На І Всесвітній конференції з конституційного правосуддя (Кейптаун, 2009 р.) Голова Конституційного Суду РФ у своїй доповіді зауважив, що Конституція — «живий документ», який повинен інтерпретуватись і наповнюватись більш багатим конкретним соціальним змістом, відповідаючи кожному новому етапу розвитку. «А для цього необхідна її гнучка і делікатна інтерпретація…» [1, 7]. Вираз «живий документ» було запозичено з практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) — вираз, який нерідко використовується ним щодо Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) [2, 46, 158, 327, 355, 515-517, 541, 577, 775, 777, 791, 977, 1117; 3], котру він офіційно тлумачить та застосовує.

Задля забезпечення такої «живучості» Конвенції — цієї своєрідної європейської конституції прав людини — підтримування її ефективності у справі правозахисту ЄСПЛ час від часу, як відомо, дозволяє собі відверто відмовлятись від своїх попередніх прецедентно-значущих правових позицій, закріплених у певних його рішеннях, і (зазвичай пояснюючи причини такої відмови) формулювати нові, протилежні за змістом, правові позиції. Загальна ж його мотивація такої «скасувальної» ревізії власних інтерпретацій Конвенції полягає у тому, що остання має інтерпретуватись саме у «світлі умов сьогодення» за посередництвом еволюційного, динамічного тлумачення (а ці умови, ясна річ, так чи інакше змінюються). Так, у рішенні у справі «Selmouni v. France» (1999 р.) ЄСПЛ зазначив: «Конвенція — це «живий інструмент», котрий можливо застосовувати по-різному з огляду на сучасні умови». Та й, власне, сама Конвенція передбачає можливість виникнення такої ситуації, коли палата ЄСПЛ, розглядаючи справу, схиляється до ухвалення такого рішення, яке є «несумісним» із попередніми рішеннями ЄСПЛ в аналогічних справах (ст. 30), і на цей випадок встановлює спеціальні процедурні правила.

То чи не є можливим вважати «живим інструментом» і національні конституції, котрі теж час від часу тлумачаться органами конституційного судочинства не просто неоднаково, а навіть взаємовиключно?

Контроверсійні правові позиції — складова актів конституційного судочинства. Свідченням цього є те, що, наприклад, Верховний Суд США (далі — ВС США), який виконує і функцію конституційного судочинства, протягом 1946-1992 рр. вдавався до ревізуючого тлумачення (overruling interpretation) щонайменше 115 разів [4, 22; 5, 316-322; 6]. При цьому ВС США має справу з писаною Конституцією та законами, як і органи конституційного судочинства держав континентальної Європи.

Радикальна трансформація правових позицій органів конституційного судочинства має місце також в Австралії [7], Великій Британії [8], Канаді[8] , ФРН [10]. В останній Федеральний Конституційний Суд за перші 50 років свого функціонування відступав від власних прецедентів у 14-ти рішеннях [11, 97].

Метаморфози в офіційному тлумаченні можна зустріти й у практиці Конституційного Суду Російської Федерації (далі — КС РФ). Так, на зміну від оприлюдненої ним наприкінці 90-х років ХХ ст. правової позиції на користь забезпечення змагальності у кримінальному процесі (заборона повернення справи на додаткове розслідування, заборона повороту на гірше в порядку нагляду) згодом була задекларована протилежна установка у такому процесі (можливість повернення справи на додаткове розслідування, можливість повороту на гірше в порядку нагляду) [12]. Прикметним видається те, що у ст. 73 Федерального Конституційного Закону РФ «Про Конституційний Суд Російської Федерації» прямо закріплено положення про те, що «у разі, якщо більшість суддів, які беруть участь у засіданні палати, схиляються до необхідності прийняти рішення, яке не відповідає правовій позиції, котра була виражена в прийнятих раніше рішеннях Конституційного Суду РФ, справа передається на пленарне засідання»; а положення про нездоланність (рос. — «непреодолимость») рішень КС РФ адресоване у цьому Законі тільки законодавцю (ст. 79). Еволюціонізм у правотлумаченнях КС РФ опосередковано знаходить концептуальну підтримку деяких суддів КС РФ, зокрема М. Бондаря. Він в одній зі своїх статей зауважує, що конституційні суди мають вирішувати справи, «керуючись при цьому насамперед конституційними принципами і цінностями як носіями не тільки формально-юридичних, а й політичних, морально-етичних імперативів суспільства та держави» [13, 33; 14]. Але ж такі імперативи, як відомо, ніде і ніколи не були, не є і, мабуть, не будуть змістовно незмінними. У практиці КС РФ подекуди можна зустріти навіть відкриту підтримку еволюційного тлумачення. Так, в одному з його рішень зазначалось: «Правові позиції, сформульовані Конституційним Судом Російської Федерації… можуть уточнюватися або змінюватися, щоб адекватно виявити смисл тих чи інших конституційних норм, їх букву і дух, з урахуванням конкретних соціально-правових умов їх реалізації» [15].

