Вступ.

1. Поняття онтології ризику.

2. Особливості науки про ризик та ризикологію.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Дослідження ризику, його значущість в усіх сферах людської діяльності набуло у наш час виняткової науково-практичної, соціально-практичної і філософської потреби. Середовище, в яке постійно "занурена" людина, його складна й суперечлива екзистенційність, динамічність і багатоваріантність породжують феномен ризику. Зростання обсягу знань та інформації, підвищення спеціальної, природонаукової й технічної підготовки людей тісно пов'язані зі збільшенням ризикових ситуацій, постанням ризику в різних формах і видах. Виникають соціальні проблеми та конфлікти, що випливають із самого суспільного виробництва, створюючи ситуації, в яких ризик є неминучим. Тому передбачення та виявлення ризикових ситуацій, а також вчасні дії, спрямовані на його усунення або мінімізацію негативних наслідків, є необхідною умовою подальшого існування та розвитку суспільства.

У надрах світових соціальних процесів сьогодні відбувається те, що можна назвати одним словом – нестабільність. Ризик пов'язано із кризами різного походження, ці кризи є наслідком як свідомої діяльності людини, так і природних стихій, де випадковість вирішує усе. Відповідно зростає актуальність і значення заходів, спрямованих на виявлення й уточнення тих умов і обставин, у яких можливе виникнення ризикових ситуацій. Практична потреба у дослідженні ризику обумовлена, насамперед, необхідністю постійного і систематичного формування в суспільстві ясного уявлення щодо стратегічного прогнозування суспільного розвитку.

Значної важливості і соціальної необхідності набувають питання відносно ролі соціального ризику в епоху глобалізації.

1. Поняття онтології ризику

Економіку нерідко вважають загадковою наукою, а багато людей схильні до того, що це зовсім не наука, а мистецтво. І насправді, економічна наука не зовсім точна, вона має справу зі статистичною та експертною інформацією, гіпотезами, прогнозами, конфліктністю, невизначеністю тощо. Економіка дуже важлива для людей, але вона не визначає всього в світі. Хіба політичний устрій суспільства не впливає на життя й безпеку людини? А культура — хіба вона не спрямовує розвиток політики та економіки? Економіка, політика та культура взаємодіють між собою, перетікають одна в одну, формують життєвий рівень і безпеку людини, родини, добробут і безпеку громади і всієї країни. Могутність кожної держави вимірюється передусім людиною: її духом, вірою, культурою, освіченістю, професійними навичками.

Коли ми говоримо про суспільство, то воно здається нам чимось величним й автономним. «Суспільство вважає», «суспільство прагне», «суспільство повинно це чи інше» — часто чуємо ми. Поступово «суспільство» починає уявлятись нам річчю чи навіть особистістю з власною волею. Тобто ми думаємо про суспільство як про самостійно діючий суб'єкт. Але ж суб'єктивність суспільства означає ту просту істину, що воно складається з особистостей, які і є реально діючими суб'єктами. Суспільство формується також з багатьох малих спільнот, починаючи з родини й аж до величезної кількості різноманітних асоціацій. Розмаїття людей та асоціацій, з яких складається суспільство, власне і є ключем до розуміння економіки, особливо ринкової.

З погляду загальної теорії систем економіка — це система великої складності, яка утворюється з величезної кількості господарських одиниць, що перебувають у тісній неперервній взаємодії одна з одною. Окрім цього, вона має яскраво виражену багаторівневу ієрархічну структуру, за якої вищий рівень ієрархії інтегрує за певним правилом (алгоритмом) інформаційні сигнали нижчого рівня ієрархії й оперує відповідними агрегатами. У той же час сама економіка виступає як підсистема щодо суспільства в цілому, оскільки існування останнього, його розвиток далеко не вичерпується чисто економічними процесами.

