Вступ.

Розділ 1. Ринок аграрної продукції у світовому господарстві.

1.1 Сутність та особливості функціонування світового ринку аграрної продукції.

1.2 Структура світового ринку аграрної продукції.

1.3 Формування ринкових відносин на світовому аграрному ринку.

Розділ 2 Аналіз стану України на світовому аграрному ринку.

2.1 Динаміка світового аграрного ринку.

2.2 Україна в контексті світового аграрного ринку.

2.3 Аналіз аграрного потенціалу України.

Розділ 3 Основні напрямки підвищення аграрного потенціалу України.

3.1 Впровадження нових форм та методів організації і технології виробництва.

3.2 Вдосконалення законодавчої бази.

3.3 Поглиблення інтеграційних зв’язків і кооперації праці у виробництві сільськогосподарської продукції.

Висновки та рекомендації.

Список використаних джерел.

Додатки.

Вступ

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на продовольство — такі явища викликають у населення України велику стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником якого виступає здоров’я окремої людини і всього суспільства. А залежить здоров’я від стану охорони здоров’я та якості продуктів харчування, стану природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров’ю людини.

В сучасному аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її розподілу, обміну та використання.

Важливу роль у виробництво сільськогосподарської продукції відіграють АПК що єдиною цілісною виробничо-економічною системою, яка охопила цілий ряд галузей народного господарства спеціалізованих на виробництві продовольства.

Головне завдання що стоїть перед галузями АПК – це зростання сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, об’єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок. Подолання глибокої економічної кризи зокрема в АПК України пов’язане з переходом до ринкових відносин, з усуненням державного монополізму і розвитком досконалої конкуренції в усіх сферах АПК. Для обгрунтованого здійснення цього процесу необхідно в повній мірі використовувати позитивний історичний досвід, оскільки сьогоднішня ситуація економічних перетворень столипінської реформи сільського господарства, яка здійснювалась на початку 20 ст. і передбачена запровадженням приватної власності на землю та передові досягнення сучасного стану розвитку сільського господарства.

Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури виробництва. Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній кризі, що негативно впливає на хід реформ , особливо в АПК .

Метою даної дипломної роботи є вивчення і визначення на основі теоретичного обґрунтування і практичного матеріалу особливості діяльності АПК в сучасних умовах господарювання, обґрунтування механізму організації і ефективного функціонування різних форм господарювання та ринкових відносин в АПК, оцінка потенціалу України на світовому аграрному ринку. Багатогранність поставленої мети визначає необхідність вирішення таких завдань:

• особливостей функціонування світового ринку аграрної продукції таструктуру світового ринку аграрної продукції;
• формування ринкових відносин на світовому аграрному ринку;
• аналіз стану України на світовому аграрному ринку;
• аналіз аграрного потенціалу України;
• впровадження нових форм та методів організації і технології виробництва;
• вдосконалення законодавчої бази;
• інтеграційні зв’язки і кооперація праці у виробництві сільськогосподарської продукції.

Розділ 1. Ринок аграрної продукції у світовому господарстві

1.1 Сутність та особливості функціонування світового ринку аграрної продукції

Сукупність різноманітних підприємств, що виробляють товари або надають послуги, утворює господарську систему.

Світове господарство — система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці [29, с. 38].

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі пересічних по світу — вони утворюють кілька територіально близько розташованих груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей географії сучасного світового господарства: формується поліцентрична система його територіальної структури. То ж невипадково з'явився образний термін — «багатополюсний світ»[29, с.40].

Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7 % населення світу припадає 22-23 % національного продукту та виробництва промислової продукції, 12-13 % сільськогосподарської продукції світового господарства. Найважливіші особливості господарства цих північноамериканських країн такі:

1) багатий ринок збуту;

2) могутність американських банків, трестів, концернів, що контролюють не тільки національне багатство своєї країни, а й перетворюються на транснаціональні корпорації;

3) високий технічний рівень промисловості США і Канади;

4) високий науковий потенціал США і Канади;

5) потужний військово-промисловий комплекс США [29, с. 42].

Не менш потужний центр світового господарства сформувався в Західній Європі, країни якої мають не просто спільну географічну приналежність, а й однорідні соціально-економічні системи. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу, незважаючи на суперництво і взаємну боротьбу його національних угруповань, в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне товариство (ЄЕТ), яке згодом трансформувалося в Європейське співтовариство (ЄС). До нього з 1996 року входять 15 країн з населенням 370 млн. чоловік: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Ірландія, Данія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Фінляндія, Швеція [29, с. 43]. Це значне економічне угруповання, ринок якого за своїми можливостями попиту можна порівняти з ринком СІЛА. Тут посилюються міжнаціональні зв'язки великих монополій, зростає залежність і супідрядність господарств сусідніх країн.

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій «далекосхідних тигрів» формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припадає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а «вага» всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалось інтеграційне утворення АСЕАН [29, с.44].

Регіон Північної Євразії, де розташовані держави, що утворилися після розпаду СРСР, також займає помітне місце в світовій економіці.

Між тим, під впливом сучасних геополітичних процесів, у світі є передумови формування й інших регіональних систем економічної взаємодії. Це, по-перше, тісно пов'язані між собою регіони Середземномор'я і Причорномор'я (до якого входить і територія України), по-друге — регіон Середнього Сходу та Центральної Азії в якому протягом двох тисячоліть було міцно пов'язане життя країн і народів.

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом [39, с. 81].

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менеджменту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

Менеджмент (управління) — це діяльність з координації праці інших людей. Складається з двох основних компонентів: уміння організувати господарський процес і так званої підприємницької інтуїції, що грунтується на глибоких знаннях законів ринку і необхідній інформації [21, с. 90].

Маркетинг (ринкознавство) — це програмно-цільовий метод роботи підприємця або підприємства на ринку. Він полягає у вивченні ринку, просуванні на ринок товарів і послуг, створенні такої ситуації, за якої якість, кількість та ціна товару відповідали б попиту на ринку [21, с.93].

Світове господарство — система, що має багато складних структур. Структура — внутрішня будова системи та сукупність стійких зв'язків у ній, що забезпечують її цілісність [21, с. 98].

З-поміж численних структур світового господарства найважливішими є соціально-економічна, функціонально-господарська та територіальна.

Під соціально-економічною структурою розуміють співвідношення економічних укладів і систем власності, характер взаємодії держави і приватного капіталу, розстановку політичних та економічних сил у державах та в світі в цілому.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними комплексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація господарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм економічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація — це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких — весь світ.

Саме діяльність ТНК е причиною того, що в усьому світі можна бачити марки «Тойота» чи «Нісан», «Форд» чи «Дженерал моторе», «БМВ» чи «Фольксваген» або продукцію радіоелектроніки фірм «Тосіба», «Мацусіта» («Панасонік»), «Соні», «Дженерал електрік», «Вестінгауз» ІБМ та ін. Особливо активна діяльність ТНК США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції [24, с.257].

Функціонально-господарська структура країни чи світового господарства залежить від сучасного розвитку стану суспільного поділу праці в усіх його формах, в тому числі стану міжнародного поділу праці.

Територіальна структура світового господарства — це географія соціально-економічної, функціонально-галузевої структур.

Науково-технічна революція і основні риси НТР.

Основні риси НТР:

1. Всеосяжність (впливає на всі галузі виробництва, характер праці, побут, культуру, психологію людини тощо).

2. Докорінна зміна ролі людини у виробництві.

3. Зменшення часу між відкриттям і впровадженням його у виробництво.

4. Зв'язок з військовим комплексом.

Елементи НТР:

1. Наука.

2. Техніка і технологія (мета — підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці). Є 2 шляхи (еволюційний і революційний) оновлення техніки і технології.

3. Виробництво. Напрямки удосконалення

а) електронізація (ЕОМ, потужні обчислювальні центри тощо),

б) комплексна автоматизація (роботи, процесорна техніка),

в) нові види енергії (наприклад, термоядерна),

г) створення нових матеріалів і удосконалення традиційних,

д) впровадження біотехнологій.

4. Управління. Основними напрямками застосування НТР в світовому господарстві є:

1. Прискорений розвиток енергетики, машинобудування, хімічної промисловості.

2. Зниження ролі видобувної промисловості.

3. Інтенсифікація сільського господарства

4. Зміна товарної структури світового ринку.

5. Зміна структури зайнятості населення.

6. Розвиток транспорту.

7. Розвиток екологічно безпечних виробництв і т. д.

Паливно-енергетична промисловість світу.

Від розвитку енергетики залежить рівень економічного розвитку країни, тому протягом ХХ ст. людство спожило значно більше палива та енергії, ніж за свою попередню історію. Змінюється в часі і структура паливно-енергетичного балансу.

1.2 Структура світового ринку аграрної продукції

Світова агропродовольча система(САПС) формується в результаті розвитку міжнародної кооперації у сфері виробництва та продажу продовольства, її матеріальну основу складають агропромислові комплекси (АПК), що включають у себе виробництво засобів виробництва, сільське господарство, яке виробляє продовольчу сировину і продукти харчування та переробку і збут сільськогосподарської сировини та продовольства [19, с. 48].

Формування САПС не тільки не усуває, але й сприяє посиленню нерівномірності розвитку національних продовольчих систем, оскільки конкуренція та поділ праці виходять на глобальний рівень. Провідною ланкою САПС є розвинуті країни через те, що для АПК цих країн зовнішньоекономічні ринки стають основним чинником економічного зростання. Це знаходить своє вираження у поглибленні спеціалізації та кооперування у виробництві продовольства, ресурсів для його виробництва, взаємному посиленню руху капіталів і технологій.

Досвід розвинутих країн показує, що попит на продовольство практично безмежний при досягненні високих норм споживання. Удосконалення йде шляхом залучення до господарського обігу все нових рослин і їх видів, розширення асортименту, підвищення «зручності» продовольства (економії праці при приготуванні їжі), виходу на ринок товарів, що займають проміжне положення між продуктами харчування й медичними препаратами.

Прискорення економічного розвитку країн, що розвиваються, перетворює їх у більш активну, хоча й залежну від розвинутих країн ланку САПС, у той же час ця двостороння залежність прискорює розвиток глобальної продовольчої системи. Країни, що розвиваються, намагаючись подолати своє відставання у виробництві й споживанні продовольства, пришвидшують розвиток економіки, у тому числі й сільського господарства. Це приводить не тільки до зростання імпорту продовольства, але й до імпорту ресурсів, технологій і капіталів, необхідних для розвитку національних продовольчих систем.

Країнам з перехідною економікою належить скромне місце у світовій агропродовольчій системі, але їх частка в окремих регіонах досить суттєва. До загальних проблем, що стоять перед ними, належать: низька ефективність економіки, включаючи АПК, висока залежність від імпорту продовольства, ресурсів для його виробництва, недосконалість або відсутність елементів ринкового господарства тощо.

Посилюється вплив ТНК на розвиток САПС. У розвинутих країнах ТНК переважають у сільськогосподарських сферах національних АПК (сільськогосподарське машинобудування, харчова промисловість, торгівля, сфера обслуговування). У країнах, що розвиваються, ТНК сприяють розвитку сільського господарства, а часто є основою розвитку АПК і ланок з вирощування, переробки, упаковки та транспортування продукції.

Відносно новим явищем стало формування крупних національних і транснаціональних продовольчих компаній у країнах, що розвиваються, насамперед в Азії та Латинській Америці.

Глобалізація агробізнесу відбувається на фоні світової біотехнологічної революції 3 1995 р. почалося масове впровадження трансгенного насіння (соя, картопля, бавовник, кукурудза). Площі під трансгенними культурами досягли у світі 35 млн. га, з них 30 млн. га у Північній Америці [8, с. 49]. Сьогодні відбувається масове впровадження нових сортів рослин з модифікованими технологічними й споживчими характеристиками. Через високу складність й вартість біотехнологічних розробок вони зосереджені в 10 провідних американських і європейських хіміко-біологічних компаніях — «Монсонто», «Новартіс», «Дюпон», «Рон-Пуланк», «Хьохст» та ін.

Провідною галуззю сільського господарства є рослинництво. Під зерновими у світі перебуває більша частина площ орних земель. Основні райони вирощування пшениці зосереджені в Європі та Північній Євразії (Росія, Україна, Казахстан, Франція, ФРН, Італія тощо), Північній Америці (США, Канада), Азії (Китай, Індія, Туреччина, Пакистан та ін.). Найбільшим виробником кукурудзи є США (45% світового збору) [8, с. 54].

Багато кукурудзи збирають Китай, Бразилія, Мексика, Аргентина, Франція, Індія, ПАР. Рису щороку вирощується понад 500 млн. т: 1/3 його світового виробництва дає Китай, 1/5 — Індія, важливим районом вирощування рису є Південно-Східна та Східна Азія (Індонезія, Бангладеш, В'єтнам, Таїланд, Японія тощо) [8, с. 55].

Технічні культури — сировина для виробництва продовольчих і промислових товарів. Найважливішу технічну культуру — бавовник — вирощують переважно у країнах, що розвиваються (Індія, Пакистан, Бразилія, Єгипет), інші важливі виробники — Китай, США, Узбекистан, Туркменістан, Туреччина. Джут вирощують, в основному, в Індії, Бангладеш, Шрі-Ланці, Більше 1/2 цукру у світі отримують з цукрової тростини (Куба, Мексика, Бразилія, США, Аргентина, Індія, ПАР, Єгипет, Австралія). Головні райони вирощування цукрових буряків — Україна, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, ФРН, Франція. З олійних найбільш поширені соняшник (Росія, Україна, Болгарія, Уругвай, Аргентина) та соя (США, Китай, Росія, Бразилія). Важливими експортними товарами країн Латинської Америки, Азії та Африки є чай (Індія, Шрі-Ланка, Китай), кава (Бразилія, Мексика, Колумбія, Індія), какао (Бразилія, Гана, Нігерія), арахіс, олійна пальма (Конго, Індонезія, Малайзія) [9, с.31].

Тваринництво розвинуте в усіх регіонах земної кулі. В економічно розвинутих країнах Європи, Північної Америки в лісовій та лісостеповій зонах розводять велику рогату худобу молочно-м'ясного та молочного напрямів. У місцях з посушливим та сухим кліматом розвинуте тваринництво м'ясного напрямку (Індія, Пакистан, Аргентина, Австралія). Найбільше поголів'я великої рогатої худоби (до 60%) припадає на країни Азії, Африки (але тут продуктивність дуже низька, використовують її для роботи на полях та як тяглову силу), Південної Америки.

Свинарство поширене у країнах Азії, Північної Америки та Європи. У промислове розвинутих країнах поширене м'ясо-вовняне та м'ясне вівчарство, у посушливих районах — вовняне (Австралія, Нова Зеландія, Великобританія, Іспанія, Італія). Птахівництво в розвинутих країнах переведено на індустріальну основу. Подекуди розвивається конярство, верблюдівництво тощо.

За даними Всесвітньої Продовольчої Ради ФАО ООН після другої світової війни в міжнародній торгівлі спостерігається тенденція до зниження частки продовольчих товарів у світовому товарообігу від 46 % а 1950 р. до 10% в 1990 р. Абсолютний обсяг світової торгівлі продовольчими товарами зростає, але темпи його розвитку більш повільні, ніж у групі промислових товарів споживчого призначення. В 1991 р. обсяг світового товарообігу продовольчих товарів становив 949,3 млрд. дол., у тому числі експорт — 454,8 імпорт — 494,5 [11, с.10]. Світові ціни на продовольчі товари мають понижувальну тенденцію в порівнянні з швидким зростанням цін на промислові споживчі товари.

У світовій торгівлі продовольчими товарами в 90-ті роки панівне становище продовжують посідати промислове розвинуті країни.

На частку країн ОЕСР припадає 55% світового товарообігу продовольчих товарів при населенні, яке становить 18% від населення планети. Країни, що розвиваються концентрують більше половини світового населення, а частка їх у світовій торгівлі становить 30%. Тільки 15% світового товарообігу продовольчих товарів належить східноєвропейським країнам та СНД [11, с.12].

Кон’юнктура світового ринку продовольчими товарами залежить від ряду факторів національного та міжнародного характеру. Нерівномірність розвитку та особливості міжнародного поділу праці у виробництві продовольства історично зумовлені;

1) розбіжностями географічного положення території країн, їх агроресурсним потенціалом;

2) кількістю населення;

3) кваліфікацією трудових ресурсів;

4) соціально-економічними факторами виробництва та торгівлі продовольчими товарами.

На початку 90-х років у країнах ОЕСР сільськогосподарське виробництво складає 2,5% ВВП, у Латинській Америці — 10%, у Східній Азії -22%, Південній Азії — 33%, в Африці — 34%. Число економічно активного населення, зайнятого в сільському господарстві промислове розвинутих країн становить 6 %, в країнах, що розвиваються – 60 % [39, с. 112]. Аграрний характер економіки, низький рівень механізації виробництва, експортна спеціалізація на культурах тропічного та субтропічного землеробства зумовлюють залежність країн, що розвиваються від світового ринку продовольства. В більшості цих країн сільськогосподарські товари в загальній структурі товарного експорту коливаються від 50 до 100%. Нестабільність та обмеженість валютних надходжень від експорту тропічних товарів негативно впливає на покупну спроможність аграрних країн Африки, Азії, Америки. Висока зовнішня заборгованість ускладнює оплату імпорту продовольства країн третього світу.

Відставання темпів зростання виробництва продовольчих товарів /1-2%/ від швидких темпів збільшення населення /3-4%/ загострює продовольчу проблему країн, що розвиваються, де за оцінками експертів ФАО 00Н, 800 млн. чоловік хронічно недоїдають та голодують [39, с. 114].

У промислово-розвинутих країнах високо механізовані інтенсивні системи виробництва продовольства забезпечують високі темпи його розвитку /2-3%/, які випереджують збільшення темпів зростання населення /1%/, що веде до накопичення експортних ресурсів продовольчих товарів, насичення місцевим продовольчих ринків.

Циклічність агропромислового виробництва відбивається на кон’юнктурі світових цін на продовольчі товари, на прибутках фермерів. В умовах надвиробництва продовольчих товарів наприкінці 80-х на початку 90-х років в’ялий попит на них на внутрішніх ринках веде до пошуків зовнішніх ринків збуту, пожвавлення зовнішньої торгівлі, яка розвивається високими темпами /5-7% в рік/. У випадку накопичення надлишків продовольчих товарів використовуються експортні субсидії для стимулювання їх вивозу на світові ринки. Для обмеження доступу імпортних товарів на свої ринки застосовується система протекціонізму — підвищення мита на увіз продукції, введення нетарифних заходів — квотувань увозу, ліцензування, вибіркове оподаткування, мінімальні імпортні ціни, антидемпінгові та компенсаційні засоби, введення санітарних норм, "добровільне обмеження експорту" країнами постачальниками [35, с. 34]. Субсидіювання експорту часто приводить до зниження цін на світовому ринку, може використовуватись для захоплення сегментів товарних ринків у конкурентній боротьбі.

Для зменшення надлишків продовольчих товарів на внутрішніх ринках і підтримування доходів фермерів країни ОЕСР виплачують грошові субсидії виробникам за скорочення посівів зерна, зменшення поголів'я тварин, вводять квотування виробництва товарів, здійснюють закупки продукції за гарантованими цінами для державних продовольчих резервів.

Країни, що розвиваються, як правило, не можуть субсидіювати національне виробництво та експорт сільськогосподарських товарів через обмеженість фінансових ресурсів.

1.3 Формування ринкових відносин на світовому аграрному ринку

Сьогодні наша країна в рамках процесу вступу у СОТ погоджує з країнами — членами робочої групи розмір держпідтримки аграрного сектора, що при розрахунках на базі 1994-1996 років міг би скласти близько 1,4 млрд дол. щорічно. Однак такі країни, як Австралія, США, Канада й держави ЄС, наполягають на тому, щоб Україна розглядала як базовий період інші варіанти, наприклад, 2000-2002 роки, коли рівень держпідтримки аграрного сектора був істотно нижче. У такому випадку конкурентноздатність української продукції агропрому в порівнянні з продукцією вищезгаданих країн різко впаде, і наш ринок буде фактично відкритий для європейської й американської сільгосппродукції. Таким чином, з погляду сільгоспдотацій ми автоматично попадаємо в число " держав, що розвиваються, " з усіма наслідками, що випливають для українського села.

Як відомо, у всіх економічно розвинених країнах сільське господарство в значній мірі дотується державою. Причому з погляду "суспільної користі" та "підтримки села" пояснити таке положення справ дуже важко. Хоча б тому, що саме поняття "сільський житель" у більшості країн Заходу зниклася як таке. 2-3% населення, що працює в сільському господарстві й аграрному секторі, звичайно й забезпечують продовольством внутрішнє споживання, і роблять свої держави великими експортерами в тих або інших сегментах світового продовольчого ринку. Тамтешній аграрій — це, як правило, керівник великого спеціалізованого сільгосппідприємства, що має мало загального з пасторальною картинкою традиційного сільського побуту. Він більше часу проводить за ноутбуком, ніж за кермом трактора.

У тих самих Сполучених Штатах середньостатистичний фермер користується новітніми досягненнями науки та техніки, розроблювальними спеціалізованими інститутами, лізингові компанії поставляють йому новітню техніку, у нього в штаті — як сезонні працівники, так і висококваліфіковані фахівці, а його земельні угіддя займають територію в десятки квадратних кілометрів, валові прибутки таких господарств обчислюються мільйонами доларів. При цьому в агровиробників існує наймогутніше лобі у виконавчій і законодавчій владі, що "вибиває" з бюджетів своїх країн величезні дотації на сільгоспвиробництво, у результаті чого технологічне відставання в аграрному секторі розвинених країн від тих, що розвиваються тільки підсилюється.

У цей же час у країнах третього світу аграрний сектор стає зоною тотального економічного й соціального нещастя. Оскільки країни бідні — дотувати сільське господарство з бюджету не виходить, але навіть якщо це відбувається — кошти від дотацій миттєво розкрадаються корумпованими чиновниками, так що до селян бюджетна підтримка практично не доходить. Ситуація, до речі, до болю знайома по українських реаліях.

До того ж переважають дрібні та дуже дрібні господарства, де просто нереально впровадити високі технології, у підсумку значна частина сільського населення або розоряється й іде в міста (де знайти роботу в умовах економічної відсталості не так-те просто), або змушена займатися натуральним господарством. Ні про яке "лобіювання інтересів" та "вибивання бюджетних дотацій" таке напівзлиденне селянство, природно, не може навіть і мріяти.

Спроби зробити дрібні господарства "товарними" у країнах, що розвиваються, теж ні до чого гарному не приводять. Навіть на внутрішніх ринках продукція місцевих виробників не в силах конкурувати з дотаціями з розвинених країн. Тому Дохійський раунд не випадково затягся на такий довгий час: для країн, що розвиваються, погодитися на існуючий у розвинених країнах рівень дотацій на сільське господарство при неможливості самим збільшити дотації означає одне — приректи себе на повну залежність від продовольчого імпорту та руйнування власного селянства.

Аналіз динаміки розвитку сільськогосподарських ринків за досить тривалий час показав, що лібералізація торгівлі сільгосппродукцією у світовому масштабі, на якій наполягають економічно розвинені країни, у першу чергу США, в остаточному підсумку приведе до зниження цін. Так, за останні п'ять років, у порівнянні з 70-ми, середня вартість майже всіх видів сільгоспродуктів упала. Після подорожчання в 90-х роках ціни на яловичину повернулися до рівня 70-х, подешевіли банани, вершкове масло, бавовна, рис, кава, пшениця, кукурудза, цукор. У той же час промислова продукція, паливо, сільгосптехніка, добрива дорожчають. Все це приводить до руйнування селян і дрібних фермерів там, де сільське господарство не дотується.

