Одним із важливих факторів, які визначають ефективність механізму правового регулювання в цілому, його окремих стадій зокрема, є правова свідомість. Роль і значення правосвідомості як суб´єктивного середовища механізму правового регулювання доцільно аналізувати з точки зору її функціонального прояву. При цьому на особливу увагу заслуговує питання про вплив на механізм правового регулювання оціночної функції правосвідомості, адже право як сфера належного і сущого [1] завжди пронизане оцінками, оцінюванням і цінностями.

Якщо вивченню змісту і сутності оціночної функції правосвідомості в юридичній науці приділяється певна увага [2], то самостійних досліджень, присвячених характеристиці аксіологічної функції в контексті механізму правового регулювання, не існує. Таким чином, метою даної статті є дослідження функціонально-аксіологічного аспекту правової свідомості. Таке дослідження передбачає з´ясування наступних питань: а) встановлення змісту оціночної функції правової свідомості; б) характеристика основних емоційно-раціональних форм, через які реалізується оціночна функція правової свідомості; в) визначення системи критеріїв правового оцінювання; г) дослідження значення оціночної функції правової свідомості на стадіях механізму правового регулювання.

Зміст оціночної функції правосвідомості

Змістом оціночної функції правосвідомості є: а) правове оцінювання, тобто сприйняття відповідних правових явищ з точки зору їх корисності/некорисності, справедливості/несправедливості, ефективності/неефективності, відповідності/невідповідності правовим нормам та цінностям тощо; б) вироблення системи правових цінностей. В останньому випадку йдеться про правові цінності особи, соціальної групи, суспільства і цивілізації. Цінності — це те, що має найбільше значення для суб´єкта [3]. Формування правових цінностей відбувається поступово, є результатом численних випадків правового оцінювання і раціонально-емоційного обґрунтування позитивної значущості тих або інших правових явищ. Правове оцінювання органічно пов´язане з когнітивним і емоційним блоками правової свідомості і відбувається у відповідних раціонально-емоційних формах.

Здійснення оціночної функції неможливе без наявності певних правових знань. Особливістю правових знань те, що вони є раціональним компонентом правосвідомості, результатом розумової, інтелектуальної діяльності суб´єкта, яка відбувається згідно з законами і формами діалектичної і формальної логіки. У підґрунті правових знань суб´єктів лежать правові поняття й категорії, які є головною внутрішньою раціональною формою правосвідомості. Фундаментальними при цьому виступають поняття й категорії юридичних прав та обов´язків, законності, правопорядку, права і правовідносин, закону та ін. [4].

Емоційно-раціональні форми

Емоційно-психологічний компонент правосвідомості існує у вигляді системи емоцій, настроїв, переживань, почуттів тощо. Він слугує своєрідною підосновою раціонально-ідеологічної сфери правосвідомості.

Основною емоційною (ірраціональною) формою сприйняття правової дійсності є правові почуття — відповідальності, справедливості, свободи, незалежності тощо. До правових належать також почуття права як такого, законності,юридичних прав і обов´язків тощо [5]. Оцінка когнітивної природи правових почуттів є неоднозначною. Згідно з першою точкою зору вони є абсолютно ірраціональним феноменом. Найбільш розгорнуто ця позиція представлена в ідеалістичних течіях праворозуміння. Правове почуття розглядається тут як щось інстинктивне, емоційне, таке, що принципово не підлягає раціоналізації. Таким є, наприклад, «народний дух» історичної школи права. Для Л. Петражицького правові емоції — це «…імпульси з вищим ореолом та авторитетом, які виходять немов з невідомого, відмінного від нашого повсякденного «я» таємничого джерела…» [6]. В іншій інтерпретації правові почуття є здатністю до інтуїтивного розуміння закону, прагненням людей до правового ідеалу як ідеалу справедливості.

Згідно ж з марксистським розумінням будь-які почуття існують на базі понять, ідей, уявлень про право, тобто це розумні, усвідомлені правові переживання, а не інтуїція, відчуття, непевні емоції, які не реєструються свідомістю. У своїй основі вони, безумовно, раціоналістичні.

Дійсно, правові почуття не існують поза хоча б мінімальною сумою знань про правові явища. Однак це й не означає, що правові почуття, по-перше, не включають певних ірраціональних моментів і, по-друге, не існують відносно автономно, самостійно від правових знань. Існує думка, що правове почуття — це слабко виражена, менш розвинена правосвідомість [7]. Із цим, вважаємо, не можна погодитися. Нераціональне чи напівраціональне усвідомлення ще не означає нерозвиненого усвідомлення. Воно існує і співпрацює з раціональною діяльністю суб´єкта.

