Вступ

Актуальність теми. Народне мистецтво втілює в собі талант народу, його мудрість, розуміння краси і добра, його життєствердне світобачення. Воно нерозривно поєднане з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Між звичайними побутовими творами з дерева, глини, каменю і творами предметами народного мистецтва не існує чіткої межі. Якщо народний майстер свідомо і цілеспрямовано посилює художню виразність форми, конструкції і цілісності орнаментальних структур, то такий виріб сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва. Ремеслом називають дрібне, ручне виготовлення готових виробів при відсутності поділу праці.

Народне декоративно-прикладне мистецтво України розвивалось в двох основних формах: домашнє художнє ремесло і організовані художні промисли пов’язані з ринком. Ці форми йшли паралельно між собою і взаємозбагачуючись, хоч кожна історична епоха вносила сувої зміни. Природні багатства України, вигідне географічне і торгівельне положення сприяли розвитку домашніх ремесел та організованих художніх промислів.

Професійно-декоративне мистецтво – результат творчості людей талановитих із спеціальною художньою освітою. Проте вироби особливо обдарованого майстра завжди виділяються і є свого роду шедеврами народної творчості.

Народне мистецтво не піддається моді, як буває у професійному, не залежить від неї, воно більш традиційне, ним повністю управляються незмінні закони краси душі народу. Майстри самодіяльної художньої творчості працюють не за законами художньої творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття.

Вивчення культурологічних праць виявляє різні трактування цього поняття. У широкому розумінні, народне мистецтво – це створювані народом на основі колективного творчого досвіду, національних традицій і існуючі в народі поезія, музика, танець, театр, архітектура, образотворче та декоративно-прикладне мистецтво. У вузькому розумінні, народне мистецтво – це народна творчість, що виявляється через діяльність людей.

Декоративна галузь складається із видів технік: поліхромії (ткацтво, вишивка, батік, вибійка, бісер, писанкарство, розпис), монохромії (інкрустація, випалювання, гравіювання), ажурно-силуетної (кування, метал, мереживо, витинанки), пластичної (різьблення, писання, карбування).

Низка дослідників виділяє основні риси сутності народного мистецтва: синкретичність, символізм, образність, цілісність (B.Воронов, Р.Махаєв, С.Рождественська та інші). Вони відзначають також специфіку народного декоративно-прикладного мистецтва, що виявляється в утилітарності, декоративності, традиційності та можливостях передавати найбагатший обсяг інформації в стислій і гранично узагальненій формі. Лаконічність засобів художньої виразності народного декоративно-прикладного мистецтва забезпечує його доступність для розуміння й оцінки його достоїнств, і, як наслідок – сприяє формуванню художніх суджень.

Історично розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва здійснюється за допомогою сімейних традицій, на основі яких передаються з покоління в покоління знання й уміння та спеціально організованих форм навчання.

1. Новий етап в історії народного мистецтва. Музичне і хореографічне мистецтво. Кіномистецтво

Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов´язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та низки інших імен, їх поява і творча еволюція щільно пов´язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний з перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформованість уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках продюсерів. Група «ВВ» здобула в Росії чималу популярність завдяки оригінальності свого лірично-«розхристаного» стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотнім впливом російських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній українській естраді (напр. «Галас»).

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсимансвкий» за мотивами творів І.Багряного, «Пастка» (за І.Франком), телесеріал «Роксолана» та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне господарство). Деякі з них´знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина «Вогнем і мечем» за участю кількох українських акторів, включаючи й нині діючого міністра культури Б.Ступку (див. на мал. кадр із цього фільму режисера Є.Гофмана). Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші-кінокартини. Закінчилися зйомки українське-китайської кіноверсії повісті М.Островськогр «Як гартувалася сталь», надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. До липня 2000 р. на кіностудії ім.Довженка мають закінчитися і зйомки суто української масштабної кіноленти, присвяченої гетьманові Мазепі, відзнято екранізацію романа П.Куліша «Чорна рада», готується українська кіноверсія «Пригод бравого солдата Швейка» [5, c. 68].

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов´язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значнокращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національне спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації — газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та суррогатні вироби маскультівського ширпотребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні «твори» мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні «брязкальця» за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою.

