Вступ

Процеси, що відбуваються у правовій системі України сьогодні, є нічим іншим, як запозиченням практичного досвіду функціонування державного механізму та правової системи розвинених демократій Заходу способом гармонізації норм українського законодавства та демократичних систем. Запозичуються навіть інститути, досі невідомі на вітчизняних теренах (глава держави, конституційний контроль, приватна власність), як своєрідна модель — законодавчі акти (кодекси) та окремі правові норми.

Саме тому природа вестернізації та її глибинна суть обумовлюють прискіпливу увагу науковців і практиків до проблеми гармонізації норм у різних правових системах, оскільки успіх демократичних перетворень залежить від якості цього процесу. Гармонізація норм та її кінцева мета слугують установленню та реалізації цінностей і стандартів, оскільки вони визначатимуть завершений образ правової системи України.

Ключовим елементом успішної євроінтеграції України є досягнення певного рівня узгодженості українського законодавства із правовими нормами ЄС. Зближення законодавства України із сучасною європейською системою права забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави в рамках Євросоюзу і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС, а також створить необхідні передумови для отримання Україною статусу асоційованого члена ЄС, що є її головним зовнішньополітичним пріоритетом у середньостроковому вимірі.

1. Теоретичні основи адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу

Враховуючи важливість використання правильної юридичної термінології першочергового значення набуває визначення самого поняття «адаптація», співвідношення його із суміжними правовими поняттями, визначення та акцентування уваги на особливостях їх використання у контексті юридичної літератури та вітчизняному і міжнародному законодавстві. Слід погодитись з думкою Ю.С. Шемшученка, що вихідним пунктом гармонізації законодавства України з європейським правом є уніфікація термінології, яка використовується в цих двох правових системах. Без цього важко досягти взаєморозуміння в правовій сфері. Незважаючи на поширеність і коректність використання терміну «адаптація» у юридичній літературі і законодавстві, науковці досить часто синонімізують його з суміжними правовими поняттями: імплементація, трансформація, гармонізація, апроксимація, уніфікація тощо, або взагалі наголошують на використанні саме цих термінів, а не терміну «адаптація». В зв’язку з викладеним вище, необхідно чітко сформувати поняття адаптація та провести його співвідношення із суміжними правовими термінами.

Виходячи з аналізу законодавства України та юридичної літератури, проблема адаптації законодавства стала предметом численних дискусій учених та практиків. їй присвячені праці таких провідних українських вчених як: В.В. Гомонай, O.JI Євглевської, І.В. Кравчук, В.І. Муравйова, К.М. Рудой, M.JI Смолярової, Н.В. Сюр, Ю.С. Шемшученка та інших науковців.

Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу — це послідовний процес наближення її правової системи, включаючи законодавство, правотворчість, юридичну техніку, практику, правозастосування до правової системи Європейського Союзу відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір до нього приєднатися [4]. У нормативно-правових актах термін «адаптація законодавства» використовується досить часто. У Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 11.06.1998 р., зазначено, що адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами. Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС. Згідно з Концепцією адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.1999 p., адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу (ЄС) є процесом зближення та поступового приведення законодавства України у відповідність із законодавством ЄС [6]. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. визначає під адаптацією законодавства — процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire.

Виходячи з аналізу вказаних вище нормативно-правових актів, адаптація законодавства має декілька форм. Одна з них — наближення (або апроксимація) — процес прийняття, внесення змін чи скасування правових норм з метою наближення положень національного законодавства до положень актів законодавства Європейського Союзу для створення належних умов імплементації правового порядку Європейського Союзу [8, с.11].