У той же час лібералізація сільськогосподарських ринків вигідна не тільки кінцевим споживачам, але й країнам-експортерам. Особливо тим, де є великі високотехнологічні спеціалізовані аграрні виробництва, що отримують бюджетні дотації. На жаль, Україна до таких держав не ставиться: господарства в нас дрібні, клаптеві (ліквідація колгоспів і розпаювання тільки збільшили тенденцію) і використовують допотопну радянську техніку й мінімум добрив, а що стосується селекційної роботи й виведення нових сортів і порід — те ситуація тут взагалі провальна.

Складні переговори про вступ у СОТ нашої країни збіглися з неоднозначною ситуацією в сільському господарстві. На перший погляд, стан посівів поки задовільне — по даним Мінагрополітики на 19 квітня, всіма категоріями господарств посіяно ярових зернових і зернобобових культур 74%, причому яриці 101% від запланованого. У задовільному стані й озимі, хоча і йде їхнє підживлення: мінеральні добрива внесені на 88% запланованих площ. Однак погодні умови вже починають викликати в аграріїв тривогу — навесні було дуже мало дощів, і в зерносіючих районах реальної стає погроза весняної засухи, що негативно позначиться на майбутньому врожаї.

И в такому випадку село знову зажадає масштабних фінансових уливань з бюджету. Адже навіть у минулому році, при досить багатому врожаї більшості видів продукції рослинництва, аграрії найчастіше мали чистий збиток. Якщо в середньому ціни на товари промислового виробництва, споживані сільським господарством, збільшилися на 14,1% (а з урахуванням заробітної плати й інших нематеріальних витрат ріст склав 24,8%), то ціни на сільськогосподарську продукцію виросли в середньому по Україні лише на 2,4% проти 8,6% в 2005 році. Крім того, не можна не враховувати, що останнім часом держпідтримка допомагає аграріям користуватися банківськими кредитами: частина відсотків компенсує держава).

У нинішньому році держпідтримка як ніколи необхідна тваринникам. Та ж Польща, вступивши в ЄС, таки "вибити" в Єрокомісії можливість надавати підтримку своїм сільгоспвиробникам. У результаті польські фермери отримують такі дотації, що можуть продавати м'ясо на зовнішніх ринках дешевше собівартості, і значна його частина йде в сусідню Україну. Тому, якщо українські тваринники залишаться без бюджетних дотацій, їхня продукція виявиться неконкурентоспроможної, якщо порівнювати з тим же польським імпортом.

Таким чином, на сьогоднішній день наша країна повинна скористатися тим, що Дохійський раунд не завершений. І, ставши повноправним членом СОТ, забезпечити дотації аграрному сектору хоча б на рівні 1,4 млрд дол. щорічно — це небагато в порівнянні з більшістю країн ЄС, але дасть вітчизняним селянам можливість у найближчі роки "підтягтися" до рівня технологічного оснащення й організації сільгоспвиробництва хоча б аграріїв зі Східної Європи.

Розділ 2 Аналіз стану України на світовому аграрному ринку

2.1 Динаміка світового аграрного ринку

Як явище господарського життя ринок з'явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридичне незалежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку. В сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого — розвиваються засоби зв'язку, акти купівлі-продажу можуть здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ринок — це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обігу.

Ринок є невід’ємною частиною суспільного господарського відтворення і формується в тісній взаємодії з усіма його елементами: виробництвом, споживанням, розподілом. Ринок являє собою сферу товарно-грошового обміну, розвитку торговельних функцій між продавцем і покупцем. Первісним елементом світового ринку є внутрішній ринок, який здійснює торговельні операції з внутрішньої торгівлі.

Національний ринокпоєднує внутрішню та зовнішню торгівлю даної країни.

Світовий ринок- це сукупність національних ринків, поєднаних між собою всесвітніми господарськими зв’язками на підставі

До категорії світових належать усі товарні ринки, на яких виключно велику частку складають зовнішні торговельні операції (наприклад, світовий ринок олова, де експортна квота сягає 90 % від його виробництва) і ті, де вона помірна — 30-50 % (наприклад, світовий ринок автомобілів) і навіть незначна — 10-20 % [24, с. 211].

Структуру світового товарного ринку можна розглядати в трьох аспектах – регіональному (або географічному), товарно-галузевому та соціально-економічному.

Згідно з регіональною структурою світового ринку розрізняють ринки окремих країн або їх угруповань (схема 2).

За товарно-галузевою структурою світового ринку відрізняють окремі товарні ринки, які відповідають рівню ринку певного товару або його частини. За основу цієї класифікації беруть Міжнародну класифікацію ООН — Стандартну Міжнародну торговельну класифікацію — СМТК, Брюссельську митну номенклатуру, Гармонізовану систему опису товарів [43, с. 367].

За товарно-галузевою структурою світового ринку відрізняють три провідних групи товарів — готові вироби, сировину і напівфабрикати, послуги (схема 3).

Сучасний стан світового економічного розвитку характеризується посиленням прагнення держав до забезпечення збалансованого і взаємозумовленого функціонування усіх сфер життєдіяльності національних спільнот. Останнє передбачає не лише гармонізацію діяльності складових господарських систем, а й посилення адаптаційних процесів, спрямованих на зведення до мінімуму прояву негативних впливів на систему загалом та окремі елементи її функціонування зокрема.

Мабуть, найпопулярнішим словом сьогодні в нашому суспільстві як на побутовому рівні, так і в наукових працях, публіцистиці є слово «ринок». Зумовлено це переходом України в нову систему координат, якою для нас є ринкова економіка.

При реформуванні системи господарювання загалом і здійсненні кардинальної аграрної реформи відбуваються процеси розвитку і трансформації не тільки самого виробництва, але і внутрішнього ринку, де загострюється конкуренція як між вітчизняними так і зарубіжними товаровиробниками. Тому однією з головних рис сучасного ринкового господарства є глобалізація ринкових відносин і необхідність адаптації споживчого ринку окремої країни до вимог єдиної світогосподарської системи.

Для ринків продовольчих товарів на сьогодні притаманні: динамічність і мінливість, наявність протиріч та конкурентність, відсутність вільних збутових ніш і дедалі відчутніший тиск розвинених країн на аграрну політику держав з перехідною до ринкових відносин економікою, до яких належить й Україна.

Дослідженням агропродовольчих комплексів, аграрного виробництва та сучасного ринку продовольчих товарів в Україні та світі присвячено значну кількість наукових доробок вчених економіко-географів, економістів та аграрників. У зв'язку із здійсненням аграрної реформи у багатьох країнах Європи та Азії в останній період значно зросла й кількість опублікованих наукових праць з цього питання. Серед них варто зазначити доробки вітчизняних вчених, насамперед Балабанова Г.В., Нагірної В.П., Саблука П.Т., Кавецького І.Й., Мостенської Т.Л., Шубравської О.В., Савченка С.В., Сухого П.О. та інших. Фундаментальні праці опубліковані з питань розвитку агропродовольчої системи та продовольчої безпеки Балабановим В.С. та Борисенко Є.Н., Дем'яненко В. і Рилько Д., Алісовим М.В. та Хорєвим Б.С., Виноградовим В.В., Трейсі М. та іншими. Значна кількість статистичного матеріалу стосовно теми дослідження су статистичних довідниках та інших статистичних виданнях.

Входження різних держав як рівноправних членів до світогосподарської системи висуває перед ними широкий комплекс проблем не тільки політичного, але насамперед економічного характеру. При цьому стає очевидним, що їх непросте вирішення буде відбуватися за умов формування нових економічних відносин, які грунтуються на ринковому регулюванні економіки. Ринок та державне регулювання в країнах Заходу сприймаються як аксіоматичні складові. В країнах, що стали на шлях постсоціалістичного розвитку, ці категорії взаємовиключали одна одну. Зазначена обставина стосується також і агропродовольчого сектора, який істотно відрізняється від інших галузей економіки, тому дослідження питань продовольчої безпеки різних держав, особливо в період здійснення глибоких структурних та соціально-економічних реформ і переходу до ринкового механізму господарювання, набуває першочергового значення.

Сучасна світова агропродовольча система — досить складний багатогалузевий та поліфункціональний глобальний комплекс, що об'єднує виробництво, реалізацію і споживання продуктів харчування. В основі його формування є поглиблення міжнародного територіального поділу праці, інтенсифікація і тісний взаємозв'язок із світовою торгівлею та вивозом капіталу, глобалізація аграрних продовольчих ринків [36, с. 27].

Світовий ринок продовольства формується як сфера впливу трьох основних за рівнем соціально-економічного розвитку груп країн: економічно розвинутих та нових індустріальних країн, країн що розвиваються, та країн із перехідною економікою (Східна та Центральна Європа, країни СНД і Прибалтики). При цьому конкуренція має місце не тільки у первинній сфері агробізнесу (виробництво сільськогосподарської продукції), але й у кожній ланці агропромислового комплексу, включаючи виробництво засобів виробництва, сферу реалізації готових продуктів та напівфабрикатів. Виокремлюються тенденції розвитку світового продовольчого ринку, ознаками яких є випереджаючий розвиток торгівлі готовою продукцією порівняно із темпами приросту виробництва продовольства в окремих країнах та регіонах.

Зазначені тенденції досить чітко проявилися наприкінці XXст., коли відбулося зменшення частки сільськогосподарської сировини в світовій продовольчій торгівлі із майже 35% у середині 80-х років до 26% на початку XXIст. [36, с. 45]

Економічно розвинені країни займають тепер домінуюче положення у світовій продовольчій системі. Заданими ФАО вони виробляють майже 2/3 світового виробництва продовольства (у вартісному виразі), хоча в них проживає менше 14% населення світу, їх частка у світовому експорті продовольства складає понад 65 %, а в імпорті — близько 70% [ 36, с. 47].

Країни, що розвиваються, де мешкає майже 4/5 усього населення планети, виробляють приблизно 1/4 продовольства, а споживають трохи більше третини його виробництва. Частка цих країн у світовому експорті продовольства становить близько 30%, а в імпорті — 25%. Такий незначних рівень споживання продовольства зумовлений перш за все низьким рівнем соціально-економічного розвитку. Для прикладу, ВНП на одного мешканця в економічно розвинених країнах пересічно становить понад 20-30 тис. доларів США, тоді як в країнах, що розвиваються, він коливається в межах від 180 до 4000 доларів США. Разом із тим високі темпи економічного росту, а також значний приріст населення призвели до того, що ці країни починають відігравати істотну роль у розвитку світової продовольчої системи [36, с. 51].

За період з 1995 по 2005 рр. світове виробництво основних видів сільськогосподарської продукції зростало (таблиця 2.1). Виробництво зернових та зернобобових культур збільшилось до 2,1 млрд. т, картоплі до 307,4 млн. т, м'яса до 245 млн. т, або ж зросло на 44%, при пересічно річному прирості 3,4%, молока до 598,7 млн. тонн, курячих яєць – до 53,8 млн. тонн, або майже у 1,4 разу.

Отже, у світовій продовольчій системі намітилась тенденція до стабілізації обсягів виробництва зернових і зернобобових культур, картоплі та збільшення виробництва тваринницької продукції, особливо м'яса птиці, курячих яєць та молока. Наведені дані таблиці засвідчують перш за все інтенсивні зрушення у зростанні ефективності тваринництва та кормовиробництва за рахунок впровадження у практику агровиробництва результатів "другої зеленої революції", які пов'язані переважно із впровадженням біотехнологій, комп'ютеризацією та інформатизацією. Ефективне застосування біотехнологій у тваринництві дало змогу збільшити надої молока на 15-30%, а привіси свиней та птиці — на 50 % [39, с. 85].

За останні 10 років у світі спостерігається тенденція до зменшення кількості виробленої продукції рослинництва в розрахунку на одну особу. Так, якщо на початку 90-х років минулого століття пересічно на одного мешканця планети вироблялось 382,4 кг зернових та зернобобових культур, то у 2002-2005 р. — 335,6 кг, виробництво цукрових буряків зменшилось за цей же період із 58.9 кг до 39,7, картоплі — з 51 кг до 49,5 кг. Навпаки, за вказаний період простежується зростання виробництва м'яса із 34,2 кг до 39,5 кг та курячих яєць із 6,7 кг до 8,7 кг на одну особу [34, с. 408].

Стосовно України зазначимо, що незважаючи на названі тенденції, сільськогосподарський та продовольчий потенціал на початку 90-х років минулого століття перевищував потенціал багатьох провідних західних країн, включаючи й США, і їй відводилось одне із провідних місць у світовому аграрному рейтингу за виробництвом окремих основних продуктів харчування. Процеси реформування негативно вплинули на стан аграрного виробництва та агробізнесу (таблиця 2.1.)

За період 1995-2005 рр. місце України у виробництві основних видів сільськогосподарської продукції істотно змінилось. Частка України у світовому виробництві зерна зменшилась за вказаний період майже вдвічі, цукрових буряків — із 19,2 % у 1995 р. до 5,9 % у 2005 р. м'яса — із 2,6 % до 0,7 %, молока-із 4,9 % до 2,4 %, курячих яєць — із 2,4 % до 1,1 %.

За роки реформ продовольчий та сільськогосподарський потенціал країни настільки зменшився, що пересічний українець почав споживати продовольства значно менше, ніж це передбачено фізіологічним мінімумом. Фактичне споживання м'яса і м'ясопродуктів у 2005 р., на одну особу становило 32,6 кг (39,2 % від рекомендованих Українським науково-дослідним інститутом харчування раціональної норми споживання), молока і молокопродуктів — 225,3 кг (59,3%), яєць — 209 (72,1%), овочів — 108 кг (67,1%), плодів та ягід 28,5 кг ( 31,7% від рекомендованих норм споживання) [ 38, с. 48].

Якщо у 1990р. Україна займала провідне місце за деякими основними продуктами харчування в розрахунку на одного мешканця (таблиця 2), то за роки реформування спад виробництва в країні істотно вплинув на пропорції та положення серед найбільш розвинутих країн за зазначеним показником. Із позицій лідера Україна перемістилась на нижчі місця в агрорейтингу.

Така ситуація пояснюється перш за все тим, що частка сільськогосподарського сектора у ВВП України за період 1995-2005 роки знизилась на 35 %. Серед країн СНД нижчі показники має тільки Грузія, де частка аграрного сектора у ВВП за вказаний період зменшилась на 63 % [ 36, с. 28].

Через відсутність організованого аграрного ринку значно також погіршився і фінансовий стан сільськогосподарських підприємств. Якщо у 2002 р. рентабельність сільськогосподарського виробництва складала 9 %, у 2003 р. – 5 %, то у 2005 р. — 1,9 %. Носилися негативні явища й у сфері збуту продукції, підвищився рівень тінізації аграрного ринку, погіршилася структура аграрних експортно-імпортних операцій [36, с. 29].

У 2005 р. частка сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів складала 13,3 % від загальної вартості експорту товарів України. У структурі експорту останніми роками переважає продукція рослинництва, яка становить близько 3/4 сільськогосподарського експорту і найбільша частка якої припадає на олію та зерно (винятком є 2003 р., коли істотно скоротився експорт і зріс імпорт зерна та борошна). Значні експортні можливості аграрний сектор має також стосовно молока та молокопродуктів, м'яса, рослинної олії. Основними споживачами української сільськогосподарської продукції є країни СНД, на які припадає 1/3 експорту, та країни Європейського Союзу, на які припадає чверть експорту.

Водночас експортний потенціал аграрного сектора використовується ще дуже слабо. Лібералізація зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцію ще не підкріплена стимулюванням її експорту. Як наслідок, український аграрний сектор недостатньо інтегрований у світовий продовольчий ринок. Про це свідчить і низька частка експорту у валовій продукції галузі, яка становить 12 %, тоді як у Польщі та Угорщині цей показник складає 25 %, а у Німеччині — понад 50 % [36, с. 45].

Значною мірою це зумовлено низькою конкурентоспроможністю вітчизняної сільськогосподарської продукції порівняно з продукцією інших країн-експортерів, відсутністю дієвої підтримки агровиробників і тим, що Україна не є членом Всесвітньої організації торгівлі (ВОТ) і частково бере участь в регіональних торгівельних угрупованнях та інтеграційних процесах.

Реформування власності на селі, створення різнотипних приватних сільськогосподарських структур малого і великого аграрного підприємництва вимагають прискореного формування аграрного ринку, здатного забезпечити збалансування попиту та пропозиції і підвищення прибутковості галузі. Процес формування аграрного ринку поки що перебуває на стадії становлення, а тому цей ринок ще далеко не повною мірою забезпечує виконання покладених на нього функцій і завдань.

Радикальна аграрна реформа, що вивільнила енергію приватного підприємництва у багатьох сформувала ілюзії саморегуляції ринку, небезпечної впевненості в тому, що створення системи забезпечення країни продовольством може бути вирішено за мінімальної участі держави. В Україні на продовольчому ринку ще занадто слабкі та малодієві ринкові механізми, які посилюються істотними недоліками вертикальної та горизонтальної інтеграції насамперед в інфраструктурі аграрного ринку.

Незважаючи на те, що за період реформ виробництво і споживання продуктів харчування істотно скоротилось порівняно із початком 90-х років, необхідність реформування АПК України не підлягає сумніву, через те що альтернативи переходу до ринкової економіки практично не існує, а ніша, яку займає наша країна у світовій агропродовольчій системі, у будь-який момент може бути зайнята іншими країнами.

Важливим завданням подальшого розвитку вітчизняного аграрного ринку має стати підвищення його рівня до вимог ВОТ та лібералізація торгівельних експортно-імпортних операцій. Але це, в свою чергу, матиме для українського аграрного сектора як переваги, так і ризики. До переваг насамперед варто віднести відкритість ринків країн-членів ВОТ для вітчизняної агропродукції, поступове впровадження міжнародних правил торгівлі, страхування, кредитування, інвестування тощо.

Вступ до ВОТ сприятиме також формуванню ринкової інфраструктури в аграрному секторі, та поступовому зміщенню акцентів держаної підтримки сільськогосподарських підприємств у бік розвитку аграрного сектора та сільської місцевості в цілому. Аналіз обсягів та структури заходів з державної підтримки агробізнесу свідчить, що їх рівень дуже низький і становив пересічно у 2002-2005 роках — 8,6-8,8 % до вартості річної валової продукції сільського господарства. У вартісному виразі це становить 5,4 млрд. гривень[12, с. 16]. Цього явно недостатньо для зміцнення позицій вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Зокрема, у Чехії, Словаччині, Угорщині. Туреччині субвенції та дотації аграрним товаровиробникам складають 20-25 % від вартості валової продукції, в країнах ЄС — до 40 %, а в США — понад 55 % [12, с.17].

Найбільшим ризиком від набуття членства в ВОТ стане поступове зменшення захисту внутрішнього продовольчого ринку, а це в свою чергу призведе до зниження забезпечення продовольчих потреб населення за рахунок продукції вітчизняного виробництва. Найбільше зниження можливе за такими видами продукції, яка переважно виробляється в селянських фермерських господарствах і має низький рівень передпродажної підготовки (картопля, овочі, фрукти, молоко). Як наслідок, через незначний рівень субвенцій та дотацій переважна частина суб'єктів агробізнесу може збанкрутувати і згорнути свою виробничу діяльність.

Вивчення цих процесів на базі суспільно-географічного підходу має велике як наукове, такі прикладне значення.

2.2 Україна в контексті світового аграрного ринку

Агропромисловий комплекс(АПК) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій. [15, с. 128]

Агропромисловий комплекс розвивається на основі агропромислової інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію – забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду, забезпечення хоча б простого відтворення населення в країнах перехідної економіки.

На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК.

Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища [15, с. 136]. Аграрна реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.

Велику роль відіграє природний фактор. Вплив природних умов проявляється зонально та опосередковується рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічним прогресом.

Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.

В Україні інтенсивність розвитку АПК та розгалуженість структури сільського господарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних умов у зв’язку з наявністю тут трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агро-кліматичні, грунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства.

До числа провідних економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в цілому, забезпечення її об’єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській місцевості більшості областей і в результаті – неефективність сільськогосподарського виробництва й АПК у цілому.

Рівень розвитку АПК країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах харчування відповідно до фізіологічних норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональному використанні природних ресурсів і збереженні природи.

Якщо територіальні індекси виробництва сільськогосподарської продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефективність виробництва набагато нижча.

Це особливо проявилося у дев’яності роки, під час економічної кризи. Майже в два рази знизилися обсяги сільськогосподарської продукції, вітчизняні виробники втратили значну частину внутрішнього ринку продуктів харчування, знизилась участь АПК у формуванні експортного сектора [19, с. 509]. Дуже гальмує процеси відродження цього комплексу не вирішення питання щодо власності на землю. Без законодавчого забезпечення її впровадження в Україні суттєвого покращання справ в АПК не відбудеться.

Основними ланками АПК є:

1) сільське господарство, включаючи “насінницькі” станції;

2) переробна промисловість.

До складу допоміжних ланок входять:

1) промисловість з виробництва засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура із забезпечення основних підприємств паливом, енергією, теплом, транспортними засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва;

3) навчально-наукова та управлінська ланка, яка об’єднує управління, спеціалізовані науково-дослідні інститути та навчальні заклади (Аграрна академія) [19, 512].

Галузева структура АПК характеризується великими диспропорціями. Особливо вони помітні у співвідношенні сільськогосподарської і промислово-переробної ланки, що безпосередньо відбивається на незабезпеченні ринку продуктів харчування вітчизняною продукцією. Негативно позначається на ефективності функціонування АПК і відставання виробництва сільськогосподарського машинобудування, добрив, гербіцидів, комбікормів тощо.

У галузевій структурі АПК України провідне місце займає сільське господарство. Саме в аграрному секторі зайнято майже 70 % працівників середнього віку та виробляється більше 65 % продукції АПК [19, с. 518]. За характером продукції сільське господарство відноситься до ІІ підрозділу суспільного виробництва предметів споживання. Основним предметом праці є земля. Сільське господарство поширене на всій території України, його розвиток визначає високий рівень господарського освоєння земель України.

Її земельний фонд складає 60,3 млн. га, з них приблизно 75 % – сільськогосподарські угіддя. Їх площа дорівнює 40,8 млн. га, з яких 80% – рілля, 16,5 % – сінокоси і пасовища. У лісостепових областях – Тернопільській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській – розораність сягає 90 %, а в степових – Одеській, Миколаївській, Херсонській – 95 %. Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. У цілому ж структура сільськогосподарських угідь різна в різних природних зонах. Частка ріллі з 35-40 % у Поліській зоні зростає до 70-80 % у Лісостепу і Степу, а в Закарпатті вона складає лише 20 %. Зараз помітно знижується родючість ґрунтів, площі, які випадають із сільськогосподарського обігу, не набувають іншого статусу, наприклад, природоохоронних земель [8, с. 161].