Суспільство з певною соціальною структурою, політичною системою, потенціалом культури, етичними установками є тим середовищем, з яким економіка постійно взаємодіє. Ця взаємодія відбувається в двох напрямах — від зовнішнього середовища до об'єкта, і навпаки, які позначаються як входи і виходи системи. Суспільний вплив на економіку здійснюється через мотиви поведінки людей, які беруть участь у виробництві, розподілі тощо, а також форми власності й соціальну структуру суспільства.

Якщо, з одного боку, закономірні зв'язки в суспільно-економічних системах носять об'єктивний і внутрішньо доцільний характер (так, як у природничих системах), то, з іншого боку, вони повинні бути також сформульовані в термінах цілеспрямованої поведінки, тобто вираженими в категоріях, що відповідають усвідомленій активній діяльності.

Отже, економічну систему можна подати як величезну множину господарюючих суб'єктів, усвідомлено (цілеспрямовано) діючих у своїх інтересах. Інтеграцію, або, навпаки, зіткнення цих інтересів без керуючого впливу будь-якої надсистеми можна назвати процесом самоорганізації. Останню можна розуміти як саморозвиток, самовдосконалення, що вимагає звернення до надсистеми. У цьому — сенс принципу зовнішнього доповнення. Як зазначав С. Бір, «…система управління не може «обслуговувати сама себе», для обґрунтування поведінки будь-якої системи, описаної в термінах деякої мови, необхідно, щоб існувала мова більш високого порядку» (метамова). Ця метамова необхідна для змістовного пояснення поведінки системи, її мотиваційної складової. Будь-яка система відкрита на надсистему, без котрої мотивацію своєї поведінки система сама собі пояснити не в змозі. Зазначимо, що технологія виробництва, технічні відкриття стоять поза прибутком. Категорія прибутку є надсистемною стосовно технологічних процесів, але підсистемною щодо таких понять, як, наприклад, соціальний консенсус, екологічна безпека, громадянські права, самоцінність і гідність особистості, стратегічні інтереси та ризик виживання соціуму тощо. Тобто йдеться про те, що поведінка системи є більш-менш цілеспрямованою лише з погляду надсистеми, котра діалектично прописує їй цілеспрямованість з позицій власної багатоцільової поведінки, яка динамічно змінюється. Зазначимо, зокрема, що «батько» кібернетики Н. Вінер писав, що «економічна гра — це така гра, правила котрої повинні періодично суттєво переглядатись, наприклад, кожні десять років».

Цікавою є постановка проблеми щодо ієрархії цілей системи, яка міститься в науковій праці Л. Фогеля, А. Оунса й М. Уолша «Штучний інтелект та еволюційне моделювання». Автори зазначають, що «самозбереження — найвища ціль у будь-якій найбільш складній ієрархії підцілей, котрі може мати організм, оскільки всі підцілі спрямовані на виживання. Множина можливих майбутніх станів утворюється як комбінація результатів деякого набору можливих подій. Найкращим вважається той майбутній стан, котрий забезпечує, в межах наявної моделі, найбільші гарантії для самозбереження. Цей процес знову ж таки є еволюційним».

Аналізуючи економіку треба зважати на реальних людей та їх поведінку. Неважко помітити, що модель людини в новітніх економічних теоріях нагадує матрицю, рядки котрої утворюють різноманітні методологічні підходи щодо поведінки людей, а стовпчики — різноманітні економічні задачі. Більшість сучасних моделей економічної людини характеризується порівняно з моделлю людини класичної економічної теорії меншою абстрактністю, змінною і далекою від оптимального ступеня раціональної поведінки, неусуненою невизначеністю, великим впливом ментальності, звичок, правил прийняття рішень тощо.

Неспокійне серце людини (кожен з нас очікує чогось), одночасні зміни в довкіллі і політиці, зрушення економічного характеру, трансформаційні процеси в суспільстві сприймаються нами з недовірою, бо вони поєднані з невизначеністю, конфліктністю. У низці наукових праць йдеться про те, що найкращим вважається той майбутній стан, який забезпечує в межах наявної моделі гарантії для самозбереження соціума. Можна також говорити про те, що здатність до саморозвитку систем, які мають гомеостатичну природу функціонування, закладена в структуру цих систем і призводить до відповідних змін. Власне, можливі зміни й є джерелом еволюційних процесів у соціально-економічних системах.