Другою формою можна визначити імплементацію, найбільш вдале визначення якої сформоване О.С. Гавердовським: «імплементація норм міжнародного права — цілеспрямована організаційно-правова діяльність держав, яка здійснюється індивідуально, колективно або в рамках міжнародних організацій з метою своєчасної, всебічної і повної реалізації прийнятих ними, відповідно до міжнародного права, зобов’язань». Таким чином імплементація полягає у створенні державою організаційно-правового механізму реалізації норм міжнародних договорів. У науковій літературі часто можна зустріти порівняння термінів імплементації і трансформації. В.Г. Буткевич розглядає трансформацію як процес приведення державою внутрішньодержавного права у відповідність до норм міжнародного права з метою виконання розпоряджень, дозволів і заборон, встановлених міжнародним правом. Трансформація не передбачає зміни міжнародних норм, вони діють у площині міжнародного права, а держава задля їх виконання приймає відповідні внутрішньодержавні акти [10, с.46]. На думку Є.Т. Усенко, трансформацію можна розділити на два види: генеральну і спеціальну. Генеральна трансформація полягає у встановленні державою в своєму внутрішньому праві загальної норми, яка надає міжнародно-правовим нормам силу внутрішньодержавної дії. Спеціальна трансформація розглядається автором у наданні державою конкретним нормам міжнародного права сили внутрішньодержавної дії шляхом їхнього текстуального відтворення в законі або у формі положень, адаптованих до національного права, або шляхом законодавчого вираження згоди на їхнє застосування іншим способом [1, с.17]. Не вдаючись у подальшу дискусію, порівнявши зміст термінів «імплементація» і «трансформація», можна дійти висновку, що вони означають один і той самий процес реалізації норм міжнародного права і можуть використовуватись як синоніми.

Відповідно до словника законодавчих термінів можна виділити ще дві форми адаптації: транспозицію та координацію. Транспозиція — це процес прийняття, внесення змін чи скасування правових норм з метою досягнення ідентичних правових наслідків з відповідними актами законодавства Європейського Союзу. Транспозиція може означати копіювання тексту законодавчого документа дослівно в національне законодавство або посилання на міжнародне вживане положення у національному законодавстві. Транспозиції надається перевага завдяки її відносній простоті, оскільки вона забезпечує дію міжнародних зобов’язань, а міжнародне походження положень є очевидним; координація — процес узгодження тієї частини національного законодавства та практики його застосування, по якій наближення або транспозиція є неможливими або непотрібними.

На сьогодні активна дискусія ведеться щодо змісту терміну «гармонізація». Одні автори розглядають його як синонім адаптації, інші вважають його складовою частиною адаптації або навпаки. Так К. Ященко розглядає гармонізацію законодавства України до законодавства ЄС як складову частину адаптації. Термін «адаптація» вживається у більш широкому значенні, ніж «наближення» законодавства, і охоплює не тільки проведення гармонізації та уніфікації законодавства України з законодавством ЄС, але й здійснення всього комплексу заходів, необхідних для приведення законодавства України у відповідність до вимог нормативно-правових актів ЄС [3, с.57]. Проте К.М. Рудой вважає, що гармонізація складається з трьох частин: імплементації, апроксимації та адаптації [4]. На думку

Іншим способом правової інтеграції є уніфікація права і законодавства України. Уніфікація права (законодавства) — це процес упровадження в національні правові системи єдиних юридичних норм з метою зближення цих правових систем або створення на їх основі спільної міжнародної правової системи. Загальним засобом проведення уніфікація права (законодавства) є міжнародно-правові конвенції, у яких формуються нормативні приписи, що підлягають упровадженню в національні правові системи в незмінному вигляді [7, с.209].

Таким чином гармонізація законодавства передбачає процес узгодження та прийняття спільними зусиллями всіма учасниками єдиних принципів, положень, актів тощо. В цьому і полягає її головна відмінність від адаптації. У зазначеному контексті не можна не погодитись із O.JI Євглевською: «уніфікація» і «гармонізація» характеризують процеси, які відбуваються в рамках міждержавних об’єднань, зокрема в Європейському Союзі, за участю усіх держав членів стосовно створення права ЄС (наприклад, статті 113, 149, 165-168, 171 договору про функціонування ЄС), тоді як країни кандидати в члени ЄС здійснюють діяльність з адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС [1, с.124]. М.В. Трубіна зазначає: процес гармонізації законодавства мав місце між державами-засновниками ЄС. У подальшому кандидати у члени Співтовариства спочатку здійснювали адаптацію національного законодавства до стандартів ЄС, після чого, набувши повноправного членства, вони отримували право спільно здійснювати подальший розвиток правопорядку Євросоюзу [2, с.39].