Правове почуття можна інтерпретувати як совість індивідів, особисту думку про те, що є правильним, коли це стосується проблем справедливості [8]. Совість і переконання індивідуумів виступають безумовним витоком моральних принципів, який існує в їх свідомості. Причому уявлення про справедливість, що ґрунтуються на совісті індивідуумів, не вичерпуються підсвідомим відчуттям, вони доступні (хоча й обмежено) контролю з боку розуму й раціоналізації. Почуття піддається вираженню в слові, мовних актах, що, зокрема, серйозно полегшує його виховання й вивчення.

Яскравим прикладом того, яким чином правові погляди можуть створюватися на підставі конкретних рішень, що спрямовуються досить розвинутим правовим почуттям, є розвиток римського та англосаксонського права. Тут винесення конкретних рішень з окремих справ ґрунтувалося значною мірою на правовому почутті, яке дедалі більше визначалося існуючою правовою традицією. У подальшому в результаті узагальнення практики створюються загальні принципи й норми, які можуть знову обмежуватися, коли правове почуття і правосвідомість удосконалюються [9].

До змішаних раціонально-емоційних форм професійної правосвідомості належать правові оцінки і ставлення, правові переконання, правові уявлення. Правові ставлення охоплюють ставлення до права в цілому, його принципів, норм та інститутів; до правової поведінки оточуючих суб´єктів і об´єктів діяльності; до правоохоронних органів; до своєї правової поведінки (самооцінка). Ставлення до права в цілому може бути позитивним, а до окремих правових норм негативним і т. п. Ставлення до правових явищ тісно пов´язане з правовими знаннями — це дві сторони, які нерозривно зв´язані, й у певному розумінні визначають одна іншу. Ставлення до правових явищ формується на основі знань про них, а на обсяг і глибину останніх впливає ставлення до тих чи інших правових явищ.

Ставлення, що виступає компонентом правосвідомості, є складним інтелектуально-емоційним утворенням [10], що виражається в оцінці, яка формується в результаті співвіднесення знань з наявним досвідом, потребами, інтересами, цілями діяльності. Правова оцінка — це завжди порівняння, в результаті якого суб´єкт обирає те, що відповідає його потребам та інтересам, цінностям його свідомості. Таким чином, оцінка полягає у визнанні або невизнанні значимості чого-небудь для індивіда, групи, суспільства. Профільтровані через особистий досвід і правову практику суб´єкта різні сторони і явища правового життя, що ним пізнаються, викликають до себе певне ставлення і, будучи значимими для особистості, набувають певного сенсу, кваліфікуються як правові цінності. Ставлення до останніх виражається в оціночних судженнях. У правовій сфері у вигляді цінностей виражаються ті принципи, критерії, яким має відповідати позитивне право або яким воно явно не відповідає. Оціночна діяльність виражає активне ставлення до конкретної правової ситуації й до позитивного права в цілому.

Психологічні компоненти можна поділити на позитивні й негативні [11]. До позитивних належать почуття схвалення чинного законодавства і практики його застосування, віра в їх справедливість, повага до права й обраної спеціальності тощо. Позитивні емоційні компоненти створюють сприятливі умови для ефективної реалізації права, його розвитку. Однак правосвідомість може містити й негативні правові емоції. Це почуття розчарування в праві, безсилля права тощо, негативне ставлення до окремих правових феноменів — норми, закону, рішення юридичної справи іншим суб´єктом тощо.

Система критеріїв

Оціночна функція правової свідомості характеризується не лише особливими раціонально-емоційними формами здійснення. Вона передбачає існування певної системи критеріїв, відповідно до якої здійснюється оцінювання права на різних рівнях його існування. Слід зазначити, що оцінюванню підлягає: а) позитивне право в цілому, окремі джерела права, правові інститути та норми; б) практична реалізація права, його функціонування; в) напрями і засоби подальшого розвитку права; г) конкретні суспільні відносини і процеси з точки зору необхідності їх правового регулювання і їх відповідності/невідповідності чинним правовим нормам.

Оцінюватися можуть як явища у контексті конкретної юридичної ситуації, так і безвідносно до останньої. Специфікою оціночної функції в конкретній юридичній ситуації є те, що ціннісний підхід до правових явищ виробляється з обов´язковим урахуванням положень чинного законодавства, закладених в останньому критеріях оцінки. В другому випадку йдеться про загальну оцінку окремих норм права, нормативних правових актів, правового регулювання певної сфери відносин, функціонування системи правосуддя тощо. Залежно від того, відповідають або суперечать вимоги і можливості, що містяться в праві, інтересам і цілям суб´єкта, який оцінює право, він позитивно або негативно сприймає право як таке, відповідні його аспекти, частини, форми.