Основною сферою державної опіки у цій галузі музичного мистецтва є розвиток академічного мистецтва, сучасна творчість українських композиторів, сприяння творчому становленню талановитої молоді. Адже саме тут зосереджено основний капітал високого професіоналізму, значний морально-виховний потенціал. Водночас академічне мистецтво в Україні не є прибутковою сферою діяльності, потребує значних дотацій. Це завдання практично повністю лягає на плечі держави. Стратегічними напрямами державної політики в цій сфері є розвиток національного музичного академічного мистецтва, підтримка колективів академічного спрямування, активізація концертно-гастрольної діяльності, підтримка творчої молоді [3, c. 27-28].

Висновок до розділу 1

Мистецтво, будучи сутнісною характеристикою людини, формує й одухотворяє її, через мистецтво людина вносить людське в світ, воно надає їй можливість цілісного духовного самоствердження. Кожен твір мистецтва – це особлива модель світу, але не просто світу, а його людського розуміння.

Через мистецтво людина пізнається й проявляється в цілісності свого буття, в органічному зв’язку зі світом й у втіленості загального в одиничному, соціального в індивідуальному, загальнолюдського в особистісному.

Етнічна ідентичність відіграє роль ціннісного ядра духовної культури всього етносоціального організму й визначає її специфічність. Внаслідок цього народна художня культура являє собою аксіологічний феномен, у якому ціннісно-оцінні взаємозв’язки проявляються в найбільш цілісній формі. Реалізація в художній культурі етносу актуальних й осмислених у свідомості людини ідей і цінностей, що володіють для неї певним змістом, формує її своєрідність й унікальність. Постмодернізм конституює особливий спосіб презентації змісту культурної традиції в духовному просторі сучасності, зрозумілої як «постмодерн» – стан радикального плюралізму, де питання про обумовленість твору мистецтва етнічними цінностями виявляється знятим. Мистецтво тут уже не є відбиття життя, втілення духовності, людського й людяного, воно відбиває й породжує фрагментарність, невизначеність, втрату «Я». Етнічне ж мистецтво, на противагу постмодерністському, виражає родову сутність людини в її локальній конкретності й опосередковує поліфонічність відносин людини з навколишнім світом.

Нині слід розширювати творчу та фінансово-економічну самостійність художніх колективів, стимулювати пошук позабюджетних форм фінансування, краще забезпечувати умови для підвищення професійної майстерності митців, їх стажування у зарубіжних мистецьких колективах, зміцнювати матеріально-технічну базу державних музичних закладів, відроджувати національне виробництво музичних інструментів, національне нотовидавництво, посилити державну підтримку видань компакт-дисків з творами українських композиторів і записами вітчизняних музикантів-виконавців.

2. Розвиток літератури України на сучасному етапі

Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, В.Дрозд, Р.іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем).

Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладиженського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку XX ст. В´ячеслава Липинського, який в «Листах до братів-хліборобів» змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина української держави.

Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм пов’язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю.Позаяк, В.Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І.Лучук, Н.Гончар; «Нова дегенерація»: І.Андрусяк, І.Ципердюк та ін. [10, c. 49-50]

Літературний андеґраунд шокував «законопослушного» обивателя. «EINE KLEINE NACHTMUSIK» ( «Від Дону до Сяну») та «Любіть» ( «Любіть Оклахому!») Олександра Ірванця ніби руйнувала загальноприйняті норми добропорядності в українському суспільстві. Проте варто згадати слова Лесі Українки : «Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Поезія літературного угрупування «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада») була реакцією на суспільну депресію і супроводжувалася масовою карнавальною сміховою рефлексією на катаклізм системи.

Упродовж 80 – 90-х рр. в Україні утворювались і розпадались численні літературні гурти, які виникали на базі студентських груп, музичних колективів: Асоціація українських письменників БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Деякі з них існують, продовжуючи традиції, та більшість з учасників цих гуртів, закінчивши ВНЗ, знайшовши себе в цьому вируючому світі, забула про своє письменницьке минуле. Залишилися найстійкіші, найвідданіші Його Величності Слову:  Ю.Андрухович, Ю.Винничук, Марія Матіос, М.Гримич, І.Роздобудько, Є.Кононенко, С.Поваляєва.

Письменники позбуваються традицій соціалістичного реалізму — панівного творчого методу радянської літератури. З´являються неоавангардиські групи, які використовують традиції європейського постмодерну (група «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Нова дегенерація»). Плідно працюють письменники молодої генерації Ю.Андрухович, В.Герасим´юк, П.Гірник, О.Забужко, І. Малкович, В.Неборак та ін.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю.Андруховича («Московіада»). Письменники-пост-модерністи вдаються до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск.

