Вступ.

1. Сучасний стан та тенденції розвитку освіти серед населення

2. Освіта населення: територіальні відмінності і тенденції динаміки.

3. Освітні можливості населення України та використання зарубіжного досвіду.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У широкому розумінні освіта — це реалізована людиною здатність до вищої, творчої діяльності. Труднощі продуктивного використання аж ніяк не можуть відтіснити як малозначущі самі знання, процес їх створення. Офіційна статистика сьогодні не має адекватного вимірника рівня освіти індивіда, а може характеризувати лише формальний її аспект — кількість тих, хто навчався протягом певного періоду часу (закінчив той чи інший навчальний заклад).

В Україні сьогодні багато пишуть про розвиток освіти. Так, нещодавно було створено нову Національну доктрину розвитку освіти. Але багато питань залишається невирішеними і викликає занепокоєння як у професіоналів, так і громадськості.

У сучасному світі дедалі поширеним стає усвідомлення того, що освіта є основою економічного і суспільного добробуту як суспільства в цілому, так кожної окремої людини. У той же час, в Україні існує розрив між якістю, яку може забезпечити наявна система освіти, і тими вимогами, що постають перед освітою в зв’язку з проблемами розвитку українського суспільства.

Сьогодні освіта в Україні залишається справою відомства, відокремленою від тенденцій на світових ринках праці, від проблем конкурентного суспільства. Таке ізольоване положення освіти було успадковано від Радянського Союзу, коли всі галузі планового господарства – як цехи єдиної фабрики – існували в умовах закритого політичного устрою. За таких обставин було цілком виправданим, що якість освіти розглядалася під кутом відповідності навчальних програм ідеологічним засадам комуністичної партії. А критерії оцінки професійних характеристик людського ресурсу визначалися у першу чергу інтересами військово-промислового комплексу.

Основна мета роботи дослідити освітні можливості населення України, охарактеризувати динаміку та тенденції розвитку.

1. Сучасний стан татенденції розвитку освіти серед населення

З огляду на зростаючу роль освіти, росте усвідомлення, що власний добробут залежить від самих індивідів, від їх прагнення до знань. У той же час, попитом на ринку праці все більше користується високо спеціалізоване знання, яке вимагає тривалого і самовідданого навчання. До того ж, технології швидко змінюються і потребують постійного оновлення знань, перекваліфікації, вміння вчитися самостійно. Через це здобуття освіти стає хоча і вигідною, але дорогою інвестицією. Якщо освіта дійсно якісна, від цих інвестицій виграють усі – і окремі громадяни, і суспільство в цілому. Отже, якість навчального процесу і доступність освіти залежать від наявності освітніх технологій масового використання та своєчасного оновлення інфраструктур.

Фундамент для доступності освіти створюється за рахунок сучасної мережі потужних електронних засобів збереження і передачі інформації. Міжнародний досвід вчить нас, що призначені на освіту суспільні ресурси в першу чергу повинні вкладатися в розвиток інфраструктури. Саме таким чином призначені для освіти гроші платників податків, розпорядником яких є держава, витрачатимуться більш ефективно.

Забезпечення доступності освіти передбачає вирішення державою таких проблем:

• запровадження прозорого і об’єктивного механізму оцінювання знань;
• запровадження ринково-економічних механізмів здобуття освіти (кредитування отримання освіти, цільові державні програми, участь державних і приватних підприємств у підготовці працівників з вищою освітою для свого кадрового забезпечення).

За даними ООН, єдиною державою, якій вдалося забезпечити в 2005 році стовідсоткове охоплення дітей середньою освітою, стала Японія. Навіть найрозвиненіші держави Західної Європи не змогли досягти такого ж показника. Втім, варто врахувати, що на статистику багатьох країн впливають школярі, які вирушили вчитися до іншої держави: не одержуючи освіти у своїй країні, вони погіршують її показники. Можна констатувати, що Японії вдалося не тільки зробити всіх своїх дітей школярами, але і утримати їх на батьківщині.

