Вступ

Сьогодення ставить перед наукою конституційного права складні, невідомі до сьогодні виклики й завдання, пов’язані з належним теоретико-методологічним обґрунтуванням політико-правових процесів, які мають місце в громадянському суспільстві та державі.

Складність цих завдань, на нашу думку, полягає в тому, що сучасні конституційно-правові дослідження мають бути: а) актуальними, спрямованими на дослідження надважливих проблем конституційної реформи, а також похідних від неї реформ виборчого та референдного права, парламентаризму, судоустрою та судочинства, місцевого самоврядування та територіальної організації публічної влади тощо; б) оперативними і, водночас, прогностичними, спрямованими не лише на вирішення реальних та нагальних проблем сьогодення, а й на напрацювання методологічних підходів і моделей для розв’язання глобальних проблем майбутнього; в)фундаментальними, заснованими на системній методології та присвячені розвиткові загальної теорії конституційного права. Адже чинне законодавство має відтворювати результати наукових досліджень, а не лише зумовлювати потребу в нових наукових розвідках.

Проблема функцій конституції як в загальнотеоретичному аспекті в межах теорії конституції, так і відносно конституцій конкретних країн вивчена недостатньо. Одні автори цю проблему не виділяють як таку і не ставлять її навіть в навчальних цілях інші ж приділяють їй необхідну увагу. Проблема функцій, маючи як теоретичне, так і практичне значення, безпосередньо пов’язана з визначенням сутності конституції, її призначенням, можливістю втілення її приписів в життя, сприйняття конституційних норм різними прошарками населення.

1. Функції Конституції як основні напрямки конституційного впливу

В юридичній літературі називається різна кількість функцій конституції, по-різному називаються тотожні функції. Одні вчені виділяють слідуючі функції: політичну, правову, ідеологічну; другі — установчу, організаційну, зовнішньополітичну, ідеологічну; треті — системотворчу, функцію загальносоціального регулювання і балансу, політичну, юридичну, програмну, функцію впорядкування по вертикалі, об’єднуючу, геополітичну, організаційну, правозахисну, виховну, функцію соціально-економічного партнерства; четверті — економічну, політичну, інформаційну, установчу, юридичну, педагогічно-виховну, оціночно-пізнавальну, правонадільну, правоохоронну, інтегративну, системотворчу. При цьому деякі автори поділяють функції Конституції на соціальні (політична, ідеологічна, інформаційна) і правові (установча, регулятивна, інтегративна, охоронна).

Виходячи із соціальної цінності ‘конституцій, можливостей її впливу на весь спектр соціальних відносин немає підстав все багатство її функцій зводити тільки до її політичної, правової та ідеологічної, як це було за радянських часів. Конституція є не тільки основним законом, держави, а й суспільства, хоча з цим не всі погоджуються. Багатство функцій, складність суспільних відносин, широкий предмет конституційно-правового регулювання є підставою широкого підходу щодо визначення функцій конституції.

Вважаємо, що діюча Конституція України виконує слідуючі функції: юридичну; установчу; стабілізуючу; політичну; функцію загально-соціального регулювання і забезпечення соціальних інтересів; правонадільну; програмну; зовнішньополітичну; організаційну; правозахисну; функцію забезпечення рівних економічних умов господарювання і соціального партнерства; охоронну; обмежувальну; виховну; ідеологічну. Деякі автори дві останні функції об’єднують в одну, хоча для цього немає підстав.

Функції Конституції — це основні напрямки конституційного впливу на суспільні відносини і широкий підхід до їх визначення, не зведення їх тільки до соціальних і правових, дає змогу контексно, системно розкрити роль Основного Закону України в реформуванні суспільних відносин.

Соціальна роль функцій Конституції України обумовлена тим, що предметом конституційного регулювання є фундаментальні відносини, які пов’язані з такими глобальними соціально-політичними явищами як суверенітет народу і форми його виявлення, організація і функціонування владних і самоврядних структур, основи правового статусу громадянського суспільства, правового положення людини і громадянина, власність, символи, засади конституційного ладу, державний устрій, форма правління тощо.

Предмет конституційного регулювання охоплює не якийсь- то один вид соціальних зв’язків, а цілий комплекс основоположних суспільних відносин різного змісту. Конституційне регулювання на відміну, від галузевого є багатоструктурним Це є підставою для широкого підходу до функцій Конституції України.

Юридична функція Конституції проявляється в тому, що згідно & її приписами будується національне законодавство. Роль Основного Закону визначається його якостями: верховенством; вищою юридичною силою; порядком прийняття і внесення змін;. застосуванням специфічних фор-м захисту, її норми є нормами прямої дії, застосовуються на всій території України. Закони та інші правові акти, що протирічать їй, не мають юридичної сили і повинні бути відмінені.