У низці праць наголошується, що в філософському аспекті невизначеність у складній системі пов'язана не лише із суб'єктивною обмеженістю наших знань щодо об'єкта дослідження в поточний момент, але й передусім об'єктивною неможливістю вичерпного його опису адекватною мовою. Тобто спонтанний характер процесів, які відбуваються в складній системі, внутрішньо притаманні їй і є однією з суттєвих системотвірних її властивостей.

Розуміння цього положення (принципу невизначеності) знайшло відображення в розвитку природничих наук (фізика, біологія). Щодо економіки, котра займається вивченням одного зі складних різновидів систем, то принцип невизначеності потребує подальшого поглибленого теоретичного дослідження. Як пише академік Російської академії наук Микола Петраков, «історично це пояснюється, мабуть, тим, що розвиток економічних систем в останні 100—150 років відбувавсь у напрямку від стихійно функціонуючих до свідомо керованих, від анархії до структурної впорядкованості. Стихійність і невизначеність — категорії зовсім не тотожні. Більше того, вони знаходяться в різних площинах. Стихійність суперечить свідомому управлінню. Але наявність свідомої цілеспрямованої діяльності з управління економікою жодною мірою не є еквівалентна жорсткому детермінізму щодо всіх процесів, які протікають всередині системи».

Багато вчених слушно наголошують, що відволікання уваги (чи побіжна, модна, поверхнева згадка) стосовно такої суттєвої ознаки системи, як неможливість її адекватного опису, наявність невизначеності й зумовленого цим ризику не лише перебуває у прямій суперечності з доведеними і всебічно обґрунтованими принципами функціонування складних систем, але й збіднює економічну теорію, методологію моделювання, роблячи її суттєво неадекватною щодо об'єкта дослідження.

Якщо цільові установки соціально-економічної системи формулюються досить жорстко як абсолютно істинні, тобто ігноруються деяка відносність (не плутати з повною відносністю — релятивізмом) і неповнота наших знань про об'єкт, а в модель функціонування цього об'єкта не вводиться «чорний ящик» як відображення невизначеності й зумовленого нею ризику щодо характеру динаміки системи, то з системи мовби вилучається джерело необхідного різноманіття. Система, по суті, перетворюється на детерміновану (хоча чисто формально її можна описати як стохастичну, але це вже буде, за Ст. Біром, «закономірна випадковість»). Детерміністичний розвиток згідно з жорстким критерієм не дозволяє отримати нові знання (нову інформацію) щодо ступеня відповідності наших уявлень про розвиток соціально-економічної системи реальним закономірностям цього розвитку. Це дає підстави вважати (дійти висновку), що при визначенні аксіоматики функціонування складних соціально-економічних систем постулат про наявність критерію оптимальності системи (цілепокладання) повинен бути доповнений постулатом щодо невизначеності цього критерію й об'єктивної необхідності існування механізму формування, уточнення й корекції критерію в процесі функціонування системи. А це породжує відповідний ризик. Введення до переліку аксіом функціонування складних систем принципу невизначеності та відповідного ризику дозволяє реально трактувати соціально-економічну систему як таку, що саморозвивається і самовдосконалюється з урахуванням, зокрема, принципів етики. Процес розвитку за такого підходу є реалістичнішим, ураховує як ризики збитків, так і ризики невикористаних можливостей («закопаних талантів»), навчання, адаптацію (з урахуванням спроб і помилок), не-лінійність розвитку економічних систем. Цей момент — пошук цілі в процесі руху й механізм організації пошуку — є принципово новим якісним моментом і сам по собі породжує ризик.