Фундаментальними критеріями правового оцінювання є ідея права та правові смисли. Саме вони лежать в основі оцінювання позитивного права та мотивації правової поведінки. В динамічному аспекті право існує на трьох рівнях — правоякідеяправа,правоякпозитив-ний закон (реалізація ідеї права), рішення і поведінка в конкретній ситуації (здійснення ідеї права) [12]. Ідея права виступає логічно первинним елементом, дійсним підґрунтям права і зводиться до принципів справедливості [13].

Правові смисли — це установки правосвідомості. Вони є транссуб´єктивни-ми та інтерсуб´єктивними. Перше вказує на те, що вони виходять із свідомості одних людей і можуть бути сприйняті свідомістю інших; друге виділяє таку особливість, як спільність понятійного змісту, яка є предметом і основою взаємного розуміння між людьми [14].

Так, виділяються такі правові смисли: обов´язок поважати чужі права; обов´язок обстоювати власне право; сумлінність, чесність, точність у виконанні обов´язків; примат справедливості над співчуттям і любов´ю до ближнього, як вираження визнання його автономії; ідея правомочності, усвідомлення власного права; відраза до рабства і визнання свободи вищою цінністю; позиція непідкупності (пріоритет громадянської чесності) [15].

Таким чином, стає очевидним, що справжньою реальністю права стає не жорсткий механізм владного примусу, а тонке павутиння особливих ментальних станів — правових смислів. Стійкі, такі, що повторюються, необхідні відносини між смислами можуть бути названі аксіомами правосвідомості. Аксіоми як універсальні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, які роблять право можливим.

І. О. Ільїн визначив основні аксіоми правосвідомості.

1. Закон духовної гідності (самоствердження). Це означає сприйняття людиною себе як певної цінності, яку варто обстоювати в боротьбі за існування. Із визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, яка лежить в основі правосвідомості. Адже відчуття власної гідності створює в душі могутній стимул до права і правопорядку. Людина сприймає повноваження як засоби, необхідні йому для затвердження свого духовного життя.

2. Закон автономії (здатність до самозобов´язання і самокерування). Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, що означає все вирішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянину в його будуванні життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія отримала зовнішнє правове визнання і правову гарантованість особистої свободи.

3. Закон взаємного визнання. В основі будь-якого правовідношення лежить: по-перше, визнання кожним із суб´єктів права як основи відношення; по-друге, визнання кожним з суб´єктів своєї духовності, тобто гідності і автономії як правотворящої сили; по-третє, визнання кожним з суб´єктів духовності іншого суб´єкта як сили, здатної до правотворчості [16].

Окрім вказаних, критеріями правової оцінки є правовий досвід, потреби та інтереси суб´єкта оцінювання; зміст чинних норм права. Звідси можна виділити такі види критеріїв: а) правові та непра-вові (ті, які лежать поза правовою сферою); б) інституціоналізовані (закріплені в позитивному праві) та неінституціоналізовані.

На стадіях механізму правового регулювання

Роль оціночної функції правової свідомості є значною на всіх стадіях механізму правового регулювання. На стадії право-творчості правосвідомість бере участь в оцінці й відборі тих суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Тобто визначається комплекс найбільш значимих суспільних відносин, що потребують правового опосередкування. Причому особливого значення набуває та обставина, що правосвідомість здійснює відбір останніх і моделює їх правове регулювання з точки зору належного, з точки зору відповідних цінностей.

Уявлення про нормативність поведінки дозріває в правовій свідомості індивіда незалежно від фіксації відповідних прав та обов´язків у конкретній нормі закону. її специфіка полягає не в тому, що вона констатує існуючу поведінку людей, а в тому, що правосвідомість відбиває її в особливій суб´єктивній формі — у вигляді уявлень про належне, оцінюючи при цьому людські дії у специфічних юридичних категоріях прав та обов´язків і встановлюючи, наскільки фактична поведінка відповідає цим уявленням.