Однією з проблем сучасної української культури є скорочення українського книгодрукування. В Україні чимало книжкових мереж, які цілеспрямовано просувають книгу, виготовлену в Росії, відповідно видрукувану російською мовою. Тому важливо, що в центрі столиці відкрито українську книгарню «Є», де пропонуються видання переважно українською мовою, влаштовуються презентації, круглі столи, літературні читання [8, c. 46-47].

Після здобуття незалежності Спілка художників України стала ініціатором консолідації творчої інтелігенції, сприяла створенню законодавчої бази з питань збереження і розвитку національної культури і мистецтва, соціального захисту діячів культури і мистецтва. У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України — провідний державний науково-творчий центр. На 2-му з´їзді художників (1996) серед найважливіших проблем, що хвилюють митців, називалися: відсутність довгострокової програми розвитку національної культури і мистецтва; відсутність програми з естетичного виховання молоді; виїзд за кордон значної кількості творчих сил; вивіз за межі України творів мистецтва; неналежний соціальний захист митців; відсутність закупівель творів мистецтва музеями України.

Незважаючи на проблеми, що існують, Спілка художників сприяє проведенню різноманітних конкурсів, роботі міжнародних творчих груп. Відбулися презентації українського мистецтва в Бонні, Тулузі, Кіото, Пекіні. Українські художники беруть участь у мистецьких бієнале (виставка, фестиваль, що проводяться раз на два роки) у Венеції, Сан-Паулу, Йоганнесбурзі. Великим успіхом на 53-му Венеціанському бієнале у 2009 р. користувалася інсталяція українського художника І.Чичкана. Творчість українських художників стає відомою у світі, їхні роботи демонструються у престижних музеях і галереях багатьох країн.

В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни у розвитку української художньої культури, що пов´язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. «Образотворче мистецтво, яке в останні роки все більше і більше трансформується у візуальне, вбираючи в себе нові естетичні, смислові художньо-пластичні цінності постмодерністської і постпостмодерністської епохи, не тільки відобразило, а й значною мірою передбачило ці зміни», (Мистецтво України 1991 — 2003: (Альбом) / Упор. Т.Придатко, З.Чегусова. — К.: Мистецтво, 2003. — С. 406.) Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків, звертається до історії народу, фольклору, до багатств природи [11, c. 39].

Висновок до розділу 2

Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національне згуртованого організму.

3. Декоративно-прикладне мистецтво у полікультурному просторі України

Довга й барвиста історія української культури сягає своїм корінням прадавніх часів. Первісна примітивна культура палеоліту представлена збереженими фрагментами різьблених мамонтових бивнів, схематичними статуетками жінок, прикрашеними геометричними візерунками тощо. Інші знахідки включають речі доби мезоліту, бронзового віку, гончарні вироби та хліборобські знаряддя Трипільської культури, золоті речі належать IV ст. до н.е. тощо.

В усвідомленні доцільних шляхів організації функціонування художніх цінностей важливого значення набуває врахування національних чинників. Художня культура завжди є самобутня, є продуктом творчого генія народу, має власні зміст і форму. Кожна культура несе на собі відбиток історичної долі народу та національних особливостей. Осягнення творів мистецтва відбувається через глибокі знання історико-етнічного коріння нації. Кожна нація характеризується єдиним «семіотичним полем» – засобами художньої символіки, що забезпечує взаєморозуміння та взаємодію членів суспільства. Найважливішою ознакою культури особистості є національна самосвідомість.

Усвідомлення своєї приналежності до певної нації, генетичного зв’язку з іншими людьми, уявлення про своє походження, знання особливостей фольклору, одягу, традицій, звичаїв, обрядів та інших ознак народу є складовими етнічної культури, з якої зароджується національна культура.

Національна приналежність людини є тим культурним явищем, яке належить до найвищого рівня розвитку людської цивілізації. Кращі представники нації втілюють у своїх творах національні традиції власного народу. «В творчих авторських концепціях акумулюються результати культурної творчості цілих художньо-історичних епох, що завжди мають універсальний, і водночас національний характер» [13, c. 68-69].

Історична дистанція в часі дає можливість виявити, осягнути, реконструювати та інтерпретувати мистецькі цінності минулого. Розуміння національної культури в органічному зв’язку із всесвітньою культурою розкриває прогресивність культурного розвитку, шляхи інтеграції у світовий простір, усвідомлення національного у глибинах людського життя «Адже мистецькі зразки специфічного національного творення закріплюються на мапі людства, стають надбаннями всесвітньої культури тільки в тому разі, коли вони оцінюються як національний внесок у міжнародний фонд, коли національні досягнення репрезентують непересічні духовні цінності світового значення».

