Вступ.

1. Різноманітність форм власності та форм господарювання – одна з важливіших умов забезпечення характеру економіки.

2. Основні шляхи демонополізації власності.

3. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Постановка проблеми роздержавлення в загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями викликана тим, що ринкова система висуває до економічної діяльності держави доволі жорсткі вимоги. Практично в жодній країні поки що їх не вдалось реалізувати. В багатьох країнах роль держави надмірно велика, а стимулюючий потенціал ринку затребуваний не повністю. Держава не зуміла утриматись у межах, відведених їй ринком, що стало причиною виникнення багатьох проблем, вирішення яких вимагало значної перебудови господарського механізму впродовж 80—90-х pp. XX столітгя. Отже, проблема роздержавлення є надзвичайно важливою і актуальною на сучасному етапі розвитку суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, показує, що ці труднощі не подолано і нині. Це питання було і залишається предметом уваги багатьох відомих вчених і дослідників. На сьогодні ці процеси активно досліджуються такими відомими вченими, як В. П. Бабич, М. М. Єрмошенко, В. С. Клочко, І.І. Лукінов, М. Г. Чумаченко, А. А. Чухно та інші. У вітчизняній економіці на початку 90 pp. XX ст. одержавлення досягло безпрецедентних за світовими мірками масштабів. Таким чином, роздержавлення перетворилось нині на загальносвітову тенденцію.

Невирішеними раніше частинами загальної проблеми роздержавлення, що постали нині перед дослідниками цієї проблеми, є чітке визначення критеріїв, способів, умов, принципів і основних напрямків підвищення його соціально-економічної ефективності, а також обґрунтування доцільності джерел фінансування здійснюваних заходів.

1. Різноманітність форм власності та форм господарювання – одна з важливіших умов забезпечення характеру економіки

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох основних формах: державній і колгосп-но-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу[5, c. 63-65].

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Необхідність існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманітність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення нових підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання — властивість не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність останньої знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власності визначається насамперед Основним Законом України — Конституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом певного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній зазначено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привласнення засобів, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація — це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам[7, c. 81-85].

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та державного регулювання. Загальна приватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший — це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.

Закони України "Про власність", "Про форми власності на землю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм власності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства — це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);

в) власність селянського й особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності землю, житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства[7, c. 58-60].

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства — це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства

майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу орендного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу — це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придбане за рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбане ним іншими законними шляхами;

д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить май-но, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водночас господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу;

е) власність громадських організацій — будови, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність — це майно органів влади й управління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність — це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

в) власність державних підприємств — це майно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності підприємств.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав. Спільні підприємства, що створюються на території України в формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, потрібне для здійснення діяльності, передбаченої засновницькими документами.

Іноземні юридичні особи мають право володіти на території України промисловими та іншими підприємствами, будівлями, спорудами та іншим майном, потрібним для здійснення ними господарської та іншої діяльності згідно з законодавчими актами України.

Іноземні держави і міжнародні організації вправі мати на території України майно, потрібне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства України.

У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства та особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації, інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, інших сферах підприємницької діяльності, а також будови, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо; земельні ділянки; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного призначення, за винятком окремих видів майна, яке виходячи з державної та громадської безпеки не може належати громадянину[2, c. 39-42].

2. Основні шляхи демонополізації власності

Для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання вкрай гостро постає питання підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичною економічною теорією держава — неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки. Завдяки формуванню конкурентного середовища приватизація дає змогу створити умови для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного підприємництва, є запорукою комплексних структурних зрушень в економіці держави, впливає на наповнення державного бюджету, на розвиток ринкової інфраструктури, визначає державну інвестиційну політику.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний процес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допоможе аналіз їхньої структури.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типами, формами та видами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньогенетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження розкриває рис. 1.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів — основа відносин власності.

Привласнення — це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використання) — процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ[2, c. 54-57].

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визначальними.

Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження — процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

Отже, процеси привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення — відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (див. рис. 1). Переважання тих чи інших методів визначає політику "пряника" чи "батога" з боку власника до невласника.

За суб'єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність. З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Серед них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні структури, національний банк тощо), територіально-регіональні (комунально-муніципальні служби та інші органи місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності — предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засоби і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання — один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо[5, c. 41-43].

Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

У зв'язку з цим природно постає питання: в чому ж сенс історичної еволюції сутнісної основи власності? Відповідь на нього можна дати лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Йдеться про те, що кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися з позицій якісної зміни у способі взаємодії Людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особистості. З цих самих позицій слід аналізувати розвиток функціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Приватна власність повинна мати в основному трудовий характер. З цього приводу у Законі України "Про власність" зазначається, що власність громадянина створюється і примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, придбання майна законними шляхами[8, c. 62].

3. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

Приватизація не є притаманна тільки країнам з перехідною економікою. Тенденція до приватизації державних підприємств набула чималого поширення у більшій частині світу, в тому числі й в Україні. Це пов'язано з низкою чинників, серед яких можна виділити: Незадовільні результати господарювання держави; збільшення вимог до гнучкості та ефективності у зв'язку з глобалізацією та інформатизацією; поява нових технологічних можливостей, що уможливлюють демонополізацію природних монополій, та інші.

Але у країнах з розвинутими ринковими інституціями приватизація здебільшого проводиться шляхом продажу акцій попередньо підготовлених підприємств на фондових біржах та триває зазвичай досить довго. Вважається, що передумовами для успішної приватизації є вільні (або, принаймні, наближені до ринкових) ціни на продукцію та фактори виробництва, а також відносно стабільне макроекономічне середовище. Це зменшує ризик для потенційних інвесторів і у такий спосіб допомагає залучити якомога більше покупців. За таких обставин є шанс не тільки отримати чималі додаткові бюджетні надходження за рахунок продажу акцій, але й сподіватися на те, що приватизоване підприємство швидко потрапить до дійсно ефективних власників – стратегічних інвесторів, які за інших умов довше вагалися б з придбанням акцій, сподіваючись перекласти надмірний ризик на фінансових спекулянтів. Наслідками приватизації зазвичай є швидке та стійке покращення показників роботи підприємств.

Усі вищезгадані фактори безумовно діють також і в перехідних економіках. Почасти саме тому славно- (чи сумно-) звістна трійка “лібералізація – стабілізація – приватизація” була побудована саме в такій послідовності. Інша причина полягає в обмеженнях, що їх накладають технологічні (здебільшого управлінські) та економічні ресурси. Лібералізувати ціни можливо миттю, стабілізувати їх можливо за кілька місяців, у межах одного-двох років за наявності політичної волі можливо зменшити фіскальний дефіцит до прийнятних розмірів. Але більш-менш масштабна приватизація, якщо проводити її за традиційною схемою, розтягується на довгі роки.

Передприватизаційна підготовка потребує багато часу та часто-густо і грошей, причому чим більша кількість підприємств що приватизуються, тим довший цей період та дорожче робота, адже швидкість її лімітується фіксованою кількістю кваліфікованих аудиторів та спеціалістів з реструктуризації. Після цього акції мають продаватися на ринку, де поспішати не варто, якщо мається на меті одержати повну ціну. І нарешті, загальний обсяг пропозиції не має бути надмірним, зважаючи на небажання інвесторів “складати яйця до одного кошика”, тобто, в даному разі, одночасно вкладати забагато грошей в тій самій країні. Звичайно, цей оптимальний обсяг сильною мірою залежить від політичної стабільності.

Однак для пострадянських економік навіть ці чинники не були головними. Суто біржовий механізм продажу акцій вимагає, принаймні, наявності фондової біржі як такої та пов'язаних з нею інституцій – а вони не створюються в один день. Покупці (як іноземні, так і вітчизняні) матимуть зважати на надвисокий політичний ризик у країні, де при владі стоять лідери, що ще вчора були ортодоксальними комуністами (і ще не встигли довести на практиці зворотнього), а опозицію їм становлять ті, хто залишився ними й сьогодні, адже ставлення комуністів до приватної власності добре відомо. Навряд чи за таких умов продаж буде успішним. Нарешті, лібералізація та стабілізація як такі передбачають певну ринкову поведінку суб'єктів економіки. Більш того, без певної “критичної маси” ринкових інституцій втілити ці передумови дуже важко, якщо взагалі можливо. В той же час, ще з часів Адама Сміта відомо, що саме приватна власність становить підґрунтя ринкової економіки, а за радянських часів була винищена не тільки сама приватна власність на капітал як інституція, але й навіть згадка про неї: на схід від кордону 1939 року майже не залишилося людей, які б пам'ятали про що саме йдеться.

