Вступ.

І. Новокласична філософія: релігійне подолання гносеологізму.

1.1. Соціоцентрична парадигма людини: марксизм.

1.2. Психоаналітична парадигма людського бутя.

ІІ. Філософські погляди Гете: людина як Всесвіт.

ІІІ. Вчення З.Фрейда: свідоме та позасвідоме.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Філософія кінця XIX — початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого розвитку К.Марксом та Ф.Енгельсом загальної раціоналістичної орієнтації класичної філософії, її впевненості в силі науки, прогресі, філософська думка прямує двома протилежними шляхами.

І. Новокласична філософія: релігійне подолання гносеологізму

1.1. Соціоцентрична парадигма людини: марксизм

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур´є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функцію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обіцяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса. Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб´єкта) і світу (об´єкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант марксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лукач (1885—1971) і Франкфуртська школа).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейєрбах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання.

Підхід до практики як до суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розумінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду попереднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панівним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випередив свій час. Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) поняття «практика», недостатня узгодженість категорії «практика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові системи. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістичних позиціях попереднього матеріалізму (практика втрачає субстанційний характер).

Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визначає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством. Відстутність власного обґрунтування діалектики особливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онтологізував діалектику, тобто переніс на природу ті закономірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилежностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Таке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення універсальних філософських істин із фактів.

Маркс, услід за Фейєрбахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німецької класичної філософії, яка (за винятком Канта), на відміну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і захищають його.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осмислювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури та історії. Вона схилялася до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою людиною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому сенсі вона була антитезою Просвітництву, яке виходило від окремої людини як особи, хоча людину воно розглядало на тлі природи (звідси концепція «природних прав» та ін.). Подальший розвиток філософії полягав у подоланні цих крайніх позицій — осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля та Маркса — з іншого.

1.2. Психоаналітична парадигма людського бутя

Психоаналіз (грец. psyche —душа і analysіs — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Про наявність підсвідомого в психіці людини деякі мислителі писали і до нього. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив його центром свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії несвідомого і свідомого. Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» — біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. Будучи блокованим ними, «Воно» виявляється у снах, неконтрольованій фантазії, обмовках. «Над-Я» — засвоєні людиною ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість як громадський контролер в людині). «Я» мовби затиснене між цими крайніми полюсами — біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо «Я» не справляється зі своєю функцією, настає психічний зрив. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити приховані причини цього зриву, допомогти людині усвідомити їх і в такий спосіб подолати невроз. Шлях подолання неврозу (істерії та ін.) — усвідомлення несвідомого, яке при світлі розуму втрачає силу.

Концепція психоаналізу виявила важливі моменти людської психіки. Завдяки вченню Фрейда набула популярності професія психоаналітика — «цілителя душ». Психоаналіз, хоча він і є суто терапевтичним методом, ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури. Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну силу. «Скидається на те, що всяка культура змушена базуватися на примусі й забороні потягів… Потрібно, на мій погляд, брати до уваги той факт, що у всіх людей наявні деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні тенденції», — писав він. Людині, на його думку, від природи притаманні потяги до інцесту (кровозмішання), канібалізму (людожерства) та кровожерливості (прагнення вбивства). Культура наклала табу (заборону) на ці потяги. Еволюція людини полягає в тому, що зовнішні табу поступово засвоюються (інтериоризуються) і стають внутрішніми нормами. Однак і в сучасному суспільстві, на думку Фрейда, ці явища не до кінця подолані, проявляються в невмотивованій агресивності тощо.

На основі психоаналізу Фрейд пропонує свою концепцію релігії. На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув. Вона відповідала дитячій стадії розвитку людства (фазі неврозів, коли дитина сама не може приборкати природні поривання і долає їх тільки під впливом авторитету дорослих). Подібно до цього людство зуміло здолати біологічні пориви тільки під впливом вигаданої верховної істоти. Однак людство дорослішає, і релігійні пояснення виникнення і суті моральних норм стають, на думку Фрейда, на перешкоді їх вдосконаленню. Сучасна людина, вважає він, усвідомлює необхідність моральних норм як умов існування суспільства, не вдаючись до ідеї Бога, без їх освячення. Саме ж релігійне пояснення світу і норм культури суперечить науці і перешкоджає розвитку інтелекту. Це типова просвітницька позиція, яка виводить мораль з розуму. Фрейд не розумів, що функції релігії та віри в житті суспільства принципово відмінні від функцій науки і розуму.

Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, самодієвості, а з іншого — свідоме здатне перемагати несвідоме (долати неврози), тобто наділене самістю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумінні людини, яка виходить з динамічної напруги між біологічними і соціокультурними чинниками в людині. Його концепція багато в чому визначила культуру XX ст.

ІІ. Філософські погляди Гете: людина як Всесвіт

У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з головних ідей. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, в зіткненні ідей — істина. Поет нам постійно нагадує про це. Два герої трагедії — Фауст і Мефістофель — наочно нам демонструють цю діалектичну спорідненість позитивного і негативного.

У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина нещасна, вічно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, — іскра Божа. Герой його трагедії, скептик і насмішник Мефістофель каже, що світ людини побудований погано: "Там безпросвітна темрява і Людині бідній так погано". Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама Людина.

Людство завжди намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, спрямовані на винахід "філософського каменя", за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути "еліксир життя", що повертає молодість і здоров'я.

Людина вносить у світ людське начало тим, що, перетворюючи пасивну і неживу природу, викликає тим самим до життя закладену в ній потенцію; розвиток духовності відповідає намірам природи. Гете зазначав: “Мистецтво, що втілюється у високому митцеві, створює таку потужну живу форму, що здатна облагородити і перетворити кожний матеріал. Більш того, для великого митця гідний субстрат у певному сенсі є перешкодою, бо він зв’язує його і позбавляє тої свободи, якою він хоче насолодитися як творець і як індивід”. Ці слова синтезують ідеї Канта, Шеллінга, Фіхте. Зокрема, це нове розуміння форми, що лежить в основі гуманізму Гете: вона єдина організовує “хаос відчуттів” (Кант) у щось одне ціле і певне, надаючи йому статусу життєвості, і, виходячи з духовності самої людської природи, “ушляхетнює” об’єкт, що сприймається. Рецептивний акт, тотожний з креаційним, розглядається тут водночас як акт естетичний. Мистецтво не віддзеркалює механічно природу, а є рівноправним з нею у своєму реальному бутті. Гуманізм Гете ґрунтувався далі на вченні Шеллінга про тотожність природи і свідомості, необхідності і свободи. Цим долався розрив між природою і культурою; культура бралася під захист як творіння людського духу та його найвищий вираз. Альтернативи їй не могло бути; зректися культури, що базується на фундаментальних основах людського мислення, можна, якщо хіба знищити людський розум як такий.

Гуманізм Гете виявляється і в акті художньої творчості, коли митець мав долати “гідний субстрат” – те, що Фіхте виразив формулою “Не–Я”, долати саме як “достойну” перешкоду, а не сліпу, ворожу силу; “долати” її як “гідний субстрат” тим, щоб перетворювати відповідно з її власними законами. Гуманізм Гете і Фіхте виражався в розумінні того, що творча активність свідомості була єдиною умовою і формою існування особистості. Оскільки розум спрямований у нескінченність, то творчість (зокрема і художня) не підвладна скінченному, емпіричному. Ця думка є провідною для “Фауста”. Людина, згідно з власною високою природою, не може задовольнитися випадковим і необов’язковим за своєю сутністю. Ось чому Мефістофелю ніколи не вдалося б спокусити Фауста скінченним, миттю емпіричного задоволення. Гуманізм “Фауста” виявляється в уявленні про “справжню культуру”, в царині якої нація і окремий індивід відчули б себе духовно розкріпаченими і повернули б собі втрачену єдність з природою, але вже на вищому, духовному рівні. Тоді має змінитися сам зміст мистецтва, і характерною рисою особистості має стати її надзвичайна сприйнятливість – не до витончених форм мистецтва, як у сучасній поетові Європі, а до безпосередньої краси життя, хоч би в яких формах вона виявлялася, і яка сприйматиметься як внутрішній закон, суть природи і всього земного в безпосередньому цілісному спогляданні “з глибин не-скаламученої, розвинутої душі”.