Втім, цілковите охоплення дітей шкільною освітою лише один з показників її доступності. Не менш важливо, щоб країна могла забезпечити рівні освітні можливості для всіх прошарків суспільства. [3, c. 4].

Україна за роки незалежності не узгодила фінансування системи освіти із новими реаліями бюджету і фіскальної політики.

До того ж система освіти України неефективно використовує наявні ресурси. Така неефективність успадкована з часів планової економіки, коли асигнування виділялися у натуральних показниках, без зв'язку із реальними цінами та бюджетом.

Для того, щоб освіта покращувала шанси отримати високооплачувану роботу, вона має відповідати вимогам ринку праці і належним чином озброювати людину. Не відповідна ринкам праці освіта дорого коштує суспільству, оскільки випускники навчальних закладів поповнюють ряди безробітних і потребують подальшої підтримки з боку держави у вигляді перенавчання, або соціальних виплат. [6, c. 54-56].

Сьогодні в нашій країні тільки закладаються засади цілісної стратегії розвитку освіти, яка б визначала цільові орієнтири держави в цій сфері, а відтак більш прозоро висвітлювала питання змісту, якості, соціальної доступності освіти, механізмів та обсягів її фінансування. Однак і зараз вельми проблематично виявити актуальні напрями розвитку сфери освіти, тому що незрозуміло, за якими критеріями виявляти першочергові задачі відповідної політики. В цих умовах і наукову, і практичну значущість має проблема розробки соціальних стандартів освіти.

Сучасна українська система освіти характеризується фактичною відсутністю відповідальності навчальних закладів за кінцеві результати освітньої діяльності. Не розвинені достатньою мірою незалежні форми і механізми участі громадян, працедавців, професійних співтовариств у вирішенні питань освітньої політики, зокрема в процесах незалежної суспільної оцінки якості освіти. Існуючі, наприклад, у вищій освіті підходи до оцінки якості освітньої діяльності є переважно формальними (чого варті показники якості знань, які оцінюються за кількістю "п'ятірок" і "четвірок" на контрольних заходах).

Сьогодні зміст освіти в середній українській загальноосвітній школі не забезпечує цих нових базових вмінь. У той же час навчального матеріалу, який мають засвоювати учні, забагато. Це пояснюється тим, що через низьку заробітну плату вчителів існує тенденція збільшення навчального навантаження, замість оновлення змісту і підвищення інтенсивності навчального процесу. В результаті збільшується кількість годин, що їх учні і вчителі проводять разом у школі. Оскільки навчальні програми містять забагато інформації, у школярів не залишається часу на те, щоб вчитися самостійно діяти і мислити. Через це падає інтерес до навчального процесу як з боку втомлених і низько оплачуваних вчителів, так і з боку перенавантажених учнів. Замість того, щоб вчити ризикувати, брати на себе відповідальність за свої вчинки, така освіта вчить уникати труднощів, ухилятися від роботи[3, c. 11].

2. Освіта населення: територіальні відмінності і тенденції динаміки

Рівень освіти індивіда виявляється насамперед у творчій насиченості його діяльності на робочому місці й під час дозвілля. Тому об'єктивна оцінка рівня освіти населення має базуватися на результатах спеціальних вибіркових обстежень основних соціальних груп, включаючи незайнятих в економіці. На сучасному етапі такі обстеження органами державної статистики не проводяться, а отже, для характеристики освіти в широкому розумінні доводиться використовувати традиційні показники.

У дослідженнях же, де освіта не є основним предметом, досі, як правило, застосовуються найпростіші характеристики, зокрема частка осіб з повною освітою. Частка осіб з повною вищою освітою у складі населення України у віці 20 років і старше у 2001 р. становила 15,6 %. Найбільшим значення цього показника було у віці 35—39 років (19,5 %). Від цієї вікової групи тенденції до зниження частки осіб з вищою освітою (із збільшенням та із зменшенням віку) виявляється дуже чітко. Порівняно з 1989 р. у 2001 р. частка осіб з повною вищою освітою в складі населення України зросла на 36,5 %, до того ж в усіх залучених до аналізу вікових групах. Зокрема, частка осіб з повною вищою освітою в складі населення вікової групи 60— 64 роки зросла у 2,16 раза, 20— 24 роки — у 2 рази. Порівняно незначними темпами відзначалися п'ятирічні вікові групи 30—44 роки (дав. діаграму 1)[1, c. 3-6].