Розглядаючи економіку, її структурні і функціональні блоки як системи, в яких протікають процеси регулювання й управління, що реалізуються рухом і перетворенням інформації, можна дійти висновку: інформація є, з одного боку, генератором розвитку соціально-економічної системи, з іншого боку, — джерелом невизначеності та породженого цим ризику в економіці. Микола Петраков, аналізуючи різні аспекти генерування нової інформації в соціально-економічній системі, зокрема, зазначає: «…Навіть залишаючись у межах відносно простої схеми «потреби індивіда та механізм їх задоволення», ми зіштовхуємося з постійною і неповністю передбачуваною пульсацією соціально-економічної системи. Особа, котра ще недавно була в стані задоволення оточуючим соціально-економічним середовищем, «раптом» починає висувати нові вимоги економічного, культурного, соціального, естетичного характеру, виказує незадоволення умовами праці тощо. Ці вимоги створюють відповідний інформаційний «шум» у системі, вводять елемент непередбачуваності та випадковості. Власне цей «шум» є будівельним матеріалом для генерування нової інформації в соціально-економічній системі. Ми маємо постійний фон випадкових збурень, на тлі котрого і виникають «соціально-економічні мутації». «Пальним», що забезпечує розвиток систем, є нова інформація, яка має принципово інноваційний характер, і, за означенням, не може бути повністю передбачуваною, тобто породжує невизначеність. Отже, можна дійти висновку, що як об'єктивно існуючі невизначеність, конфліктність, так і неповнота інформації, неоднозначність прогнозів, зміни як у довкіллі, так і в самій системі, трансформаційні процеси, обмаль часу породжують ризик.

В економіці потужним стимулом генерування нової інформації виступає конкуренція, організована за принципом: низькі витрати — висока якість — зростання виробництва товарів і послуг й обсягів продаж — одержання високих прибутків. Це автоматично відкриває дорогу науково-технічним винаходам, їх упровадженню, тиражуванню, одночасно породжуючи ризик, який є багатогранним.

Величезне зростання складності економічних систем, яке спостерігається впродовж останніх десятиліть і, безумовно, пов'язане з науково-технічним прогресом, зумовлює низку проблем. На думку багатьох учених-економістів, реальні процеси господарювання вимагають від економічної науки перегляду традиційних уявлень, згідно з якими економічний розвиток тотожний економічному зростанню, що вимірюється в темпах приросту кінцевої продукції (внутрішнього валового продукту). Термін «економічний розвиток» одночасно повинен включати як поняття зростання, так і стійкості, економічної безпеки і зумовлений невизначеністю, конфліктністю ризик. Забезпечення стійкого розвитку передбачає, зокрема, використання частини ресурсів на підтримку певного рівня стабільності системи, допустимого ступеня ризику. Ця частина ресурсів є своєрідною платою за складність економічної системи та зниження ступеня ризику до допустимих меж. Аналізоване питання щодо двох різних напрямів використання ресурсу (на розширення системи та зниження ризику) не повинно розумітись механічно. У низці випадків доводиться говорити про оптимальний обсяг інвестицій, який забезпечує максимальну інтенсивність зростання за заданого рівня стійкості й ризику чи про зниження ступеня ризику за задовільних темпів зростання.

У сучасних умовах, окрім вимог щодо підтримки еколого-економічної й еколого-соціальної стабільності, чільне місце посідає завдання забезпечення соціально-економічної безпеки та стійкого економічного розвитку. Стійкий розвиток — це концепція, ідеологія, реакція світової спільноти на кризові явища в біосфері, політиці, економіці. Концепція стійкого розвитку була висунута на конференції Організації Об'єднаних Націй, що відбулась у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. Документи і концепція цієї конференції відрізняються від численних попередніх документів, що приймалися на міжнародному рівні, кількома принциповими рисами:

• наголос, що на глобальні проблеми, котрі постали перед циві-лізацією, автори концепції дивляться з позиції не світової спільноти, держави, регіону, якоїсь організації, а з позиції окремої людини;

• концепція згідно з її сутністю не розділяє людей, а об'єднує їх, незалежно від того, чи проживають вони в заможній Півночі, чи бідному Півдні, чи є вони клерикалами, чи лібералами, чи соціал-демократами тощо, тих, хто живе тепер і хто прийде на нашу планету в майбутньому;

• концепція вперше ставить у центр уваги інтереси не лише нинішнього, а й майбутніх поколінь, тощо.

