ВСТУП

Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчизників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення.

З 1991 р. в законах, які приймаються українським парламентом, вперше з’явилися наповненні конкретним змістом норми, спрямовані на захист прав людини від чиновницького свавілля. 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України внесла зміни до Цивільного процесуального кодексу України, значення яких важко переоцінити: громадяни отримали право оскаржувати в суді не тільки одноособові дії службових осіб (як це було раніше), а також прийняті ними рішення та бездіяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівних органів установ, організацій, підприємств і їх об’єднань незалежно від форми власності, керівних органів об’єднань громадян.

В Україні розгорнули свою діяльність кілька десятків громадських організацій, метою яких є захист прав людини: Український центр людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська асоціація “Міжнародна амністія”, Українська секція міжнародного товариства прав людини, Українсько- американське бюро захисту людини та ін.

9 листопада 1995 р. у м. Страсбурзі від імені України було підписано Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини та п’ять протоколів до неї, а 17 липня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала їх. Указом Президента України № 615/98 від 11 червня 1998 р. затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, одним із напрямів якої є зближення законодавства України із сучасною європейською системою права , стержнем якої є забезпечення добробуту людини. На жаль , з грудня 1993 року в Україні не виконується вимога пункту 8 ст. 7 Закону України “Про міжнародні договори України”, відповідно до якої під час ратифікації міжнародних договорів Верховна Рада України має водночас розглядати питання про внесення змін і доповнень до чинних законів України. Адже за своїм значенням це положення перевищує і вказану Стратегію. У 1998 р. Міністерством юстиції України підготовлено та передано на розгляд Верховної Ради України Концепцію державної правової політики захисту прав людини.

Права і свободи людини — це гарантовані демократичним суспільством можливості для кожного індивідуум на гідній рівень життя, ефективну соціальну систему охорони від свавілля держави у відповідності з встановленими міжнародними та національними стандартами і процедурами.

1. ООН у міжнародному механізмі захисту прав людини

Визначальна роль у механізмі міжнародного захисту прав людини належить Організації Об’єднаних Націй. Організація Об’єднаних Націй — (United Nations Organization; Organisation des Nations Unies), ООН (UNO; ONU) — міжнародна організація незалежних, суверенних держав, які визнали Статут ООН. Її основним завданням є підтримання і зміцнення міжнародного миру та безпеки, розвиток співробітництва між державами^[1].

Ідея утворення всеосяжної у сфері своєї діяльності міжнародної організації для підтримання миру у світі вперше була втілена у Лізі Націй. Однак у 30-х p.p. ХХ ст. крайній націоналізм та шовінізм і побудована на них політика переросли в політичний реваншизм, тоталітаризм і мілітаризм в одних країнах та ізоляціонізм — в інших. За цих умов Ліга Націй виявилася нежиттєздатною і не змогла запобігти Другій світовій війні 1939-45 р.р. Тому утворення нової організації для підтримання миру і відкритої для міжнародного співробітництва стало одним з найголовніших завдань держав, що протистояли в цій війні агресії нацистської Німеччини та ін. держав гітлерівської коаліції.

14 вересня 1941 року президент США Ф. Рузвельт і прем’єр-міністр Великобританії У. Черчіль прийняли Декларацію принципів, відому як Атлантична хартія, в якій висловили сподівання на те, що після остаточного знищення нацистської тиранії буде встановлено мир, який дасть можливість усім країнам жити в безпеці на своїй території, а також забезпечить таке становище, за якого всі люди в усіх країнах могли б усе своє життя не знати ні страху, ні злиднів. Для цього держави світу повинні відмовитися від застосування сили, а держави, які загрожують або можуть загрожувати агресією, мають бути роззброєні до встановлення більш широкої та надійної загальної безпеки. 24 вересня 1941 року до Хартії приєднався СРСР. 1 січня 1942 року у м. Вашингтоні (США) представники 26 країн (у т. ч. СРСР, США та Великобританії) прийняли Декларацію Об’єднаних Націй (Вашингтонська декларація 1942 року). В ній уряди цих держав зобов’язувалися використати всі свої військові та економічні ресурси проти держав «Осі» і країн, що приєдналися до гітлерівської коаліції. Питання про утворення нової міжнародної організації було вирішено на Московській конференції 1943 р. за участю міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії.