Декоративно-ужиткове мистецтво, як складова української національної культури, набуло широкого визнання не тільки в Україні, а й світі. В його предковічних образах-символах міститься чарівність української природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українців. Декоративно-ужиткове мистецтво України робить нас окремішними від світового мистецтва.

Одним з найдавніших видів народного декоративно-ужиткового мистецтва є обробка кольорових металів. Види технік обробки металів охоплюють лиття, кування, карбування, гравіювання, чернь, емаль, спань, кольчужне плетіння, зернь.

Художньою витонченістю і досконалістю характеризувались ювелірні вироби давньоруських майстрів, які й вважаються шедеврами світового мистецтва. Унікальними творами, художнім надбанням народу є килими України. В них знайшли відображення найкращі здобутки майстрів у галузі декоративного ткацтва. «В українських килимах домінуючу роль відіграє багатство орнаментації (геометрична, рослинна)» [12, с. 181]. Окрему групу утворюють поширені в карпатському регіоні ліжники, покрівці, орнаментування яких характеризується різноманітними варіантами: від чорно-білих поперечних смуг до яскраво-червоних, білих, зелених ромбів та зубців.

Складним, поліфункціональним видом ткацького мистецтва є виготовлення шпалер, гобеленів. Український гобелен розвивався на ґрунті національних традицій. Це сприяло урізноманітненню як кольору так і техніки (ажурне плетіння, аплікація, вишивка, в’язання шнурків) тощо. Часто в одному виробі використовується і льон, і коноплі, і шкіра, і металеві нитки, і синтетичні волокна.

Найбільш масовим видом народного мистецтва є вишивка. «Її місце та роль у житті людини, в обрядово-ритуальній сфері освячені віковими традиціями» [12, с. 182]. Вишивка завжди використовувалась, як оберіг від лиха, негараздів, хвороб, як побажання щастя і добра. Нею прикрашали ті місця, які найбільше впадали в око. Вишивкою оздоблювали одяг (сорочки, пояси, спідниці, головні убори, хустки, свити, чоботи), скатертини, рушники, постіль, кінську збрую. Вишивали на домотканому полотні: лляному, конопляному, вовняному. В залежності від місцевості українські вишивки поділялися на групи: геометричні, рослинні, тваринні. Основними символами рослинного орнаменту є зображення дерева життя як пам’яті роду, винограду – символу добробуту, багатства, барвінка – символу пам’яті, дубового листя – символу чоловічої сили, калини – символу дівоцтва, дівочої краси, цвіту калини – незайманості, цнотливості, ружі, рожі – символу сонця тощо.

Особливе місце в українській вишивці посідає вишивана крапка. Вона поєднується у різних варіантах. Крапка – це знак води, знак крові, знак зерна, взагалі – це символ найвагомішого і найбільш бажаного у житті людини. Популярним символом є ромб. Він зображався не тільки у вишивці, а й у гончарстві, дерев’яних виробах, ткацтві, писанкарстві. Цей символ тісно пов’язаний з аграрним достатком, з плодоріддям людини і землі. А ось коло належить до початкових знаків геометричного орнаменту. «Найбільш вагомою у вишиваних колах є символіка сонця як запорука життя, добра і благополуччя, закликання всіляких родинних і господарських статків» [5; 57]. Отже, зображені на українських рушниках кола, круги, кільця доносять до нас знакову сутність символіки язичництва, пов’язану з культом сонця. У християнській традиції коло символізує вічність і безперервність буття.

Сигма – знак, що відтворює латинську літеру «S». Українською мовою це звучить як «дуже», «вельми», «конче», «сильно», «красно». Скоріше всього, вишивальниці використовували цей символ «для визначення якості улюбленої праці»– «вишито якнайкраще», «дуже добре», що означало здійснення бажань своїх власних чи адресата» [5,c. 60].

Спіраль (лат.) – «завиток», ототожнюється зі спіралевидним вертінням води – вир, сніговієм – хуртовина, метелиця; рухом повітря – смерч, ураган тощо.

Рушник став одним з найвагоміших символів, необхідним атрибутом усіх українських обрядів. Він віддзеркалює культуру народу, містить інформацію про звичаї, обряди, розкриває характер людського світобачення, здійснює передачу національних традицій від покоління до покоління. Для рушникового стилю характерною є традиція натуралістичного та фантастичного відтворення образів тварин. «Дотримуючись народної класифікації вишиваних звірів, що випливає навіть з поверхового ознайомлення з рушниковим орнаментом можна виділити таку ієрархію образів тварин: верхній світ (птахи, комахи), середній світ (дикі звірі), нижній світ (змії, ящури, риби) [5, с. 113].