Крім міст Києва і Севастополя, вищими від середнього по країні значеннями частки осіб з повною вищою освітою в складі населення у віці 20 років і старше в 2001 р. відзначалися Харківська (на 34,9 %), Одеська (16,6 %), Дніпропетровська (8,7 %), Львівська (6,5 %) і Запорізька (4,7 %) області. Дуже низькою на загальному фоні була частка осіб з повною вищою освітою в складі населення у віці 20 років і старше в Закарпатській (10 %), Житомирській (10,6 %) і Чернівецькій (11,2%) областях. Меншими від 12-відсоткового значення були показники у Вінницькій, Хмельницькій і Чернігівській областях (див. діаграму 2).

У структурі зайнятого населення у 2001 р. частка осіб з повною вищою освітою становила 21,4 %. Серед зайнятих працездатного віку її значення було дещо меншим. Високою була частка осіб з повною вищою освітою в складі зайнятого населення пенсійного віку (у віковій групі 60—64 роки — 36,7 %, 65-69 — 39,2 %, 70 років і старше — 36 %), значно вищою (26,1 %), ніж у складі всього зайнятого населення, була частка осіб з повною вищою освітою у віковій групі 55—59 років. Це свідчить про більше прагнення продовжувати працювати після досягнення пенсійного віку в осіб з повною вищою освітою. Вища освіта, з одного боку, розширює спектр робочих місць, які можуть бути запропоновані пенсіонерам, створює зацікавленість роботодавців у збереженні та використанні кваліфікованих працівників, а, другого, — підвищує конкурентоспроможність працівників на ринку праці, одночасно сприяючи заняттю видами діяльності, які потребують творчості. У Чернівецькій і Закарпатській областях частка осіб з повною вищою освітою в структурі зайнятого населення не досягала 15 %. Меншою від середнього значення по Україні більш як в 1,3 раза вона була також у Житомирській і Хмельницькій областях. Близькою до середньої по Україні (відхилялася від неї менш, як на 5 %) частка осіб з повною вищою освітою була в Автономній Республіці Крим, Запорізькій і Миколаївській областях. Високі її значення відмічалися в м. Києві (39,1 %) і Севастополі (32 %) та Харківській області (29,1 %)[9, c. 5-6].

Досить точно рівень освіти вимірюється показником середньої кількості років навчання. Визначення термінів навчання в кожному освітньому ступені є досить складним, але не настільки, щоб аналіз самого рівня освіти не домінував у дослідженнях. У наших розрахунках бралося до уваги, що індивіди з повною вищою освітою навчалися 15 років, базовою вищою — 14, неповною вищою — 12, незакінченою вищою — 13, повною загальною середньою — 10, базовою загальною середньою — 8, з початковою загальною — 4; а ті, що не мають початкової загальної освіти — 2 роки. Вважалося, що неписьменні, кількість яких була невеликою, не навчалися зовсім.

Рівень освіти населення у віці 6 років і старше у 2001 р. становив 9,25 року навчання. Найбільшим його значення було у віці 35—39 років. Від цієї вікової групи як у бік зменшення, так і збільшення віку його значення зменшувалися; обидві тенденції були дуже чіткими. Порівняно з 1989 р. у 2001 р. рівень освіти у віці 6 років і старше підвищився на 8,3 %. Це відбулося завдяки зростанню у п'ятирічних вікових групах після 30 років (див. діаграму 3).