Існує декілька концептуальних підходів щодо об’єму адаптації законодавства України до законодавства ЄС:

1. Концепція «мінімальної адаптації» обмежується діяльністю у галузях, що регулюють економічне співробітництво України та ЄС у різних сферах та впливають на торгівельні і ділові стосунки між країнами партнерами. При цьому співробітництво може мати різні форми і напрямки, носити позасистемний характер, тобто пристосовуватися до кон’юнктури даного ринку. Ця концепція не ставить за мету членство у ЄС, а направлена на задоволення окремих інтересів економічного співробітництва. Пріоритетами цієї концепції є комерційне право, права людини та укріплення судової системи.
2. Концепція «помірної адаптації» виходить з необхідності створення зони вільної торгівлі з ЄС та розповсюдження деяких інших переваг внутрішнього ринку ЄС: свобода руху товарів, осіб, послуг, капіталу.
3. Концепція «максимальної адаптації» вбачає необхідність гармонізації законодавства у зв’язку із перспективою членства в ЄС. Дана концепція знаходить своє вираження у Посланні Президента України «Європейський вибір. Концептуальні основи стратегічного, економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рік». На основі цієї концепції 21.11.2002 р. була прийнята Загальнонаціональна програма адаптації законодавства України до законодавства ЄС [2].

Таким чином можна зробити висновок, що використання терміну «адаптація» є цілком правильним та обґрунтованим, відповідає його розумінню у юридичній науці та законодавстві України. Під адаптацією законодавства слід розуміти процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire.

2. Адаптація правової системи України до європейського права

Сучасні глобалізаційні процеси стали одним із ключових чинників, що сприяє трансформаціям та зближенню правових систем. Взаємопроникнення має місце на рівні норм, законів, правових традицій, “м’якого права”, юридичної практики та доктрини. Міжнародна, національні та наднаціональні правові системи зазнають процесів конвергенції, взаємопроникнення, причому предметом досліджень цей процес має бути як у цілому, так і в рамках окремо взятої системи. Зокрема, особливий інтерес викликає процес діалогізації правових систем та їх компонентів, на якому було також зосереджено дослідницьку роботу кафедри.

Діалог та взаємозв’язок правових систем здійснюється в результаті змішування їх елементів, запозичення та копіювання, пристосування до понять та цінностей одне одного. Як це визнано у правничій літературі, діалог підсилюється на тлі збільшення обсягу загальнонаціональних справ, якими опікується держава, високого ступеня втягнення до міжнародних структур та зв’язаності держави принципами та нормами міжнародного права, а також орієнтуванням на захист прав особи, новим співвідношенням з правом, яке виходить поза межі суто державного регулювання, більш гнучкими модифікаціями та сполученням державних інститутів. Вказані риси по-різному проявляються у різних регіонах, наприклад в ісламських державах та на європейському континенті.

Вихідним для дослідження питань діалогу правових систем є міжцивілізаційний діалог, адже діалог правових систем є його органічною частиною. Рівень його здійснення припускає також правову акультурацію, тобто засвоєння та використання правових цінностей, норм, інститутів, процедур, рішень, форм та видів діяльності інших правових культур, правових систем, правових сімей. Діалогізація відбувається і на рівні окремих галузей права. Найбільш суттєвим предметом правового діалогу є традиції та цінності правової системи.

Сучасні умови висувають вимоги використання ефективних інструментів діалогу правових систем та правових сімей. Такими інструментами можуть виступати адаптація та трансформація правових норм. Ці інструменти отримали свою повноцінну реалізацію та набиратимуть ваги у майбутньому завдяки процесам державно-правової інтеграції. Формами останньої є двосторонні та багатосторонні правові зв’язки держав (міжнародні договори) та міжнародні економічні відносини.

Посилення інтеграційних процесів відчувається як у межах національних законодавств, так і в рамках міжнародних організацій. Серед міжнародних структур питому вагу мають міждержавні об’єднання, особливої значущості серед яких набирають Рада Європи, Світова організація торгівлі та Європейський Союз. Так, Рада Європи на сьогодні займається розглядом майже всіх найважливіших питань європейського суспільства та глобальних питань, за винятком питань оборони, головним же чином вона концентрує свою увагу на основоположних правах і свободах людини. Її функція не обмежується фіксацією норм, — у її рамках створено ефективний механізм застосування Європейської конвенції з прав людини та інших договірних інструментів. Норми Конвенції стали, крім того, визнаватися найвищими цінностями у національному законодавстві, включно із законодавством ЄС, як зазначається у останньому його договорі — Лісабонському договорі 2007 р.

