Вступ.

1. Біографія Ніцше.

2. Політичні погляди.

3. Правові погляди Ніцше.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фрідріх Вільгельм Ніцше (нім. FriedrichWilhelmNietzsche; 15 жовтня 1844 — 25 серпня 1900) — німецький філософ, представник волюнтаризму і один з основоположників сучасного ірраціоналізму. На місце класичних філософських категорій «матерія» і «дух» Ніцше ставить «життя» як «волю до влади» (силі, могутності).

Остання є, по Ніцше, критерієм значущості явищ: «Що добре? — все, що укріплює свідомість влади, бажання владі і саму владу людини. Що погано? — Все, що витікає із слабкості». Оцінюючи з цієї точки зору пізнання, Ніцше стверджує, що воно дійсне лише «як знаряддя влади».

У законах науки він бачить суб'єктивні, «корисні фікції», а в істині — корисна помилка. Гносеологічний релятивізм супроводяться «переоцінкою всіх цінностей» в етиці, яка завершується зіставленням ходячій «рабській моралі» «моралі панів», пов'язаної з ідеєю «надлюдини». Ніцше відкидає соціалістичний ідеал, убачаючи в нім «повстання рабів в моралі». Християнство відкидається ним за думку про рівність людей перед богом і самоуничижение, що вбиває «волю до влади». Релігійну міфологію Ніцше замінює міфами про «смерть бога» і «вічне повернення» як сурогат безсмертя душі. Соціальні основи філософії Ніцше пов'язані з реакцією імперіалістичної буржуазії на розгортання революційного робочого руху.

Окремі соціально-критичні мотиви ніцшеанця надали дію на деяких видних письменників і мислителів (Т. Манн, Р. Ібсен, Швейцер), але основні реакційні виводи визначили головний напрям його розвитку — до ідеології німецького фашизму, одним з ідейних джерел якого воно стало. Основні вигадування: «Так говорив Заратустра» (1883-1884); «По той бік добра і зла» (1886); «Воля до влади» (1889)

1. Біографія Ніцше

Ніцше народився в благодатний час і на благодатній землі, серед мужнього і працьовитого народу у Німеччині в місті Реккені. Батько назвав його Фрідріхом Вільгельмом, в честь прусського короля.[1] В п’ять років він втрачає батька. Вивчав класичну філологію в Бонні й Лейпцизі; прийняв швейцарське громадянство й став професором у Базелі; був другом Вагнера. У 20 років став зав. кафедрою і професором класичної філології, уже в той час проголосивши себе пророком. Той факт що Ніцше двадцятирічним отримав звання професора яскраво промовляє сам за себе. Очевидно, навіть в той час це було зробити вельми важко.

З 1869 по 1879рр. жив у Швейцарії і був професором Базельського університету. У 1870 – 1871 рр. брав участь у франко-прусській війні як доброволець. Незабаром у Ніцше почали виявлятися ознаки тяжкої недуги. Його мучили сильні головні болі й спазми шлунка, погіршився зір, він довго не міг дивитися на білий аркуш паперу, тому писав коротко, афористично.

Здоров'я не дозволяло йому проводити багато часу за письмовим столом.

Ототожнював себе з Христом, (ненавидячи християнство.) однак не заперечував того, що душевні й тілесні страждання є для нього непосильними на відміну від рятівника людства. Вважав, що гарні думки приходять лише в той момент, коли тіло людини зазнає граничних фізичних навантажень і працює на межі. Писав мимохідь, у горах, а його друзі розбирали карлючки; його стиль – афористична філософія.

Завдяки своєрідному стилю написання його твори показують всю глибину душевних переживань філософа. Передають неймовірну творчу наснагу. Змушують проникатись ідеями та образами.

Ніцше не любив Німеччину, тому часто переїжджав, намагався не повертатися на Батьківщину, а згодом взагалі прийняв громадянство іншої держави. З 1883 по 1888 рр. жив в Італії – Ніцці, Турині, Венеції. На початку 1889 р. збожеволів і жив несповна розуму 11 років – спочатку в матері, а після смерті матері – у сестри. Пізніше сестра неодноразово вдавалася до спекуляції на його творах, перевидаючи їх на догоду Гітлерові й заробляючи на цьому гроші.