Тому й конституції (як і Конвенція) мають осмислюватись, радше за все, теж у світлі умов сьогодення. Не є винятком у цьому відношенні й Конституційний Суд України (далі — КСУ). Він протягом 15-річної діяльності неодноразово змінював свої правові позиції на протилежні. Задля наочності проілюструємо це спостереження таблицею, що подається далі.

Між тим згідно з п. 3 ч. 1 ст. 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» наявність рішення Суду щодо конституційності аналогічного за змістом та юридичною силою акта, ухвали про відмову у відкритті провадження або ухвали про припинення провадження щодо такого акта є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження. А згідно з ч. 4 ст. 63 та ст. 69 цього ж Закону рішення і висновки Суду є остаточними, обов’язковими і не підлягають оскарженню.

І щодо самого КСУ остання норма також не має застережень та винятків у законодавстві. Тому, здавалося б, радикальний перегляд власних правових позицій у практиці Суду не повинен мати місця. Та попри це наявність суперечливих, взаємовиключних правових позицій КСУ на сьогодні є очевидним фактом.

Ставлення вітчизняних фахівців до таких ситуацій у конституційному судочинстві є неоднозначним [16; 17; 18; 19].

Але принагідно дозволимо собі зауважити, що відомий «дореволюційний» авторитет у галузі загальної теорії права професор М. Коркунов вважав, що «якщо будь-який закон може бути замінений новим. то й судова практика не може бути приречена на непорушність і застій, хоча певна усталеність судової практики має важливе значення для визначеності юридичних відносин» [20, 298].

У будь-якому випадку означені ситуації потребують, так чи інакше, наукового осмислення і пояснення.

При цьому насамперед, як видається, мають бути з’ясовані такі питання:

а) причини перетлумачування КСУ власних попередніх правових позицій КСУ;

б) мовно-гносеологічний (герменевтичний) механізм формування радикально оновленої, «аброгативної» (від лат. abrogatio — скасування, відміна) позиції;

в) соціальне та юридичне значення аброгативних правових позицій КСУ.

Отже, розглянемо стисло кожен із названих сюжетів.

Чому КСУ ревізує свої позиції?

Відповідь на це запитання не є очевидною. Хоча б і тому, що він у ревізуючому рішенні не оприлюднює причину радикального перегляду попередньої позиції, яка таким рішенням, можна сказати, «перекреслюється».

Оскільки обсяг статті не дозволяє провести детальний аналіз причин ухвалювання КСУ переінтерпретацій- них актів стосовно кожного з наведених вище випадків, спробуємо визначити ці причини лише у найбільш загальному вигляді. До них можна віднести:

1) соціальну неефективність попередніх правових позицій (або виявлені практикою їх негативні наслідки);

2) зміну соціального контексту, зокрема виникнення нових політичних реалій.

