Вступ.

1. Поняття та значення опришківського руху.

2. Олекса Довбуш та його роль в історичному висвітленні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Коли розгорнемо криваві картини минулого Підгір'я і Карпат XVIII ст., треба вирішити, чи опришки були народні месники, чи бандити. Тут на допомогу прийдуть попередні дослідники, особливо Юліян Целевич, що ділить опришків на дві групи. Перша — це месники і народні герої, оборонці рідних прав, а другі — це бандити й горлорізи, що за ґрейцара готові душу відібрати. Є ще й третя думка про опришків — висвітлення радянських дослідників, котрі кажуть, що опришківська боротьба, це боротьба соціальних класів — бідних із багатими. Отже, поляки уважають, що опришки це бандити й горлорізи, знову ж таки українські історики-державники доказують, що це не бандитизм і не ґвалт соціально поневолених, але боротьба кращих представників народу за свої права, за свою державність.

За своїм характером селянсько-козацькі рухи були: національно визвольними, антифеодальними.

Рушійними силами цих рухів були: селянство, козацтво, міщанство, робітничі люди, православне духовенство.

Повсталі боролися за відновлення козацьких вольностей,визволення від шляхетсько-магнатської залежності, за права православної церкви.

Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні та західноукраїнських землях набрав форм гайдамацького та опришківського рухів.

1. Поняття та значення опришківського руху

Опришківський рух у Карпатах і на Підгір'ї відомий став після втрати державності. Що це був відважний люд, сказано вже в наших хроніках: «І пішов Олег на Греків, а Ігоря оставив у Києві; зібрав він чимало Варягів, Словенів, Чуді, Кривичів, і Мерю, і Деревлян, Радимичів і Полян, Сіверян і В'ятичів і ХОРВАТІВ і ДУЛ1Б1В і ТИВЕРЦІВ». І саме з оцих Білих Хорватів та інших племен Західної України творилися княжі дружини, а після втрати державності — опришківські ватаги. Годі сказати точно, в якому році виникла ота перша ватага повстанців; чи, як у горах казали, опришків. Записано, що отаман Муха вже 1490 року зібрав біля себе ватагу одчайдухів, що не хотіли коритися польському насиллю і збройно мстився на наїзниках. Він вийшов зі своїм загоном з Буковини, що була тоді під владою молдавських господарів. Повстанців було кілька тисяч. Муха завоював деякі міста, як от Снятии і Галич. Ситуація була така небезпечна, що польський король був змушений збирати військо та ще й найняти собі до помочі прусських жовнірів. Вкінці Муху і його повстанців розбито під Рогатином, але він утік. Перегодя він ще раз робив спробу повстання, але був схоплений зрадою і помер у краківській тюрмі.

Муха не єдиний із повстанських отаманів або, як ми сказали б, опришківських ватажків на Україні. їх було чимало перед Олексою Довбушем і після нього. Вистачить згадати Семена Гаркушу (1739-?), що діяв на Лівобережжі. Максима Залізняка (7-1768) та Івана Ґонту (7-1768) — ватажків гайдамаччини на Правобережжі, Устима Кармалюка (1787-1835), отамана розбійників на Поділлі, чи Лукіяна Кобилицю (1812-1851 pp.), ватажка месників за народні кривди на Буковині. їх було чимало, але нас цікавить Олекса Довбуш, про якого написана поважна література і складено багато пісень та переказів.

Першими дослідниками опришківського руху були поляки. К.В. Вуйціцький вже 1849 року в своїх працях описує опришківський рух, очевидно, повідаючи про їхню організованість і героїзм, уважає їх бандитами та горлорізами. Пізніший історик А. Бєльовський, маючи доступ до так званих «Чорних книг» міського суду в Станиславові, де були зізнання опришків — і в своїй праці «Покуття» дає теж викривлений опис опришківства.

Пізніше над цією темою зосереджувалися М. Косак, М. Білоус, Б. Барвінський, Т. Курилло, Ю. Тарнович та інші.

У першій половині XVIII ст. на Прикарпатті діяли повстанські загони під назвою "опришків". В 1738-1745рр. їх очолював Олекса Довбуш. Загін Довбуша налічував 30-50 чоловік. Опорним пунктом загону була Чорногора Карпатах. Захоплене у панів, лихварів, купців майно Довбуш роздавав бідним. Всі спроби шляхти знищити загін Довбуша протягом семи років не мали успіху. Загинув він від руки зрадника. Про Довбуша складено багато народних пісень і переказів. Його ім'ям названа печера на г. Говерла, скеля поблизу Яремча. Образ народного героя відтвореній у літературі, мистецтві, музиці, кіно. Поляки навіть після трагічної загибелі Довбуша не змогли придушити цей рух. Загін вірного побратима О.Довбуша — Василя Баюрака кілька років громив шляхту й орендарів у Галичині, Північній Буковині і Закарпатті. Після смерті В.Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