Ніцше вважав, що «народжений посмертно»; насолода від жадоби пізнання підносила його на такі висоти, де він був вищим від мук і страждань. Був переконаний, що культуру, як і його самого, знищує якась недуга.

Захоплювався діяльністю «залізного Бісмарка»; був ідеологом, який оголосив себе «прихильником сп'янілої влади білявої бестії»; захоплювався «аристократичним радикалізмом», із презирством ставився до юрби.

Його погляди зазнали еволюції: від романтичної естетизації минулого – через «переоцінку цінностей» – критику «європейського нігілізму» – до волюнтаризму.

Зазнаючи постійно якоїсь внутрішньої тривоги й незадоволеності, вимучений хворобою, він переїжджав з місця на місце, із країни в країну, жив у готелях і пансіонатах, усе більше ставав безпритульним і самотнім.

Наприкінці 80-х років потрапив до психіатричної лікарні, де й помер у 1900 році від психічної хвороби. Ніцше за його ж словами „пішов у потойбічність” не закінчивши деякі свої твори. Загострення хвороби перекреслило всі його плани. Словами Заратустри філософ сказав, що з життя треба йти вчасно. Та чи вчасно він пішов? Очевидно ні.

Ніцше оголосили душевнохворим, а його філософію – плодом патологічної психіки. Та хто може судити про безумство генія, напевно тільки не вороги, та заздрісники. Оцінка його діянь повинна бути неупередженою.

Ніцше утверджувався, як філософ під впливом Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього він їх збагатив власним розумінням природи і світу. Ніцше додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ніцше все більше вимальовується власна філософська доктрина, міняється політична концепція світосприйняття. Його філософія втрачає зв’язок з Шопенгауром і починає вибудовуватися на ірраціоналізмі волюнтаризмі – двох нарізних каменях ніцшеанства. Ці основні позиції його філософії значно накладали відбиток на його ж бачення влади і держави. Та про це згодом.

Слід зазначити, що не тільки Шопенгауер мав вплив на Ніцше. До цього списку можна віднести Л. Лестова, Б Шоу, Г. Гнессе, Ж. П. Сартра, Ібенса, А. Швейцера, С. Цвейга, А. Камю. Інтересний той факт, що сам Камю називав Ніцше основоположником європейського нігілізму. Хоча важливо сказати, що Ніцше це заперечував. Тим не менше його критика людини і суспільства була нещадна. Він не стільки відкидав якесь світобачення, як ніби насміхаючись хотів сказати: попробуйте, побачимо що з цього вийде.

Глибоко вплинула на Фрідріха Ніцше музика Ріхарда Вагнера. Філософ був просто зачарований нею і відповідно самим Вагнером. Проте це не заважає йому згодом написати книгу „Несвоєчасні міркування”, де він піддає критиці останнього.

Також нищівної критики зазнавав Гегель. Він був чи не основним ворогом Ніцше в питаннях філософії. Два мислителі одного часу пропагували зовсім полярні бачення світу, які ні за яких обставинах не поєднувалися.

Отже під дією тих чи інших філософів а також на противагу тим чи іншим філософам Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття. Її в цілому за ступенем розвитку поділяють на три періоди:

1 період (1872 — 1876) — написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875); «Несвоєчасні міркування» (1873-1876).

Уже в цей період Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над цією трагічністю буття. «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.

Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії.

Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Шіллером, Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Порівнює два начала:

• діонісійське – життєве, буйне, трагічне;

• аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне. Філософ усвідомлює рівновагу двох начал буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як стихійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили», яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.

II період (1878 — 1882) – розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством.

Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878 -1880) – автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881); «Весела наука» (1882) – розвиває концепцію «переоцінки цінностей».

Основна проблема цього періоду – накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життя». Це життя лише на мить могло піднятися над цією душевною невдоволеністю. Внутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття. Ніцше намагався піднестися над однобічним світом сприйняття. Його твори вибудувані, як ланцюг афоризмів.