Зокрема, рівень освіти населення вікової групи 55—59 років за роки аналізованого періоду зріс в 1,43 раза, 60—64 — 1,35 раза, 50—54 роки — в 1,21 раза. Дещо нижчі значення рівня освіти населення у віці до 30 років в 2001 р. порівняно з 1989 р. можна пояснити неповним охопленням дітей шкільного віку навчанням, неможливістю отримання освіти дітьми з бідних сімей, зниженням цінності освіти у населення, що мало місце на початку 90-х років минулого століття тощо. Дуже низькими значення цього показника були в західних і північних областях — Рівненській, Чернівецькій, Закарпатській, Волинській, Івано-Франківській, Вінницькій. Також низькими (менше 9 років навчання) вони були в Тернопільській, Хмельницькій, Житомирській і Чернігівській областях. Порівняно високим (понад 9,4 року навчання) рівень освіти населення у віці 6 років і старше відмічався, крім міст Києва і Севастополя, ще у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій і Донецькій областях[5, c. 291-295].

Зайняте населення в Україні порівняно з незайнятим є більш освіченим: у всіх п'ятирічних вікових групах вікового інтервалу 15—69 років рівень освіти зайнятих був вищим, ніж незайнятих. Великими на загальному фоні значення цього перевищення відмічалися в старших п'ятирічних вікових групах (65-69 років — на43,9 %, 60-64 — на 26,1, 55—59 років — на 12,5 %), а також у віковій групі 15—19 років (на 11,6 %). У решти п'ятирічних вікових груп вікового інтервалу 15— 69 років значення аналізованого показника не досягали 7 %. Із зміною рівня освіти зайнятого населення із збільшенням віку збільшується значення (з 9,61 року навчання у віковій групі 15—19 років до 11,55 року — у групі 35— 39 років) з подальшим зменшенням (до 11,3 року — у віковій групі 55—59 років).

У колишньому Радянському Союзі відтворення прошарку осіб з високою освітою не могло не бути розширеним: в умовах ізоляції стійкість системи значною мірою визначалася інтелектуальним потенціалом. Отриманий у спадок від планової економіки освітній потенціал в умовах трансформації її в ринкову став збитковим, а його структура — неадекватною. Збитковість освітнього потенціалу зумовлювалася значною мірою надзвичайними обсягами зниження виробництва валового внутрішнього продукту. Усе ж перед розпадом відставання Радянського Союзу від країн Заходу у показниках вищої освіти збільшувалося[11, c. 72-75].

3. Освітні можливості населення України та використання зарубіжного досвіду

Освіта в Україні має складну структуру європейського типу і включає дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту. Крім того, встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта, а освітньо-кваліфікаційні рівні мають градацію: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Дослідники європейських країн звертають дедалі більшу увагу на невідповідність третинної освіти в Україні рівню її економічного розвитку. При цьому невідповідність пов'язується не лише з неефективністю економіки, а й з недоліками у сфері освіти й специфічною посттоталітарною ментальністю населення. Сучасна молодь цінує освіту лише залежно від того, чи приносить вона дохід і чи підвищує їх статус. Звичайно, молодь не проти отримання знань, але лише тих, які безпосередньо сприятимуть реалізації її статусних прагнень. Переважно утилітарне ставлення до освіти не може не мати своїм наслідком більш швидке зростання традиційно виміряного рівня освіти порівняно із зростанням обсягів отриманих знань та їх якості. З метою врахування цих відмінностей в осіб з низьким освітнім рівнем було запроваджено категорію функціональної неграмотності.

Для вимірювання освіченості (знань) у розрахунках індексу людського розвитку не використовуються індикатори досягнутої освіти (ні той чи інший показник освітньої структури, ні рівень освіти населення). Освіченість характеризується грамотністю дорослого населення й повнотою охоплення населення початковою, середньою й вищою освітою (сукупною загальною часткою тих, хто навчається). За В. С Шишкіним, в оцінюванні освіти країн перехідного періоду більшого значення набуває не інтегральний показник охоплення всіма видами освіти, а часткові показники охоплення базовою, загальною середньою та вищою освітою, оскільки збільшення в кожному з видів освіти свідчить як про подолання кризи в цій галузі, так і про збільшення ваги освіти в загальному показнику людського розвитку. Для визначення інтелектуального потенціалу регіонів у Росії, крім середньої тривалості навчання зайнятого населення (індикатор досягнутої освіченості), застосовувалися ще такі характеристики, як повнота охоплення початковою, середньою і вищою освітою (поточний індикатор освіти) і число аспірантів у розрахунку на 100 тис. зайнятих (індикатор цілеспрямованої підготовки наукових кадрів)[10, c. 4].