Формування потужного, з розвиненою структурою АПК продовжувалось в Україні століттями. Протягом усієї історії розвитку країни саме агропромислові підприємства займали провідне місце в її господарстві. І навіть у другій половині ХХ століття при великій структурній диверсифікації виробництва агропромисловий комплекс залишався одним з провідних міжгалузевих виробничих комплексів в Україні. До його складу входить майже 100 виробництв. АПК, поряд з промисловістю, відіграє провідну роль у господарстві, на його частку припадає майже 30 % національного доходу України, зайнято близько 25 % працюючих. Майже в третині областей України АПК займає чільне місце у господарстві згідно з часткою у валовому внутрішньому продукті (в 2001 р.) [8, с. 173]

При реформуванні системи господарювання відбувається процес розвитку і трансформації внутрішнього ринку, де конкурують вітчизняні та зарубіжні підприємства. Однією зголовних рис сучасного ринкового господарства є глобалізація ринкових відносин і необхідність адаптації споживчого ринку до вимог єдиної світогосподарської системи. Споживчий ринок — це певний економічний простір, який вбирає в себе ринки продовольчих і промислових товарів, ринки побутових, комунальних, транспортних послуг, а також послуг культури, освіти, медицини. На цьому ринку в найбільшій мірі проявляються коливання попиту і пропозиції, набувають особливої ваги інфляційні процеси, він впливає на добробут нації. Розвиток споживчого ринку обумовлює рівень задоволення матеріальних та духовних потреб різних верств населення України. Для ринків споживчих товарів притаманна велика мінливість, наявність протиріч і конкурентність. Важливою ознакою цього ринку є наявність децентралізованої структури. Ефективність функціонування споживчого ринку тим вища, чим збалансованіша його кон'юнктура, більший обсяг платоспроможного попиту населення, чим якісніше процес задоволення потреб конкретних його цільових сегментів.

Споживчий ринок характеризується перш за все часткою в його складі продовольчих і непродовольчих товарів. Для ринку продовольчих товарів характерні такі специфічні ознаки: широка взаємозамінність товарів за своїм функціональним призначенням, що зумовлює відсутність відкладеного попиту; сезонність виробництва ряду продовольчих товарів, що викликають суттєві сезонні коливання реалізованого попиту, більш широкі зв'язки між торгівлею і виробництвом, співпадання в основному термінів виробництва та споживання, обмеженість терміну зберігання ряду продуктів харчування [8, с. 187].

В умовах перехідного до ринкової економіки періоду пропорції у торгівлі та споживанні продовольчих товарів зазнали значних змін в Україні в останнє десятиріччя. На торгівлю продовольчими товарами, яка є головним джерелом задоволення щоденних потреб населення у продуктах харчування, негативно вплинуло щорічне скорочення промислового і сільськогосподарського виробництва продовольчих товарів; суттєве зменшення сукупного попиту населення, зумовленого зниженням його реальних грошових доходів; надмірний розвиток особистих селянських господарств, що спричинило обмеження товарних відносин; скорочення обсягів і погіршення якості споживчих продуктів харчування.

Зменшення обсягів та погіршення структури виробництва продуктів харчування зумовили відповідне скорочення пропозиції вітчизняних продовольчих товарів на споживчому ринку. Це призвело до наповнення ринкової ніші вітчизняного споживчого ринку продуктами харчування іноземного виробництва. Перехідний період для України характеризується імпортуванням продовольчих товарів та значним витісненням вітчизняних виробників продуктів харчування з внутрішнього споживчого ринку країни.

Негативні наслідки деформації внутрішнього споживчого ринку виявляються у значному скороченні обсягів виробництва, різкому зменшенні числа зайнятих, що об'єктивно обмежує рівень реальних грошових доходів населення і в кінцевому підсумку звужує сферу ринкових відносин, ускладнює процес економічного розвитку.

У процесі вдосконалення виробництва і задоволення потреб населення виникають нові потреби, які свідчать про більш високий рівень розвитку суспільства.

Поява нових платоспроможних потреб означає не тільки розширення та зміну умов матеріального і духовного життя суспільства в цілому, а й збільшення потреб та можливостей їх задоволення окремими споживачами, тобто характеризує зростання потреб на душу населення. Причому, розвиток потреб кожного індивіда може відбуватися завдяки появі якісно нових продуктів, які виникають внаслідок удосконалення та розвитку виробництва товарів та послуг.

Чим масштабніше й різноманітніше виробництво товарів і послуг, тим скоріше нозі потреби виходять за межі наявних, традиційних, відсутність або не сприйняття нових потреб означає застій виробництва та погіршення споживання. Саме така економічна ситуація характеризує українську економіку в період трансформаційних перетворень. Це пояснюється не стільки відсутністю потреби, скільки низьким рівнем платоспроможного попиту, причиною чого виступають мізерні доходи переважної більшості населення.

Аналізуючи дані Держкомстату України щодо структури сукупних витрат домогосподарств з розрахунку на одне домогосподарство у середньому за місяць у 2001 — 2005 роках, необхідно відмітити, що у 2005 році 62,6 % становили витрати на продукти харчування, з них: на хліб пшеничний — 5,5 %, цукор — 3,8, свинину — 2,8, молоко — 2,4, рослинну олію — 2,1, яловичину — 1,8, на алкогольні та тютюнові вироби — 2,8 %. За 2001 — 2005 роки загальна сума сукупних витрат населення значно зросла — з 426,5 грн. у середньому за місяць з розрахунку на домогосподарство в 2001 році до 607,0 грн. у 2005-му, але структура витрат майже не поліпшилася. Так, питома вага витрат на харчування, алкогольні напої та тютюнові вироби практично не змінилася і становила 62-65 % сукупних витрат домогосподарств.

Економічною наукою доведено, що перевищення частки витрат на купівлю продовольчих товарів 50 % — ї межі свідчить про низький життєвий рівень населення і є одним із показників бідності. Для порівняння: у США в другій половині 90-х років витрати на продовольчі товари становили менше 10 % від загальних споживчих витрат домогосподарств. В інших розвинених країнах вони коливаються від 15 до 20 %. При цьому спостерігається стала тенденція до збільшення частки витрат на харчування за межами дому.

Співвідношення продовольчих і непродовольчих товарів у роздрібному товарообороті України виглядає наступним чином, %:

Аналізуючи дані за 1995-2005 роки необхідно відмітити, що показники рівня життя населення в цілому практично не поліпшилися. Свідченням цього є зменшення споживання основних продуктів харчування порівняно з 1990 роком та рекомендованою раціональною нормою (табл. 2.3.).

Аналізуючи показники зміни ВВП в Україні, робимо висновок, що межа платоспроможності, яка має сталу тенденцію до зниження, пригнічує як споживання, так і виробництво, не дає їм зростати, змінюватися структурно, динамічно оновлюватися. Багаторазове зниження доходів та відсутність нагромаджень змусили населення зменшити споживання продовольства. За калорійністю харчування Україна за роки кризи перейшла від рівня розвинених країн до нижньої межі продовольчої безпеки (2500 ккал), а за споживанням протеїнів тваринного походження опинилися нижче цієї межі.

Наприклад, у США середньодобовий душовий раціон харчування становить 3630 ккал, у тому числі 1307 ккал тваринного походження, за загальною калорійністю раціон пересічного американця перевищує аналогічний показник в Україні на 43 %, а за споживанням продуктів тваринного походження — майже в 2,5 рази. При цьому середня українська сім'я витрачає на продукти харчування до 60 % свого бюджету, американська – 11 %. За розрахунками IEHAHУкраїни, за існуючого рівня цін на продовольство — 1 тис. ккал рослинного походження коштує споживачу 50 коп., тоді як тваринного — 3 грн. Такий великий ціновий розрив пояснює наведену динаміку якісного складу раціону харчування населення України [39, с. 287].

Іншим негативним наслідком зменшення реальних доходів споживачів слід вважати значну натуралізацію продовольчого забезпечення. Населення, особливо сільське, змушене виробляти сільськогосподарські продукти переважно для власних потреб, що дуже звузило місткість продовольчого ринку й обмежило товарообмін внутрішнього ринку. Статистика бюджетів населення показує, що нині лише третина споживчого продовольства реалізується за гроші. Ця особливість національного ринку продовольства зумовила різницю в тенденціях розвитку дрібних господарств населення і великих сільськогосподарських підприємств. Для розвитку внутрішнього продовольчого ринку або його стабілізації, необхідно, в першу чергу, запобігти зниженню реальних доходів населення, економічно впливати на зростання платоспроможного попиту.

В економічній теорії добре відоме положення про нееластичність попиту на сільгосппродукцію за цінами. Разом з тим для України з її низькими середньодушовими доходами більшості населення в короткостроковому плані за умови поступового підвищення загального рівня доходів ця закономірність може проявлятися не повною мірою. При зростанні купівельної здатності попит з більшою вірогідністю переключатиметься на більш поживні продукти з відносно високою еластичністю. Це стосується в першу чергу риби, молокопродуктів, м'яса і продуктів з м'яса; кондитерських виробів, фруктів, овочів, за винятком картоплі. Попит на них еластичний як по цінах, так ідоходу. При цьому в споживанні традиційних продовольчих товарів (хліб, крупи, картопля, яйця) в абсолютному вимірі будь-яких значних змін не відбудеться.

Слід відмітити, що споживання фруктів та ягід у цілому по Україні на одну людину становить 32 кг на рік при рекомендованій нормі 100 кг. Для порівняння, в США споживається на рік на людину 126 кг, у Канаді — 126, в Австралії — 125 кг². Споживання фруктів та овочів має під собою не тільки матеріальну, й культурну базу [37, с.220]. На жаль, в Україні знань про споживні властивості овочів та фруктів і відповідно культури їх споживання не вистачає. Лише кожен п'ятий українець замінює вечерю фруктами. Це переважно люди з високим доходом. В усьому світі проводяться дослідження про взаємозв'язок правильного харчування з переважанням овочів та фруктів і розвитку онкологічних захворювань. Дані свідчать, що регулярне щоденне споживання певної кількості свіжих фруктів та овочів допомагає попередити розвиток багатьох серйозних захворювань, у тому числі основних форм раку.

За даними Міжнародного фонду з дослідження раку, до 30-40 % усіх онкозахворювань може бути попереджено профілактичним правильним харчуванням, що базується на посиленому споживанні овочів та фруктів [37, с. 195]. Для розв'язання таких проблем у країнах Європи і США проводять спеціальні програми.

Якщо проаналізувати динаміку цін на продовольчі товари в Україні за 2002-2005 роки, то можна зробити висновок, що при загальному зростанні цін у 2005 році порівняно з 2002 роком на 31,4 % (у тому числі на 25,8 % у 2003 році), ціни на продовольчі товари зросли на 31 % [38, с. 171]. Подальше підвищення цін на продукти наштовхнулося на низький платоспроможний попит населення і неможливість збільшення частки харчування в загальних грошових споживчих витратах. І попри значне зменшення виробництва продуктів тваринництва проти рівня 1995 року, коли їх споживання також було нижчим від рекомендованого рівня, Україна нині має надлишки м'яса і молока та проблеми з експортом цієї продукції.

Зростання розриву між обсягами продажу і споживанням продуктів харчування при загальному їх скороченні пояснюється збільшенням частини потреб населення у продуктах харчування, яка задовольняється поза торговельною мережею: за рахунок власних господарств, натуральної оплати, а також за рахунок зростання обсягів придбання продовольчих товарів, які реалізуються у недозволених для торгівлі місцях — на так званих стихійних ринках.

У співвідношенні пропорцій у торгівлі продовольчими товарами та їх споживанні простежується взаємозалежність і взаємообумовленість. Від стану й розвитку потреб населення у продуктах харчування залежить обсяг і структура товарообороту продовольчих товарів. Товарна пропозиція на ринку визначає рівень задоволення потреб населення та якість його торговельного обслуговування. Рівень споживання, який визначається обсягом та структурою роздрібного товарообороту й обсягом середньодушового споживання, свідчить про рівень життя населення України.

При досягненні збалансованого споживання низькоеластичних і відносно високоеластичних продуктів харчування темп приросту попиту на продукцію сільського господарства і частка витрат на продовольчі товари в загальних споживчих витратах відповідно до закону Енгеля поступово знижуватимуться [2, с. 9]. По відношенню до традиційних низькоеластичних продуктів у цьому випадку можна буде констатувати не тільки скорочення питомої ваги, а й зменшення абсолютних обсягів споживання.

В обох випадках задоволення попиту, що зростає на відносно високо еластичні продукти харчування, може здійснюватись як за рахунок внутрішнього виробництва, так і зростання імпорту. Нині частка вітчизняних продовольчих товарів у товарообороті становить: по м'ясних та ковбасних виробах – 97 %, рибопродуктах — 86, овочах і фруктах — 85, молочних виробах — 97, хлібобулочних виробах — 99, кондитерських — 94, вино-горілчаних – 91 % [2, с. 11]. Це свідчить про значний потенціал національного сільськогосподарського виробництва. Разом з тим на рівень вітчизняного агровиробництва значною мірою впливають чинники нецінового характеру. До них належать високі трансакційні витрати, нерозвиненість ринкової інфраструктури, вплив природно-кліматичних факторів, стан матеріально-технічної бази, недоступність кредитів.

Нині створюються умови для реального ринку і реальної конкуренції. На ринку повинні бути й імпортні, й вітчизняні товари, у споживача має бути вибір. У цих умовах вітчизняний товар буде конкурентоспроможним лише тоді, коли відрізнятиметься якістю і сучасністю асортименту. Торговельним підприємствам необхідно працювати у напрямі створення ефективної регульованої товаропросувної системи як вагомого чинника активізації відтворювального процесу та соціально-економічної стабільності. Економічним феноменом цієї системи є оптові продовольчі ринки. Вони віддзеркалюють співвідношення попиту та пропозиції, що стимулюють зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, впливають на поведінку споживачів, на підвищення якості та збагачення асортименту, створення рівних умов для конкуренції, регулювання цін і збуту.

Спостерігаючи за деяким пожвавленням виробництва товарів народного споживання, необхідно відмітити, що ефективним механізмом взаємодії виробника і торгівлі, органічного поєднання сфери обігу та виробництва, стабілізації споживчого ринку і збереження єдиного виробничо-торговельного простору країни є виставково-ярмаркова діяльність, яка дозволяє зіставляти споживчо-вартісні характеристики товарів різних товаровиробників і в результаті цього збагачує спектр вибору споживачем продукції за якістю та привабливої за цінами продукції, а отже — стимулює випуск конкурентоспроможної вітчизняної продукції.

Однак у цій сфері діяльності є проблеми, що призводять до низької ефективності виставково-ярмаркової діяльності, не дозволяють розкрити увесь її ринковий потенціал. Серед найвагоміших проблем, що потребують розв'язання, назвемо низький рівень інформаційного забезпечення, недостатню кількість цих заходів, наявність дублювання їх тематики, обмеженість кола активних учасників.

Останніми роками проводяться більш професійно організовані заходи щодо залучення на ярмарки й тематичні чи універсальні виставки краще підготовлених до нововведень товаровиробників, потенційних споживачів, іноземних партнерів, представників різних гілок влади. Це дає певні позитивні результати.

Про певні якісні зрушення на внутрішньому ринку України можна говорити на підставі аналізу роздрібного товарообігу. Саме на цьому сегменті споживчого ринку спостерігається пожвавлення економічної діяльності, формуються економічно витривалі торговельні мережі, спостерігається універсалізація продовольчої торгівлі, набуває чіткості розвиток спеціалізованих і вузькоспеціалізованих магазинів у районах житлового будівництва. До позитивних тенденцій можна віднести формування мереж магазинів з широким асортиментом продовольчих товарів, створення автономних зон обслуговування поблизу автомобільних магістралей, виділення спеціальних зон для вуличних ярмарків.

У широкому розмаїтті новітніх форм організації процесу реалізації продовольчих товарів слід виділити мережі супермаркетів, що здатні суттєво урізноманітнювати пропозицію товарів, скорочувати витрати, пропонувати покупцю як дорогі, так і дешевші товари, надавати консультаційні послуги, гарантувати якість своєї продукції.

Світовий досвід дає підстави стверджувати, що у довгостроковій перспективі мережі супермаркетів розвиватимуться динамічно. Крім цього, набудуть розповсюдження дисконтні магазини (магазини знижених цін), які добре себе зарекомендували у багатьох країнах, у тому числі й у Росії, в яких пропонується якісний товар за низькими цінами, що набуває економічної та соціальної значущості. Підприємства саме такого типу матимуть конкурентні переваги в майбутньому. У зв'язку з цим перед державними органами постає завдання всебічного сприяння процесам інтеграції та утворення великих ефективних і конкурентоспроможних компаній, міжрегіональних торгових мереж при одночасному розвитку малого й середнього бізнесу.

Аналізуючи структуру та інфраструктуру внутрішнього споживчого ринку України, можемо констатувати, що процес утворення роздрібних мережевих організацій сконцентрований практично лише у великих містах. Для переважної кількості міст і сіл країни характерне домінування низькоефективних за продуктивністю праці форм торгівлі. Як свідчать дані обстежень, за останнє десятиліття близько третини товарообігу припадає на частку базарів та організованих і неорганізованих ринків. Зрозуміло, що це призводить до значних обсягів виробництва й продажу нелегальної і контрафактної продукції.

Високоефективне та стабільне функціонування споживчого ринку продовольчих товарів, особливо в умовах трансформаційної економіки, залежить від рівня розвитку інфраструктури торгівлі в Україні. Процес формування ринкового середовища для суб'єктів господарювання у сфері торгівлі відбувався дуже складно, розтягнувся на багато років. На нього негативно впливали адміністративні бар'єри, що сформувались у відносинах торговельного бізнесу і влади (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю тощо), недоступність кредитів для малого та середнього бізнесу, обмеженість фінансових ресурсів, висока орендна плата, тарифні й митні бар'єри тощо [6, с. 141].

Одним із важливих елементів розвитку споживчого ринку продовольчих товарів є запровадження оптової і дрібнооптової торгівлі. Оптова торгівля сприяє нормалізації взаємовідносин між товаровиробником і споживачами продовольчих товарів. Вона дозволяє ставити питання про ліквідацію нецивілізованої торгівлі, сприяє впровадженню світових технологій на вітчизняних ринках, стабілізує та збільшує надходження до бюджету, сприяє поліпшенню якості товарів і культури обслуговування.

Характерним для сучасного етапу розвитку споживчого ринку продовольчих товарів України є поява інтернаціональних учасників, що може привести до раціональнішого перерозподілу ринкового простору. Із поліпшенням економічного становища очікується прихід на український ринок великих західних роздрібних мереж {наприклад, німецька фірма "Метро" уже розгорнула будівництво у столиці магазинів формату "КЕШ енд КЕРІ").

Розвиток цивілізованого ринку передбачає необхідність існування системи гнучких, економічно дієвих та організаційно досконалих механізмів його регулювання з метою підтримки стабільності й прозорості внутрішнього ринку. Курс на стабілізацію економіки і насичення споживчого ринку продовольчими товарами неможливо реалізувати без дієвого, але чітко визначеного у своїх повноваженнях державно-правового регулювання. Так, зокрема в Україні постає питання про скорочення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню. Потребують спрощення процедури реєстрації юридичних осіб і погодження інвестиційної документації, полегшення системи адміністративних вимог до учасників господарської діяльності. На порядку денному постають проблеми скорочення кількості органів, що мають право здійснювати перевірку діяльності господарюючих суб'єктів, упорядкування діяльності контрольних і спостережних органів. Світова практика переконує, що державне регулювання споживчого ринку продовольчих товарів повинно забезпечувати удосконалення механізмів захисту прав споживачів, гарантувати якість і безпеку товарів споживчого призначення, запроваджувати нові автоматизовані інформаційні системи, поглиблювати взаємодію продавців, покупців та громадських організацій споживачів [6, с. 143].

Отже, в Україні у сфері споживання продовольчих товарів спостерігаються дві основні тенденції: з одного боку, відбувається згладжування диспропорцій, що існували, чому значною мірою сприяє тенденція до економічного зростання та розширення особистої економічної свободи, поява нових видів товарів і послуг, підвищення загальної культури споживання, а з іншого — не ліквідовані умови для дестабілізації економічного життя, серед основних причин — недостатнє використання економічних важелів зростання внутрішнього споживчого ринку.

Розвиток сучасного світу іде еволюційним шляхом лібералізації та глобалізації економіки: це об’єктивний та незворотний процес. Сучасне світове господарство можна назвати інтегрованою економічною системою, елементами якої виступають національні господарства, пов’язані між собою мережею зв’язків різних рівнів. Розташування України є таким (і це є унікальним), що вона близька як до країн Європейського Союзу, так і до країн колишнього Радянського Союзу. Україна є транзитною державою між Сходом та Заходом. На теперішній час для України існує проблема визначення інтеграційної стратегії розвитку: в якому напрямі повинна розвиватися економіка країни — дотримуючись домовленостей із ЄЕП, прямувати до ЄС, чи то спробувати залишитись незалежною від будь-яких об’єднань країною.

Не можна не зазначити, що найменш поінформованою але найбільш зацікавленою є верства селян. Чільне місце в економіці України посідає аграрний сектор, незважаючи на поступове скорочення його частки у народному господарстві, адже забезпечення населення продовольством було і залишається першочерговим завданням внутрішньої політики кожної країни. Саме від конкурентоспроможності аграрного сектора України залежатиме, збережемо ми самобутній внутрішній продовольчий ринок, чи залишимося державою-експортером сировини та «прохідним двором» для дешевих і неякісних продуктів. З цього приводу ми спробуємо розглянути переваги та недоліки вступу до того чи іншого союзу і що отримає Україна та кожний громадянин від глобалізації української економіки.

Відомо, що економічна інтеграція аграрного сектора економіки веде до зниження витрат на виробництво сільськогосподарської продукції завдяки кращому використанню наявних ресурсів, що досягається за рахунок дії принципу порівняльних переваг і вільного переміщення факторів виробництва. Як результат, спеціалізація країни на виробництві тих видів продукції, які вона здатна створювати з найменшими витратами в умовах дії вільних інтеграційних ринкових сил, має забезпечити населення дешевшими і якіснішими продуктами.

Слід зазначити, що аграрний сектор економіки України має досить потужний ресурсний потенціал: майже чверть світового запасу родючих чорноземів, сприятливі кліматичні умови, працьовиті та високоосвічені трудові ресурси, вигідне геополітичне розташування. Сільськогосподарській продукції займає 12-13 % у структурі загального експорту України, що значно вище, ніж у багатьох країн-членів СОТ і, за прогнозами експертів, її частка поступово збільшуватиметься після вступу України до системи СОТ. Минулого року наша держава увійшла до числа п’яти найбільших експортерів зерна. Це все свідчить, що український агропромисловий комплекс має необхідні вихідні чинники для того, щоб увійти в світове господарство як провідна ланка його продовольчого ланцюга.

На сьогоднішній день в українському АПК чітко визначаються такі проблеми: зниження доходу від експорту, скорочення експортного потенціалу АПК, гальмування розвитку експортного потенціалу під впливом обмеження забезпеченості паливно-енергетичною сировиною агропромислових підкомплексів, що спеціалізуються на виробництві продукції на експорт.

Успішна реалізація вимог до зовнішньоекономічної сфери багато в чому залежить, по-перше, від визначення стратегії розвитку, а по-друге, від того, наскільки вдасться узагальнити вітчизняний досвід і практику, порівняти їх із зарубіжним досвідом, виявити досягнення та прорахунки й накреслити перспективи. Передусім необхідно зрозуміти, що вагання з приводу «схід — захід» дуже вчасні саме тепер, бо потрібно пам’ятати, що коли всі основні торговельні партнери України будуть членами того чи іншого економічного союзу, Україна може опинитися в торговельно-економічній ізоляції, що призведе до катастрофічних наслідків. І прикладом цього може стати проблема, що постала нещодавно з експортом м’ясомолочної продукції до Росії. Не брати участі в інтеграції у світову економіку ми не можемо, тому потрібно визначити всі позитиви та негативи інтеграційних процесів з тим, щоб використати потенційні можливості та чинити протидію їх загрозам.

На даний момент для України існує два глобальні вектори інтеграції у світову економіку: прагнення до вступу в СОТ та ЄС або глибша інтеграція із Росією, Білоруссю та Казахстаном у рамках ЄЕП (Єдиного економічного простору).

Найбільше та найпотужніше інтеграційне об’єднання у світі — це Європейський Союз (ЄС), метою створення якого є сприяння економічному добробуту, підвищенню життєвого рівня народів Європи.