2. Олекса Довбуш та його роль в історичному висвітленні

Славний ватажок карпатських опришків Олекса Довбуш народився в Печеніжині, мабуть у 1700 р. Батько його, Василь, був господарем і власником малої череди овець, яку випасав разом з іншими гуцульськими чередами на полонинах. Дитинство малого Олекси пройшло в голоді й холоді. Не було що з'їсти, ані в що одягнутися. Часто йшов із батьком на полонину пасти вівці. Відомо теж, що він мав брата Івана, який теж гуляв з ватагою опришків на Бойківських бескидах і на Підгір'ї.

Офіційно в документах Олексу називають Добощуком, рідше Добошем. В опришки Олекса пішов 1738 року разом із своїм братом Іваном. І тут виринає питання — чому Довбуш пішов в опришки. Проглянувши всю доступну нам літературу, доходимо до висновку, що то не було ради власної наживи чи якоїсь помсти, але з необхідності. До того змусила тодішня національна, політична й економічна ситуація. Програна під Полтавою 1709 року голосною луною промчала по всій Україні. Недаром же козак Михайло з Наддніпрянщини, теж вступив у ватагу Довбуша.

З конкретно поневолення України Москвою, Польщею, Мадярщиною, а вкінці Австрією, було основною причиною повстань і гайдамаччини та опришківства. В пам'яті народу були живі спогади про княжу, а опісля козацьку добу, про незалежність і волю. Особливо горяни — бойки, лемки, гуцули не зносили ворожого ярма. 1 саме тут приходить другий чинник невдоволення і бунту — особиста неволя — панщина або кріпацтво. Зажерливі вороги, поневоливши низи, опинялися чимраз вище вгору, сягаючи по особисту вільність українських гірняків обабіч Карпат. 1 вкінці чималу роль відігравала соціальна нерівність: надто безсовісна польська та мадярська знать, урядові австрійські мандатори та спеціально створені шляхтою відділи смоляків.

За часів Довбуша було декілька ватаг опришків, які діяли в різних місцевостях одностайно з огляду на безпеку. Довбушева ватага ніколи не перевищувала 50-ти опришків. Це було конечно зі стратегічних мотивів, щоб легше атакувати ворога і ритися в разі потреби. Зате ворожі сили доходили і до 2000 жовнірів. До нашого часу збереглися описи Довбуша та деякі портрети. Кажуть, що був він високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав усміхнене обличчя, проникливий зір, дзвінкий голос. На ньому була кресаня з павиним пір'ям, вимазана в дьогті сорочка, широкий черес, а за ним два пістолі, порохівниця, мошонка та тютюн і торба. На плечах мав кріс. Носив червоні ногавиці та був узутий в постоли. Про силу Довбуша свідчить багато фактів. Він здолав підняти одною рукою Дідушка із сином, і навіть виривав смереки з корінням, як сказано у И. Турчинського.

Про любов до рідного народу — нічого й говорити. Олекса Довбуш допомагав весь час убогим та тим, що були в потребі. Його численні напади на ворогів українського народу та оборона покривджених і убогих придбали йому славу національного героя. Він став живою легендою і символом боротьби за народні права — національні й економічні. Довбушева ватага неподільно охоплювала неприступне бескиддя Карпат, маючи повну підтримку з усіх гірських і підгірських сіл. Була випадки, що навіть убога шляхта — мабуть українського роду — як от Мушинський і Лентоцький із села Ослав та інші, як сказано в судових протоколах — помагали Довбушеві.

В 1744 р. ближче невідомий шляхтич Суський звинувачував Яблунівського губернатора у підтримці опришків. Він: «… жадним живим способом не хотів це вчинити і відмовився їхати особисто до Космача, боячися наразитись опришкам, і, як теж казав, що немає на це часу».

В цьому ж листі подані теж інші цікаві факти, як то селяни підтримували всіма силами опришків. Та й була цьому причина — адже Довбуш боронив їх перед ворожим безправ'ям. Для насвітлення наведемо низку його атак на польську шляхту та лихварів.

В pp. 1738-1739 Довбуш діє спершу в рідній околиці, а там і по всьому Яблунівському старостві. Десь біля 1739 р. він дав доброго прочухана печеніжинській шляхті; очевидно, після того він уже тут не міг показуватися. Невдовзі після суперечки брати Олекса та Іван розійшлися — Іван пішов на Бойківщину, а Олекса залишився на Гуцульщині. Влітку 1739 р. Олекса Довбуш нападає на солеварню в с.Текучому і мститься за народні кривди на лихвареві Лошакові. З тогочасних листів відомо, що Довбуш убив Лошака, в якого були заборговані трохи не всі довколишні селяни, а папери боржників спалив.