У прийнятій Декларації про загальну безпеку (відомій як Московська декларація), до якої приєднався також Китай, проголошувалася «необхідність заснування у можливо короткий строк загальної міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки, заснованої на принципах суверенної рівності всіх миролюбних держав і відкритої для членства всіх таких держав, великих і малих». На Конференції у Вашингтоні (садиба Думбартон-Окс — «Думбартонські дуби», вересень-жовтень 1944р.) представники СРСР, США та Великобританії, а також Китаю розробили й ухвалили пропозиції стосовно цілей, принципів та структури такої організації. Вони були надіслані іншим державам, що підписали Декларацію Об’єднаних Націй.

На Кримській (Ялтинській) конференції 1945 лідери СРСР, США та Великобританії заявили в комюніке від 11 лютого 1945 р., що «утворення очікуваної міжнародної організації є найбільшою можливістю у всій історії людства для виникнення у найближчі роки найважливіших умов» для підтримання міцного і тривалого миру. Зазначені пропозиції були покладені в основу Статуту ООН, розробленого на Конференції у м. Сан-Франциско (США, 25.04-26.04 1945р.). У ній узяли участь 50 держав, у т. ч. Україна. Статут було підписано 26 червня 1945 року. Невдовзі його підписала і Польща, ввійшовши таким чином до кола держав — засновниць ООН. Офіційно ООН почала функціонувати 24 жовтня 1945 року, після того, як її Статут був ратифікований більшістю держав, що його підписали, в т. ч. СРСР, США, Великобританією, Францією та Китаєм. Відтоді ця дата відзначається як День Організації Об’єднаних Націй.

У ст. 1 Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є:

• підтримання миру і безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру;
• розвиток дружніх відносин між націями;
• здійснення міжнародного співробітництва в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;
• бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

Відповідно до своїх цілей і завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбних держав, які можуть і бажають ці зобов’язання виконувати. Прийняття держави в члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. У Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття такого рішення.

Членами ООН є суверенні держави. За процедурою оформлення членства статті 3-4 Статуту розрізняють найперших членів і пізніше прийнятих членів Організації. Серед пострадянських республік тільки Україна, Росія і Білорусь належать до найперших членів ООН (взявши участь у конференції у Сан- Франциско, підписали і ратифікували Статут ООН). Інші держави — колишні республіки СРСР оформляли своє членство в ООН на підставі ст. 4 Статуту шляхом подання заяв про прийом.

Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки призупинити здійснення прав та привілеїв одному з членів Організації. Підставою для цього є застосування проти такого члена Організації дій превентивного або примусового характеру. Відновлення втрачених прав та привілеїв може бути здійснене також Радою Безпеки. І як крайній захід за рекомендацією Ради Безпеки будь-який член Організації, що систематично порушує принципи Статуту ООН, може бути виключений з Організації рішенням Генеральної Асамблеї (ст. 6).

Статут ООН (ст. 7) передбачає головні та допоміжні органи ООН. Останні, якщо є потреба, можуть засновуватися відповідно до Статуту ООН. Головні органи Організації Об’єднаних Націй — це Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат. Хоч у тексті Статуту головні органи наведено єдиним списком, за своїм правовим становищем і реальним значенням вони далеко не однозначні. Центральне місце у системі органів ООН посідають, безумовно, Рада Безпеки і Г енеральна Асамблея.