Можна стверджувати, що згадана концепція робить своєрідний підсумок, що призводить до перегляду світогляду. У XIX столітті у відомих «Тезах про Фейербаха» висловлювалась думка про те, що філософи пояснювали світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити. Зараз можна говорити, що дослідники і політики пояснювали і намагались змінювати світ; проблема ж полягає в тому, щоб його зберегти. Як зазначається у низці праць, за логікою після прийняття концепції повинен був би здійснитись перегляд та усвідомлений відбір алгоритмів подальшого розвитку цивілізації. На жаль, цього не сталося, навіть після подій 11 вересня 2001 р. Доводиться також ураховувати і неоднозначність процесів глобалізації світу. Неоднозначність і пов'язаний з цим ризик виникають тому, що безперечні переваги економічного зближення країн і регіонів, неухильне зростання їх виробничої й науково-технічної взаємозалежності не супроводжується розширенням міжнародного співробітництва в життєво важливих для всього людства й окремих народів галузях. Надзвичайно вигідна для найзаможніших держав нестримна гра ринкової стихії закріплює і посилює їх позиції в міжнародних економічних відносинах: вони й далі багатіють, відштовхуючи на манівці світового співробітництва інші, зокрема новопосталі держави, що призводить до зростання соціально-політичного, країнного та інших ризиків. Часто-густо практика глобалізації деформує її теоретичні засади і нагадує сумнівну телевізійну гру «Слабка ланка», коли переможець отримує все, а решта її учасників лишаються ні з чим.

Застосовувані беззастережними адептами стихійного ринку «подвійні стандарти» призводять до запровадження досить жорсткого ставлення щодо країн, які налагоджують виробництво, намагаються продати власну продукцію глобалістам. Надання статусу країн з перехідною економікою також залежить від волі останніх і повної дерегуляції виробництва й внутрішнього ринку в країнах, які прагнуть стати учасниками міжнародного економічного співробітництва. За цим, мабуть, стежать світові фінансові органи, де правлять бал багаті держави.

Звернемося, зокрема, до екології. Глобалізм не поспішає розв'язувати її проблеми, від яких залежить виживання людства. Це на собі відчули громадяни України, змушені самотужки долати наслідки найбільшої досі світової ядерної катастрофи в Чорнобилі. Такий перебіг справ веде до нарощування глобального ризику. Отже, не йдеться про те, щоб замінити чимось іншим вільну економіку, а про те, щоб зробити її настільки вільною, аби вона працювала на кожного, знижуючи тим самим країнний, політичний, соціально-економічний ризики. Необхідно зосередити увагу, зокрема, на процесах самоорганізації суспільства, в межах якого з'являються дійові засоби солідарності, подолання конфліктів, які здатні підтримувати економічний розвиток та які значно більшою мірою враховують особистісні цінності. Ідея суспільства, що самоорганізується, тісно пов'язана з концепцією суб'єктивності суспільства, відповідальності за прийняті рішення, готовності брати на себе ризик. Тобто не «суспільство» щось робить, а діючі суб'єкти — складові суспільства — належним чином регулюють своє спільне буття, знижуючи конфліктність і спричинений цим ризик.

Вільна праця, підприємництво й участь — ці три терміни є вирішальними щодо зниження глобального ризику, над цим варто поміркувати! Власне ці проблеми є вирішальними в концептуальному плані для розвитку ризикології. Їх аналіз та врахування, в свою чергу, спирається на такі концептуальні аспекти, як антикризовий і трансформаційний менеджмент тощо.