ІІІ період (1883 -1898).

Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883 – 1886); «Генеалогія моралі» (1887); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883 – 1885); «Антихристиянин» (1888); «Сутінки кумирів».

У його творчості поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження.

У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!» «Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»

«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».

У листопаді 1888 р., охоплений божевіллям, він намагався написати історію свого життя. Усі учні залишили його: німецькі філологи оголосили його «людиною, що вмерла для науки». У Ніцше немає ні Бога, ні батька, немає віри, немає друзів, але все-таки він не зігнувся під тягарем життя. Страждання виховують його волю й запліднюють думку.

2. Політичні погляди

Як уже сказано вище, філософія невід’ємна від політико-правової думки. В світлі вчення Ніцше весь політичний устрій Європи постає як збочення або хвороба соціуму. Через його книги просочується зневага до мізерної людини, до гвинтика державної машини. Він насміхається над правами і чеснотами створінь які називаються людьми. Вирватись з цієї пастки, з болота, з тлінності і ницості – закликає філософ своїх співвітчизників.

Ніцше був філософом-пророком. Він бачив, що ХХ століття принесе багато неприємностей. Час маленької політики пройшов. Слідуючи століття буде часом великої політики – боротьби за світове панування, небачених раніше війн. Ніцше був недалеко від істини. Ми живемо в час тотальної глобалізації та інформаційних воєн. Ми пережили дві світові війни. Маленькій політиці в наш час не має місця. Слід додати, що якраз з свого імені філософ бачив початок великої політики.

Велика політика завжди пов’язана з державою. А держава, як влучно сказав філософ: „називають найхолоднішу з усіх холодних потвор. Холодно бреше вона, і ця брехня виповзає з вуст її.

– Я, держава, і є народ.

Брехня це! Творці, ось хто створив народи і наділив їх вірою і любов’ю: так вони життю слугували” [1, ст. 48] Тобто Ніцше відкидав різноманітні концепції походження держави. Він вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильницького соціального процесу, в ході якого відбувається народження елітної культурної людини правлячої рештою народу. Він зазначав: „Як б не було в окремо взятій людині прагнення до спілкування, тільки залізні лабети держави можуть об’єднати великі маси настільки, щоб міг розпочатися хімічний розклад суспільства і створення його пірамідальної побудови.” Тут філософ прагне критики ієрархічної структури суспільства, хоче віднести її до категорії негативних. Проте з іншої сторони він вельми схвально відгукується про аристократизм в цілому. Хоча в соціальному відношенні аристократія є одним з щаблів ієрархічної сходинки, яка власне і не подобається Ніцше.

Філософ розрізняв два типи держави – аристократичну і демократичну. Аристократичні держави для філософа це – теплиці високої культури і сильної породи людей. Демократія вбачається йому як форма занепаду нації. „Де ще існує народ, там він не розуміє держави і ненавидить її як лихе око і зневагу прав та звичаїв.” [1, ст. 48] Отже Ніцше бачив в аристократії спасіння від державної машини. Та чи не аристократи її зміцнюють? Чи не вони усіма силами тримаються за своє становище і багатства? Філософ був прихильником анархізму, бажав знищити державну машину. „Тільки там де не має держави, постає людина, яка не зайва – там починається пісня потрібних і мудрість єдина і незмінна.” [1, ст. 50] Отже, якщо держава то тільки монархія, здебільшого для „зайвих” людей.

„Забагато людей народжується – для зайвих придумана держава!

Дивіться як вона вабить ту зайвину! Як вона її душить, жує і румигає!

Погляньте на тих зайвих! Вони крадуть твори винахідників і скарби мудрих – освітою називають вони крадіжку свою – і все обертається в них на хворобу і неміч!

