Статус суб´єкта господарської діяльності виникає з моменту державної реєстрації. Порядок державної реєстрації визначається спеціальним Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ [1]. Господарська організація є юридичною особою, якій притаманні такі ознаки: організаційна єдність, майнова відокремленість, самостійна участь у господарському обігу, самостійна майнова відповідальність. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ГК України суб´єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа — підприємець у порядку, визначеному законом. Відповідно до ч. 4 ст. 87 ЦК України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Стаття 80 ЦК України [2] містить визначення поняття юридичної особи, згідно з якою юридичною особою є організація, що створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Державній реєстрації підлягають лише організації, створені у певній організаційній формі, передбаченій законом. Тому автор вважає за доцільне розглянути визначені законодавством можливі моделі організації господарської діяльності підприємств, заснованій на комунальній формі власності.

Відповідно до ст. 143 Конституції України [3] територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через створені ними органи місцевого самоврядування, зокрема, утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації, установи. До виключної компетенції міської ради відповідно до п. ЗО ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР [4] належить розгляд питань, зокрема, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади. Підприємства, організації, установи можуть визнаватися юридичними особами лише за умови створення їх у передбаченій законом формі.

Чинне законодавство не містить дефініції організаційно-правової форми юридичної особи. В юридичній літературі існують різні точки зору та підходи щодо визначення поняття організаційно-правової форми. Так, І. Грущинський, В. Кравчук, Є. Пограничний визначають організаційно-правову форму юридичної особи як передбачений законом тип (форму) організації, що визначає порядок її створення, умови формування майна, систему органів управління, права засновників та умови їх відповідальності за зобов´язання юридичної особи [5, 9]. На думку А. Пилипенко, організаційно-правова форма — це передбачена або санкціонована правом організаційна структура, в який діє юридична особа [6]. А. Пушкін, В. Селіванов вважають, що організаційно-правову форму визначають ознаки структурної побудови, способи утворення відокремленого майна, майнові права їх засновників [7]. С. Жилінський визначає організаційно-правову форму як концентроване втілення сутнісних правових ознак, що є спільними для юридичних осіб різних видів, як типову модель, що є основою для побудови та функціонування як внутрішньої організації підприємства, так і певною мірою його зовнішніх зв´язків [8]. І. Севрюкова розглядає організаційно-правову форму як комплекс правових норм, що визначають відносини між учасниками підприємства і всіх разом з оточуючим світом та рештою юридичних і фізичних осіб [9]. І. Кучеренко пропонує визначати поняття організаційно-правової форми юридичної особи як видову характеристику юридичної особи, в основі виділення якої лежить визначена в законі сукупність пов´язаних між собою ознак (істотних і неістотних), що дають підставу вирізняти одну юридичну особу від іншої у зовнішньому прояві [10]. На думку автора, організаційно-правова форма юридичної особи — це передбачена законом типова модель побудови юридичної особи.

Розробники нового ЦК України запропонували новий підхід до поділу юридичних осіб залежно від порядку їх створення, відмовившись від традиційної класифікації юридичних осіб залежно від форм власності, на базі якої вони створювалися. За новим ЦК України юридичні особи поділяються на юридичних осіб публічного та юридичних осіб приватного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 цього Кодексу за ініціативою приватних осіб на договірних засадах з метою участі у цивільному обігу. Юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування незалежно від волі приватних осіб з метою виконання спеціальних функцій.

Стаття 83 ЦК України визначає основні організаційно-правові форми, в яких можуть створюватися юридичні особи, а саме: товариства, установи та інші форми встановлені законодавством. Товариством є організація, створена шляхом об´єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство поділяються на підприємницькі та непідприємницькі й можуть бути створені однією особою. Підприємницькими товариствами є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками і можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничий кооператив. Господарським товариством згідно з ч. 1 ст. 113 ЦК України є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Водночас ч. 2 ст. 113 ЦК України фактично дублює за своїм змістом ч. 1 ст. 84 ЦК України, створюючи при цьому додаткове текстове навантаження. Норма ч. 1 ст. 84 ЦК України щодо обмеження   організаційно-правових   форм, в яких може бути створено підприємницьке товариство, вступає в суперечність з нормою (спрямованою на регулювання більш широкого кола учасників), яка міститься у ч. 1 ст. 83 ЦК України, щодо можливості створення юридичних осіб у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Стаття 83 ЦК України не містить вичерпного переліку організаційно-правових форм юридичних осіб і наголошує на можливості існування інших організаційно-правових форм юридичних осіб, передбачених (встановлених) законом. Це підтверджує і ч. 2 ст. 169 ЦК України, відповідно до якої територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках і в порядку, встановлених Конституцією України та законом. На підставі ч. З ст. 169 ЦК України територіальні громади можуть створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі — Закон) територіальні громади є первинним суб´єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень. За змістом статей 142, 143 Конституції України та ст. 60 Закону основою місцевого самоврядування є комунальна форма власності. Тому, на думку автора, існуюча редакція частин 2, 3 ст. 169 ЦК України не відповідає самій суті місцевого самоврядування, невід´ємним атрибутом якого є комунальна власність. Якщо в ч. 2 ст. 169 ЦК України згадуються навчальні заклади, то необхідно чітко визначити, що йдеться про комунальні навчальні заклади. Насамперед тому, що на сьогодні в національній системі освіти діють державні, комунальні та приватні навчальні заклади. Нормативна конструкція ч. З ст. 169 ЦК України не враховує самої природи місцевого самоврядування і є помилковою: територіальні громади апріорі не можуть створювати юридичні особи приватного права, оскільки основою місцевого самоврядування є комунальна власність, а не приватна, і комунальні підприємства створюються на базі відокремленої частини комунальної власності. Територіальні громади можуть тільки брати участь у створенні юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. З ст. 24 ГК України [11] суб´єктами господарювання комунального сектору економіки є суб´єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб´єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищуватиме 50 % чи становитиме величину, яка буде забезпечувати органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб´єктів. У такому разі це буде суб´єкт господарювання комунального сектору економіки і ніякого відношення до юридичної особи приватного права мати не буде.

