для виконання вказаних завдань в інформаційній сфері Законом України “Про місцеві державні адміністрації” цим державним органам надані повноваження: забезпечувати організацію обслуговування населення підприємствами, установами та організаціями зв’язку, телебачення і радіомовлення (ст.20); інформувати населення про екологічно небезпечні аварії і ситуації; стан довкілля (ст.21); реалізовувати державну політику у галузі науки, освіти, культури (зокрема, такими їх складовими як сфери науково-технічної інформації, інтелектуальної власності, бібліотечної справи; кінематографії); здійснювати загальне керівництво відповідними закладами науки, освіти, культури; забезпечувати виконання законодавства щодо всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя; створювати умови для розвитку і використання мов інших національностей (ст.22); забезпечувати розгляд звернень громадян та їх об’єднань; контролювати стан цієї роботи в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях; здійснювати заходи щодо організації правового інформування населення; забезпечувати виконання законодавства про свободу думки і слова; здійснювати управління архівною справою і діловодством тощо[63].Для керівництва відповідними галузями іздійснення зазначених повноважень в місцевих державних адміністраціях створюються відповідні структурні підрозділи. Як слідує з Постанови КМУ “Про затвердження рекомендаційних переліків управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій”, серед структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, що мають відношення до управління в інформаційній сферіна територіяхвідповіднихадміністративно-територіальних одиниць,слід назватиголовні управління промисловості та розвитку інфраструктури (відповідальні за зв’язок та інформатизацію), управління освіти і науки (відповідальні засферунауково-технічної інформації, частково також бібліотечнусправу), управління культури і туризму (відповідальні за бібліотечнусправу, кінематографію), управлінняу справах преси таінформаціїобласних державних адміністрацій; відповідні відділи розвитку інфраструктури, освіти, культури і туризму, відділи (сектори) у справах преси та інформаціїрайонних державних адміністрацій[174].Важлива роль місцевих державних адміністрацій в управлінні інформаційною сферою, зумовлена, окрім безпосереднього здійснення ними зазначених повноважень, також і тим, що їх голови уповноважені відповідно до ст.31 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” координувати діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади [63], наприклад, таких як: головні управління статистики в областях, районні управління статистики, обласні управління у справах захисту споживачів (управління з питань реклами) та інші.Разом із тим, голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність не всіх територіальних органів управління. Їх координаційні повноваження не поширюються, зокрема на обласні управління СБУ, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, оскільки ст. 11 Закону України “Про Службу безпеки України” встановлено, що усвоїй оперативно-службовій діяльності її регіональні органи є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб… [78].Слід окремо зазначити, що роль місцевих державних адміністрацій у здійсненні державного управління в інформаційнійсферіна місцевому рівні суттєво звузиться уразі остаточного прийняття законопроектупро внесення змін до Конституції України щодо удосконалення місцевого самоврядування,попередньо схваленого Верховною Радою України 23 грудня 2005 року [151]. Суттєва реорганізація організаційної структури та звуження повноважень торкнеться обласних державних адміністрацій, які замість забезпечення виконання Конституції та законів України, інших актів законодавства, відповідно до пропонованих змін мають лише здійснювати контроль за додержанням законів місцевими органами виконавчої влади, підпорядкованими центральним органам виконавчої влади.Дане положення вказаного законопроекту здається нам не зовсім виправданим з таких причин. По-перше, замість існуючих управлінь і відділів місцевих державних адміністрацій, у тому числі тих, що здійснюють управління інформаційною сферою, потрібно буде створити низку окремих територіальних органів центральних органів виконавчої влади, а утримувати окремий апарат кожного з них буде дорого. По-друге, який орган має узгоджувати діяльність цих територіальних органів на відповідній території, адже контроль – це ще не координація. У зв’язку із зазначеним, пропонуємо при внесеннізмін до Конституції Українизалишити в силі положення ст.119, згідно з яким місцеві державні адміністрації забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України,інших органів виконавчої влади[102].У зв’язку з ліквідацією районних державних адміністрацій, передбаченою цим законопроектом, їх повноваження, що стосуються управління окремими складовими інформаційної сфери, очевидно, мають бути делеговані відповідним виконавчим органам районних рад або передані територіальним органам відповідних центральних органів виконавчої влади (якщо такі будуть створені), зокрема в галузях транспорту і зв’язку, освіти і науки, культури і туризму, архівної справи тощо. Втім, останній варіант є менш вірогідним, адже він нівелює саму ідею ліквідації районних державних адміністрацій. Можливий також і змішаний варіант,за якого відбудеться передача частини державно-управлінських повноважень районних державних адміністрацій відповідним виконавчим органам місцевих рад, а частини – територіальним органам відповідних центральних органів виконавчої влади. У будь-якому разі при делегуванні повноважень виконавчої влади на районному рівні виконавчим органам відповідних місцевих рад одним з основних завдань обласних державних адміністрацій має стати контроль за виконанням цих повноважень зазначеними виконавчими органами, що повинно бути відображено у ст.119 Конституції України [102].2.3. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління в інформаційній сферіВ умовах становлення відкритого громадянського суспільства здійснення державного управління у будь-якій галузі чи сфері суспільних відносин, в тому числі й інформаційній сфері, не може бути прерогативою виключно державних органів. Як наголошує Дж.Томпкінс, саме відкритість і доступність при прийнятті владних рішень є невід’ємними складовими того, що робить демократичний режим демократичним[252,c.12]. Через це в західних країнах все більш популярною стає концепція “participatorydemocracy” – демократичного режиму, за якого забезпечуються максимальні можливості участі громадськості в державному управлінні [239,c.475-485]. В Україні, як країні демократичній, де відповідно до Конституції єдиним джерелом влади є народ (ст.5), кожному громадянину надається право брати участь в управлінні державними справами (ст.38)[102]. Практична реалізація цього права є важливою передумовою демократичного розвитку країни.Водночас, як свідчить світовий досвід, розв’язання широкого кола завдань, пов’язаних з розбудовою інформаційного суспільства, вимагає активної співпраці держави не лише з громадським, а й з бізнес-сектором[227,c.1; 188, c.12] та органами місцевого самоврядування. Таким чином, здійснення державного управління в інформаційній сфері значною мірою залежить від участі в ньому недержавних суб’єктів, що зумовлює актуальність дослідження даної тематики.Слід відзначити, що комплексного дослідження організаційно-правових засад участі недержавних суб’єктів у державному управлінні інформаційною сферою поки що немає. Мали місце лише спроби деяких авторів, зокрема таких як А.В.Колодюк [97, c.205, 210, 211], Л.В.Березовець [17, c.81-82], Є.В.Ромат [200, c.193, 194, 228-231] висвітлити окремі аспекти взаємодії громадського та приватного секторів з державою в окремих напрямах розвитку інформаційної сфери. Отже, існує необхідність системного аналізу організаційно-правових засад участі недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою та напрацюванні на цій основі, з використанням формально-юридичного методу, пропозицій щодо удосконалення законодавства, яке регулює участь цих суб’єктів у державному управлінні зазначеною сферою.Значне розмаїття форм участі недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління в інформаційній сфері вимагає їх певної класифікації у зв’язку з потребою їх системного дослідження. Критерієм такої класифікації може бути характер відношення того чи іншого недержавного суб’єкта до здійснення владно-організуючого впливу на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини. За цим критерієм потрібно виділити безпосередню та опосередковану участь зазначених суб’єктів у державному управлінні інформаційною сферою.Безпосередньо впливають на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини недержавні суб’єкти в процесі реалізації делегованих їм державою окремих її завдань і функцій. У такому разі вони виступають в якості суб’єктів державного управління.У підрозділі 2.1. вже зазначалися управлінські повноваження, закріплені ст.ст. 5, 21, 27 Закону України “Про державну таємницю” за керівниками та РСО органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій (які не належать державі) у сфері охорони державної таємниці [53]. Аналогічним чином Інструкцією про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань, інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, керівникам органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, які здійснюють діяльність, пов’язану з цією інформацією, керівникам їх структурних підрозділів надаються, наприклад, повноваження давати дозволи на розмноження документів з грифом “ДСК” тощо[157]. Наведені приклади свідчать про здійснення недержавними суб’єктами (структурними підрозділами та посадовими особами недержавних організацій) державного управління інформаційними та інформаційно‑інфраструктурними відносинами в середині недержавних організацій, тобто про здійснення ними внутрішньоорганізаційного державного управління зазначеними відносинами.Водночас деякі недержавні суб’єкти наділені державно-владними повноваженнями щодо управління зовнішніми стосовно них самих інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами, в яких вони безпосередніми учасниками інформаційної взаємодії не виступають.Досить широке коло державно-управлінських повноважень зовнішнього характеру, що стосуються інформаційної сфери, делеговано державою органам місцевого самоврядування відповідно до ст.ст. 27, 30, 32, 38 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Так, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено: здійснення заходів щодо розвитку зв’язку; здійснення контролю за належною експлуатацією та організацією обслуговування населення підприємствами зв’язку; забезпечення можливості навчання в школах державною та рідною мовою; забезпечення школярів, які навчаються в державних і комунальних навчальних закладах, безоплатними підручниками; забезпечення вимог законодавства щодо розгляду звернень громадян, зокрема звернень щодо їх інформаційних прав, здійснення контролю за станом цієї роботи на підприємствах, в установах та організаціях. До відання виконавчих органів міських рад, за винятком міст районного значення, віднесені також повноваження з управління архівною справою та діловодством на відповідній території[62].Потрібно також відзначити юрисдикційну діяльність в інформаційній сфері окремих недержавних суб’єктів. Так, згідно зі ст.218 КУпАП адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних, міських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення за ст.92-1 КУпАП, яка передбачає відповідальність за порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи; за ст.212-1 КУпАП, яка передбачає відповідальність за повідомлення неправдивих відомостей державним органам реєстрації цивільного стану [95].У перспективі роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державного управління в інформаційній сфері може значно зрости. Як зазначено в підрозділі2.2., реформою місцевого самоврядування передбачається суттєве розширення повноважень органів місцевого самоврядування, передусім, повноважень, делегованих їм державою на районному рівні. Крім цього, подальше розширення ролі недержавних суб’єктів у безпосередньому здійсненні державного управління інформаційною сферою може відбуватися завдяки створенню правових передумов для активного залучення до цього процесу громадських організацій, які діють з метою сприяння реалізації та захисту прав громадян у цій сфері.Загальновідомо, що в Україні гострою залишається проблема захисту авторських і суміжних прав в процесі розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм та баз даних. Тільки за 11 місяців 2006 року вилучено більше ніж 280000 контрафактних дисків та відео-аудиокасет на загальну суму майже 7500000 грн.[138, c.12]. При цьому очевидною здається неспроможність держави самотужки вирішити цю проблему. Так, наприкінці 2006 року працювало лише 20 державних інспекторів з питань інтелектуальної власності [138, c.13]. У деяких областях інспекторів взагалі не призначено, в інших – один державний інспектор на кілька областей [19, c.52].Для вирішення цієї проблеми, на наш погляд, цілком доцільним є використання людського та організаційного потенціалу громадських організацій, які діють у сфері захисту відповідних прав (наприклад, Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності, громадська організація “Агентство охорони прав виконавців”, Таврійська асоціація інтелектуальної власності, та ін.[146]), з метою посилення контролю за додержанням законодавства в зазначеній сфері, що могло б дати значний правоохоронний ефект. Для цього необхідно внести доповнення до Закону України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних”[77], закріпивши положення, за яким уповноважені представники громадських організацій, до предмета статутної діяльності яких входить сприяння реалізації та захисту авторських і суміжних прав, після проходження ними спеціальної підготовки та акредитації при спеціально уповноваженому державному органі у сфері інтелектуальної власності можуть за погодженням між цим органом та відповідними громадськими організаціями в порядку, визначеному КМУ, здійснювати перевірки суб’єктів господарської діяльності щодо дотримання ними законодавства у вказаній сфері, при цьому складати протоколи про виявлені правопорушення, на підставі яких відповідні державні органи притягатимуть правопорушників до відповідальності (останнє вимагає також внесення доповнень до ст.255 КУпАП[95]).Аналогічний підхід щодо залучення громадських організацій до здійснення контролю у сфері розповсюдження інформаційної продукції, обіг якої обмежений або заборонений законодавством про захист суспільної моралі, може допомогти у подоланні іншої болючої проблеми – засилля культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії, інших видів суспільно шкідливої інформаційної продукції на інформаційному ринку України. З цією метою можуть бути внесені відповідні доповнення до Закону України “Про захист суспільної моралі” [83]. Вказані законодавчі зміни дадуть змогу без надмірних фінансових затрат держави значно посилити правопорядок у вказаних сегментах інформаційної сфери.На відміну від безпосередньої участі при опосередкованій участі недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління останні вже не виступають безпосереднім джерелом владно-організуючого впливу на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, тобто не є суб’єктом державного управління, натомість лише впливають на процес вироблення управлінських впливів органом державного управління. Аналіз нормативно-правової бази, що регламентує шляхи опосередкованої участі недержавних суб’єктів у державному управлінні в інформаційній сфері, дозволяє виокремити такі її основні форми як:

участь у роботі консультативно-дорадчих органів при органах державного управління в інформаційній сфері;
участь у публічних громадських обговореннях, що проводяться органами державного управління в інформаційній сфері;
участь у вивченнях громадської думки, що проводяться органами державного управління в інформаційній сфері;
направлення органам державного управління в інформаційній сфері інформаційних запитів та скарг в ході громадського контролю за їх діяльністю, а також скарг та заяв про інформаційні правопорушення в процесі громадського контролю за дотриманням законності в інформаційній сфері;
направлення органам державного управління в інформаційній сфері заяв (клопотань) про задоволення прав та законних інтересів в цій сфері[27,c.34].

Розглядаючи участь представників громадськості в роботі консультативно-дорадчих органів, неможливо не відзначити різноманітність цих органів, що зумовлено різними ієрархічними рівнями та різною компетенцією органів державного управління, при яких вони створені. Разом з тим, потрібно наголосити на закономірній залежності завдань таких органів від їх складу, що, в свою чергу, зумовлює різний характер участі недержавних суб’єктів в їх роботі. У зв’язку з цим окремо проаналізуємо роль у державному управлінні інформаційною сферою консультативно-дорадчих органів, що одночасно включають в себе представників держави, а також громадського і приватного (бізнес) секторів, та органів, сформованих виключно з недержавних суб’єктів.Так, при Президентові України, з метою забезпечення узгодженості діяльності органів державної влади, громадських організацій та ЗМІ, утворена Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі, яка є консультативно-дорадчим органом, до основних завдань якого належать: моніторинг ефективності реалізації законів та інших нормативно-правових актів щодо свободи слова та розвитку інформаційної галузі, підготовка проектів відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів; опрацювання пропозицій щодо запровадження європейських стандартів розвитку інформаційної галузі, зокрема щодо реформування державних і комунальних ЗМІ, впровадження цифрового телебачення, розвитку українського сегменту мережі Інтернет; здійснення експертизи проектів актів Президента, що стосуються інформаційної галузі тощо [217]. До її складу, окрім представників органів державної влади, входять і представники громадськості (Голова Спілки журналістів України, Голова правління громадської організації “Телекритика” та ін.), а також представники бізнес-сектору ЗМІ (наприклад, Голова правління Національної асоціації мовників)[220].На рівні центральних органів виконавчої влади слід виділити участь недержавних суб’єктів в роботі колегій цих органів, а також інших спеціалізованих консультативно-дорадчих органів.Відповідно до Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої державної адміністрації колегія центрального органу виконавчої влади є дорадчим органом і утворюється для погодженого вирішення питань, що належить до їх компетенції, та колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності [156]. Пунктом 6 зазначеного Положення передбачено, що у разі потреби до складу колегії можуть входити керівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади, а у випадках, передбачених положеннями про відповідні центральні органи виконавчої влади, до складу колегій можуть входити також представники громадських організацій, творчих спілок, підприємств, наукових установ та інших організацій[156]. На сьогодні така можливість передбачена, зокрема положеннями про Мінтрансзв’язку, Держкомстат та ін.[167; 165].Суттєву допомогу в роботі органів державного управління в інформаційній сфері надають спеціалізовані консультативно-дорадчі органи, до складу яких окрім представників відповідних державних органів входять і представники громадськості. Таким органом є Міжвідомча рада з питань кінематографії при МКТ, яка розглядає найважливіші питання діяльності в галузі кінематографії, пропозиції по вдосконаленню державної політики в цій галузі; розробляє пропозиції по державній підтримці вітчизняної кінематографії; сприяє залученню інвестицій у цій сфері тощо[132]. При Держкомтелерадіо створено Громадську експертну раду з питань захисту суспільної моралі, до основних завдань якої належать: аналіз процесів і тенденцій, що відбуваються у сфері захисту суспільної моралі, розробка відповідних рекомендацій для Держкомтелерадіо; участь у підготовці проектів законів та інших нормативно-правових актів, національних програм у сфері захисту суспільної моралі; сприяння науково-методичному та інформаційному забезпеченню роботи, спрямованої на розвиток духовності та моральності громадян; надання експертно-аналітичної допомоги Держкомтелерадіо тощо[128].Узагальнення завдань і функцій зазначених консультативно-дорадчих органів при органах державного управління в інформаційній сфері, показує, що участь в їх роботі представників недержавних суб’єктів спрямована, передусім, на забезпечення експертно-аналітичної та нормативно-проектної підтримки діяльності відповідних державних органів, репрезентацію та створення умов для врахування інтересів громадського та бізнес секторів, забезпечення зворотного зв’язку в процесі державного управління інформаційною сферою. Важливою особливістю консультативно-дорадчих органів, участь в роботі яких беруть одночасно представники державних органів, громадськості і бізнес-сектору, є те, що такий склад консультативно-дорадчого органу дає можливість узгодження інтересів, вироблення спільної позиції державного, громадського і бізнес секторів у процесі формування та реалізації державної інформаційної політики.Відносно новим різновидом консультативно-дорадчих органів, сформованих виключно з представників громадських організацій, професійних спілок, інших об’єднань громадян, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, є громадські ради. Такі органи вже створено при Держкомтелерадіо, Держкомархіві, НКРЗ та ін. [36]. Ці суто громадські за своїм складом органи створюються з метою координації заходів, пов'язаних з проведенням консультацій з громадськістю(у формі публічних громадських обговорень та вивчення громадської думки) та моніторингу врахування громадської думки. Для координації цих заходів громадські ради виконують такі функції як підготовка пропозицій до орієнтовного плану проведення консультацій з громадськістю; опрацювання отриманих за результатами проведених консультацій пропозицій та зауважень з питань формування і реалізації державної політики, подання їх відповідному державному органу тощо [153].Хоча координація заходів, пов’язаних з проведенням консультацій з громадськістю, становить на сьогодні основний напрям діяльності громадських рад, їх потенційні можливості на цьому не вичерпані. Адже, як свідчить практика, в ряді випадків вони можуть додатково здійснювати й інші завдання. Так, наприклад, Громадська рада при Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, окрім консультацій з громадськістю, має також здійснювати моніторинг порушень прав і свобод громадян в телерадіопросторі України; вивчення, аналіз та систематизацію міжнародного досвіду та ін. [195].Окремо слід підкреслити потенціал громадських рад стати постійно діючими органами громадського контролю за діяльністю органів державного управління. Останнє пов’язано з тим, що громадські ради, на відміну від попередньо розглянутої групи консультативно-дорадчих органів, як правило, не включають до свого складу представників державних органів, при яких вони створені. Це дає їм можливість бути максимально незалежними і об’єктивними при здійсненні громадського контролю за діяльністю відповідних державних органів.Зважаючи на зазначене, слід офіційно на законодавчому рівні закріпити за громадськими радами статус органів громадського контролю і надати їм право оскаржувати як в адміністративному, так і в судовому порядку незаконні рішення і дії відповідних органів державного управління, їх посадових осіб. Це забезпечить можливість громадським радам активно протистояти правопорушенням з боку органів державного управління. Важливою складовою контролю громадських рад за діяльністю відповідних державних органів може також стати регулярна підготовка та оприлюднення громадських експертних оцінок діяльності цих органів. Це дасть змогу посилити громадський контроль за діяльністю органів виконавчої влади, який, на думку деяких вчених, зокрема таких як Л.Сушко, у порівнянні з періодом радянської держави, істотно здав свої позиції [208].Водночас об’єктами незалежного контролю громадських рад може бути не лише діяльність відповідних державних органів, а й розвиток сфер та галузей, що виступають об’єктами управління цих органів. У такому разі контроль може здійснюватися в пасивній формі – шляхом моніторингу [6,c.350], що дасть змогу більш точно оцінювати ефективність державної політики, а за необхідності корегувати її.Зазначені пропозиції можуть бути використані під час розробки законодавства, що стосується діяльності громадських рад, зокрема при доопрацюванні проекту Закону України “Про участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики, вирішенні питань місцевого значення та її доступу до інформації, що знаходиться у володінні органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування” [184]. Загалом слід відзначити, що діяльність громадських рад є важливою для залучення недержавних суб’єктів до управління не лише в інформаційній, а й інших галузях і сферах, а отже потребує окремого більш широкого дослідження.