Основний твір  Макіавеллі «Державець» і сьогодні є настільною книгою для багатьох політичних діячів, служить своєрідним звідом правил політичного володарювання.

Безпосередньо Макіавеллі займають властивості  індивідуальності. Саме в них — як у непереборну умову — упирається рішення його прикладного завдання. Індивід як суб’єкт історичної дії й він же як «універсальна людина», що повинен зсохнутися до «государя», — і це ніяк той самий   індивід. Тим часом з’ясовується, що найкраще, якщо правитель був би людиною, що здатна поводитися  по-всякому, тобто  мінятися по обставинах, вчиняти, як він вважає за потрібне, й у цьому змісті переступати межі своєї природи, з її одиничністю й готовністю, бути творцем самого себе. Його-то Макіавеллі, як відомо, і описує, очікує, про нього сповіщає у трактаті про «Государя». Лише така людина може стати великим політиком і рятівником Італії.

«Індивідуалізм» Макіавеллі не мав внутрішніх, духовних проблем, всі проблеми Государя в зовнішньому світі.

Відродження ще не знало поняття особистості, але воно його підготовляло впритул. Підставою передчуття особистості послужили концепції гуманістичного діалогізму й «варьєта».

Отож, у Макіавеллі можна спостерігати першу кризу цієї ідеї. За Макіавеллі, якщо підійти до природи індивіда із запросами енергійного практичного цілепокладання, потрібно її корінне перетворення. «Фортуні» не в силах протистояти природний індивід, який сам  є лише одним з  моментів примхливої натуралістичної комбінації випадків. Тільки вільна у відношенні до себе індивідуальність, не визначена готовими парадигмами поводження, не обмежена своєю частковістю й малістю, тільки її доблесть у стані кинути виклик долі. Щось украй важливе саме для конституювання новоєвропейської індивідуальної особистості було викладено, таким чином, в «Государі» з незрівняною гостротою.

Дослідники Макіавеллі, безумовно, давно прийняли до уваги, що в центрі всіх міркувань флорентійця про історію й політику перебував «доблесний» індивід, здатний домагатися своїх цілей. Однак вивчення стосувалося винятково того, яким він бачився Макіавеллі: що розуміти під «доблестями», у якій мірі  «фортуна» ставить межі можливостям людини, що, власне таке ця «фортуна»,  чи належні ми вважати бездоганним раціонального й тому щасливого государя концентрованим образом реальності або, скоріше, ідеальним проектом і так далі. У цьому ж теоретичному колі завжди залишалися спроби розкрити згубність (або, навпроти, історичну виправданість) крайнього «індивідуалізму» Макіавеллі, не визнаючого перепон для  сильної особистості, що вихваляється ним.

Хоча новому государеві ніяк неможливо уникнути жорстоких мір, «проте він повинен поводитися розумно, розсудливо й милостиво. Або: » Государ повинен намагатися, щоб у його вчинках були велич, сила духу, значущість і твердість». «Государ повинен також виявляти себе шанувальником дарів, робити пошану тим, хто вирізнився в якому-небудь мистецтві або ремеслі. Він повинен спонукувати громадян спокійно займатися своїми справами, будь то торгівля, землеробство, або що-небудь інше… Він повинен виявляти собою приклад милосердя, щедрості й широти, але при цьому твердо дотримувати велич свого достоїнства, що повинно бути присутнім у кожній його дії».

Макіавеллі жадає від правителя великодушності, по суті, не менш, ніж віроломства. Про щедрість він зазначає: «…і багато хто досягли найвищих ступенів», тому що «були щедрими». Він пише досить характерно про щедрість, що цю чесноту потрібно вміти «уживати вміло».

«Розумний правитель не може й не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це обертається проти нього і якщо зникли причини, що спонукали дати обіцянку. Подібне наставляння було б негарним, коли люди були б гарні; але тому що вони погані й не стали б тримати дане тобі слово, то й тобі нема чого його тримати. А пристойного приводу порушити обіцянку — якому правителеві й коли недоставало? Можна з б привести незліченну безліч свіжих прикладів…» і т.д.  Всьому цьому передує загальнотеоретичне міркування: «Ви повинні знати, що боротися можна двома способами: по-перше, законно, по-друге, насильно. Перший спосіб властивий людям, другий – тваринам; але тому що першого часто не досить, варто прибігати й до другого.

Таким чином, государеві необхідно вміти уміло пускати в хід те, що властиво й людині й тварині. Саме цьому вчили государів древні автори, що розповідали про те, як Ахілла й багатьох інших правителів у стародавності віддавали на виховання кентаврові Хирону, щоб він їх зростив і вивчив. Що це значить мати наставником напівтварину, напівлюдини, як не те, що государ повинен уміти сполучити в собі обидві ці природи, тому що одна без іншої зробила б його владу недовгої».