Право СОТ та право ЄС, втім, як і значною мірою право Ради Європи, формують якісно новий зріз правових систем — наднаціональні системи — та наднаціональне право. За своєю сутністю воно охоплює набагато більший обсяг, ніж безпосередньо правові формулювання, що їх створено у рамках цих об’єднань. Як різновид наднаціональних систем бурхливими темпами розвиваються інтеграційні правові системи — ЄС, НАФТА та ін.

Вищевикладене дає, на нашу думку, підстави вважати окреслені питання украй актуальними як для наукового осягнення, так і для практичного опанування. Актуальність цієї проблематики для України є незаперечною, її зумовлено рядом ключових для правових реформ України документів (Конституція України, Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами 1994 р., Закон України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18 березня 2004 р., План дій Україна — ЄС, Порядок денний Україна — ЄС, План дій Ради Європи для України. Крім того, підсилює значущість євроінтергаційних досліджень та розробок інтенсифікація інтеграційних процесів у світі. Не менш важливим фактором діалогу та взаємозв’язку правової системи України з європейськими правовими традиціями став процес зближення романо-германської (континентальної) та англо-американської правових систем, що знайшло своє відображення у їх конвергенції в рамках права ЄС.

Україна, нажаль, знаходиться ще далеко від європейських стандартів правової регламентації. Процес адаптації українського законодавства уповільнюється об’єктивною різницею історичного та соціокультурного розвитку правових систем, діючою кадровою політикою, корупцією в органах державної влади, бюрократичною системою, поширенням серед владної еліти “радянських” стереотипів. Крім того, інтеграція з європейською системою права відбувається на фоні правової реформи в Україні. На нашу думку, навіть за найсприятливіших умов, процес адаптації законодавства щонайменше триватиме чотири-п’ять років.

Вагомим внеском у наближення українського законодавства до європейських норм права є членство України в Раді Європи, адже конвенції цієї організації встановлюють спільні правові стандарти, в т.ч. й для країн-членів ЄС. Україною ратифіковано близько 30 конвенцій РЄ. Розпорядженням Президента України утворено Державну міжвідомчу комісію з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів РЄ тощо.

3. Особливості нормативно-правової співпраці України та ЄС

Історія співпраці України та ЄС почалась у 80-х роках під час перебування України в складі СРСР. Самостійними ці відносини стали з набуттям нею незалежності. Україна була однією з перших країн колишнього СРСР, з якою ЄС уклав угоду про партнерство і співпрацю (далі — УПС). Її було підписано 16 червня 1994 р. і ратифіковано Верховною Радою України 1 березня 1998 р. Особливістю цього нормативно-правового акта є його терміновий характер (10 років), після чого, якщо сторони не побажають припинити його дію, вона буде продовженою автоматично. Значення цього нормативно-правового акта, насамперед, полягає в тому, що він започаткував співпрацю України та ЄС у чітко визначених сферах.

Цілями створення УПС були:

1. Розвиток політичних відносин через постійний діалог із політичних питань.
2. Сприяння торгівлі та інвестиціям.
3. Забезпечення основ для взаємовигідної економічної, соціальної, фінансової, науково-технічної та культурної співпраці.
4. Підтримка України у здійсненні демократичних реформ, а також реформ економічної сфери, з метою створення в Україні демократичної держави з ліберальною економікою.

УПС регулює питання політичного діалогу, торгівлі товарами, умови провадження підприємницької діяльності й захисту інвестицій, регулювання поточних платежів, забезпечення вільної та справедливої конкуренції, захист інтелектуальної, комерційної та промислової власно — сті, співпрацю у сфері законодавства, а також інші питання економічної співпраці ЄС та України, тобто згідно зі статтями 181 і 308 Договору про співдружність регулювався весь спектр відносин між Україною та ЄС, що підготовляє країну до можливої інтеграції з ЄС, а УПС набула базисного характеру.