Отже, задля того, щоб розірвати це замкнене коло, було запропоновано провести швидкісну масову приватизацію через розподіл власності проміж громадянами шляхом емісії приватизаційних майнових сертифікатів (ваучерів). На думку експертів, згідно з так званою теоремою Коуза, незважаючи на неефективний початковий розподіл вторинний ринок мав кінець кінцем призвести до концентрації управління у ефективних власників. Так само, через досягнення економічно ефективних домовленостей про розділ прибутку, мала вирішитися і проблема деструктивного втручання держави у ринок. За “оптимістичним” сценарієм, завдяки цим чинникам приватизації мало б наслідувати економічне зростання на здоровому ринковому підґрунті[9 ,c. 158-160].

Майже усі європейські країни колишнього радянського блоку більшою чи меншою мірою скористалися з цієї поради. До цього рішення підштовхувало також прагнення номенклатури якнайскоріше трансформувати свою політичну владу у майнові права, а також, з другого боку, швидкий занепад державного сектору через недбале керівництво та розкрадання активів (детальніше про ці аспекти див. далі). Також брався до уваги суто популістський аспект: “загальнонародна” власність мала бути передана “народові” як винагорода, в інакшому разі суспільне збурення від зневаженого почуття “соціальної справедливості” створило б надто несприятливий політичний клімат для реформаторів. Співставляючи результати економічних реформ у різних країнах важко дійти певного висновку, чи дійсно вони залежали від приватизації, і якщо так, то яким саме чином.

Багато з дослідників вважають самий спосіб приватизації навіть більш важливим чинником аніж Ії глибину та повноту. Але, як свідчить досвід Росії та України, уряд насправді зовсім не був вільний у виборі способу приватизації, та навіть її глибини і повноти, бо знаходився і знаходиться під постійним тиском промислового та аграрного лобі. Таким чином, врешті-решт обраний спосіб приватизації, особливо у таких деталях як конкурентність продажу, привілеї для інсайдерів, особливі можливості для адміністрації підприємств, та ін., може розглядатися не тільки і не стільки як самостійний чинник, скільки як важливий індикатор стану ринкових та громадянських інституцій у суспільстві, що визначальною мірою впливає не тільки на подальшу долю приватизованих підприємств, але й визначає взагалі наявність можливостей для сталого економічного зростання в країні.

Варто було б сподіватися на те, що в Україні результати приватизації будуть наявними в тих секторах економіки, які найбільшим чином підпали під вплив ринкових законів. Більш того, саме в цих галузях слід очікувати переходу до стійкого зростання. В той же час, політика уряду щодо підтримки збиткових підприємств та так званих “базових” галузей за рахунок решти економіки залишає мало шансів на те, що результатом приватизації у решті секторів буде більш ринкова поведінка підприємств. Можливо вони поводитимуть себе раціонально за існуючих умов, але якщо середовище є глибоко спотвореним, то і економічно раціональна поведінка має суттєво відрізнятися від такої за ринкових умов. Зважаючи на те, що абсолютну більшість економіки України складають саме галузі, де діє режим "м'яких бюджетних обмежень”, держава адміністративно чи опосередковано (через міждержавні угоди) регулює ціни на нечисленні товари, що проте складають майже половину всього обсягу випуску та детермінують ціни на багато похідних товарів, наслідки приватизації не мають бути дуже помітними в масштабах економіки.

Більш того, сам процес приватизації має відмінний зміст залежно від інституційного середовища у якому він відбувається. За умов “економіки влади”, що була притаманна радянській системі (точніше, була успадкована нею від докапіталістичних часів), раціональна поведінка спрямована не стільки на матеріальне збагачення шляхом створення економічного прибутку, скільки на здобуття певної посади у неформальній ієрархії, що відіграє роль своєрідного “статусного капіталу”. Останній може приносити матеріальні прибутки через механізм адміністративної ренти, але здебільшого перевага надається отримання “прибутку” у вигляді натуральних послуг. Розвиток цієї системи в загальному контексті невідворотної та незупинної модернізації суспільства на тлі науково-технічного прогресу поступово призводить до збільшення ролі матеріальних стимулів, зокрема місце “послуг” поступово займають гроші. Це викликає попит на усталення нових “вічних” цінностей, серед котрих перше місце посідає власність. Функціонери адміністративно-командної системи виявляють бажання конвертувати свій “статусний капітал” – владу — у суто економічну форму звичайного матеріального капіталу.