Публічні громадські обговорення як форма залучення недержавних суб’єктів до процесів формування і реалізації державної політики передбачає, відповідно до Постанови КМУ від 15.10.2004р.№1378, проведення конференцій, форумів, громадських слухань, “круглих столів”, теле- або радіодебатів, дискусій, інших форм інтерактивного спілкування [153]. Завдяки двосторонньому інформаційному обміну, що, як правило, відбувається в процесі публічних громадських обговорень, з одного боку, представники громадськості, надаючи органам державного управління інформацію про проблеми розвитку відповідних галузей та сфер управління, відповідні пропозиції та зауваження, мають можливість вплинути на управлінську діяльність цих органів в процесі зворотного зв’язку, а з іншого боку громадськість, отримуючи інформацію про діяльність відповідних органів управління, має можливість контролювати діяльність останніх.Водночас маємо погодитися з думкою Т.М.Кравцової про те, що в процесі публічного обговорення беруть участь найактивніші представники громадськості [106, c.235], що може дещо спотворювати уявлення державних органів про думку громадськості щодо вирішення суспільно важливих питань, адже думка менш активної частини громадськості не враховується. У цьому зв’язку Дж. Берклі і Дж.Роуз застерігають, що державний орган, замислюючи здійснення певного управлінського кроку, при проведенні громадських слухань часто наштовхується на переважаючу хвилю відкритого антагонізму, хоча насправді думка більшості громадськості може бути на користь такого кроку[235, c.396].Забезпечити кращу репрезентативність, порівняно з публічними громадськими обговореннями, дає змогу така форма залучення недержавних суб’єктів до участі в державному управлінні як вивчення громадської думки, що здійснюється шляхом проведення соціологічних досліджень та спостережень (опитування, анкетування, контент‑аналіз інформаційних матеріалів), проведення експрес-аналізу коментарів, інтерв’ю, інших матеріалів у пресі, радіо, телебаченні, а також опрацювання і узагальнення висловлених у зверненнях громадян зауважень і пропозицій тощо. На відміну від публічних громадських обговорень, в ході вивчення громадської думки взаємодія органів державного управління та представників громадськості є, здебільшого, односторонньою і полягає в одержанні органами управління інформації від громадськості про її реакцію на ті чи інші дії органів управління. Це дає можливість забезпечити зворотній зв’язок між органами державного управління та громадськістю, таким чином, даючи можливість останній вплинути на дії цих органів.Водночас при вивченні громадської думки одночасного інформування громадськості про діяльність органів державного управління не відбувається. Лише згодом, за результатами розгляду одержаних в ході вивчення громадської думки точок зору, відбувається інформування громадськості про їх врахування при прийнятті управлінських рішень як цього вимагає ст.14 Закону України “Про звернення громадян” та Постанова КМУ від15.10.2004р.№1378 [55;153]. Таким чином, відсутність можливості забезпечення безпосереднього інтерактивного двостороннього діалогу при використанні зазначених форм вивчення громадської думки дещо знижує ефективність даної форми взаємодії органів державного управління і громадськості у плані здійснення громадського контролю за діяльністю відповідних владних суб’єктів.Громадський контроль за діяльністю органів державного управління в інформаційній сфері може також здійснюватися шляхом подання громадянами відповідним державним органам інформаційних запитів щодо доступу до офіційних документів та надання інформації про діяльність цих органів в порядку, визначеному ст.ст.32 – 37 Закону України “Про інформацію” [58]. Хоча в такій формі безпосереднього впливу на прийняття управлінських рішень не відбувається, реалізація законодавчо встановленої вимоги надавати досуп до офіційних документів та надавати інформацію про діяльність відповідних державних органів відіграє роль певної перестороги на шляху владних зловживань з їхнього боку.Більш активним способом впливу на органи державного управління в інформаційній сфері в процесі здійснення громадського контролю за їх діяльністю є подання громадянами в порядку, визначеному Законом України “Про звернення громадян”, скарг на дії та рішення цих органів, в результаті яких було порушено права, законні інтереси та свободи громадян, створено перешкоди у їх здійсненні, незаконно покладено обов’язки чи притягнуто до відповідальності[55].Водночас об’єктами громадського контролю можуть бути не лише дії органів державного управління в інформаційній сфері, а й діяльність суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин. В такому разі, подаючи скарги на незаконні дії цих суб’єктів, якими порушуються права та законні інтереси громадян в інформаційній сфері, або сповіщаючи в заявах про інформаційні правопорушення, відповідні органи державного управління, громадяни шляхом зворотного зв’язку забезпечують ці органи інформацією про дійсний стан справ в інформаційній сфері, що дає можливість останнім вжити необхідних корегуючих заходів. Такі скарги та заяви виступають правовими підставами для порушення контрольно-наглядових та юрисдикційних проваджень, за результатами яких приймаються відповідні владні рішення, які можуть тягнути за собою перегляд та скасування незаконних актів управління, притягнення правопорушників інформаційного законодавства до відповідальності.Втім, недержавні суб’єкти можуть спонукати органи державного управління інформаційною сферою до прийняття владних рішень не лише у випадках порушення законодавства, а й у випадках звернення до зазначених органів із заявами про сприяння реалізації ними своїх прав та законних інтересів у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а також клопотань про визнання за ними відповідного статусу. Так, наприклад, ст.11 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” пов’язує заснування друкованого засобу масової інформації з його державною реєстрацією, що здійснюється на підставі відповідної заяви його засновників [54]. Такі заяви і клопотання в процесі державного управління виступають як необхідні правові підстави для порушення неюрисдикційних проваджень, прийняття за їх наслідками управлінських рішень, тобто створюють необхідні правові передумови для реалізації управлінських функцій органами державного управління.Таким чином, скарги, заяви (клопотання) і, в дещо меншій мірі, пропозиції (зауваження) громадян ініціюють виконавчо-розпорядчу діяльність органів державного управління, тобто відіграють розпорядчо-ініціюючу функцію в процесі державного управління в інформаційній сфері.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2:

1. У керуючій підсистемі державного управління в інформаційній сфері, до якої у широкому її сенсі належать усі суб’єкти управління в зазначеній сфері, провідне місце належить системі органів державного управління в цій сфері, до якої відносяться спеціально створені державою організаційно самостійні колективні утворення, на які покладено здійснення від імені держави і за допомогою державно-владних повноважень такого профілюючого виду діяльності як управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами. Система органів державного управління в інформаційній сфері є керуючою підсистемою державного управління цією сферою в її вузькому, спеціалізованому значенні.2. Організаційно-функціональна структура системи органів державного управління в інформаційній сфері складається з чотирьох рівнів:Перший – рівень стратегічного управління, що здійснюється Президентом України, КМУ та РНБО України і полягає у визначенні пріоритетних завдань державного управління в інформаційній сфері, забезпеченні загальної координації діяльності органів виконавчої влади щодо реалізації державної політики в цій сфері.Другий – рівень галузевого/міжгалузевого управління, що здійснюється центральними органами виконавчої влади, а також окремими позавідомчими органами і полягає у здійсненні нормативного, методологічного, наукового забезпечення, реалізації регуляторних функцій, міжгалузевої координації, відомчого контролю і нагляду у відповідних складових цієї сфери.Третій – рівень місцевого управління, що здійснюється місцевими державними адміністраціями, територіальними органами окремих центральних органів виконавчої влади і полягає у забезпеченні реалізації завдань і функцій держави в окремих галузях інформаційної сфери в межах областей та районів, а також здійсненні міжгалузевої координації різних напрямів державної інформаційної політики на місцевому рівні.Четвертий – рівень локального управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами, що здійснюється керівними органами державних підприємств, установ, організацій, які спеціалізуються на здійсненні управління інформаційними процесами на рівні цих підприємств, установ, організацій.3. Першочергове значення розвитку інформаційної сфери в умовах становлення інформаційного суспільства вимагає закріплення на законодавчому рівні, а саме в ст.2 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, реалізації державної інформаційної політики як одного з основних завдань КМУ. Для концентрації діяльності КМУ на реалізації цього пріоритетного завдання та удосконалення організаційних засад координації ним роботи центральних органів виконавчої влади в інформаційній сфері вважаємо необхідним створення окремого урядового комітету з питань інформаційної політики.4. Залучення до Національної програми інформатизації різних державних органів вимагаєудосконалення організаційно-правового механізму координації формування та реалізації цієї програми, для чого необхіднозакріпитив Законі України „Про Національну програму інформатизації”:- за КМУ повноваження щороку затверджувати пріоритетні напрями інформатизації на наступний рік і три роки, а також визначати перелік заходів з підготовки державними замовниками програм і проектів інформатизації на виконання затверджених пріоритетних напрямів інформатизації;- за Генеральним державним замовником обов’язку на основі проведених з державними замовниками, представниками громадськості та бізнес-сектору консультацій розробляти і подавати КМУ пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів інформатизації та переліку заходів з підготовки державними замовниками програм і проектів інформатизації,спрямованих на виконання цих напрямів.5. Конвергенція телекомунікаційних мереж, призначених для потреб зв’язку і телерадіомовлення, розвиток нових багатофункціональних телекомунікаційних мереж, поява нових видів електронних інформаційних продуктів і послуг, що поширюються на основі інтегрованої інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, а також тенденції економічної ковергенції сфер телекомунікацій і телерадіомовлення, як свідчить світовий досвід, зумовлюють необхідність переходу від роздільної до конвергентної моделі регулювання цих сфер.Посилення зазначених тенденцій в Україні в перспективі також вимагатиме створення, замість НКРЗ та Національної ради, єдиного (конвергентного) наглядово‑регулюючого органу інтегрованим електронним інформаційним середовищем – Національної ради України з питань електронних комунікацій, з повноваженнями, що охоплюють сфери телекомунікацій, користування РЧР, телерадіомовлення і надання інших електронних інформаційних продуктів і послуг на основі телекомунікаційних мереж.6. З метою удосконалення розподілу повноважень між Держкомтелерадіо та Національною радою у сфері захисту суспільної моралі необхідно: обмежити завдання Держкомтелерадіо здійснювати державне регулювання в інформаційній сфері тією її частиною, що не включає в себе телерадіомовлення; викласти ч.8 ст.9 Закону України “Про захист суспільної моралі” в такій редакції:“ліцензування діяльності фізичних і юридичних осіб, крім тих, які мають статус телерадіорганізацій, з обігу продукції сексуального чи еротичного характеру на всій території України здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері інформації, а в межах територій областей (районів) – відповідні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій”.Вказані пропозиції слід відобразити в Положенні про Державний комітет телебачення та радіомовлення України. Водночас необхідно закріпити за цим органом повноваження на здійснення державної реєстрації друкованих ЗМІ, інформаційних агентств і контролю за додержанням законодавства про рекламу друкованими ЗМІ.7. Удосконалення розподілу повноважень органів державного управління у сфері захисту суспільної моралі вимагає посилення експертно-регулюючої ролі Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. Для цього необхідно внести доповнення до ст.19 Закону України “Про захист суспільної моралі”, якими закріпити за цим органом повноваження визначати критерії, механізми та методики віднесення інформаційної та іншої продукції до такої, обіг якої обмежений або заборонений вказаним законом (це також вимагає відповідних змін ст.2 вказаного закону).Національна комісія має залишитися єдиним державним органом,уповноваженим здійснювати експертизу продукції, обіг якої обмежений або заборонений законодавством про захист суспільної моралі. У зв’язку з цим Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при МКТ має бути ліквідована, оскільки повністю дублює експертну функцію Національної комісії щодо творів кінематографії.Зазначене вимагає доповнення ст.15 Закону України “Про кінематографію” частиною другою такого змісту: “Державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів видається центральним органом виконавчої влади в галузі кінематографії лише після надання Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі позитивного експертного висновку про їх відповідність вимогам законодавства про захист суспільної моралі, в якому за необхідності визначаються обмеження щодо глядацької аудиторії”.8. З метою удосконалення організаційних засад координації оперативних заходів виявлення та протидії інформаційним операціям, спрямованим проти України, необхідним є створення Координаційного центру протидії інформаційним операціям при РНБО України, до складу якого мають війти представники СБУ, СЗРУ, ГУР Міноборони, МЗС, Держкомтелерадіо, Держспецзв’язку. Для цього необхідно передбачити в ст.107 Конституції України та Законі України “Про Раду національної безпеки і оборони України”, можливість здійснення РНБО координації оперативних заходів протидії загрозам національній безпеці України через відповідні міжвідомчі центри оперативної координації, створені при ній.9. Удосконалення організаційно-правових засад участі недержавних суб’єктів в державному управлінні інформаційною сферою з метою захисту авторських прав та захисту суспільної моралі вимагає закріплення в законах України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм і баз даних”, “Про захист суспільної моралі” механізму, згідно з якимпредставники громадських організацій, які діють відповідно у сфері захисту авторських і суміжних прав та сфері захисту суспільної моралі, після проходження ними спеціальної підготовки та акредитації при спеціально уповноважених державних органах матимуть можливість за погодженням між цими органами та зазначеними громадськими організаціями в порядку, визначеному КМУ, здійснювати перевірки суб’єктів господарської діяльності щодо дотримання ними законодавства у вказаних сферах та складати протоколи про виявлені правопорушення.10. Розширення участі недержавних суб’єктів в державному управлінні інформаційною сферою також можливе шляхом:- делегування в ході реформи місцевого самоврядування повноважень виконавчої влади в інформаційній сфері, що виконуються районними державними адміністрація, виконавчим органам відповідних місцевих рад;- надання громадським радам при органах державного управління повноваженьздійснювати громадський контроль за діяльністю цих органів з правом адміністративного та судового оскарження їх незаконних дій та рішень, здійснювати незалежний громадський моніторинг ефективності реалізації цими органами державної політики у підвідомчих їм галузях та сферах.Однак зазначене потребує внесення змін до законодавства, що стосується державного управління не лише інформаційною, а й іншими сферами, відтак потребує додаткових досліджень.РОЗДІЛ 3МЕТОДИ І ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯВ ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ3.1. Методи державного управління в інформаційній сферіВажливе місце у вивченні системи державного управління в інформаційній сфері належить дослідженню методів державного управління, оскільки саме методи поряд з цілями, завданнями і функціями відображають зміст управлінської діяльності держави. Саме від вдалого, науково обґрунтованого використання всієї різноманітності методів державного управління, їх належного організаційно-правового забезпечення безпосередньо залежить успішність досягнення цілей і завдань державного управління, реалізація його функцій в інформаційній сфері.Хоча методи державного управління в адміністративно-правовій літературі широко висвітлені такими науковцями О.П.Рябченко [201], Д.М.Овсянко [143], В.Ф. Опришко [145], М.І. Піскотін [148] та ін., специфіка їх застосування в інформаційній сфері, за винятком деяких питань застосування адміністративного примусу, в основному залишилася поза увагою наукової спільноти. У зв’язку з цим маємо проаналізувати організаційно-правові аспекти застосування цих методів у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, враховуючи діалектику розвитку цієї сфери, та запропонувати рекомендації щодо їх удосконалення.У науковій літературі існує чимало визначень методів державного управління. Наведемо деякі найхарактерніші з них. Так, В.К. Колпаков і О.В.Кузьменко зазначають, що методи державного управління – це способи, прийоми або засоби цілеспрямованого, організуючого впливу суб’єктів управління на об’єкти, які віднесені до їх відання [98, c.184]. В.Ф. Опришко розглядає методи державного управління як способи, засоби або прийоми, за допомогою яких вирішуються завдання, досягаються цілі державного управління, реалізуються його функції [145, c.143]. Д.М.Овсянко теж вважає, що метод управління – це спосіб здійснення його функцій, засіб впливу органу виконавчої влади на керовані об’єкти [143, c.65].Синтезуючи наведені визначення відносно інформаційної сфери, можемо дійти висновку, що методи державного управління в інформаційній сфері – це способи, прийоми та засоби цілеспрямованого, організуючого державно-владного впливу суб’єктів державного управління на керовані ними об’єкти, за допомогою яких вирішуються завдання, досягаються цілі, реалізуються функції державного управління у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин.У той час, коли питання дефініції методів державного управління є більш-менш однозначним, питання їх класифікації – справа складніша, оскільки в теорії адміністративного права існує чимало різних підходів до розмежування їх видів, а єдиного загальновизнаного немає. Це дещо ускладнює їх дослідження, тому зосередимося на вивченні тих їх основних видів, віснуванні яких не виникає особливих сумнівів.Найбільш поширене розмежування таких універсальних видів методів як методи переконання і примусу, а також методи прямого та непрямого впливу. При цьому дві останні групи методів збігаються в цілому з широковідомими визначеннями адміністративних і економічних методів управління [6, c.299].Державне управління – це владно-організаційна діяльність. Воно так чи інакше спирається на владу і підпорядкування, які в ряді випадків не можуть бути забезпечені без примусу, тому переконання і примус стоять на першому місці серед методів управління. Вони виділяються за ознакою використання владних повноважень[205, c.13].Сутьпереконання полягає в тому, що досягається свідоме, добровільне виконання особою вимог держави[145,c.145]. Саме на переконання мають спиратися органи державного управління як на основний метод управління, що передбачає систематичну роботу з формування загального усвідомлення необхідності і обґрунтованості приписів, що видає держава, тих заходів, що вона проводить. Водночас переконання виступає як засіб профілактики правопорушень і зміцнення державної дисципліни. Серед засобів переконання – роз’яснення, обґрунтування, обговорення, заохочення та ін. [143,c.66].Органи державного управління в інформаційній сфері широко використовують різні засоби переконання у своїй діяльності. Систематично проводиться робота по роз’ясненню інформаційного законодавства, про що свідчать численні листи та роз’яснення органів державного управління інформаційною сферою (наприклад, Роз’яснення Державного комітету статистики України з складання державних статистичних спостережень з структурної статистики, Лист Державного комітету телебачення і радіомовлення України щодо можливості оприлюднення реклами в друкованих засобах масової інформації російською мовою[198; 113]тощо).Особливо необхідно відмітити використання засобів заохочення. Окрім висунення номінантів на здобуття державних нагород, відповідними органами державного управління проводиться робота по відзначенню провідних працівників інформаційної сфери власними галузевими відзнаками. З цією метою наказами Держкомтелерадіо затверджено ряд положень, якими регламентований порядок присудження премій у сфері інформаційної діяльності, зокрема премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності, премії імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики. Рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення затверджено Положення про премію “Телетріумф”[129;130;196]. Наказом Держкомстату України встановлені відомчі заохочувальні відзнаки: нагрудний знак „Почесний працівник статистики України”, Почесна грамота Державного комітету статистики України та інші[127].Хоча переконання і є провідним методом управління, в деяких випадках, коли йдеться про необхідність попередження, припинення правопорушень в тій чи іншій сфері державного управління, в тому числі й інформаційній, або про покарання винних у їх вчиненні неможливо обійтися без використання методів адміністративного примусу. Сутність примусу як методу державного управління полягає у здійсненні заходів впливу морального, майнового або особистісного характеру з метою охорони відповідних суспільних відносин, що виникають у сфері державного управління і охороняються державою, шляхом попередження і припинення правопорушень, а також покарання за їх вчинення. Найчастіше серед заходів адміністративного примусу за критерієм мети їх застосування виділяють: адміністративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративної відповідальності[6,c.413-415].Застосування адміністративно-запобіжних заходів має на меті попередження, недопущення і профілактику правопорушень. Це примусові заходи превентивного характеру, які можуть застосовуватися до об’єктів управління за відсутності будь-якої вини останніх лише з метою недопущення їх можливої протиправної поведінки.Адміністративно-запобіжні заходи широко застосовуються органами державного управління в інформаційній сфері. Так, у сфері реклами, відповідно до ст.26 Закону України „Про рекламу”, на вимогу органів виконавчої влади, на які покладено контроль за дотриманням законодавства про рекламу, рекламодавці, виробники та розповсюджувачі реклами зобов’язані надавати документи, усні чи письмові пояснення, відео- та звукозаписи, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення ними повноважень щодо контролю[75]. У сфері управління статистичною діяльністю згідно зі ст. 13 Закону України „Про державну статистику” органи державної статистики мають право вивчати стан первинного обліку і статистичної звітності, перевіряти достовірність первинних та статистичних даних, поданих респондентами, застосовувати при цьому метод безпосереднього відвідування виробничих, службових та інших приміщень, ділянок юридичних осіб, їх філій, відділень, представництв та інших відособлених структурних підрозділів, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності [52].При здійсненні державного управління у сфері захисту суспільної моралі, відповідно до ст.15 Закону України „Про захист суспільної моралі”, контроль за наявністю ліцензії у суб’єктів господарювання, дотримання ними ліцензійних умов здійснюють спеціально уповноважений орган, що видав відповідну ліцензію, правоохоронні органи та інші органи виконавчої влади в межах своїх повноважень шляхом проведення планових та позапланових перевірок [83]. Ще одним методом державного управління в цій сфері є метод обов’язкової експертизи продукції еротичного та сексуального характеру, що згідно зі ст.10 цього закону має передувати етапу введення такої продукції в обіг. Цей метод застосовується з метою недопущення розповсюдження інформаційної продукції порнографічного характеру, розповсюдження якої визначено ст.301 Кримінального кодексу Україн як злочин [108].