Кілька років тому Україна заявила про пріоритети зовнішньополітичної діяльності, про свій офіційний курс на європейську інтеграцію. 1 березня 1998 року набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. 11 червня 1998 року Президент України затвердив Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, а 14 вересня 2000 року — Програму інтеграції України до ЄС. У травні 2002 року в своєму Посланні до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» глава Української держави визначив стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя практичну реалізацію завдань, пов’язаних зі створенням внутрішніх передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

14 червня 2004 р. Рада ЄС ухвалила Стратегічний документ щодо Європейської політики сусідства, який передбачає: переведення відносин із площини співробітництва у площину інтеграції, зокрема шляхом залучення країн-партнерів до внутрішнього ринку ЄС, підвищення рівня та інтенсивності політичного діалогу, стимулювання інвестицій, економічного зростання та скорочення рівня безробіття як результат послідовного усунення торгових бар’єрів, уніфікації законодавства в торговельній сфері та взаємного відкриття фінансових інструментів, надання технічної допомоги та ін.

Нині головна політична лінія ЄС полягає у розбудові стосунків з Україною в рамках Європейської політики сусідства, базуючись на схваленому 21 лютого 2005 р. Плану дій Україна — ЄС, який передбачає рух у напрямі спрощення візового режиму та створення зони вільної торгівлі. Стратегічною метою України є підвищення національних стандартів життя і демократичних засад до рівня європейських, що сприятиме вступу нашої країни до ЄС.

Але з іншого боку, внутрішньополітичні події в Україні, участь України в економічних інтеграційних процесах на теренах СНД, а відтак недовіра до прагнень України інтегруватися в європейський простір, політична невизначеність та внутрішні негаразди ведуть до того, що держави-члени ЄС у переважній більшості не готові визнати прагнення України до членства в ЄС.

Отже, політична визначеність України, а також реформи та «підтягування» української економіки до європейських стандартів є найважливішим, першочерговим завданням України з її амбітною метою членства в ЄС. На новому етапі розвитку визначальним завданням держави є створення сприятливих інституційних передумов для реалізації завдань європейської інтеграції та утвердження в Україні соціальноорієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку8. На спільній пресконференції з міністром закордонних справ України Борисом Тарасюком, що відбулась у червні 2005 р., Верховний представник ЄС Хав’єр Солана зазначив, що в Україні відбувається позитивний політичний та економічний розвиток, а також підкреслив важливість для України членства у Світовій організації торгівлі, оскільки це відкриє шлях Україні до світової економіки. Особливого значення нині набуває оцінювання можливостей економіки України адаптуватися до умов СОТ і захист економічних інтересів українських товаровиробників, зокрема сільськогосподарської продукції. Для України дослідження особливостей реалізації вимог СОТ щодо лібералізації та протекціонізму у сфері зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією дуже актуальне, оскільки інтеграція нашої держави у світовий економічний простір дедалі більше має набувати рис керованого державного процесу трансформації сільського господарства на засадах СОТ. Вступ до СОТ, інтеграція вітчизняного аграрного ринку у світовий продовольчий ринок передбачають трансформацію системи підтримки та регулювання розвитку аграрного сектора України. Заходи мають орієнтуватися на ті, що дозволяє СОТ (так звана «зелена скринька» — заходи державної підтримки, що не спричиняють викривлення конкуренції, не спрямовані на підтримку цін виробників і є незабороненими, а саме: наукові дослідження, інформаційно-консультаційне обслуговування; сприяння збуту сільгосппродукції, контроль безпеки продуктів, ветеринарні та фітосанітарні заходи; вдосконалення інфраструктури, тощо), і менше — на заборонені чи обмежені («блакитна» та «жовта» скриньки: дотації на продукцію тваринництва і рослинництва, компенсація витрат, цінова підтримка, пільги і т. ін.). Аналіз обсягів і структури заходів із державної підтримки аграрного сектора України свідчить, що рівень їхньої відповідності вимогам СОТ ще надто низький і необхідна значна їх адаптація до міжнародних стандартів.

Але спробуємо оцінити справжні, об’єктивні переваги та проблеми вступу України до СОТ та ЄС у контексті бачення цього питання очима аграрія, селянина. Першою об’єктивною проблемою для українського села стає низька конкурентоспроможність товарів та послуг порівняно з аналогічною продукцією європейських країн. Конкурентоспроможність товарів ЄС підтримується завдяки таким механізмам: технічні стандарти, санітарні та фітосанітарні норми, а також фінансова підтримка аграрного сектора з бюджету ЄС та окремих країн. Швидке відкриття внутрішнього ринку може привести до поширення експансії європейських товарів на український ринок. Це, в свою чергу, може зумовити ще більше поглиблення кризи аграрного сектора економіки та банкрутство вітчизняних сільськогосподарських підприємств.

Серйозною проблемою є і нерівномірність розподілу благ між країнами та регіонами. Найбільші конкурентні переваги від усунення торговельних бар’єрів у світовій торгівлі зазвичай отримують економічно більш розвинуті країни. І хоча формально декларуються рівні можливості для кожного учасника, транснаціональні компанії та підприємства розвинутіших країн мають значно вищий потенціал та більші можливості впливу на ринок. Крім того, умови фінансування — різні для нових країн-членів ЄС.

Найуразливішим стає саме сільське господарство тих країн, що не подолали ще кризи та депресії агропродовольчих секторів. Інша, не менш важлива, проблема, яка обговорюється українськими сільгоспвиробниками, — це продаж землі іноземцям. Справді, згідно з Римською угодою, будь-який інвестор з іншої країни спільноти має право на придбання землі в тій країні, яка є привабливою для його бізнесу. Поки що в Україні діє власний моніторинг продажу землі, що зумовлено намаганням не допустити скуповування земель за безцінь. Існують і інші побоювання українських аграріїв та політиків щодо вступу до СОТ та ЄС, але ці — найголовніші, вони найчастіше дискутуються. Спробуємо проаналізувати ці проблеми з огляду на досвід країн, що є новимичленами ЄС.

На нашу думку, Україні доцільно вивчати досвід Польщі як близької географічно та економічно країни. Крім того, Україна як східний сусід Польщі є винятково вигідним потенційним партнером для економічного співробітництва. Ключового значення набуває і транскордонне співробітництво як одна з транзитних форм інтеграції України до ЄС. Членство Польщі в Європейському Союзі не є тривалим, проте вже минув певний час та відбулися зміни в економіці й аграрному секторі зокрема, які дозволяють проаналізувати минулий та сучасний його стан та зробити прогнози співробітництва саме України із ЄС. Перед вступом до ЄС серед сільськогосподарських культур домінували зернові, які становили 77 % від загального обсягу та займали площу у 8,2 млн. га. Поголів’я великої рогатої худоби обчислювалося 5,5 млн. голів, поголів’я свиней — 18,9 млн13. Сільгоспвиробництво не мало достатніх інвестицій і не забезпечувало задовільної рентабельності та доходу порівняно з іншими галузями польської економіки. Фінансовий стан більшості підприємств не давав можливості проводити інвестиції та стабільно розвиватися. Водночас сільське господарство країн Євросоюзу отримувало велику (порівняно з польським) фінансову допомогу в рамках Єдиної сільськогосподарської політики ЄС.

У зв’язку з цим перспектива поширення Євросоюзу викликала серйозні побоювання з боку виробників сільгосппродукції та її переробників. Невирішеними залишалося багато питань: якими будуть економічні умови, які виробничі галузі стануть рентабельними, а які збитковими, як зміниться розмір витрат на виробництво, зросте чи знизиться рентабельність сільгоспвиробництва. Скептики попереджали, що Польща стане донором ЄС, ціни значно зростуть, а польське фермерство буде знищено через надходження дешевших продуктів із Заходу. Навіть прихильники вступу до ЄС вважали, що перші роки членства будуть важкими.

В результаті вступу Польщі до Євросоюзу у рамках реалізації союзної політики польське сільське господарство отримує з бюджету ЄС в 2004-2006 роках близько 7,2 млрд. євро. Ця сума більше ніж удвічі перевищує бюджетні витрати на сільське господарство у 2002 році. Згідно із статистичними даними, ВВП Польщі в 2004 р. досяг 224,3 млрд. доларів США, тобто майже 6 тис. доларів на одного жителя. Для порівняння: аналогічні показники для України становлять 68,3 млрд. і 1439 доларів14. Середньомісячна зарплата у Польщі становить на сьогодні 679 доларів, пенсія — 31015.

Польщі вдалося отримати кошти для інтервенції на ринку та розвитку експорту сільгосппродукції. Уперше за останні 10 років країна стала потужним експортером продовольчих товарів до країн ЄС, профіцит у торгівлі сільгосптоварами сягнув 500 млн. євро. Польські експортери отримали доступ до найдальших країн ЄС — таких, як Португалія, Кіпр, Ірландія. Це є результатом скасування мита й інших бар’єрів, які обмежували доступ до ринків ЄС. Членство в ЄС відкрило також і східні ринки для польських товарів. Прогрес стався насамперед завдяки доплатам до експорту та рівним умовам конкуренції з експортерами із інших країн ЄС.

Аграрії стали основними одержувачами допомоги ЄС: у 2004 р. вони одержали 445 млн. євро. Загалом за посередництва Агентства реконструкції та модернізації сільського господарства польські селяни до кінця 2006 року повинні отримати з бюджету Євросоюзу 9 млрд. євро. Це все сприяло зростання доходів великих господарств на 74 %, а решти — на третину. У Польщі також існує Програма розвитку сільських регіонів, яка передбачає підтримку господарств, які перебувають у несприятливих регіонах. Доплати для господарств, розміщених на територіях з несприятливими умовами господарювання, компенсують вищу собівартість виробництва їхньої сільгосппродукції. Такий механізм стимулювання повинен запобігти відтоку робочої сили та втраті аграрної спеціалізації регіонів.

Польщі вдалося отримати пільги на перехідний період для пристосування до норм ЄС молочних господарств, молочних заводів та м’ясопереробних підприємств. Встановлено ліміт молочної продукції, який дозволяє розвивати цей сектор у найближчі роки; встановлено також фінансові премії для тваринницької галузі. Польща отримала ліміти на виробництво цукру: для забезпечення потреб внутрішнього ринку та експортний ліміт. Це лише деякі форми допомоги селу, що діють у Польщі після її вступу до ЄС. Але існує і багато інших, пов’язаних передусім із генеральним напрямом розвитку сільського господарства країни. Це і допомога в техніко-технологічному розвитку, в облаштуванні доріг для сільськогосподарського транспорту, в навчанні сільгоспвиробників та розвитку дорадчих служб.

Позитивні результати зазначених заходів підтверджують дані Інституту економічного розвитку Головної торгової школи. Так, кількість «фермерських сімей, що із побоюванням дивляться у майбутнє» зменшилася з 19 % у липні 2003 р. до 13 % у липні 2004 року. Водночас збільшилася кількість «сімей, що з надією дивляться у майбутнє» з 14 до 21,5 %. Кількість фермерських господарств з доходами, що зростають, зросла з 21 % до 32 %16.

Тож зробимо висновки:

— приєднання до ЄС дало Польщі передусім фінансові вигоди. Передавши до Брюсселя як внесок майже 1,3 млрд. євро, Польща отримала допомогу, яка перевищує 2,5 млрд. євро;

— зростання цін на деякі сільгосппродукти, насамперед яловичину, свинину та молоко в перші місяці членства Польщі в ЄС є свідченням конкурентоспроможності польських продуктів на європейському ринку, а також довіри споживача до їх якості. Слід відзначити, що зросли споживчі ціни і на основні продукти харчування, але, зважаючи на дедалі вищий рівень доходів населення, це не є великою проблемою;

— завдяки скасуванню мита спостерігаються позитивні зміни в зовнішній торгівлі сільгосппродуктами, особливо з країнами ЄС;

— позитивні результати дали інвестиції в переробні підприємства, завдяки яким виробництво на польських молочних заводах і м’ясопереробних підприємствах вже відповідає санітарним нормам Євросоюзу.

Отже, ми бачимо, що між Україною та Польщею до вступу її в ЄС є багато спільного: Україна, як і Польща, є аграрною державою, значна частка в продукції сільського господарства належить виробництву зернових культур (27,7 %), картоплі та овочів (23,4), продукції тваринництва (35,7 %), зокрема молоку(13,8 %), худобі та птиці (16,7 %)17. Нині маємо змогу проаналізувати та спрогнозувати, які саме переваги може отримати Україна від вступу до ЄС — головне — зрозуміти, що повинна Україна зробити сама, щоб стати привабливою для Євросоюзу. Актуальні напрями євроінтеграції України в аграрній сфері Проблема низької конкурентоспроможності, на наш погляд, має розв’язуватися саме нині як виробниками сільгосппродукції, так і за допомогою держави. Підвищити виробництво навіть завдяки чіткому дотриманню технологій, безперечно, може кожен фермер чи господарство. Держава також повинна подбати про забезпечення гарантованого доходу сільгоспвиробникам, сприяти збуту сільгосппродукції; заздалегідь вирішувати питання цін на енергоносії; збільшити фінансування переобладнання підприємств новітніми технологіями, опікуватися вдосконаленням соціальної інфраструктури села. Тобто слід розпочати використання засобів, що не є забороненими СОТ і ЄС. До речі, привертає увагу стрімке зростання рейтингу конкурентоспроможності естонської сільськогосподарської продукції. Ця країна приєдналася до СОТ 1999 року, але із самого початку виділялась серед інших країн з перехідною економікою відкритістю внутрішнього ринку та майже цілковитою від підтримки своїх сільськогосподарських виробників. Нині Естонія має найбільший потенціал зростання конкурентоспроможності серед країн із перехідною економікою. Вступ України до ЄС є потужним стимулом здійснення реформ в аграрній та інших галузях економіки. А ринкова конкуренція завжди сприятиме зростанню загальної ефективності економіки, підвищенню якості товарів і послуг. Крім того, необхідно запроваджувати на українських сільгосппідприємствах європейські технічні правила, норми та стандарти, що є об’єктивною і необхідною умовою вступу України до ЄС. Щодо продажу землі іноземцям, для України є важливим досвід країн — нових членів ЄС. Наприклад, Угорщина спромоглася домогтися не лише мораторію на 7 років на купівлю землі іноземцями, а й можливого продовження цього терміну ще на 3 роки, що буде можливим у тому разі, якщо протягом дії основного терміну вартість землі залишиться нижчою порівняно з іншими країнами ЄС. А коли іноземець мешкає в Угорщині понад три роки і має намір виробляти сільськогосподарську продукцію, то він може купити сільськогосподарські угіддя. Безсумнівно, це буде важливо і для України, яка має близько 42 млн. га сільськогосподарських угідь, зокрема понад 33 млн. га ріллі. Крім того, відомо, що В Римському договорі діє ще стаття 295, яка передбачає суверенне право кожної країни розпоряджатися власною землею будь-якого призначення. Але цим правилом користуються тільки старі члени ЄС, на нових членів воно поки не поширюється.

Таким чином, Україна, яка має найкращі й найпривабливіші землі у Європі, повинна домагатися того, щоб зазначена стаття Римського договору була чинною і для неї. Нинішній внутрішній моніторинг на продаж землі повинен діяти доти, поки в Україні земля не буде введена в обіг як капітал і не одержить свою реальну ціну. У майбутньому для запобігання спекуляціям, які можуть призвести до вилучення з виробництва великих площ ріллі, можна використовувати зобов’язання нового власника продовжувати виробництво продукції з накладенням великих штрафних санкцій у разі хоча б часткового вилучення землі із виробництва, а також використання прогресивної системи оподаткування у разі продажу землі.

Україна, на нашу думку, має право розраховувати на фінансову допомогу із бюджету ЄС на підтримку сільського господарства, дотації регіонам з несприятливими умовами господарювання для запобігання знелюднення цих країв, а також дотації на охорону природного середовища з метою стабілізації ведення господарства на територіях, що охороняються або деградують. У разі позитивного розв’язання цих питань Україна отримає допомогу на рівні польського села, ми в даному разі отримаємо значні переваги: теперішня проблема ввозу більш дешевого м’яса, цукру та зерна з тієї ж таки Польщі вирішиться внаслідок зникнення цінової диспропорціії на аналогічну продукцію в сусідніх країнах; відбудеться наповнення внутрішнього ринку власними продуктами і, можливо, збільшиться експорт тих самих продуктів, які нині ми змушені ввозити.

Наступною перевагою від вступу до ЄС є відміна мита та квот, які перешкоджають експорту й імпорту сільськогосподарських товарів. На сьогодні у торгівлі ЄС з Україною існують квоти на ввезення в країни Євросоюзу практично всієї продукції рослинного походження, а наша м’ясна, молочна та інша харчова продукція стикається з бар’єрами щодо її сертифікації в країнах ЄС. Відміна мита і квот, з одного боку, відкриє доступ іноземних товарів на внутрішній ринок України, однак, з іншого — полегшить доступ українських товарів на внутрішні ринки європейських країн, а отже, збільшить наш експорт. Експортний потенціал сільськогосподарської продукції України досить значний і тепер, але він може (і повинен) ще зростати. Великі експортні можливості аграрний сектор має щодо молока та молокопродуктів, м’яса й м’ясопродуктів, насіння соняшнику. Українське зерно, цукор, вина Криму, та інше — продукція, що і нині відома в усьому світі та має високий експортний потенціал. Ще один цікавий елемент — це розпочата в 1992 році робота ЄС щодо створення системи реєстрації та охорони назв регіональних і традиційних виробів. Через зазначену систему ЄС гарантує споживачу високу якість і дотримання багатовікових рецептур, на основі яких ці продукти виробляються. Україна з її великим розмаїттям національних страв у різних регіонах просто зобов’язана розпочати роботу з реєстрації національних продуктів, що сприятиме просуванню їх на ринок ЄС та підвищенню попиту.

Вступ до ЄС стане важливим чинником залучення прямих іноземних інвестицій до сільського господарства України. На початок 2005 року інвестиції з країн ЄС до України становили 61,2 % від загального обсягу інвестицій. І в цілому можна очікувати поліпшення інвестиційного клімату внаслідок запровадження стабільних, прозорих і передбачуваних правил, що будуть обумовлені членством України в СОТ. Існує ще багато переваг, які може отримати Україна, вступивши до ЄС. Це стосується і запозичення досвіду господарювання з інших країн ЄС, використання селекційного матеріалу у рослинництві та тваринництві, що збільшить урожайність і продуктивність, доступ до сучасних технологій, які сприятимуть підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Не менш важливою перевагою є відкриття кордонів, залучення туристів (а це є розвиток культурної спадщини України, розвиток «зеленого туризму», який, без сумніву, поліпшить економіко-соціальне становище українського села) тощо.

Отже, ми бачимо, що переваги від вступу України до Європейського Союзу досить значні і варті того, щоб розпочати роботу з реформування сільського господарства, створення відповідної інфраструктури ринку, доопрацювання національного законодавства згідно з правилами та вимогами ЄС стосовно ветеринарії, зоотехніки, виробництва та якості продукції харчування, гармонізації чинних норм якості з європейськими стандартами тощо. При цьому відомо, що допомога з боку ЄС (наприклад, Польщі) на підтримку трансформації сільського господарства до зовнішніх економічних умов, що змінювалися, розпочалася ще 1991 року. Тобто потрібно вже нині ставити питання, щоб розпочати такі програми і в Україні. Попередньо Європейська комісія опрацювала для кожної країни документ «партнерство для вступу», в межах якого за консультацією із зацікавленою країною були визначені конкретні цілі та пріоритети підготовки країни до вступу в ЄС. І потім урядами відповідних країн розроблялися Національні програми підготовки до інтеграції в ЄС, основним завданням яких була саме гармонізація правової та нормативної баз, пристосування їх до вимог ЄС, створення активно діючої системи консалтингу та дорадництва, поступове впровадження нової системи ідентифікації, реєстрації та класифікації господарських тварин (що, до речі, вже розпочалося в Україні), приготування до прийняття нових правил зовнішньої торгівлі, розробка і прийняття системи прямих дотацій у рослинництві та тваринництві тощо.

Отже, на шляху до ЄС Україні у сфері сільського господарства потрібно погодити широкий спектр питань і провести значний обсяг роз’яснювальної роботи щодо з’ясування країнами — членами ЄС особливостей сільського господарства країни, її сільської місцевості з метою погодження напрямів виробництва з урахуванням потреб аграрного ринку ЄС за мінімізації збитків для АПК України та її населення. Інтеграція української економіки має бути спрямована не тільки на захід, але також і на схід. І це питання не стільки амбіцій окремих політиків, скільки об’єктивного погляду на економічний стан України сьогодні. Передовсім потрібно нагадати, що частка українського експорту до Росії становить 18 % (2004 р.), усього в країни СНД — 26,2 % (2004 р.) Крім того, країни СНД є основними споживачами української сільськогосподарської продукції, на які припадає третина експорту сільськогосподарської продукції. Росія була і, безумовно, повинна залишитись стратегічним економічним партнером України. Те саме стосується й інших країн СНД. Усі ці держави поєднує не тільки єдине минуле, а й сьогодення. Про всі ці країни можна сказати, що, безповоротно втративши частину економічного потенціалу, колишні республіки не змогли адаптуватися до вимог світового ринку. Економічні реформи супроводжувалися занепадом виробництва, зниженням рівня життя населення. У сукупності ці країни мають найбагатший природний та економічний потенціал, але він використовується не завжди раціонально, і інтеграція як спосіб спільного господарювання не дозволяє переломити негативні тенденції деформації відтворювальних процесів, ефективно використовувати матеріально-технічні, науково-дослідницькі та кадрові ресурси для економічного зростання окремих країн і всього СНД. У цілому ВВП країн СНД протягом 1991-2003 рр. знизився на 30 %, у тому числі продукція сільського господарства — на 28 %, інвестиції в основний капітал — на 65 %. Практично жодна з країн СНД не досягла дореформеного рівня ключових економічних параметрів. І як наслідок — прискорено розвиваються добувні галузі, що перетворює ці країни у сировинні сегменти світового ринку.

На шляху окремого господарювання виникли субрегіональні політичні та економічні угруповання, народжені завдяки різновекторній зовнішній стратегії. Одна з них — ЄЕП — Єдиний економічний простір, до якого ввійшли Росія, Білорусія, Казахстан, Україна. У Москві президентами України, Росії, Білорусії, Казахстану 23 лютого 2003 року було задекларовано наміри про створення в межах цих країн Єдиного економічного простору. Це означало, що країни-учасниці погоджуються у майбутньому проводити єдину зовнішньоекономічну і міграційну політику й згодом погодяться передати частину своїх повноважень наднаціональному органу.