Для характеристики освіти в країні та її регіонах більшістю дослідників застосовується показник сумарного рівня освіти — загальна кількість людино-років навчання всього населення. Сумарний рівень освіти населення України у 2001 р. дорівнював 423,6 млн людино-років навчання. Найбільшу роль (28,5 %) у його формуванні відіграв сумарний рівень освіти населення п'ятирічних вікових груп у віковому інтервалі 35—49 років. Більш як 8 % у структурі сумарного рівня освіти становив також сумарний рівень освіти таких вікових груп, як 25—29 років, 20-24, 30—34, 50—54 роки. У цілому по Україні сумарний рівень освіти населення у 2001 р. порівняно з 1989 р. підвищився на 8,3 %. Найбільш вагомою в цьому зростанні була частка населення старшого віку (60 років і старше): сумарний рівень освіти цієї вікової групи підвищився в 1,49 раза. За роки аналізованого періоду сумарний рівень освіти населення вікової групи 40—54 роки зріс в 1,23 раза. У 2001 р. порівняно з 1989 р. вищим був і сумарний рівень освіти населення вікових груп 15— 19 років і 20—24 роки. Як на початку, так і в кінці міжпереписного періоду 1989—2001 pp. сумарний рівень освіти населення вікової групи 55—59 років був фактично однаковим. Зменшення значень аналізованого показника мало місце в кожній з п'ятирічних (чотири річних) вікових груп вікових інтервалів 6—14 років і 25—29 років (див. діаграму 4).

У територіальній структурі сумарного рівня освіти населення у 2001 р. на частку Донецької області припадало 10,3 %, Дніпропетровської — 7,7, Харківської області — 6,4 %. Перевищували п’ятивідсотковий рівень у цій структурі також частки сумарного рівня освіти населення міста Києва, а також Луганської, Львівської та Одеської областей (див. діаграму 5)[12, c. 6-9].

Найбільш адекватними поставленим освітнім цілям вважаються такі сучасні освітні технології:

• навчання в співробітництві;
• метод проектів;
• різнорівневе навчання;
• індивідуальний та диференційований підходи до навчання, можливості рефлексії, які реалізуються в усіх вищезазначених технологіях.

Впровадження освітніх технологій передбачає широке застосування нових інформаційних технологій, і в першу чергу комп'ютерних.

Проте, дуже ефективним у навчальному процесі, як свідчить світовий досвід, є використання саме комунікаційних можливостей всесвітньої мережі, тобто спеціально організованої навчальної діяльності, в якій учасники з різних регіонів міста, країни, різних країн світу разом співпрацюють над цікавою для всіх проблемою, навчальним завданням, обмінюючись за допомогою швидкодіючої мережі не тільки результатами своєї діяльності, а й методами дослідження, обговорюючи проміжні результати, спілкуючись з опонентами і однодумцями.

Важливу соціальну роль у правовому забезпеченні можливостей отримання вищої освіти молоді мають Укази Президента України "Про державну підтримку підготовки фахівців для сільської місцевості" та ін., що є реальними кроками на шляху гуманізації освіти.