Тоді як одні примусові заходи спрямовані на попередження правопорушень, інші – на їх припинення, мінімізацію їх негативних наслідків, а також створення необхідних умов для здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Саме вони і носять назву заходів адміністративного припинення.В інформаційній сфері такими методами за необхідності може скористатися, наприклад, НКРЗ, яка згідно зі ст.19 Закону України „Про телекомунікації” має право давати в межах своїх повноважень суб’єктам ринку телекомунікацій обов’язкові для виконання приписи щодо усунення порушень нормативно-правових актів [80]. Аналогічними за змістом повноваженнями наділені державні органи, що здійснюють нагляд і контроль у сфері захисту суспільної моралі. Подібними методами користуватуються і органи державної статистики, які згідно зі ст.13 Закону України „Про державну статистику” мають право вимагати від респондентів внесення виправлень до статистичної звітності, інших статистичних формулярів у разі виявлення приписок та інших перекручень первинних та статистичних даних, а у разі невиконання цієї вимоги можуть самостійно вносити зазначені виправлення з наступним повідомленням про це респондентів[52]. Відповідно до ст.9 Закону України „Про державну таємницю” державний експерт з питань таємниць уповноважений скасовувати безпідставні рішення про надання носію інформації грифа секретності, зміну або скасування цього грифа [53]. Таким чином, заходи адміністративного припинення можуть передбачати не лише вимоги про припинення правопорушення, а й безпосереднє усунення порушень закону уповноваженою посадовою особою.Інша група заходів припинення, на відміну від попередньої, спрямована також на забезпечення подальшого провадження у справах про адміністративні правопорушення. До таких методів належать адміністративне затримання, особистий огляд та огляд речей, вилучення речей і документів.У сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин адміністративне затримання згідно зі ст.262 КУпАП може застосовуватися органами внутрішніх справ при поширенні неправдивих чуток; органами СБУ – при порушенні законодавства про державну таємницю, здійсненні незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбанні або зберіганні спеціальних технічних засобів зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отриманні інформації. Згідно зі ст.264 КУпАП правом здійснювати огляд речей наділені державні інспектори з питань інтелектуальної власності, посадові особи СБУ, органів внутрішніх справ. Згідно зі ст.265 КУпАП ці ж самі органи мають право проводити вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушень, виявлені під час затримання, особистого огляду, огляду речей (наприклад, під час затримання осіб, які здійснюють незаконне придбання та зберігання технічних засобів зняття інформації з каналів зв’язку) [95].Поява нових форм розповсюдження масової інформації на основі розвитку новітніх інформаційно-телекомунікаційних технологій створює нові можливості для поширення шкідливої і небезпечної інформації, забороненої законодавством України. Передусім, це стосується інформаційної діяльності Інтернет-видань. У зв’язку з цим постає необхідність у розширенні сфери застосування заходів припинення в інформаційній сфері та їх певної адаптації до умов нового електронного інформаційного середовища. Актуальність застосування цих заходів в ході державного управління інформаційним середовищем мережі Інтернет стає дедалі очевиднішою, якщо врахувати той факт, що через глобальність цієї мережі та анонімність власників інформаційних ресурсів, розміщених в ній, виявити і притягнути правопорушників до відповідальності далеко не завжди можливо.У світлі зазначеного важко погодитися з Н.Б.Новицькою, яка пропонує доповнити КУпАП ст.ст.29-1,148-6, якими передбачити адміністративну відповідальність за порушення норм суспільної моралі в Інтернет у формі такого стягнення як блокування доступу до відповідних сайтів, що має застосовуватися за рішенням суду [140,c.74,195]. Виникає питання, як застосовувати пропоноване адміністративне стягнення в умовах, коли суб’єкт правопорушення невідомий (адже власник сайту, як правило, анонімний), відповідно склад правопорушення невстановлений, а відтак і настання відповідальності неможливе ? Отже, юридична відповідальність не є найбільш ефективним засобом забезпечення законності в зазначеному електронному інформаційному середовищі.Водночас, цілком можливо протидіяти правопорушенням у мережі Інтернет, застосовувуючи блокування доступу до протизаконних інформаційних ресурсів, саме в якості заходів припинення. З цією метою пропонуємо надати органу, що здійснюватиме нагляд за додержавнням законодавства в мережі Інтернет, повноваження видавати провайдерам доступу до мережі Інтернет обов’язкові до виконання приписи блокувати доступ до інформаційних ресурсів інтернет-видань, які розповсюджують порнографічну продукцію, продукцію сексуального або еротичного характеру без відповідних дозволів, передбачених Законом України „Про захист суспільної моралі” [83]; продукцію, яка пропагує війну, національну та релігійну воржнечу; фашизм та неофашизм; пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних та релігійних святинь, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, пропагує невігластво та неповагу до батьків, інші заборонені законодавством про захист суспільної моралі види інформаційної продукції, а також конфіденційну інформацію, що є власністю держави та інформацію, що становить державну таємницю.Для уникнення можливості зловживання наглядовим органом владними повноваженнями з метою утисків свободи слова необхідно також передбачити, що видання ним приписів щодо блокування доступу до інтернет-видань-порушників здійснюється на підставі експертного висновку Національної комісії у випадках, коли правопорушення посягає на моральні основи суспільства, та на вимогу СБУ, якщо правопорушення посягає на безпеку держави, наприклад, при розповсюдженні відомостей, що містять державну таємницю або конфіденційну інформацію, що є власністю держави.Вказаними повноваженнями має бути наділений пропонований нами єдиний наглядово-регулюючий орган в електонному інформаційному просторі – Національна рада України з питань електронних комунікацій, а до її створення Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення[29,c.26-27]. Оптимальним шляхом для впровадження на законодавчому рівні наведених пропозицій мало б бути прийняття окремого закону, який врегулював би діяльність інтернет-видань, у тому числі в питаннях застосування заходів адміністративного припинення щодо них.Серед заходів адміністративного примусу, що застосовуються в інформаційній сфері, напевно, найбільш різноманітними є заходи адміністративної відповідальності.Залежно від характеру суспільних відносин, що складають структуру інформаційної сфери і за посягання на які законодавством передбачені заходи адміністративної відповідальності, останні можна умовно поділити на такі, що застосовуються за адміністративні правопорушення у сферах:- зв’язку – наприклад, штрафи, передбачені ст.145 “Порушення умов та правил, що регламентують діяльність у сфері телекомунікацій, поштового зв’язку та користування радіочастотним ресурсом України, передбачену ліцензіями, дозволами”;ст.147”Порушення правил охорони ліній і споруд зв’язку”;ст.148-1 “Порушення Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг”; ст.148‑5КУпАП „Порушення правил взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж загального користування” та іншими статтями КУпАП[95];- інформаційних технологій (інформатизації) – наприклад, штрафи та конфіскація предмету, що став безпосереднім об’єктом правопорушення за ст.212-6 “Здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем” КУпАП[95];- діяльності ЗМІ – наприклад, штрафи та конфіскація за ст.164-7 “Порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів”; ст.186‑6 “Порушення законодавства про друковані засоби масової інформації” КУпАП [95], а також попередження і штрафи за ст.72 “Санкції за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення” Закону України “Про телебачення і радіомовлення” [79];- рекламної діяльності – наприклад, штрафи за правопорушення, передбачені ст.27 Закону України “Про рекламу” [75];- захисту авторських і суміжних прав – наприклад, штрафи та конфіскація за ст.51‑2 “Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності” КУпАП[95];- статистики – наприклад, штрафи за ст.186-3 “Порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень”КУпАП[95];- архівної справи – наприклад, штрафи за ст.92-1 “Порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи”КУпАП[95];- інформаційної безпеки – наприклад, штрафи за правопорушення передбачені ст.212-2 ”Порушення законодавства про державну таємницю”, ст.212-5 “Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави” та іншими статтями КУпАП [95];- отримання і споживання інформації органами державної влади, фізичними, юридичними особами – наприклад, штрафи за правопорушення передбачені ст.211-6 “Неподання відомостей про військовозобов’язаних і призовників”, ст.212-3 “Порушення права на інформацію” та іншими статтями КУпАП [95].Втім, широке застосування заходів адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, ще не означає, що всі вони застосовуються саме як методи державного управління інформаційною сферою. Справа в тому, що значна кількість з наведених заходів адміністративної відповідальності, зокрема за ст.ст. 51-2, 146, 164-6 – 164‑8, 186-6, 212-2, 212-5, 212-6 КУпАП, застосовується судами [95]. Адміністративне судочинство в справах про адміністративні правопорушення, як зазначає М.М.Тищенко, виступає як різновид звичайного правосуддя і його не можна розглядати як форму управлінської діяльності, оскільки суд не є органом управління. В іншому випадку ігнорується принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову[8, c.216].Характерно, що за адміністративні правопорушення в окремих складових інформаційної сфери, зокрема таких як кінематографія, сфера забезпечення інформаційної безпеки, сфера захисту авторських і суміжних прав, заходи адміністративної відповідальності застосовуються виключно в процесі судочинства, а не державного управління. Водночас у галузях зв’язку, телерадіомовлення, в сферах реклами, статистики, чітко простежується тенденція переважного застосування таких заходів саме в якості методів державного управління.Незважаючи на досить широке коло підстав застосування заходів адміністративного примусу в управлінні інформаційною сферою, далеко не всі пріоритетні супільні відносини в цій сфері належним чином захищені. Так, не до кінця врегульованим залишається питання застосування заходів адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері захисту суспільної моралі. Оскільки діяльність з обігу продукції еротичного і сексуального характеру підлягає ліцензуванню, спеціально уповноважений орган, що видав відповідну ліцензію, має право згідно зі ст.15 Закону України „Про захист суспільної моралі” розглядати справи про порушення суб’єктами господарювання вимог законодавства у сфері захисту суспільної моралі, ліцензійних умов і за результатами розгляду виносити попередження, застосовувати штрафні санкції, призупиняти чи анулювати ліцензію [83].Проблема в тому, що Законом України “Про захист суспільної моралі”[83] не встановлені підстави застосування вказаних санкцій (так само як і розмір штрафних санкцій), що унеможливлює їх застосування на практиці. Відповідно до ст.9 цього закону надання ліцензій на згаданий вид діяльності та їх анулювання здійснюється з урахуванням положень Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [84], який взагалі не передбачає попереджень, штрафів або призупинення ліцензії. Отже, визначення попередження, штрафу та призупинення дії ліцензії як санкцій за правопорушення у сфері суспільної моралі на сьогодні є суто декларативним. У зв’язку з цим пропонуємо врегулювати питання застосування заходів адміністративної відповідальності за правопорушення в цій сфері шляхом викладення частини п’ятої ст.15 Закону України „Про захист суспільної моралі” в такій редакції:“Спеціально уповноважений орган, що видав відповідну ліцензію, має право розглядати справи про порушення вимог законодавства у сфері захисту суспільної моралі, ліцензійних умов і за результатами розгляду застосовувати до ліцензіатів такі стягнення: попередження – за перше з часу одержання ліцензії порушення зазначених вимог та/або умов; штраф у розмірі п’ятдесяти відсотків плати за ліцензію – за друге порушення зазначених вимог та/або умов; анулювання ліцензії – за третє порушення зазначених вимог та/або умов. У разі неусунення у встановлений строк ліцензіатом виявлених порушень після застосування до нього попередження або штрафу зазначений орган може призупинити дію ліцензії до їх усунення.”Зазначені доповнення забезпечать можливість комплексно і послідовно підійти до проблеми реагування на правопорушення в цій сфері, надасть відповідним органам ширший арсенал засобів впливу на правопорушників, дасть можливість краще враховати ступінь їх вини.Поряд з методами переконання і примусу в інформаційній сфері застосовуються адміністративні (прямого впливу) та економічні (непрямого впливу) методи державного управління. Їх розрізняють за механізмом впливу на керовані об’єкти [205, c.14].Адміністративний метод – це спосіб безпосереднього впливу на поведінку людей шляхом видання прямих обов’язкових приписів, які підлягають безумовному виконанню і забезпечуються державним примусом [185,c.47]. Інакше кажучи, адміністративний метод являє собою вольовий, обов’язковий для керованого об’єкта вплив [150,c.8]. Для адміністративних методів характерні такі важливі риси як прямий вплив на волю, свідомість та поведінку підлеглих; директивність та наказовий характер приписів; однозначність команд, які, як правило, не залишають їх виконавцям можливості вибору варіантів поведінки, а зобов’язують робити так, як наказано, та ін.[14,c.352‑353].Конкретні способи адміністративного владно-організуючого впливу досить різноманітні. Так, В.В. Плєшаков виділяє серед них: надання прав, покладення обов’язків, дозволи на виконання певних дій або утримання від їх вчинення, приписи щодо виконання чітко визначених дій або утримання від їх здійснення, координацію, рекомендацію, інструктування, заборону, санкціонування, задоволення клопотань в односторонньому порядку, здійснення контролю, перевірка виконання, застосування санкцій [150,c.16]. В.Я.Малиновський розмежовує адміністативні методи на регламентаційні, розпорядчі та нормативні[118,c.375-376]. Д.Н. Бахрах виділяє нормативне регулювання, структуризацію, легалізацію, наділення правом, розподіл, договір, контроль, переконання, заохочення, вирішення спорів, примус, військове придушення[14,c.356].Незважаючи на існування різних підходів, єдиної загальновизнаної класифікації методів адміністративного впливу немає, адже кожна з класифікацій має свої вади. Так, наприклад, рекомендації взагалі важко віднести до адміністративних методів, оскільки вони не передбачають обов’язкового виконання. Сумнівною виглядає точка зору, за якою нормативне регулювання виділяють окремим методом управління, адже воно збігається з адміністративною нормотворчістю як формою державного управління. Отже, має місце змішування понять змісту і форми державного управління. Для заохочення (переконання)характерний непрямий вплив на поведінку особи, а не безпосередній – адміністративний вплив.Враховуючи переваги та недоліки вищезазначених класифікацій, можемо поділити адміністративні способи владно-організуючого впливу в інформаційній сфері на такі групи: 1) покладення обов’язків щодо здійснення інформаційної діяльності; 2) надання спеціальних прав (дозволів) на здійснення інформаційної діяльності; 3) здійснення різних форм контролю; 4) застосування адміністративних стягнень до правопорушників.Встановлюючи обов’язкові вимоги щодо діяльності в інформаційній сфері, шляхом покладення на суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин обов’язків здійснювати чи утриматися від здійснення певних дій в інформаційній сфері, держава таким чином моделює однозначні безальтернативні варіанти поведінки цих суб’єктів. Призначення цієї групи адміністративних методів полягає в тому, щоб зобов’язати особу вчиняти або утримуватися від вчинення певних дій в інформаційній сфері. Покладення на учасників суспільних відносин обов’язків щодо здійснення тієї чи іншої інформаційної діяльності здійснюється шляхом їх закріплення у підзаконних нормативно-правових актах та фіксації в індивідуальних актах управління.Фіксація обов’язків щодо здійснення інформаційної діяльності в підзаконних нормативних актах застосовується в разі необхідності впорядкування інформаційної діяльності широкого неперсоніфікованого кола суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин протягом тривалого або невизначеного періоду часу. Так, наприклад, в Інструкції щодо складання форм державних статистичних спостережень №2 – інвестиції “Звіт про капітальні інвестиції” та № 1 – інвестиції “Звіт про інвестиції в основний капітал (капітальні вкладення)” [125] встановлюються обов’язки суб’єктів інформаційних відносин у сфері статистики щодо створення та надання певної статистичної інформації.Відзначимо, що не йдеться про віднесення адміністративної нормотворчості в цілому до адміністративних методів управління, як це роблять деякі автори, зокрема Ю.М.Козлов [96,c.140-141], адже як адміністративні, так і економічні методи можуть потребувати нормативно-правової форми зовнішнього вираження [6, c.302]. Отже, йдеться лише про ті випадки, коли, закріплюючи в підзаконних нормативних актах обов’язки суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин здійснювати певну діяльність в інформаційній сфері, органи державного управління моделюють однозначні, безальтернативні варіанти поведінки в цій сфері.У випадках, коли для реалізації абстрактних обов’язків суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, закріплених у нормативних актах, необхідна їх конкретизація і персоніфікація щодо конкретних учасників цих відносин, органи державного управління визначають зміст таких обов’язків у формі індивідуальних актів управління. Так, Держкомтелерадіо в ході координації діяльності державних телерадіоорганізацій ставить перед ними завдання з питань висвітлення тих чи інших подій (наприклад, Наказ Державного комітету інформаційної політики України „Про додаткові заходи щодо дотримання положень Закону України „Про вибори Президента України” при проведенні передвиборчої агітації”[123]). Відповідно до ст.15 Закону України „Про захист суспільної моралі” орган, що здійснює перевірку, має право зобов’язувати суб’єкт господарювання усунути порушення в сфері захисту суспільної моралі чи ліцензування[83]. Так само ст.19 Закону України „Про телекомунікації” передбачено, що посадові особи НКРЗ мають право давати в межах свої повноважень суб’єктам ринку телекомунікацій обов’язкові для виконання приписи щодо усунення порушень нормативно-правових актів[80].Надання спеціальних прав (дозволів) як метод державного управління в інформаційній сфері передбачає наділення державою окремих осіб спеціальними правами на здійснення окремих видів інформаційної діяльності. Адміністративна сутність даного методу полягає в тому, що, по-перше, отримання спеціального дозволу на провадження окремих видів інформаційної діяльності є обов’язковою умовою, а отже і додатковою перепоною для початку такої діяльності, а тому працює як механізм обмеження свободи цієї діяльності, що характерно саме для адміністративних методів.По-друге, державний орган самостійно, в односторонньому порядку, визначає можливість чи неможливість здійснення особою відповідного виду діяльності в інформаційній сфері. Крім того, отримання дозволу на здійснення певного виду діяльності в інформаційній сфері, як правило, одночасно тягне за собою обов’язок відповідного суб’єкта інформаційних чи інформаційно-інфраструктурних відносин додержуватися додаткових обмежень та вимог щодо провадження цієї діяльності, зокрема тих, що встановлені в ліцензійних умовах. Іншими словами, дозвіл на провадження того чи іншого виду інформаційної діяльності означає не лише право на здійснення даної діяльності, а ще й низку обов’язків на додаток до нього.Застосування зазначеного методу може виражатися у формі реєстрації, ліцензування, наданні спеціальних дозволів. В управлінні інформаційною сферою даний метод використовується досить широко. Це, зокрема, реєстрація друкованих ЗМІ, ліцензування в сфері телерадіомовлення, ліцензування деяких видів діяльності в сфері телекомунікацій, надання допусків до державної таємниці тощо. Втім, популярність даного методу в окремих випадках виходить за межі доцільного. Зокрема, останнім часом популярною є ідея запровадження ліцензування діяльності інтернет-провайдерів, начебто з метою забезпечення якості послуг та інформаційної безпеки. На нашу думку, ліцензування даного виду діяльності не є достатньо обгрунтованим з економічної точки зору, адже введення дозвільної системи може спрацювати як додаткова адміністративна перепона на шляху поширення зазначених послуг в Україні, де, навпаки, потрібне активне стимулювання поширення Інтернету, зважаючи на значне відставання від провідних країн світу.Водночас слід відзначити можливість застосування добровільної державної реєстрації інтернет-видань як суб’єктів інформаційної діяльності. Мета цього заходу полягає в тому, щоб інтернет-видання, пройшовши в добровільному порядку державну реєстрацію як суб’єкти інформаційної діяльності, могли отримати додаткові права, гарантії та пільги, пов’язані з професійною інформаційною діяльністю, які передбачені ст.ст. 26, 27 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та Законом України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, якими користуються інші види ЗМІ [54; 49].У такій добровільній формі державна реєстрація виступатиме не в якості дозволу на здійснення інформаційної діяльності в мережі Інтернет, а скоріше буде дозволом на користування додатковими правами, гарантіями та пільгами, пов’язаними з професійною інформаційною діяльністю на додаток до загальних інформаційних прав, гарантованих Конституцією України та Законом України „Про інформацію”[102;58]. Важливо також те, що добровільна реєстрація не виступатиме обмежуючим заходом, адже до неї ніхто не змушуватиме, а її відсутність не означатиме позбавлення права на здійснення інформаційної діяльності в мережі Інтернет.Здійснення державного управління потребує не лише встановлення загальних правил поведінки, видання індивідуальних приписів або дозволів, а й здійснення контролю за їх виконанням. Сутність державного контролю полягає у перевірці відповідності дій установленим правилам, нормам, стандартам, в отриманні інформації про процеси, що відбуваються в суспільстві, та сприянні його подальшого розвитку [10,c.30]. У зв’язку з тим, що контроль дає можливість суб’єкту управління отримувати інформацію про стан справ у сфері його інтересів і результати управлінського впливу, важливо відмітити його важливість для забезпечення зворотного зв’язку між суб’єктом та об’єктом управління [10, c.47].Характерно, що заходи контролю в повному обсязі здійснюються, як правило, стосовно організаційно підпорядкованих об’єктів управління[6,c.349,350]. Це зумовлено тим, що наявність організаційної підпорядкованості передбачає можливість суб’єкта ставити завдання перед об’єктом управління, визначати напрями його діяльності, що зумовлює необхідність контролю за їх виконанням. Так, зокрема методи контролю використовуються в управлінні інформаційною діяльністю органів державної статистики та архівної справи, управлінні державними ЗМІ. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за збереженням державної таємниці як у власному апараті, так і в підпорядкованих їм структурах.Стосовно організаційно непідпорядкованих суб’єктів інформаційних відносин контроль здійснюється у формі нагляду, що передбачає спостереження лише за дотриманням законності об’єктами управління, а не виконавської дисципліни в цілому [6, c.349,350]. В інформаційній сфері нагляд здійснюється НКРЗ за діяльністю в сфері телекомунікацій, Національною радою – у сфері телерадіомовлення, Держкомтелерадіо – у сфері захисту супільної моралі тощо.Особливо актуальним є питання здійнення нагляду в мережі Інтернет з метою недопущення та протидії розповсюдженню інформаційної продукції, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілістності України, пропагує фашизм, неофашизм, наркоманію, алкоголізм, розповсюджує порнографію інші шкідливі і небезпечні інформаційні матеріали, заборонені інформаційним законодавством України.