Людина (особистість) реалізує себе, використовуючи свій розум і власну свободу, щоб увійти в сферу економічного обігу та виробництва, які мають практично необмежений потенціал зростання, а також мінімізації ризику, а це спрямовує до створення довгого ланцюга співробітництва між людьми та країнами.

Бізнес, котрий сам є джерелом благ, вимагає не лише знань та вміння. Він також вимагає доброчесності, виховання в собі дисципліни сприйняття й поведінки. Цьому сприяють такі важливі риси, як старанність, сумлінність, підприємливість, обачливість, що допускають лише виважений ризик, а також сміливість, що допомагає у прийнятті складних, навіть болісних рішень, без котрих, однак, не зробиш справи і не подолаєш можливих перешкод і ризиків. Зауважимо, що доброчесності лише тоді є такими, коли люди приймають на себе відповідальність і ризик за обрані рішення. І навряд чи можна казати, що у нас немає вибору. Люди, котрі це стверджують, частіше за все фактично кажуть про те, що у них нема інноваційного мислення й відваги, тому вони обтяжені ризиком невикористаних можливостей («закопаних талантів»). Звичайно, ми можемо бути більшою мірою впевненими в наслідках одного рішення, обтяженого меншим ризиком, ніж іншого, обтяженого більшим ризиком. Але сміливість лише тоді є сміливістю, коли ми не зовсім впевнені в наслідках (як це нерідко буває в фінансово-економічній сфері) і беремо на себе обґрунтований (допустимий) ризик.

2. Особливості науки про ризик та ризикологію

Наука про економічний ризик (ризикологія) розвивається для потреб людини, і саме людина, на нашу думку, повинна бути в центрі уваги. Вивчення специфіки ризику стосовно різних сфер соціально-економічного буття — це прерогатива окремих наук. Але ж світ цілісний, соціально-економічна система, і, зокрема, суспільство — це не механічна сукупність окремих елементів. Якщо ж підсумувати результати численних досліджень, що їх здійснюють учені у межах окремих наук, то цілісну картину соціально-економічного ризику важко збагнути. Ця обставина, зокрема, визначає доцільність постановки питання про загальний (філософський) аналіз ризику. Філософський підхід є важливим і тому, що аналіз, оцінка, управління ризиком можливі лише тоді, коли існує найбільш загальна концепція ризикології.

За наявності великої кількості наукових праць і навчальних посібників, в яких ідеться про сутність і понятійний апарат ризикології в економіці й підприємництві, та дедалі зростаючого їх потоку на даний час немає якоїсь однієї загальновизначеної дефініції цієї економічної категорії (наголошуємо, що ризик в економіці — це економічна категорія). Категорія — це гранично широке поняття, в якому відображаються найзагальніші, суттєвіші властивості, ознаки, зв'язки, реляції предметів та явищ світу. Економічні категорії — це узагальнене абстрактне відображення й формулювання об'єктивно існуючих виробничих відносин, їх різноманітних проявів, аспектів, рис. Економічні категорії існують як онтологічно, так і гносеологічно, тобто понятійний суб'єктивний образ певної категорії відображає реально існуючі в бутті відносини, ознаки, взаємозв'язки. Теоретично усвідомлені уявлення щодо існуючих у реальній дійсності таких понять, як «засоби праці», «попит», «пропозиція», «зміст», «справедливість» тощо, стають поняттями, категоріями науки.

Відносини, що складають сутність, зміст і форми ризику в економіці, є настільки багатогранними й такими, що мають різні прояви, що, окрім як категорія, важко відшукати якісь інші понятійні конструкції, які б узагальнювали все це різноманіття. Інша справа, що необхідно й надалі проводити фундаментальні дослідження з ризикології, зокрема щодо уточнення дефініцій ризику. Зазначимо, що, надаючи дефініцію ризику, не можна претендувати на істину в останній інстанції, зважаючи на складність проблеми, етапність пізнання світу та пам'ятаючи про необхідність відкритості людства щодо подальшого пізнання, власне для чого людині дано розум і вільну волю.

