Вступ.

1. Визначення оперативно-розшукової діяльності та загальнолюдські цінності.

2. Регулювання оперативно-розшукової діяльності в Україні та режиму секретності.

3. Завдання та принципи оперативно-розшукової діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Здійснення певної частини ОРД (наприклад, реалізація окремих тактичних прийомів ряду ОРМ за рахунок адміністративно-правових повноважень, вживання заходів профілактичного характеру, легалізація фактичних даних при порушенні справ і ін.) не лише передбачає явні дії, але і можливо лише при розумному поєднанні явних і негласних форм.

Система розвідувально-пошукових заходів, а також їх характер зумовлюють:

1) особливу організацію суб'єктів, здійснюючих ОРД:

— спеціально створених і уповноважених державою на проведення ОРД підрозділів, укомплектованих фахівцями, що відповідають цілому ряду професійних вимог;

— осіб, що надають підрозділам, що здійснюють ОРД, допомога на конфіденційній основі (що також мають свій правовий статус);

2) комплекс способів збирання оперативно-розшукової інформації (сукупність прийомів, дій і операцій з пізнання об'єкту дії);

3) сукупність технічних, інших засобів, а також прийомів їх використання у вирішенні завдань ОРД.

Вказані характеристики (особливості) послужили критеріями побудови основної наукової класифікації теорії ОРД ОВД, яка відносить до згаданого “інструментарію” комплекс оперативно-розшукових заходів (сили, засоби, методи) і організаційно-тактичні форми ОРД.

1. Визначення оперативно-розшукової діяльності та загальнолюдські цінності

На практиці загальнолюдські цінності, морально-етичні норми визначають сутність і характер здійснення оперативно-розшукової діяльності, яка базується на принципах: конституційних (організаційних), загальних (організаційно-тактичних) і спеціальних (тактичних). Під принципами в традиційному розумінні мають на увазі такі методологічні положення, що озброюють дослідника необхідними відправними знаннями і спонукають його діяти в чітко визначеному напрямі з метою осягнення істини. Принципи формулюються людьми не випадково, а на основі пізнаних законів і тенденцій розвитку як суспільного життя загалом, його окремих сфер, так і явищ і процесів дійсності. Хоча на класиків марксизму тепер не часто посилаються, все ж визнаємо: Ф.Енгельс мав рацію, стверджуючи, що «принципи правильні лише настільки, наскільки вони відповідають природі й історії». Принципи необхідно вважати відправними, неподільними на даному рівні аналізу положеннями, що відображають суттєві сторони теоретичної або практичної діяльності суб'єкта в осягненні істини, досягненні соціальне значущих результатів у будь-якій сфері діяльності, до однієї з яких належить і оперативно-розшукова [6, c. 80].

У цьому аспекті виходячи з того, що людина є найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, її інституцій, оперативно-розшукова діяльність може розглядатися як своєрідна інституція, яка відповідно до своїх завдань сприяє подальшому розвитку і захисту прав людини, її основних свобод, як засіб подолання безкарності тих, хто скоює порушення закону.

Підводячи підсумок, необхідно зазначити наступне:

1. Ядро національних інтересів становить національна безпека як усвідомлена здатність передбачувати, протидіяти і нейтралізувати очікувану небезпеку (ризики). Відповідно усвідомлені національні інтереси є: визначальним критерієм оцінки дій державних структур, політичних лідерів, партій та громадських організацій, громадян країни; основоположними засадами оптимізації, налагодження співробітництва різноспрямованих соціальних дій держави, суспільства, окремих осіб щодо забезпечення життєдіяльності країни на цінностях демократії, ринкової економіки та самодостатності особистості; теоретико-методологічною основою розроблення засад національної безпеки, ідентифікації загроз (ризиків), запровадження механізмів їх упередження, мінімізації та нейтралізації, серед яких важливе місце належить ОРД як професійній практиці.

2. Якщо національні інтереси становлять своєрідну теоретико-методологічну основу оперативно-розшукової діяльності і визначають її стратегічну спрямованість, то безпосередньою підвалиною оперативно-розшукової діяльності можна вважати принципи (загальноправові та галузеві), або, в іншій класифікації, принципи конституційні, загальні, закріплені в Конституції і Законі України від 18 лютого 1992 р. № 2 135-ХІІ «Про оперативно-розшукову діяльність», і спеціальні (тактичні), напрацьовані професійною практикою ОРД й обґрунтовані в теорії оперативно-розшукової діяльності.

