Вступ.

1. Сутність економічних реформ Ерхарда.

2. Створення надійної системи управління національної економіки.

3. Активне використання ринкових регуляторів, насамперед конкуренції.

4. Ефективна система соціального захисту населення.

5. Як це може біти використано в Україні(що ми примінимо в Україні.).

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Неоліберальна (німецька) модель орієнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренції, стимулювання розвитку малого бізнесу, зростання зайнятості, соціальної спрямованості розвитку ринку, економічної безпеки працівникам, вирівнювання доходів, соціальне страхування, забезпечення мінімальної оплати праці.

Протягом останніх десятиріч перед людством постала проблема докорінної зміни цивілізаційних орієнтирів розвитку. Найрозвинутіші країни світу наприкінці минулого століття в соціально-економічному сенсі перейшли від індустріалізму до постіндустріалізму, у світоглядному та соціокультурному – від епохи модерну до постмодерну. У посттоталітарних країнах, що характеризуються як суспільства перехідного типу, перед науковцями постала проблема більш докладного вивчення характеру і змісту явищ модернізації і постмодернізації, зокрема необхідності теоретично обґрунтованого вибору найбільш оптимальної та ефективної стратегії системної трансформації суспільства.

Проблеми демократизації пострадянських суспільств та визначення оптимальної модернізаційної стратегії їх розвитку з урахуванням наукових розробок західних вчених та досвіду здійснення реформ в інших країнах плідно розробляють В.В. Бурега, , В.В. Бущик, В.А. Вагурін, А.А. Галкін, Є.М. Герасимов, А.М. Данилов, В.П. Заблоцький, В.А. Красильщиков, В.А. Красин, В.Г. Кремень, М.І. Михальченко, С.П. Перегудов, В.В. Танчер, В.О. Таран, В.М. Ткаченко та інші українські, російські і білоруські дослідники.

1. Сутність економічних реформ Ерхарда

Повоєнну Німеччину вважають зразком успішного втілення моделі "соціальної ринкової економіки" в життя. Країна, що програла війну і була "розчавлена" переможцями, в нечувано короткий строк спромоглася не тільки відродитися економічно, але й зміцніла політично, об'єдналася з відокремленим Сходом і займає сьогодні провідні позиції не тільки в Європі, але й у світі. Практичне здійснення концепції "соціального ринкового господарства" цілком слушно пов'язуюють з ім'ям видатного німецького економіста-теоретика, міністра економіки і, нарешті, канцлера ФРН — Людвіга Ерхарда. В основу своєї практичної соціально-економічної політики Л. Ерхард поклав "ордоліберальну концепцію". Вищеназвані "три підпори" цієї концепції (поєднання регулювання з конкуренцією, відновлення і стабільність грошового обігу, соціальна безпека і справедливість) пройняли всю його практичну діяльність. Саме завдяки його соціально-економічній політиці країна спромоглася в короткий історичний строк провести безпрецендентну в історії відбудовчу роботу. Л. Ерхард писав: "З допомогою цієї політики нам не тільки вдалося дати роботу і їжу населенню, яке збільшилося на одну чверть, але й підняти добробут цих людей на такий рівень, який перевищує рівень кращих передвоєнних років. "Соціальне ринкове господарство" пішло важким, але чесним шляхом відбудови" . Але саме завдяки цьому йому вдалося завоювати довіру всього світу. Своєю реформацією Л. Ерхард згуртував німецький народ, пробудивши у здатних працювати їхні творчі можливості, а для нездатних — створити умови гідного людини існування.

Оскільки метою антикризово-реформаційного процесу в Україні проголошено побудову "соціального ринкового господарства", теорія і практика такого реформування в повоєнній Німеччині (при всіх відмінностях — економічних, політичних, національних, психологічних та історичних — між нашими країнами) заслуговує ретельного вивчення. Оскільки . навіть поверховий огляд усієї сукупності економічних, соціальних і політичних реформ у повоєнній Німеччині неможливий, позначимо лише деякі, найбільш визначні, напрямки у створенні "соціальної ринкової економіки".