Погляньте на тих зайвих! Вічно вони хворіють, вибльовують свою жовч і називають це газетою. Вони ковтають один одного та не можуть перетравити.” [1, с. 51]

Ніцше захоплювався діяльністю „залізного Бісмарка” вважаючи того надзвичайно вольовою людиною. Не визнавав демократичної Німеччини. Як вище уже зазначалось, стверджував, що демократизм викликав занепад організованої сили. Так він писав, що „основою німецької імперії є доказ занепаду країни.”

Показовою формою державного устрою вважав Римську імперію, де влада належить аристократії, яка керує натовпом, народом. Також йому імпонувала Росія (і це не дивно з огляду яка форма правління була в цієї держави в той час). Лише при наявності антиліберальних, антидемократичних інстинктів і імперативів, аристократичної волі до авторитету, до традицій, до відповідальності на століття вперед, до солідарності низки поколінь можливе існування справжніх державних утворень типу Римської імперії або Росії. Росія, на його думку – країна, що має майбутнє, „вона вміє чекати, обіцяти, є прямою протилежністю „жалюгідній нервозності” західноєвропейського способу життя”.

Ніцше відмічав тенденцію до падіння ролі держави і допускав взагалі зникнення такого поняття, як держава в недалекому майбутньому. Разом з тим він відкидав можливість активної дії задля падіння державного устрою і надіявся, що такий інститут, як держава ще довго проіснує.

Говорячи про падіння держави в майбутньому, філософ притримувався думки, що мало імовірності того, що після падіння держави наступить хаос і скоріш за все з’явиться установа досконаліша за державу.

„Тільки там, де немає держави, постає людина, яка не зайва – там починається пісня потрібних і мудрих єдина й незмінна.

Там де немає держави – дивіться туди брати мої! Хіба ви не бачите веселки і мостів, що ведуть до надлюдини?”[1, с. 51]

Так казав Ніцше словами Заратустри.

З огляду вище написаного помітна схильність Ніцше до возвеличення аристократизму. Автору хотілось би показати, що Ніцше оспівував „аристократа духу”, та на жаль це не відповідає дійсності. Здебільшого аристократ у Ніцше вкрай егоїстична, зверхня та пихата людина. Вона стоїть над соціумом. Її завдання керувати, її мрії – поштовх до праці рабів. Аристократ стоїть над державою. Ще краще коли держави взагалі немає. Тоді він вивільняє свою волю та презирство до плебсу.

Вельми дивна тут позиція Ніцше. Критикуючи державу за те, що вона створює правлячу еліту – тут же і оспівує її (еліту). Нападаючи на державу за ієрархієзацію суспільства – підносить верхівку цієї піраміди.

З різними варіаціями Ніцше повторює основну ідею своєї аристократичної концепції: висока культура і розвиток вищих видів людей потребує рабства, підневільної праці великої кількості для визволення привілегійованого класу від фізичної праці і потреби боротьби за існування.

Чесно кажучи, автор критично ставиться до цієї позиції Ніцше. Серед рабів також бувають генії, та хто їх відкриє, якщо аристократи будуть ширяти у величі власних куценьких думок. Та й діти останніх можуть мати інтелект звичайної мавпи. Адже знання поки що не передаються генетично. Хто ж тоді буде вирішувати бути рабом людині чи ні. Ймовірно Ніцше знову ж таки посилався на досвід Римської імперії. Також філософ надавав перевагу культурі і генію перед державою і політикою – там, де така різниця і протистояння мали місце. Він був переконаним прибічником аристократичної культури, можливої лише в умовах управління лише обраних і рабства багатьох. Ніцше позитивно відгукується про державу і політику та навіть оспівує її лише тому, що вони певною мірою виконують свою роль в якості підходящих знарядь і засобів на службі аристократичної культури і генія.

Тут можна побачити двоєдушність філософа. З одної сторони – смерть державі, хай живе анархізм; з іншої – держава як засіб існування аристократії. Роблячи вибір між протилежностями філософ обрав друге. Так державі але під керівництвом аристократії й культури тільки задля їхнього розвитку.