Важливою організаційною передумовою ефективності державного нагляду в цій сфері має стати моніторинг інформаційного простору мережі Інтернет як в українській його частині UA, так і в інших частинах з метою виявлення порушень українського законодавства в сфері інформації. Здійснення моніторингу в інших доменних зонах поряд з українською, на наш погляд, цілком юридично виправдане, адже інформаційні загрози можуть виходити не лише з українського сегмента мережі Інтернет, а й зі всіх інших сегментів. Інформація розміщена на веб-сайтах в іноземних доменних зонах все одно поширюється в Україні, а відтак може призводити до порушень українського законодавства на території України, тому підстави для монітогингу іноземних доменних зон є цілком обгрунтованими. При цьому зауважимо, що моніторинг – це лише пасивне спостереження за змістом інформаційних ресурсів в мережі Інтернет, який сам по собі не передбачає будь-якого, в тому числі юридично-владного втручання в діяльність інтернет-видань будь-то в Україні чи деінде, а отже мови про порушення юрисдикції іншої країни бути не може.Враховуючи відсутність прямого втручання в інформаційну діяльність в ході Інтернет-моніторингу, можна також передбачити в майбутньому законодавстві з питань діяльності інтернет-видань, що моніторинг інформації на веб-сайтах, окрім державного органу, що здійснюватиме нагляд в цій сфері, зобов’язані здійснювати також особи, що надають послуги хостингу (розміщення та підтримки веб-сайтів в мережі Інтернет) та інформувати про його результати наглядовий орган (так, наприклад, свого часу в Сінгапурі влада зобов’язала провайдерів послуг Інтернету контролювати зміст домашніх сторінок[87,c.150]). Важливість моніторингу полягає в тому, що він даватиме інформацію про порушення законодавства і, таким чином, створить можливість для держави в ході здійснення нагляду вживати заходів примусу, спрямованих на припинення цих правопорушень і притягнення винних до відповідальності[29,c.25].При визначенні державного органу, який має здійснювати державну реєстрацію, нагляд і моніторинг діяльності інтернет-видань, слід враховувати те, що їх інформація розповсюджується через звичайні телефонні мережі. Ця особливість має суєттєве значення, адже для ефективного здійснення пропонованих нами повноважень орган державного управління повинен був би мати сферу відання, що одночасно охоплює телекомунікації і галузь діяльності електронних ЗМІ. Отже, оптимальною моделлю такого органу мав би бути єдиний (конвергентний) наглядово-регулюючий орган в електронному інформаційному просторі.Поки що ж регулювання і нагляд в галузі телекомунікацій та електронних ЗМІ здійснюють НКРЗ та Національна рада. Отже, до створення єдиного (конвергентного) наглядово-регулюючого органу в Україні зазначеними повноваженями має бути наділений один з цих двох органів. Тимчасово таким органом, на наш погляд, може стати Національна рада, враховуючи, передусім, те, що пропоновані нами повноваження мають на меті регулювання мережі Інтернет саме як джерела масової інформації. Крім того, на користь такого варіанта говорить і зарубіжний досвід. Так, ще до створення в Австралії конвергентного органу регулювання АСМА, регулювання діяльності в мережі Інтернет здійснював аналогічний до Національної ради орган – АВА, який, серед іншого, був наділений правом вимагати від австралійських провайдерів інтернет-послуг видаляти інформацію або обмежувати доступ до неї в залежності від її змісту[137, c.93].Для реагування на правопорушення, виявлені внаслідок контролю, органи державного управління залежно від характеру правопорушення уповноважені застосовувати адміністративні стягнення (розглядалися вище) або звертатися до правоохоронних органів для притягнення правопорушників до відповідальності.На відміну від адміністративних методів економічні методи передбачають замість прямого опосередкований (непрямий) вплив на керовані об’єкти через їх інтереси і з використанням таких економічних важелів як ціна, премія, кредит і т.д. [148,c.60]. Характерними ознаками цих методів є: використання стимулюючих засобів, створення економічної зацікавленості; надання підприємствам можливості вибору між різними варіантами дій; обов’язковий характер економічних методів, що, втім, не тягне у випадку їх порушення прямих стягнень, а лише призводить до негативних наслідків господарського характеру, які підприємство терпить в результаті своїх неправильних дій[96,c.148].В юридичній літературі до економічних методів управління, як правило, відносять: ціноутворення, оподаткування, відсотки по кредитах, інвестування, пільги, субсидування, державне замовлення [201, c.57].Серед економічних методів управління, що застосовуються в інформаційній сфері, чільне місце займає державне замовлення. Даний метод широко використовується в управлінні книговиданням, процесами інформатизації, кінематографією, пресою, телерадіомовленням. Так, у рамках реалізації Національної програми випуску соціально значущих видань Держкомтелерадіо лише протягом 2004 року витратив 28,5 млн. грн. на фінансування випуску книжкових видань за державним замовленням[89]. Таким чином, за допомогою державного замовлення держава вирішує одне з управлінських завдань, що полягає в насиченні ринку виданнями для дітей і юнацтва, художньою літературою, науковою та науково-популярною літературою, іншими соціально значущими виданнями. При цьому управлінський вплив на підприємства, що випускають зазначені видання, здійснюється не шляхом прямого наказу або директиви, а шляхом створення економічної зацікавленості, мотивації отримати додатковий прибуток у процесі реалізації відповідних державних замовлень.Аналогічним чином держава намагається вирішити завдання, що стоять перед нею в ході виконання Національної програми інформатизації, завдання в галузі кінематографії та ін. Водночас державне замовлення виступає формою державної підтримки суб’єктам інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, адже, отримуючи додаткові кошти в ході виконання державних замовлень, відповідні суб’єкти зміцнюють своє фінансове становище, покращують конкурентноздатність, що дає їм додаткові можливості в подальшому розширювати номенклатуру та обсяг виробництва інформаційної продукції вже поза межами виконання державних замовлень.Для економічної підтримки розвитку деяких видів засобів масової інформації в Україні та насичення вітчизняного ринку певними суспільно необхідними видами інформаційної продукції держава застосовує такий вид непрямого впливу як субсидування. Так, згідно з Порядком надання державної фінансової допомоги засобам масової інформації видання для дітей та юнацтва, спеціалізовані наукові видання, що видаються науковими установами та навчальними закладами не нижче третього рівня акредитації, і ЗМІ, що цілеспрямовано сприяють розвитку мов та культур національних меншин України мають право на отримання державної фінансової допомоги на оплату поліграфічних послуг та закупівлю паперу [124].Законодавством передбачені й інші види фінансової допомоги для ЗМІ. Так, ст.ст.4,7 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” передбачено надання додаткової економічної підтримки (дотації) районним, міським та міськрайонним газетам, районному, міському та міськрайонному телерадіомовленню. Як випливає із ст.7 зазначеного закону, кошти на дотацію просто розподіляється відповідно до кількості засобів масової інформації [49]. При цьому в законі не обумовлено, яку віддачу у вигляді інформаціного продукту мають давати такі ЗМІ суспільству та державі.Зазначені заходи дотаційної підтримки не стимулюють якість інформаційного продукту, потрібного місцевим громадам, а лише штучно підтримують кількість його виробників. На наш погляд, зазначену форму підтримки потрібно замінити на державне замовлення, яке має здійснюватися на конкурсних засадах і забезпечувати висвітлення в місцевих ЗМІ суспільно-важливої тематики, зокрема: науково-просвітницької тематики; тем, пов’язаних з пошуком шляхів прискорення соціально-економічного розвитку регіонів; удосконаленням функціонування державного управління в регіонах та місцевого самоврядування; висвітленням розвитку культури і мистецтв у регіонах; пропагуванням здорового способу життя; розміщенням соціальної реклами[20,c.36].Для вирішення деяких державних завдань щодо розширення можливостей держави в інформаційній сфері застосовується метод інвестування. Так, з метою створення можливостей поширення у світі інформації про Україну Держкомтелерадіо було інвестовано значні кошти у створення ДТРК „Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення”, а з метою наповнення інформаційного простору суспільно важливою інформаційною продукцією засновано ДТРК „Культура”. Разом з тим, маємо констатувати, що фінансове становище держави не дозволяє широко використовувати цей метод управління.В умовах розвитку ринкових відносин в інформаційній сфері важливе значення в державному управлінні набуває застосування різних інструментів кредитування або впливу на кредитну політику комерційних банків по відношенню до суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин. Так, зокрема у ст.17Закону України “Про інноваційну діяльність” передбачено застосування: повного безвідсоткового кредитування пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України; часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб’єктів інноваційної діяльності; повної чи часткової компенсації державою відсотків сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів; надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів [56]. Компенсування відсоткової ставки за кредитами передбачено також Законом України „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”[86].Вказані заходи кредитної підтримки мають безпосереднє відношення до інформаційної сфери, оскільки нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації, визначені ст.7 Закону України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” як стратегічний пріоритетний напрям інноваційної діяльності [72]. Водночас, незважаючи на положення ст.19 Закону України “Про інноваційну діяльність”, яким передбачено, що для здійснення заходів фінансової підтримки інноваційної діяльності створюються спеціалізовані державні небанківські фінансово-кредитні установи [56], в Україні поки що не створено такої спеціалізованої установи для фінансової підтримки інноваційних проектів у сфері інформаційних технологій та телекомунікацій. Натомість, за рішенням уряду діє Українська державна інноваційна компанія[178], яка здійснює фінансову підтримку усіх напрямків інноваційної діяльності і не є спеціалізованою установою, як цього вимагає закон. Напевно держава таким чином намагається заощадити на утриманні апарату інноваційних установ. Однак, незрозуміло, як одна така установа може на однаково високому експертному рівні одночасно організовувати конкурсний відбір інноваційних проектів, здійснювати супроводження і контроль за їх реалізацією в таких різних сферах як інформаційні технології, сільське господарство, хімічна промисловість, біотехнології та ін.Враховуючи значний науково-технічний потенціал України у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій, суттєву техніко-технологічну та економічну специфіку інноваційних проектів в цій сфері, а також зазначені вимоги ст. 19 Закону України “Про інноваційну діяльність” [56], вважаємо, що в Україні має бути створена спеціалізована державна фінансово-кредитна компанія (фонд) для підтримки інноваційних проектів за таким стратегічним пріоритетним напрямком інноваційної діяльності як нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації. Подібні структури існують і в інших країнах. Так, наприклад, у США функціонує TelecommunicationsDevelopmentFund(Фонд розвитку телекомунікацій), який відповідно до sec.714. CommunicationsActof1934 має сприяти доступу малого бізнесу до капіталу для посилення конкуренції в галузі телекомунікацій, стимулювати розробку нових технологій в цій галузі тощо[250; 237]. Створення такої установи в Україні сприятиме забезпеченню спеціалізованого підходу під час проведення конкурсного відбору інноваційних проектів у сфері інформаційних технологій та телекомунікацій для їх фінансової підтримки та здійснення їх подальшого супроводження, що, в свою чергу, забезпечить підвищення корисної віддачі від таких проектів.Кредитування як метод державного управління, на наш погляд, важливий не лише для сектору інформаційно-телекомунікаційних технологій, але й для галузі книговидання. У цьому контексті не можемо погодитися з Г.В.Овсієнко-Мироновою, яка вважає, що управління недержавними суб’єктами видавничої справи має відбуватися, насамперед, в рамках комерційно-господарських механізмів громадянського суспільства, що не є компетенцією держави та її органів [142,c.183]. Враховуючи важкий матеріально-фінансовий стан вітчизняних видавництв, підприємств поліграфії та значну конкуренцію з боку іноземних виробників, без державної економічної підтримки галузі книговидання відродитися буде вкрай важко.Вказані проблеми визнаються і на державному рівні. Про це свідчить Указ Президента України „Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні”, в якому перед КМУ ставиться завдання щодо розробки заходів для здешевлення кредитів видавництвам та книготорговельним підприємствам для випуску та релізації книговидавничої продукції[215]. Для реалізації цього завдання, на наш погляд, необхідним є внесення доповнень до ст.6 Закону України “Про видавничу справу” [46], які передбачали б можливість повної та часткової компенсації державою відсотків, надання державних гарантій за кредитами комерційних банків, що видаються суб’єктам видавничої діяльності під проекти випуску і розповсюдження соціально-необхідної літератури. До такої літератури необхідно віднести твори класиків української літератури, літератури мовами національних меншин, що компактно проживають на території України, україномовні наукові та науково-просвітницькі видання, а також твори для дітей та юнацтва, видання, що пропагують здоровий спосіб життя.При цьому необхідно передбачити можливість включення до кошторисів таких проектів витрат на придбання або модернізацію необхідного для реалізації цих проектів видавничо-поліграфічного обладнання, що дасть змогу частково оновити виробничу базу видавництв та підприємств поліграфії. Для здійснення вказаних заходів економічної підтримки на основі конкурсного відбору зазначених проектів у сфері видавничої діяльності може бути створено спеціалізовану державну фінансово-кредитну установу.Деякі дослідники до економічних методів управління відносять пільгове оподаткування, митні та валютні пільги. В інформаційній сфері подакові та деякі інші пільги встановлені по відношенню до ЗМІ, суб’єктів видавничої справи та інноваційної діяльності. Так, Закон України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” передбачає звільнення від оподаткування податком на додану вартість операцій з продажу (передплати) друкованих ЗМІ[49]. Законом України „Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” передбачено тимчасове звільнення суб’єктів видавничої справи від оподаткування прибутку, отриманого від здійснення видавничої діяльності тощо[50]. Втім, встановлення ставок податків, митних тарифів, валютних пільг здійснюється Верховною Радою України в процесі законотворення, а не органами виконавчої влади в ході виконавчо-розпорядчої діяльності. Тому, на наш погляд, розглядати зазначені заходи як методи державного управління можливо лише в широкому розумінні державного управління.Для управління деякими видами діяльності в інформаційній сфері, зокрема наданням телекомунікаційних послуг, послуг з доставки періодичних друкованих видань, державою застосовується метод ціноутвореня (тарифного регулювання)[189;135]. Ціноутворення розглядається в юридичній літературі як економічний метод управління [118,c.369]. Водночас економісти розглядають встановлення фіксованих та граничних цін (тарифів) як адміністративний метод [37,c.22,26].На нашу думку, встановлюючи фіксовані або граничні тарифи, іншими словами, обмеження цін, держава в директивному порядку безпосередньо впливає на визначення основних економічних параметрів окремих послуг в інформаційній сфері, що характерно для адміністративних методів впливу. Порушення ж вимог адміністративних приписів, що встановлюють тарифи, тягне за собою накладення на порушників адміністративних стягнень відповідно до ст.165-2 „Порушення порядку формування та застосування цін і тарифів” КУпАП [95], що є ще однією ознакою адміністративних методів управління. Отже, за механізмом впливу тарифне регулювання має ознаки адміністративного методу управління. В інформаційній сфері суто адміністративний характер має, наприклад, встановлення тарифів на доставку періодичних друкованих видань[135].Водночас в інших випадках централізоване встановлення державою рівнів цін і тарифів як метод управління може мати і ознаки економічних методів впливу. Так, наприклад, В.Ф. Опришко звертає увагу на те, що встановлення державою різних рівнів цін для продукції різної якості працює по відношенню до підприємств як економічний стимул, спонукаючи їх підвищувати якість продукції[145, c.151-152].В інформаційній сфері заходи, що вживаються для регулювання тарифів на телекомунікаційні послуги, теж не можна назвати суто адміністративними. Так, Рішенням НКРЗ від 05.05.2006р.№258 поряд із встановленням граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги, кожному оператору телекомунікацій надається право підключати споживачам 30% абонентських номерів новозбудованої (розширеної) мережі місцевого телефонного зв’язку із застосуванням договірних тарифів [189]. Встановлення зазначеної 30% квоти має на меті стимулювання розширення телекомунікаційної інфраструктури, оскільки оператори самостійно вирішують будувати нові об’єкти телекомунікаційної інфраструктури і, відповідно, отримувати додатковий прибуток в рамках цієї квоти чи ні. Отже, сьогодні тарифне регулювання телекомунікаційних послуг можна вважати комплексним методом державного управління, враховуючи одночасну наявність в ньому ознак як адміністративного, так і економічного методів впливу.Стосовно подальшого удосконалення тарифного регулювання як методу державного управління телекомунікаціями в Україні, слід наголосити на необхідності застосування закріпленого ст.67 Закону України “Про телекомунікації” принципу залежності рівня тарифів від рівня якості телекомунікаційних послуг [80]. Адже в сучасній практиці тарифного регулювання відповідними послугами, як свідчить згадане рішення НКРЗ, тарифи встановлені незалежно від рівня якості телекомунікаційних послуг. Це впризводить до того, що споживачі сплачують однаково за послуги різної якості.Зважаючи на зазначене, вважаємо доцільним диференціювати тарифи в залежності від того, на основі яких саме (аналогових чи цифрових) телекомунікаційних мереж надаються відповідні послуги, враховуючи технологічну залежність якості телекомунікаційних послуг від телекомунікаційної інфраструктури. Встановлення більш вигідних тарифів на послуги, що надаються на основі новітніх цифрових телекомунікаційних мереж, стимулюватиме заміну старого телекомунікаційного обладнання на нове, тобто сприятиме якісній перебудові телекомунікаційної інфраструктури. Застосування такого підходу до тарифного регулювання ринку телекомунікацій матиме в основі саме непрямий економічний вплив, адже крім елемента стимулювання, він передбачатиме можливість вибору варіантів поведінки від більш економічно вигідного до менш вигідного.Іншими словами, віднесення тарифного регулювання до адміністративних, економічних або комплексних методів управління залежить від наявності в них механізмів стимулювання відповідних видів діяльності в інформаційній сфері.Оцінюючи співвідношення в державному управлінні інформаційною сферою адміністративних та економічних методів, відзначимо широке використання саме адміністративних методів. Адміністративні методи використовуються у всіх галузях інформаційної діяльності в той час, коли економічні – лише в деяких, передусім, стосовно преси, телерадіомовлення, суб’єктів видавничої діяльності, телекомунікацій, у сфері інформатизації. В деяких сегментах інформаційної сфери, а саме у сферах статистики, забезпечення інформаційної безпеки, архівної справи економічні методи практично не використовуються.3.2.Форми державного управління в інформаційній сферіВ загальнонауковому та філософському розумінні поняття „форма” органічно пов’язане з категорією „зміст”. Це обумовлено тим, що всі явища оточуючого нас світу мають певну форму і зміст, які взаємопов’язані, взаємодіють і визначають зовнішні образи відповідних процесів і явищ[30,c.135]. Зміст державного управління – це сукупність елементів, процесів, зв’язків, відносин, які утворюють самий феномен державного управління, визначають його соціальну природу і призначення[6, c.260]. Для характеристики змісту державного управління, як правило, використовують його цілі, завдання, функції та методи.Що стосується форми державного управління, то під нею взагалі прийнято розуміти спосіб зовнішнього прояву, вираження змісту державного управління. Вищенаведені елементи змісту отримують зовнішнє вираження в конкретних діях суб’єктів державного управління, спрямованих на реалізацію закріплених за ними завдань і функцій. Саме в діях суб’єктів державного управління отримують зовнішнє втілення методи владно-організуючого впливу, що застосовуються відповідними суб’єктами для реалізації закріплених за ними завдань і функцій. Таким чином, оскільки саме через зовнішньо виражені дії суб’єктів державного управління в інформаційній сфері виявляється владно-організуючий вплив держави на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, їх вивчення є актуальним для нашого дослідження.Загалом форми державного управління, їх види в адміністивно-правовій науці ретельно вивчалися цілим рядом науковців, зокрема такими як А.С.Васильєв [30], Р.Ф. Васильєв [31], І.Н. Пахомов [147], В.К. Колпаков, О.В.Кузьменко [98] та ін. Водночас специфічні риси форм державного управління в інформаційній сфері залишаються здебільшого недослідженими. Для усунення цієї прогалини маємо проаналізувати зовнішньо виражені дії суб’єктів державного управління в інформаційній сфері і вказати на їх характерні ознаки та особливості застосування в зазначеній сфері.Дії суб’єктів державного управління в інформаційній сфері є досить різноманітними: наприклад, видання постанов, розпоряджень, наказів, оформлення ліцензій, інших спеціальних дозволів, здійснення реєстраційних дій, проведення нарад, консультацій, перевірок, збір та обробка статистичних даних, виготовлення документів, тощо. Враховуючи таку різноманітність, для системного дослідження форм державного управління в інформаційній сфері спершу скористаємось традиційною класифікацією цих форм на правові та неправові, які виділяють за критерієм правових наслідків, що спричиняються ними [33, c.94].До правових форм державного управління належать дії, які безпосередньо призводять до наслідків правового характеру, як-то: встановлення правових норм або виникнення конкретних правовідносин. Зазвичай, до цих форм відносять: видання нормативних актів управління; видання індивідуальних актів управління; укладення адміністративних договорів; здійснення реєстраційних та інших юридично значущих дій.Видання суб’єктами державного управління в інформаційній сфері нормативних актів управління відбувається в ході здійснення ними підзаконної правотворчої діяльності. Основним призначенням цієї форми управлінської діяльності є виконання законів, для реалізації яких потрібні додаткові положення нормативного характеру [98, c.202]. Справа в тому, що положення законів, як правило, є широкими за змістом і тому в багатьох випадках потребують уточнення і конкретизації. Через це суб’єкти державного управління, здійснюючи діяльність, спрямовану на виконання законів, видають нормативні акти управління, в яких встановлюють додаткові правила поведінки (правові норми), необхідні для реалізації положень відповідних законів, що регламентують діяльність в інформаційній сфері.Так, наприклад, Законами України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства” визначені основні вимоги до порядку реєстації друкованих періодичних видань та інформаційних агентств[54; 57]. Втім, детально особливості відповідних процедур реєстації, розміри реєстраційних зборів врегульовані Постановою КМУ „Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів”, Положенням про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні та Положенням про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності, затвердженими Мін’юстом [154; 136].У багатьох випадках персоніфікація та конкретизація абстрактних прав та обов’язків суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, передбачених в законах та нормативних актах управління, все ж таки, потребують юридично-владних дій суб’єктів державного управління стосовно конкретних учасників цих відносин. У таких випадках суб’єкти державного управління видають індивідуальні акти управління, якими визначають зміст прав та обов’язків у конкретних суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, встановлюючи, таким чином, персоніфіковані правові зв’язки між ними. Видання таких актів виступає способом зовнішнього вираження діяльності суб’єктів державного управління по застосуванню норм права, яка полягає у вирішенні конкретних управлінських справ на основі відповідних правових норм [32, c.24].