Генеральна Асамблея ООН — дорадчий представницький орган, у якому представлені всі держави-члени ООН. До її структури входять:

• голова:
• заступники голови;
• головні комітети: з політичних питань і питань безпеки; з економічних і фінансових питань; із соціальних, гуманітарних і культурних питань; з опіки й не самоврядних територій; з правових питань;
• комітети: з адміністративних і бюджетних питань; з внесків; з деколонізації; з питань про політику апартеїду; з атомної енергії; з використання космічного простору; з роззброєння та ін.;
• сесійні органи: Генеральний комітет і комітет з перевірки повноважень;
• комісії: ревізійна; міжнародного права та ін. Генеральна Асамблея проводить щорічні регулярні сесії, а також спеціальні (скликаються з будь-якого питання, якщо вимоги надходять від Ради Безпеки) і надзвичайні, які скликаються протягом 24 годин з моменту одержання Генеральним секретарем вимоги від Ради Безпеки й підтриманого голосами будь-яких членів Ради у випадках:
• якщо існує загроза миру;
• відбулося порушення миру або акт агресії й члени Ради Безпеки не прийшли до вирішення питання.

Відповідно до Статуту ООН Генеральна Асамблея відіграє істотну роль у діяльності ООН. Вона робить значний внесок у розробку й підготовку низки важливих міжнародних документів, кодифікації принципів і норм міжнародного права. Генеральна Асамблея — демократичний орган. Кожний член незалежно від розмірів території, чисельності населення, економічної й військової могутності має 1 голос. Рішення з важливих питань приймаються більшістю Асамблеї, 2/3 присутніх і членів, що беруть участь у голосуванні. У роботі Г енеральної Асамблеї можуть брати участь держави-не члени ООН, що мають постійних спостерігачів При ООН (Ватикан) і не мають їх. Очолює Генеральну Асамблею Генеральний секретар.

Рада Безпеки ООН. Як зазначається у Статуті ООН (ст. 24), для забезпечення швидких і ефективних дій Організації на Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. У межах своїх функцій і повноважень Рада Безпеки подає на розгляд Генеральної Асамблеї щорічні доповіді і за потребою — спеціальні доповіді.

Рада Безпеки складається з 15 членів, з яких 5 — постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція); 10 — непостійні, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки. Місця непостійних членів розподіляються так: 5 — від держав Азії та Африки; 1 — від держав Східної Європи; 2 — від держав Латинської Америки; 2 — від держав Західної Європи та інших країн.

Рада Безпеки володіє низкою виключних повноважень. Вона є єдиним органом, правомочним приймати ухвали, пов’язані з діями ООН щодо підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Лише Рада Безпеки уповноважена приймати ухвалу про проведення примусових дій із застосуванням збройних сил. Рада Безпеки може приймати ухвали, обов’язкові для всіх членів Організації. Оскарження або перегляд їх у будь-якому іншому органі не допускається. Окрім основних функцій і повноважень, Рада Безпеки виконує й ряд інших: зокрема, разом з Генеральною Асамблеєю бере участь у прийнятті держав до членів ООН (ст.ст. 2­4), призначенні Г енерального секретаря ООН (ст. 97), обранні суддів Міжнародного Суду (ст. 4 Статуту Міжнародного Суду) тощо.

За ст. 27 Статуту ООН ухвали Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев’яти членів Ради. Усі інші ухвали вважаються прийнятими, коли за них проголосували дев’ять членів Ради, включаючи всіх постійних членів цього органу. Тому, якщо хоча б один із п’яти постійних членів голосує проти тієї чи іншої пропозиції з питань не процедурного характеру, пропозиція не може бути прийнятою (принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки).

Економічна та Соціальна Рада складається з 54-х членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки з поновленням третини складу Ради через кожен рік. За традицією постійні члени Ради Безпеки обираються до Економічної і Соціальної Ради на кожен черговий термін. Вибори до цього органу проводяться за принципом справедливого географічного представництва: від Африки — 14, від Азії — 11, від Латинської Америки — 10, від Західної Європи -13, від Східної Європи — 6 держав.