Реалізація ідеї створення ЄЕП передбачає поступовий, різношвидкісний і різнорівневий рух, що дає можливість іншим країнам у певний час приєднатися до цього процесу. Тексти Угоди передбачають об’єднання митних територій країн, проведення єдиної зовнішньоторгівельної і грошово-кредитної політики в галузі тарифного та нетарифного регулювання, формування спільного митного тарифу, уніфікацію торговельних режимів щодо третіх країн і скасування митного оформлення та митного контролю на внутрішніх кордонах. Вступ України до ЄЕП має позитивно позначитися на економіці держави насамперед завдяки подальшій лібералізації зовнішньої торгівлі. Це також передбачає зняття митних тарифів на імпорт енергоносіїв країнами-учасницями, що має вплинути на зменшення ціни енергоносіїв для України. Отже, поглиблення процесу інтеграції до Єдиного економічного простору має позитивно вплинути на збільшення обсягу виробництва продукції, зростання експорту української продукції на ринки країн, що приєднаються до ЄЕП (насамперед до Росії) та скорочення витрат на антидемпінгові розслідування, зняття квот і скорочення тарифних бар’єрів для експорту української продукції. Від цього передусім мають отримати значну перевагу підприємства, зорієнтовані на зовнішні ринки. Окрім розширення ринків збуту української продукції найважливішим економічним чинником для України, як уже зазначалося, має стати зменшення цін на енергоносії, що дасть змогу значно скоротити витрати на виробництво продукції та привести до перерозподілу структури витрат у бік збільшення витрат на оплату праці і відповідного збільшення доходів населення. Це, в свою чергу, зумовить зростання витрат на купівлю товарів і послуг, що позитивно вплине на збільшення внутрішнього платоспроможного попиту. Воднораз зростання доходів населення приведе і до збільшення заощаджень, що вплине на розвиток банківської системи. Збільшення прибутків підприємств і перерозподіл структури витрат на виробництво продукції разом з акумуляцією коштів у банківських установах має привести до значного зростання інвестицій в економіку України за рахунок внутрішніх джерел. А ще вступ до Єдиного економічного простору за високих темпів економічного зростання, які нині демонструє Україна, має суттєво поліпшити інвестиційний клімат і збільшити іноземні інвестиції в Україну, насамперед за рахунок російського капіталу (на початок 2005 року інвестовано в Україну з країн ЄЕП 6,2 %). Отже, поліпшення зовнішньоекономічної кон’юнктури поряд зі збільшенням платоспроможного внутрішнього попиту і зростанням інвестиційного попиту мають прискорити темпи економічного зростання в Україні. Деякі аналітики вважають, що реалізація вищенаведених заходів передбачає створення саме митного союзу й унеможливлює реалізацію стратегічних завдань Президента України щодо курсу України на європейську інтеграцію, створення митного союзу з ЄС та вступ до СОТ. Проте в Концепції окремим розділом виписано взаємодію ЄЕП зі Світовою організацією торгівлі, де передбачено створення механізму узгодження позицій із проведенням переговорів щодо вступу до СОТ з урахуванням можливостей різнорівневої та різношвидкісної інтеграції. Держави-учасниці мають право самостійно обирати конкретні форми механізму узгодження позицій під час проведення таких переговорів. При цьому в разі вступу однієї з держав-учасниць до СОТ раніше за інших така країна має сприяти якнайшвидшому приєднанню й інших, проте це не дає права диктувати вимоги решті. До того ж, Україна запевняє, що всі угоди в межах ЄЕП відповідають та будуть відповідати й базуватися на нормах СОТ. Тобто наша держава може самостійно проводити зовнішню політику. Крім того, світова практика переконує, що багато країн поряд із членством у ЄС входять і до СОТ та інших економічних угруповань. У цьому контексті дуже привабливим видається рух України в бік економічної інтеграції з тими партнерами, які на сьогодні мають можливості й бажання до такої інтеграції. До усунення перешкод для взаємної торгівлі з державами колишнього СРСР Україна прагнула з перших пострадянських років, коли наші підприємства надовго зупинилися внаслідок руйнації економічних зв’язків. У формуванні ЄЕП беруть участь економічно найбільш розвинуті держави СНД, учасники мають значні потенційні можливості економічної взаємодії один з одним. Але необхідно зауважити, що соціально-економічні показники розвитку країн-учасниць ЄЕП різні, і Україна має не найкращі з них. Так, ВВП на душу населення в 2003році для України становив 1036 доларів (1439 в 2004 р.), для Росії цей показник e 2003 р. дорівнював 2986 дол. Номінальна заробітна плата в 2003 р. для України і Росії становили, відповідно, 86,7 та 179,2 дол. ЄЕП розглядається Україною як інструмент виконання економічних завдань і стимулювання подальшого розвитку національної економіки. В рамках ЄЕП вона передусім передбачає створення зони вільної торгівлі без обмежень, що зняло б перешкоди на шляху постачання української продукції до Росії, розширило її можливості щодо просування капіталів, послуг, робочої сили. Україна чітко сформулювала свої зовнішньополітичні пріоритети — інтеграція в європейські економічні та політичні структури. Тому далі зони вільної торгівлі в рамках Угоди про формування ЄЕП вона просуватися не збирається. До того ж, Україна поки що не готова до створення наднаціонального органа управління, бо, на думку деяких політиків, це може загрожувати національному суверенітету України. Але це не влаштовує Білорусію, яка наполягає на однаковому темпі інтеграції та спільному розв’язанні проблем.

Створення ЄЕП передбачає еволюційний шлях входження у світове співтовариство та поступовий допуск на внутрішній ринок країн-учасниць ЄЕП іноземного капіталу та сучасних технологій. Це дозволить підвищити рівень розвитку виробничих сил, сформувати прогресивну структуру економіки, налагодити випуск якісної продукції. На нашу думку, це розумна позиція, оскільки для України повинен бути адаптаційний період пристосування до стандартів країн ЄС. Але ж чому ми повинні нехтувати сучасним технологіями, фінансовою допомогою та іноземними інвестиціями, якщо є можливість їх використовувати. Експерти прогнозують, що в найближчі роки країни СНД не будуть спроможні забезпечити випуск високотехнологічної продукції та збут її поза зоною свого економічного простору. А тому і пристосування виробництва до умов світового ринку та підвищення його конкурентоспроможності відбуватимуться досить повільними темпами.

Безсумнівним позитивом ЄЕП вважається захист внутрішнього ринку цукру та підтримка вітчизняних виробників через заборону ввозу на територію ЄЕП тростинового цукру-сирцю. Справді, цукрове виробництво України перебуває у вкрай занедбаному стані, а відтак, чи спроможна допомогти тільки заборона імпорту? В Європі готуються до цукрової реформи, яка значно зменшить обсяги виробництва європейських цукроварень. І великі іноземні компанії вже тепер готові вкласти значні кошти в модернізацію наших підприємств. Аналітики світового ринку цукру свідчать, що коли вже нині почати активно інвестувати у цукрову галузь України, то через два-три роки можна повністю відродити той її потенціал, який вона мала в часи Радянського Союзу. А відтак примножити його і на четвертий-п’ятий рік продукувати близько 8 млн. тонн цукру. Тому й не зовсім привабливим здається для України «захист» від іноземного капіталу.

Тож можна зробити висновок, що країни-учасниці ЄЕП є дуже важливими стратегічними партнерами України. Експортно-імпортним операціям саме з цими країнами належить велика частка у зовнішній економіці України. Створення зони вільної торгівлі справді позитивно позначиться на аграрному секторі української економіки. Не менш важливими є культурні зв’язки між нашими країнами. З цього приводу створення митного союзу також є дуже корисним для усіх країн-партнерів. І тому угода про ЄЕП має існувати в тих межах, які не суперечать Конституції України, чинному законодавству та міжнародним угодам.

Оцінивши переваги та недоліки кожного з векторів міжнародної інтеграції України, спробуємо підсумувати ці дані та зробити висновки, який напрям найбільш корисний для України і де вона отримає більше преференцій.

1. Збільшення експорту — очікується в будь-якому напрямі інтегрування української економіки. Країни ЄЕП імпортують значний відсоток продукції аграрного комплексу України і не має сумнівів, що така продукція, як цукор, м’ясо, картопля, молочні вироби, користується значним попитом в країнах СНД і має міцний експортний потенціал (хоча б на рівні 90-х років). Але слід пам’ятати, що за західним кордоном України, починаючи з території Польщі, країн Балтії, Словенії, Угорщини, перебуває найбільший та найплатоспроможніший ринок світу. До речі, там нині реалізується 36 % українського експорту. Інтеграція з ЄС відкриває нові ринки у найдальших країнах Європи.

2. Зниження (відміна) мита та квот — дає як позитивні, так і негативні результати. Експортерам це вигідно, але існує можливість постачання на український ринок продукції низької якості, а також продукції за цінами нижчими, ніж аналогічна українська продукція. І якщо країни ЄЕП у межах своєї зони мають можливість обмежити небажаний імпорт з інших країн світу, то в разі вступу до СОТ чи ЄС Україні необхідно буде захищати свої інтереси на зовнішньому ринку. Але водночас у країнах ЄС та інших державах існує занадто жорсткий торговельний режим з митом, яке більше ніж у три рази перевищує чинне на внутрішньому європейському ринку. Від дискримінації торгово-економічних відносин з третіми країнами члени ЄЕП втрачають приблизно 2-3 млрд доларів щорічно. Тому, на нашу думку, в разі підвищення конкурентоспроможності українських товарів більше преференцій Україна отримає саме від інтеграції з ЄС.

3. Необхідність упровадження технічних і ветеринарних норм та стандартів — існує як при вступі до ЄС, так і для продовження взаємовідносин з ЄЕП. У такий спосіб держави контролюють доступ товарів на національні ринки. Ці норми та стандарти продиктовані об’єктивним прагненням до охорони здоров’я населення, захисту тваринного та рослинного світу, екологічної безпеки в умовах збільшення маси нових товарів, вживання яких приводить до негативних наслідків. Учасники ЄЕП прагнуть адаптувати національні правові акти згідно з вимогами СОТ. Тому Україна повинна зробити те саме якнайшвидше задля своєї безпеки та унеможливлення шантажу з боку будь-яких держав.

4. Конкурентоспроможність продукції — звичайно, на російському чи білоруському ринках, українська сільськогосподарська продукція на даний момент є достатньо конкурентоспроможною. Потрапляючи виході на європейські ринки, продукція українських сільгоспвиробників (особливо це стосується особистих господарств) стає менш конкурентоспроможною. Але, дивлячись у перспективу, за умови державної підтримки та бажання самого сільгоспвиробника, вступ до ЄС надає більший потенціал зростання конкурентоспроможності, бо високі вимоги зобов’язують до більш високої якості. Тобто ця інтеграція є потужним стимулом здійснення реформ в аграрному секторі економіки.

5. Інвестиції — на початок 2005 року Україна мала інвестованими в свою економіку 8353,9 млн. дол. З них інвестиції з країн ЄЕП становили 6,2 %, водночас інвестиції європейських країн — 61,2 %. Тому прогнозувати, який з інтеграційних процесів принесе Україні більші інвестиції, досить легко. До того ж, необхідно пам’ятати про програми ЄС підтримки сільського господарства, до речі, деякі з них вже дістають застосування в аграрному секторі України. Наприклад, вже розпочато Проект «Поліпшення систем логістики та маркетингу для малих та середніх підприємств у сільському господарстві», метою якого є підвищення доходів приватних фермерів, малих і середніх підприємств, підвищення соціального та економічного добробуту сільського населення.

Отже, можна зробити висновок, що курс на євроінтеграцію має здійснюватись і надалі за умови дотримання національних економічних інтересів. Політика уряду вже нині повинна враховувати економічні інтереси підприємств агропромислового комплексу. Першочерговими повинні стати питання розвитку соціальної інфраструктури українського села, підвищення конкурентоспроможності продукції, вирішення земельного питання, розвитку консалтингових та дорадчих служб у сільському господарстві, тобто політика захисту внутрішнього ринку має ґрунтуватися на дотриманні стратегічного курсу на поетапну лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків саме в тих сферах, де з’являються конкурентні переваги.

Поміж тим очевидно, що, не зважаючи на оголошений курс України до ЄС, для неї життєво необхідні розвиток торгівлі та просування своїх товарів на ринки Росії, Білорусії, Казахстану та інших країн СНД. Бо у короткостроковому періоді саме ці країни є першими споживачами української сільськогосподарської продукції.

Не повинні ми зволікати з удосконаленням нормативно-правової бази згідно з вимогами ЄС, розробкою санітарних та ветеринарних норм і стандартів, а також з посиленням контролю за якістю та безпекою сільськогосподарської продукції — тобто з досягненням відповідності копенгагенським критеріям ЄС — необхідним умовам нашого економічного розвитку та вступу до ЄС.

Посилюючи вітчизняне виробництво, водночас дотримуючись стандартів ЄС, здійснюючи патріотичну політику всередині країни — Україні не потрібно буде хвилюватися з вибором напряму вектора, бо розширення ринків збуту української продукції в будь-якому напрямі тільки сприятиме подальшому розвитку економіки.

2.3 Аналіз аграрного потенціалу України

Ситуація в аграрному секторі економіки, що склалася у різні за наслідками виробництва сільськогосподарської продукції 2002 і 2003 роки, виявила некомплексність ринкових перетворень у цій сфері. Реформування відносин власності, створення приватних господарських структур ринкового типу позитивно позначилися на стані галузі: починаючи з 2000 р. почало нарощуватися виробництво сільськогосподарської продукції, зросли продуктивність праці, кредитування та інвестування виробництва, сплата податків, суттєво скоротилася заборгованість з оплати праці, вдвічі підвищився її рівень.

Проте через відсутність організованого аграрного ринку ці позитивні зрушення мало вплинули на фінансовий стан галузі. Навіть у 2002 p., за достатньо високого врожаю зернових — основної прибуткової культури фінансовий стан сільськогосподарських підприємств не тільки не поліпшився, а навпаки — погіршився. Якщо у 2000 р. рентабельність сільськогосподарського виробництва складала 9%, у 2001 р. — 5%, то у 2002 р. — -1,9%. З'явилися негативні явища у сфері збуту продукції, підвищився рівень тінізації аграрного ринку, погіршилася структура продажу продукції, знизилися ціни.

Ще більшою мірою ускладнилася ситуація у 2003 p., коли через несприятливі погодні умови значно зменшився валовий збір зерна, зріс попит на нього, посилилися перекоси на ринку зерна і продуктів його переробки, деформувалися цінові пропорції, у т. ч. через некоректне адміністративне втручання.

У зв'язку з цим формування і забезпечення послідовного розвитку аграрного ринку стає одним з пріоритетних завдань уряду та Верховної Ради України, дальшої ринкової трансформації галузі. Організація прозорого аграрного ринку має розглядатися насамперед як один з інструментів оздоровлення фінансового стану сільського господарства, підвищення його інвестиційної привабливості, вирішення інших завдань економічного та соціального розвитку села.

З початком ринкової трансформації аграрного сектору у системі господарських відносин відбулися відчутні структурні зрушення. Основною ланкою збуту продукції стали інші канали, у т. ч. комерційні структури. У 2002-2003 pp. через них продано понад половину продукції, тоді як у 2000 р. на їх частку припадало 19%.

Близько половини продукції потрапляє до комерційних посередників, які контролюють експортні, оптові та дрібнооптові товаропотоки та основні доходи від реалізації. Внаслідок непрозорості збуту продукції цим каналом виникає найбільше цінових і фінансових проблем галузі, мають місце найнижчі ціни на продукцію і найгірша їх кон'юнктура. Якщо у 2001р. середній індекс цін на продукцію, продану за іншими каналами, був на 25 відсоткових пунктів нижчим, ніж на продану безпосередньо переробним підприємствам, то у 2003р. — на 10 відсоткових пунктів — вищим. Зниження цін за комерційними каналами значною мірою вплинуло на фінансове становище сільськогосподарських підприємств, призвело до втрати прибутків та зниження рентабельності у 2001-2002 pp.

Це дозволяє дійти висновку: основні фінансові проблеми аграрного сектору у 2001-2002 pp. і значною мірою в 2003 р. сконцентровані у сфері збуту продукції. Спрямування основних товаропотоків продукції до неорганізованих комерційних каналів збуту з непрозорими умовами купівлі-продажу, визначення кількості, якості продукції та цін, призводить до значних фінансових втрат галузі. Тому організація і впорядкування аграрного ринку і насамперед сегмента комерційно-посередницького збуту продукції мають стати пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України на 2004 р.

З ліквідацією державної системи контрактації сільськогосподарської продукції стара інфраструктура збуту продукції виявилася неспроможною забезпечити ефективне функціонування аграрного ринку. З'явилося багато комерційних посередницьких структур, які не мали відповідної матеріально-технічної бази і купували продукцію за непрозорими схемами, що призвело до значної тінізації ринку. Потрібна була спеціальна ринкова інфраструктура для здійснення прозорих процедур продажу продукції виробниками безпосередньо споживачам, у т. ч. посередницьким комерційним структурам, а також розгалужена заготівельно-збутова мережа, зорієнтована на велику кількість продавців і покупців та різних товарних партій продукції.

Для розв'язання цієї проблеми у червні 2000 р. Президент України видав Указ "Про першочергові заходи щодо формування і функціонування аграрного ринку". В Указі було порушено два основні завдання: створення ринкової інфраструктури, форм і механізмів організованої оптової торгівлі та спрямування товаропотоків сільськогосподарської продукції через прозорі процедури аграрного ринку.

Нині в кожній області працює акредитована відповідно до вимог аграрного ринку біржа, практично в кожному районі створено агроторговий дім, ринок, кооператив, у кожному селі — заготівельний пункт.

Проте рівень використання новоствореної інфраструктури досі вкрай низький. Обсяги реалізації продукції безпосередньо товаровиробниками на біржах складають лише 0,3% від загального продажу. Мало укладається форвардних та ф'ючерсних угод, практично не проводиться аукціонів з продажу живої худоби, оптових партій овочів, фруктів, картоплі тощо. Реально працює менше ніж половина агро-торгових домів, обслуговуючих кооперативів, заготівельних пунктів, а обсяги продажу продукції через зазначені об'єкти ринкової інфраструктури незначні. Не завантажені міжрайонні та обласні оптово-роздрібні продовольчі бази Укоопспілки, яких понад 100. Продовольчі ринки здебільшого працюють як базари, а не як організовані оптово-роздрібні торговельні структури, їхня матеріально-технічна база слабка, бракує холодильної, рефрижераторної техніки, складських приміщень, інформаційних та комунікаційних систем.

У 2003 р. на продовольчому ринку складалася напружена ситуація. Зріс попит на зерно, борошно, хліб, крупи, макарони, підвищилися ціни на них. Загострилися проблеми стабільності та прозорості аграрного ринку, соціального захисту споживачів та фінансового стану сільського господарства.

Розрахунки свідчать, що після двох урожайних років (2001-2002 pp.) навіть з урахуванням значного експорту в Україні мала залишитися достатня кількість зерна для продовольчого забезпечення населення. Але його не вистачило і до урожаю 2003 р. Причиною цього значною мірою є тінізація ринку, відсутність дієвих механізмів, які б забезпечили збалансування продовольчих ресурсів та регуляторний вплив на ці процеси з боку держави.

Проблема тінізації аграрного ринку набула особливої гостроти в середині 90-х років. Для її розв'язання у 1995 р. згідно з Указом Президента України "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" було запроваджено біржову торгівлю сільськогосподарською продукцією. Більшість зерна для державних і регіональних потреб з урожаю 1995 р. було закуплено через біржі, що сприяло встановленню позитивного індексу цін на зерно. Проте діяльність бірж поступово згорнулася. У1999 р. обсяги біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією проти 1995 р. скоротилися у 4 рази. Посилилися різкі коливання кон'юнктури ринку. У 1999 р. після жнив ціни на зерно становили 300-350 грн. за тонну, а навесні 2000 р. — 600-700 грн. У світовій практиці відповідна сезонна різниця склала 20-30%. Ще більші коливання спостерігалися в обсягах продажу. Від жнив до нового року було продано 11 млн. тонн зерна. В результаті навесні 2000 р. на продовольчому ринку виникло напруження, різко зросли ціни на хлібопродукти, збільшилася інфляція, знизилася купівельна спроможність населення.

Ситуацію було стабілізовано після прийняття Президентом України у червні 2000 р. указів з питань аграрного і зернового ринку. Проте передбачені в указах заходи не було реалізовано у повному обсязі. Необхідною мірою не задіяно резервні, інтервенційні, заставні та регіональні закупівлі зерна, біржова, особливо форвардна і ф'ючерсна торгівля, механізми регуляторного впливу держави на ринок.

Унаслідок цього у 2003 р. на ринку повторилася ситуація, що мала місце у 1999-2000 pp. і була спричинена не лише зменшенням збору зерна, але й серйозними недоліками у функціонуванні аграрного ринку, у т. ч. прорахунками у його регулюванні. З початку 2003 р. ціни на пшеницю зросли у 2,4 раза, а ціни на хліб — лише на 20-60%. Утворилися небезпечні цінові перекоси, "ножиці" оптових і роздрібних цін на зерно і хліб, що призвело до суттєвого погіршення фінансового стану відповідного сектору АПК.

Для попередження виникнення зазначеної ситуації у майбутньому перед Кабінетом Міністрів України та органами виконавчої влади на місцях стоїть завдання забезпечити:

— суттєве розширення мережі агроторгових домів, заготівельно-збутових структур, кооперативів та їх створення за участю сільськогосподарських товаровиробників і їхніх представницьких органів;

— розширення сфери транспортних, складських, холодильних, комунікаційних, інформаційних та інших послуг, їх наближення до сільськогосподарських товаровиробників;

— розширення використання потужностей оптових торговельних баз, насамперед споживчої кооперації, налагодження їхніх прямих взаємовигідних зв'язків із сільськогосподарськими товаровиробниками; розширення біржової торгівлі до рівня 10-15% загального товарообороту зерна, насіння соняшнику, цукру;

— збільшення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель зерна, насіння соняшнику, цукру та іншої продукції, а також її продаж із зазначених фондів виключно через біржі, торгові доми за процедурами, які забезпечують прозорість купівлі-продажу та об'єктивність визначення цін.

Стабілізація економіки позначилася на зростанні споживчого попиту населення. У 2003 р. порівняно з 2000 р. реальна заробітна плата зросла на 62,4%, сукупні споживчі витрати населення у 2002 р. порівняно з 2000 р. — на 20,8%. Залишається високою частка сімейних бюджетних витрат на продукти харчування (у 2002 р. -60,2%), тоді як у країнах Європейського Союзу — 15-25%. Особливо низький рівень споживання продовольства спостерігається серед малозабезпечених категорій населення. У зв'язку з цим стимулювання споживчого попиту слід починати насамперед з підвищення купівельної спроможності малозабезпечених категорій, які споживають продуктів значно менше, ніж забезпечені сім'ї.

Річне споживання основних продуктів харчування на одну особу, кг

Підрахунки свідчать, що підвищення купівельної спроможності малозабезпечених категорій населення до рівня споживачів, прибутки яких перевищують прожитковий мінімум, сприятиме зростанню річного сукупного споживчого попиту на хліб, м'ясо і молоко на 8 млрд. грн., а за всіма продуктами — близько 15 млрд. грн. Але загальний потенціал споживчого попиту значно більший. Підвищення рівня споживання продовольства до рекомендованих Українським науково-дослідним інститутом харчування норм споживання основних видів продуктів уможливило б підвищення сумарного споживчого попиту на 55-60 млрд. грн., з яких понад 60% — потенційні доходи аграрного сектору. За окремими видами продукції потенціал споживчого попиту значно перевищує існуючий рівень.

Таким чином, з переважної більшості продуктів харчування аграрний сектор має великі можливості для суттєвого зростання і повнішого забезпечення споживчого попиту та купівельної спроможності населення.

У зв'язку з цим Кабінету Міністрів України та органам виконавчої влади на місцях необхідно забезпечити:

— випереджальне зростання доходів населення як основного джерела підвищення споживчого попиту;

— розширення та підвищення рівня адресної бюджетної підтримки малозабезпечених категорій населення, насамперед на придбання продовольства;

— розширення використання аграрним сектором і харчовою промисловістю нових можливостей підвищення купівельної спроможності населення;

— здійснення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель сільськогосподарської продукції як способу стимулювання споживчого попиту і стабілізації цін, передбачення в бюджетах необхідних коштів на це;

— утримання інфляції на рівні, що не знижує купівельну спроможність населення і споживчий попит.