Найчастіше вишивали птахів у парі на окремих рушниках кількість пар доходить до 16-18, значно рідше вишивали птахів-одинаків (човники). На рушниках вишивали орла – як символ відляки від смерті, символ влади, закликання врожаю. Лебідь або ж «лебедині» рушники сприяють людині в час найбуйнішого сонця, в час Купала, є символом вірності. Журавель – культовий птах сонця, бо приносить тепло, символізує інтенсивність сонячного тепла. Павич – символ багатства. Зозуля – символ самотньої, трагічної, сумної, позбавленої щасливої долі жінки. Голуб – символ кохання, подружньої злагоди, ніжності. «Можливо, саме тому і зображувались на рушниках, які вішали на хрести»[10, c. 37].

Висновок до розділу 3

Вишивка мала оберігальне значення. Оберігальну функцію виконували орнаменти, які є тією образною інакомовністю, яка робить вишивку символом. Отже, у вишивці закодовані першоджерела життя – земля, вода, вогонь, повітря та ті явища, які вони породжують. Саме від них залежало життя людини.

Декоративно-прикладне мистецтво України – це відтворення глибинної історії нації, її неповторного міфологічно-символічного сприйняття дійсності.

Унікальною пам’яткою мистецтва вишивання є рушники. Для кожного регіону була характерна своя технологія, орнамент та добір кольорової гами. Так, Чернігівщина славиться вишивкою гладдю червоними і чорними нитками. Полтавщина вишивала червоними, сірими і чорними або кольоровими смугами і хрестиком, прутиком, мережкою, ланцюжком. Також полтавська вишивка характерна білим по білому та білий колір з голубим, техніка гладь. На Волині червоним по білому вишивали хрестиком, прутиком, ромбами, лініями різних напрямів, також вишивали чорним і червоним кольором з вкрапленням синього. Київщина вишивала хрестиком, гладдю, занизуванням білими, чорними, жовтими, голубими кольорами. Своєю вишивкою виділялось Поділля. На Поділлі використовувались різні шви та техніки вишивки, тут створювалися геометричні візерунки чорного кольору з червоним, синім, жовтим, зеленим.

Загальні висновки

Культура України є унікальним синтезом української національної культури та багатьох етнокультур народів, які духовно і територіально об’єдналися в сучасній Україні. Це своєрідне перехрестя в культурній, інтелектуальній і духовній царині. Проте і досі не сформовані адекватні сучасності вимоги до збереження й примноження народної художньої культури і мистецтва, які мають свої власні закони розвитку. Сучасний стан українського суспільства у всіх сферах громадського життя характеризується суперечливими процесами, які потребують виваженого теоретичного аналізу стану і тенденцій розвитку.

Загальновідомо, що особлива роль у взаєморозумінні різних народів належить мистецтву, що містить загальнолюдські й національні цінності й століттями перевірений досвід виховання. Мистецтво, як частина етнічної й загальнолюдської культури, нерозривно пов’язане із процесами, що відбуваються в суспільстві, і служить одним із проявів етнокультурної свідомості особистості, чинником, що визначає коло її цінностей.

Народне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов’язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивалось в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв’язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами. Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виготовлення художніх виробів при обов’язковому застосуванні творчої ручної праці.

Сучасні народні художні промисли України — підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об’єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, кооперативи, асоціації. Вони підпорядковані Художньому фонду України, міністерствам.

Сьогодні народне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін.

Список використаної літератури

1. Антонович Д. Українська культура. – К.: Либідь, 1993. – 588 с.
2. Антонович Л.Ф., Захарчук-Чугай Р.В. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992. – 270 с.
3. Бичко А.К. Теорія та історія світової та вітчизняної культури (курс лекцій). – К.: Либідь, 1992. – 256 с.
4. Історія української культури (За ред. І. Крип’якевича. — К.: Либідь, 1994. — 656 с
5. Китова С Полотняний літопис України. — Черкаси, 2003. — 223 с
6. Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 519 с
7. Лозко Г. Українське народознавство. — Харків. — 2005. — 469 с
8. Макарчук М. Етнографія України.
9. Огієнко І. Українська культура. — К.: Абрис, 1991. — 564 с
10. Попович М.В. Національна культура. — К.: Знання, 1991. — 54 с
11. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К.: Арт Еко, 1998. -728 с
12. Рудницька Л. Українське мистецтво в полікультурному просторі. — К.: Екеоб, 2000. — 208 с
13. Українська культура: історія і сучасність. / За ред. С.О. Черепанової. -Львів: Світ, 1994. — 456 с.