Аналогом цієї цілісності культури Ґете вважає релігію — історично більше ранню форму символізації навколишнього світу людиною, що включає погоджені один з одним елементи пізнання, мистецтва й моралі. Єдність усього релігійно осмисленого предметного з і самої людини, по Ґете, безсумнівно, пояснює велику культурну місію релігії в історії людського суспільства. Після того, однак, як наука й мистецтво по обсязі й конкретності збагнення миру вийшли за рамки релігійних канонів і догматів, вони, зберігаючи глибинні моральні основи їхньої релігійної традиції, що породила, в опіці релігії не мають потреби.

ІІІ. Вчення З.Фрейда: свідоме та позасвідоме

З точки зору психології, діяльність є атрибут певної людини, яка розглядається як діяч. Всупереч філософському підходу, в межах цієї науки стверджується, що діяльність не може бути безособовою, бо є тим, що діяч здійснює або створює. Мотиви ж дій психологи фактично ототожнюють з біологічними або соціальними потребами конкретного суб'єкта. Тому мотивація завжди тлумачиться як своєрідна, суто суб'єктивна. Від неї залежить формування особистих цілей, трансформація (суб'єктивна зміна) загальної (спільної для певної соціальної групи) мети та індивідуальна інтерпретація значень категорій і понять, які використовує людина в повсякденній комунікативній практиці.

У ХХ ст. саме психологічне тлумачення людської діяльності та її мотивів використовувалося фактично в усіх теоріях, які присвячені даній проблематиці, навіть тоді, коли автори цих теорій критично ставилися до психологічного розуміння деяких понять. Імовірно, це сталося тому, що з початку цього століття гуманітарні дисципліни починають тісно сплітатися. Психологічні концепції здійснюють досить сильний вплив на інші галузі гуманітарного знання. Водночас вони самі спираються на філософсько-соціологічні теорії, або будують таку теорію, яка, по суті, є філософською (наприклад, психоаналітичне вчення З.Фрейда).

Всі психологічні теорії та соціологічні концепції, які зазнали сильного впливу з боку психоаналізу чи біхевіоризму, пояснюючи взаємодію біологічного і соціального в поведінці людини, біологічні нахили та потяги вважають домінуючими, соціальний аспект розглядається ними лише як те, що надає можливість зрозуміти мотиви та вчинки, структурувати їх та символічно висловити для себе або для іншого. Прикладом тотальності такого погляду в психології може бути те, що навіть Г.Маслоу, представник гуманістичної психології, виходив з переконання, що всі прагнення людини вроджені, а, отже, несвідомі, інстинктивні.

Філософський проект З.Фрейда, в якому була здійснена спроба зрозуміти діалектику позазсвідомих потягів і культури, намагається обґрунтувати наявність і співвідношення свідомого та позасвідомого в діяльності особи. Як відомо, Фрейд виділяє позасвідоме в якості головного компонента психіки та єдиного джерела мотивів. Пояснюючи мотиви людської діяльності, засновник психоаналізу виходить з біологічної природи людини, тобто розглядає в якості мотиваційної основи людських дій вплив та взаємодію двох найбільш сильних біологічно успадкованих інстинктів — Ероса та Танатоса. При цьому, інстинкт, з одного боку, визначає суб'єктивні мотивації діяльності особи, з іншого, — у сублімованій формі зумовлює формування соціокультурних відносин між людьми.