Важливою умовою ефективного використання споживчого попиту є його цільове спрямування на мотивацію вітчизняного виробництва сільськогосподарської продукції. Проте останнім часом зростання виробництва вітчизняних продуктів харчування, особливо сільськогосподарської продукції, відстає від зростання реальної заробітної плати. Частина доходів населення спрямовується на придбання імпортного продовольства, зокрема і тих його видів, які можуть у достатній кількості вироблятися в Україні. Імпорт м'ясо- і молокопродуктів, цукру, хлібобулочних і кондитерських виробів, продуктів переробки плодів і овочів та змішаних харчових продуктів у 2003 р. зріс проти 2000 р. у 3,5 раза. Це без врахування імпорту зерна і борошна, зважаючи на неврожай 2003 р. Отже, потенціал споживчого попиту ще не повною мірою використовується вітчизняним аграрним сектором.

Випереджальне нарощування імпорту основних продуктів харчування порівняно зі зростанням реальної заробітної плати значною мірою зумовлене кращою підготовкою сільськогосподарської продукції до переробки та вищою її якістю, ширшим асортиментом, кращим сортуванням, скасуванням та пакуванням. Адже останніми роками найбільше зріс імпорт саме продовольчих напівфабрикатів, які вигідні для поглибленої переробки підприємствами харчової промисловості та які аграрний сектор не може забезпечити через брак інвестицій. Більш швидке реагування на підвищення купівельної спроможності населення — ввезення закордонної продукції — зумовлене її вищою конкурентоспроможністю, особливо з урахуванням високого рівня передпродажної підготовки для поглибленої переробки. Тому для використання розширених можливостей споживчого попиту потрібна ефективна державна підтримка конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Це потрібно для зміцнення позицій вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках, зменшення тиску імпорту продукції, що має потужну підтримку в інших країнах. Зокрема, у Чехії, Словаччині, Угорщині, Туреччині субвенції та дотації сільськогосподарським товаровиробникам складають 20-25% від вартості валової продукції сільського господарства, у країнах ЄС — до 40%.

В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки зростає, але залишається ще недостатнім, що ускладнює конкуренцію вітчизняних товаровиробників з зарубіжними за український споживчий попит. Передусім державної підтримки потребує продукція, пропозиція якої на ринку не задовольняє нормативний рівень споживання або виробництво якої є невигідним (маловигідним) для виробників.

Динаміка державної фінансової підтримки сільського господарства

Для виправлення ситуації Кабінету Міністрів України та органам виконавчої влади на місцях необхідно забезпечити:

— продовження часткового відшкодування вартості племінної худоби, придбаної сільськогосподарськими товаровиробниками для відтворення основного стада;

— продовження доплати до ціни живої ваги молодняка великої рогатої худоби підвищених вагових кондицій, проданої сільськогосподарськими товаровиробниками переробним підприємствам;

— використання коштів податку на додану вартість на молоко і м'ясо, продані переробним підприємствам, безпосередньо сільськогосподарськими товаровиробниками;

— продовження практики справляння фіксованого сільськогосподарського податку, яка стимулює зростання пропозиції продукції на ринку;

— використання продовольчих ресурсів з резервних, Інтервенційних, заставних та регіональних запасів з метою підтримки пропозиції та стабілізації цін;

— розширення передпродажної підготовки продукції, поглиблення ступеня переробки, вдосконалення технологій сортування, фасування та пакування продукції.

Важке фінансове становище аграрного сектору значною мірою зумовлене тривалим нееквівалентним обміном між сільським господарством та іншими галузями економіки. Наростання диспаритету цін, що розпочалося у 1991 p., було зупинене лише у 1995 p., коли співвідношення індексу цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, що споживається сільським господарством, склало 19% від рівня 1990 р. Тобто диспаритет зріс у 5 разів. У 1996-2003 pp. це співвідношення коливалося в межах 17-19%.

За останні 12 років лише у 2000 р. співвідношення індексів цін на продукцію сільського господарства та промисловості, що забезпечує сільське господарство ресурсами, складалося на користь аграрного сектору. Заходи, що вживалися з метою налагодження організованого і прозорого аграрного ринку (1995 p., 2000 p., 2001 p.), лише тимчасово і частково — на 1-2% — сприяли поліпшенню цінового співвідношення на користь аграрного сектору. А у 2002-2003 pp. проявилися нові чинники (зниження рівня резервування продукції, неврожай, комерціалізація збуту продукції, тінізація ринку), які призвели до погіршення паритетності цін.

Динаміка співвідношення індексів цін на сільськогосподарську продукцію та продукцію промисловості, що споживається сільським господарством

Ціновий диспаритет значною мірою спричинений відсутністю ефективної цінової політики. Динаміка цін в аграрному секторі економіки складається стихійно. Вона не має системної бази, характеризується великими коливаннями як за роками, так і за місяцями в межах одного року. Ціни на сільськогосподарську продукцію не встановлюються на основі вільного співвідношення попиту і пропозиції на ринку. Так, за 1999-2003 pp. при коливанні обсягів виробництва зерна у 1,3-1,5 раза ціни коливалися у 2-3 рази. Головне, що такі коливання несинхронні в одні й ті самі періоди різних років, а також не відповідають аналогічним коливанням у зарубіжних країнах з налагодженим аграрним ринком, де вони складають 20-30% у межах року та між роками. У системі збуту продукції відсутні механізми вирівнювання обсягів попиту і пропозиції, нівелювання сезонних коливань. У системі ціноутворення відсутні механізми вирівнювання кон'юнктури та стабілізації цін на рівні світових та європейських, а також захисту цін від дисбалансів між попитом і пропозицією. Наслідком цього є зниження їхнього середнього рівня і співвідношення з цінами на промислову продукцію, що споживається сільським господарством.

Кон'юнктура цін на зерно, грн./

Маркетингові роки

Значні коливання цін, розходження у кон'юнктурі з розвиненими країнами свідчать про відсутність усталеного ринкового ціноутворення на сільськогосподарську продукцію та ринкових механізмів вирівнювання і регулювання цін. Йдеться насамперед про механізми, які забезпечують прозорість купівлі-продажу продукції та об'єктивність встановлення цін на основі вільного зіставлення попиту і пропозиції на ринку, недопущення адміністративного втручання у цю сферу. Найефективнішими способами тут є біржова, оптова і оптово-роздрібна торгівля. Порівняння цін такої торгівлі та інших форм збуту продукції свідчить про їх серйозні відхилення. Найефективнішим методом вирівнювання цін є форвардна і ф'ючерсна торгівля основними видами продукції, яка поки що не набула поширення в Україні.

Ціни на продовольчу пшеницю у 2003 році, дол. США за 1 т

^— Середня ціна в Україні на позабіржовому ринку

#- Середня світова ціна на біржовому ринку

Для вирішення зазначених проблем Кабінету Міністрів України необхідно забезпечити:

— лібералізацію аграрного ринку, встановлення цін на основі вільного зіставлення на ринку попиту і пропозиції та недопущення адміністративного втручання у сферу збуту продукції та ціноутворення;

— розширення форвардної та ф'ючерсної торгівлі до 20% біржового товарообороту зерна, насіння соняшнику і цукру.

Важливою умовою забезпечення стабільності аграрного ринку має стати активне застосування механізмів його державного регулювання. Суть такого регулювання полягає в забезпеченні збалансованості кількісних та якісних параметрів попиту і пропозиції, їхньому оптимальному співвідношенні. Система регулювання аграрного ринку має охоплювати організаційні та економічні напрями.

Організаційними напрямами регулювання аграрного ринку мають стати: створення і розвиток інфраструктури аграрного ринку; формування нормативно-правової бази та інформаційно-аналітичного забезпечення аграрного ринку; створення міжвідомчих і регіональних узгоджувальних комісій з питань врегулювання міжгалузевих та міжгосподарських відносин; ведення моніторингу та прогнозування кон'юнктури аграрного ринку; посилення контролю за якістю та безпекою сільськогосподарської продукції; запровадження нових ринкових стандартів; щорічна сертифікація умов зберігання зерна; щомісячне декларування запасів зерна.

Економічні напрями регулювання аграрного ринку мають включати складання балансів продовольчих ресурсів, їхню оптимізацію; узгодження попиту і пропозиції, підтримку їхньої рівноваги; регулювання та підтримку пропозиції, а також збалансування та стимулювання попиту; регулювання попиту і пропозиції шляхом здійснення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель і продажу продукції через прозорі процедури ринку, регулювання експорту та імпорту продукції.

Застосування балансового методу має включати: складання прогнозних балансів узгодження попиту і пропозиції з метою їхньої оптимізації; складання звітних балансів про обсяги виробництва і використання продукції; балансовий контроль відповідності попиту пропозиції, їхнім узгодженим чи прогнозним параметрам з метою усунення розходжень (дисбалансів). Такий комплексний підхід до використання балансового методу дозволятиме відслідковувати важливі тенденції розвитку окремих сегментів аграрного ринку, виявляти ризики продовольчого забезпечення населення та своєчасно застосовувати ефективні механізми регуляторного впливу держави.

Так, аналіз балансів зерна за багаторічний період свідчить, що ймовірність його дефіциту виникає в Україні раз на шість років, а середній розмір дефіциту становить близько 2 млн. т. Тому резервування і зберігання такої кількості зерна дозволяє уникати його дефіциту. Забезпечення споживчого попиту на зерно у несприятливі роки можливе за рахунок зменшення використання його на фураж, і лише при великому неврожаї- за рахунок імпорту. Дефіцит продовольчої пшениці виникає в Україні ще рідше — раз на 20-25 років. Тим часом перевищення пропозиції зерна над попитом має місце кожні п ять з шести років, а по пшениці — один рік з чотирьох.

Тому пріоритетним завданням в організації аграрного ринку є не стільки страхування від ризиків дефіциту зерна (яке не виключається), скільки розробка стратегії ефективного використання його надлишків, а саме переробки, використання на фураж, розширення внутрішнього ринку, пошуку стабільних зовнішніх ринків збуту. Стратегія розвитку і регулювання аграрного ринку має орієнтуватися як на страхування ризиків неврожаю, так і на активне просування зерна на ринки збуту.

Регулювання товаропотоків сільськогосподарської продукції, її пропозиції та попиту на ринку має включати проведення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель і продаж продовольчих ресурсів з цих запасів. Вітчизняний досвід свідчить, що такі закупівлі є ефективними як у високоврожайні, так і в менш сприятливі роки. Зокрема, резервні закупівлі успішно використовувалися у 1998-1999 pp., регіональні — у 1999-2001 pp. У 2002 р. регіональні закупівлі зменшилися проти 2001 р. майже у 2 рази. Заставні та інтервенційні операції використовувалися поки що в малих обсягах, причому інтервенційні — тільки у 2003 р. В окремі роки спостерігалася шкідлива практика "проїдання" раніше накопичених державних резервів зерна без адекватного закладення його з нового врожаю. У 2000-2002 pp. було зарезервовано найменші обсяги зібраного продовольчого зерна, а у 2000 р. з резервів було використано у 6 разів більше від закладеного

Перед Міністерством аграрної політики України та органами виконавчої влади на місцях стоїть завдання забезпечити:

— вирівнювання обсягів продажу продукції на ринку, кон'юнктури пропозицій, попиту і цін;

— створення і підтримки здорового конкурентного середовища на аграрному і продовольчому ринках;

— щорічне складання звітних та прогнозних балансів по видах продукції та застосування різних способів коригування попиту і пропозиції, їхньої оптимізації та збалансування;

— оперативний контроль і аналіз поточних балансів надходження та використання продукції, їхньої відповідності прогнозним параметрам та здійснення заходів щодо регуляторного впливу на розходження і відхилення.

Основною метою регулювання аграрного ринку є досягнення стабільності попиту, пропозиції, обсягів продажу та цін. Ці складові тісно взаємопов'язані між собою. Практика неодноразово підтверджувала, що сплеск пропозицій чи ажіотаж попиту неодмінно дестабілізують обсяги продажу та ціни на продукцію. Внаслідок цього лихоманить ринок у цілому і за всіма напрямами, від втрат потерпають і виробники і споживачі. Так було в 1999 -2000 і особливо у 2002 — 2003 маркетингових роках.

Причина такої дестабілізації ринку полягає у відсутності ефективного регуляторного впливу держави на динаміку обсягів продажу і цін на продукцію. Значною мірою це зумовлено відсутністю повної, оперативної та достовірної інформації про кон'юнктуру пропозиції та попиту продукції, коливаннями обсягів продажу, структурними співвідношеннями виробництва та споживання продукції, коливаннями цін. Запізнілі рішення з обмеження експорту, формування резервів, здійснення заставних та регіональних закупівель зерна у 2002 р. мали такі самі негативні наслідки, як і запізнілі рішення з імпортом зерна та лібералізацією цін на зерно і продукти його переробки у 2003 р. В обох випадках несвоєчасність та неадекватність рішень були зумовлені відсутністю оперативної інформації про динаміку попиту і пропозиції зазначених продуктів на ринку, а також відсутністю прогнозних оцінок поведінки цін, продавців і покупців зерна, борошна, круп, макаронних виробів, хліба і хлібобулочних виробів. Тому важливою умовою формування і функціонування прозорого аграрного ринку є створення системи моніторингу ринкових товаропотоків і цін на продовольчі ресурси.

Завдання Міністерства аграрної політики України та органів виконавчої влади на місцях:

— щотижня інформувати учасників ринку про обсяги продажу та ціни на сільськогосподарську продукцію за всіма каналами реалізації;

— щомісяця видавати та поширювати фахові ринкові огляди кон'юнктури і прогнозу ринків сільськогосподарської продукції та продовольства;

— запровадити систему збору інформації, необхідної для прогнозування попиту, пропозиції, цін на продукцію;

— систематично висвітлювати в засобах масової інформації матеріали про ситуацію на вітчизняному і зарубіжному аграрному і продовольчому ринках.

Розділ 3 Основні напрямки підвищення аграрного потенціалу України

3.1 Впровадження нових форм та методів організації і технології виробництва

Відомо, що ніяке суспільство не зможе функціонувати нормально, якщо не матиме високорозвиненого аграрного сектора і достатньої кількості продовольства для забезпечення населення. Кожна країна вправі здійснювати свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле- і водозабезпеченості, історичних традицій народу та ін.

В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. А тому в історії України не тільки нині, але й з найдавніших часів аграрне питання завжди було актуальним і складним. Сьогодні, саме в аграрному секторі створюється більше третини національного доходу, формується 70% обсягу загального роздрібного товарообороту, зосереджено біля третини основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого в економіці України.

За даними ООН, українська земля має можливість повноцінно годувати 100 млн. чол. Досягти цього можна при нормальному господарюванні. Сьогоднішній стан сільського господарства України є критично небезпечним. Щороку з полів вивозиться до 600 млн. т родючого ґрунту, за останні 30 років середній вміст гумусу знизився з 3,5% до 3,2%, різко зросла кислотність і засоленість, площа ерозованих земель щорічно збільшується на 80-100 тис. га і досягла третини ріллі. Радіонуклідами забруднено понад 3,5 млн. га сільськогосподарських угідь і майже 70 тис. га виведено з обороту. Чорноземи вкрай забруднені пестицидами і нітратами, середня концентрація забруднення на 1 кв. км у 6,4 разів більша, ніж у США і у 3,2 рази більша, ніж у країнах Європейського співтовариства.

Таким чином, сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних територій, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, викликає деградацію ґрунтового покриву.

Значно погіршилося матеріально-технічне оснащення сільського господарства. На кожний фізичний трактор в Україні зараз припадає 72 га орних земель. У Німеччині цей показник становить 8, Франції — 12, США — 28 га. На 1000 га припадає лише 7 зернових комбайнів, а в Німеччині — 25, у США та Франції — 19.

У таких несприятливих умовах міг тільки тривати спад сільськогосподарського виробництва.

Для виходу із кризового стану в агропромисловому комплексі уряд України розробив Національну програму розвитку основних галузей сільського господарства, ключовою метою якої є зупинення спаду агропромислового виробництва, досягнення раціональних норм споживання продуктів харчування на душу населення, визначення основних напрямів економічних, спеціальних та правових відносин в аграрній сфері, створення економічного механізму функціонування різних форм власності та господарювання.

Основними шляхами реалізації Національної програми є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі. Виконання програми забезпечить у 2005 році споживання на душу населення хлібопродуктів — 135 кг, картоплі — 132, овочів — 161, плодів і ягід — 90, м'яса — 80, молока — 380, яєць — 280, риби — 7,2, олії і маргарину — 13,4, цукру — 39 кг.

Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо. Сільськогосподарське виробництво має деякі особливості. А саме:

— природнокліматичні умови, структура ґрунту впливають на продуктивність праці;

— природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;

— особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку з сезонним характером виробництва;

— остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції;

— спеціалізація виробництва зумовлена географічними і природнокліматичними факторами;

— значна частина виробленої продукції споживається в середині господарств;

— велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха.

Ринкова економіка передбачає розвиток та конкуренцію різних форм власності — державної, кооперативної, приватної і, відповідно, рівноправних видів господарювання — державних господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових об'єднань, фірм, кооперативів, товариств, агрокомбінатів, орендних колективів, особистих підсобних та фермерських (селянських) господарств. Усі форми господарств мають право на функціонування, але в процесі еволюції, з урахуванням науково-технічного прогресу в сільському господарстві, природних умов, економічних і соціальних факторів, перспективи їх розвитку не однакові. Переважного розвитку набувають ті форми, які забезпечують найбільш високу продуктивність праці, ефективне використання землі за умови збереження її продуктивного потенціалу. З точки зору національних традицій і зарубіжного досвіду, поширеною формою господарювання на найближчу перспективу стало фермерське (селянське) господарство.

Економічна реформа, формування ринку, розвиток різних форм власності у сільському господарстві України визначають складні завдання, вирішення яких вимагає ділової активності, підприємливості та комерційної ініціативи. Важлива роль у розвитку комерційних засад та підприємництва на селі шляхом купівлі-продажу відводиться фермерству — новому соціально-економічному явищу, яке сприяє переходу до багатоукладного господарювання. Нині в Україні склались такі види сільськогосподарських підприємств (ферм):

1. Приватне підсобне господарство громадян — форма виробництва, яка ґрунтується на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом прибутків та має споживчий характер.

2. Приватні сільськогосподарські підприємства займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та товарів, діють на засадах підприємництва і самоврядування, на основі об'єднання земельних наділів та технічних засобів кількох господарств.

3. Селянське (фермерське) господарство — сімейно-трудове об'єднання жителів села, робота яких пов'язана з землеробством, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини і на одержання доходів.

4. Сільськогосподарські кооперативи — добровільні об'єднання фізичних і юридичних осіб на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності, а керівництво здійснюється виборними особами.

5. Акціонерні товариства — підприємства, капітал яких утворюється за рахунок внесків його учасників (акціонерів) шляхом придбання акцій.

Характеризуючи різні види селянських (фермерських) господарств, не можливо віддати перевагу одному з них. Кожна з розглянутих організаційних форм має як переваги, так і вади, що в конкретних умовах проявляється по-різному. За даними Міністерства статистики більшість фермерських господарств створені в рослинництві. Головними причинами згортання тваринництва є перекіс у закупівельних цінах та нестача кормів.

Сучасний економічний стан створив чимало труднощів у аграрному секторі. Певні труднощі пов'язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного і консультаційного обслуговування, ефективного механізму захисту цін на основні продовольчі товари та ін. Ослаблена фінансова допомога фермерам з боку держави. У розвитку фермерства в Україні відчуваються такі труднощі:

— відсутність потрібного власного капіталу;

— відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;

— дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;

— недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;

— недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;

— низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій;

— недосконалість правової захищеності фермерів (селян) від бюрократичного апарату держави та колективних сільськогосподарських підприємств.

Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:

— виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;

— надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро- та водопостачання тощо;

— своєчасних розрахунків з фермерами за продану державі продукцію з відповідною індексацією;

— збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель та кооперування;

— удосконалення системи оподаткування фермерів;

— надання фермерам пільгових довгострокових та короткострокових вітчизняних та іноземних валютних кредитів під заставу майна і майбутній урожай для придбання високопродуктивної техніки, придбання племінної худоби, оборотних засобів (добрив, насіння, пестицидів та паливно-мастильних матеріалів);

— кооперування фермерів у переробці, збуті продукції, постачанні, технічному обслуговуванні тощо;

— інформаційне забезпечення фермерських господарств;

— створення системи підготовки і перепідготовки фермерів;

— організація консультаційних служб для фермерів з технологічних, економічних, юридичних питань;

— фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.

З масовою організацією фермерських (селянських) господарств аграрна економіка стане антимонопольною та конкурентноздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні, конкурентноздатні господарства будуть сформовані за сприятливих умов за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агробізнесу.

3.2 Вдосконалення законодавчої бази

Ситуацію, що нині склалася в агропромисловому комплексі, без перебільшення можна назвати небезпечною. Нечіткі і мінливі повідомлення зі столиці, з яких важко дізнатися, чи є резерв зерна, чи комори держави порожні, невтішна інформація стосовно майбутніх урожаїв, подальше зубожіння селянських господарств – усе викликає занепокоєння, адже під загрозою опинилася продовольча безпека населення країни.

Україна почала реформу зі структури сільського господарства. Але річ не тільки у зміні форми власності на селі — потрібна відповідна інфраструктура. Тобто має бути забезпечений сам процес технологічно і фінансово. А ситуацію, що склалася за останні роки в сільському господарстві, можна характеризувати як некорисну. Адже донині держава не виробила своїх механізмів впливу на сільськогосподарську економіку. Не йдеться про керівництво з боку держави, а про вплив її політики: цінової, інвестиційної, кредитування, заставної закупівлі продукції і т. ін.

Наприклад, у всіх країнах Європи можна продати ще не вирощене зерно за 80 відсотків його вартості. А в нас дотепер не створено навіть належної системи кредитування товаровиробника, не встановлено стандартної ціни на продукцію з огляду на ціни світового ринку. Зазвичай у сільському господарстві рік розпочинається ціною на зерно 900 грн. за тонну, а за півроку воно дешевшає утричі. Водночас ціни на техніку та пально-мастильні матеріали так не коливаються. Ситуація складається не на користь селянина.

А тепер ще й маємо парадоксальну ситуацію зі статистикою. Адже ми завжди були певні, що Україна має зерна більше, ніж достатньо, але виявляється, що насправді це не так, і його доведеться купувати за кордоном. Такого ще не було ніколи, щоб протягом останніх 50 років в Україні йшлося про закупівлю зерна.

Потрібно, щоб КМУ прийняв ряд постанов та положень для доповнення ЗУ «Про зерно та ринок зерна» та привести його у відповідність з європейськими стандартами. Крім того, Україна відстає в інтелектуальному забезпеченні сільського господарства.

Вкрай незадовільною є ситуація у тваринництві. Насамперед, катастрофічно зменшилося поголів’я худоби і ще гірше – упала її продуктивність. А крім того, сьогодні ніхто не працює над збереженням генетичних ресурсів, одержаних у попередні роки за допомогою селекції. Тому без застереження можна прогнозувати подальший спад виробництва та його збитковість. І це закономірно. У світі, наприклад, діє такий принцип: якщо з гектара не збирається 40 центнерів зернових, то їх не варто вирощувати, – це дармова людська праця та втрата ресурсів. У країнах із розвинутим сільським господарством реальними є цифри 80-100 центнерів з гектара.

Є, правда, інші аспекти, які не сприяють розвитку сільського господарства. Це, зокрема, ризик, який завжди присутній в аграрному виробництві. Аби ця проблема не нависала над товаровиробником, держава має ґрунтувати відшкодування утрат, що їх може мати виробник унаслідок стихійного лиха, захворювання і таке інше. В Європейському Союзі сільськогосподарське виробництво дотується. Там є дві форми підтримки товаровиробника: спочатку виплачується добра сума з розрахунку на 1 га землі для її підтримання у доброму стані (частина землі має відпочивати) і друге – дотується виробництво продукції. На жаль, поки що в нашій державі не розвиваються подібні форми.

