У далекому та дуже складному у всіх відношеннях 1937 році у провідному періодичному юридичному виданні країни «Радянська держава» виходить нищівна для будь-якого вченого тих часів рецензія, підписана трьома літерами — Б. Р. С. [1]. Автор рецензії, а швидше автори, вже у самій її назві («Радянське адміністративне право у фашистському викладі») показує своє ставлення до статті М. Карадже-Іскрова «Das Verwaltungsrecht in der Sowjetunion (Russland) seit 1917» [2], опублікованій у 1936 p. німецькою мовою в авторитетному європейському правовому журналі «Щорічник публічного права».

Поява цієї праці — дуже цікава подія в різних аспектах. По-перше, виникає цілком резонне запитання — як М. Карадже-Іскрову вдалося опублікувати у Німеччині, яка на той час вже перебувала під владою націонал-соціалістів, наукову статтю, присвячену аналізу державного устрою і державного управління у СРСР? Відповідь на нього свого часу спробував дати К. Бєльський, який припустив, що ця стаття, яка за обсягом та змістом нагадує швидше монографію, була видана з дозволу влади по лінії міжнародних наукових зв´язків, якими керував у 20-30-х роках XX ст. Є. Пашуканіс. Дослідник зазначає, що направлена у 1932 р. до Веймарської Німеччини стаття через затримку виходу збірника була опублікована лише у 1936 р. [3]. Проте таке припущення не знаходить свого підтвердження з огляду на зміст самої статті, оскільки у ній автор часто посилається на нормативні акти, а також наукові роботи, опубліковані у СРСР у 1934-35-х роках XX ст. До того ж і закінчення роботи над статтею автором датовано 1 червнем 1935 р. Таким чином, зазначене вище запитання залишається без відповіді.

Читаючи працю М. Карадже-Іскрова, не можна не відзначити сміливості автора, оскільки опублікувати у 30-х роках XX ст. матеріал з адміністративного права, що тоді, як відомо, було оголошено «поза законом», а до того ж у німецькому юридичному журналі, — по суті означало підписати собі смертний вирок. Попри все це М. Карадже-Іскров наважився на такий крок, чим, на нашу думку, показав твердість власної позиції та намагання досягати наукових цілей. Реакція на такий крок була майже моментальною, знайшовши свій зовнішній вияв у згаданій рецензії.

Праця М. Карадже-Іскрова, котра у зв´язку з тим, що була опублікована у фашистській Німеччині, з одного боку, та через її повне несприйняття офіційною радянською наукою, з другого, залишилася до сьогодні не вивченою та не оціненою належним чином, і це незважаючи на те, що вона стала свого роду останньою у переліку довоєнних праць плеяди видатних учених-адміністративістів — А. Єлістратова, О. Євтихієва, В. Кобалевського.

Отже, з огляду на викладене, метою нашого дослідження є аналіз наукової спадщини М. Карадже-Іскрова, зокрема, розкриття основних положень його статті, що є необхідним кроком у дослідженні історії вітчизняної адміністративно-правової науки.

Проте, перш ніж перейти до аналізу зазначеної статті, вважаємо за необхідне навести стислу бібліографічну довідку про її автора.

М. Карадже-Іскров народився у 1896 р. у Кишиневі. Юридичну освіту отримав на юридичному факультеті Новоросійського університету, закінчивши його у 1914 р. з дипломом І ступеня. Після закінчення університету був залишений на юридичному факультеті для здобуття професорського звання. Темою свого наукового дослідження обрав проблему публічних речей в адміністративному праві. Проте закінчити роботу над цією проблематикою вченому завадили революційні події 1917 р., у зв´язку з чим він був змушений переїхати до Іркутська, де як доцент розпочав читання лекцій з адміністративного права. Саме тут видаються його перші праці — «Публічні речі», «До питання про право власності держави на землю» та «Найновіша еволюція адміністративного права», остання з яких, до речі, стала основою для його німецької статті, про яку детально йтиметься далі.