Функції та повноваження Економічної та Соціальної Ради зафіксовані в статтях 62-66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до:

• проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в економічній, соціальній галузях; культури, освіти, охорони здоров’я;
• підготовка рекомендацій з цих питань Генеральній Асамблеї;
• підготовка рекомендацій з метою заохочення поваги і дотримання прав людини і основних свобод;
• підготовка проектів конвенцій з питань, що входять до її компетенції, для подання їх Генеральній Асамблеї;
• скликання міжнародних конференцій з питань, що входять до її компетенції;
• погодження діяльності спеціалізованих установ через консультації з ними і рекомендації таким установам та через рекомендації Генеральній Асамблеї;
• укладання зі спеціалізованими установами угод про співробітництво.

Свої функції Економічна та Соціальна Рада здійснює через постійно діючі

комісії, постійні комітети, а також сесійні комітети. Як правило, Економічна та Соціальна Рада проводить щорічно дві сесії (одну в Нью-Йорку, другу в Женеві). Ухвали її приймаються простою більшістю голосів.

Рада з Опіки була створена як орган, що мав здійснювати контроль за управлінням підопічними територіями (в післявоєнний час було 11 таких територій). Нині Рада складається з постійних членів Ради Безпеки. На думку фахівців, у сучасних умовах існування Рада втрачає своє практичне значення. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Тихоокеанських островів (Палау) під управлінням США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності.

Міжнародний суд ООН — (International Court of Justice) є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй, який розв’язує міждержавні спори і надає консультативні висновки^[2]. Принципові напрями діяльності Міжнародного Суду ООН визначені в статтях 92-96 Статуту ООН, компетенція Суду регламентована і статтями 34-38 Статуту Міжнародного Суду. Сторонами у справах, які розглядає Суд, можуть бути тільки держави, при цьому юрисдикція Суду є добровільною, тобто він може розглядати справи лише за згодою сторін. Водночас, держави можуть визнати для себе юрисдикцію суду обов’язковою в усіх правових спорах, що стосуються:

• тлумачення договору;
• будь-якого питання міжнародного права;
• наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являтиме собою порушення міжнародного зобов’язання;
• характеру і розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов’язання.

Окрім судової, Міжнародний Суд здійснює і консультативну юрисдикцію. Так, він може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит Г енеральної Асамблеї і Ради Безпеки, а також інших органів і спеціалізованих установ ООН. Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди), але це не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях. З часу створення Міжнародного Суду ООН в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були заявлені міжнародними організаціями.

Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Г енерального секретаря і необхідного персоналу. Г енеральний секретар призначається Г енеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін. Стаття 98 Статуту ООН уповноважує Генерального секретаря подавати Генеральній Асамблеї щорічні звіти про роботу Організації. До його повноважень належить також право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 99 Статуту ООН).

На Секретаріат у цілому покладений обов’язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів. Він покликаний здійснювати практичну роботу з перетворення в життя програм і постанов, схвалених іншими органами ООН. Зокрема, діяльність Секретаріату включає в себе: здійснення операцій з підтримання миру за дорученням Ради Безпеки; організацію та проведення міжнародних конференцій з проблем, які мають світове значення (Конференція з морського права); встановлення світових економічних та соціальних тенденцій і проблем; підготовку досліджень з питань роззброєння, розвитку, прав людини. Також до його функцій належить реєстрація та опублікування міжнародних договорів.

Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов’язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або отримувати вказівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, встановленими Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов проводиться на договірній основі з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік (громадяни понад 150-ти країн), є міжнародними громадськими службовцями.

Весь персонал поділяється на дві категорії: спеціалісти (фахівці) й технічні співробітники. Штаб-квартира ООН та її Секретаріату знаходиться в Нью-Йорку, є також підрозділи Секретаріату в Женеві, Відні, Найробі, Бангкоку та інших пунктах.

^[1] Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник. / М. Ю. Черкес. — К.: Знання, 2011. — 6-те вид. — 398 с.

^[2] Міжнародне судочинство / [К.М. Вітман та ін.]; за заг. ред. Ю.С.Шемшученка; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — К.: Юрид. думка, 2009. — С. 7.