1. Предмет, об´єкт і структура релігієзнавства

2. Особливості об’єкту релігієзнавства

Вступ

Релігієзнавство належить до складних за структурою, багатоаспектних полідисциплінарних галузей знань. Його предметом є об´єктивні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особливості, різноманітні феномени, взаємозв´язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Він охоплює не тільки трансцендентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, але й світські та громадянські релігії.

Світські релігії — віровчення, які наділяють надприродними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Найчастіше вони формуються в тоталітарних державах і пов´язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав´язується обожнювання народу-завойовника (культ імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх появи є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне звільнення.

Релігія — це надзвичайно складне явище тому, що вона тою чи іншою мірою залучає у сферу своїх інтересів питання світобудови, природи та долі людини, людської історії, пізнання, людської поведінки. Внаслідок такого стану речей її розглядають численні науки та напрями наукового пізнання. Водночас виникає потреба зібрати, синтезувати данні цих численних наук. Сучасне релігієзнавство постає такою інтегральною сферою пізнання, яка збирає, систематизує та осмислює релігію в її різноманітних проявах. При тому природною є тісна взаємодія релігієзнавства із різними науками та напрямами наукового пізнання — із історією, культурологією, соціологією, теологією, філософією, природознавством та ін. А її найпершим завданням постає окреслити релігією як складне, багатоманітне, проте цілісне явище, що виконує в історії низку особливих функцій.

1. Предмет, об´єкт і структура релігієзнавства

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об´єкт. Він постійно розвивається, розростаючись за обсягом, змінюючись за структурою. Головним для нього є вироблення універсальних понять і теорій науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові пошуки та результати досліджень активно використовують історія, культурологія, психологія, правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослідженнях релігієзнавство неминуче звертається до філософсько-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спирається на історію природничих і суспільних наук, наукове тлумачення феномену релігії.

Релігієзнавство об´єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релігійне вільнодумство, а також, на думку деяких учених, науковий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій предмет у XVII—XVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмислити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії — філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта Спінозу (1632—1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711— 1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724—1804), Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831), Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729—1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов´язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб´єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить із існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії — релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв´язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха-Ернста-Даніе-ля Шлейєрмахера (1768—1834) «Психологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов´язаний із працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вунджа (1831—1920), американського психолога Гренвінла-Стенлі Холла (1896—1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842—1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869— 1937), філософа Макса Шелера (1874—1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890—1950) та ін., які зосереджувалися на описуванні, класифікації властивих релігійним явищам ознак.

Феноменологія релігії — релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим джерелом знань при з´ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен.

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї — соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об´єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих — Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864—1920), Георга Зіммеля (1858—1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858—1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884—1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, накопичує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії — галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв´язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфре-да-Едуарда Тейлора (1869—1945), історика Джеймса-Джорджа Фрезера (1854—1941), американського соціолога Люїса-Генрі Моргана (1818—1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882—1972) та ін.