Та перш ніж перейти до ознайомлення з працею М. Карадже-Іскрова, потрібно здійснити аналіз рецензії Б. Р. С. та її повне спростування. Необхідність подібної антирецензії пояснюється також і міркуваннями історичної та наукової справедливості, завданням реабілітації тих учених, які незаслужено та необгрунтовано були піддані нищівній критиці з боку влади та діючих за її вказівками «вчених».

Уважне вивчення рецензії, навіть без звернення до першоджерела, тобто тексту статті М. Карадже-Іскрова, дає підстави вважати, що автор (чи автори; далі називатимемо в однині) при її написанні використовував популярний у 30-ті рр. XX ст. метод необґрунтованих звинувачень, не підкріплених жодними доказами. Надзвичайно «вміло» Б. Р. С. використовував окремі витяги зі статті М. Карадже-Іскрова для того, щоб звинуватити його у наклепницькому, відверто фашистському викладі радянського адміністративного права. У чому ж конкретно звинувачував автор рецензії радянського вченого-адміністративіста?

Пропонуємо розглянути усі звинувачення, а також перевірити їх обґрунтованість, використовуючи як саму працю М. Карадже-Іскрова, так й інші матеріали, які зможуть допомогти у встановленні істини.

У першу чергу, рецензент висловився категорично проти твердження М. Карадже-Іскрова щодо існування у СРСР «диктатури», яка виключає «взаємну помірність, рівновагу та взаємоутримання влади». Він дорікав ученого в тому, що останній ухилявся від аналізу трьох систем органів і трьох основних функцій держави, доводячи тим самим взаємне переплетення органів радянської влади. Категоричне непогодження знайшло у рецензента твердження про зближення юстиції та управління, а також віднесення прокуратури до системи органів управління. Що ж зазначав із цього приводу сам М. Карадже-Іскров?

Дійсно, у його праці можна знайти очевидні висновки про зближення влади, пов´язане із запереченням принципу їх поділу в радянській державі. Але чи були такі висновки безпідставними та необгрунтованими? Відповідь, гадаю, очевидна. Посилаючись на нормативні акти, які діяли у СРСР та РРСФР, М. Карадже-Іскров з цього приводу писав таке: «Цивільний процесуальний кодекс (ст. 254 та наступні) та Кримінально-процесуальний кодекс (ст. 404, 427 та наступні, ст. 440 та наступні) надають надзвичайно широкі повноваження прокуратурі та головам Верховного Суду РРСФР і обласних судів у питанні нагляду за рішеннями, які набули чинності. У цілому, у нас є лише одна судова інстанція: щодо менш значущих справ — народний суд, щодо більш значущих — обласний суд. На рішення цих судів може бути подано лише  апеляційну  скаргу,  яка  подається на рішення народного суду до обласного суду, а на рішення обласного — до Верховного Суду РРСФР. У разі якщо апеляційна скарга відхиляється або не подається у межах строку, встановленого для апеляційного оскарження, рішення набуває чинності. Народний комісар юстиції, Прокурор РРСФР, Голова Верховного Суду РРСФР мають право у порядку нагляду витребувати будь-яку цивільну або кримінальну справу з народного чи обласного суду, призупинити її виконання і передати таку справу відповідному вищому суду для нового розгляду. Це право не обмежене жодним строком. Аналогічними повноваженнями щодо нижчих судів наділені також і голови обласних судів, які можуть реалізувати його протягом шести місяців після набуття рішенням у справі чинності. Повноваження прокурора області у цьому питанні обмежені 3-місячним строком. Крім цього, правом нагляду за судовими рішеннями народного суду наділений також і прокурор району. Проте він не має права призупиняти виконання рішення у справі, щодо якого вніс скаргу. Цим частково підривається законна сила рішень, якою вони відрізняються від адміністративних актів, вона потрапляє у залежність від Народного комісара юстиції, Прокурора і Голови Верховного Суду РРСФР, що ще раз свідчить про зближення судових та адміністративних органів» [2, 154].