Умови, передбачені угодою, наприклад, створення контрольних органів Ради, Комітету й Парламентського комітету зі співпраці, вимагали подальшої нормативізації відносин, що обумовило появу низки нормативно-правових актів.

1. Указ Президента України «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство й співробітництво між Україною і ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС» від 24.02.1998 р.
2. Указ Президента України «Про представництво України при ЄС» від 21.04.1997 р.
3. Постанова Кабінету Міністрів України — Положення про українську частину комітету з питань співробітництва між Україною і ЄС від 13.07.1998 р.

Отже, існування першої групи нормативно-правових актів стало наслідком висновку УПС і оформило нормативно-організаційний механізм взаємин між Україною та ЄС.

Друга група нормативно-правових актів стала наслідком пошуків Україною евентуальних інтеграційних шляхів у Європу. Загальні початки інтеграції України до ЄС у минулому визначено Указом Президента України «Стратегія інтеграції України в ЄС» від 11 червня 1998 р. Відповідно до цього документа основним пріоритетом України є одержання статусу асоційованого члена ЄС (у середньостроковому періоді). Стратегією інтеграції визначались основні напрямки інтеграційного процесу (адаптація законодавства, економічна інтеграція, галузева співпраця, регіональна інтеграція), основні пріоритети діяльності й компетенція органів виконавчої влади для створення умов, необхідних для повноправного членства України в ЄС.

З метою прискорення імплементації УПС і реалізації стратегії інтеграції України Президент України видав Указ «Про програму інтеграції України в Європейський Союз» від 14.09.2000 р.

Третя група нормативно-правових актів була наслідком необхідності адаптації українського законодавства до законодавства ЄС (Копенгагенські критерії), що є зобов’язальною умовою для вступу до ЄС. Хронологічно першим у цій групі нормативно-правових актів стала постанова Кабінету Міністрів України «Про встановлення механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 12 липня 1998 р., у результаті чого було створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС і Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства.

З-поміж інших нормативно-правових актів у цій сфері варто вирізнити такі.

1. Положення про Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12.11.1998 р.
2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 16.08.1999 р.
3. Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» від 9.02.1999 р.
4. Указ Президента України «Про національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 30.09.2000 р.

Зрештою, організаційне оформлення механізму адаптації законодавства знайшло логічне завершення в Законі України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 18.03.2004 р., де було визначено етапи адаптації, інституційний механізм, засоби забезпечення програми.

Існуюча сфера торговельних відносин між ЄС та Україною регулюється тією ж Угодою, результатом чого стало встановлення статусу найбільшого сприяння в торгівлі. Проблеми в цій царині є наслідком того, що Україна не була членом ВТО, хоча деякі принципи цієї організації знайшли відображення в Угоді. Виконання цих принципів сприяло би вступові до цієї організації.

Серед нормативно-правових актів внутрішньонаціонального законодавства, що регулюють цю групу відносин, варто згадати такі.

1. Закон України «Про захист національного виробника від демпінгового імпорту».
2. Закон України «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту». Обидва прийнято в 1999 р.

Врешті-решт, нову стратегію відносин з Україною було запропоновано ЄС у рамках «Програми сусідства» (2004 р.), що фактично констатувало виведення України зі сфери найближчих перспектив можливого членства, але не перекреслювало європейських прагнень України. Такий поворот подій, безумовно, був наслідком відсутності в керівництва України політичної пріоритетності й визначеності у співпраці з ЄС.

Період 2005-2009 років характеризується пошуками оптимальних відносин з ЄС. Для нього характерним є поглиблення економічних зв’язків, і налагодження політичних. Проте невизначеність українського керівництва в питанні вибору стратегії відносин із ЄС далася взнаки, і до 2010 р. процеси було фактично «заморожено» в очікуванні змін українського політикуму Подальші зміни призвели до скептичного ставлення щодо європерспектив України.

На сьогодні, зважаючи на той факт, що термін дії попередніх актів скінчився, достатня нормативно-правова база у відносинах України та ЄС відсутня. Саме тому принциповим завданням у цьому напрямку є розроблення нової програми співпраці, яка відображала би одну з можливих стратегій відносин Україна — ЄС і знайшла би втілення у відповідних нормах.