3. Філософське осягнення національних інтересів відповідно до сучасного стану та перспектив розвитку України передбачає визначення кожною правоохоронною структурою, у тому числі і державною податковою службою, напрямів розроблення новітніх технологій з виконання правоохоронних функцій, зокрема й щодо здійснення ОРД. Серед основних напрямів повинні бути вдосконалення оперативно-технічних засобів, тактики їх застосування, тактики запобігання

і припинення протидії розкриттю та розслідуванню злочинів, контроперативної діяльності злочинних формувань. Зазначений підхід дозволить кожному суб'єкту оперативно-розшукової діяльності знайти своє оптимальне місце, уникаючи при цьому прогалин, пустот, правового вакууму тощо.

4. Таким чином, оперативно-розшукова діяльність, базуючись на органічно притаманних їй принципах — законності, підпорядкованості і підконтрольності вищим органам державної влади й управління, дотриманні прав і свобод людини і громадянина, позапартійності, рівності громадян перед законом та ін., — спрямовується на забезпечення національної безпеки забезпечення національної безпеки, реалізацію національних інтересів, їх імперативності та пріоритетності [6, c. 83].

2. Регулювання оперативно-розшукової діяльності в Україні та режиму секретності

Законом України від 18 січня 2001 року №2246-ІІІ внесенні суттєві зміни, які ліквідують багато недоліків Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” і покликані зміцнити законність в діяльності правоохоронних органів:

змінами до завдань оперативно-розшукової діяльності, передбаченими в статті 1 Закону, виключається проведення оперативних заходів щодо інших протиправних діянь, ніж тих, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України;

посилені вимоги щодо підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності, що вимагає від правоохоронних органів детального обґрунтування необхідності проведення цих заходів. Згідно з частиною першою статті 6 Закону, підставою є “наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів”;

обмежується втручання інших осіб у діяльність оперативних підрозділів і підкреслюється обмежений характер оперативних заходів. Якщо за попередньою редакцією пункту 1 статті 7, оперативні підрозділи були зобов’язані “виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ухвали суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів”, то за новою редакцією “у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову основу оперативно-розшукової діяльності, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів…”;

конкретизуються випадки застосування технічних засобів одержання інформації, процедура судового і прокурорського контролю (нагляду) за законністю цих дій, а також використання здобутої інформації у кримінальному судочинстві. Зокрема, передбачається, що “застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо”. А рішення про надання або відмову в наданні дозволу на вжиття оперативних заходів і засобів приймає суд за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника, про що повідомляється прокуророві протягом доби. При цьому, “за результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві”;

внесення змін до статті 9 Закону надає суттєві гарантії забезпечення прав людини під час оперативно-розшукової діяльності. Зокрема, якщо раніше Законом чітко не встановлювався обов’язок оперативних органів заводити оперативно-розшукову справу у кожному випадку проведення заходів, то за новою редакцією “без заведення оперативно-розшукової справи проведення оперативно-розшукових заходів, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті, забороняється”. Про заведення справи виноситься постанова, яка затверджується керівником або заступником керівника правоохоронного органу. Постанова повинна містити підстави і мету заведення оперативно-розшукової справи, що покращує можливості для відомчого контролю за здійсненням оперативної діяльності;

доповнення Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” статтями 9-1 “Строки ведення оперативно-розшукових справ” і 9-2 “Закриття оперативно-розшукових справ” встановлює процесуальні правила, які гарантують додержання часових рамок здійснення оперативно-розшукової діяльності, а значить і відповідних обмежень прав людини у часі [8, c. 122-123].

Разом з цими позитивними змінами в регулюванні оперативно-розшукової діяльності в Україні слід, однак відмітити ті недоліки, які залишились у відповідному законодавстві і мають наслідком порушення права людини на приватність інформації персонального характеру.

Перш за все, це стосується питання доступу до інформації, яка збирається про особу під час оперативно-розшукової діяльності. Зокрема, частина 9 статті 9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” надає громадянам України та іншим особам право “у встановленому законом порядку одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії до суду”. Тобто одержати можна пояснення щодо застосування передбачених Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” заходів, а не самі відомості, що були одержані в ході такої діяльності. Крім того, сам факт негласного збирання і використання інформації про особу не визнається обмеженням права.

На нашу думку, будь-яке незалежно від способів, методів і засобів збирання, зберігання, використання і поширення інформації персонального характеру без згоди особи (негласно) є обмеженням її прав. Оперативно-розшукова діяльність, під час якої збирається інформація про особу таємно від неї, з самого початку, тобто з моменту заведення оперативно-розшукової справи, є обмеженням прав і свобод людини.