Таким чином, М. Карадже-Іскров досить аргументовано пояснив свій висновок про наявність певних зв´язків між судом та адміністрацією, про ступінь впливу прокуратури на законну силу рішень, які ухвалюються судами. Зазначимо, що це питання не було новим ані для радянської науки, ані для представників органів державної влади. Свідченням цього може бути, на нашу думку, доповідь Народного комісара юстиції М. Скрипника, виголошена ним у 1922 р. на нараді завідуючих губернськими відділами юстиції, у межах якої він чітко заявив, що «у нас поділ влади відсутній і Ради об´єднують владу як судову, так і адміністративну, контрольну та законодавчу» [4]. Ця позиція, як відомо, стала вихідною для організації влади у СРСР на довгі роки, у зв´язку з чим усі звинувачення М. Карадже-Іскрова у перекрученні радянської дійсності виглядають абсурдними.

Ще гучніше М. Карадже-Іскрова звинувачували за «викладене у фашистському дусі становище радянських громадян». Слова обурення у рецензента викликали висловлювання вченого про те, що «особистість у Радянському Союзі є тільки гвинтиком великої державної машини; що державні інтереси превалюють над інтересами приватними, а приватні інтереси у їх класичному розумінні можуть бути представлені лише у формі приватної власності» [1].

А чи не таким насправді було правове становище громадян СРСР у 30-ті роки XX ст.? Це майже риторичне запитання ставило багато вчених-правознавців, які працювали в радянській державі. Так, ознайомлення з працями А. Єлістратова, О. Євтихієва, В. Кобалевського свідчить, що усі вони тією або іншою мірою торкались питань взаємовідносин особистості та держави, роблячи, хай не так відкрито, як М. Карадже-Іскров, подібні висновки. Наприклад, О. Євтихієв з цього приводу зазначав, що «радянське адміністративне право, як право перехідної епохи від капіталізму до соціалізму, визначає взаємовідносини між особистістю та державою на своєрідних засадах. У ньому відносини між особистістю та державою ґрунтуються на засадах законності…, але законності своєрідної: революційної, пролетарської, комуністичної, яка абсолютно не визнає ні рівності прав усіх громадян, ні рівності прав особистості та колективу. Права особистості у Радянських республіках мають суто підпорядковане становище щодо прав колективу» [5, 195].

Розвиваючи думку про правове становище радянських громадян, зокрема у сфері державного управління, необхідно зазначити, що і більш «пізні» вчені у своїх працях побічно вказували на другоплановий характер прав та обов´язків особистості у радянській державі. Для підтвердження цієї думки достатньо подивитися на зміст підручників з радянського адміністративного права [6; 7], де практично до 50-60-х років XX ст. були відсутні глави, присвячені аналізу місця громадян СРСР у системі суб´єктів адмі-ністративного права. Іншими словами, радянські вчені-адміністративісти не розглядали громадян як учасників (суб´єктів) адміністративних правовідносин, наділених необхідним для цього комплексом прав та обов´язків.

Повертаючись до праці М. Карадже-Іскрова та викладених у ній думок щодо правового становища громадян СРСР, зазначимо, що при аналізі цієї частини статті стає найбільш очевидним факт повної безпідставності тих звинувачень, які пролунали на адресу вченого. Доказом цього може стати порівняння використаних для зви-нувачень М. Карадже-Іскрова цитат із його праці з оригінальним текстом статті. Так, рецензент писав: «Карадже-Іскров наклепницьки заперечує існування справжніх прав та свобод у радянського громадянина. Він стверджує, що «право свободи у СРСР відіграє меншу роль, ніж у Західній

Європі» (с. 185). Поряд із цим, стверджує він далі, безправний радянський громадянин обтяжений важким тягарем численних обов´язків… Таким чином, за Карадже-Іскровим, у громадянина СРСР обов´язків, тобто повинностей, безліч, а прав, по суті, — ніяких…» [1].

Але що ж насправді писав М. Карадже-Іскров про права та обов´язки радянських громадян? Відповідаючи на це запитання, хочеться насамперед звернути увагу на той факт, що автор починає свою працю з непогодження з позиціями тих радянських авторів, які висловлювалися за неможливість існування за радянським правом суб´єктивних публічних прав у приватних осіб. М. Карадже-Іскров категорично заперечує це, відносячи до категорії суб´єктивних публічних прав громадянина, під якими пропонує розуміти можливість громадянина вимагати що-небудь від держави або здійснювати що-небудь стосовно неї, його виборче право, право на користування національною мовою у процесі спілкування з державними органами, свободу віросповідання, різноманітні вимоги у сфері соціального страхування, соціального забезпечення та користування землею. Продовжуючи розгляд прав та обов´язків радянських громадян, М. Карадже-Іскров вказує на наявність у громадян СРСР також і інших прав та свобод, зокрема свободи віросповідання, роблячи висновок, який абсолютно не узгоджувався з тоном та змістом рецензії, про те, що радянське право, як і право інших культурних країн, просякнуте принципом: що не заборонено — дозволено.