Головними передумовами успішного переходу від централізовано-керованого типу господарювання до "соціальної ринкової економіки" прибічники цієї системи вважають встановлення економічної рівноваги на макрорівні, ліквідацію інфляції і встановлення стабільності грошового обігу в країні. Економічну реформу, яку розпочав в червні 1948 р. Л. Ерхард, часто ототожнюють з грошовою реформою (початок -20 червня 1948 p.), яку було проведено в повоєнній Німеччині. Це не зовсім точно, оскільки грошова реформа являла собою лише один елемент суцільної реформації соціально-економічного механізму країни. її метою був злам залишків централізовано-керованої економіки фашистського типу і перехід до "соціально орієнтованої ринкової економіки". Л. Ерхард, на той час відповідальний директор Економічного управління, вважав за необхідне одночасно здійснити грошову реформу, відмінити планове управління економікою, скасувати систему централізованого визначення цін, що повинно було сприяти переходу до ринкових відносин.

Відразу зазначимо, що ці теоретичні уявлення Л. Ерхарда досить тривалий час коригувалися надзвичайним станом повоєнної розрухи в Німеччині: ціни на основні продукти харчування довго перебували під державним наглядом, частина товарів розподілялася прямо і централізовано, житло та його розподіл знаходилися під пильним оком урядових органів. До 1958 р. (поки не відновилася конвертованість марки) уряд здійснював жорстке централізоване управління платіжними засобами.

З огляду на грошову реформу, проведену в Україні у вересні 1996 p., цікаво позначити деякі риси грошової реформації в Німеччині. Грошову систему ФРН реформували на зразок американської федеральної грошової системи, але з урахуванням німецької специфіки. Грошові засоби (рейхсмарки), які перебували в обороті замінялися на нові — "дойче марки". Громадянам та юридичним особам обмінювалися "рейхсмарки" (разом із заощадженнями у банках) на нові "дойче марки" за кількістю пред'явлених грошей і відповідно до розміру заощаджень у фінансових установах. Співвідношення: 10 дойче марок за 100 рейхсмарок. Обмін РМ на ДМ становив т. зв. "первісне придане". Для вільного користування залишалося лише 50 % "старих боргових позовів". Такими були основні принципи грошової реформи.

Після початку грошової реформи соціально-економічний розвиток країни був неоднозначним. Промислове виробництво різко зросло: за 1948 р. — на 50 %, у 1949 р. — ще на 25 %, але зайнятість впала, збільшилось безробіття. Різко підскочили ціни на "чорному" й легальному ринках (окрім цін на продукти харчування, які перебували під урядовим контролем і мали верхню межу). Населення витрачало майже усі свої кошти на ринку. Проблема ліквідності змусила підприємства викинути на ринок приховані запаси сировини, напівфабрикатів і готової продукції.

Все ж інфляція далася взнаки, що позначилося на життєвому рівні населення. Опозиція почала кампанію повернення до старої централізованої системи управління. У цих складних обставинах Л. Ерхард не відмовився від орієнтації на ринкову економіку. Регулююча роль центрального уряду полягала в тому, щоб не припуститися "перегріву економіки". Уряд Ерхарда провадив т. зв. "обмежувальну політику".

"Обмежувальна політика" початкового періоду економічної реформи проявилася в тому, що 70 % заощаджень було "заморожено" (не вилучено насильницьким шляхом як у нас, а саме "заморожено" на певний строк).

Л. Ерхард наочно показав мистецтво "кон'юктурної політики" в стабілізації економіки. Макроекономічна рівновага, як відомо, досягається балансуванням сукупного попиту і сукупної пропозиції. Т. зв. "ефективний попит" був обмежений і пристосований до реалій без порушення принципів функціонування грошово-ринкового механізму.