На відміну від нормативних актів індивідуальні акти не містять приписів спрямованих на встановлення, зміну або відміну правових норм[31, c.37]. Натомість, вони виступають в ролі юридичних фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну, припинення конкретних правовідносин[147, c.6-7]. Так, наприклад, на підставі ч.3ст.15Закону України “Про захист суспільної моралі” орган, що здійснює перевірку, виявивши порушення чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі, приймає рішення, в якому зобов’язує суб’єкт господарювання усунути це порушення, тобто тягне за собою виникнення правоохоронного правовідшення [83].Значно рідше, у порівнянні з вищенаведеними формами в управлінні інформаційною сферою, використовується така його форма як укладення адміністративних договорів, які визначені ст.3 Кодексу адміністративного судочинства України як дво- або багатосторонні угоди, зміст яких складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єктів владних повноважень, які є однією із сторін угоди [94]. За своїм суб’єктним складом відповідні адміністративні договори можна поділити на:-договори між суб’єктами управління (координаційні договори), спрямовані на встановлення правових засад співпраці та взаємодії, розподілу повноважень та визначення сфер відповідальності, координації діяльності в процесі вирішення спільних державних завдань в інформаційній сфері (наприклад, Договір про спільну діяльність щодо розбудови єдиної супутникової системи державного телебачення і радіомовлення України на 2005–2007 роки між Держкомтелерадіо та Національним космічним агенством України[40]);- договори між суб’єктами управління і суб’єктами інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин (субординаційні договори), які укладаються з метою визначення засад їх співпраці та взаємодії в ході реалізації суб’єктами державного управління своїх повноважень, встановлення більш детальних або додаткових, порівняно з чинним законодавством, вимог щодо об’єктів, і суб’єктів управління в інформаційній сфері (наприклад, Меморандум між телекомпаніями та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення про співпрацю, спрямовану на розбудову національного інформаційного простору, та Меморандум про співпрацю та принципи взаємодії між Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та радіокомпаніями України [119; 120]).Особливе правове значення в ході державного управління інформаційною сферою мають реєстраційні та інші юридично значущі дії відповідних суб’єктів державного управління. Так, наприклад, ст.42 Закону України „Про телекомунікації” передбачено, що суб’єкти господарювання, які бажають здійснювати діяльність у сфері телекомунікацій, зобов’язані не менш ніж за місяць до її початку подати повідомлення до НКРЗ, яка в тижневий термін зобов’язана внести суб’єкт господарювання до реєстру [80]. Таким чином, закон пов’язує право на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій з фактом обов’язкової державної реєстрації.Прикладом юридично значущих дій може бути надання експертних висновків. Так, зокрема, відповідно до ст.20 Закону України „Про державну таємницю”, передумовою для прийняття рішення про надання дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, є спеціальна експертиза щодо наявності умов для провадження такої діяльності [53]. Хоча акт про результати експертизи безпосередньо не закріплює правових норм і не визначає конкретних прав чи обов’язків суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, однак правові наслідки він, все ж таки, має, адже є необхідною правовою підставою для прийняття індивідуальних актів управління.Аналогічне значення мають акти про розультати перевірок, зокрема у сферах телекомунікацій, телерадіомовлення тощо, протоколи про адміністративні правопорушення у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин тощо, в яких фіксуються факти правопорушень. Отже, незважаючи на те, що ні реєстраційні ні інші юридично значущі дії самі по собі не містять будь-яких нормативних або індивідуальних приписів, що уповноважують або зобов’язують суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин або суб’єктів державного управління на вчинення якихось дій в інформаційній сфері, вони відіграють роль юридичних фактів, з якими законодавство, все ж таки, пов’язує виникнення відповідних правовідносин.Хоча традиційні підходи до класифікації правових форм державного упраління дають уявлення про загальноюридичні характеристики застосування цих форм в інформаційній сфері, їх недостатньо для того, щоб збагнути особливості правової діяльності відповідних суб’єктів державного управління, зумовлені специфікою саме цієї сфери як об’єкта управління. У зв’язку з цим пропонуємо продовжити дослідження правових форм державного управління в інформаційній сфері, виходячи з особливостей правовідносин, що виникають в результаті їх застосування, взявши при цьому за основні критерії розмежування суб’єктний склад та об’єкт відповідних правовідносин.Для здійснення державного управління в інформаційній сфері, тобто для регулювання інформаційної взаємодії між суб’єктами інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин в рамках цієї сфери як керованої підсистеми необхідно спочатку організувати діяльність керуючої підсистеми. Це передбачає створення системи відповідних органів державного управління, налагодження взаємозв’язків між ними, їх структурними підрозділами, посадовими особами, іншими суб’єктами державного управління в цій сфері. Для цього держава видає різноманітні правові приписи, здійснює інші дії правового характеру, спрямовані на врегулювання відносин, суб’єктами яких виступають самі ж органи (суб’єкти) державного управління, їх структурні підрозділи, посадові особи тощо.Так, положеннями про органи державного управління інформаційною сферою, серед іншого, визначається їх місце в системі органів виконавчої влади та апарату держави в цілому, що детермінує характер взаємовідносин цих органів з іншими державними органами. Цими ж документами визначаються основні засади формування структури і складу цих органів, що визначає характер управлінських відносин в самих цих органах. Так, наприклад, Положенням про Держкомстат встановлено, що діяльність цього органу спрямовується і координується КМУ через Віце-прем’єр-міністра, а в своїй діяльності він керується, серед іншого, указами Президента України, актами КМУ [165]. Ним встановлюються також положення, що стосуються організації внутрішньої діяльності даного органу, а саме: передбачається, що Голова Держкомстату України розподіляє обов’язки між заступниками та визначає ступінь їх відповідальності, затверджує положення про структурні підрозділи центрального апарату цього органу; передбачається також створення колегії, визначаються принципи її формування тощо. Значна кількість нормативно-правових приписів, що регулюють суспільні відносини в апараті державного управління інформаційною сферою, міститься також у внутрішніх регламентах цих органів, посадових інструкціях державних службовців, що працюють в цих органах, тощо.Окрім встановлення норм права, спрямованих на регулювання суспільних відносин, що складаються в процесі функціонування та взаємодії різних елементів апарату державного управління в інформаційній сфері, з цією метою також приймаються правові приписи індивідуальної дії, зокрема правові акти про створення органів державного управління в цій сфері (наприклад, Указ Президента України „Про утворення Міністерства транспорту та зв’язку України” [223]), їх структурних підрозділів, призначення на посади державних службовців, акти, якими ставляться поточні завдання відповідним органам, підрозділам та посадовим особам тощо. З метою координації діяльності органів, інших суб’єктів державного управління в інформаційній сфері між ними можуть укладатися і адміністративні договори (наприклад, вже згаданий договір між Держкомтелерадіо та Національним космічним агентством).Наведене дає підстави виокремити серед правових форм державного управління в інформаційній сфері за суб’єктним складом правовідносин, які вони спричиняють, правові форми, спрямовані на регулювання відносин, що складаються в керуючій підсистемі державного управління інформаційною сферою, а саме між органами державного управління та в їх апараті (між їх структурними підрозділами, посадовими особами тощо), а також іншими суб’єктами державного управління в зазначеній сфері.Організація функціонування системи державного управління в інформаційній сфері вимагає не лише правового врегулювання відносин між складовими елементами керуючої підсистеми, а й правового регулювання її взаємодії з керованою підсистемою, структурними елементами якої є суб’єкти інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин. Так, зокрема Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні, Положення про державну реєстрацію інформаційних агентств регулюють порядок взаємодії, визначають права та обов’язки як органу управління, так і засновників друкованих ЗМІ, інформаційних агентств в ході їх державної реєстрації [136]. Порядок надання державної фінансової допомоги засобам масової інформації теж закріплює права та обов’язки відповідного органу управління та окремих категорій ЗМІ, які вони реалізують при взаємодії одні з одними під час оформлення фінансової допомоги [124].Для регулювання управлінських зв’язків між суб’єктами управління і суб’єктами інформаційних та інформаційно‑інфраструктурних відносин можуть видаватися і правові приписи індивідуальної дії. Так, наприклад, відповідно до п.2.4. Порядку здійснення державного нагляду за ринком телекомунікацій НКРЗ або начальник Державної інспекції зв’язку приймають рішення про проведення позапланових перевірок операторів та провайдерів телекомунікацій, споживачів телекомунікаційних послуг, інших суб’єктів ринку телекомунікацій[191].Таким чином, необхідно окремо виділити правові форми державного управління, спрямовані на регулювання відносин між органами (суб’єктами) управління і суб’єктами інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин (об’єктами управління), які використовуються з метою встановлення прямих і зворотніх управлінських зв’язків між ними.Нарешті слід окремо виділити правові форми державного управління, спрямовані на встановлення правових зв’язків між суб’єктами інформаційних, інформаційно-інфраструктурних відносин, тобто покликані регулювати відносини, що формуються в керованій підсистемі. Так, наприклад, значну кількість норм, які регулюють зазначені відносини, містять Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг, які встановлюють взаємні права та обов’язки операторів, провайдерів телекомунікацій та споживачів телекомунікаційних послуг; Правила взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж загального користування, які закріплюють права і обов’язки операторів телекомунікацій щодо взаємодії цих елементів інформаційної інфраструктури; Типові правила користування бібліотеками в Україні, які визначають взаємні права та обов’язки бібліотек та користувачів їх послуг [172; 192; 131] та інші.Використовуються для регулювання зазначених відносин і форми індивідуального правового впливу. Так, необхідною правовою передумовою здійснення телерадіоорганізацією ефірного мовлення і, як наслідок, вступу в інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини з телеглядачами і радіослухачами є отримання цією телерадіоорганізацією ліцензії, що закріплює за нею відповідне спеціальне право. Так само, необхідною передумовою вступу друкованого ЗМІ в інформаційні правовідносини з читачами є його державна реєстрація уповноваженим органом державного управління.Правові форми державного управління в інформаційній сфері доцільно також розмежовувати в залежності від такої важливої характеристики регульованих ними правовідносин як їх об’єкт, тобто те, заради чого їх суб’єкти вступають між собою у відповідні правові зв’язки.У першу чергу, слід виділити правові форми управління, спрямовані на регулювання інформаційних відносин, об’єктом яких виступає інформація, та інформаційно-інфраструктурних відносин, об’єктом яких є засоби зв’язку, інформатизації, забезпечення інформаційної безпеки. Власне, це ті відносини, задля впливу на які і функціонує вся система державного управління в інформаційній сфері. Для їх правового регулювання апарат державного управління використовує весь арсенал наявних в нього форм правового впливу, включаючи: встановлення правових норм, наприклад, в Правилах забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних системах, Порядку обов’язкової передачі документованої інформації, Порядку надання електронних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи “Електронний Уряд”, Порядку користування документами Національного архівного фонду України, що належать державі, територіальним громадам [171; 168; 122; 121] та ін.; видання індивідуальних правових актів, зокрема дозволів та ліцензій на здійснення певних видів інформаційної діяльності, вимог та приписів про усунення порушень законодавства; укладення адміністративних договорів; здійснення реєстраційних дій, наприклад, державної реєстрації суб’єктів інформаційних відносин таких як періодичні друковані видання, вчинення інших юридично-значущих дій, зокрема надання експертних висновків щодо відповідності інформаційної продукції вимогам законодавства про захист суспільної моралі тощо.Враховуючи неоднорідність інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, їх різне призначення в житті держави і суспільства, відповідним чином слід розмежовувати й правові форми управління ними. У зв’язку з цим важливе теоретичне і практичне значення може мати класифікація правових форм державного управління в інформаційній сфері на такі, що спрямовані на правове регулювання відповідно горизонтальних і вертикальних інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин. При цьому зауважимо, що для виокремлення зазначених форм управління, окрім критерію об’єкта врегульованих ними відносин нами вводиться додатковий, уточнюючий критерій – правове становище суб’єктів цих правовідносин.Правові форми державного управління горизонтальними інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами призначені для встановлення правових зв’язків між юридично незалежними і рівноправними учасниками таких відносин, між якими немає владної підпорядкованості. Так, наприклад, значна кількість норм, що регулюють горизонтальні інформаційні відносини щодо передачі телерадіопрограм між телекомпаніями та телеглядачами, міститься в Системі візуальних позначок класифікації кіновідеопродукції залежно від аудиторії, на яку вона розрахована, затвердженій рішенням Національної ради, яка визначає обов’язки телекомпаній щодо здійснення візуальних попереджень телеглядачів про категорії обмеження глядацької аудиторії трансльованої ними кіновідеопродукції [197]. Так само Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг встановлюють взаємні права та обов’язки щодо вказаних послуг операторів, провайдерів телекомунікацій і споживачів телекомунікаційних послуг, між якими також відсутнє владне підпорядкування[172].Індивідуально-правове регулювання горизонтальних інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин виражається зовні у формі видання актів, якими одних конкретно визначених суб’єктів інформаційної діяльності зобов’язують або уповноважують вступити в інформаційну взаємодію з іншими не підпорядкованими їм суб’єктами. Так, наприклад, отримання телерадіокомпанією ліцензії на мовлення надає їй право вступати в інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини з телеглядачами та радіослухачами, пов’язані з трансляцією телерадіопрограм. Правовідносини, що складаються на підставі зазначених актів управління, є горизонтальними, враховуючи відсутність владного підпорядкування між вказаними суб’єктами.Серед правових форм управління горизонтальними інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами варто окремо виділити ті з них, які спрямовані на врегулювання горизонтальних інформаційно-управлінських відносин, в яких сторонами інформаційної взаємодії виступають непідпорядковані один одному органи державного управління, а також внутрішньоорганізаційних інформаційно-управлінських відносин між непідпорядковими один одному структурними підрозділами, службовцями того чи іншого державного органу. Так, наприклад, Положенням про МОН за цим органом закріплено право одержувати від інших центральних органів виконавчої влади інформацію і матеріали, необхідні для виконання покладених на міністерство завдань [161]. Реалізуючи це право шляхом направлення іншим міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади відповідних інформаційних запитів, МОН вступає з ними в горизонтальні інформаційно-управлінські відносини.Поряд із правовим регулюванням горизонтальних, в тому числі й інформаційно-управлінських відносин, суб’єкти державного управління використовують правові форми впливу для регулювання вертикальних інформаційних та інформаційно‑інфраструктурних відносин, в яких між учасниками інформаційної взаємодії існує владно-юридична нерівність. В таких відносинах одна сторона, крім того, що вона є суб’єктом інформаційної взаємодії, виступає одночасно і суб’єктом управління стосовно іншої сторони цих же відносин. Зрозуміло, що йдеться про правові форми управління інформаційно-управлінськими відносинами на цей раз вертикального типу, в яких збігаються в єдине ціле управлінські та інформаційні, інформаційно-інфраструктурні відносини. Такий збіг є закономірним, враховуючи інформаційну сутність самого управління, адже як вказує Л.В.Кузенько, інформація є передумовою й елементом управління, без яких останнє практично не може існувати [109,c.27]. Через це взаємозв’язки між суб’єктом таоб’єктомдержавногоуправління мають інформаційниххарактер [11, c.153].Видання суб’єктами державного управління правових актів, здійснення інших дій правового характеру, спрямованих на регулювання вертикальних інформаційно-управлінських відносин по-суті має на меті правове регулювання прямих і зворотніх зв’язків між керуючою та керованою підсистемами в системі управління. Відтак, правові форми управління вертикальними, так само як і горизонтальними, інформаційно-управлінськими відносинами використовуються в управлінні всіма галузями і сферами життєдіяльності суспільства. Отже, в даному разі можемо говорити не лише про правові форми управління інформаційною сферою в її вузькому спеціалізованому значенні, (телекомунікації, телерадіомовлення, книговидання тощо), а й про правові форми управління цією сферою в ширшому її розумінні, що включає, зокрема, й інформаційну діяльність як допоміжну при управлінні будь-якою іншою сферою суспільних відносин.Прикладом таких правових форм управління може бути закріплення в Порядку проведення перевірок достовірності первинних та статистичних даних, вивчення стану первинного обліку і статистичної звітності органами державної статистики норм, якими детально визначені права перевіряючих на отримання інформації з названих питань у вигляді документів, їх копій, пояснень тощо, тобто врегульовані вертикальні інформаційно-управлінські відносини, які виникають при здійсненні контрольно-наглядових функцій органами державного управління у сфері статистики[126]. Прийняття органом державної податкової служби рішення про витребування копій фінансово-господарських та бухгалтерських документів або пояснень від платників податків з питань, що виникають під час перевірок відповідно до ст.11 Закону України „Про державну податкову службу в Україні” [82] також призводять до встановлення між цим державним органом і платником податків вертикальних інформаційно-управлінських правовідносин, в яких державний орган виступає одночасно і носієм владних повноважень – суб’єктом управління, що характерно для управлінських адміністративних правовідносин, так і суб’єктом інформаційних правовідносин, адже він отримує певну інформацію у вигляді пояснень або документів.Детальний аналіз правових форм управління в інформаційній сфері показує, що в ряді випадків вони спрямовані на правове регулювання не лише інформаційних та інформаційно-інфраструктурних, а й інших видів суспільних відносин. Так, наприклад, п.2.1. Ліцензійних умов користування радіочастотним ресурсом України передбачено, що штат суб'єкта господарювання, який безпосередньо виконує функції з надання телекомунікаційних послуг з використанням радіочастотного ресурсу України, повинен налічувати не менше 30 відсотків працівників, які мають базову або повну вищу освіту в галузі зв'язку та досвід роботи не менше одного року у сфері, пов'язаній з користуванням радіочастотним ресурсом України [190]. Таким чином, цим нормативним актом регулюються, серед іншого, і суспільні відносини в сфері найму працівників, тобто трудові відносини, які пов’язані з діяльністю відповідного суб’єкта в інформаційній сфері, а отже пов’язані з інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.Відповідно до ст.27 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” ліцензія на телерадіомовлення, що видається телерадіоорганізації, передбачає, серед іншого, встановлення організаційних, фінансових, інвестиційних зобов’язань телерадіоорганізації [79], в результаті чого на підставі відповідної ліцензії формуються не тільки самі лише інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини щодо трансляції телерадіопрограм, а й пов’язані з ними фінансові, господарські інші правовідносини.Слід також вказати на правові форми управління в інформаційній сфері, що спричиняють формування адміністративних правовідносин, які не є інформаційними чи інформаційно-інфраструктурними, тобто об’єктом яких не є інформація, засоби зв’язку, інформатизації, інформаційної безпеки. Так, правовідносини, що виникають внаслідок прийняття органами СБУ рішення про адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, що посягає на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини, наприклад, незаконний доступ до інформації в автоматизованих системах (ст.212-6 КУпАП), виражаються у застосуванні до правопорушника заходів особистісного впливу і є не більш “інформаційними” ніж при застосуванні цих же заходів за інші правопорушення, що не посягають на інформаційні правовідносини, наприклад, за дрібне хуліганство (ст.173 КУпАП) [95]. Так само не є інформаційними і правовідносини, що виникають при виконанні винесеної органом державного управління постанови про накладення штрафу за правопорушення, що посягає на інформаційні правовідносини, наприклад, за порушення порядку подання або використання даних державних статистичних спостережень (ст.186-3 КУпАП)[95], адже в самому факті сплати штрафу нічого інформаційного немає.Далеко не всі адміністративні правовідносини, що виникають внаслідок прийняття установчих актів управління, наприклад, Постанови КМУ „Про утворення Державної служби кінематографії” [177], можна назвати інформаційними, оскільки при їх реалізації здійснюється чимало заходів, що самі по собі інформаційного змісту не мають, наприклад, заходи щодо кадрового забезпечення тощо. Разом із тим, слід відмітити, що виникнення вказаних неінформаційних правовідносин тісно пов’язане з формуванням правовідносин інформаційних та інформаційно-інфраструктурних, часто виступає передумовою становлення або засобом впливу на останні і не має без них самостійного сенсу. Таким чином, держава, впливаючи через правові форми управління на зазначені неінформаціїні відносини, опосередковано регулює пов’язані з ними інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини [25, c.8].До неправових форм державного управління відносяться дії суб’єктів державного управління, які самі по собі юридичного значення не мають, тобто безпосередньо не спричиняють юридичних наслідків [98,c.202]. До неправових форм, як правило, відносять здійснення організаційних дій та матеріально-технічні операції[8, c.134].Організаційні дії здійснюються як з метою забезпечення внутрішньої діяльності апарату самих органів державного управління, так і для реалізації їх зовнішньої компетенції. Такі дії за характером впливу на об’єкт управління можливо поділити на: 1) організаційні дії “м’якого” впливу (проведення інструктувань, роз’яснень змісту і порядку застосування законодавства, проведення засідань, нарад, семінарів) 2) організаційні дії “жорсткого” впливу (здійснення перевірок, інспектувань, проведення адміністративних затримань, вилучень речей і документів тощо).На відміну від правових форм управління, які впливають на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини шляхом перетворення їх на відповідні правовідносини, організаційні дії до змін таких правовідносин безпосередньо не призводять через відсутність в них власного юридичного змісту. Втім, останнє ще не означає, що вони взагалі не впливають на перебіг зазначених відносин у суспільстві. Вся різниця полягає у механізмі їх впливу на інформаційну сферу.