Безумовно, процес адаптації законодавства вимагає посилення аналітичної складової. Цьому сприятиме максимальне використання потенціалу науково-дослідних інституцій та неурядових аналітичних центрів. Органи державної влади повинні співпрацювати з “мозковими центрами” для отримання допомоги при вирішенні суперечливих питань, розробки практичних рекомендацій з урахуванням інтересів та особливостей України, прийнятті рішень серйозної політичної природи та ін. Прикладом такої співпраці є ефективне функціонування Комітету з питань європейської інтеграції польського Сейму.

Адаптація чинного українського законодавства до законодавства ЄС – обов’язкова передумова успішної реалізації європейських прагнень України. Розуміння важливості та складності цього процесу, конструктивна співпраця всіх гілок влади, вдале застосування підходів та методів до багатогранності європейського правового поля, а також врахування досвіду асоційованих країн ЄС дасть позитивний результат.

Висновки

Отже, в умовах глобалізації посилюється взаємозалежність країн світу. Орієнтація на право Європейського Союзу, таким чином, стає істотним чинником розвитку законодавства інших країн, у тому числі й України. З огляду на це, демократичні зміни потребують гармонійного розвитку економічної, політичної та правової систем.

Проблеми адаптації законодавств, урахування міжнародного досвіду в національних правових системах останнім часом відіграють провідну роль у досягненні відповідності національного законодавства до європейського права. Проте необхідно відмітити той факт, що при здійсненні адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу мають місце певні проблеми, що значно уповільнюють цей процес. Варто підкреслити, що факт ухвалення згідного з правом ЄС українського законодавства ще не означає належного функціонування цих правових механізмів.

Створюючи національну державну правову систему у відповідності до європейських норм, необхідно одночасно із адаптацією вже існуючих законів приймати нові, узгоджені із правовим полем ЄС, законодавчі акти, у цьому випадку роль найвищого законодавчого органу країни має бути абсолютною. Беззаперечним є і те, що процес адаптації законодавства України вимагає злагодженої співпраці всіх гілок влади.

Саме тому, говорячи про процес адаптації законодавства України до права Європейського Союзу необхідно охопити дуже велике коло питань, що нерозривно пов’язані як з правовою основою функціонування державної влади в Україні, так і з правовим підґрунтям прав і свобод людини, громадянина та у багатьох інших, а якщо точніше – то й практично й всіх галузях права.

Список використаної літератури

1. Адаптація законів України до вимог ЄС // Євробюлетень. — 2006. — № 11. — С. 21
2. Бабаджанян Б. Про державну програму адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС і про хід її виконання в умовах реалій «правової держави» на теренах України // Юридичний авангард. — 2009. — № 2. — С. 132-136
3. Грищак С. В. Теоретичні основи адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу / С. В. Грищак // Форум права. – 2012. – № 4. – С. 273–277
4. Катеринчук І. Проблема управління адаптацією права України до права ЄС у вітчизняній та зарубіжній думці // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 10. — С. 158-161
5. Качка, Тарас. Загальний огляд стану адаптації законодавства України до законодавства ЄС // Парламент. — 2005. — № 8. — С. 12-16
6. Кравченко В. Проблеми адаптації законодавства України до стандартів і принципів Європейської хартії місцевого самоврядування // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2008. — № 2. — С. 38-41
7. Луценко Д. Адаптація українського законодавства до європейських вимог: дослідження гармонізації системи технічного регулювання // Парламент. — 2005. — № 8. — С. 17-26
8. Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми): матеріали між нар. наук.-практич. конференції / Відп. ред.. В.Ф. Опришко. – К.: КНЕУ, 2004. – 455 с.
9. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. – Видання друге, перероблене і доповнене. – К.: КНЕУ, 2003. — 311 с.
10. Парламентський вимір Європейської інтеграції. Збірка матеріалів. – К.: «Нора-прінт». 2005. – 104 с.
11. Стрижак Н. Нормативне-правове забезпечення управління процесом адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу / Н. Стрижак // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 4. — С. 171-177
12. Трубіна М. В. Теоретико-прикладні аспекти адаптації законодавства України до законодавства Європейських Співавторств // Економіка. Фінанси. Право. — 2011. — № 4. — С. 36-39