Наголосимо, що об'єктивно важливою є подальша розбудова теорії ризику в економічній сфері (ризикології) як у методологічному, концептуальному аспектах, так і стосовно комплексу механізмів, методичних підходів, а також інструментарію ризикології як у теоретичному плані, так і для адекватного розв'язання низки практичних проблем, які виникають на всіх рівнях ієрархії управління та в усіх сферах економічного буття.

Зокрема, важливим є:

1) розбудова філософських, психологічних, правових аспектів як складових ризикології;

2) розробка методологічних підходів щодо ідентифікації можливих ризиків, здійснення класифікації ризиків у різних сферах фінансово-економічної діяльності, динаміка та моніторинг ризику, виявлення суттєвих і можливість нехтування несуттєвими ризиками. Розробка концептуальних положень і методик щодо аналізу ризику з урахуванням поведінки його суб'єктів, їхнього ставлення до ризику;

3) подальша розбудова концепції щодо системи кількісних показників ступеня ризику, які б дозволяли адекватно відобразити багатогранність ризику, неоднозначність ситуації з урахуванням цілей, прийнятої системи гіпотез;

4) розбудова та адекватне використання економіко-математичних методів і моделей ризику із застосуванням апарату теорії ймовірностей, теорії нечітких (розпливчастих) множин, а також теорії гри, нейронних мереж, теорії хаосу, теорії катастроф тощо;

5) розбудова методологічних засад і методичних підходів щодо оптимізації управління ризиком, виокремлюючи методи зниження ступеня ризику до допустимих меж та обираючи їх раціональну комбінацію, спираючись на загальні засади теорії складних систем, синергетичної економіки на теорію нестаціонарних, нелінійних динамічних процесів, на інструментарій інжинірингу тареінжинірингу;

6) створення відповідних систем і програмно-методичних комплексів оцінювання, аналізу та управління ризиком у різноманітних сферах економічної діяльності на різних рівнях ієрархії управління, а також використання їх у навчальному процесі;

7) встановлення взаємозалежності між ризиком і показниками економічного ефекту та ефективності й такими системними характеристиками, як надійність, стійкість, маневреність, адаптивність, ліквідність тощо.

У низці наукових праць аналізується сутність ризику як економічної категорії через взаємозв'язок парних діалектичних категорій: можливості й дійсності; причини й наслідку; необхідності й випадковості тощо. Дослідимо взаємодію цих категорій, розмістивши в центрі діалектичний вектор: дійсність —> можливість -» нова дійсність. Наголошується, що можливість і дійсність — філософські категорії, які характеризують два основних ступені у становленні й розвитку предметів і явищ. Дійсність окремо взятого матеріального об'єкта — це його актуальне буття в конкретних якісних і кількісних, просторових і часових характеристиках, у його зміні й розвитку. Можливість — це об'єктивна тенденція становлення предметів, що виражається в наявності умов для його становлення. Дійсність — об'єктивно існуючий предмет як результат реалізації певної можливості, у широкому контексті — ступінь усіх реалізованих можливостей.

Можливість — це майбутнє об'єкта, що зароджується в теперішньому. Існуюча дійсність містить узагальнено деякий набір (сценарії) майбутнього. Можливість є внутрішньо суперечливою, вона вбирає в себе як позитивні, так і негативні моменти. У монографії В. В. Чепурко цілком слушно зазначається: «Можливість — це щось існуюче, бо в теперішньому часі наявні вже передумови майбутнього. В той же час можливість — це щось неіснуюче, оскільки майбутнього ще немає в теперішньому». Далі йдеться про те, що для переходу можливості у дійсність необхідна наявність двох чинників: дія об'єктивних законів і наявність певних умов. Перший чинник створює можливість, другий реалізує її. Доки немає вичерпного набору сприятливих умов щодо реалізації певної можливості, вона не в змозі перейти у дійсність, а існує поряд з іншими можливостями. Оскільки існує множина можливостей, то зміні досліджуваного об'єкта (процесу) притаманна певна невизначеність. Можливість як тенденція розвитку виражає певну необхідність, але умови реалізації можливості виступають стосовно неї чимось випадковим, нечітким (розпливчастим). Реалізація деякої можливості є результатом прояву як необхідності, так і випадковості, котру необхідно розуміти в широкому аспекті.