Первинна правова позиція КСУ	Друга (контроверсійна) правова позиція КСУ
Рішення від 29 січня 2002 р. № 1-рп/2002. Положення ч. 1 ст. 5 Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» є підставою для відмови в припиненні раніше наданих пільг у сфері валютного і митного регулювання та справляння податків, зборів (обов’язкових платежів) підприємствам з іноземними інвестиціями, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації.	Ухвала від 14 березня 2002 р. № 3-уп/2002. Положення ч. 1 ст. 5 Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» є підставою для припинення раніше наданих пільг у сфері валютного і митного регулювання та справляння податків, зборів (обов’язкових платежів) підприємствам з іноземними інвестиціями, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації.
Ухвала від 5 лютого 2008 р. № 6-у/2008. Повноваження КСУ не поширюються на наступний конституційний контроль за законом, яким вносяться зміни до Конституції України, що набрав чинності: «з набуттям чинності Законом № 2222- IV його положення, оскаржені суб’єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року».	Рішення від 26 червня 2008 р. № 13-рп/2008. «Конституційний Суд України вважає, що саме він повинен здійснювати наступний конституційний контроль і щодо закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності».
Ухвала від 3 липня 2008 р. № 26-у/2008. Суд відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням народних депутатів, в якому ставилося питання про тлумачення низки положень ст. 83 Конституції України, що стосуються порядку функціонування коаліції та припинення її діяльності у зв’язку з тим, що суб’єкт права на конституційне подання намагається «отримати не офіційну інтерпретацію конкретних положень Конституції і законів України, а консультацію щодо застосування частин шостої, сьомої, дев’ятої статті 83 Конституції України».	Рішення від 17 вересня 2008 р. № 16-рп/2008. Суд не тільки прийняв до провадження аналогічне за змістом конституційне подання, а й частково дав відповідь на поставлені в ньому питання.
Рішення від 17 вересня 2008 р. № 16-рп/2008. «До складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію».	Рішення від 6 квітня 2010 р. № 11-рп/2010. «Конституція України, передбачивши належність народних депутатів України до депутатських фракцій, не обмежила їх права самостійно визначатися при прийнятті рішень, у тому числі щодо входження до складу більшості народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, яка формує коаліцію. Наявність у народного депутата України такого права не залежить від позиції депутатської фракції щодо участі в коаліції».

Орган конституційного судочинства у процесі своєї діяльності не може не вдаватись до своєрідного соціального пізнання чи то суспільних наслідків своїх рішень, чи то змін, які відбуваються у суспільстві. Тому перегляд ним власних правових позицій зазвичай якраз і зумовлюється або визнанням помилок у такому пізнанні (перша причина), або ж адекватним відображенням соціальних змін (друга причина). У будь-якому випадку такий перегляд має бути об’єктивно зумовлений принаймні однією з наведених причин.

До речі, причини такого характеру згадуються й у тих рішеннях ЄСПЛ, в яких, як зазначалось, він мотивує відмову від своїх попередніх прецедентів. Серед таких причин він зазвичай називає: необхідність сприяти своїм рішенням розвитку суспільства; зміни у національному правопорядку; прискорені темпи, швидкість соціальних змін у відповідній державі; нові результати розвитку науки; зміни суспільної свідомості; підвищення рівня, розвиток стандартів прав людини [21].

Герменевтичні закономірності — об’єктивна основа переінтерпретації конституційних норм. Правоінтерпретаційна діяльність КСУ, як і будь-яка інша юридична діяльність, «підвладна» певним закономірностям, пізнання та врахування яких є необхідною передумовою забезпечення її обґрунтованості й ефективності.

Загальні ж закономірності змістовної інтерпретації будь-яких письмових текстів досліджує, як відомо, наука герменевтика. Тому, не звертаючись до її положень і висновків, навряд чи можна просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів, здобути обґрунтовані знання й сформулювати обґрунтовані рекомендації щодо поліпшення правоінтерпретаційної діяльності.

Не вдаючись до характеристики всіх основних ідей юридичної герменевтики, яка останнім часом привертає неабияку увагу фахівців вітчизняної філософії та теорії права [22], нагадаємо лише ті з них, котрі, на нашу думку, здатні дати помітний евристичний ефект у дослідженні (та й, мабуть, в удосконаленні) практики офіційного тлумачення Конституції України.