Головним ворогом, як і в будь-якій країні перехідного періоду, була інфляція. Щоб запобігти її "розкручуваванню", вся кредитна політика уряду була спрямована проти кредитної експансії. Центральний банк країни підвищив т. зв. "обов'язковий резерв" комерційних банків з 10 до 15 %. Було обмежено також можливість для комерційних банків здійснювати редисконт (переоблік векселів).

Економічні важелі й фактори тісно пов'язані з політичними. Головною небезпекою інфляційної економіки, як відомо, є загроза розкручування "інфляційної спіралі": ціни — зарплата — ціни, і знову "по спіралі". З метою запобігання такому ходу подій уряд Ерхарда досяг угоди з профспілками щодо їхніх вимог підвищення заробітної плати. У відповідь і в обмін на стабільні ціни (по основних продуктах харчування, квартплаті, транспортним витратам) профспілки зобов'язалися виявити дисциплінованість. Зростання зарплати було поміркованим і не стало фактором подальшої "інфляційної спіралі". Наслідки такої політики уряду виявилися досить швидко. Вже наприкінці 1948 р. зростання цін припинилося, а по деяких товарах почалося їх зниження. Відбулося вирівнювання попиту і пропозиції, тобто відновилася макроекономічна рівновага. Деякі товаровиробники зазнали труднощів із збутом своєї продукції внаслідок конкуренції, що зросла. Ринок почав змінюватися і трансформуватися з "ринку продавця" (економіка попиту) у "ринок покупця" (економіка пропозиції). Стабілізація грошового обігу, як основний фактор, що забезпечує безперервне функціонування грошово-ринкової економіки, створила стартові умови для майбутнього швидкого і динамічного розвитку економіки.

Треба зазначити, що досягнення макроекономічної чи грошової стабілізації встановлюється не назавжди і про економічну рівновагу та економічне зростання треба піклуватися постійно. Причому тут виникає безліч проблем (які потребують окремого розгляду), а їх розв'язання в кожній конкретній країні в кожний конкретний період потребує цілком конкретного підходу і застосування специфічних методів.

2. Створення надійної системи управління національної економіки

Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема — стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок — для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму — про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у:

— створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору;

— здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого;

— вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами;

— соцiальному житловому будiвництвi;

— пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги;

— запровадженнi соцiального страхування;

— забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [10, с. 219].

Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового

господарства передбачає сильну державу.

Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [10, с. 220].

Коалiцiйний кабiнет Коля-Геншера у ФРН у 1983 р. розробив "Програму оновлення", яка передбачала пiдтримку приватного пiдприємництва шляхом зниження податкiв на прибуток, пiдвищення непрямих податкiв, скорочення державного регулювання та скасування регламентацiї дiяльностi компанiй, зниження соцiальних витрат з метою збiльшення бюджетних ресурсiв для розвитку виробництва, пiдвищення капiталовкладень для скорочення безробiття та пiдвищення темпiв збільшення, причому вiйськовi витрати продовжували зростати [10, 221]. Але попри такi заходи "консервативний зсув" лише надав iнших форм специфiчним рисам "соцiального ринкового господарства".

Регулювання здiйснюється кредитно-фiнансовими та валютно-фiнансовими важелями. У 1990-1993 рр. через бюджет перерозподiлялося 46-50 % ВВП [10, с. 222]. Реалізовується понад 10 тис. державних програм рiзних рiвнiв, що передбачають перерозподiл коштiв пiдприємствам. Податкова система орiєнтується на перерозподiл доходiв та стримування їх зростання. Пiд пряме державне регулювання пiдпадає близько 50 % новостворюваної вартостi [10, с. 223].

У державному секторi в 1990 р. вироблялося 10,9 % доданої вартостi. Держвласнiсть зосереджується в банкiвськiй сферi, вугiльнiй, сталевiй промисловостi, машинобудуваннi. На початку 80-х частка активiв, що належала державним кредитним установам, складала 62 % [10, с. 225].