Для перетворення можливості на дійсність також необхідне дещо активно діюче, котрим є причина. Єдність необхідного й випадкового у причинному співвідношенні дає змогу суб'єктові ризику втручатись у перебіг подій, наскільки йому дозволяють обставини, не порушуючи об'єктивно існуючих закономірностей, але створюючи умови для реалізації окремих можливостей щодо певного об'єкта і зумовлюючи водночас зміни в інших. Отже, тут виникають зворотні та інші зв'язки.

Світ — це постійні зміни, розвиток, вічна нестійкість, а періоди стабілізації — лише короткі зупинки на цьому шляху. Отже, економіці іманентно притаманний ризик. Ця думка дедалі ширше використовується в економічній теорії. Сучасна методологія аналізу динамічних нелінійних систем сформулювалась у новий науковий напрям, що має назву синергетика. Синергетична економіка трактує нелінійність, невизначеність і нестійкість як одне з джерел різноманіття та складності економічної динаміки. Всі основні риси синергетики безпосередньо й чітко вказують на системний характер ризику в економіці.

Висновки

Ризик є об’єктивним, бо постає формою якісно-кількісного виявлення реально існуючої невизначеності. Об'єктивність ризику проявляється в тому, що це поняття відбиває реально існуючі у суспільному житті явища та процеси. Він породжується чинниками, існування яких не залежить від свідомості людини – це вірогідна сутність багатьох природних явищ, соціальних і технологічних процесів, багатоваріантність матеріальних та ідеологічних відносин, у які вступають суб’єкти у соціальної діяльності.

Саме поняття "ризик" не має чітко окресленого та змісту. Надати єдине та логічно несуперечливе визначення проблематично через ряд причин: а) кожна історична епоха має власний, неповторний набір внутрішніх парадигмальних ідей (ейдосів за Платоном); б) явища суспільного життя унікальні, їх якісні характеристики та аксиологічні модуси неоднакові; в) можливо говорити про багатовекторність інтерпретацій ризику залежно від світоглядних установок, панівної ідеології, політичного й суспільного статусу суб’єкта історичного процесу. "Ризик" – загальне абстрактне поняття, що фіксує такий спосіб інтерпретації людиною світу, в основі якого – спроба збагнути непередбачуване й непізнане з метою ліквідації невизначеності, мінімізації випадковості, розв’язання протиріч.

Ризик як філософське поняття має свою форму, зараховану нами до явища ризику, і зміст – безпосередні результати ризикових рішень. Єдність гносеологічної і онтологічної характеристик ризику набуває проблематичності. Ризик породжується процесами, існування яких не залежить від свідомості, але його ухвалення пов'язано зі свідомою діяльністю людини. Будучи об'єктивною величиною, ризик є одним з варіантів нівелювання суб'єктом невизначеності і способом практичного вирішення протиріч.

Список використаної літератури

1. Бєгун В. В. Ризик — справа благородна, але…//Безпека життєдіяльності. — 2006. — № 2. — C. 18 – 24

2. Бігняк О. Поняття ризику в підприємницькій діяльності //Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 8. — C. 58-61.

3. Вербицька Г. До визначення поняття "ризик" //Економіка України. — 2004. — № 4. — С.83-88

4. Верченко П. Ризикологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2006. — 176с.

5. Вітлінський В. Ризикологія в економіці та підприємництві / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2004. — 480с.

6. Наумов Б. Різниця та взаємозв‘язок між поняттями "невизначеність", "непевність" і "ризик" //Банківська справа. — 2007. — № 2. — C. 27-37