2. Особливості об’єкту релігієзнавства

В наш час досить поширеною (в тому числі в навчальних закладах) дисципліною постає релігієзнавство. Її особливість полягає в тому, що вона збирає данні численних наук задля того, щоби подати релігію як складне, багатоелементне явище у її основних проявах: соціальному, історичному, культурологічному, психологічному, богословському, юридичному та ін. Релігієзнавство покликане підходити до проявів релігії неупереджено, тобто приймати до уваги все, що має до неї відношення. Не може бути виправданою така позиція релігієзнавства, коли воно, наприклад, подає релігію з позиції якоїсь окремої церкви або віросповідання, коли висвітлюються лише очевидні позитивні чи-то, навпаки, лише негативні її прояви. Отже, провідним завданням релігієзнавства постає збалансований, максимально об´єктивний підхід до релігії як предмету свого пізнання. Цей момент наближує релігієзнавство до науки, адже і наука прагне здобувати такі результати пізнавальної діяльності, які максимально вільні від суб´єктивних зацікавлень чи упереджень. Ясно, що в природничих науках витримати умови науковості легше, ніж в соціальних чи гуманітарних; із останніх людину вилучити принципово неможливо. Це тому, що в соціальних та гуманітарних науках пізнавальні зусилля спрямовані на саму людину або якісь її прояви. В цьому плані кажуть, що гуманітарне та соціальне пізнання постає різновидом людського самопізнання. Ясно, що зовсім уникнути в такому виді пізнання людських пристрастей та зацікавлень неможливо. Проте можливо свідомо використовувати такі пізнавальні принципи, які будуть сприяти, як вже зазначалось, проведенню збалансованої позиції. Перш за все до вихідних принципів релігієзнавства слід віднести принцип всебічного підходу до вивчення релігії. Проявом такого принципу є залучення у зміст релігієзнавчих студій даних різних наук та сфер знання (про що вже йшлося). Іншим принципом можна назвати принцип комплексного (інколи — системного) підходу до релігії як предмету пізнання. Це значить, що ми повинні свідомо уникати усіляких спрощень, спроб визначити релігію через якусь окрему площину її виявлення. Цей принцип також вимагає не обмежуватись у поясненні певних сторін релігії простими причинами, не зводити складні явища до простих. Наступним принципом можна вважати принцип відкритого герменевтичного діалогу. Герменевтика — це мистецтво тлумачення текстів (не лише тих, що написані літерами, а й текстуальних утворень культури, текстів мовного процесу та ін.). В процесі проведення геременевтичного діалогу навколо явища релігії варто було би сповідувати ту позицію, яку так вдало окреслив в свій час французький філософ і математик Б.Паскаль: “Якщо бажаєте сперечатись не навмання та переконати співбесідника, перш за все з´ясуйте для себе, із якої сторони він підходить до предмету сперечання, бо саму цю сторону він переважно бачить правильно. Визнайте його правоту і тут же покажіть, що, якщо підійти [до предмету] з іншої сторони, він буде неправим. Ваш співбесідник охоче погодиться із вами — адже він не припустив ніякої помилки, просто чогось не роздивився, а люди впадають в гнів не тоді, коли чогось не бачать, а коли припускаються помилки. Можливо це пояснюється тим, що людина за самою своєю природою не здатна бачити предмет відразу з усіх сторін і в той же час за самою своєю природою якщо вже бачить, то бачить правильно, бо ж свідчення наших чуттів є незаперечними”.

Отже, виправдане ведення герменевтичного діалогу передбачає сповідування ще одного принципу — толерантності, поваги до іншої позиції та бажання її зрозуміти й сприйняти. В даному випадку прийняття передує розумінню. Нарешті, до провідних принципів релігієзнавства відносять принцип історизму, що передбачає розглядати явища людської життєдіяльності вписаними в історичний процес, тобто з´ясовувати, як, коли й чому певне явище виникло, як видозмінювалось в подальшій історії, які має тенденції свого розвитку, яким постає його внутрішній ритм та ін.

Окреслення особливостей релігієзнавства підводить нас до питання про його предмет. В сучасних дослідженнях розрізняють об´єкт та предмет релігієзнавства (див.: Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою ред. проф. А.Колодного. — К.: Світ Знань, 2000): об´єктом при тому постає та частина реальності на яку перш за все спрямована дослідницька активність, а предметом — певний зріз, певна проекція об´єкту, що виділяється із суцільності об´єкта специфічними для даної науки інструментами пізнання.

Не викликає сумніву те, що об´єктом релігієзнавства постають релігія та релігійність як певні реалії суспільної історії; в цьому сенсі релігієзнавство є наукою про релігійність як властивість соціалізованої людини, тобто людини, включеної в систему соціальних зв´язків та відношень. А предмет релігієзнавства окреслюється як та сукупність елементів, складових, що утворюють релігію в якості своєрідної дійсності, а також сукупність сталих зв´язків та відношень між такого роду елементами. Зрозуміло, що до тих часів, до яких буде існувати людство і релігія, об´єкт релігієзнавства буде залишатись тим самим, проте предмет буде історично змінюватись, оскільки історично релігія також змінюється, ускладнюється, зазначає певних оновлень або диференціацій. Згадане вище видання (Академічне релігієзнавство) трактує об´єкт релігієзнавства дуже широко: “Об´єктом релігієзнавства є відображення такого особистісного стану людини, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її із трансцендентним”. По-перше, навряд чи можна вважати об´єктом релігієзнавства “відображення” (в такому випадку релігієзнавство повинно носити суто описовий характер), а по-друге, в таке розуміння об´єкту релігієзнавства замість терміну “релігієзнавство” можна поставити філософію, теологію і певні розділи психології (наприклад, гуманістичну психологію). Коли ми ведемо розмову про предмет релігієзнавства, важливо звертати увагу на те, що релігієзнавство не має на меті прилучити до релігії тих, хто його вивчає, а підходить до явища релігії з метою його вивчення, дослідження, і намагається робити це виважено, неупереджено.