Виділення позасвідомого як основи людської психіки у фрейдівському психоаналізі скоріш за все спричинено загальною тенденцією, що була характерна для психологів другої половини ХІХ ст. В цей час соціальні явища досить часто інтерпретувались у термінах принципово неусвідомлюваних інстинктів та потягів. Першим здійснив спробу розглядати мотиви людської поведінки і, власне, саму поведінку через теорію інстинктів один з найбільш відомих психологів початку ХХ ст. У.Мак-Дугалл, саме він започаткував інстинктивізм як своєрідний напрям у психології. Всі представники інстинктивізму, до яких можна віднести і З.Фрейда, стверджували, що кожний індивід має вроджену чи природну схильність (інстинкт), яка виявляється не чим іншим, як внутрішнім суб'єктивним мотивом, що змушує сприймати або звертати увагу на певні об'єкти і діяти щодо них певним чином або, принаймні, відчувати імпульс до такої дії. Фрейдівське психоаналітичне вчення мало великий резонанс, але вже те, що послідовники Фрейда і дослідники, які використовували ідеї фрейдизму, критично ставилися до його тлумачення підстав людської діяльності, вказує на обмеженість і недостатність інстинктивізму як цілісної теорії, що здатна дати повне пояснення механізмів поведінки людини.

Послідовники і водночас критики Фрейда також не були здатні побудувати універсальну теорію особистості. Так, наприклад, А.Адлер створює ще обмеженішу теорію. Він переконаний, що в основі всіх людських прагнень лежить "позасвідомий стиль життя", центральним моментом якого є прагнення влади. Це нагадує ніцшеанську концепцію "волі до влади", в якій прагнення влади розглядається як найвищий і фактично єдиний мотив людської діяльності взагалі, хоча і в досить алегоричній формі. В розумінні Адлера також головний мотив всіх дій людей — прагнення самоутвердження, переборення власної слабості та неповноцінності, прагнення досягнути могутності та довершеності.

Специфічним у концепції З. Фрейда було перебільшення ролі і місця неусвідомлених психічних процесів і явищ, конфліктності людської природи і репресивного характеру культури. Основою людського буття він вважав несвідомі імпульси. Позасвідоме представляє ту частину психіки, де зосереджені інстинктивні бажання і витіснені із свідомості ідеї. Воно ірраціональне і відгороджене від свідомості передсвідомим – людським „Я”, його пам’яттю та мисленням, які здійснюють цензуру бажань. Людське „Я” витісняє в позасвідоме неприпустимі бажання та ідеї (наприклад, сексуальні, егоїстичні, антисуспільні), але останні прагнуть знайти інші шляхи проникнення у свідомість. Серед таких шляхів психоаналітик називає сновидіння, обмовки, гумор, а також явища психологічної патології.

Важливою для розуміння психоаналітичної концепції є ідея смислової єдності змісту психологічного простору, в якому представлені як первісні психічні реакції архаїчної людини, так і сучасні психічні стани духовного життя кожного індивіда. Ця єдність проявляється в подібності смислів і образів прадавніх казок, міфів, співів, фантазій та сучасних художніх рефлексій, що містіться в творах мистецтва.

Для пояснення принципу зазначеної єдності З. Фрейд застосовує схему динамічної взаємодії позасвідомого „(Воно”), свідомості „(Его”) та Супер-Его” („Над-Я”), яке постає в якості представника суспільства, зовнішнього ідеалу або авторитета в психіці. Якщо свідомість формується під впливом соціального середовища, то позасвідоме існує в людині від народження. Конфлікт свідомості і позасвідомого одвічний, його розв’язання можливе або через витіснення позасвідомого, або через сублімацію – символічне вираження імпульсів позасвідомого у формі артефактів культури. Під сублімацією розуміється процес перетворення або переорієнтації сексуально-біологічної енергії, яка міститься в позасвідомому („Воно”) в енергію інтелектуальної чи художньої творчості.

З. Фрейд був переконаний в антагонізмі природного начала в людині та культури. Остання, на думку вченого, основана на відмові від задоволення інстинктивних бажань і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (психічна енергія, сексуальні потяги, інстинкт любові тощо). З. Фрейд стверджує, що прогрес культури зменшує людське щастя і посилює почуття провини, оскільки він супроводжується посиленням ролі соціокультурних обмежень щодо реалізації природних бажань та інстинктів людини.