Юридична функція Конституції полягає й в тому, що вона встановлює основи для других галузей права України — адміністративного, цивільного, фінансового, трудового, кримінального тощо. Будучі центром правової системи, Конституція визначає види юридичних актів, їх співвідношення між собою. Верховна Рада приймає закони, постанови, та інші акти (ст. 91), Президент — укази і розпорядження (ст. 106); Кабінет Міністрів — постанови і розпорядження (ст. 117); Верховна Рада Автономної Республіки Крим — рішення та постанови (ст. 136).

Установча функція Конституції України безпосередньо пов’язана з юридичною її функцією і находить втілення у визначенні і юридичному оформленні найважливіших соціально-економічних і політичних інститутів. Значення цієї функції полягає в тому, що Конституція є політично-правовою основою розвитку суспільства і держави. Ця функція проявляється, з одного боку, в закріпленні стабільності суспільних відносин, а з другої — у встановленні найбільш доцільної програми їх позитивної перебудови на демократичних засадах. Вона спрямована на втілення в соціальну практику світових конституційних цінностей, відображає демократичний вибір Українського народу.

В установчій функції Конституції найбільш чітко проявляється установча влада Українського народу. Оскільки народ в демократичній державі є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, саме він володіє установчою владою. З цього виходить Конституція України, закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», які закріплюють право народу приймати і змінювати Основний Закон держави. Влада парламенту вторинна, і це чітко видно з тексту преамбули Конституції України, в якій записано: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, …приймає цю Конституцію — Основний Закон України». Тільки установча влада може ‘змінити, в тому числі самим радикальним шляхом, основи устрою держави і суспільства, який вибирає для себе даний народ в ст. 5 Конституції встановлюється: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами, або посадовими особами».

Саме на визнанні Конституції в якості прояву установчої влади Українського народу базується особливий порядок її прийняття і зміни, ведуча роль в правовій системі держави, обов’язковість її приписів для властей, які вона встановлює: законодавчої, виконавчої, судової, Президента України.

Стабілізуюча функція Конституції проявляється в тому, що будучи результатом консенсусу різних політичних сил і угруповань, вона є фактором стабілізації суспільних відносин, їх подальшого розвитку на демократичних засадах. В доповіді Президента України, присвяченій 30-й річниці не- залежності України було акцептовано на те, що нова Конституція — це суспільний договір, що «створює принципово нові засади для утворення стабільності в країні.

Функція загальносоціального регулювання і забезпечення баланса соціальних інтересів спрямована на: а) забезпечення установленного розвитку соціальної системи «людина — громадянське суспільство — світ; б) закріплення балансу між політичними силами; спокоєм, порядком, прогресом; в) забезпечення тісних зв’язків і порозуміння між центральною і місцевими владами; г) встановлення широкого каталогу прав людини і громадянина і механізму їх забезпечення; д) гарантування свободи праці, підприємницької діяльності і соціальної відповідальності власників, забезпечення активної участі держави в регулюванні економічних процесів в інтересах всього суспільства, а не окремих його прошарків. Встановлюючи «правила гри» для всіх суб’єктів правовідносин, Конституція виконує роль загальносоціального регулятора. суспільних зв’язків.

Правопадільна функція Конституції України є віддзеркаленням юридичної функції і знаходить втілення в основі правового статусу різких суб’єктів державно-правових відносин, і, насамперед, органів влади. Вона спрямована на забезпечення необхідних зв’язків між ними. Таке функціональне навантаження несуть ті конституційні приписи, які передбачають права і позитивні вимоги до учасників врегульованих суспільних відносин. Роль цієї функції Конституції особливої важлива в аспекті чіткого розмежування компетенції між законодавчою і виконавчою гілками влади, Президентом, недопущення конфронтації між ними. Сьогодні це одна з досить важливих і динамічних функцій Конституції України. Політична функція Конституції проявляється в тому, що Основний Закон є інструментом державної політики, проведення демократичних перетворень. Конституція закріплює основи політичного режиму, принципи організації і діяльності політичної системи суспільства. На конституційному рівні закріплюються ідеї і принципи, завдання і стратегічна мета державної політики в різних сферах суспільного життя. В умовах побудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, формування громадянського суспільства саме в Основному Законі необхідно закріпити демократичну спрямованість розвитку держави і суспільства. Конституційні приписи повинні допомагати формуванню нових демократичних інститутів.