Невдовзі був напад на пана Добросільського у с.Вербіжі біля Коломиї. Метою нападу було відплатити панові за знущання над кріпаками, а не нажива.

Після цього Довбуш зорганізував більший бойовий похід. Зачав нападом на Ясенів і Воскресінці, де помстивши панові Рушиці, забрав чимало харчів і зброї. Тоді рушив на Уторопи, Перегінсько, Зелену, Добротів, Молодьків і Ланчин, — скрізь розправляючися з гнобителями і народними п'явками.

Часто ватажок зі своїм загоном підступав під міста, щоб завдати страху тим, що кривдили народ чи карали його опришків. Так було в 1740 р. під Косовом і так же грозив Кутам.

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. «Зібрався собі Олекса, — говориться в народному переказі, — і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили». Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: «Отак тепер не буду газдувати, але й пан не буде панувати».[2; 60]

Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великі пошані…»

Виступ Олекси Довбуша – не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, як це намагалися довести деякі історики, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років. А.Бельовський нагається применшити значення опришківського руху. Він вважає, що це був !ряд місцевих пригод на початку XVIIIстоліття», які «не в’яжуться між собою в будь-який образ» тобто в картину загальної антифеодальної боротьби. На Покутті нібито цьому ще сприяла віддаленість від столиці, близькість прикордоння, недоступність гірських територій тощо. «Отже. Не диво, — стверджував М.Косак, — що при таких обставах появилися поодинокі злочинці, котрі, зібравши собі подібних, робили з розбоїв ремесло, нападаючи і грабуючи не лише поодиноких людей, а й цілі села і міста…»

Але як не намагалися представники польсько-шляхетської науки применшити розвиток опришківського руху під проводом Олекси Довбуша, все-таки їм це не вдалося зробити. Дії Довбуша – найбільш яскрава сторінка в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг.

Старостинські війська і смоляки змусили Довбуша відступити з рідних околиць у Карпати і отаборитися на Буковецькій полонині.

Нерідко Довбуш нападав на багатих вірменських купців, які мали в Західній Україні чимало своїх колоній. Та це були принагідні напади.

В 1743 р. ватага Довбуша «гуляє» на Східньому Поділлі. Судові акти того часу описують його напади на Підгайчики та Виноградів. Бував він і на Покутті, «гуляв» і на Бойківщині.

З доступних нам даних доходимо до висновку, що Довбуш, не дивлячись на те, його ватага не перевищувала 50 осіб, мав чудову розвідку і прекрасні зв'язки із іншими ватажками опришків. Не підлягає сумніву, що в Довбуша були ідеальні мотиви — помщатися за свій народ, боротися з панщизняною недолею українського селянина, залежного від чужого окупанта — чи то польського, чи мадярського, а чи й свого зрадника, що, служачи ворогам, дороблявся на братній кривді (розправа в 1742 р. з Миколою Дідушком). За Олексою Довбушем, як за національним героєм, стояв простий народ. Не тільки народ визнавав його героєм, але й навіть австрійський уряд признавав це. Сказано ж, що: «…(Довбуш) вважається не звичайним грабіжником, хоча він теж убивав і нищив, але просто героєм, що його народ має у великій шані»." Цікаво, що не тільки народ, але й убога українська шляхта, цісарські урядники, а навіть деякі священики підтримували збройний спротив Довбуша проти окупантів і загарбників.

Довбуш нападав не тільки на відокремлені шляхетські двори чи села, але й на доволі великі міста. В Станиславові, як пише В. Шухевич у lV-му томі «Гуцульщини» — напав на станиславівських купців, що за безцінь скуповували дрова, і обкидав їх патиками. Нападав теж на міста — Печеніжин, Косів, Коломию, Турку, Дрогобич, Самбір, Болехів, Долину, Перегінсько, Калуш, Надвірну та інші міста чи близькі околиці. Ба, що більше, він діяв і на Закарпатті, і на Буковині, і в Молдавії. Скрізь були окремі ватаги опришків, які в потребі, як підтверджують судові зізнання катованих опришків, лучилися й робили свої розправи над катами народу.

Ватага Олекси Довбуша була дібрана. Щоб попасти у ватагу, треба було пройти проби: так Довбуш велів «новобранцеві» класти руку на пень, а сам замахувався топірцем, буцімто хотів відтяти руку. Хто витримав і не схопив руки, того приймав, а хто налякався, того відпускав. Центром чи, може, штабом його ватаги були його найближчі друзі і дорадники: Василь Баюрак, Іван Бойчук, Михайло з Наддніпрянщини, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки та ще дехто. Опришків набирав він із різних околиць Гуцульщини і Бойківщини, а навіть із Молдавії чи, як бачимо, і з Придніпрянщини. Очевидно, мова йдеться про ті місцевості, звідки походили знані з документації опришки, а скільки їх з різних місцевостей, незнаних, то годі сказати.