Якщо в основі дієвості правових форм управління лежить їх юридична обов’язковість, непорушність їх правових настанов і загроза юридичної відповідальності в разі їх порушення, то вплив організаційних дій на свідомість суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин базується скоріше на авторитеті держави, її організаційних, кадрових, матеріально-фінансових можливостях, хоча іноді й полягає у застосуванні примусу (наприклад, здійснення адміністративного затримання). Так, управлінський ефект від листів, в яких роз’яснюється зміст і порядок застосування інформаційного законодавства (наприклад, Лист Держкомтелерадіо щодо проблемних питань регламентації захисту професійної діяльності журналістів від 12.01.2005р. [114]), зумовлений виключно авторитетом органу державного управління, який його розсилає, адже роз’яснення, викладені в цих листах не є юридично обов’язковими. Впливаючи через відповідні організаційні заходи роз’яснення на правосвідомість суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, держава опосередковано, так би мовити “м’яко”, без дій правового характеру, впливає і на відповідні правовідносини, в які вони вступають, а саме: зменшує питому вагу правоохоронних правовідносин і збільшує частку регулятивних.На відміну від правових форм управління, сфера впливу організаційних дій на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини не обмежена виключно колом відповідних правовідносин, а може включати інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, які поки що не одягнуті у “правову форму”. Так, наприклад, Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роки передбачає, серед іншого, здійснення організаційних заходів, спрямованих на створення українського лінгвістичного порталу в мережі Інтернет, забезпечення функціонування української мови в інформаційному комп’юторному середовищі [155], що, очевидно, має на меті вплив за допомогою заходів пропаганди і популяризації на перебіг інформаційних (мовних) процесів в мережі Інтернет, де відповідні суспільні відносини в правових формах детально не врегульовані.Враховуючи вказані особливості організаційних форм впливу держави на інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини, вважаємо, що їх активне застосування може виявитися особливо корисним при вирішенні тих завдань, які неможливо вирішити виключно через правові форми управління. Так, проблема соціального залучення до інформаційного суспільства вимагає від держави здійснення організаційних дій, спрямованих на: пропаганду і популяризацію переваг інформаційного способу життя, організацію підготовки кадрів, у тому числі державних службовців, до роботи з новітніми інформаційними технологіями. Як вже зазначалося, важливу роль організаційні дії відіграють у формуванні інформаційної культури і свідомості, в тому числі інформаційно-правової культури і правосвідомості, а також сприянні національній ідентифікації в глобальному інформаційному просторі.Здійснення матеріально-технічних операцій має стосовно вищеназваних форм управлінської діяльності допоміжний, обслуговуючий характер. На відміну від вищеназваних форм діяльності суб’єктів державного управління в інформаційній сфері, матеріально-технічні операції не виступають формою вираження владно-організуючого впливу держави на суб’єктів інформаційних та інформаційно‑інфраструктурних відносин, адже ці дії спрямовані не на людину, а мають суто матеріально-технічні об’єкти впливу.Враховуючи зазначене, можемо погодитися з думкою про те, що матеріально-технічні операції взагалі не можна вважати формою державного управління [6, c.277], хоча, безперечно, вони виступають формою діяльності суб’єктів державного управління. Їх важливість полягає в забезпеченні функціонування самих суб’єктів державного управління, тобто у здійненні інформаційно-аналітичної, господарської, фінансової, матеріально-технічної підтримки, діловодства і документування [118, c.431] управлінського процесу, що ними здійснюється. Без здійснення матеріально-технічних операцій реалізація функцій державного управління відповідними суб’єктами була б просто неможлива, отже їх слід розглядати як матеріально-технічну передумову здійснення державного управління в інформаційній сфері.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3:

1. Потужний розвиток мережі Інтернет як джерела масової інформації вимагає створення організаційно-правових засад здійснення добровільної державної реєстрації інтернет-видань (для надання їм спеціальних прав, пов’язаних із професійною інформаційною діяльністю), а також державного нагляду за додержанням вимог законодавства України про інформацію в цій мережі. Важливою організаційною передумовою для його здійснення має стати моніторинг інформаційного наповнення веб-сайтів цієї мережі, що має здійснюватися відповідним державним наглядовим органом та провайдерами послуг інтернет-хостингу.За результатами моніторингу наглядовий орган повинен мати право видавати обов’язкові приписи провайдерам доступу до Інтернет блокувати доступ до веб-сайтів, які відповідно до експертних висновків Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі розповсюджують порнографічну інформацію, інформацію сексуального або еротичного характеру без відповідних дозволів, передбачених Законом України „Про захист суспільної моралі”; інформацію, яка пропагує війну, національну та релігійну воржнечу; фашизм та неофашизм; пропагує бузувірство, блюзнірство неповагу до національних та релігійних святинь, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, невігластво та неповагу до батьків, інші заборонені законодавством про захист суспільної моралі види інформаційної продукції; блокувати на вимогу СБУ доступ до веб-сайтів, що розповсюджують інформацію, що становить державну таємницю, а також конфіденційну інформацію, що є власністю держави.В ідеалі даними повноваженнями має бути наділений єдиний орган регулювання електронним інформаційним середовищем, а тимчасово, до його створення – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.2. Для визначення підстав і порядку притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на суспільну мораль, необхідно викластися частину п’ятуст.15 Закону України „Про захист суспільної моралі” в такій формі:“Спеціально уповноважений орган, що видав відповідну ліцензію, має право розглядати справи про порушення вимог законодавства у сфері захисту суспільної моралі, ліцензійних умов і за результатами розгляду застосовувати до ліцензіатів такі стягнення: попередження – за перше з часу одержання ліцензії порушення зазначених вимог та/або умов; штраф у розмірі п’ятдесяти відсотків плати за ліцензію – за друге порушення зазначених вимог та/або умов; анулювання ліцензії – за третє порушення зазначених вимог та/або умов. У разі неусунення у встановлений строк ліцензіатом виявлених порушень після застосування до нього попередження або штрафу зазначений орган може призупинити дію ліцензії до їх усунення.”3. Зважаючи на необхідність забезпечення якісної інформаційної віддачі віддержавної економічної підтримки місцевих ЗМІ потрібно перейти від дотаційної форми її надання до державного замовлення, яке має здійснюватися на конкурсних засадах і забезпечувати висвітлення в місцевих ЗМІ суспільно-важливої тематики, зокрема: науково-просвітницької тематики; тем, пов’язаних з пошуком шляхів прискорення соціально-економічного розвитку регіонів; удосконаленням державного управління в регіонах та місцевого самоврядування; висвітленням розвитку культури і мистецтв в регіонах; пропагуванням здорового способу життя; розміщенням соціальної реклами. Зазначене вимагає внесення відповідних змін до Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.4. З метою посилення науково-технічного потенціалу, забезпечення України власними високотехнологічними засобами зв’язку та інформатизації має бути створена спеціалізована державна фінансово-кредитна компанія для підтримки інноваційних проектів за таким стратегічним пріоритетним напрямком інноваційної діяльності як нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації.5. З метою наповнення інформаційного ринку України вітчизняною друкованою інформаційною продукцією пропонується внести доповнення до ст.6Закону України “Про видавничу справу”, якими передбачити можливість повної та часткової компенсації державою відсотків, надання гарантій за кредитами комерційних банків, що видаються суб’єктам видавничої діяльності під проекти випуску і розповсюдження соціально-необхідної літератури. Кошториси таких проектів можуть також включати і витрати на придбання чи модернізацію необхідного для цих проектів видавничо-поліграфічного обладнання.6. З метою реалізації принципу залежності рівня тарифів на телекомунікаційні послуги від рівня якості цих послуг пропонується диференціювати тарифи на вказані послуги залежно від того, на основі яких саме телекомунікаційних мереж (аналогових чи цифрових) надаються відповідні послуги, що також стимулюватиме операторів телекомунікацій до заміни старого обладнання на нове.7. Правові форми державного управління в інформаційній сфері доцільно розмежувати:- за суб’єктним складом правовідносин, що вони спричиняють, на правові форми, що опосередковують: правовідносини, які складаються в керуючій підсистемі державного управління інформаційною сферою, тобто між самими органами (іншими суб’єктами) державного управління, їх структурними підрозділами, посадовими особами; правовідносини між органами (іншими суб’єктами) державного управління та суб’єктами інформаційних, інформаційно-інфраструктурних відносин у процесі здійснення прямих і зворотніх зв’язків між ними; правовідносини в інформаційній сфері як керованій підсистемі державного управління, що складаються між самими суб’єктами інформаційної діяльності;- за об’єктом правовідносин, що вони спричиняють, на правові форми, що опосередковують:інформаційні та інформаційно-інфраструктурні правовідносини, які, в свою чергу, в залежності від правового становища їх учасників поділяються на горизонтальні і вертикальні, зокрема інформаційно-управлінські правовідносини; неінформаційні (трудові, фінансові, адміністративні тощо) правовідносини, пов’язані з інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.8. До неправових форм державного управління належать організаційні дії. Хоча такі дії безпосередньо правових наслідків не спричиняють, вони, все ж таки, впливають на свідомість, в тому числі на правосвідомість, суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а відтак впливають на перебіг цих відносин, зокрема опосередковано впливають на становлення відповідних правовідносин.Можливість впливу організаційних дій на відносини, які неможливо або важко врегулювати через правові форми державного управління, в умовах розвитку інформаційного суспільства вимагає їх концентрації на таких напрямах як пропаганда і популяризація переваг інформаційного способу життя; підготовка кадрів до роботи з новітніми інформаційними технологіями; формування інформаційної, в тому числі правової, культури і правосвідомості; сприяння національній ідентифікації в глобальному інформаційному просторі.ВИСНОВКИУ дисертації наведене теоретичне узагальнення шляхів удосконалення організаційно-правових засад державного управління в інформаційній сфері, що зводиться до наступних положень:1. Інформаційна сфера як об’єкт державного управління – це суспільні інформаційні та інформаційно-інфраструктурні відносини (передусім, ті з них, які врегульовані правом), що складаються в процесі основної та допоміжної інформаційної діяльності їх професійних і загальних суб’єктів, розвиток яких спрямовується за допомогою владно-організуючого впливу держави у зв’язку з їх загальносуспільним значенням або необхідністю гарантування державою приватних інтересів їх суб’єктів.Інформаційна сфера як складний об’єкт державного управління складається із професійної частини, складові якої підлягають галузевому управлінню, та загальної частини, управління складовими якої здійснюється на міжгалузевих засадах.2. Державне управління в інформаційній сфері – це врегульована нормами права цілеспрямована, підзаконна діяльність уповноважених державних органів, їх посадових осіб та окремих недержавних утворень, що полягає у здійсненні виконавчо-розпорядчих функцій, спрямованих на практичну реалізацію державної політики у сфері інформаційних та інформаційно-інфраструктурних суспільних відносин з метою задоволення потреб суспільства в інформації як стратегічному ресурсі його розвитку в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні.3. Правовою основою державного управління в інформаційній сфері є підгалузь адміністративного права, яка являє собою систему однорідних предметно-споріднених правових інститутів, що включають в себе ієрархічно побудовану сукупність первинних і вторинних спеціальних правових норм, які регулюють здійснення галузевого та міжгалузевого управління в різних галузях і сферах, що входять до інформаційної сфери як складного об’єкта державного управління, шляхом визначення завдань і основних напрямів діяльності держави, системи та адміністративно-правового статусу органів (суб’єктів) державного управління та керованих ними суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а також регулювання взаємодії між ними.4. Керуючу підсистему державного управління в інформаційній сфері у вузькому спеціалізованому значенні становить система органів державного управління, для яких управління в цій сфері є основним або одним із основних завдань. ЇЇ організаційно-функціональна структура складається з таких рівнів управління інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами: 1)стратегічного; 2) галузевого/міжгалузевого; 3) місцевого; 4) локального.5. Пріоритетність розвитку інформаційної сфери в умовах становлення інформаційного суспільства вимагає закріплення в ст.2 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” реалізації державної інформаційної політики як одного з основних завдань Кабінету Міністрів України. Для зосередження зусиль Уряду України на здійсненні цього завдання, удосконалення організаційних засад здійснення ним міжвідомчої координації в інформаційній сфері доцільно утворити урядовий комітет з питань інформаційної політики.6. Створення належних організаційно-правових засад здійснення державними органами програм (проектів) інформатизації в рамках Національної програми інформатизації в Україні потребує внесення доповнень до Закону України “Про Національну програму інформатизації”, якими слід закріпити:- за Кабінетом Міністрів України повноваження щороку затверджувати пріоритетні напрями Національної програми інформатизації на наступні рік і три роки, а також перелік заходів з підготовки державними замовниками програм і проектів інформатизації, спрямованих на їх виконання;- за Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації обов’язку щороку на основі консультацій з державними замовниками, представниками громадськості і бізнес-сектору вносити до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів цієї програми на наступні рік і три роки та переліку заходів з підготовки програм і проектів інформатизації, спрямованих на їх виконання;7. З урахуванням світового досвіду доведено, що конвергенція телекомунікаційних мереж, розвиток багатофункціональних мереж, здатних одночасно використовуватися для надання телекомунікаційних послуг і телерадіомовлення, поява нових видів електронних інформаційних продуктів і послуг, що поширюються на основі інтегрованої інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, спричиняють економічну ковергенцію сфер телекомунікацій і телерадіомовлення, а також зумовлюють необхідність переходу від роздільної до конвергентної моделі державного регулювання цих сфер.Вказані тенденції в перспективі вимагатимуть створення замість Національної комісії з питань регулювання зв’язку України та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення єдиного наглядово-регулюючого органу інтегрованим електронним інформаційним середовищем – Національної ради України з питань електронних комунікацій, компетенція якого має поширюватися не лише на сфери телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом, телерадіомовлення, а й на будь-які інші інформаційні продукти і послуги, що розповсюджуються на основі телекомунікаційної інфраструктури.8. Для чіткого розмежування компетенції органів державного управління в галузі телерадіомовлення доцільно обмежити завдання Державного комітету телебачення та радіомовлення України щодо здійснення державного регулювання в інформаційній сфері тією її частиною, що не охоплює телерадіомовлення, оскільки єдиним органом державного регулювання у сфері телерадіомовлення є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Для вдосконалення правового статусу вказаного державного комітету необхідно закріпити за ним функціїдержавної реєстрації друкованих ЗМІ, інформаційних агентств і контролю за додержанням законодавства про рекламу друкованими ЗМІ; викласти ч.8 ст.9 Закону України “Про захист суспільної моралі” в такій редакції:“ліцензування діяльності фізичних і юридичних осіб, крім тих, які мають статус телерадіоорганізацій, з обігу продукції сексуального чи еротичного характеру на всій території України здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері інформації, а в межах територій областей (районів) – відповідні структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій”.9. З метою посилення експертно-регулюючого впливу Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі необхідно внести зміни до ч.1 ст.2, ст.19 Закону України “Про захист суспільної моралі”, якими закріпити за цим органом повноваження визначати критерії, механізми та методики віднесення інформаційної та іншої продукції до такої, обіг якої обмежений або заборонений вказаним законом.З метою оптимізації системи органів державного управління у сфері захисту суспільної моралі доцільно ліквідувати Експертну комісію з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури і туризму України. Доповнити ст.15 Закону України “Про кінематографію” частиною другою такого змісту:“Державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів видається центральним органом виконавчої влади в галузі кінематографії лише після надання Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі позитивного експертного висновку про їх відповідність вимогам законодавства про захист суспільної моралі, в якому за необхідності визначаються обмеження щодо глядацької аудиторії”.10. Вирішення проблеми координації оперативних заходів протидії інформаційним операціям, спрямованим проти України, вимагає створення на міжвідомчих засадах Координаційного центру протидії інформаційним операціям при Раді національної безпеки і оборони України. Для цього необхідно передбачити в ст.107 Конституції України та Законі України “Про Раду національної безпеки і оборони України” можливість здійснення цим органом координації оперативних заходів протидії загрозам національній безпеці України через відповідні міжвідомчі центри оперативної координації, створені при ньому.11. З метою посилення боротьби з правопорушеннями у сфері захисту авторських і суміжних прав та сфері захисту суспільної моралі вважаємо доцільним залучити до цього процесу окремих недержавних суб’єктів, надавши їм окремі управлінські повноваження. Для цього пропонуємо закріпити в Законах України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних”, “Про захист суспільної моралі” положення, за якимипредставники громадських організацій, які діють відповідно у сфері захисту авторських і суміжних прав та сфері захисту суспільної моралі, після проходження ними спеціальної підготовки та акредитації при відповідних спеціально уповноважених державних органах можуть за погодженням між цими органами та зазначеними громадськими організаціями в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, здійснювати перевірки суб’єктів господарської діяльності щодо дотримання ними законодавства у вказаних сферах і складати протоколи про виявлені правопорушення.12. Специфіка масової комунікації в мережі Інтернет зумовлює потребу у прийнятті окремого закону з питань діяльності інтернет-видань. Для регулювання їх діяльністю пропонуємо передбачити в такому законі добровільну державну реєстрацію цих видань, а також здійснення державного нагляду. Важливою передумовою для здійснення останнього має стати моніторинг відповідним державним наглядовим органом та українськими провайдерами хостингу інформаційного наповнення веб-сайтів. За результатами моніторингу наглядовий орган повинен мати право видавати обов’язкові приписи провайдерам доступу до мережі Інтернет блокувати доступ до веб-сайтів, які відповідно до експертних висновків Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі розповсюджують інформаціюз порушенням вимог законодавства про захист суспільної моралі; блокувати на вимогу Служби безпеки України доступ до веб-сайтів, що розповсюджують інформацію, яка становить державну таємницю, конфіденційну інформацію, що є власністю держави. Цими повноваженнями має бути наділений єдиний наглядово-регулюючий орган у сфері електронних комунікацій.13. З метою врегулювання адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на суспільну мораль, необхідно викласти частину п’яту ст.15 Закону України „Про захист суспільної моралі” в такій редакції:“Спеціально уповноважений орган, що видав відповідну ліцензію, має право розглядати справи про порушення вимог законодавства у сфері захисту суспільної моралі, ліцензійних умов і за результатами розгляду застосовувати до ліцензіатів такі стягнення: попередження – за перше з часу одержання ліцензії порушення зазначених вимог та/або умов; штраф у розмірі п’ятдесяти відсотків плати за ліцензію – за друге порушення зазначених вимог та/або умов; анулювання ліцензії – за третє порушення зазначених вимог та/або умов. У разі неусунення у встановлений строк ліцензіатом виявлених порушень після застосування до нього попередження або штрафу зазначений орган може призупинити дію ліцензії до їх усунення.”14. Удосконалення та активізація економічних методів управління інформаційною сферою в Україні вимагає:- закріплення в Законі України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” замість дотаційної форми підтримки місцевих ЗМІ державного замовлення, яке має здійснюватися на конкурсних засадах з метою висвітлення соціально-значущої тематики;- створення спеціалізованої державної небанківської фінансово-кредитної установи для підтримки інноваційних проектів у сфері нанотехнологій, мікроелектроніки, інформаційних технологій, телекомунікацій;- закріплення в ст.6 Закону України “Про видавничу справу” механізмів: компенсації державою відсотків, надання гарантій за кредитам, що видаються суб’єктам видавничої діяльності під проекти випуску і розповсюдження соціально-необхідної літератури;- диференціювати тарифи на телекомунікаційні послуги залежно від того, на основі яких саме телекомунікаційних мереж (аналогових чи цифрових) вони надаються, що має стимулювати оновлення відповідного обладнання.15. Правові форми державного управління в інформаційній сфері доцільно розмежувати:- за суб’єктним складом правовідносин, на які вони впливають, на правові форми, що опосередковують формування: правовідносин між органами (суб’єктами) державного управління в інформаційній сфері, їх структурними підрозділами, посадовими особами; правовідносин між органами (суб’єктами) державного управління та суб’єктами інформаційної діяльності; правовідносин між суб’єктами інформаційної діяльності;- за об’єктом правовідносин, на які вони впливають, на правові форми, що опосередковують формування: інформаційних та інформаційно-інфраструктурних правовідносин, які в залежності від правового становища їх учасників поділяються на горизонтальні і вертикальні, зокрема інформаційно-управлінські правовідносини; неінформаційних правовідносин, пов’язаних з інформаційними та інформаційно-інфраструктурними відносинами.16. Попри те, що організаційні дії як неправова форма управління безпосередньо не тягнуть правових наслідків, вони впливають на свідомість, зокрема правосвідомість суб’єктів інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, а отже впливають на перебіг зазначених відносин. Через можливість впливу цих дій на ті відносини, які важко або неможливо врегулювати через самі лише правові форми управління, їх застосування має бути активізоване для вирішення таких завдань як популяризація переваг інформаційного способу життя; підготовка кадрів до роботи з новітніми інформаційними технологіями; формування інформаційної, в тому числі інформаційно-правової, культури і свідомості; сприяння національній ідентифікації у глобальному інформаційному просторі.СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Аверьянов В.Б. Организация аппарата государственного управления (структурно-функциональный аспект). – К.: Наукова думка, 1985. – 146с.
Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К.: Наукова думка, 1979. – 150с.
Административное право Российской Федерации / Н.М.Конин, В.В.Журик, М.П. Петров; Под. ред. д.ю.н., проф. Н.М. Конина. – М.: Норма, 2005. – 480с.
Административное право Российской Федерации. Учебник/А.П.Алехин, А.А.Кармолицкий, Ю.М. Козлов. – М.: Издательство “ЗЕРЦАЛО”, 1996. – 680с.
Административное право Украины: учебник / Под общ. ред. С.В.Кивалова. – Х.: “Одиссей”, 2004. – 880c.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво „Юридична думка”, 2004. – 584 с.
Адміністративне право України: Навчальний посібник / Г.Г.Забарний, Р.А.Калюжний, В.К.Шкарупа. – К.: Видавництво ПАЛИВОДА А.В., 2003.– 212 с.
Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк, В. М. Гаращук, О.В. Дяченко та ін.; За ред.Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544с.
Актуальні проблеми інформаційної безпеки України // Національна безпека і оборона. – 2001. – №1. – С.2-59.
Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові засади/ НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К.: Наукова думка, 2004. – 304с.
Арістова І.В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади: Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2002. – 476арк. – Бібліогр.: арк. 409-444.
Атаманчук Г.В. Теория государственного управления:Курс лекций. – М.: Юридическая литература, 1997. – 400с.
Баранов О.А. Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи. – К.: Видавничий Дім “Софт-Прес”, 2005. – 316с.
Бахрах Д.Н. Административное право России: Учеб. для студ. вузов., обуч. по спец. "Юриспруденция". – М.:Издательство „НОРМА”, 2000. – 624с.
Бачило И.Л. Информационное право: основы практической информатики: Учеб. пособие.– М.:Юринформцентр,2001. – 352 с.
Беляков К.И. Управление и право в период информатизации. Монография/ Национальная академия внутренних дел Украины.– К.: Изд-во „КВІЦ”, 2001.– 307 с.
Березовець Л.В. Інституційне забезпечення – фундаментальна передумова побудови та розвитку інформаційного суспільства // Інформаційне суспільство. Шлях України. – К., 2004. – 290 с. – С.78-87.
Брижко В., Цимбалюк В., Швець М. Юридичні та організаційні аспекти розбудови системної інформатизації в Україні // Правова інформатика. – 2005. – №1. – С.16-29.
Будянський В., Коваль І. Державний контроль за дотриманням законодавства про інтелектуальну власність // Інтелектуальна власність. – 2006. – №10. – С.50-52.
Бурило Ю.П. Економічні методи управління інформаційною сферою в Україні // Юридична Україна. – 2006. – №8. – С.35-40.
Бурило Ю.П. Інформаційна сфера як об’єкт державного управління і правова категорія // Юриспруденція: теорія і практика. – 2007. – №6. – С.16-23.
Бурило Ю.П. Нормативно-правове регулювання державного управління інформаційною сферою // Юридична Україна. – 2007. – №9. – С. 24-29.
Бурило Ю.П. Організаційно-правові засади державного управління у сфері протидії інформаційним операціям, спрямованим проти України // Правове регулювання економіки. Збірник наукових праць. – 2007. – №7. – С.165‑175.
Бурило Ю.П. Організаційно-правові засади захисту суспільної моралі в Україні // Правова інформатика. – 2006. – №3. – С. 29-36.
Бурило Ю.П. Правові форми державного управління інформаційною сферою // Юриспруденція: теорія і практика. – 2007. – №8. – С. 2-10.
Бурило Ю.П. Удосконалення інституційних засад державного управління інформаційною сферою в контексті сучасних тенденцій розвитку інформаційного суспільства // Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку – 2006. Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції (22 – 31 травня 2006 року). –Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – Т.18. – 88c. – С. 42-52.
Бурило Ю.П. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою // Правова інформатика. – 2007. – №4. – С.31-41.
Бурило Ю.П. Шляхи удосконалення організаційно-правових засад здійснення Кабінетом Міністрів України державного управління в інформаційній сфері // Юридична Україна. – 2007. – №6. – С.37-42.
Бурило Ю.П. Щодо визначення адміністративно-правового статусу Інтернет-видань та організаційно-правових засад державного управління в сфері їх діяльності // Науковий потенціал світу – 2006. Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (18 – 29 вересня 2006 року). – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – Т.15. – С.20-28.
Васильев А.С. Административное право Украины. Общая часть: Учеб. пособие. – Х.: Одиссей, 2001. – 288 с.
Васильев Р.Ф. Правовые акты органов управления:Учеб. пособие.– М.: Издательство Московского государственного университета, 1970. – 108с.
Ведєрніков Ю.А., Шкарупа В.К. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 336 с.
Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 579с.
Глазунова Н.И.Система государственного управления:Учебник по спец. “Государственное и муниципальное управление”. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 551с.
Гордієнко Л.Ю. Основи теорії державного управління: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т; Міжгалузевий ін-т підвищення кваліфікації. – Х.: Видавництво ХДЕУ, 2000. – 157с.
Громадські ради при органах виконавчої влади [Електроннийресурс] / Урядовийпортал.‑Режимдоступу:http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=11274023&cat_id=11152463.
Державне регулювання економіки: Навч. посіб./ С.М.Чистов, А.Є.Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – Вид. 2-ге, доопрац. і допов. – К.: КНЕУ, 2004. – 441с.
Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади. Навч. посіб. / Академія правових наук України. Київський регіональний центр; Українська Академія держ. управління при Президентові України. Кафедра держ. управління і менеджменту; Хмельницький ін-т регіонального управління та права;Н.Р. Нижник (заг. ред.), В.М. Олуйко (заг. ред.) – Л.: Видавництво „Львівська політехніка”, 2002. – 352с.
Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики/ НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького;В.Б.Авер'янов (заг. ред.). – К.: Факт, 2003. – 384с.
Договір про спільну діяльність щодо розбудви єдиної супутникової системи державного телебачення і радіомовлення України на 2005 – 2007 роки між Державним комітетом телебачення і радіомовлення України та Національним космічним агенством України [Електроннийресурс] / Державний комітет телебачення та радіомовлення України. –Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua .
Е-боротьба в інформаційних війнах та інформаційне право: Монографія /В.М.Брижко, М.Я.Швець, В.С. Цимбалюк.; За ред. члена-кореспондента АПрН України, доктора економічних наук, професора М.Я.Швеця. – К.: НДЦПІ АПрН України, 2007. – 234 с.
Е-будущее и информационное право/В.М.Брыжко, В.С.Цимбалюк, А.А.Орехов,О.Н.Гальченко.; Под ред. Р.А.Калюжного, М.Я.Швеца. – К.: Інтеграл, 2002. – 263 с.
Економічний і соціальний розвиток України в 2006 році [Електроннийресурс] / Урядовий портал. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua.
Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів освіти / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: “Право”, 2002. – 432 с.
Закон України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р. №32/95-ВР (в редакції Закону від 16 березня 2000 р. №1561-III) // Відомості Верховної Ради. – 1995. – №7. – Ст.45.
Закон України “Про видавничу справу” від 05 червня 1997 р.№318/97-ВР// Відомості Верховної Ради. – 1997. – №32. – Ст.206.
Закон України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” від 20 грудня 2005 р.№3235-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №9, №10-11. – Ст.96.
Закон України “Про Державний бюджет України на 2007 рік” від19 грудня 2006 р. №489-V// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – №7-8. – Ст.66.
Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р. №540/97-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1997. – №50. – Ст. 302.
Закон України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні” від 06 березня 2003 р. №601-IV// Відомості Верховної Ради. – 2003. – №24. – Ст. 162.
Закон України “Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України” від 23лютого 2006 р. №3475-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №30. – Ст. 258.
Закон України “Про державну статистику” від 17 вересня 1992 р. №2614‑XII(в редакції Закону від 13 липня 2000р. №1922-III) // Відомості Верховної Ради. – 1992. – №43. – Ст.608.
Закон України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р. №3855-XII// Відомості Верховної Ради. – 1994. – №16. – Ст.93
Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р. №2782-XII// Відомості Верховної Ради. – 1993. – №1. – Ст. 1.
Закон України “Про звернення громадян” від 02 жовтня 1996р. №393/96‑ВР // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №47. – Ст. 256.
Закон України “Про інноваційну діяльність” від 04 липня 2002 р. №40-IV// Відомості Верховної Ради. – 2002. – №36. – Ст. 266.
Закон України “Про інформаційні агентства” від 28 лютого 1995р. №74/95‑ВР // Відомості Верховної Ради. – 1995. – №13. – Ст. 83.
Закон України “Про інформацію” від 02 жовтня 1992 р. №2657-XII// Відомості Верховної Ради. – 1992. – №48. – Ст. 650.
Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 21 грудня 2006р. №514‑V// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – №11. – Ст. 94.
Закон України “Про кінематографію” від 13 січня 1998 р. №9/98-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1998. – №22. – Ст. 114.
Закон України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” від 04 лютого 1998р. №75/98-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1998. – №27‑28. – Ст.182.
Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1997. – №24. – Ст.170.
Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 09 квітня 1999 р. №586-XIV// Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 20-21. – Ст.190.
Закон України “Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993 р. №3322-XII// Відомості Верховної Ради. – 1993. – №33. – Ст. 345.
Закон України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” від 24 грудня 1993 р. №3814-XII(в редакції Закону від 13 грудня 2001 р. №2888‑III) // Відомості Верховної Ради. – 1994. – №15. – Ст. 86.
Закон України “Про Національну програму інформатизації” від 04 лютого 1998 р. №74/98-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1998. – № 27-28. – Ст.181.
Закон України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” від 23 вересня 1997 р. №538/97-ВР (в редакції Закону від 03 березня 2005 р. №2461-IV) // Відомості Верховної Ради. – 1997. – №48.– Ст.296.
Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. №964-IV// Відомості Верховної Ради. – 2003. – №39. – Ст.351.
Закон України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки” від 09 січня 2007р. №537-V// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – №12. – Ст. 102.
Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997р. №539/97-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1997. – № 49. – Ст. 299.
Закон України “Про поштовий зв’язок” від 04 жовтня 2001 р. №2759-III// Відомості Верховної Ради. – 2002. – №6. – Ст. 39.
Закон України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16 січня 2003 р. №433-IV// Відомості Верховної Ради. – 2003. – №13. – Ст. 93.
Закон України “Про радіочастотний ресурс України” від 01 червня 2000р. №1770-III(в редакції Закону від 24 червня 2004 р. №1876-IV)// Відомості Верховної Ради. – 2000. – №36. – Ст.298.
Закон України “Про Раду національної безпеки і оборони України ” від 05 березня 1998 р. №183/98-ВР //Відомості Верховної Ради. – 1998. – №35. – Ст.237.
Закон України “Про рекламу” від 03 липня 1996 р. №270/96-ВР (в редакції Закону від 11 липня 2003 р. №1121-IV) // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №39. – Ст. 181.
Закон України “Про розвідувальні органи України” від 22 березня 2001р.№ 2331-III//Відомості Верховної Ради. – 2001. – №19. – Ст.94.
Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” від 23 березня 2000 р. №1587-III(в редакції закону від 10 липня 2003 р. №1098-IV) // Відомості Верховної Ради. – 2000. – №24. – Ст.183.
Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992р. №2229-XII// Відомості Верховної Ради. – 1992. – №27. – Ст.382.
Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. №3759-XII(в редакції Закону від 12 січня 2006 р.№3317-IV) // Відомості Верховної Ради. – 1994. – №10. – Ст.43.
Закон України “Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 р. №1280-IV// Відомості Верховної Ради. – 2004. – №12. – Ст. 155.
Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 08 грудня 2004 р. №2222- IV// Відомості Верховної Ради. – 2005. – №2. – Ст.44.
Закон України „Про державну податкову службу в Україні” від 04 грудня 1990 р. №509-XII(в редакції Закону від 24 грудня 1993 р. №3813-XII) // Відомості Верховної Ради. – 1991. – №6. – Ст.37.
Закон України „Про захист суспільної моралі” від 20 листопада 2003 р. №1296-IV// Відомості Верховної Ради. – 2004. – №14. – Ст.192.
Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01 червня 2000р. №1775-III// Відомості Верховної Ради. – 2000. – №36. – Ст.299.
Закон України „Про Службу зовнішньої розвідки України” від 01 грудня 2005р.№3160-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №8. – Ст.94.
Закон України „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” від 16 липня 1999р.№ 991-XIV(в редакції Закону від 12 січня 2006р. №3333-IV) // Відомості Верховної Ради. – 1999. – №40. – Ст.363.
Іванов В.Ф. Законодавство про засоби масової інформації: український та зарубіжний досвід. – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. – 188с.
Інформаційні ресурси України: проблеми державного управління / Й.У.Мастяниця, О.В.Соснін, Л.Є.Шиманський; Адміністрація Президента України; Національний ін-т стратегічних досліджень; Центр інформаційних ресурсів і технологій. – К.: НІСД, 2002. – 140с.
Інформаційно-аналітична довідка про стан книговидання та книгорозповсюдження в Україні [Електроннийресурс] / Державний комітет телебачення та радіомовлення України. –Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=56976&cat_id=34138.
Інформація, зв’язок і телекомунікації в Україні: економіка, право, управління / Відкрите акціонерне товариство “Укртелеком”; Довгий С.О., Ільницький Д.О., Литвин В.М. та ін.; С.О. Довгий (ред.), Б.І. Холод (ред.). – К.: Укртелеком, 2001. – 783с.
Калюжний Р., Новицька Н. Організаційно-правові питання становлення інформаційного суспільства // Правова інформатика. – 2006. – №3. – С.17‑22.
Кастельс М.Информационная эпоха. Экономика, общество и культура/ Б.Э. Верпаховский и др. (пер. англ.); Щ.И. Шкаратан (науч. ред. пер.); Государственный университет. Высшая школа экономики. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 607с.
Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. Навчально-методичний посібник. – 3-є вид., перероб. і допов. – О.: “Юридична література”, 2006. – 486с.
Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005р. №2747-IV//Відомості Верховної Ради. – 2005. – №35-36, №37. – Ст.446.
Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984р. №8073-X// Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – додаток до №51. – Ст.1122.
Козлов Ю.М. Управление народным хозяйством СССР Ч.1: Сущность функции, методы. – М., Издательство Московского университета, 1969. –159с.
Колодюк А.В. Інформаційне суспільство: сучасний стан та перспективи розвитку в Україні: Дис… канд. політ. наук: 23.00.03 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут журналістики –К., 2004.–234 арк. –Бібліогр.: арк. 215-234.
КолпаковВ.К., КузьменкоО.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
Комаров С.А., Малько А.В. Теория государства и права. Учебно-методическое пособие. Краткий учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М), 2001. – 440с.
Конах В.К. Забезпечення інформаційної безпеки держави як складової національної безпеки (прикладСША): Дис…канд. політ. наук: 21.01.01/ Національний ін-т стратегічних досліджень. – К., 2005 –171арк.: рис. –Бібліогр.: арк. 156-165.
Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.М.Тодики і В.С.Журавського. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – 544 с.
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №30. – Ст. 141.
Концепция государственной информационной политики Российской Федерации [Електроннийресурс] / Запорізький національний технічний університет. – Режим доступу: http://www.zntu.edu.ua/base/Lib/zakon/98ru-gip.html.
Копылов В.А. Информационное право: вопросы теории и практики./ Московская гос. юридическая академия. –М.: Юристъ, 2003. –622с.
Кормич Б.А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України: Монографія. – О.: Юридична література, 2003. – 472 с.
Кравцова Т.М. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності: організаційно-правові засади / Національний ун-т внутрішніх справ. – Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. – 266с.
Краткий философский словарь / А.П. Алексеев, Г.Г. Васильев и др.; Под ред. А.П. Алексеева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 496с.
Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001р. №2341-ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2001. – №25-26. – Ст. 131.
Кузенко Л. В. Правове регулювання права громадян на інформацію в сфері державного управління: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Запорізький держ. ун-т. – Х., 2003. – 173 арк. –Бібліогр.: арк. 160-173.
Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления / Отв. ред. М.И. Пискотин; АН СССР, Ин‑т государства и права. – М.:Наука, 1987. – 292с.
Лазарев Б.М. Государственное управление на етапе перестройки. – М.: Юридическая литература, 1988. – 318 с.
Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права: Учебник для вузов. – 3-е изд. исп. и доп. – М.: Спарк, 2004. –528с.
Лист Державного комітету телебачення і радіомовлення України “Щодо можливості оприлюднення реклами в друкованих засобах масової інформації російською мовою” від 22 квітня 2004р. №2041/34/51 [Електронний ресурс]// Законодательство Украины: CDверсия. – К.: Інфодиск, 2007. – №8.
Лист Державного комітету телебачення і радіомовлення України “Щодо проблемних питань регламентації захисту професійної діяльності журналістів” від 12 січня 2005 №117/27/5-2 [Електронний ресурс]// Законодательство Украины: CDверсия. – К.: Інфодиск, 2007. – №8.
Литвиненко О.В. Інформаційні впливи та операції: Теоретико-аналітичні нариси / Національний ін-т стратегічних досліджень. – К.: НІСД, 2003. – 239с.
Логінов О.В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2005. – 236арк. – Бібліогр.: арк. 193-211.
Макаренко А.В. Щодо співвідношення понять „орган виконавчої влади”та “орган державного управління” // Право України. – 2000. – №6. – С.23‑26.
Малиновський В.Я. Державне управління: Навч. посібник.–2вид., доп. та перероб.– К.: Атіка, 2003. – 575 с.
Меморандум між телекомпаніями та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення про співпрацю, спрямовану на розбудову національного інформаційного простору від 14 липня 2006р. [Електроннийресурс] / Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.‑Режимдоступу:http://www.nrada.gov.ua/cgi‑bin/go?node=address.
Меморандум про співпрацю та принципи взаємодії між Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та радіокомпаніями України 21 липня 2006 р. [Електроннийресурс] / Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. – Режим доступу: http://www.nrada.gov.ua/cgi-bin/go?node=address.
Наказ Державного комітету архівів України “Про затвердження Порядку користування документами Національного архівного фонду України, які належать державі, територіальним громадам” від 24 листопада 2005р. №139 // Офіційний вісник України. – 2005. – №50. – Ст. 3142.
Наказ Державного комітету зв’язку та інформатизації України “Про затвердження Переліку і Порядку надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи “Електронний Уряд” від 15 серпня 2003 р.№149 // Офіційний вісник України. – 2003. – №48. – Ст.2547.
Наказ Державного комітету інформаційної політики України „Про додаткові заходи щодо дотримання положень Закону України „Про вибори Президента України” при проведенні передвиборчої агітації” від 20 жовтня 1999р.№119 [Електронний ресурс]// Законодательство Украины: CDверсия. – К.: Інфодиск, 2003. – №9.
Наказ Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України „Про затвердження Порядку надання державної фінансової допомоги засобам масової інформації” від 06вересня 2002 р. №263 // Офіційний вісник України. – 2002. – №40. – Ст.1887.
Наказ Державного комітету статистики України “Про затвердження Інструкції щодо складання форм державних статистичних спостережень зі статистики капітальних інвестицій” від 09 жовтня 2006р.№476 // Офіційний вісник України. – 2006. – №43. – Ст.2904.
Наказ Державного комітету статистики України “Про затвердження Порядку проведення перевірок достовірності первинних та статистичних даних, вивчення стану первинного обліку і статистичної звітності органами державної статистики”від 19 червня 2003 р. №186 // Офіційний вісник України. – 2003. – №40. – Ст.2120.