Частина 10 статті 9 Закону забороняє передачу і розголошення відомостей про нерозкриті злочини або такі, що можуть зашкодити слідству чи інтересам людини, безпеці України тощо. Згідно з частиною 13 цієї статті в попередній редакції “не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну, військову і службову таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини”. Внаслідок змін, внесених Законом України від 18 січня 2001 року, слова “військову і службову” були виключені з тексту статті, що є позитивним прикладом “викорчування хвороби засекречування” з правових норм, що регулюють інформаційні питання.

Частина 13 статті 9 Закону України передбачає, що не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які становлять державну таємницю. Регламентація цього питання за чинним законодавством України не гарантує права доступу значного кола суб’єктів даних до інформації персонального характеру, яка була зібрана і використовувалась під час оперативно-розшукової діяльності.

Затверджений наказом Голови Служби безпеки України від 1 березня 20001 року № 52 Звід відомостей, що становлять державну таємницю, відносить до державної таємниці у сфері державної безпеки і охорони правопорядку відомості “про факт підготовки та проведення, а також результати негласних оперативно-розшукових заходів із застосуванням оперативно-технічних засобів стосовно осіб, які готують або вчинили особливо небезпечні злочини проти держави” (п.4.18), а також “ті самі відомості стосовно осіб, які готують або вчинили інші тяжкі злочини” (п. 4.18.1). До останнього пункту є примітка, що “у разі використання отриманої інформації як доказ у кримінальному процесі, зниження її ступеня секретності чи розсекречення здійснюється згідно з чинним законодавством України” [4, c. 77-78].

Таким чином, незалежно від підтвердження чи не підтвердження фатів причетності людини до підготовки або вчинення особливо небезпечного злочину проти держави, використання чи невикористання цих відомостей у кримінальному судочинстві, доступ до першої з вказаних категорій відомостей із ступнем секретності “Цілком таємно” для громадян, яких стосується інформація, заборонений.

Доступ до другої категорії відомостей із ступнем секретності “Таємно”, незалежно від підтвердження чи не підтвердження фатів причетності людини до підготовки або вчинення іншого тяжкого злочину проти держави, можливий лише після прийняття рішення про зниження ступеня її секретності чи розсекречення і лише у випадку використання отриманої інформації як доказ у кримінальному процесі.

Однак доступ людини до інформації персонального характеру, яку одержали оперативні органи в інших випадках, також практично неможливий. Частина 12 статті 9 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність” забороняє зберігання і обов’язує відповідальних осіб оперативних органів знищувати “одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформацію про вчинення заборонених законом дій”.

Закон не дає визначення поняттю “відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини”, а воно може тлумачитись як завгодно широко чи вузько. Насправді, громадянин ніколи не зможе дізнатися, яку саме інформацію про нього було зібрано, використано і знищено.

Отже, ті позитивні надбання, які впроваджені в Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” потребують свого подальшого розвитку шляхом розширення гарантій забезпечення права людини на приватність інформації персонального характеру.

Більшість питань обробки персональних даних в діяльності правоохоронних органів України регулюються секретними відомчими нормативними актами. В той же час, стаття 32 Конституції України встановлює, що випадки застосування обмежень права на приватність персональних даних повинні визначатися законом. Це означає, що підзаконні нормативні акти, а тим більше відомчі “для службового користування” не можуть встановлювати будь-яких обмежень прав і свобод людини.

Для ліквідації існуючих недоліків і прогалин у законодавстві, що регулює обробку персональних даних в діяльності правоохоронних органів, вимагається прийняття як базового закону, що захищатиме право громадян на приватність персональних даних, так і спеціальних законів з обробки персональних даних у діяльності правоохоронних органів України. В цьому може бути корисним досвід європейських країн.

Приведення нормативно-правового регулювання діяльності правоохоронних органів і практики його застосування у відповідність до вироблених міжнародною спільнотою правових стандартів, повинно сприяти ефективній реалізації права громадян на приватність персональних даних, а також повноцінній участі України в міжнародному співробітництві з різних питань правоохоронної діяльності, зокрема, на регіональному європейському рівні [3, c. 74-75].

3. Завдання та принципи оперативно-розшукової діяльності

Основою пізнання природних і соціальних явищ (в т.ч. негативних, яким є злочинність), критерієм істинності такого пізнання є практика. Вона є суспільною, матеріальною і іншу доцільну діяльність людей, направлену на досягнення корисних ним цілей по перетворенню природи і суспільства.

Одним з таких видів суспільної діяльності є захист життя, здоров'я, власності і інших конституційних прав і свобод людини і громадянина, безпеки суспільства і держави. Вказана діяльність відповідно до Конституції України покладена на державні правоохоронні органи, які мають самостійні завдання і наділені відповідними повноваженнями.