• Будь-який письмовий текст є системою (єдністю) певних семантичних значень і тих знаків, якими останні позначаються. Ця єдність (знакова система) є конвенціональною в межах відповідного соціокультурного ареалу і конкретного мовного простору, а тому може розумітись (у певних межах) більш-менш однаково.
• Будь-який текст покликаний бути виразником (носієм) того чи іншого смислу. Смисл тексту — це його цільове призначення, цільова функція у задоволенні певних потреб та інтересів тих чи інших суб’єктів.
• Якщо текст є змістовно нефор- малізованим, то у багатьох випадках він об’єктивно спроможний бути носієм декількох неоднозначних смислів, оскільки може використовуватися різними суб’єктами як інструмент (опосередковувач) задоволення їхніх різноманітних потреб. А тому смисл, який «закладений» у письмове повідомлення автором, і той, який вбачається («вичитується») у цьому повідомленні його реципієнтами, можуть не збігатися.
• Реципієнти тексту схильні «вичитувати» у ньому (за іншою термінологією — «приписувати» йому) насамперед такий смисл, котрий найбільше сприятиме (або ж якомога менше перешкоджатиме) задоволенню їхніх потреб та інтересів. Зазвичай інтерпретатор прагне витлумачити текст у такий спосіб, аби ним можна було скористатися як засобом для реалізації цілей, інтересів, потреб чи то самого інтерпретатора, чи то певної соціальної групи, чи суспільства в цілому. Отже, реципієнт намагається за посередництвом тлумачення пристосувати (так би мовити, інструмен- талізувати) текст для виконання останнім певної функції. Це якраз і дає підставу назвати таке тлумачення функціональним, а ще точніше — пристосувальним (у літературі щодо нього вживаються й інші терміни: адаптаційне, соціологічне, еволюційне, трансформаційне, інструментальне тощо). Воно становить, так чи інакше, різновид так званого динамічного тлумачення, іншими видами якого можуть бути, наприклад, тлумачення конкретизуюче, деталізуюче та деякі інші.
• З викладеного випливає, що неавторська інтерпретація тексту опосередковується інтелектуально-вольовими процесами не стільки смисловідтворювання, «смисловідшукування», скільки смислотворення, смислонародження. У конкретній герменевтичній ситуації реальне співвідношення між цими процесами зумовлюється: а) об’єктивними властивостями самої мови; б) закономірностями комунікативної діяльності (що їх досліджує, зокрема, соціосеміопсихо- логія); в) ступенем збігу чи, навпаки, розбіжності цілей (інтересів, потреб), з одного боку, автора тексту, а з другого, — реципієнта; г) «продуктивністю часу». Тому в кожному випадку співвідношення означених процесів може бути виявлене шляхом ситуативного аналізу впливу всіх зазначених чинників на змістовий результат інтерпретації.

Різноманітність «споживачів» письмового тексту в соціально неоднорідному суспільстві, а також неминучий розвиток їхніх потреб є об’єктивними соціальними чинниками неоднозначності інтерпретації цього тексту, а також змін у його інтерпретації (переінтерпретації) з плином часу. Засобом такої інтелектуальної діяльності якраз і слугує відповідний герменевтичний механізм.

Висновки. Таким чином, можна дійти таких висновків. Перегляд власних правових позицій є однією зі специфічних тенденцій у практиці національного конституційного судочинства (у тому числі й в Україні). Ця тенденція має, зрештою, у певному сенсі винятковий характер, хоча вона об’єктивно зумовлюється певними соціальними чинниками. Йдеться про необхідність забезпечувати функціональну стабільність Основного Закону за посередництвом переосмислення деяких його положень навіть при незмінності їх тексту.

Охорона будь-якої конституції здійснюється в двох напрямах: а) охорона її тексту; б) охорона її соціальних функцій. В Україні перший напрям безпосередньо забезпечується певними положеннями чинної Конституції, насамперед тими, що встановлюють ускладнений — порівняно з іншими законами — порядок внесення до неї текстуальних змін (це, так би мовити, внутрішньо-конституційний самозахист).

Другий же напрям реалізується значною мірою через збереження, підтримування її функціональної дієвості. Зазвичай до функцій Основного Закону відносять забезпечення ним таких фундаментальних соціальних цінностей, як збереження цілісності, консолідація суспільства; підтримування балансу між особистими, груповими та загальними інтересами; демократизм суспільного та державного ладу; дотримання прав і свобод людини [23, 60-64; 24, 3-4].

В Україні одним із основних суб’єктів реальної охорони таких функцій Основного Закону є КСУ. Адже оскільки соціальні умови можуть суттєво змінюватися, то й забезпечення його функцій (причому за незмінності його тексту!) стає можливим через пристосувальне тлумачення. Чим триваліше не змінюється текст Основного Закону, тим нагальнішою може ставати потреба у такому тлумаченні, й навпаки. Отож невипадково свого часу була сформульована теза про те, що якщо Верховна Рада України є єдиним автором тексту Основного Закону, то КСУ є — поряд із нею — співавтором його смислу [25].

Втім, таке пристосування в діяльності КСУ може супроводжуватися і певними проблемами, практичними ускладненнями. Адже перетлумачування Конституції України з боку КСУ на сьогодні жодним чином не узаконено; а це може призводити до певного, так би мовити, правозастосувального «паралічу», оскільки формально продовжують бути чинними дві його взаємовиключні правові позиції. Можливим варіантом виходу з цієї ситуації могла би бути аналогія із законодавчими колізіями, коли перевага повинна надаватися більш пізньому акту. Але якщо законодавець уповноважений переглядати свої акти, то щодо КСУ така можливість офіційно не передбачена. Іншим способом попередження чи подолання таких колізій було б, наприклад, закріплення в Законі України «Про Конституційний Суд України» виняткової можливості перегляду ним — за певних умов — його попередньої правової позиції (така можливість зафіксована, зокрема, у Конвенції (ст. 30), у Законі ФРН «Про Федеральний Конституційний Суд» (§ 40), а також, як зазначалось вище, у Федеральному Законі РФ «Про Конституційний Суд Російської Федерації» (ст. 73).