Функції конституції не зводяться до одного чи двох напрямів установлення та регулювання суспільних відносин. Поширеною є класифікація функцій Конституції України на загальні та спеціальні, а також за сфера-ми (об’єктами) впливу Основного Закону на суспільні відносини: політичні, економічні, соціальні, гуманітарні тощо. Нині їх також можна доповнити й такими новими функціями, як інформаційна, природоохоронна, антикорупційна, антитерористична тощо. Поза тим привабливість такої класифікації для функцій конституційного права не заперечує нагальності інших, у тому числі й нових дослідженнях цієї проблематики. Як відомо, однією з проблем комплексного пізнання функцій конституційного права є багатоманітність емпіричної бази дослідження. Так, і ще Л.Й Петражицький більш ніж століття тому писав: «З відмінностями специфічної природи правової, атрибутивної, і моральної, часто імперативної, психіки пов’язана диференціація функцій, що здійснюються в соціальному житті тією й іншою гілкою людської етики” [8, с. 132].

Тобто саме суб’єкт і мотиви його діяльності зумовлюють множинність функцій конституційного права, спрямованих на забезпечення конституційного правопорядку. Якщо взяти до уваги, що відповідні функції, так чи інакше, охоплюють всю конституційно-правову діяльність й отримують своє продовження у правах та обов’язках людини й громадянина; правах народу, національних меншин і корінних народів; правах громадянського суспільства та правах і обов’язках інститутів громадянського суспільства; повноваженнях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, то можна говорити про десятки тисяч функцій і субфункцій конституційного права.

2. Обмежувальна функція конституції та її значення

Обмежувальна функція Конституції проявляється насамперед в тому, що її норми виконують обмежувальну роль щодо безпідставного втручання держави в життя людини і суспільства, у функціонування громадських об’єднань, в тому числі політичних партій.

Ця функція проявляється і в тому, що Конституція повинна обмежити парламент в законотворчості в тому, аспекті, що закони повинні розроблятися у відповідності з конституційними приписами. Положення, що Конституція України має вищу юридичну силу, що закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції України і відповідати їй (ст. 8), є імперативною вимогою щодо Верховної Ради України в її законотворчій діяльності. Проявом обмежувальної функції Конституції є положення, що органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

В західній конституційній доктрині даються різні поняття конституції. Але ж всіх їх об’єднує акцентування на те, що Конституція повинна обмежувати державну владу. Так, на думку Б. Шантабу, Конституція — це «хартія, яка обмежує владу в межах держави і владу в межах суспільства».

Конституція — основа розвитку конституційної правосвідомості. Вона виконує також виховну функцію. Правова доктрина відображається в Основному Законі, але її реалізація залежить від рівня правової культури населення, посадових осіб держапарату, органів місцевого самоврядування.

В Конституції України втілені світові цінності конституціоналізму, державно-правовий досвід Українського народу, повага до людини і громадянина незалежно від їх національності. Конституція закріплює, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Поряд з традиційними обмежувальними та виховними засобами на державному рівні сьогодні все частіше приділяють увагу стимулам, які впливають на учасників правовідносин. К. Торган під стимулом розуміє способи позитивного та негативного впливу (пільги, заохочення – позитивні, заборони – негативні) [12, с.6, 8]. Для інституту дострокового припинення повноважень вищих посадових осіб України більш характерним є саме негативне стимулювання, що проявляється у спонуканні учасників конституційно-правових відносин до активної правомірної поведінки «під страхом» настання несприятливих наслідків у вигляді юридичних (позбавлення депутатського мандату) чи політичних (резолюція недовіри) санкцій.

Побудова в Україні правової державності можлива лише за умови формування повноцінного громадянського суспільства.

Закріплення в конституційних нормах основ громадянського суспільства юридично забезпечує його незалежність від держави, встановлює гарантії від незаконного втручання у справи суспільства, визначає форми і межі державного впливу на соціальні процеси. У цьому знаходить відображення значна політична цінність норм Конституції: в умовах становлення демократичної державності суттєво зростає роль саме обмежувальної функції Конституції [4, с. 292]. Тому дискусійним є питання про доцільність відмови від нормативної регламентації основ взаємодії громадянського суспільства та держави на рівні Основного Закону, що було передбачено, зокрема, першим конституційним Проектом у редакції від 1 липня 1992 р. [1, с. 136]. При цьому необхідно визнати, що хоча конституційно-правові норми прямо або опосередковано вчиняють регулятивний вплив на інші, „недержавні» відносини владарювання, а також регламентують деякі питання організації і діяльності інших (ніж держава) елементів політичної системи, в цілому явище конституціоналізму кореспондоване державі та її інститутам [1, с. 19] і є режимом, в якому функціонують останні. Тому конституційна регламентація принципів функціонування громадянського суспільства може бути здійснена лише в негативний спосіб: через покладання відповідних обмежень та зобов’язань на державу в контексті її взаємодії з громадянським суспільством. Водночас слід наголосити, що визначення Конституції України і формування її змісту як Основного Закону держави в жодній мірі не означає одержавлення суспільного життя або прагнення до цього. Навпаки, зорієнтованість нормативнорегулюючої ролі Конституції у суспільстві насамперед на державу засвідчує намір розвиватися у напрямі формування реального громадянського суспільства.