Ніцше часто вихваляв аристократичний кастовий устрій за часів законів Ману, прагнучи до біологічного обґрунтування кастових ідеалів . В кожному „здоровому” суспільстві є три різних, проте взаємопов’язаних фізіологічних типа людей з власною „лінією” і сферою застосування особистих властивостей. Перший тип – генії. Другий – виконувачі ідей геніїв, слуги, учні (цар, воїни, судді та інші охоронці закону). Третій тип – плебс, безправні люди, виконувачі бажань. „Порядок каст, ранговий порядок – говорив Ніцше – лише формулює найвищий закон життя; поділ на суспільства, для того, щоб зробити можливим вищі і найвищі типи [цит. за 2]

Проповідь ніцшевського Заратустри про надлюдину, по суті по суті направлена проти ліберальних і демократичних концепцій моралі, культури, суспільства і держави. Сучасність за уявленням Ніцше, належить простолюдинам, тому усестороння критика сучасності (в тому числі й держави і права, влади і політики), перегляд всіх існуючих цінностей, нове виховання людства розглядалось ним в якості необхідного руху до майбутнього устрою нової аристократії. Таким чином критика Ніцше велась з радикально аристократичних позицій.

Все, що неаристократично в політичному житті сучасності виявилось, за Ніцше, занепадаючим, ліберально-демократичним. він оспівував аристократичні правові інститути греків, захоплювався законами Ману, авторитетом закону кастового устрою. „Кастовий устрій, вищи домінуючий закон – писав Ніцше – є лише санкція природного порядку, природної законності першого рангу, над якою не має влади ніяке свавілля, ніяка сучасна ідея.”

З позиції аристократичної переоцінки цінностей і пошуку шляхів для майбутнього устрою нової аристократії Ніцше відкидав політику сучасних йому європейських держав, як дрібну політику взаємної ворожнечі і розбрату європейців. І знову ж таки цікавий факт. Ніцше сюди відносив і бісмарську політику котрою спочатку аж надто захоплювався. Така полярна зміна думок надто часто була притаманна генію Ніцше. Важко сказати чим це зумовлено. Ймовірно під час побудови власної політичної або філософської доктрини Ніцше змушений був відкидати погляди, які суперечили основному його курсу або, як мінімум, не співпадали з ним. Адже концепція повинна бути стійка, без тріщин через які можна зазнавати дошкульних ударів критики. Ймовірно і тому філософу приходилось відмовлятися від своїх попередніх уподобань (Бісмарк, Вагнер, Шопенгауер) і часто йти на компроміси з різноманітними своїми поглядами на певну річ чи процес (наприклад питання держави). Схожа ситуація і з „великою політикою”. Хоча він спочатку іронічно й скептично ставився до неї, згодом все ж таки користувався цим поняттям, як для критики сучасного йому політичного стану, так і для освітлення політичних контурів майбутнього.

„Остерігайтеся бризкати слиною проти вітру!” – сказав Ніцше і припинив критикувати те, що мало початися з нього.

Розглянути ніцшевського аристократа, не можна оминути увагою його прагнень чи бажань. Основне з них це бажання влади.

Влада, чи прагнення до влади це основа права сильного. Вона є наслідком суперництва між тими, хто бореться за перевагу і оволодінням волями. Це першооснова всього сущого, метафізична основа всього буття, усіх явищ, що базуються на пануванні і підпорядкуванні.

Все життя, це нещадна боротьба „каст”, людей, поглядів. Тут Ніцше не був надто альтруїстичним, точніше взагалі не хворів на любов до ближнього. „Падаючого підштовхни” – настанова для аристократа. Прагни до влади, право тільки за сильним, панування понад усе! Чи не це виливав на сторінки своїх книг Ніцше. Дехто його погляди прирівнює до макіавеллізму. Та не варто ототожнювати цих двох філософів. За показовою безпринципністю та жорстокістю у Ніцше ховаються набагато глибші думки. Не хотілось б у цій роботі ворушити питання поглядів Макіавеллі. Все залежить від людини, яка читає книгу. Мерзотник і в Біблії знайде мерзоту. Ніцше старався визволити хоча б декого, якщо всі не зможуть піднестися над тваринними інстинктами. Вирватися з пазурів „холодної потвори” – була ідея філософа. Осідлати її, правити нею. І якщо ти це зробив, ти вартий влади і поклоніння міліонів. Прагни до цієї влади і ти зможеш крокувати вперед, не застигати в імлі цивілізації.

