Вступ

Окреме провадження – це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного становища осіб. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони мають правову вимогу – спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. В них беруть участь сторони з протилежними інтересами.

У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин – юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов’язує виникнення, зміну або припинення суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави.

Традиційно наявність окремого провадження пов’язують не з необхідністю захисту суб’єктивного цивільного права, а з захистом охоронюваного законом інтересу. І справді, у справах окремого провадження охоронюваний законом інтерес заявника є самостійним об’єктом судового захисту. При цьому, захист інтересу в окремому провадженні потрібен заявникові не заради самого захисту, а задля здійснення або набуття суб’єктивного права у майбутньому.

До питання окремого провадження неодноразово зверталися такі провідні вчені у галузі цивільного права, як: С.Я. Фурса, Кравчук В.М., Угриновська О.І., Харитонов Є.О., Комаров В.В., Жилінкова І.В., Тертишніков В.І., Бичкова С.С. та ін.

1. Проблеми окремого провадження

Суб’єкти окремого провадження характеризуються певними ознаками, і цим різняться між собою. С. Я. Фурса, досліджуючи специфічні ознаки суб’єктів окремого провадження, зазначає, що:

а) суб’єкти окремого провадження проявляють ознаки заінтересованості у результатах розгляду судом справи даного виду провадження для захисту охоронюваних законом інтересів;

б) справи порушуються для захисту охоронюваних законом інтересів інших осіб, або для дачі висновку в справі з метою здійснення своїх функціональних обов’язків і захисту інтересів держави;

в) можливості своїми процесуальними діями впливати на хід судочинства.

В зв’язку з цим, всіх учасників процесу за характером виконуваних ними процесуальних функцій і залежно від їх ролі, яку вони виконують в судочинстві та від їх юридичного інтересу можна розділити на дві групи:

1. Особи, які беруть участь у справі;
2. Особи, які сприяють суду у здійсненні правосуддя [5, с. 42 – 43].

Таке групування учасників судового процесу на групи, є природним. Разом з тим, воно не дає повної уяви про окреме провадження, як самостійний вид цивільного судочинства, оскільки таке групування є характерним і для позовного провадження. Автор вважає, що найбільш вдалим було б групування суб’єктів по направленості їх волевиявлення щодо об’єкту захисту. Відповідно до цього суб’єктів в окремому провадженні можна поділити на наступні групи:

а) суб’єктів, які особисто звертаються до суду за захистом своїх інтересів;

б) суб’єктів, які звертаються до суду з метою захисту інтересів інших фізичних осіб;

в) суб’єктів, які звертаються до суду з метою захисту інтересів невизначеного кола осіб;

г) суб’єктів, які звертаючись до суду поєднують свій службовий інтерес з інтересом особи в інтересах якої вони звертаються до суду;

д) суб’єктів, які звертаються до суду з метою відновлення правовідносин;

є) суб’єктів, які не приймали участі у розгляді справи, але їх права було порушено при розгляді справи.

До першої групи суб’єктів, які особисто звертаються до суду за захистом своїх інтересів, необхідно віднести осіб у справах про: надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 242 ЦПК України); відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі (ч. 1 ст. 260 ЦПК України); розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ч. 1 ст. 289 ЦПК України); усиновлення (ч. 1 ст. 254 ЦПК України); про надання права на шлюб (ч. 3 ст. 234 ЦПК України); про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ч. 3 ст. 234 ЦПК України); про встановлення режиму окремого проживання подружжя (ч. 3 ст. 234 ЦПК України);

До другої групи суб’єктів у справах окремого провадження відносяться суб’єкти, які звертаються до суду з метою захисту інтересів інших фізичних осіб і приймають участь у справах про: визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою (ст. 249 ЦПК України); обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визнання фізичної недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 237 ЦПК України).

До третьої групи суб’єктів у справах окремого провадження відносяться суб’єкти, які звертаються до суду з метою захисту інтересів невизначеного кола осіб у справах: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (ст. 272 ЦПК України); визнання спадщини відумерлою (ст. 277 ЦПК України).

До четвертої групи суб’єктів у справах окремого провадження відносяться суб’єкти, які звертаючись до суду поєднують свій службовий інтерес із інтересом особи в інтересах якої вони подають заяву до суду: про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ч. 2 ст. 281 ЦПК України); надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку (ч. 2 ст. 281 ЦПК України);

До п’ятої групи відносяться суб’єкти, які звертаються до суду з метою відновлення правовідносин на підставі фактів, що мають юридичне значення (ст. 256 ЦПК України).

До шостої групи відносяться суб’єкти у справах у зв’язку з винятковими обставинами (ст. 353 ЦПК України).

Такий поділ суб’єктів окремого провадження на групи за направленістю їх волевиявлення дає, не лише повне уявлення про суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин в окремому провадженні, але й характеризує та придає їм рис спеціалізованого суб’єкта [6, с. 59], оскільки законодавець по всіх справах окремого провадження, з одного боку, персоніфікує всіх суб’єктів судового процесу, а з іншого – конкретизує об’єкт їх захисту і цим процесуальне положення суб’єктів окремого провадження відрізняється від суб’єктів позовного, адміністративного, чи господарського провадження. Таке процесуальне положення суб’єктів впливає на хід процесу.