Відповідно до такого підходу громадянське суспільство функціонує за загальноправовим дозвільним принципом, що має стимулюючий характер: „дозволено все, що не заборонено законом». Стосовно ж держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, то їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, як передбачено Конституцією та чинними законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України). Такий характер компетенції органів державної влади зумовлений самою суттю правової держави і притаманним їй принципом верховенства права: право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю. У такому випадку повинен діяти інший принцип (обмежувального характеру): „дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Саме на підставі цього основоположного принципу має визначатись публічно-правове регулювання, зокрема, сфера публічно-владних відносин. Відповідно до вказаного принципу органам законодавчої, виконавчої і судової влади дозволяються лише такі дії, які безпосередньо передбачені законом, що визначає їх статус і компетенцію. Навіть визначаючи законодавчі заборони, держава може здійснювати лише такі обмеження суб’єктивних прав громадян, метою яких є сприяння забезпеченню інтересів суспільства в цілому і, що особливо важливо, які визначені лише законом.

Отже, державна влада як похідна, вторинна від установчої влади народу є обмеженою за визначенням. Усі без винятку суб’єкти державної влади (органи та посадові особи) провадять свою діяльність у певних межах повноважень і в певний спосіб. Конституція України, яка виконує функцію обмеження державної влади, встановлює ряд вимог стосовно діяльності органів державної влади та їх посадових осіб. Сконцентровано ця обмежувальна функція відображена в частині другій статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей конституційний припис повністю поширюється на Верховну Раду України і народних депутатів України. 

Висновки

Отже, обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.

Конституція України – це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який Український народ і Українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначає систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави.

Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, мету та призначення у суспільстві та державі. Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що об’єктивізує політичну волю народу України, як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Тобто за сутністю та змістом Конституція України є юридичним вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і правотворення, ідеалів і принципів суспільного і державного устрою, загальновизнаних прав і свобод людини, передових моделей організації та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування та правового захисту Конституції.

Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конституційного права і всіх інших галузей права України. Вона здійснює системоутворюючу функцію щодо системи конституційного права України та системи національного права в цілому. Усі інші закони та підзаконні акти приймаються, змінюються і припиняють свою дію відповідно до нормативних положень чинної Конституції.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 року. Документ 254к/96-ВР. Редакція від 01.01.2020 року, підстава — 27-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text
2. Агафонова Н. Питання розвитку конституційної реформи в сучасній Україні. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2016. № 2. С. 119–131.
3. Антологія конституційного процесу в сучасній Україні. Автор-укладач В.Мусіяка. К., 2017. 393 с.
4. Дутка Г.І. Класифікація законів: реальність і перспективи. Прикарпатський юридичний вісник. 2012. Випуск 2. С. 27–35.
5. Ковальчук В. Конституція як основа легітимності публічної влади в правовій демократичній державі. Право України. 2010. № 7. С. 59 – 70.
6. Конституційне право України: прагматичний курс : навч. посіб. / М.В.Афанасьєва, Ю. Ю. Бальцій, Ю. Д. Батан [та ін.] ; за заг. ред. М.В.Афанасьєвої, А. А. Єзерова ; тех. ред. Ю. Д. Батан. Одеса : Юридична література, 2017. 256 с.
7. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М.Тодики і В.С.Журавського. К., 2010. 586 с.
8. Костицький В. Конституція України та її соціальне призначення. Світогляд. 2016. № 4 (60). С. 50–53.
9. Кравчук М. В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навчальний посібник для студ. вищ, навч. закл. 3-є вид., змін. й доп.  Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 524 с.
10. Носенко О. В. Інститути конституційного права України: Проблеми теорії та практики : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Олексій Віталійович Носенко ; Ін-т законодавства Верховної Ради України. – К., 2007. – 23 с.
11. Теорія держави і права : навч. посіб. / [А.М. Колодій, В.В. Копейчиков, С.Л. Лисенков та ін.. ; за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копейчикова]. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.
12. Торган К. Э. Правовые стимулы научно-технического прогресса в производественном объединении / К. Э. Торган. – М., 1983 – 123 с.