Сильний творить культуру, ідею, ідола. Сильний, це той щабель, котрий потрібно перевершити. Прогрес може іти тільки вперед і вгору, все інше – тупцювання на місці. Прагнення до влади рухає людину на вищі ступені свободи і світобачення. Усе живе на світі прагне існування, вони є суперниками в боротьбі за життя. А щоб нести це життя й досягти вершини в ньому, треба боротися. Тільки в боротьбі людина може стати містком на шляху до надлюдини.

Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку – творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі – шляхетним аристократам.

Прагнення до влади в обраних є творчим, у трудящих – руйнівним. Перші є сіль землі, єдність і смисл, мета людського існування, щирі переможці за духом, за походженням, другі – матеріал для творчості.

3. Правові погляди Ніцше

Неможливо було б розгорнути політичну концепцію світосприйняття у Ніцше не визначившись з поняттям права у його теорії. Логічним постає той факт, що і право у філософа буде ніби збоченим, ірраціональним. В цілому в Ніцше право – це право сильного. Іншого не дано. Лише сильна людина може створювати закони, яким підкоряться усі інші (окрім знову ж таки сильного). Тобто філософом розвивається аристократична концепція права.

Право для Ніцше, це щось другорядне, похідне від волі до влади, її рефлекс. З цих позицій він атакує різні версії історично прогресивної інтерпретації природно-правової доктрини, відкидаючи ідеї свободи і рівності в людських відносинах, обґрунтовує правомірність привілей, переваг і нерівностей.

Нерівність прав Ніцше розглядав як умову того, що права взагалі існують. Право є перевага. А переваги завжди у еліти. Не надто важливо які вони: соціальні, юридичні, фінансові. Право оспорюється тільки силою, і нею ж установлюються нові права.

„Неправота – казав він – ніколи не заключається в нерівних правах, вона заключається в посяганні на рівні права.” Справедливість, за Ніцше, складається з того, що люди не рівні, і правова несправедливість, таким чином, виходить з принципу нерівності правових посягань різних суб’єктів – в залежності від того, відносяться вони до сильних, чи представляють собою частину натовпу. Людина сама по собі, вирвана з суспільства, не має ні прав, ні гідності, ні обов’язків.

Право, за Ніцше, результат війни і перемоги. Він солідарний з „правовим інстинктом” предків: „Переможець отримує переможеного з дружиною, дітьми. Усім майном. Сила дає перше право, і нема права, яке в своїй основі не було б конфіскацією, насиллям узурпацією.

Ніцше повністю відкидав решта трактувань походження права та намагався подати свої погляди з точки зору війни та переможця.

З такого розуміння права логічно вникає право агресії. Тобто Ніцше таким чином узаконює війну. З цього випливає, що він не тільки її оспівує а й доказує, що людина має право убивати, палити села, ґвалтувати жінок, катувати ворогів. Тоді переможець, як вище зазначалось, стає варваром. Він з „аристократа духу” перетворюється на того, кого він зневажає – покидька, мерзотника. Про яку ж культуру можна тоді говорити? Вбивця не створює культуру. Її створюють митці, яких Ніцше так зневажав. Отже право сильного – шлях до руйнації.

Потрібно зазначити, що така позиція Ніцше досить примітивна. Права аристократії укладає сама аристократія. Чому ж народ не може укладати свої права, адже його більше, і значить він сильніший?

Право сильного це не прогрес – це застій. Погляд філософа не міг принести нічого нового в це питання. Як і християнські ідеологи Аврелій Августин (проповідував рабство) та Фома Аквінський (прихильник феодалізму), які підтримували антилюдські політичні ідеї, так і Ніцше проповідував думки, котрі не могли забезпечити культурний розвиток ідей права та правового суспільства.