Отже, релігія постає свого роду підструктурою суспільства, вона являє собою досить складне утворення людської життєдіяльності, в якому йдеться про найперші, фундаментальні питання людського самоствердження у світі. Складність релігії зумовлює існування численних напрямів та підходів до її пізнання. Серед цих напрямів релігієзнавство займає своє особливе місце, оскільки має свій особливий предмет та принципи пізнавальної діяльності.

Серед усіх сфер суспільного життя релігії належить особливе місце, оскільки вона і базується на особливому типі життєвого досвіду, і вводить людину в такого роду досвід. Релігія передбачає існування у людини відчуття її прилучення до найперших початків буття, а на грунті такого відчуття утворюються різноманітні більше або менше чисельні об´єднання людей, що сповідують певну форму релігійного вірування.

Релігія — це явище суспільно-історичне, тобто вона функціонує в людських спільнотах та виникає і змінюється в процесі розгортання людської історії. Породжена релігійним досвідом, розвинена релігія стає своєрідним “суспільством у суспільстві”, оскільки постає явищем багатогранним та складним. Складність релігії яскраво проявляється в її будові, де важливе місце належить утворенням людської свідомості, релігійним діям та релігійним організаціям.

Багатогранність релігії зумовлює те, що вона постає предметом вивчення різних наук та сфер пізнання: її вивчають філософія, соціологія, психологія, деякі конкретні науки. Особливе місце серед цих сфер пізнання належить релігієзнавству, що збирає данні численних наук та досліджень задля того, щоби подати релігію як ціле, проте багатоелементне явище.

Суспільно-історичний характер релігії проявляється також в тому, що вона задовольняє певні суспільні потреби, виконуючи при цьому низку функцій, серед яких на першому плані перебувають світоглядна, компенсаційна, соціальна, комунікативна, інтегративно-дезінтегративна, сенсопокладальна та ін.

Висновки

Складність релігії, її органічна вписаність у суспільну історію зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія — це перш за все явище духовне, проте — не лише. Як правило, в структурі розвинених релігій виділяють такі її складові:

• сукупність релігійних тверджень, знань, ідей та уявлень (це є так звана релігійна догматична складова релігії; слово “догмат” у перекладі із давньогрецької мови значить — незаперечне, безсумнівне положення); отже, перша складова релігії — це її ідейний (інколи кажуть — ідеологічний) зміст; сюди відносять і теологію — науку про Бога, тобто теоретичну складову релігії;

• сукупність релігійних почуттів, станів та емоцій (емоційно-почуттєва складова); для релігії ця складова грає вирішальне значення, оскільки йдеться про такі фундаментальні та суто людські за природою почуття, як надію, віру, любов, про душевні переживання та заглиблення;

• сукупність релігійних ритуалів, церемоній та обрядів (обрядова складова або релігійний культ, хоча останній має не єдине значення);

• сукупність релігійних органів, організацій та інституцій (інституціональна складова); в даному випадку релігія постає через релігійні громади, об´єднання, клір (священики) і навіть певні підприємства; тут відкриваються юридичні, політичні, економічні, етнічні аспекти реального життя релігії;

• нарешті, релігія — це певний спосіб життя, певна поведінка, певне унормування процесів життя; інколи релігійність людини можна визначити за тим, як вона поводиться, що вживає в якості їжі та ін.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД «Професіонал», 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.