Але такі “капіталісти” за своєю сутністю докорінно відрізняються від підприємців, що від початку заробляли свій капітал у бізнесі, і, відповідно, керовані ними підприємства мають поводитися дещо по-інакшому. Капітал дає можливість його власникові не тільки фізично інвестувати підприємства, але й перебирати над ними контроль, нав'язуючи свою корпоративну культуру менш успішним. Завдяки дії ринкових законів, відбувається відбір та розповсюдження корпоративної культури, найбільш адекватної існуючим (і швидкоплинним) умовам саме шляхом інвестування капіталів. Колишні функціонери (перш за все, “червоні директори”) у більшості не були і не могли бути підприємцями за своєю суттю та духом, тому не дивно, що первинний розподіл власності на користь таких хазяїв сам по собі здебільшого не мав досить суттєвих позитивних наслідків для економіки. Однак ті, на жаль нечисленні, керівники – підприємці, що завдяки цьому отримали підприємства у повноцінну власність, переконливо довели переваги приватної форми[5, c. 106-108].

Між тим, переважна більшість інших, неспроможних дати раду отриманим у дарунок заводам, зблокувавшись з державною бюрократією, спромоглася, натомість, створити такий шалений тиск на молоді та неусталені ринкові та державні інституції, що економічна політика в Україні виявилася спрямованою радше на спотворення ринку аніж на його становлення. Це яскраво видно на прикладі так званої “промислової” або “структурної” політики. Якщо навіть припустити, що така політика дійсно може бути корисною, то вона мала б сприяти реалізації очевидних конкурентних переваг України у працемістьких галузях, про що неодноразово промовляли політичні лідери. Замість цього, значні пільги та загалом сприятливий режим мали і мають капітало — та матеріаломістькі “базові галузі”, у перспективі приречені на декапіталізацію або продаж постачальникам ресурсів. У цьому яскраво проявляється гальмування реформ через інтереси “проміжних переможців”, у повній відповідності до теорії Джоела Хеллмана.

Загальні висновки полягають в тому, що навіть за несприятливого середовища роздержавлення промислових підприємств виявилося істотним для підвищення їхньої життєздатності, впровадження більш дбайливого та професійного менеджменту. Особливо яскраво це проявляється у галузях, що мають досить довгий “стаж” перебування у приватизованому стані та найбільше відчули на собі тиск ринку (випускають нестандартизовану, марочну, продукцію, що має конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку, та меншою мірою мають змогу скористатися з “м'яких бюджетних обмежень”).

Таким чином, можна стверджувати, що приватизація, навіть за умов переважаючого “пошуку ренти”, виявилася хоча й не виправдала всіх сподівань, що на неї покладалися, але певною мірою сприяла становленню більш адекватного менеджменту на підприємствах, що поволі створює передумови для початку стійкого економічного зростання. Вирішальною умовою цього є створення рівних правил гри для всіх підприємств та підсилення конкуренції.

У виборі економічних заходів реалізації програми приватизації в Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

· удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

· розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

· посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

· активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне призначення приватизації в Україні полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого — підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість — забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[3, c. 119-123].

Висновок

Вихід держави за окреслені максимальні межі робить необхідним роздержавлення економіки. Проблема є особливо актуальною для країн, які переходять від тотального одержавлення економіки до ринку. Світовий досвід засвідчує, що добре зарекомендували себе такі способи роздержавлення, як приватизація власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного сектору, створення змішаних підприємств. Однією з найважливіших переваг приватизації є антиінфляційний ефект. Для успішного проведення приватизації необхідне виконання ряду умов. В умовах сучасної ринкової економіки приватизація державної власності не є самоціллю або втіленням ідеологічних симпатій чи антипатій. Здійснюючи приватизацію, держава прагне вмістити свою діяльність в окреслені ринком межі, домагаючись високої ефективності ринкового господарства.

Приватизація — один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. ЇЇ успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність — це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація.

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка : Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. -К.: Знання , 2006. -481 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб.. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.

5. Крупка М. Основи економічної теорії : Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -К.: Атіка, 2001. -343 с.

6. Лановик Б. Економічна теорія : Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. -6-те вид., стереотип.. -К.: Вікар, 2006. -405 с.

7. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.

8. Основи економічної теорії : Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . -5-те вид. виправлене. -К.: Знання-Прес, 2004. -614 с.

9. Основи економічної теорії : Посібник/ В. О. Рибалкін, М. О. Хмелевський, Т. І. Біленко та ін.. -К.: Академія, 2002,2003. -351 с.