Завдяки поєднанню економiчних i соцiальних орiєнтирiв нiмецька модель досягає оптимального спiввiдношення суспiльних та iндивiдуальних iнтересiв.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб’єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров’я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон’юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і доповненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 рр. (Мангеймський з’їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непрямого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсіанську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.

Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визначалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («макрорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соціальної сфери (програма називає це «глобальною економічною політикою»).

3. Активне використання ринкових регуляторів, насамперед конкуренції

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підприємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності. Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об’єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

— оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

4. Ефективна система соціального захисту населення

Як складова частина "соціального ринкового господарства" соціальна система ФРН базується на таких фундаментальних принципах як — страхування, забезпечення і допомоги. Державні витрати на соціальні потреби включають, по-перше, систему соціального страхування, яка обслуговує сферу класичних ризиків, по-друге, елементарне забезпечення через соціальну допомогу, і, по-третє, форми соціальної допомоги (охорона материнства, допомоги на дітей, по квартплаті, отримання освіти, придбання майна тощо). Історичним законодавчим актом стала пенсійна реформа 1957 р. Вона створила динамічну систему забезпечення старості, виходячи з розвитку прибутків працюючих. Інші закони передбачали допомогу багатодітним родинам та "вирівнювання" тягаря сімейних витрат. Така соціальна політика водночас забезпечила економічний підйом, соціальний захист і вільне розгортання особистої ініціативи.

Своє справжнє ставлення до "соціальної політики" недвозначно сформулював сам Л. Ерхард: "Вільний господарчий лад може утримуватися протягом тривалого часу лише в тому випадку, якщо у соціальному житті нації забезпечений максимум свободи, максимальною мірою проявляється приватна ініціатива і піклування кожного про себе… Навпаки, коли всі зусилля соціальної політики спрямовано на те, щоб кожну людину з моменту її народження застерегти від усіх життєвих лих, тобто, коли намагаються будь-що оберігати її від усіх . життєвих незгод, тоді — і це цілком зрозуміло — не можна вимагати від людей, вихованих в таких умовах, щоб вони виявили в необхідній мірі такі якості, як життєва сила, ініціатива, прагнення до досягнень у продуктивності та інші кращі якості, такі зореносні в житті і майбутті нації, і які, окрім того є передумовою для створення заснованого на особистій ініціативі соціального ринкового господарства". Побудова "соціального ринкового господарства" у ФРН сталася у надзвичайно короткі історичні строки, повністю відновила зруйновану війною економіку і різко підвищила народний добробут. Це було результатом чітко продуманої соціально-економічної політики уряду, його енергійної політичної волі, наслідком послідовних дій, доповнених впевненістю в успіху обраного шляху. Досвід економічних, соціальних і політичних реформ у ФРН спростовує поширену точку зору про неминучі для населення злидні і зубожіння у перехідний період. Принципи й хода одночасного проведення грошової та соціально-економічної реформ у ФРН свідчать про ефективність цих заходів в напрямку створення "соціального ринкового господарства". Досвід "перебудови" в Німеччині свідчить також і про можливість успішного поєднання високої економічної ефективності та соціальної орієнтації в економічному розвитку. Таке поєднання було чи не найбільш потрібним в умовах, що склалися на початку 90-х років в постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні. Негативні наслідки багаторічного діяння централізовано-керованої системи (загальна безвідповідальність, настрої утриманства, відсутність особистої ініціативи і т. ін.) можна здолати лише цілим комплексом цілеспрямованих і продуманих заходів.

5. Як це може бути використано в Україні(що ми примінимо в Україні.)

Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економічний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростання в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).

Доволі позитивним є досвід Німеччини. Тут питаннями зайнятості займається Федеральне відомство праці. Німецька (або неоліберальна) модель зайнятості базується на активній політиці зайнятості. Держава заохочує всіх виробників (роботодавців і найманих працівників), які створюють нові робочі місця, а також підтримують існуючий рівень зайнятості при модернізації підприємств, надає пільги підприємствам, що утримуються від масових звільнень працівників. У Німеччині основну частину субсидій спрямовують кооперативам, що утворилися на базі підприємств—банкрутів із безробітних, які мають певні знання, але не мають навичок в організації бізнесу. [2; 51].