Ще одна проблема, без розв’язання якої неможливо вивести сільське господарство з кризи, — виробництво сільськогосподарської техніки. Найновіші трактори на селі сьогодні, це ті, що виготовлені 10 років тому. А закордонної техніки сільський виробник не може собі дозволити купити, бо вона дорога. І знову ж, без впливу, без політики держави в галузі виробництва сільгосптехніки цю проблему з місця не зрушити.

Та я думаю, що можна зробити «стрибок» і вийти на цей рівень за 5-8 років. Таке може статися за умови, коли будуть використані сучасні сорти насіння та сучасні технології виробництва. Гірша справа з тваринництвом. Потрібно щонайменше 10 років, щоб виростити стада і молочної, і промислової худоби. І то за умови підтримки держави. Треба виробникам дати ґарантовані кредити під низькі відсотки, як це є в інших розвинених країнах, щоб люди могли придбати техніку, високоврожайні сорти насіння, використовувати науку і застосовувати новітні технології, – і тоді зможемо подолати цю кризу за короткий час.

Розрахунок за оренду майнових паїв є болючим питанням для 80 відсотків діючих агро-формувань. За 2002 рік господарства-орендарі виплатили лише четверту частину орендної плати за майнові паї. Такий стан з розрахунком за використання майнових та й земельних паїв викликає незадоволення і справедливі нарікання селян.

Для розгляду проблемних питань, що стосуються майна пайового фонду утворено районні та обласну комісії з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки.

Проте, на етапі завершення персоніфікації майна колишніх КСП, основна роль щодо захисту своїх майнових прав відводиться об’єднанням співвласників цілісних майнових комплексів. Такі об’єднання формуються з власників майнових паїв, які передали своє майно в оренду. Вони наділені повноваженнями щодо контролю за використанням майна пайового фонду, дотриманням орендарями умов договорів оренди, виділенням майна членам об’єднання, які хочуть використовувати свої паї самостійно.

Всі ці проблеми частково можна вирішити знову ж таки об’єднавшись у структури, покликані обслуговувати своїх членів. Мова ведеться про обслуговуючі кооперативи, які створюються приватними сільськогосподарськими виробниками для надання послуг з заготівлі та збуту сільгосппродукції, постачання всім необхідним для ведення виробництва.

Варто скористатися перевіреною часом і світовою практикою кредитною кооперацією. Звичайно, кредитні спілки – не панацея від усіх бід селянина, але в нинішній ситуації отримати невелику позику без забезпечення, з вигідними умовами повернення можна тільки у сільській кредитівці. А це вкрай необхідно для селян, які самостійно господарюють на власній землі. Тим паче, що зараз на державному рівні підтримується діяльність кредитних спілок, які надають позики для села. В січні 2003 року Міністерством аграрної політики розроблено порядок використання коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів. Вперше поряд з банківськими структурами цей механізм поширено на кредитні спілки.

Вихід держави з процесу постачання ресурсів і списання боргів сільському господарству поклали кінець непрозорим схемам фінансування. Підтверджена прибутковість аграрного бізнесу на українській землі. Сформовані основні засади розвитку підприємництва, що забезпечує функціонування нових прибуткових організаційних форм. Держава стимулювала перелив до сільського господарства коштів банківської системи для короткострокового кредитування. Задекларовано, що утримання соціальної системи не є обов'язком підприємницьких структур. Розпочато вирішення соціальних проблем на селі — селяни отримують землю та майно як гарант їх добробуту.

Продовжуючи роботу у вибраному і підтвердженому життям напрямі держава має дотримуватися наступних рамкових умов:

— не втручатися безпідставно у систему аграрного виробництва;

— сприяти розвитку підприємницьких структур та конкуренції між ними;

— повністю перебрати на себе вирішення соціальних проблем сільської місцевості;

— визначити головним завданням збереження земельних та людських ресурсів у процесі реформ та конкуренції, яка буде посилюватися;

— стати повноправним учасником міжнародної системи регулювання торгівлі і знайти місце вітчизняній аграрній продукції на світовому ринку;

— здійснювати технологічну політику, яка змінить використання природних ресурсів у бік їх відновлення та споживчі звички громадян до покращання їх здоров'я.

Все це забезпечить ефективне продовження аграрної реформи в Україні та прискорить формування прибуткового сільського господарства.

Але усіх їх можна розв’язати. Спочатку, звісно, треба прийняти добру законодавчу базу. Та, як бачимо, цей процес у Верховній Раді трохи пригальмований. Ухвалено Земельний кодекс, але нові закони, підзаконні акти, які мають забезпечити його роботу, ніхто не приймає…

Що б не говорилося про переваги нашого членства в СОТ і ЄС, а ризики перехідного періоду залишаються дуже великими. Українським аграріям потрібно бути готовими до того, що правила СОТ далеко не завжди сприятливі для нових її членів. Особливо це стосується зменшення захисту внутрішнього агропродовольчого ринку. Якщо сьогодні 95% продукції на ньому вітчизняного виробництва, то після приєднання України до СОТ частину ринку українськими виробниками буде неминуче втрачено. Інші країни, які благополучно знайшли своє місце на світовому аграрному ринку, не можуть слугувати в повній мірі зразком для наслідування. В України інші стартові можливості. В жодній країні не було такого викривлення дії економічних законів у сільському господарстві, як в Україні. Негативні наслідки цього не подолано й досі.

Рефреном дискусій виявилася думка про те, що повноцінна інтеграція аграрної галузі в Європу неможлива без урегулювання земельного питання. Але для цього потрібно, щоб на землі міцно стояв справжній господар. Не доведене до кінця паювання землі призвело до того, що селяни стали лише номінальними власниками земельних наділів. З такими квазівласниками не хочуть мати справу ні українські, ні зарубіжні інвестори. За цих умов багато селян залишає землю, повновладними господарями якої вони так і не стали, і виїжджають на заробітки за кордон.

Проте до «хороших» законів аграріям не звикати — біда в тому, що закладені в них добрі наміри дуже часто залишаються нереалізованими. Адже сам закон повинен передбачати такий механізм. Якщо цього немає, то це декларативний закон, для реалізації якого ще потрібно приймати низку законів. Це стосується більшості законів щодо села. Так вийшло з Земельним кодексом, що потребує прийняття 30-ти додаткових законів. Через це довгий час його реалізація «пробуксовуватиме». Внаслідок того, що «аграрні» закони не доходять до всіх 29,6 тисяч сільських населених пунктів, в Україні нічого не зроблено в плані створення економічних правил гри на селі.

Чимало претензій висловили експерти і до виконання одного з ключових законів — про пріоритетний соціально-економічний розвиток села. Там багато хороших положень на підтримку села, але передбачені пільги не було закладено до податкового законодавства, і природно, що вони не знайшли відображення в бюджеті. У цьому законі задекларовано поняття «мінімальна ціна» і «максимальна ціна» на сільгосппродукцію, але запропонована схема ціноутворення на практиці ніде не застосовується. З правовим нігілізмом тісно переплітається й невисока ефективність використання розробок вітчизняної аграрної науки. За даними, цілісну систему аграрної реформи, запропоновану вченими ще 1994 року, реалізовано лише на 30%.

Для бюджетної політики в аграрній сфері, як і раніше характерні старі підходи, які не узгоджуються з рекомендаціями ЄС. Він вважає, що складна процедура розподілу бюджетних коштів не вписується також і в доктрину СОТ, яка передбачає диференціацію державних дотацій селу за так званими скриньками. До того ж, рівень такої підтримки явно недостатній. Згідно з дослідженням, проведеним Програмою підвищення рівня життя сільського населення України, частка підтримки аграріїв з основної — «зеленої скриньки» — в структурі держбюджетів минулих років не перевищувала 25%. У структурі ж «зеленої скриньки» заходи, спрямовані на розвиток сільської місцевості, становили менше 4%. Зовсім не виділяються кошти на розвиток ринкової інфраструктури на селі. За межами державної опіки залишаються особисті селянські господарства, що суперечить принципу створення рівноправних умов для всіх суб’єктів господарювання.

Важливою частиною формування інфраструктури вчені називають інформованість селян про основи ринкової економіки. Великі виробники поінформовані повністю, середні — частково, дрібні — майже не поінформовані. Тим часом, успіх реформ значною мірою залежить від того, наскільки вірні рішення приймають суб’єкти господарювання на селі, чи мають вони необхідні знання та інформацію. Заповнити наявні пробіли покликані дорадчі служби на селі, запровадження яких в Україні закріплене законодавчо. Однак створення національної мережі дорадчих служб вже два роки відкладається, оскільки в бюджеті не знаходиться коштів.

Нинішню ситуацію в парламенті в зв’язку з прийняттям законопроектів, необхідних для вступу до СОТ, оцінюється як «непросту» і «дуже заполітизовану», що пов’язано з виборами, які минули. Однак труднощі в законотворчості створюють не лише парламентарії. Уряд не забезпечує якісного супроводу законопроектів щодо СОТ у Верховній Раді. Окрім того, в уряду досі немає чіткої позиції щодо «ціни питання»: що набуде і що втратить Україна при тих чи інших варіантах входження до СОТ. Це якраз і недивно, бо, як зазначали фахівці-аграрії, в країні, де третина населення зайнята в сільському господарстві, відсутня стратегія розвитку аграрного сектора на перспективу. А без цього активність влади в аграрній сфері, як і раніше, перебуватиме в залежності від наближення виборів чи крайнього терміну для того, щоб потрапити до СОТ.

Аграрна реформа є складовою цілісного, комплексного глобального процесу реформування суспільства і економіки держави. У цьому контексті реформування сільського господарства слід розглядати як перманентний і закономірний процес ринкової економіки.

Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку.

До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:

— сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;

— сформувати інфраструктуру оптових ринків — товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;

— сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки — кооперативні агро торгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;

— сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі Агентства з розвитку агро бізнесу;

— мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;

— розробити і прийняти Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства;

— ціновий моніторинг аграрного ринку;

— удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;

— законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;

— з метою забезпечення реалізації державної політики підтримки селянських (фермерських) господарств, створення стабільних фінансових умов для становлення і розвитку конкурентноспроможного приватного сектора економіки регламентувати порядок надання та використання коштів фінансової підтримки селянських (фермерських) господарств;

— налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;

— з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;

— відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;

— навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;

— повернутись до інтенсивного землеробства;

— мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;

— щоб держава взяла на себе будівництво доріг, газифікацію і телефонізацію сіл і населених пунктів;

— держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку;

— враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, в тому числі і сільськогосподарського.

3.3 Поглиблення інтеграційних зв’язків і кооперації праці у виробництві сільськогосподарської продукції

Світовий кооперативний досвід, частиною якого є українська кооперація, свідчить про те, що кооперація — це не лише тип виробництва чи форма господарювання, а економічно обумовлена ідеологія виживання, перш за все сільськогосподарського виробника, в жорстких економічних умовах, у тому числі трансформаційних криз, глобалізації світового економічного простору.

Важливою є роль кооперативів у розв'язанні проблеми безробіття, особливо перехідних економік. В розвинених країнах ЄС кількість членів кооперативів складає до 40 % зайнятих в економіці. Кооперативи забезпечують зайнятість на місцях, знижують рівень міграції трудових ресурсів та територіальної концентрації капіталу через забезпечення необхідної освіти членам кооперативу, підвищення професійного рівня місцевих менеджерів, сприяння місцевому реінвестуванню.

Як соціальні організації з економічним змістом кооперативи в демократичному суспільстві є партнерами уряду в реалізації завдань досягнення соціальної справедливості, перерозподілу багатства, захисту довкілля, гарантування безпеки споживання і зайнятості населення. Необхідність державної підтримки кооперативної діяльності обумовлюється спільністю інтересів держави і кооперації, їх узгодженістю у вирішенні економічних та соціальних питань на місцевому, регіональному і національному рівнях. Інтереси споживчої кооперації і держави в економічній галузі проявляються в організації товарообміну між містом і селом, формуванні багатоукладної виробничої інфраструктури в селі, реалізації доходів сільського населення, подолання натурального обміну між дрібнотоварним сільськогосподарським виробником і споживачем, розвитку економічних зв'язків на товарних ринках як в країні, так і за її межами. Спільні інтереси держави і споживчої кооперації ще більше переплетені у соціальній сфері, в процесі задоволення потреб населення в товарах, послугах, забезпеченні трудової діяльності, соціальному обслуговуванні членів-пайовиків і робітників, соціальному відродженні села.

Вагомість кооперативного сектора економіки підтверджується досвідом розвитку та державної підтримки кооперативів в країнах ЄС. Так, для підприємств кооперативного сектора країн ЄС-15 характерними є:

1) великі обсяги операцій (від 3,6 в Португалії до 23,7 млрд. євро в Данії річного товарообігу);

2) високий рівень конкурентоспроможності, внаслідок ефекту масштабу та концентрації господарської діяльності;

3) дієве державне стимулювання різних видів кооперації;

4) диверсифікація та індустріалізація діяльності традиційних видів сільськогосподарських кооперативів;

5) зростання потужності кооперативів третинного сектора (банківські, страхові, споживчі кооперативи, спілки роздрібних торговців та кредитні спілки) та обслуговуючих кооперативів, особливо в галузі туризму;

6) високий рівень інтеграції кооперативів з різних галузей діяльності; 7) диверсифікація діяльності кооперативів шляхом комбінування функцій виробництва, матеріально-технічного постачання, маркетингу та сервісу;

8) інноваційний характер кооперативного підприємництва;

9) поглиблення міжнародної інтеграції кооперативів.

Незважаючи на кризові тенденції, що мали місце в кооперативних системах країн ЦСЄ у зв'язку з трансформаційними суспільно-економічними процесами, кооперативний рух залишається досить поширеним, про що свідчить значна кількість високоефективних кооперативів. Так, в Румунії зайнято в кооперації майже 23 % населення, в Латвії, Молдові, Словенії, Словаччині, Чехії 11-14%, а частка членів кооперативів в загальній чисельності зайнятих сягає від 25 до 50 %. Дослідження тенденцій розвитку кооперативного сектора в країнах з перехідною економікою виявило такі особливості цього процесу:

1) держава сприяє кооперативній діяльності, усвідомлюючи значення кооперативів як для розвитку національної економіки в перехідний період, так і для інтеграції національних економік у світове господарство;

2) кооперативні організації розвинених країн ЄС підтримують трансформаційні процеси в кооперативах ЦСЄ з метою їх пристосування до вимог глобалізованого світового господарства;

3) кооперативи ЦСЄ, застосовуючи позитивний досвід кооперативів країн з розвиненою економікою і використовуючи прогресивні інноваційні методи і форми діяльності, підвищують свою конкурентоспроможність на національному і світовому ринках.

В Україні таке серйозне значення кооперативного сектора поки що не цілком усвідомлюють на державному рівні. Сьогодні всі інвестиції Європейського банку реконструкції та розвитку, а також Світового банку акумулюються в суспільному та традиційному приватному секторі. Можна припустити, що пасивна позиція органів влади у використанні інтеграційного потенціалу міжнародної кооперації продовжить кризові явища не лише в кооперативному секторі, але і в агропромисловому комплексі.

Виділимо два ключових аспекти місії кооперації в сучасних умовах:

1) вирішення економічних і соціальних проблем села, сільського споживчого ринку, інтеграція дрібнотоварного низькотехнологічного сільськогосподарського виробництва з метою підвищення його конкурентоспроможності, особливо в умовах вступу до СОТ;

2) використання потенціалу міжнародної кооперативної інтеграції як доповнюючої моделі євроінтеграції.

З усіх підсистем кооперативного сектора в Україні споживча кооперація є найбільш структурованою і організаційно оформленою. Цей вид кооперації діє як соціально-економічна система, його діяльність є диверсифікованою, що є характерною рисою розповсюджених в розвинених країнах багатофункціональних кооперативів. Діяльність споживчої кооперації охоплює гуртову та роздрібну торгівлю, заготівлі, виробництво, будівництво, транспорт, освіту, надання послуг та зовнішньоекономічну діяльність. Станом на 1 січня 2006 р. споживча кооперація об'єднувала понад 840 тис. пайовиків і забезпечувала трудову зайнятість 96,8 тис. осіб. Достатньо потужним залишається економічний потенціал — близько 17 тис. торговельних об'єктів, 1409 виробничих підприємств, 5,5 тис. закладів громадського харчування, 340 заготівельно-збутових підприємств, 4120 об'єкти з надання побутових послуг та інших об'єктів. Валовий оборот основних галузей діяльності споживчої кооперації у 2005 р. перевищив 2,6 млрд. грн.. (питома вага споживчої кооперації в сукупному товарообороті України становила 2,8 %). Якщо в 1999 році діяльність системи споживчої кооперації була збитковою (- 91,3 млн. грн.), то на кінець 2005 року кооперативні підприємства отримали 35,6 млн. грн. прибутку.

Найбільш гострими проблемами сучасного розвитку споживчої кооперації є:

1) недостатня адаптація до ринкових форм і методів господарювання;

2) істотне руйнування ресурсного потенціалу кооперації в умовах глобальної кризи перехідного періоду;

3) важкий соціальний стан сільського населення, складна соціально-демографічна ситуація, низький соціально-культурний рівень розвитку села.

З іншого боку, саме через систему кооперативної торгівлі, послуг, малого підприємництва у заготівлях, переробці сільськогосподарської продукції, постачанні тощо можна забезпечити за умови належної державної підтримки легалізацію істотної частки тіньового сектора, пов'язаного з сільським споживчим ринком, натуральним обміном сільськогосподарською продукцією та функціонуванням аграрно-промислового сектора загалом. За умов, коли кооперативні організації змушені змагатися з малими приватними підприємствами та фізичними особами-підприємцями, які часто уникають правил легального ведення бізнесу, перехід всіх суб'єктів господарювання у легальне поле діяльності, безумовно, вплине на підвищення конкурентоспроможності суб'єктів кооперативного сектора.

Міжнародна діяльність споживчої кооперації України характеризується такими негативними тенденціями:

1) основною формою інтеграції споживчої кооперації України є переважно зовнішньоторговельна діяльність, не використовується потенціал участі в міжнародних кооперативних об'єднаннях для налагодження економічних зв'язків, розвитку інвестиційної діяльності;

2) співпраця з кооперативними організаціями зарубіжних країн обмежується разовими експортними (рідше імпортними) угодами;

3) пониженням ролі споживчої кооперації як суб'єкта зовнішньоекономічних зв'язків національної економіки;

4) скороченням бази традиційної номенклатури експорту;

5) несистемністю зовнішньоекономічної діяльності внаслідок відсутності стратегічного планування розвитку цієї сфери та належної державної підтримки;

6) незначною кількістю спільних підприємств в системі споживчої кооперації;

7) недостатньо активною позицією апарату управління щодо визнання державою особливої соціальної функції споживчої кооперації на сільському споживчому ринку і необхідності відповідних пільг, та щодо встановлення зв'язків та використання досвіду кооперативних спілок інших країн;

8) невикористанням можливостей розвитку діяльності в сфері послуг, особливо в галузі туризму, в фінансово-кредитній сфері при співпраці з зарубіжними кооперативними організаціями;

9) слабкою участю в міжнародних програмах обміну досвіду та налагодження міжнародних коопераційних зв'язків.

Правове поле для розвитку кооперації в Україні створене: з 1992 року діє Закон "Про споживчу кооперацію", в якому відображені міжнародні принципи кооперації, врахований досвід роботи кооперації різних країн світу і який визначає основи розвитку її діяльності. Реалізується також "Стратегія розвитку споживчої кооперації України (2004-2011 рр.)". В Законі України "Про кооперацію", прийнятому у 2004 році, дано конкретні визначення поняттям, що стосуються діяльності кооперативів в Україні, окреслено мету, основні завдання та принципи кооперації, визначено правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперативів та кооперативних об'єднань, а також окреслено взаємовідносини між державою та кооперативними організаціями.

З січня 2004 року вступили в дію Цивільний Кодекс України та Господарський Кодекс, які містять низку положень у підтримку розвитку споживчої кооперації. В них визначено поняття власності споживчої кооперації як однієї з форм колективної власності. Вперше споживчі товариства віднесені до непідприємницьких структур, а за пайовиками закріплено право на частку в майні споживчих товариств. У щорічних Посланнях Президента України до Верховної Ради України також завжди наголошується на важливій ролі кооперативного сектора у розвитку національної економіки, проте відсутні реальні механізми державного сприяння.

У статті 60 Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною йдеться про те, що метою співробітництва в галузі сільського господарства та агропромислового сектора є здійснення аграрної реформи, модернізація, перебудова та приватизація сільського господарства, агропромислового сектора та сектора послуг в Україні, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків для українських товарів, враховуючи необхідність посилення безпеки в постачанні продуктів харчування. Значну роль у реалізації окресленої мети може відіграти міжнародне кооперативне співробітництво.

Проте декларативний характер інституційної бази поглиблення участі кооперації України, відсутність реальних механізмів та преференцій попри соціально-економічну значущість кооперації, необхідність адаптації кооперативного сектора української економіки до змінних умов ринкового середовища потребують нових законодавчих актів, нормативно-розпорядчих документів та міжнародних угод щодо кооперативного співробітництва.

1. Важливим напрямком співпраці держави і споживчої кооперації є формування аграрного ринку. В Україні виробничих кооперативів мало, незначна роль фермерських кооперативів. База для створення сервісних кооперативів незріла. В таких умовах найбільш доцільно використовувати існуючу інфраструктуру споживчої кооперації, включивши її потенціал в основу інфраструктури аграрного ринку. При цьому доцільно забезпечити державну фінансову підтримку споживчої кооперації для оновлення і технічного оснащення кооперативних об'єктів. При такому підході потребуватиметься набагато менше інвестицій, ніж для створення паралельної інфраструктури, основаної на тих самих кооперативних принципах. Основою створення інфраструктури аграрного ринку в Україні можуть бути понад 120 заготівельно-збутових баз, 3,5 тис. заготівельних пунктів, майже 25 тис. продовольчих магазинів і не менше 600 ринків.

2. Українська кооперація не використовує позитивний досвід розвитку кооперативного сектора в Європі, а її розвиток відбувається без належної державної підтримки.

3. Акцент міжнародної співпраці доцільно зробити на розвитку кооперативних галузей третинного сектора, тобто на розвитку міжнародного туризму, фінансових інституцій, маркетингових та консалтингових організацій, а також лізингових та франчайзингових операцій в системі споживчої кооперації України. Поряд з тим необхідно також залучити зарубіжні інвестиції та досвід у розвиток традиційних галузей споживчої кооперації: торгівлі, заготівель, виробництва та громадського харчування.

4. Головними завданнями держави у сприянні розвитку кооперативного сектора та його інтеграції у світове господарство повинні бути такі:

— підвищення платоспроможності сільського населення через збільшення доходів та заміну натурального обміну сільгосппродуктами на товарно-грошовий;

— створення для споживчої кооперації спеціального режиму найбільшого сприяння, насамперед, шляхом часткової компенсації об'єктивно високих витрат обігу, субсидіювання діяльності, пов'язаної з обслуговуванням незахищених верств населення;

— активізація формування кооперативних структур у всіх сферах національної економіки, вдосконалення форм кооперації і механізмів їх взаємодії з іншими організаційно-правовими формами ринкової економіки;

— надання державної підтримки в розвитку системи споживчої кооперації, розширенні стійкої зайнятості, підвищенні конкурентоздатності, покращання доступу до ринків і джерел фінансування;

— сприяння розвитку інноваційної, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності системи споживчої кооперації через преференційне законодавство, що враховує потреби кооперативного сектора економіки та суспільства;

— врахування пропозицій Міжнародного кооперативного альянсу та інших міжнародних структур щодо сприяння розвитку кооперативного руху на державному рівні;

— проведення масштабних наукових досліджень з проблем розвитку кооперативів всіх типів, їх взаємодії між собою.