Держава і право, за вченням філософа, є засобами культури, яка постає як світова за своїми масштабами боротьба сил і воль.

Воля до накопичення сили, боротьби за владу пронизує, на його думку, всі природні й суспільні явища, серед яких — політика, право, законодавство і держава. Влада визнається найбільшою цінністю і метою існування, а засобом її досягнення — все людство. Виправданням боротьби, зусиль усього людства є видатні особистості, які час від часу з'являються.

Соціально-політичну історію Ф. Ніцше розглядав як боротьбу двох воль за владу. З одного боку, це воля сильних, вищих видів, аристократів, з іншого — воля слабких, натовпу, рабів.

Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства, розквіт культури. Воля до влади слабких — це занепад, вимирання культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими повністю виправдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих видів людей необхідні насилля і рабство.

Підневільна праця більшості людей теж виправдана, оскільки це увільнить привілейовану незначну частину суспільства від боротьби за існування.

Держава, за вченням Ф. Ніцше, є наслідком насильницького процесу, під час якого з'являється привілейована культурна особа, що панує над натовпом. Від часу свого виникнення держава постає як знаряддя й засіб для закріплення влади сильної особи, розвитку аристократичної культури. Держава, що утворена в інший, ненасильницький спосіб, не в спромозі забезпечити появу геніїв, розвиток культури.

У своєму вченні філософ зробив спробу обґрунтувати кастові ідеали, стверджуючи, що всі люди природно поділяються на геніїв, виконавців їхньої волі, що забезпечують порядок у державі, а також пересічних людей.

Поява геніїв, сильного типу людей і розквіт культури можливі, за вченням Ф. Ніцше, лише в державі, де править аристократія. Інші форми держав і, зокрема, демократія нездатні створити такі умови, можуть призвести до занепаду культури та унеможливлюють появу геніїв. Звідси сучасні йому держави філософ називав "смертю народів", "установою для зайвих людей", стверджував, що світом володіє натовп, закликав переглянути систему цінностей, що склалася, і створити умови для появи держави, яка сприяла б розвиткові культури та появі геніїв.

Своєрідним у Ф. Ніцше було також учення про право, що його він розглядав як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу людей, вважав, що в основі права — сила, перевага, привілеї. Право фіксує, закріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось схожим на договір сторін, що виборюють владу.

Висновки

Життя Ніцше – втілення самої його філософії у всій її суворій трагічності. Більшість дослідників поправу тлумачать жорстку душевну недугу, що отруїла останню чверть життя Фрідріха Ніцше, як праведну Божественну кару за його нечестиве вільнодумство, як достойна покута його сатанинської гордині. Проте покута не подіяла: в сутінках безумства, що надходило, філософу стало здаватись, що душевні і тілесні страждання послані йому, як Спасителю людства, він бачив самого себе у золотому німбі і так дивно ототожнював себе з Розп’ятим.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він розпочав і здійснив переоцінку всіх цінностей: усе те, що звичайно признається цінним, насправді не має нічого спільного з істинною цінністю. У цій переоцінці цінностей, яка по-суті, власне, й складає філософію Ніцше, він прагне встати «по той бік добра і зла». Істинна людина, за Ніцше, повинна будувати все своє життя у просторі, межі якого лежать не там, де знаходиться добро і зло пануючої моралі.

Деформація волі до влади у «зайвих» відбувається через те, що насправді вони розглядають владу переважно як головний засіб для особистого збагачення. Ніцше наголошував: «Багатства збивають вони і з ними стають дедалі злиденніші. Влади хочуть вони, неспроможні, і передусім важеля влади — багато грошей!» В статті «Що таке поступ?» І.Франко писав, що, дорвавшись до влади, такі «демократи» стають жорстокими, немилосердними, сліпими на нужду і глухими «на плач мільйонів, вони обмежують свободу і права громад на користь жменьки обранців, що дісталися верховодного становища».

Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.

2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.

3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.

4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. — К. : Атіка, 2004. — 223с.

5. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.

6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.

7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.

8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.

9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.

10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.