Отже, кожна справа окремого провадження не виникає сама по собі. Її початок «сховано» в диспозитивному імпульсі заявника, який, як активний суб’єкт судового процесу, в справах окремого провадження, відповідно до моделі зафіксованої в нормах процесуального права «запускає механізм» судового розгляду шляхом подання заяви до суду переслідуючи при цьому свій певний інтерес [7, с. 137].

Таким чином, участь заінтересованих осіб в справах окремого провадження, не дивлячись на їх особливий статус, є важливим в практичному плані судочинства, оскільки пояснення заінтересованих осіб сприяють розширеному розумінню судом фактичних обставин справи, усувають непорозуміння між ними і заявниками з точки зору їх майбутніх інтересів.

Не дивлячись на те, що участь заінтересованих осіб є часто визначальною при розгляді справ окремого провадження, все ж суди загальної юрисдикції не завжди розуміються на правилах визначення кола заінтересованих осіб. М. Й. Штефан у зв’язку з цим, зазначав, що до заінтересованих осіб належать ті особи, які беруть участь у справі і мають у ній матеріальну-правову або державну чи громадську заінтересованість. Для них характерна юридична заінтересованість у справі [9, с. 437], чи коли в ході розгляду справ окремого провадження можуть бути зачеплені чиїсь інтереси [10, с. 206].

Отже, заінтересовані особи мають в справах окремого провадження, свій інтерес. Яким же чином вони здійснюють його захист в справах окремого провадження? Дане питання, не дивлячись на дослідження окремого провадження такими вченими як П. П. Заковоротько, М. Й. Штефаном, С. Я. Фурса, М. Б. Зейдером, І. Жеруолісом так і не знайшло своєї вичерпної відповіді.

Разом з тим, необхідно звернути увагу на те, що Законодавець в процесуальних нормах права не вимагає від заінтересованих осіб розкриття їх інтересу безпосередньо в судовому засіданні. Не дивлячись на це, ми можемо говорити про те, що їх інтерес опосередковується предметом справи, що розглядається, і хоча юридичні факти і не є підставою для безпосереднього утворення для них нових правовідносин, що є характерним для заявників, але їх інтерес направлений на те, щоб правовідносини які в майбутньому будуть формуватися заявником на підставі юридичних фактів встановлених судом, не зашкодили уже існуючих чи виникаючих у них інтересів.

Отже, інтереси заявника, суттєво відрізняються від інтересів заінтересованих осіб, опри цьому інтерес заявника носить більш широкий спектр, хоча і знаходиться в орбіті того предмету, який є підставою для судового розгляду. В залежності від направленості таких інтересів, їх можливо систематизувати: а) інтерес який визначається заявником; б) інтерес заявника, яким не зачіпляється інтерес заінтересованої особи; в) інтерес заінтересованих осіб, може бути зачеплено в майбутньому; г) зачеплено інтерес близьких осіб заінтересованої особи (близьких родичів); д) інтереси заявника і заінтересованої особи співпадають; є) зачіпається суспільний інтерес; ж) зачіпляється інтерес держави чи її установ; з)зачіпляється інтерес банків.

Разом з тим, кожен інтерес повинен бути законним. Під законністю інтересів, як заявника так і заінтересованих осіб, необхідно розуміти такий інтерес, який ґрунтується на матеріальних нормах права з одного боку, а з іншого має перспективу щодо його судового захисту [11,с. 68].

Висновки

Таким чином, право на звернення до суду у справах окремого провадження є персоніфікованим, а в зв’язку з цим, є і персоніфікованим інтерес заявників.

Інтереси заявників і заінтересованих осіб розмежовуються не лише за рахунок їх процесуального статусу, який займають такі особи в цивільному процесі, але і за рахунок розуміння ними перспективи розвитку подій, які можуть мати місце при укладанні судового рішення на предмет встановлення того чи іншого юридичного факту.

Список використаної літератури

1. Про стан здійснення судочинства у 2007 р. та завдання на 2008 рік: Постанова розширеного спільного засідання президії Верховного Суду України, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України від 18 квітня 2008 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 5. – 18 с.
2. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2008 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 5. – 26 с.
3. Ясинок М. М. Особливості дії принципу диспозитивності в окремому провадження / Ясинок М. М. // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 6. – 59 с.
4. Ясинок М. М. Особи, які мають право на звернення до суду в справах окремого провадження, їх процесуальні права та наявність обов’язкових умов, які при цьому повинні мати місце / Ясинок М. М. // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 9. – 134 с.
5. Фурса С. Я. Окреме провадження у цивільному процесі України / Навчальний посібник / Фурса С. Я. – К.,1999.–.42 – 43 с.
6. Ясинок М. М. Особи, які мають право на звернення до суду в справах окремого провадження, їх процесуальні права та наявність обов’язкових умов, які при цьому повинні мати місце / Ясинок М. М. // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 9. – 137 с.
7. Ясинок М. М. Особливості дії принципу диспозитивності в окремому провадження / Ясинок М. М. // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 6. – 59 с.
8. Фурса С. Я. Окреме провадження у цивільному процесі України / Навчальний посібник / Фурса С. Я. – К., 1999. – 45 с.
9. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України / Підручник. Вид. Дім Ін Юре / Штефан М. Й. – К., 2005. – 437 с.
10. Ясинок М. М. Цивільний процес / Навчальний посібник за ред. В. А. Кройтора. – Х., 2009. – 206 с.
11. Ясинок М. М. Окреме провадження і народні засідателі: Історико-правовий погляд / Ясинок М. М. // Часопис Київського університету права. – 2009. – № 2. – 160 с.