5. Через інтеграційні зв'язки кооперативних систем України та європейських країн будуть досягнуті такі позитивні ефекти:

1) розширення торгівлі між країнами, що вступають в інтеграційні зв'язки;

2) зростання продуктивності вітчизняного кооперативного сектора;

3) структурна перебудова економіки, особливо агропромислового комплексу;

4) збільшення обсягів зарубіжних інвестицій, трансферу технологій у агропромисловому комплексі;

5) розвиток багатопланової співпраці країн, що інтегруються, в різних сферах життєдіяльності;

6) посилення національної конкурентоспроможності, зокрема легального сектора економіки.

Пропозиції щодо вирішення проблеми.

1. Розробити та затвердити Указом Президента Програму заходів щодо розвитку кооперативного руху та посилення його ролі в реформуванні економіки України на ринкових засадах, в якій, зокрема, передбачити:

— план заходів із вказуванням конкретних завдань та конкретних виконавців;

— організаційно-економічні засоби стимулювання розвитку кооперативного сектора національної економіки;

— стратегічні пріоритети та інституційні засоби поглиблення кооперативного співробітництва з країнами ЄС;

— заходи щодо інтенсифікації проведення наукових досліджень з питань кооперації Національною академією наук України, галузевими академіями наук, іншими науково-дослідницькими установами (в тому числі і Національним інститутом стратегічних досліджень), з метою розробки теоретико-методологічних основ розвитку кооперативного руху в Україні.

2. Розробити систему стимулювання залучення вітчизняного та зарубіжного капіталу в сфери постачання, виробництва, заготівель та переробки сільськогосподарської продукції, торгівлі товарами споживання на сільському ринку, у тому числі в порядку експерименту передбачити пільговий характер оподаткування інвестиційної діяльності в кооперативному секторі української економіки.

3. Акцентувати увагу на конкретних напрямах міжнародного кооперативного співробітництва та державній підтримці цього співробітництва у різних формах із залученням фахівців Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, торгово-економічних місій МЗС та посольств України за кордоном.

4. Передбачити заходи підтримки міжнародної співпраці кооперативних підприємств та спілок у відповідних регіональних програмах соціально-економічного розвитку.

5. Міністерству праці та соціальної політики, а також відповідним регіональним центрам зайнятості спрямовувати кошти на перенавчання і перекваліфікацію фахівців у сфері підготовки проектів щодо запровадження нових технологій виробництва, переробки, заготівель та постачання сільськогосподарської продукції через кооперативні спілки.

6. Прийняти рішення щодо відображення показників діяльності кооперативних організацій в статистичному збірнику України загалом та в регіональних та тематичних збірниках, що стосуються діяльності кооперативного сектора економіки.

7. Посилити пропаганду ідей і принципів кооперації в засобах масової інформації в пресі, на радіо, на телебаченні.

8. Вважати за доцільне в межах підготовки відзначення 140-річчя з дня створення першого кооперативу в Україні розробити систему заходів щодо організації та проведення міжнародних конференцій, семінарів, круглих столів за участю керівництва Міжнародного кооперативного альянсу та представників кооперативних об'єднань з різних країн світу.

Сільськогосподарська продукція і продовольчі товари займають значне місце в експортному потенціалі держави. У 2002 р. її частка складала 13,3% від загального експорту України. Експорт сільгосппродукції постійно зростає. Сальдо зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією позитивне і також постійно зростає. Винятком став 2003 p., в якому значно скоротився експорт і зріс імпорт зерна і борошна. У структурі експорту останніми роками переважає продукція рослинництва, яка становить близько трьох четвертих сільськогосподарського експорту і найбільша частка якої припадає на олію та зерно. Великі експортні можливості аграрний сектор має по молоку та молокопродуктах, м'ясу та м'ясопродуктах, насінню соняшнику. Основними споживачами української сільськогосподарської продукції є країни СНД, на які припадає третина експорту, та Європейського Союзу, на який припадає чверть експорту.

Водночас експортний потенціал аграрного сектору України використовується ще дуже слабо. Лібералізація зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією ще не підкріплена стимулюванням її експорту. Як наслідок, український аграрний сектор недостатньо інтегрований у світовий продовольчий ринок. Про це свідчить низька частка експорту у валовій продукції галузі, яка становить 12%, тоді як у Польщі та Угорщині цей показник складає 25%, а у Німеччині — понад 50%.

Значною мірою це зумовлено низькою конкурентоспроможністю вітчизняної сільськогосподарської продукції порівняно з продукцією інших країн-експортерів. Високі конкурентні переваги інших учасників ринку пояснюються існуючим в них високим рівнем підтримки виробництва (програми підтримки цін та доходів) і експорту (експортні субсидії та програми розширення експорту). Суттєві труднощі для експорту української продукції також пов'язані з тим, що Україна не є членом Світової організації торгівлі і не бере участі в регіональних торговельних угрупованнях та інтеграційних процесах. Реалізація великого експортного потенціалу аграрного сектору стримується також відсутністю міжнародної стандартизації української продукції, хоча за якістю і безпекою вона не поступається продукції з інших країн. Недостатнім є розвиток інфраструктури просування продукції на зовнішні ринки, немає активної реклами. Обмежений асортимент і малопривабливий зовнішній вигляд окремих видів продукції, їхні упаковка, розфасування тощо.

Кабінету Міністрів України необхідно забезпечити:

— державну підтримку експорту конкурентоспроможної на зовнішніх ринках продукції, здешевлення процедури оформлення експорту;

— гармонізацію системи стандартизації та сертифікації сільськогосподарської продукції, правил санітарного, ветеринарного та фітосанітарного контролю з міжнародними стандартами та вимогами;

— створення об'єднань експортерів, координацію їхньої діяльності на зовнішніх ринках з метою ефективного використання кон'юнктури та дотримання правил конкуренції;

— поліпшення рівня оснащеності лабораторій з визначення якості та безпеки продукції, їхню акредитацію у міжнародній системі;

— удосконалення транспортної та портової інфраструктури, її модернізацію та підвищення пропускної спроможності;

— розширення участі вітчизняних виробників у міжнародних виставках та ярмарках.

Важливим завданням дальшого розвитку вітчизняного аграрного ринку має стати підвищення його рівня до вимог COT та інтеграція у світове середовище. Лібералізація торговельних режимів, які передбачені умовами COT, матиме для вітчизняного аграрного сектору як переваги, так і ризики.

До переваг насамперед слід віднести відкритість ринків країн-членів COT для української продукції, поступове поширення на вітчизняний аграрний сектор міжнародних правил торгівлі, страхування, кредитування, інвестування тощо. Вступ до COT сприятиме прискоренню формування ринкової інфраструктури в аграрному секторі, поступовому зміщенню акцентів державної підтримки сільськогосподарських підприємств у бік підтримки розвитку аграрного сектору та сільської місцевості в цілому.

Найбільшим ризиком від набуття членства у COT стане поступове зменшення рівня захисту внутрішнього продовольчого ринку. Це може призвести до деякого зниження — на 5-10% залежно від видів продукції — забезпечення продовольчих потреб населення за рахунок продукції вітчизняного виробництва. Найбільше зниження можливе за тими видами продукції, яка переважно виробляється в селянських господарствах і має низький рівень передпродажної підготовки. Йдеться про молоко, картоплю, овочі, фрукти. Тому для пом'якшення негативних наслідків від приєднання до COT потрібні насамперед заходи, спрямовані на підтримку селянських господарств та інфраструктури аграрного ринку.

Вступ до COT, інтеграція вітчизняного аграрного ринку у світовий продовольчий ринок передбачає трансформацію системи підтримки та регулювання розвитку аграрного сектору України. Заходи його мають більш орієнтуватися на ті, що дозволяє COT, і менше — на заборонені або обмежені. Ці заходи мають передбачати відсутність викривленого впливу на торгівлю чи виробництво (або цей вплив має бути мінімальним і не стосуватися підтримки виробництва, його обсягів та цін), а також фінансування через урядові бюджетні програми, а не за кошти споживачів продуктів харчування. Аналіз обсягів та структури заходів з державної підтримки аграрного сектору свідчить, що рівень їхньої відповідності вимогам COT ще дуже низький і необхідна значна їхня адаптація до міжнародних стандартів.

Водночас до програми ринкової трансформації державної підтримки аграрного сектору можна і треба включити й інші заходи, які відповідають основним критеріям COT, а саме:

— створення та використання для продовольчої безпеки і стабільності ринку резервів сільськогосподарської продукції, закупівля і продаж якої мають здійснюватися прозоро, за поточними ринковими цінами;

— підтримку купівельної спроможності населення з низькими доходами шляхом надання прозорих і адресних субсидій тощо;

Бюджетні витрати на підтримку сільського господарства (попередні дані)

— прямі виплати (грошові та натуральні) виробникам сільськогосподарської продукції;

— непряму підтримку доходів товаровиробників, яка не пов'язана з обсягами виробництва та цінами на продукцію;

— підтримку програм страхування доходів сільськогосподарських товаровиробників на випадок стихійних лих, хвороб та пошкодження шкідниками рослин і тварин;

— часткову компенсацію зниження доходів сільськогосподарських виробників порівняно із середнім рівнем за попередні 3-5 років через неврожай чи стихійне лихо;

— підтримку програм, спрямованих на вилучення з виробництва надлишку працівників;

— підтримку господарств, що знаходяться в регіонах з несприятливими природно-кліматичними умовами.

Кабінету Міністрів України необхідно забезпечити:

— суттєве розширення механізмів підтримки аграрного сектору, що узгоджуються з вимогами COT;

— запровадження щорічно не менше 200 національних стандартів на сільськогосподарську та продовольчу продукцію, згармонізованих з міжнародними та європейськими вимогами

Висновки та рекомендації

Позитивні наслідки реформування відносин власності на селі, створення різнотипних приватних сільськогосподарських структур вимагають прискореного формування повноцінного аграрного ринку, здатного забезпечити збалансування попиту та пропозиції і підвищення дохідності галузі. Процес формування аграрного ринку поки що перебуває на стадії становлення, а тому цей ринок ще далеко не повною мірою забезпечує виконання покладених на нього функцій і завдань.

Серед найгостріших проблем аграрного ринку на нинішньому етапі є такі:

Трансформація товаропотоків сільськогосподарської продукції відбувається переважно у напрямі комерціалізації збуту продукції. Комерційні канали стають основними і водночас найменш організованими, упорядкованими і прозорими. Це призводить до суттєвих фінансових втрат товаровиробників.

Повільно відбувається наповнення новоствореної інфраструктури аграрного ринку, особливо біржової та оптової торгівлі, товаропотоками сільськогосподарської продукції. Недостатньо використовуються регуляторні можливості держави для стабілізації аграрного та продовольчого ринків, зокрема резервні, інтервенційні, заставні та регіональні закупівлі.

Існуючий рівень споживання порівняно з науково рекомендованими нормами споживання основних продуктів свідчить про великі можливості нарощування потенціалу аграрного ринку. Частина споживчого попиту продовжує орієнтуватися на імпортну продукцію, яка може в достатній кількості вироблятися і в Україні, але неконкурентоспроможна. Причиною цього є недостатня підтримка пропозиції продукції на ринок, рівень якої значно поступається досягнутому у провідних країнах світу, а також низький рівень якості продукції, її сортування, фасування і пакування.

Внаслідок неефективної цінової політики, неповного використання дієвих інструментів регулювання цін на ринку складається стрибкоподібна кон'юнктура цін, продовжується нарощування диспаритету цін у сільському господарстві по рівняно з іншими галузями економіки, зростають втрати виробників та споживачів.

На аграрному ринку недостатньо використовуються можливості балансового методу його регулювання та моніторингу. Залишається низьким рівень по інформованості учасників, не забезпечується ефективне балансування кількісних і якісних параметрів попиту і пропозиції, що періодично дестабілізує ринок.

Великий експортний потенціал аграрного сектору суттєво стримується невисоким рівнем інвестиційно-інноваційного оновлення сільського господарства та інфраструктури ринку, державного протекціонізму експорту конкурентоспроможної на зовнішніх ринках продукції, затягування з оформленням членства України у вигідних для співробітництва міжнародних торговельних організаціях, гармонізації вітчизняної нормативної бази з міжнародними системами.

Затягується реалізація заходів адаптації вітчизняного ринку до умов, прийнятих у Світовій організації торгівлі. Цей процес потребує відповідної трансформації системи регулювання аграрного ринку з урахуванням заходів та інструментів, узгоджених з правилами COT, нарощування державної підтримки в рамках прийнятих у цій організації процедур.

З урахуванням такої ситуації пропонується:

Кабінету Міністрів України:

— передбачити у своїх програмах дієві заходи щодо стабілізації та розвитку аграрного ринку, насамперед організації та впорядкування його комерційно-посередницького сектору, розширення можливостей резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупок продукції, збалансування кількісних та якісних параметрів попиту та пропозиції, нарощування експорту продукції;

— прискорити реалізацію заходів щодо вступу України до Світової організації торгівлі, зокрема в частині розширення державної підтримки за напрямами, що відповідають правилам цієї організації;

— забезпечити створення та ефективну діяльність на базі Державного департаменту продовольства, Мінагрополітики України, Державного департаменту продовольчого ринку, а також державної госпрозрахункової установи — Агентства з розвитку аграрного ринку.

Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним та районним державним адміністраціям разом з Центральною спілкою споживчих товариств України здійснити заходи щодо розширення інфраструктури аграрного ринку, формування торговельно-сервісних комплексів, нарощування обсягів продажу сільськогосподарської продукції на організованому ринку, передбачивши, зокрема, поширення на споживчу кооперацію дії механізмів державної підтримки, визначених для агропромислового комплексу.

Міністерству аграрної політики України, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним державним адміністраціям забезпечити розробку і реалізацію загальнодержавної та регіональних програм розвитку аграрного ринку, в яких передбачити:

— удосконалення системи державного регулювання аграрного ринку, його нормативно-правової бази та її адаптацію до законодавства Європейського Союзу, залучення товаровиробників до системи регулювання ринку;

— заходи щодо спрямування товаропотоків сільськогосподарської продукції через прозорі процедури аграрного ринку, насамперед біржову торгівлю, форвардні та ф'ючерсні угоди, агроторгові доми, стаціонарну торговельну мережу, передусім систему споживчої кооперації;

— заходи щодо стимулювання розвитку біржової торгівлі, використання в ній прогресивних фінансових інструментів, аукціонів, складських розписок, зернових декларацій, розширення мережі оптових продовольчих та плодоовочевих ринків, виставок, ярмарків;

— постійний моніторинг та прогнозування ситуації на аграрному ринку, відповідне інформування його учасників.

Міністерству фінансів України, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерству аграрної політики України:

— щорічно передбачати у Державному бюджеті України кошти для здійснення резервних, інтервенційних, заставних та регіональних закупівель основних видів сільськогосподарської продукції в обсягах, достатніх для стабілізації попиту і пропозиції на ринку;

— забезпечити складання щоквартальних загальнодержавних балансів зернових культур, борошна, насіння соняшнику, цукру, м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів, яєць та здійснювати контроль за дотриманням балансових пропорцій і оптимального співвідношення попиту і пропозиції.

Розв'язання визначених проблем створить сприятливі умови для розвитку інфраструктури аграрного ринку, поліпшить цінову кон'юнктуру та фінансовий стан аграрного сектору.

Список використаних джерел

1. Беренштейн Б.Л. Формування аграрного ринку // Економіка АПК. -2006. -№ 2. — С.98-103
2. Вантух В.П. Методика дослідження ресурсного потенціалу в АПК // Економіка АПК. -2006. -№ 4. — С.54-58
3. Ванькович, Данило. Критерії інвестиційної привабливості аграрного комплексу України та їх аналіз // Економіст. -2003. -№ 12. — С.36-39
4. Гальчинський А. С.Основи економічних знань. -К.: Вища школа, 2002. -542, с.
5. Гладій М.В. Національна сільськогосподарська палата України: сприяє розвитку, захищає інтереси, підтримує ініціативи // Економіка АПК. -2005. -№ 6. — С.3-5.
6. Горська О. Проблеми АПК України в контексті європейської інтеграції // Економіка АПК. -2003. -№ 1. — С.132-135
7. Дахно І. І. Міжнародна економіка: Навч. посіб. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
8. Гуков Я. С. Наукові засади технічної політики в аграрному секторі України // Вісник аграрної науки. -2005. -№ 6. — С. 5-9.
9. Кириленко І.Г. Удосконалення системи фінансово-економічних відносин у діяльності агропромислового виробництва в Україні // Економіка АПК. -2006. -№ 6. — С.3-7.
10. Кириленко І. Г. Актуальні проблеми розвитку аграрного ринку в Україні в контексті формування балансів продовольчих ресурсів //Економіка АПК. — 2004. — № 12. — С.16-23
11. Кобець В. Незважаючи на проблеми й труднощі: Агропромисловий комплекс // Охорона праці. -2005. -№ 10. — С. 10-12
12. Ковбасюк О.О. Розвиток зернопродуктового підкомплексу України в сучасних умовах // Економіка АПК. -2006. -№ 7. — С.122-127
13. Комплексна програма підтримки розвитку українського села на період до 2015 року : Проект // Економіка АПК. -2007. -№ 1. — С.3-49.
14. Крисанов Д.Ф. Методичні підходи рейтингової оцінки галузей агропродовольчого комплексу України // Економіка АПК. -2006. -№ 1. — С.99-106
15. Кузубов М. Аналіз і оцінка ситуації на ринку агропродовольчих товарів в Україні //Економіка АПК. — 2002. — № 6. — C. 88-92
16. Лановик Б. Д. Історія господарства: Україна і світ: Підручник для студентів вузів. — К.: Вища школа, 1995. -478, с.
17. Мазуренко О. В.Розвиток інтегрованих формувань в АПК // Економіка АПК. -2006. -№ 3. — С. 89-93.
18. Мірошніченко І.В. Напрями активізації і перспективи розвитку зовнішньоекономічної діяльності в агропромисловому комплексі України // Актуальні проблеми економіки. -2005. -№ 3. — С. 76 – 84
19. Міхаліна І.Стан та джерела фінансового забезпечення агропідприємств України // Вісник академії державного управління при Президентові України. -2005. -№ 4. — С. 197-203
20. Мочерний С. В. Економічна теорія: Підручник. — К.: Вид. центр "Академія", 2004. -855, с.
21. Мочерний С. В. Методика економічного дослідження,. -Львів: Світ, 2001. -415 с.
22. Мочерний С. В. Основи економічних знань: Підручник для вищих закл. освіти І-ІІ рівнів акредитації. -К.: Академія, 2001, 2002. -310 с.
23. Мудрак Р. Продовольчі витрати в контексті економічного зростання України //Економіка України. — 2005. — № 6. — C. 73-78
24. Паламарчук М. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посіб. для викладачів, наук. працівн., аспірантів. — К.: Знання, 1998. -415, с.
25. Панасюк Б.Я. Обгрунтування напрямів розвитку агропромислового комплексу // Вісник аграрної науки. -2005. -№ 7. — С. 61-65
26. Пешко А. Державне регулювання агропромислового комплексу України // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. -2006. -№ 1. — С. 142-147
27. Покотило О. Ефективність державного управління агропромисловим комплексом на регіональному рівні // Управління сучасним містом. -2005. -№ 1-2. — С. 114-118
28. Родій В.С.Наукові основи інвестиційнорго забезпечення розвитку галузей АПК у регіонах // Вісник аграрної науки. -2007 . -№ 3 . — С. 75-76
29. Саблук П. Т. Основні напрями розроблення стратегії розвитку агропромислового комплексу в Україні // Економіка АПК. -2004. -№ 12. — С.3-15
30. Саблук П.Т. Економічний механізм АПК у ринковій системі господарювання // Економіка АПК. -2007. -№ 2. — С.3-10
31. Саблук П.Т. Розвитку АПК — надійність і стабільність // Економіка АПК. -2005. -№ 4. — С.11-16.
32. Світова економіка: Підручник для студ. вуз./ Авт. кол.: А.С.Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 2000. -581, с.
33. Соколенко С. И.Современные мировые рынки и Украина,. -К.: Демос, 1995. -355 с.
34. Сонько С. П. Ринок і регіоналістика: Навчальний посібник для студ. економ. та економіко-географічних фахів вищ. навч. закладів,. -К.: Ніка-Центр: Ельга, 2002. -378 с.
35. Станасюк Н.С. Підвищення ролі держави у розвитку агропромислового виробництва // Економіка АПК. -2004. -№ 2. — С.26-29
36. Статистичний щорічник Україниза 2003 рік/ За ред. О.Г.Осауленко; Держ. комітет статистики України. -К.: Консультант, 2004. -631 с.
37. Сухий П.А. Про місце України у світовій агропродовольчій системі //Український географічний журнал. — 2004. — № 4. — C. 33-37
38. Ткаченко В.Г. Теоретические основы перспективного развития агропромышленного комплекса в Украине // Економіка АПК. -2006. -№ 7. — С.27-28.
39. Трегобчук В.М. Про довгострокову стратегію сталого розвитку агропромислового комплексу // Економіка АПК. -2005. -№ 7. — С.3-11.
40. Україна і світовегосподарство: Взаємодія на межі тисячоліть: Навч. посіб. для студентів вищих навч. закл./ А.С. Філоненко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський. -К.: Либідь, 2002. — 70 с.
41. Україна у цифраху 2004 році: Статистичний довідник/ За ред. Олександра Осауленка; Державний комітет статистики України. -К.: Консультант, 2005. -263 с.
42. Україна у цифраху 2005 році: Статистичний довідник/ За ред. Олександра Осауленка; Державний комітет статистики України. -К.: Консультант, 2005. — 319 с.
43. Філіпенко А. С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посібник. -К.: Знання, 2000. -173 с.
44. Філіпенко А. С. Економічні стратегеми України: Дискусія інтелектуалів,. -К.: Либідь, 1998. -269, с.
45. Філіпенко А. С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. -: Знання України, 2000. -189 с.
46. Формування та функціонуванняринку агропромислової продукції: Практичний посібник/ В. М. Алексійчук, В. Я. Амбросов, І. Ф. Баланюк та ін.; За ред. П. Т. Саблука; ІАЕ УААН. -К., 2000. -555 с.
47. Циганкова Т. М.Міжнародна торгівля: Навч. посіб, КНЕУ. -К., 2001. -487 с.
48. Чеботарьов В.А.Інноваційна трансформація структури АПК як сутнісна ознака аграрної (аграрно-продовольчої) доктрини // Економіка АПК. -2004. -№ 8. — С.31-37
49. Чеботарьов В.А.Підвищення соціальної спрямованості інноваційних перетворень в АПК // Економіка АПК. -2006. -№ 7. — С.128-131.
50. Чеботарьов, В’ячеслав. Національна інноваційна система України: проблеми та перспективи її формування в агропромисловому комплексі // Економіст. -2005. -№ 3. — С. 52-56
51. Юшин С.О. Проблема узгодженості інноваційно-інвестиційних проектів підприємств агропромислового комплексу із чинною системою державних прогнозів і програм // Економіка АПК. -2007. -№ 1. — С.77-83.
52. Юрчишин В. До проблеми розробки продовольчої (аграрно-продовольчої) доктрини України //Економіка України. — 2001. — № 10. — С.4-11
53. Ющенко В.А. Розвиток агропромислового комплексу України в контексті світового продовольчого ринку //Економіка АПК. — 2001. — № 4. — С.6-13
54. Ярмолицький В.Агропромисловий потенціал України та його використання // Актуальні проблеми економіки. -2003. -№ 7. — С.124-130