Таким чином, джерелом і тайною культурної творчості в психоаналітичній концепції З. Фрейда постає сублімація заборонених психічних імпульсів (лібідо), яка веде, з одного боку, до постійного відтворення первинних структур психіки, а, з іншого, до загострення конфлікту між інстинктами особи і культурою, позасвідомими прагненнями насолоди і „принципом реальності”, до якого пристосовується свідомість. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів стають у З. Фрейда причиною і змістом моралі, мистецтва, держави, права, війни.

Психологічні погляди З. Фрейда суттєво вплинули на мистецтво, соціологію, етнографію та психотерапію першої половини ХХ століття. Його ідеї знайшли прихильників у неофрейдистів, представників школи „культурного психоаналізу” (К. Хроні, Е. Фромм, Г. Салліван), які дещо модернізували теорію психоаналізу, але не відмовилися від ідеї лібідо та психологічної конфліктності.

З. Фрейд вважав, що у безсвідомому відбувається безперервна боротьба конфліктуючих між собою потягів, які отримують не тільки своє завуальоване відображення у поведінці та свідомому переживанні індивіда, а надають і ключ до пояснення його діяльності в цілому.

Головним у теоретичних посиланнях Фрейда є таке.

1.Потяги проявляють себе по-різному. Вони можуть зміщатися та витіснятися.

2.Пошуку задоволення і протистоїть моральний контроль Super-Ego, а знаходить компроміс між ними механізм пристосування до реальності Ego.

3.Доросла особистість є результатом історії потягів. Усі психічні вади виникають у ранньому дитинстві і вони негативно впливають на здатність людини працювати і кохати.

4.Розвиток потягів має психосексуальний алгоритм, пов'язаний з домінуванням певних ерогенних зон. Може відбуватися як затримка розвитку на певній фазі (фіксація), так і травмуючі переживання можуть відкинути розвиток на ранні стадії (регрес).

5.При нормальному розвитку розв'язання конфлікту (едипів комплекс) відбувається шляхом ідентифікації з одним із батьків, що призводить до засвоєння моральних норм та утворення сумління (Super-Ego) як механізму, що контролює поведінку особистості.

6.У людській психіці існує два фундаментальних прагнення — до життя (Eros) та смерті (Tanatos), які перебувають у постійному конфлікті між собою. Конструктивне розв'язання цього конфлікту є виходом у світ соціальних конструктів, деструктивне — у антисоціальний вимір.

Згідно з Фройдом, психіка аж ніяк не збігається зі свідомістю.

Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки.

Вчення психоаналізу має три рівні:

· метод дослідження, який спирається на виявлення неусвідомлюваного значення слів, учинків і продуктів уяви (снів, марень, фантазувань) через тлумачення вільних асоціацій;

· психотерапевтичний метод, який спирається на це дослідження;

· сукупність теорій психології і психопатології (теорія дитячої сексуальності тощо), у яких систематизовано відомості, отримані психоаналітичним методом дослідження й лікування.

Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме — уявлення про те, що існує психічна діяльність, якої суб'єкт не усвідомлює; опір — ідея про те, що на ставлення людини до об'єкта впливає ставлення до минулих об'єктів (насамперед тих, що оточували її в дитинстві); лібідо — психічна енергія, джерело якої — у несвідомому.

На основі багаторічних клінічних спостережень Фройд сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої психіка, особистість людини складається з 3-х компонентів, рівнів: «ВОНО», «Я», «НАД-Я». «ВОНО» — несвідома частина психіки, вируючий казан біологічних вроджених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. «ВОНО» насичене сексуальною енергією — «лібідо». Людина — замкнута енергетична система, кількість енергії в кожного — постійна величина. Несвідоме та ірраціональне, «ВОНО» підкоряється принципу задоволення, тобто задоволення і щастя — головні цілі в житті людини. Другий принцип поведінки — гомеостаз — тенденція до збереження зразкової внутрішньої рівноваги.

Рівень «Я»-свідомості перебуває у стані постійного конфлікту з «ВОНО», пригнічуючи сексуальні потяги. На «Я» впливають три сили: «ВОНО», «НАД-Я» і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. «Я» прагне встановити гармонію між ними, підкоряється не принципу задоволення, а принципу «реальності».