Інакше кажучи, правова свідомість неминуче передбачає нормативний спосіб мислення. Оцінне, нормативне ставлення до дійсності й діяльності людей, «пропущене» крізь призму прав та обов´язків, складає найважливішу особливість правосвідомості [17]. Співвідношення у свідомості певних життєвих умов, потреб, інтересів з існуючими або можливими правами й обов´язками і є загальною специфічною ознакою правосвідомості [18]. Аналогічно С. І. Максимов зазначає, що правова свідомість впливає на правову реальність, створює її. У правосвідомості домінує детермінація не минулим (опредмеченою діяльністю, відносинами), а майбутнім бажаним станом,певною безумовною метою[19]. Невипадково феномен правосвідомості в екзистенціальній філософії права виражається терміном «екзистенція як проект». При цьому інтегральним її вираженням є співвіднесеність людської суб´єктивності зі смислом права, який і виступає підставою як для оцінки чинного права, так і для мотивації правової поведінки [20].

Відповідно й на стадії реалізації прав і обов´язків оціночне значення правосвідомості пролягає в тому, що при виборі власної правової поведінки, суб´єкт теж виходить з певних ціннісних орієнтирів, уявлень про належне і корисне у відповідній ситуації. Тут може відбуватися оцінка наявних правових механізмів з точки зору їх здатності задовольнити потреби та інтереси суб´єкта; оцінка поведінки інших з точки зору її відповідності вимогам чинного законодавства тощо.

Оціночна функція правової свідомості на стадії правозастосування виявляється в тому,що відбувається оцінка фактів на основі норм права, доказів у справі, формується внутрішнє переконання слідчого, судді, на підставі відповідних оцінок формується рішення у справі тощо [21]. Вимоги закону виступають як ядро правосвідомості особи, яка застосовує право. Але, окрім цього, вона включає і певні правові ідеї, уявлення, емоції, цінності, установки тощо. В сукупності вони і становлять нормативність правосвідомості юриста,з позицій якої він оцінює поведінку відповідної особи.

ПРИМІТКИ

1. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления : монография / С. И. Максимов. — X. : Право, 2002. — 328 с.; Петришин О. В. Право як соціальне явище: з точки зору юриста / О. В. Петришин // Трансформація політики в право: різні традиції та досвід : матер. міжнар. наук. конф. / за ред. В. Я. Тація. — X. : Право, 2006. — С. 27—44.

2. Грошевий Ю. Роль професійної правосвідомості судді у формуванні рішення суду: кримінально-процесуальний аспект / Ю. Грошевий // Вісник Акад. правових наук України. — 2005. — С. 174—175; Ратинов А. Р. Правосознание и противоправное поведение. Вопросы методологии / А. Р. Ратинов // Криминологические проблемы правосознания и общественного мнения опреступности:сб.науч. тр./подред.И.И.Карпец. — М.—Прага:Всесоюзный ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1986. — С. 66—70; Соколов Н.Я. Профессиональное сознание юристов/Н. Я. Соколов. — М.:Наука,1988. —С. 184—191 та ін.

3. Чефранов А. Поняття цінності як основа правовоїаксіології/А. Чефранов // Філософія права. — 2004. — № 9. — С. 10.

4. Щегорцов В. А. Социология правосознания/В. А. Щегорцов. — М.:Мысль,1981. —С. 28.

5. СоколовН.Я Зазнач. праця. — С.19.

6. Петражицкий Л. Теория права и государства в связи с теорией нравственности : в 2 т. / Л. Петражицкий. — СПб.:Екатерининское печатное дело, 1909. — Т. 1. — С.34.

7. СабоИ.Основытеорииправа/И.Сабо;пер.свенгер.—М.:Прогресс, 1974.—С.203.

8. Циппеліус Р. Філософія права / Р. Циппеліус ; пер. з нім. — К. : Тандем, 2000. —С. 126, 127.

9. Там само. — С. 126—132.

10. Щегорцов В. А. Зазнач. праця. — С. 81—85.

11. Сапун В.А.Социалистическое правосознание и реализация советского права / В.А.Сапун. — Владивосток : Изд-во Дальневост. ун-та, 1984. — С. 77.

12. МаксимовС.И.Зазнач.праця.—С.179—190.

13. Там само. — С. 187.

14. Там само. — С. 259, 260.

15. Там само. — С. 265—271.

16. Там само. — С. 272—274.

17. Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание / Н. И. Козюбра. — К. : Наукова думка, 1979. — С. 23.

18. Остроумов Г. С. Правовое осознание действительности / Г. С. Остроумов. — М. : Юрид.лит., 1969. — С. 54.

19. Максимов С.И. Зазнач. праця. —С. 255.

20.Максимов С.И. Тамсамо.—С. 255

21. Черданцев А. Ф. Теория государства и права / А. Ф. Черданцев. — М. : Юрайт, 1999. — С.255; Нерсесянц В.С.Общая теория права и государства / В.С.Нерсесянц. —М.:НОРМА-ИНФРА-М, 1999. — С. 487.