Згадану вище тенденційну помилку можна зустріти і в деяких наукових працях. Так, у дисертаційному дослідженні правового статусу юридичних осіб, заснованих державою, Л. Вінор використовує лексичні обороти, які відтворюють аналогічну помилку, а саме: «Держава створює юридичні особи приватного права…» [12]. Знову-таки, держава не може створювати юридичні особи приватного права. Насамперед тому, що державне підприємство створюється на базі відокремленої частини державної власності. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 73 ГК України державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. До державного сектору економіки згідно з ч. 2 ст. 22 ГК України належать суб´єкти господарювання, що діють на основі лише державної власності, а також суб´єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб´єктів. Тому держава, як і органи місцевого самоврядування, може тільки брати участь у створенні юридичних осіб приватного права при використанні організаційно-правової форми товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерного товариства.

Органи місцевого самоврядування не можуть створювати суб´єкти госпо-дарювання комунального сектору економіки в організаційно-правовій формі повного товариства, командитного товариства та товариства з додатковою відповідальністю. Участь органу місцевого самоврядування як учасника в повному товаристві й товаристві з додатковою відповідальністю неможлива з огляду на особливий характер відповідальності учасників цих товариств. Участь органу місцевого самоврядування як вкладника (команди-тиста) в командитному товаристві не дає права управляти товариством і не дозволяє впливати на діяльність цього товариства. Органи місцевого самоврядування можуть створювати підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства. Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю відповідно до ч. З ст. 24 ГК України вважається товариство, в якому орган місцевого самоврядування володіє більш ніж 50 % статутного фонду. Комунальним акціонерним товариством є товариство, в якому понад 50 % акцій належить органу місцевого самоврядування. Створення комунального підприємства у формі акціонерного товариства передбачено у п. 1 ст. 4 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. № 514-VI [13], відповідно до якої акціонерним товариством визнаються фізичні й юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.

Спеціальним законом, який визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, права та обов´язки їх учасників та засновників, є Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ [14]. Згідно з п. 2 ст. 1 цього Закону господарськими то-вариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичної особи і громадянина шляхом об´єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Відповідно до ч. 1 ст. 79 ГК України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб´єкти господарювання, створені шляхом об´єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Зміст зазначених вище статей свідчить про те, що Закон України «Про господарські товариства» і ГК України визнають господарські товариства підприємствами.

Автори ГК України на відміну від ЦК України залишили основною формою господарювання підприємство з правами суб´єкта господарювання — юридичної особи. Проте ЦК України відніс підприємство до об´єкта цивільних прав. Водночас, як слушно зауважує М. Ісаков, поняття «підприємство» є узагальнюючим, збірним, яке не можна зводити до поняття юридичної особи, оскільки йому як суб´єктові господарювання, крім прав юридичної особи, належать ще й інші права та обов´язки [15]. Підприємство є типовим і універсальним господарюючим суб´єктом, який може повноцінно брати участь у суспільній організації виробництва [16]. Підприємство відповідно до ст. 62 ГК України — це самостійний суб´єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб´єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Підприємства можуть бути створені як для здійснення підприємництва (тобто господарської діяльності, спрямованої на отримання прибутку), так і для комерційної господарської діяльності (тобто господарської діяльності без мети отримання прибутку). У частині 1 ст. 63 наведений перелік основних видів підприємств, визначений залежно від форм власності. До цього переліку входить і комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади. Стаття 63 ГК України не містить вичерпного переліку видів та організаційно-правових форм підприємств і наголошує на тому, що в Україні можуть діяти також інші види та організаційно-правові форми підприємств, передбачених законом.

Одне з нововведень, яке було запроваджено у ГК України, є поділ підприємств на унітарні та корпоративні залежно від способу утворення і формування статутного фонду. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирі-шує питання реорганізації та ліквідації підприємства. До унітарних підприємств належать: державні; комунальні; підприємства, засновані на власності об´єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Корпоративне підприємство утворюються, як правило двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об´єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємств. Корпоративними підприємствами є кооперативні підприємства; підприємства, що створюються у формі господарського товариства; інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Стаття 78 ГК України визначає загальні положення про комунальне унітарне підприємство, яке є однією з організаційно-правових форм комунального підприємства. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування, в розпорядчому порядку, і належить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, утворює статутний фонд, мінімальний розмір якого встановлюється відповідною радою. Комунальне унітарне підприємство утворюється на базі відокремленої частини комунальної власності, яке закріплюється за підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить і який є представником власника.