Недарма на боротьбу з опришками польська шляхта, за підтримкою австрійської адміністрації, кидала сотні смоляків, і вкінці сам коронний гетьман Юзеф Потоцький в серпні 1742 р. зібрав біля 2500 жовнірів.

Станиславів зроблено центром розправи над опришками. Загонами війська, що г рушали проти опришків, керував кат і тиран — офіцер Антін Соболсвський. Як і…же Вол. Грабовецький: «Вся Галицька земля — як з правого так і з лівого берегів Дністра, аж до найдальших закутків гір — контролювалась урядовими військами. Розіслані в різні місця Покуття, солдати жорстоко знущалися над селянами, грабували і спалювали хати тих, хто підтримував опришків, з лютою ненавистю били і вбивали невинних дітей, жінок. Пртоцький і його розгнуздані вояки в кожному селянинові вбачали повстанця, опришка, Довбуша».І додамо, не помилялися багато, бо хоча не всі селяни були в опришках, але всі співчували і підтримували опришків як єдиних, у той час, оборонців прав українського народу. Зрештою отим безправ'ям і жорстоким терором польська шляхта і австрійський уряд змушували йти в опришки або кидати батьківські наділи і йти в Молдавію чи на Угорщину навіть тих, що ніколи про це не думали.

Правда, крім розгрому селян, шляхті вдалося захопити й деяких опришків. Уже 25 червня 1740 р. суджено в Станиславові Василя — мельникового сина із Шешор, 26 ж квітня — Федора Палейчука із Ясенова, два роки пізніше — Андруса Лаврова з Зеленої, в 1743 р. побратима Олекси Довбуша — Василя Дронєва і т.д.

Висновки

Зловлених опришків велів Потоцький жорстоко покарати. Спершу їх кидали в підземелля станиславівської ратуші, а там віддавали на суд, на т. зв. «міську лаву». Спершу була «добровільна конфесата» (зізнання), а тоді опришків брали на тортури, на «конфесату корпоральну». їх тричі, прикутих до дошок, розтягали і по тричі вогнем припікали, опісля кат Міхал Козловський виконував вироки.

Тут треба точно відмітити, що опришки, навіть на тортурах, добре трималися і не зраджували ані побратимів-опришків, ані односельчан, які їм допомагали. Вони й пощади не просили, бо знали, що у ворога пощади не буде. Тіла опришків четвертовано і саджано на палі на роздоріжжях, на полонинах чи гірських плаях — там, де проходили опришки, щоб їх залякати.

Аналізуючи опришківський рух, можна зробити висновок, що не можна абсолютизувати соціальну і національну мотивації даного руху, як самостійні фактори, вважаємо що соціальне і національне були разом присутні в ньому.

Історія опришківського руху на нашу думку не може сприйматися як проблема що науково себе вичерпала. Феномен опришкіани потребує подальшого дослідження, не тільки в плані територіально краєзнавчому, але й в плані загальноукраїнському. Так що для нових поколінь в істориків роботи в цьому відношенні буде ще багато.

Список використаної літератури

1. Білий М., Грабовецький В. Як Довбуш карав панів: Оповідання та легенди. К., 1960 . – 274с.

2. Бойко І.Д. Селянство України в др. пол. ХVІ- пер. пол. ХVІІ ст. – К.:

3. Грабовецький В. Маніфест Олекси Довбуша// Жовтень 1964. №4, с. 150; його ж. Лицар карпатських гір: Нові документи про Олексу Довбуша// Наука і життя. 1964. №2.

4. Грабовецький В.В. Народний герой Олекса Довбуш. Львів, кн. журн. вид.1957. – 150с.

5. Грабовецький В. Народ про опришків // жовтень 1984. №8.

6. Грабовецький В. Пам’яті О. Довбуша // Пам’ятники України. 1981. №2. с.62.

7. Грабовецький В.В. Селянський рух на Прикарпатті (ХVІІ-ХVІІІ ст.) – Київ: Вдивництво Академії наук Української РСР, 1962. – 210с.

8. Грабовецький В.В. Стежками Олекси Довбуша: Путівник. Івано-Франківськ, 1988.

9. Грабовецький В.В.Олекса Довбуш. – Львів: Світ, 1994. – 272с.

10. Кукурак А. Олекса Довбуш – славний ватажок опришків, Коломия, 1990. с.3-19.