«НАД-Я» слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль критика, цензора, совісті. Якщо «Я» ухвалить рішення або здійснить дію на догоду «ВОНО», але на противагу «НАД-Я», тоді отримає покарання у вигляді відчуття провини, сорому, докорів сумління. «НАД-Я» не пускає інстинкти в «Я», тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується, втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність, у формах поведінки: у снах, описках, обмовках, жартах, каламбурах, у вільних асоціаціях, в особливостях забування).

Якщо енергія «лібідо» не знаходить виходу, то в людини виникають психічні хвороби, неврози, істерики, депресія.

Для порятунку від конфлікту між «Я» і «ВОНО» застосовують засоби психологічного захисту: витіснення, придушення — мимовільне усунення зі свідомості недозволених думок, відчуттів, бажань у несвідоме «ВОНО»; проекція — несвідома спроба позбутися нав'язливого бажання, ідеї, приписавши її іншій особі; раціоналізація — несвідома спроба раціоналізувати, обґрунтувати абсурдну ідею.

Зокрема, Зиґмунд Фрейд сформулював психологічну концепцію особистості, відповідно до якої в структурному плані вона складається з трьох компонентів (рівнів): «ВОНО», «Я», «НАД-Я». У цій структурі «ВОНО» — несвідома частина психіки, вируючий казан біологічних природжених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. «ВОНО» утримує сексуальну енергією — «лібідо». Оскільки людина є замкнутою енергетичною системою, то кількість енергії в ній є постійною величиною. «ВОНО» підпорядковується принципу задоволення, як головній меті в житті людини. Інший принцип поведінки — гомеостаз — тенденція до збереження зразкової внутрішньої рівноваги.

Рівень «Я» — це рівень свідомості, який перебуває у стані постійного конфлікту з «ВОНО», пригнічуючи сексуальні потяги. На «Я» впливають три сили: «ВОНО», «НАД-Я» і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. «Я» прагне встановити гармонію між ними, підкоряється не принципу задоволення, а принципу «реальності». «НАД-Я» слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль критика, цензора, совісті.

Якщо «Я» ухвалить рішення або здійснить дію на догоду «ВОНО», але на противагу «НАД-Я», то отримає покарання у вигляді відчуття провини, сорому, докорів совісті. «НАД-Я» не пускає інстинкти в «Я», тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується, втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства та людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність, у формах поведінки: в снах, описках, обмовках, жартах, каламбурах, у вільних асоціаціях, в особливостях забування). Якщо енергія «лібідо» не знаходить виходу, то в людини будуть психічні хвороби, неврози, істерики, депресія.

У теорії особистості 3. Фройда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фройда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні низку дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці було піддано погляди на мотивацію людської поведінки, які пов'язували переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й здійснили неофройдисти.

Отже, людина з позиції фройдизму — суперечлива, із самого початку гріховна, вічно мучиться, невротична і конфліктна істота.

Деякі ранні послідовники Фройда ввійшли з ним у полеміку з теоретичних і практичних питань та залишили його, утворивши власні «дисидентські» школи. Однак дехто з поважних теоретиків і лікарів залишився вірним ідеям Фройда, поширивши психоаналіз на ширше коло хворобливих станів та осіб, а також поповнивши практику психоаналізу новими підходами. До цих послідовників входили дочка Фройда Анна, деякі психоаналітики, що знали вченого в останні роки його життя, і група людей, чиї праці перебувають поза безпосереднім впливом фрейдистської школи.

Висновки

Особливостями некласичної західної філософії є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі. Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична, по-друге, релігійна, по-третє, позитивістська. Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самого мислення.

Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософствування є по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури, по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.

Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, іррацюналістично-гуманістична, по-друге, релігійна; по-третє, позитивіська.

Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної філософії У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самою мислення.

Список використаної літератури

1. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

2. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

3. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

4. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

5. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

6. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

7. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

8. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

9. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

10. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.