КСУ варто було б наводити та обґрунтовувати у своїх контроверсійних рішеннях (як це роблять органи конституційного судочинства у деяких інших державах, а також ЄСПЛ) причини переінтерпретації ним певних юридичних норм, аби в інших осіб не виникало враження, ніби від них такі причини приховують.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Зорькин В. Д. Права человека в контексте глобальной юриспруденции // Журнал конституционного правосудия. — 2009. — № 2. — С. 1—8.
2. Де Сальвиа М.Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящейся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. ; пер. с франц. — СПб., 2004.
3. Wei Liu. Les methodes d’interpretation dynamique de la Convention europeenne des droits de l’homme utilisees par la Cour europeenne des droits de l’homme. — Strasbourg, 2000. — 370 p.
4. Benner S., Spaeth H. Stare Indecisis : The Alternation of Precedent on the Supreme Court, 1946-1992. — New Yourk, 1995. — 151 p.
5. Eskridge William N., Jr. Dynamic Statutory Interpretation. — Cambridge, 1994. — 438 p.
6. Харрелл М. Э., Андерсон Б. Равное правосудие на основе закона : Верховный суд в жизни Америки. — М., 1995. — 143 с.
7. Grain Pool of WA v. Commonwealth, 23 March 2000 (170 ALR 111).
8. Fitzpatrick v. Sterling Housing Association Ltd [2001] 1 AC 27.
9. Reference re Secession of Quebec, [1998] SCJ 61 para 48.
10. BVerfG Urteil vom 21 Juni 1977 (1 BvL 14/76).
11. Шевчук С. Європейська концепція «усталеної судової практики» та її вплив на правотворчу функцію Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2008. — № 2. — С. 93-101.
12. Ковтун Н. Н. Акты конституционного правосудия как вектор формирования современной уголовно-процессуальной политики // Конституционно-правовые проблемы уголовного права и процесса : сб. материалов междунар. науч. конф. 30-31 октября 2009 г. — СПб., 2010. — С. 157-170.
13. Бондарь Н. С. Конституционный Суд России : не «квазисуд», а больше, чем суд // Журнал конституционного правосудия. — 2010. — № 3. — С. 33.
14. Бондарь Н. Конституционный Суд России — генератор «живого» (судебного) конституционализма // Право України. — 2010. — № 6. — С. 75-86.
15. Постановление Конституционного Суда РФ от 21 декабря 2005 г. № 13-п.
16. Мироненко А. Отказные определения Конституционного Суда и подведение итогов его деятельности // Закон&Бизнес. — 2010. — № 16. — С. 14.
17. Мироненко А. Єдиний орган конституційної юрисдикції — знову в епіцентрі політичної колотнечі // Закон&Бизнес. — 2010. — № 32. — С. 14.
18. Евсеев А. Судебные ошибки в деятельности Конституционного Суда Украины : к постановке проблемы // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 3-6.
19. Кампо В. Конституційний Суд України на шляху до доктрини реального права // Український юрист. — 2010. — № 778. — С. 40-43.
20. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1898. — 354 с.
21. Рабінович П. Практика Страсбурзького суду як орієнтир діяльності конституційних судів з імплементації європейських стандартів прав людини // Вісник Конституційного Суду України. — 2005. — № 6. — С. 34-40.
22. Дудаш Т. І. Праворозуміння крізь призму герменевтики // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук України / редкол. : П. М. Рабінович (гол. ред.) [та ін.]. — Серія 1. Дослідження та реферати. — Л., 2010. — Вип. 22. — С. 150.
23. Конституційне право України / за ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К., 2002. — С. 60-64. — 544 с.
24. Селиванов А., Стрижак А. Вопросы теории конституционного правосудия в Украине : актуальные вопросы современного развития конституционного правосудия. — К., 2010. — 272 с.
25. Рабінович П. Конституційні права людини в Україні : юридичні проблеми реалізації // Правова держава. — К., 1999. — Вип. 9. — С. 13-18.