Так, на органи внутрішніх справ на основі чинних законодавчих і підзаконних актів покладено виконання адміністративно-правової, карно-процесуальної, оперативно-розшукової і кримінально-старанної функцій.

Дослідження складної системи правоохоронних функцій органів внутрішніх справ виявляє, що оперативно-розшукова функція має можливість захищати суспільство від протиправних посягань, виявлення, запобігання і розкриття яких класичними методами розслідування недостатньо ефективно. І криміналістика, і кримінальний процес, і адміністративна діяльність, через свою правову природу, позбавлені можливості застосовувати негласні методи. В той же час кримінально активні особи приймають заходи по нейтралізації дій правоохоронних органів шляхом:

— використання чинника раптовості;

— вибору або відробітку витончених способів підготовки, скоювання злочинів і маскування їх слідів;

— проведення контррозвідувальних заходів, що не дозволяють проникнути у внутрішні структури кримінального світу, до його організаторів і натхненників, що перешкоджають здобуттю об'єктивного уявлення про процеси, що протікають в злочинному середовищі [2, c. 202-203].

Таким чином, автономне положення оперативно-розшукової діяльності дозволяє зробити вивід, що вона є самостійним соціальним інститутом, що володіє певним набором характерних ознак. Аналіз цих ознак дає можливість з'ясувати єство і особливості оперативно-розшукової діяльності.

1. До першої відмінної риси ОРД слід віднести її правовий статус. Це означає, що вона забезпечена широким довкола правових джерел, що містять складну сукупність норм права, погоджених між собою.

У правових актах держави закріплена основна мета оперативно-розшукової діяльності, її завдання, основні напрями і операціональний “інструментарій”. ОРД ведеться від імені держави і в його інтересах. Таким чином, вона визнана державою як державно-правова форма боротьби із злочинністю.

2. Другою ознакою, що відрізняє ОРД від інших державно-правових функцій правоохоронної діяльності, є яскраво виражений розвідувально-пошуковий характер заходів, направлених на виявлення осіб і фактів, що представляють оперативний інтерес.

Ці заходи реалізуються в пізнавальному, діяльному і організаційному аспектах ОРД, їх особливість виявляється в організованому особливим чином вживанні деяких специфічних прийомів оперативно-розшукової роботи і науково-технічних засобів, в зіставленні таємним діям злочинців оперативно-розшукових заходів, що носять розвідувально-пошуковий, переважно негласний (конспіративний), характер.

Головною ж особливістю такої діяльності є негласність здійснення системи спеціальних заходів. Такий конспіративний підхід до досягнення цілей ОРД склався історично, на основі значного досвіду протидії злочинності, що об'єктивно свідчить, що ефективно боротися з цим соціальним явищем лише одними голосними правовими заходами неможливо. Сучасний стан злочинності, її характеристики і тенденції не лише підтверджують актуальність цієї форми діяльності на сьогодні, але і вимагають її подальшого вдосконалення [7, c. 128].

Висновки

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, закон України «Про оперативно-розшукову діяльність», закони України про міліцію, Службу безпеки, Прикордонні війська, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна.

Оперативно-розшукова діяльність ґрунтується на принципах законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і населенням. У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні і галузі права і практичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

Список використаної літератури

1. Бараненко Б.І. Конфлікти, їх походження та роль в оперативно-розшуковій діяльності //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 5. — C. 168-179.

2. Гриненко С. Особливості правового регулювання оперативно-розшукової діяльності //Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 3. — C. 198-205

3. Гриценко В. Оперативно-розшукова діяльність правоохоронних органів: організаційно-правові аспекти та шляхи вдосконалення //Євроатлантикінформ. — 2007. — № 2-3. — C. 74-75

4. Грошевий Ю. Кримінально-процесуальні аспекти оперативно-розшукової діяльності //Право України. — 2003. — № 1. — С.73-78

5. Гуцуляк Ю. Оперативно-розшукова діяльність та оперативно-розшуковий процес //Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 10. — C. 107-110.

6. Долгий О. Методологічні аспекти оперативно-розшукової діяльності з забезпечення національної безпеки //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 3. — C. 80-83.

7. Долгий О. Оперативно-розшукова діяльність як професійна практика забезпечення національної безпеки: філософський аспект //Право України. — 2004. — № 1. — С.124-128.

8. Погорецький М. Оперативно-розшукова діяльність: правове визначення поняття //Право України. — 2001. — № 11. — С.121-125

9. Пясецький А.І. Оперативно-розшукова діяльність і кримінальний процес //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 5. — C. 160-167