Можливість створення суб´єктів господарювання комунального сектору економіки з використанням різних організаційно-правових форм, передбачених законом, підтверджується і висновком Конституційного Суду України (далі — КСУ). Так, відповідно до Рішення КСУ від 20 червня 2007 р. № 5-рп/2007 у справі № 1-14/2007 за конституційним зверненням ВАТ «Кіровоградобленерго» про офіційне тлумачення положень ч. 8 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності), органами місцевого самоврядування можуть бути створені на основі відокремленої частини комунальної власності або із залученням майна цієї власності різні за організаційно-правовими формами види підприємств чи інших суб´єктів господарювання [17]. КСУ вважає, що організаційно-правовою формою суб´єкта господарювання в комунальному секторі економіки має стати комунальне унітарне підприємство, головною метою діяльності якого є виробництво продуктів чи послуг для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади, наприклад, з водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо. У випадках, коли основною метою діяльності суб´єкта господарювання у комунальному секторі економіки зазначено отримання прибутку, його організаційно-правовою формою має стати господарське товариство з відповідною часткою комунальної власності у статутному фонді. На відміну від комунальних унітарних підприємств, які виконують свою діяльність, базуючись на праві господарського відання або праві оперативного управління, господарські товариства провадять свою діяльність на основі права власності, утворюються для ведення виключно підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку, а не досягнення якогось іншого соціального результату. У своїх висновках КСУ зазначає, що здійснення корпоративних прав органами місцевого самоврядування щодо господарських товариств ставить за мету доцільне, економне та ефективне використання комунальної власності, а не задоволення нагальних потреб жителів територіальної громади. Однак, враховуючи те, що право «судового прецеденту» на сьогодні дедалі займає впевненіші позиції у системі джерел права України і рішення щодо конкретної справи може бути використане при розв´язанні в усіх наступних аналогічних справах, із зазначеним вище твердженням КСУ погодитися неможливо. На думку автора, керуючись аналізом практичної діяльності комунальних підприємств, основними причинами, які спонукають органи місцевого самоврядування використовувати для державної реєстрації суб´єкта господарювання комунального сектору економіки організаційно-правову форму «господарське товариство», є: необхідність залучення додаткових матеріально-фінансових ресурсів для реалізації основних заходів, передбачених програмами соціально-економічного розвитку відповідної території або з метою виведення з-під контролю органів місцевого самоврядування комунального майна (з подальшим його привласненням).

Викладене вище дає можливість визначити основні організаційно-правові форми, в яких відповідно до чинного законодавства може бути створено суб´єкт господарювання комунального сектору економіки, комунальне підприємство: комунальне унітарне підприємство (наприклад, комунальне підприємство «Київреклама» Київської міської ради), товариство з обмеженою відповідальністю (наприклад,

TOB «Чисте місто» Севастопольської міської ради), акціонерне товариство (наприклад, ВАТ «Київспецтранс» Київської міської ради). Територіальні громади не можуть створювати юридичні особи приватного права насамперед тому, що основою місцевого самоврядування є комунальна власність, а не приватна. Органи місцевого самоврядування можуть тільки брати участь у створенні юридичних осіб приватного права. Але тоді частка комунальної власності у статутному фонді цих суб´єктів господарювання не повинна перевищувати 50 % чи становити величину, яка буде забезпечувати органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб´єктів. В іншому разі — це вже буде не юридична особа приватного права, а суб´єкт господарювання комунального сектору економіки.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців : Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-IV// Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31-32. — Ст. 263.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV// Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44. — Ст. 356.
3. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР// Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.
5. Грущинський І. М., Кравчук В. М., Пограничний Є. П. Державна реєстрація суб´єктів підприємницької діяльності: наук.-практ. посіб. — Л., 2000. — 268 с.
6. Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право : курс лекцій. — К., 1996.
7. Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб´єктів // Право України. — 1994. — № 5-6.
8. Жилинский С. Э. Правовые основы предпринимательской деятельности. (Предпринимательское право) : курс лекций. — М., 1998.
9. Севрнжова І. Про правовий статус спільних підприємств. // Право України. — 1993. — № 3.
10. Кучеренко I. М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 / HAH України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2004.
11. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18, 19-20, 21-22. — Ст. 144.
12. Винор Л. В. Правовий статус юридичних осіб, заснованих державою : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03. — цивільне право, цивільний процес, сімейне право, міжнародне приватне право. — Л., 2006.
13. Про акціонерні товариства : Закон України від 17 вересня 2008 р. № 514-VI // Відомості Верховної Ради України. — 2008. — № 50-51. — Ст. 384.
14. Про господарські товариства : Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-X11 // Відомості Вер-ховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682.
15. какое М. Г. Правовий статус підприємства як суб´єкта господарювання : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04/ HAH України ; Ін-т економіко-правових досліджень. — Донецк, 2006.