Входження країни в етап економічної стабілізації актуалізує обґрунтування конструктивної моделі післякризового розвитку. При її розробленні необхідно враховувати нову не лише економічну, а й політичну ситуацію. На відміну від попереднього періоду, коли при формуванні стратегії економічного розвитку межа протистоянь проходила між ринковою і неринковою ідеологією, нині визначаються напрямки прийняття рішень у межах ринкової парадигми. Це стосується не лише України, а й низки інших країн СНД.

Вибір України на користь неоліберальної моделі не був спонтанним. Не маючи на старті реформ, країна змушена була вдатися до запозичення зарубіжного досвіду. Модель ліберальної економіки з кінця 70-х – початку 80-х років повсюдно закріпилася в розвинутих країнах Заходу. На початку 90-х років країни Східної Європи вже нагромад позитивний досвід ринкових перетворень на основі принципів неолібералізму. Треба враховувати і готовність Заходу надавати фінансову допомогу виключно за умови відповідних перетворень, за умови виконання рекомендацій Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), які базувалися на принципах так званого Вашингтонського консенсусу. Ці принципи сформувалися на початку 80-х років і мали спершу чітко виражену латиноамериканську спрямованість, а в подальшому були екстрапольовані на країни з перехідною економікою, в тому числі й на держави пострадянського простору.

Основний зміст цих принципів зводився до низки позицій, які вважаються базовими:

1) усунення державного регулювання економіки;

2) прискорена приватизація;

3) перехід до відкритої економіки;

4) ліберальне ціноутворення;

5) пріоритетність макроекономічної стабілізації й форсоване стиснення грошової маси як основи приборкання інфляції;

6) ставка на зовнішні позики як головний рушій економічного зростання.

Висновки

Процес системної модернізації в Україні характеризується незавершеністю та хаотичністю реформаційних зрушень. У нашій країні у ході здійснення трансформаційних проектів домінуючими залишаються дві взаємовиключні тенденції розвитку: з одного боку, реформатори намагаються слідувати загальноєвропейським зразкам модернізації суспільства, а з іншого боку, представники політичної еліти постійно наголошують на необхідності пошуку свого особливого національного шляху розвитку. На думку дисертанта, формування громадянського суспільства з органічною соціальною структурою, яка втілювала б принципи соціального партнерства та взаємного врахування різноманітних соціальних інтересів, сприятиме консолідації українського суспільства і зміцненню політичних та державних інституцій.

Варто зазначити, що сьогодні у процесі проведення системної модернізації вітчизняного суспільства ще не досить активно та дієво застосовується неоліберальний інструментарій економічних та соціокультурних перетворень, який може стати основою формування та зміцнення базових інституцій соціальної держави сучасного типу в Україні. Економічні перетворення в Україні, на переконання дисертанта, повинні орієнтуватися на поєднання ринкових та соціальних аспектів економічної політики, що дозволить подолати соціальну напругу та різку соціальну диференціацію у суспільстві.

Таким чином, становлення та розвиток базових інституцій соціальної держави виступає однією з провідних цілей національного державотворення. На цьому шляху конче необхідно забезпечити спадкоємність соціальної та економічної політики держави, системність модернізаційних перетворень, які мають ґрунтуватися на докладно розробленій державній стратегії соціально-економічного розвитку країни.

Список використаної літератури

1. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

2. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

3. Захарченко А. Проблеми законодавчого забезпечення адміністративно — територіальної реформи в Україні // Парламент. — 2005. — № 4. — С. 2-6

4. Ковтун О. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Олег Ковтун. — Вид. 2-ге, оновлене і доп.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 337 с.

5. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2003. — 262 с.

6. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

7. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.