Поряд із цим учений наголошував на тому факті, що в СРСР спостерігається категорична відмова від принципу рівності перед законом. Із цього приводу він писав таке: «Оскільки радянська держава є класовою, то права пригноблених класів порівняно з правами панівних класів є обмеженими» [2, 186]. Однак це твердження, що вельми цікаво, не викликало у рецензента жодних заперечень. Можливо, цей факт був настільки очевидним, що його спростування кинуло б тінь сумніву на об´єктивність усієї рецензії, що і змусило рецензента утриматися від запевнення радянських громадян у рівності усіх мешканців країни перед законом.

Повертаючись до висловленого у рецензії докору щодо наявності у громадян СРСР «важкого тягаря численних обов´язків», зазначимо, що М. Карадже-Іскров дійсно перелічив у своїй праці низку, на його думку, найважливіших обов´язків. Однак при цьому науковець не намагався будь-яким чином показати перевагу обов´язків над правами або поставити їх у противагу обов´язкам, що покладені на громадян іноземних держав. Швидше навпаки, М. Карадже-Іскров чітко та однозначно вказав на той факт, що обов´язки приватних осіб, за радянським правом, не є більш значущими, ніж у капіталістичних країнах. Що ж стосується конкретних із них, наприклад, трудової повинності, то вчений зазначив, що вона є, за радянським правом, чимось винятковим, у зв´язку з чим може вводитися тільки в особливих випадках, а саме під час боротьби із стихією або при нестачі робочої сили для виконання найважливіших та найнеобхідніших для держави робіт. Звинувачення ж, пов´язані з почесним обов´язком громадян СРСР захищати соціалістичну вітчизну, на нашу думку, взагалі не потребують жодних коментарів у зв´язку з їх повною абсурдністю, оскільки як повинність, так і обов´язок є категоріями одного і того ж порядку (синонімами), між якими М. Карадже-Іскров не намагався знайти жодних відмінностей.

Не обійшов своєю увагою рецензент також і ту частину статті М. Карадже-Іскрова, у якій розглядалося правове становище профспілок у СРСР. Аналізуючи викладені вченим думки, він дійшов висновку, що М. Карадже-Іскров у своїй праці начебто доводить, ніби профспілки у СРСР є не громадськими, а примусово усуспільненими організаціями, ототожнюючи їх тим самим із фашистськими корпораціями італійського зразка та органами «трудового фронту» гітлерівського типу. Поряд із цим категоричне непогодження у рецензента викликали ті положення статті, де розвивалася думка про приватноправовий характер радянських профспілок та інших громадських організацій, який, на його думку, доводився автором за допомогою буржуазно-юридичних конструкцій, а також вельми витончених, хоча і сумнівної якості, казуїстичних методів.

Що ж це були за методи, якими так уміло користувався М. Карадже-Іскров? Це питання автор рецензії вирішив не висвітлювати, зробивши лише висновок про те, що у такому контрреволюційному наклепі на радянську державу та комуністичну партію фашистський автор повторює наклепи найлютіших ворогів трудящих троцькістів-зинов´євців.