Наказ Державного комітету статистики України „Про встановлення відомчих заохочувальних відзнак Державного комітету статистики” від 12 серпня 2004 р.№473 // Офіційний вісник України. – 2004. – №35. – Ст.2363.
Наказ Державного комітету телебачення і радіомовлення України “Про затвердження Положення про Громадську експертну раду з питань захисту суспільної моралі” від 14 травня 2004 р. №141 // Офіційний вісник України.– 2004. – №22. – Ст.1533.
Наказ Державного комітету телебачення і радіомовлення України “Про затвердження Положення про премію імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності” від 04 лютого 2004 р. №22 // Офіційний вісник України. – 2004. – №7. – Ст.421.
Наказ Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Міністерства культури і мистецтв України “Про затвердження Положення про премію імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики” від 12 вересня 2003 р. №225/556 // Офіційний вісник України. – 2003. – №40. – Ст.2129.
Наказ Міністерства культури і мистецтв України “Про затвердження Типових правил користування бібліотеками в Україні” від 05 травня 1999р. №275 // Офіційний вісник України. – 1999. – №28. – Ст.1444.
Наказ Міністерства культури і мистецтв України “Про Міжвідомчу раду з питань кінематографії” від 01квітня 2004р. №194 [Електронний ресурс]// Законодательство Украины: CDверсия. – К.: Інфодиск, 2007. – №4.
Наказ Міністерства культури і туризму України “Про затвердження Інструкції з обліку документів, що знаходяться в бібліотечних фондах” від 03 квітня 2007 р. №22 // Офіційний вісник України. – 2007. – №38. – Ст.1534.
Наказ Міністерства культури і туризму України „Про Експертну комісію з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Міністерстві культури і туризму України” від 13 червня 2005р. №390 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 27. – Ст.1592.
Наказ Міністерства транспорту та зв’язку України “Про затвердження Тарифів на приймання та доставку вітчизняних періодичних друкованих видань за передплатою” від 28 вересня 2007 р. №880 // Офіційний вісник України. – 2007. – №75. – Ст. 2796.
Наказ Міністерства юстиції України „Про затвердження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні та Положення про державну реєстрацію інформаційних агенств як суб’єктів інформаційної діяльності” від 21 лютого 2006 р. №12/5 // Офіційний вісник України. – 2006. – №9. – Ст.571.
Наумов В.Б. Право и Интернет: Очерки теории и практики. – М.: Книжный дом “Университет”, 2002.–432с.
Нікулеско С., Державний інспектор – гарант захисту інтелектуальної власності //Інтелектуальна власність.– 2006. – №12. – С. 12-13.
Новейший философский словарь / В.А. Кондрашов, Д.А. Чекалов, В.Н.Копорулина; Под общ. ред. А.П.Ярещенко. – Ростов н/Д: Феникс, 2005. – 672с.
Новицька Н.Б. Організаційно-правові аспекти інформаційної культури в управлінській діяльності: Дис…канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія державної податкової служби України. – Ірпінь, 2007. – 197 арк. –Бібліогр.: арк. 172-194.
Нужен ли Минсвязи Украины ? // ComputerWorld/Украина. – 2005. – №6. – С.12.
Овсієнко-Миронова Г.В. Організаційно-правові засади управління видавничою справою в Україні: Дис…канд. юрид. наук: 12.00.07 / Харківський національний університет внутрішніх справ. – Х., 2006. – 215арк. – Бібліогр.: арк. 194-215.
Овсянко Д.М. Административное право. Учеб. пособие для юрид. фак. и ин-тов. – М.: Юристъ, 1995. –303с.
Онопчук І.Ю. Міжнародно-правові проблеми формування інформаційної інфраструктури України // Законодавство України та міжнародне право. Збірник наукових праць. – 1998. – Вип. 4. – С.102-113.
Опрышко В.Ф. Правовые основы государственного управления качеством продукции: Учеб. пособие для студ. юрид. ин-тов и фак. – К.: Головное издательство объединения “Вища школа”, 1986. – 271с.
Партнери [Електроннийресурс] / Інтелектуальна власність. –Режим доступу: http://intelvlas.com.ua/map_.htm.
Пахомов И.Н. Акты советского государственного управления: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.02.– Л.:ЛГУим. І.Франко, 1952. – 15с.
Пискотин М.И. Стиль и методы работы аппарата советского государственного управления. – М.:Изд-во ”Знание”, 1977. – 64с.
Підвідомчі організації [Електроннийресурс] / Державний комітет телебачення та радіомовлення України. –Режим доступу: http://www.comin.gov.ua.
Плешаков В.В. Административный метод государственного управления:Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.02.– М.: МГУ, 1977. – 24с.
Постанова Верховної Ради України “Про попереднє схвалення і направлення до Конституційного Суду України законопроекту про внесення змін до Конституції України” від 23 грудня 2005 р. №3288-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №14. – Ст.124.
Постанова Кабінету Міністрів України “Деякі питання Державного агентства України з інвестицій та інновацій” від 16 травня 2007 р. №749 // Офіційний вісник України. – 2007. – №37. – Ст.1497.
Постанова Кабінету Міністрів України “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 15 жовтня 2004 р. №1378 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 42. – Ст.2773.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів” від 17 листопада 1997 р. №1287 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 47. – Ст.4358.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки” від 02 жовтня 2003 р. №1546 //Офіційний вісник України. – 2003. – №40. – Ст. 2105.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Загального положення про колегію центрального органу виконавчої влади і місцевої державної адміністрації” від 02 жовтня 2003 р. №1569 // Офіційний вісник України. – 2003. – №40. – Ст.2107.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань, інших матеріальних носіїв інформації, що містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави” від 27 листопада 1998 р. №1893 // Офіційний вісник України. – 1998. – №48. – Ст.1764.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів” від 17 серпня 1998 р. №1315 (у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 28 березня 2001р. №294) // Офіційний вісник України. – 1998. – №33. – Ст.1253.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний департамент з питань зв’язку та інформатизації” від 22 вересня 2004 р. № 1264 // Офіційний вісник України. – 2004. – №38. – Ст.2517.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності” від 20 червня 2000 р. №997 // Офіційний вісник України. – 2000. – №25. – Ст.1060.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Міністерство освіти і науки України” від 19 грудня 2006р. №1757 // Офіційний вісник України. – 2006. – №51. – Ст.3410.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України” від 04 жовтня 2006 р.№1383// Офіційний вісник України. – 2006. – №40. – Ст. 2687.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Міністерство промислової політики України” від 02 листопада 2006 р. №1538 // Офіційний вісник України. – 2006. – №45. – Ст. 2996.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний комітет телебачення та радіомовлення України” від 11 липня 2007 р. №897 // Офіційний вісник України. – 2007. – №52. – Ст.2102.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний комітет статистики України”від 11 липня 2007 р. №924 // Офіційний вісник України. – 2007. – №52. – Ст.2122.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний комітет архівів України” від 11 липня 2007р. №899 // Офіційний вісник України. – 2007. – №52. – Ст.2104.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв’язку України” від 06 червня 2006 р. №789 // Офіційний вісник України. – 2006. – №23. – Ст.1716.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обов’язкової передачі документованої інформації” від 28 жовтня 2004 р. №1454 // Офіційний вісник України. – 2004. – №44. – Ст.2896.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації” від 18 грудня 2001р. №1702 // Офіційний вісник України. – 2001. – №51. – Ст.2301.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації” від 12 квітня 2000 р. №644 // Офіційний вісник України. – 2000. – №16. – Ст.669.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Правил забезпечення захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних системах” від 29березня2006р.№373 // Офіційний вісник України. – 2006. – №13. – Ст.878.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг” від 09 серпня 2005 р. №720 // Офіційний вісник України. – 2005. – №32. – Ст.1935.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Програми інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп’ютеризації сільських шкіл на 2001 – 2003 роки” від 06 травня 2001 р. №436 // Офіційний вісник України. – 2001. – №20. – Ст.850.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження рекомендаційних переліків управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій” від 01 серпня 2007 р. №996// Офіційний вісник України. – 2007. – №58. – Ст.2307.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд”” від 24 лютого 2003 р. №208 // Офіційний вісник України. – 2003. – №9. – Ст.378.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади” від 04 січня 2002 р. №3 // Офіційний вісник України. – 2002. – №2. – Cт. 57.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про утворення Державної служби кінематографії” від 22.11.2005р. №1111 // Офіційний вісник України. – 2005. – №47. – Ст.2948.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про утворення Української державної інноваційної компанії” від 13 квітня 2000 р.№654 // Офіційний вісник України. – 2000. – №16 – Ст.674.
Постанова Кабінету Міністрів України “Про функціональні повноваження Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів України та Міністра Кабінету Міністрів України” від 04 вересня 2006 р. №1269 // Офіційний вісник України. – 2006. – №36. – Ст.2497.
Постанова Кабінету Міністрів України ”Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації” від 31 серпня 1998 р. №1352 // Офіційний вісник України. – 1998. – №35. – С.31.
Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Державної програми інформатизації та комп’ютеризації професійно-технічних навчальних закладів на 2004-2007 роки” від 20 серпня 2003 р. №1300 // Офіційний вісник України. – 2003. – №34. – Ст.1817.
Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Державний комітет телебачення і радіомовлення України; Ю.С.Шемшученко, І.О.Кресіна, А.В.Колодюк та ін.; Ю.С. Шемшученко (заг. ред.), І.С.Чиж (заг. ред.). – К.: ТОВ Видавництво „Юридична думка”, 2006. – 384с.
Проект Закону України “Про Концепцію національної інформаційної політики” [Електроннийресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.
Проект Закону України “Про участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики, вирішенні питань місцевого значення та їх доступу до інформації, що знаходиться у володінні органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування” [Електроннийресурс] / Міністерство юстиції України. –Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/9067.
Прохоров В.Т., Свинцов В.Д. Стиль и методы работы советского государственного апарата. – М.: Общество “Знание” РСФСР, 1973. – 60с.
Райзберг Б.А. Государственное управление экономическими и социальными процессами: Учебное пособие. – М.: ИНФРА – М, 2005. – 384с.
Резолюція Парламетської Асамблеї Ради Європи „Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною” від 05 жовтня 2005р. №1466(2005) [Електроннийресурс] / Верховна Рада України. –Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Риналия А.Р. Роль участия и сотрудничества заинтересованных сторон в стимулировании развития информационного общества // Информационное общество. – 2005. – №3. – С.9-17.
Рішення Національної комісії з питань регулювання зв’язку України “Про затвердження Граничних тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги” від 05 травня 2006 р. №258 // Офіційний вісник України. – 2006. – №27. – Ст.1994.
Рішення Національної комісії з питань регулювання зв’язку України “Про затвердження Ліцензійних умов користування радіочастотним ресурсом України” від 19 серпня 2005 р. №53 // Офіційний вісник України. – 2005. – №43. – Ст.2723.
Рішення Національної комісії з питань регулювання зв’язку України “Про затвердження Порядку здійснення державного нагляду за ринком телекомунікацій” від 27 жовтня 2006 р. №426 // Офіційний вісник України. – 2006. – №47. – Ст.3149.
Рішення Національної комісії з питань регулювання зв’язку України “Про затвердження Правил взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж загального користування” від 08 грудня 2005 р. №155 // Офіційний вісник України. – 2006. – №5. – Ст.260.
Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення “Про внесення змін та доповнень до Інструкції Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення про порядок здійснення перевірок телерадіоорганізацій України” від 24 січня 2007р. №69 // Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. – 2007. – №8. – С.63-67.
Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення “Про затвердження Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору” від 09 листопада 2006р. №904 // Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. – 2007. – №1. – С.10-19.
Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення “Про затвердження Положення про Громадську раду при Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення та формування складу Громадської ради” від 30 червня 2005 р. №434 // Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. – 2006. – №1. – С.32‑35.
Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення “Про затвердження нової редакції Положення про премію Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в галузі телебачення “Телетріумф” від 19 січня 2005 р. №50 // Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. – 2005. – №1. – С.6, 8-9.
Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення “Про затвердження Системи візуальних позначок класифікації кіновідеопродукції залежно від аудиторії на яку вона розрахована” від 18 червня 2003 р. №781 // Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. – 2003. – №3. – С.32-33.
Роз’яснення Державного комітету статистики України з складання державних статистичних спостережень з структурної статистики від 25 вересня 2003 р. №01-3-01-8/468 [Електронний ресурс] // Законодательство Украины: CDверсия. – К.: Інфодиск, 2007. – №8.
Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про перелік урядових комітетів та їх посадовий склад” від 30 січня 2008 р. №195-р // Офіційний вісник України. – 2008. – №9. – Ст. 222.
Ромат Є.В. Трансформація моделі державного управління рекламною діяльністю у перехідних умовах: монографія. – К.:УАДУ при Президентові України, 2003. – 379c.
Рябченко О.П. Державне управління економікою України (адміністративно-правовий аспект): Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Університет внутрішніх справ. –Х., 2000. –466арк.–Бібліогр.: арк. 367-404.
Семенченко А.І Система закупівель за державні кошти як джерело інформації про впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в органи державної влади та органи місцевого самоврядування // Інформаційне суспільство. Шлях України. – К.: 2004. – 290 с. – С.245-252.
Сердюк В. Еволюція функцій держави в процесі розвитку суспільства // Юридична Україна. – 2006. – №12. – С. 21-27.
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
Советское административное право: методы и формы государственного управления / Ю.М.Козлов, Б.М.Лазарев, А.Е.Лунев та ін. – М.: “Юридическая література”, 1977. – 334с.
Современный философский словарь / Ред. В.Е. Кемеров (общ.ред.), Т.Х.Керимов (сост.и ред.). – 3изд., испр. и доп. – М.: Академический Проект, 2004. –862с.
Соснін О.В. Проблеми державного управління системою національних інформаційних ресурсів з наукового потенціалу України. / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. –К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. –572с.
Сушко Л. Зміст контрольної діяльності органів державної влади // Право України. – 2006. – №11. – С.118-121.
Теоретичні та практичні проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства і держави: Монографія/ В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, О.О. Гайдулін та ін.; За заг. ред. В.Ф.Опришка, Ф.П. Шульженка. – К.: КНЕУ, 2006. – 702 с.
Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько – М.: Юристь, 1997. – 672 с.
Томенко М.В. З матеріалів Парламентських слухань на тему: “Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору України”у Верховній Раді України 10 грудня 2003р. / Верховна Рада України; Комітет з питань свободи слова та інформації. – К.: Парламентське видавництво, 2004. –77с.– С.5‑14.
Указ Президента України “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” 22 липня 1998 р. №810/98 // Офіційний вісник України. – 1999. – №21. – С.32.
Указ Президента України “Питання Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України” від 06 жовтня 2000 р. №1120/2000 // Офіційний вісник України. – 2000. – №41. – Ст.1745.
Указ Президента України “Питання Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики” від 18 березня 2003 р. №225/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – №12. – Ст.529.
Указ Президента України “Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні”від 21березня 2006р. №243/2006 // Урядовий кур’єр. –24березня 2006р.– №56.
Указ Президента України “Про Національну комісію з питань регулювання зв’язку України” від 21 серпня 2004 р. №943/2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. – №35. – Ст.2319.
Указ Президента України “Про Національну комісію з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі” від 06 червня 2006 р. №493/2006 // Офіційний вісник України. – 2006. – №23. – Ст.1711.
Указ Президента України “Про Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні” від 22 травня 1998 р. №505/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – №21. – С.4.
Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року „Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України” від 06 грудня 2001 р. №1193/2001 // Офіційний вісник України. – 2001 – №50 – Ст. 2228.
Указ Президента України “Про склад Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі” від 05 липня 2006 р. №593/2006 // Урядовий кур'єр. –11 липня 2006 р.– № 126.
Указ Президента України „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26вересня 2005 р. №1338/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – №39. – Ст.2455.
Указ Президента України„Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України” від 19 грудня 2005р. №1811/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – №51. – Ст.3186.
Указ Президента України „Про утворення Міністерства транспорту та зв’язку України” від 16 липня2004р.№811/2004 //Офіційний вісник України. – 2004. – №37. – Ст.2448.
Федеральный Закон Российской Федерации “Об участии в международном информационном обмене” от 4июля 1996 года№85-ФЗ(в редакции Федеральных законов от 30 июня 2003 №86-ФЗ, от 29 июня 2004 №58‑ФЗ) // Собрание законодательства Российской Федерации. –1996. – №28. – Ст.3347.
Філософський енциклопедичний словник / НАН України; Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди / В.І. Шинкарук (голова ред. кол.). – К.: Абрис, 2002. – 742с.
Фурашев В., Фурашев О. Реалії Національної програми інформатизації // Правова інформатика. – 2005. – №3. – С.60-77.
Хохлов Ю. Многостороннее сотрудничество для решения проблем информационного общества // Информационное общество. – 2005. – №3. – С.1.
Хрипко С.Л. Інформаційне право: Навчально-методичній посібник. – Донецьк: ТОВ “Юго-Восток, Лтд”, 2005. – 234 с.
Чернов А.А. Становление глобального информационного общества: проблемы и перспективы./ Дипломатическая академия МИД России.– М.: Издательско-торговая корпорация “Дашков и Ко”, 2003.–232 с.
Шамхалов Ф. Основы теории государственного управления: Учебник для вузов. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2003. – 518с.
Швець М., Брижко В. До питання систематизації інформаційного законодавства України // Правова інформатика. – 2007. – №4. – С.5-7.
Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу: Монографія. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 519с.
Australian Communications and Media Authority [Електроннийресурс] // ACMA.‑Режимдоступу:http://www.acma.gov.au/ACMAINTER.131174:STANDARD:1168921751:pc=PC_1525.
Australian Communications and Media Authority Act 2005 [Електроннийресурс] / Commonwealth of Australia Law. –Режим доступу:http://www.comlaw.gov.au.
Berkley George, Rouse John The Craft of Public Administration. – Sixth edition. – Madison, Wisconsin:Brown and Benchmark, 1994. – 437p.
Canadian Radio-Telecommunications Commission [Електроннийресурс] // CRTC. – Режим доступу: http://www.crtc.gc.ca/eng/about.htm.
Communications Act of 1934, as amended by Telecommunications Act 1996,codified as Chapter 5 of Title 47 of the United States Code, 47 U.S.C. [Електроннийресурс] / Federal Communications Commission. –Режим доступу:http://www.fcc.gov/telecom.html#text.
Daniel L. Brenner, Law and Regulation of Common Carriers in the Communications Industry. – Boulder, San Francisco, Oxford, Westview Press,1992. – 299р.
David K. Hart Theories of Government Related to Decentralization and Citizen Participation// Contemporary Public Administration by David H. Rosenbloom, Deborah D. Goldman, Patricia W. Ingraham. – McGraw-Hill, Inc. – 1994. –536p.
David Reid Has Estonia’s e-revolution backfired ? [Електроннийресурс] / BritishBroadcastingCorporation.‑Режимдоступу:http://newsvote.bbc.co.uk/mpapps/pagetools/print/news.bbc.co.uk/2/hi/programmes/click_online/7006352.stm.
Dr. Manas Bhattacharrya Growth and Development of the IT sector in India[Електроннийресурс] / International Labour Organization. – Режим доступу: www.ilo.org/public/english/region/asro/newdelhi/download/growdev.pdf.
Dwight L. Teeter, JR., Don R Le Duc, J.D., Law of Mass Communications: Freedom and Control ofPrintand Broadcast Media. Seventh edition.– Westbury, New York, The Foundation Press, Inc. – 1992. – 833р.
Explanatory Notes to Communications Act 2003 [Електроннийресурс]/ Office of Public Sector Information. – Режим доступу:http://www.opsi.gov.uk.
Green Paper on the Convergence of the Telecommunications, Media and Information Technology Sectors, and the Implications for Regulation. — Brussels, European Commission,1997 COM (97) 623 [Електроннийресурс] /EuropeanCommission.‑Режимдоступу:http://europa.eu.int/information_society/eeurope/i2010/documentation/index_en.htm.
High-speeddownlinkpacket access [Електроннийресурс] / Wikipedia. –Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/HSDPA.
Italian Communications Authority [Електроннийресурс] // Agcom. – Режим доступу: http://www.agcom.it/eng/e_intro/e_intro_.htm.
Office of Communications [Електроннийресурс]//Ofcom. – Режим доступу: http://www.ofcom.org.uk.
OfficeofCommunicationsAct2002[Електроннийресурс] / Office of Public Sector Information. – Режим доступу: http://www.opsi.gov.uk.
Russia accused of ‘attack on EU’ [Електроннийресурс] / British Broadcasting Corporation.‑Режимдоступу:http://newsvote.bbc.co.uk/mpapps/pagetools/print/news.bbc.co.uk/2/hi/europe/6614273.
TelecommunicationsDevelopmentFund[Електроннийресурс] //TDF. –Режим доступу: http://www.tdfund.com.
The Principles and Objectives of a Converged Communications Regulator [Електроннийресурс] / 4^th ECTA Regulatory Conference, 10 December 2003.‑Режимдоступу:http://www.ofcom.org.uk/media/speeches/2003/12/currie_20031210.
TompkinsJ.R. Organization Theory and Public Management. – Belmont e.t.c.:Thomson Wadsworth, 2005. – 416p.
Universalmobiletelecommunicationssystem [Електроннийресурс] / Wikipedia. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/UMTS.
WiMAX[Електроннийресурс] /Wikipedia. – Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/WiMAX.

referat-ok.com.ua