Читачі Макіавеллі завжди звертали і звертають увагу (що цілком природно), на виправдання в трактаті — всупереч загальноприйнятій моралі — насильства й обману, «тваринної» природи государя. Тим більше що сам автор приділяє цьому найбільше  доводів і слів. Але дуже важливо зрозуміти, що згадування й про іншу, «людську», благій і законній стороні державницької діяльності, жодним чином не мають характеру риторичного виверту, порожньої відмовки. Теоретично дорівнює необхідні обидві «природи»: щоб государ представ в образі Кентавра. Адже без такої подвійності зникло б універсальне вміння «уживати» свої чесноти й пороки. Після вже приводилася фрази, що «якщо… чеснотами володіють і слідують їм завжди, то вони шкідливі; але якщо государ здійснює враження особи, що має їх, то вони корисні», далі значиться:

«Інакше кажучи, треба здаватися жалісливим, вірним слову, милостивим, щирим, набожним, і бути їм насправді; але зберігати в душі готовність, якщо знадобиться, не бути таким, щоб ти міг і зумів змінити це на протилежні якості».

Відповідь складається не в тім, що Макіавеллі проповідував якесь нечуване, диявольське лицемірство, справа в тому, що, на думку Макіавеллі, «мудрий государ» взагалі зовсім не лицемірний. Ідеальний государ, що бачиться Макіавеллі, дійсно щедрий, прямодушний, жалісливий і т.п.; і він же дійсно скупий, хитрий, твердий.

Звичайно, Макіавеллі багаторазово нагадує, що правитель, що бажає неухильно додержуватися добра, обов’язково потерпить поразку, тому що люди за своєю природою злі; якщо ж він удасться до насильства й обману, то зуміє перемогти і усталити владу в благо того ж народу. Цей мотив у трактаті є. Але аж ніяк не вибір на користь зла становить глибинну колізію «Государя». Такого абсолютного вибору Макіавеллі взагалі не робить. Правда, автор, не здригнувшись, висловлюється за порочне поводження політика, якщо воно обіцяє успіх. Набрати в Макіавеллі відповідних, що вселяють нам відразу цитат нескладно. Але їх не можна по-справжньому витлумачити поза метою й змістом його ідейної побудови в цілому.

В 19-й главі Макіавеллі розбирає три приклади доброчесних римських імператорів і чотири приклади імператорів порочних. «Марко, Пертинакс і Олександр були всі людьми скромного способу життя, любили справедливість, ненавиділи жорстокість, були милосердній добрі — й всі, крім Марка, скінчили, погано. Тільки Марк прожив життя й помер у найбільшому почоті». Втім, йому не потрібно було домагатися влади, він її успадкував  й зумів міцно удержати, «вселивши почитання своїми численними чеснотами» солдатам і народу, так що «не було нікого, хто його ненавидив би або нехтував». «Потрібно помітити: добрими справами можна викликати на себе ненависть точно так само, як і дурними».

Далі Макіавеллі переходить до прикладів іншого роду. «Якщо ви розглянете тепер, навпроти, якості Коммода, Сівера, Антонина Каракалли й Максиміана, то знайдете, що вони відрізнялися крайньою жорстокістю й хижістю, і всі, крім Сівера, скінчили, погано». Там приуспів один із трьох, тут один із чотирьох; статистика, якщо можна так виразитися, навіть не на користь пороку…

Макіавеллі пише: «Нехай ніхто не думає, начебто можна завжди приймати безпомилкові рішення, напроти, усякі рішення сумнівні; тому що в порядку речей, що, намагаючись уникнути однієї неприємності, попадаєш в іншу. Мудрість полягає тільки в тім, щоб, зваживши всі можливі неприємності, найменше зло почесть за благо». Немає абсолютних рішень, немає безумовно корисних способів поводження. Вибрати в кожен момент найменше зло — це й значить бути універсальним, об’ємлючим у собі все людське, що на даний момент не актуально, а про запас, до запитання.

Отже, потрібна «рідкісна людина»… І якщо Державець в остаточному підсумку не милостивий, не твердий, не прямодушний, не щедрий, не скупий, а такий, яким вимагають бути мінливі обставини, — це жодним чином не означає просто знеособленості. Державницька «мудрість» має потребу в особливої концентрації особистих дарувань. «Государеві насамперед  треба кожним учинком створювати враження про себе, як про велику й знамениту людину».

У всіх наслуху, що, за Макіавеллі, «ціль виправдовує засоби». Макіавеллі дійсно висловив дещо подібне.

Однак у Макіавеллі справжня йзовсім нова проблема не в тім, що Государ повинен, якщо треба, удатися до насильства, обману, але в тім, що, коли він прибігає до милосердя, це теж розрахована політична акція, а не органіка індивідуального поводження. Особистість правителя виступає як  засіб, як би він себе не вів. Отже, політика за Макіавеллі, робить необхідним таке перетворення, а це нескінченно глибше, ніж вибір між чесним або безчесним засобом.

Отже, оскільки автор «Государя» створив вражаючу модель індивіда, що зовсім вільний стосовно себе й сам вирішує, як поводитися, яким йому бути в конкретній обстановці, за визначенням це щось досить нам знайоме, що нагадує про ідеалізованого гуманістичного індивіда, здатному «стати тим, чим хоче».