Небажання рецензента вдаватися у детальний та об´єктивний аналіз викладених М. Карадже-Іскровим положень про радянські профспілки можна легко пояснити тим фактом, що цей «учений» у своїх поглядах базувався виключно на радянському законодавстві, а також на окремих положеннях робіт тих авторів, які не були зараховані «офіційною» наукою до категорії ненадійних. У зв´язку з цим зроблені М. Карадже-Іскровим висновки навряд чи можна було спростувати, оскільки таке спростування призвело б до необхідності визнати повну обґрунтованість його позиції. Інакше кажучи, М. Карадже-Іскров у своїй статті зробив спробу, на відміну від більшості своїх сучасників, здійснити ідеологічно незаангажоване дослідження правового становища профспілок, проаналізувавши зазначене питання з позиції вченого, не залученого у процес ідеологічної «обробки» громадськості. І, на нашу думку, М. Карадже-Іскрову це вдалося. Уважний аналіз його статті доводить, що він не був ученим-революціонером, який намагався будь-якою ціною знайти суперечності між законодавством та реальним життям і закликав до їх негайного усунення. У його статті цього не було. М. Карадже-Іскров бачив своїм завданням лише об´єктивне та емоційно стримане, а також повністю політично нейтральне дослідження адміністративно-правових інститутів, тобто таке, яке, по суті, могло би бути здійснено лише у демократичній та правовій державі. У зв´язку з цим ми вкотре захоплюємося тією мужністю та самопожертвою в ім´я науки, які так яскраво продемонстрував М. Карадже-Іскров.

Що ж стосується викладених ученим думок щодо правового становища профспілок у СРСР, то нам би хотілося стисло зупинитися на тих із них, які є найцікавішими з наукової точки зору.

Профспілки як такі та профспілковий рух у цілому були надзвичайно важливими для радянської влади, оскільки останні відіграли важливу роль у процесі становлення та закріплення радянської державності, а тому і правовий статус профспілок у СРСР, на думку М. Карадже-Іскрова [2, 174], був своєрідним порівняно із західним правом. Усе це зумовило ухвалення значної кількості нормативних актів, які повністю або частково покликані регулювати їх правовий статус. На підставі аналізу таких актів М. Карадже-Іскров дійшов до таких висновків: система профспілок, як і система державних органів, комуністичної партії, базується на одному і тому самому принципі — демократичного централізму, який характеризується так: вищі органи обираються нижчими органами; розпорядження вищих органів є обов´язковими для нижчих; профспілки організовані відповідно до принципу «одне підприємство — окрема профспілка». Усі працівники підприємства або організації входять до складу тієї профспілки, яка відповідає спеціалізації підприємства або організації. У кожній галузі виробництва утворюється лише єдина профспілка; профспілки наділяються статусом юридичної особи; профспілки отримують фінансові надходження: 1) за рахунок членських внесків, які становлять 1 % від заробітної плати особи; 2) за рахунок внесків роботодавців; профспілки наділяються широким переліком функцій. Окрім представництва інтересів працівників під час укладання колективного договору, врегулювання спорів тощо, вони також, відповідно до ст. 158 Кодексу законів про працю, беруть участь в організації та регулюванні народного господарства. Поряд із цим профспілкам передані також функції охорони праці.

Ці висновки, як уже зазначалося, базувалися виключно на положеннях нормативних актів, які діяли у СРСР у 20-30-ті роки XX ст., а тому не мали стати предметом звинувачень М. Ка-радже-Іскрова, де головним каменем спотикання було питання про правову природу профспілок. Розмірковуючи на цю тему, М. Карадже-Іскров, мабуть, припускав, що вона може викликати гостру дискусію, а тому свій аналіз розпочав із розгляду аргументів, до яких апелювали радянські вчені, висловлюючись здебільшого за публічно-правовий характер діяльності профспілок, розглядаючи їх як опору диктатури пролетаріату. Так, зокрема, йшлося про те, що профспілки беруть участь в управлінні державними справами, на що М. Карадже-Іскров зазначав, що у цьому процесі задіяні й приватні особи через вибори своїх представників до органів влади. На зауваження про те, що профспілкам належать певні права у сфері управління підприємствами та у врегулюванні спорів, автор зазначав, що подібні права є також і в роботодавця, який може бути і приватною особою. Не погоджувався учений і з думкою, що публічно-правова природа профспілок визначається їх участю в укладенні колективного договору, оскільки останній дуже часто розглядався як приватноправовий договір, а до того ж міг бути підписаний і роботодавцем, котрий, як уже зазначалося, не завжди належав до кола державних суб´єктів. Не знаходила підтримки у вченого також і теорія про те, що передача функцій народного комісаріату юстиції профспілкам перетворює їх на суб´єктів публічного права. У зв´язку з цим М. Карадже-Іскров зазначав, що у західному праві також є випадки передачі публічних функцій приватним особам, що, однак, не змінює їх правої природи.