Останнім часом в Україні збільшилась кількість дітей віком до 18 років, що навчаються у технікумах, училищах і коледжах і мають обмежені можливості розвитку та потребують особливої уваги суспільства щодо їх виховання й соціального захисту, державної підтримки в одержанні спеціальної освіти. Насамперед, це діти-інваліди, діти з фізичним вадами розвитку, хворі діти, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Такі діти в Україні навчаються у технікумах-інтернатах для інвалідів, для них створено відкритий Міжнародний університет розвитку людини, в якому застосовуються нові технології навчання, зокрема дистанційна, що дає можливість отримати повноцінну вищу освіту І-ІV рівнів акредитації за 27 спеціальностями усім бажаючим з урахуванням стану здоров'я й місця проживання. Представництва університету розташовані у всіх реґіонах України, створені багатопрофільні навчально-науково-реабілітаційні комплекси від дитячого садочка до магістратури. Крім того в технікумах і коледжах України створюються окремі групи з дітей з вадами для одержання ними кваліфікації молодшого спеціаліста.

Важливе завдання перед освітою України поставлено тезою навчання впродовж усього життя людини. Ринок праці швидко змінюється, що диктує необхідність створення короткотермінових навчальних програм перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів.

Висновки

Сьогодні система освіти має озброювати своїх громадян усім необхідним для успішної діяльності в умовах глобалізації економічних і політичних процесів. Освіта повинна створювати нові можливості для розвитку бізнесу. За таких обставин вона є не стільки справою відомства, відповідального за розподіл державного бюджету на освіту. Вона стає першочерговою справою кожного індивіда і потрапляє в зону інтересів приватного капіталу.

Подолати розрив між якістю освіти і вимогами, що постають перед українським суспільством, можна за рахунок залучення до реформування освіти усіх зацікавлених учасників освітнього процесу. До сих пір обговорення стратегії реформування освіти проходило без участі підприємців і третього сектору. Політичні партії України також не приділяли розвитку освіти достатньої уваги.

Оновлення змісту освіти у відповідності до викликів економіки знань не означає, що людині не потрібно, як раніше, вчитися писати, читати і рахувати. Це тільки означає, що крім традиційних базових вмінь – таких як письмо, читання, арифметика – для того, щоб продовжувати далі вчитися з користю для себе, потрібні ще додаткові вміння. Без них не можна бути успішним в сучасному, перенасиченому інформацією світі, який швидко і непередбачувано змінюється.

Різні експерти називають різні списки цих нових базових вмінь, але частіше серед них згадуються наступні: креативне (творче) мислення, вирішення проблем, навички спілкування і комунікації вміння ставити цілі, вміння працювати у команді, вміння вчитися.

Список використаної літератури

1. Болтівець С. Про стан і перспективи розвитку освіти дорослих в Україні: V Міжнародний "Тиждень освіти дорослих в Україні" під девізом "Освіта дорослих для демократії" //Безпека життєдіяльності. — 2004. — № 11. — C. 3-6

2. Вища освіта і наука — найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку // Світ. — 2005. — № 13—14, квітень.

3. Зайчук В. Про стан та перспективи розвитку освіти України на зламі століть //Освіта України. — 1999. — 24 березня. — C. 4

4. Лукіна Т. О. Реалізація освітньої державної політики України: аспект доступності освіти // Статистика України. — 2003. — № 4.

5. Матвієнко П. Сучасний стан науково-освітньої політики в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 3. — C. 291-305

6. Мельниченко Т. Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку освітнього комплексу України в контексті Болонського процесу //Український географічний журнал. — 2006. — № 1. — C. 54 – 58.

7. Морозова Т. Освітні стандарти в контексті Болонських реформ і можливостей інформатизації //Вища школа. — 2005. — № 5. — C. 26-34

8. Поліщук В.А. Соціальна освіта в Україні: проблеми становлення і розвитку //Практична психологія та соціальна робота. — 2003. — № 6. — C. 1-4.

9. Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні: Проект //Освіта України. — 2004. — 11 травня. — C. 5-6

10. Стан і перспективи розвитку загальної середньої освіти в Україні //Голос України. — 2007. — 13 січня. — C. 4

11. Стан і перспективи національної освіти //Педагогіка толерантності. — 2003. — № 3. — C. 67-84

12. Табачник Д. Стан та перспективи розвитку освіти в Україні у контексті євроінтеграції //Вища школа. — 2004. — № 4. — C. 3-21