У підсумку М. Карадже-Іскров навів низку аргументів, які, на його думку, свідчили про приватноправову природу профспілок, а саме: ані законодавець, ані судова практика не називали профспілки державною організацією, що не дозволяло розглядати їх як державну ланку; профспілки не були наділені примусовими повноваженнями, що відповідало б публічному праву; було б неприродним так щільно регулювати правом діяльність публічних юридичних осіб та ставити їх під такий самий державний контроль, як й інші приватноправові об´єднання; завданням публічних юридичних осіб є здійснення публічного управління, проте однією з форм діяльності профспілок є страйк. Але невже може бути так, запитує М. Карадже-Іскров [2, 180], щоб страйк був віднесений до форм державної управлінської діяльності?

На підставі таких міркувань учений дійшов висновку, що профспілки були приватними привілейованими (суспільно корисними) організаціями, або так званим, усуспільненими організаціями. Разом із цим такий висновок, на нашу думку, не означає, що М. Карадже-Іскров намагався провести паралелі між радянськими профспілками та, як зазначалося у рецензії, фашистськими корпораціями італійського зразка й органами «трудового фронту» гітлерівського типу. Для вченого, у цьому випадку, було важливо визначитися з правовою природою профспілок лише для того, щоб відповісти на питання про можливість або неможливість застосування норм цивільного та (або) публічного (адміністративного) права і меж такого застосування для регулювання їх діяльності.

Підсумовуючи викладене, неважко зрозуміти, що рецензія є найяскравішим прикладом жорстокого та дуже ефективного способу знищення радянськими номенклатурниками дореволюційної та післяреволюційної інтелігенції. Цей спосіб, замішаний на сфабрикованих і безпідставних, а дуже часто і повністю абсурдних звинуваченнях, не передбачав, та й не допускав використання жодних способів захисту. Кожний, до кого він застосовувався, був приречений. Приречений був і М. Карадже-Іскров, видатний учений та інтелектуал першої половини XX ст., якому не було надано жодної можливості захистити себе від страшних звинувачень у спотворенні радянської дійсності, до аналізу якої він підходив, як ми могли впевнитися, не з антирадянськими настроями, а виключно з позиції наукової істини. Як наслідок, його ґрунтовна стаття «Das Verwaltungsrecht in der Sowjetunion (Russland) seit 1917» так і залишилася не дослідженою ані радянськими вченими, ані нашими сучасниками, і це незважаючи на те, що у її змісті можна знайти надзвичайно багато цікавих позицій, які, переконаний, суттєво розширюють уявлення про науку радянського адміністративного права, науку, яка на сторінках праці М. Карадже-Іскрова була представлена у незаполітизованому вигляді.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Б. Р. С. Советское административное право в фашистском изложении / Б. Р. С. // Советское государство. — 1937. — № 3-4. — С. 126-128.
2. Karadsche-Iskrow Das Verwaltungsrecht in der Sowjetunion (Russland) seit 1917 / Karadsche-Iskrow // Jahrbuch des öffentlichen Rechts der Gegenwart. — 1936. — Band 23. — S. 136—261.
3. Бельский К. С. Идеи и трагедия большого ученого-административиста (К 100-летию со дня рож-дения Н. П. Карадже-Искрова) / К. С. Бельский // Государство и право. — 1996. — № 3. — С. 134-141.
4. Доклад т. Скрыпника «О взаимоотношениях судебных и административных органов» // Вестник советской юстиции. — 1922. — № 5—7. — С. 147—150.
5. Евтихиев А. Ф. Основы советского административного права / А. Ф. Евтихиев. — X., 1925. — 331 с.
6. Студеникин С. С. Советское административное право : учеб. / С. С. Студеникин. — М., 1945. — 148 с.
7. Евтихиев И. И. Административное право СССР : учеб. / И. И. Евтихиев, В. А. Власов. — М., 1946.-431 с.