Вступ.

1. Поняття шахрайства та обману.

2. Маніпуляція та шантаж як види психологічного впливу на людину.

3. Психіка людини і безпека життєдіяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблема індивідуального психологічного впливу особливо актуальною стає саме тепер, коли стосунки людей навіть в діловій обстановці вже не є регламентованими занадто формально . З одного боку, кожна людина стає мішенню впливу безлічі інших людей, з іншої – розширилися можливості не тільки впливу, але і протистояння чужому впливу. Тому успіх впливу став набагато більшою мірою залежати від індивідуальних психологічних можливостей тих, хто впливає, і тих, хто відчуває вплив.

Характерно, що для більшості актуальною проблемою є не стільки те, як впливати на інших людей, скільки те, як протистояти їх впливу. Суб'єктивно, набагато більше психологічне страждання викликає відчуття безнадійності власних спроб здолати чужий вплив або відсторонитися від нього психологічно виправданим способом. Власна нездатність впливати на інших людей переживається набагато менш гостро. Іншими словами, більшості людей здається, що методами впливу вони володіють достатньою для них мірою, а ось методами протистояння чужому впливу – явно недостатньою.

В той же час психологічна «грамотність» побудови впливу і його ефективність зовсім не завжди знаходяться на одному полюсі. Це пояснюється, по-перше, тим, що самі критерії ефективності впливу є спірними. Наприклад, дуже часто поняття миттєвої ефективності впливу не збігається з його ефективністю в довгостроковій перспективі.

Отже, психологічний вплив – це дія на психічний стан, відчуття, думки і вчинки інших людей за допомогою винятково психологічних засобів: вербальних, паралінгвістичних або невербальних. Посилання на можливість застосування соціальних або фізичних засобів, також повинні вважатися психологічними засобами, принаймні, доти, поки ці погрози не приводять в дію.

1. Поняття шахрайства та обману

Особливістю предмета шахрайства є те, що ним може бути як чуже майно, так і право на таке майно. Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад цінних паперам, довіреностях на право розпорядження майном, боргових зобов'язаннях, заповітах тощо. Про поняття права на майно див. коментар. викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

Об'єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий — власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, добровільно передає майно або право на майно винній особі. Безпосередня участь потерпілого у передачі майнових благ і добровільність його дій є обов'язковими ознаками шахрайства, які відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.

За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі незаконного вилучення майна шахрайство схоже з вимаганням, яке також передбачає передачу майна чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак, якщо при вимаганні потерпілий робить це вимушено, то при шахрайстві потерпілий переконаний у тому, що він розпоряджається майном за власною волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме, введенням потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи надання йому права на майно.

Добровільність при шахрайстві має уявний характер, оскільки вона обумовлена обманом. Якщо потерпілий у зв'язку з віком, фізичними чи психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності для того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а одержання права на майно за таких обставин — розглядатися як недійсна угода (ст. ст. 51, 52, 54, 55 ЦК).

Способами вчинення шахрайства є: 1) обман; 2) зловживання довірою.

Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридичне значимої інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов'язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шахрайством. За певних обставин (у разі, якщо таке майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193.

Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості, тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у тому числі конклюдентних.

Різновидом шахрайського обману судова практика визнає фіктивне представництво, за якого винний, створюючи враження про свою належність до того чи іншого підприємства, має на меті укласти договори й отримати гроші без поставки товару або, навпаки, одержати товар без належної його оплати.

До найбільш поширених випадків застосування обману як способу шахрайства належать: вчинення різних угод щодо рухомого і нерухомого майна (купівля-продаж, оренда), коли потерпілому передається фальсифікований товар або предмети гіршої якості, або ж предметом угоди виступають фіктивні предмети, які не існують Е об'єктивній реальності або не належать винній особі; незаконне отримання пенсій, субсидій, інших видів соціальної допомоги на підставі підроблених документів: обманне отримання попередньої оплати (авансу) за надання товарів чи послуг.

Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та власником чи володільцем майна. Такі стосунки можуть виникати внаслідок особистого знайомства, родинних або дружніх зв'язків, рекомендацій інших осіб, зовнішньої обстановки, цивільно-правових або трудових відносин, соціального статусу винного чи інших осіб тощо. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати отримання кредиту, попередньої оплати за товари чи виконання робіт (авансу), укладення договору позики, укладення договору прокату тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати відповідну роботу, повернути борг чи отримані у користування речі.

Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов'язання може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов'язання — не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі посадовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство.

Обман чи зловживання довірою при шахрайстві застосовуються винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обов'язковість передачі йому майна чи права на нього. Отже, обов'язковою умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою об'єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно. Якщо обман використовується для досягнення іншої мети, наприклад для створення умов для наступного заволодіння майном усупереч волі потерпілого, полегшення доступу до майна (для проникнення у Відповідне приміщення тощо) і безпосередньо не обумовлює перехід майна або права на нього до винного, він не може визнаватися способом шахрайства. Такі дії слід розцінювати як крадіжку або інший злочин проти власності.

2. Маніпуляція та шантаж як види психологічного впливу на людину

Соціальні відносини в суспільстві проявляються в різних формах взаємовпливу людей у процесі їх спільної діяльності. Будь-який вплив (як і самовплив) передбачає регуляцію діяльності, поведінки чи окремих дій особистості. Однією з форм прояву психологічного впливу є управління людьми в організованій спільній діяльності при вирішенні спільних завдань. Особливо це стосується учасників персоніфікованої професійної системи „людина – людина”.

Слід відзначити наявність значної кількості різних визначень того, що розуміють під терміном „маніпуляція”. Це, зокрема:

· психологічний вплив на людину, який не завжди нею усвідомлюється і змушує її діяти відповідно до цілей маніпулятора;

· штучний процес створення суб’єктом ілюзій щодо дійсності (або щодо себе), які сприймаються іншими суб’єктами (або й самим творцем ілюзій);

· особливий вплив на підсвідомість людини (переважно на її емоції, почуття і переживання) з метою програмування мотиву партнера до співпраці;

· приховане управління людиною всупереч її волі, яке приносить ініціаторові односторонні переваги;

· вид психологічного впливу, майстерне виконання якого викликає приховане пробудження у іншої людини намірів, які не співпадають з її актуальними бажаннями.

Залежно від того, які критерії покладено в основу (способи, засоби, методи, цілі тощо), психологічні впливи можна диференціювати на сильні і слабкі, життєдайні і згубні, навмисні і випадкові. Поняття „соціально-психологічні механізми впливу” (СПМВ) слід відрізняти від таких понять, як „спосіб”, „засіб”, „метод” впливу. На відміну від останніх, будь-який СПМВ не може бути позитивним чи негативним. Він або є, або його немає. Один і той же СПМВ може використовуватися однаково успішно тим, хто ним володіє, для реалізації як моральних, так і аморальних цілей.

Усі СПМВ умовно можна поділити на пропозитивні: об’єкт впливу має можливість прийняти чи не прийняти, так би мовити, пропозицію погодитися з ініціатором впливу (переконування, навіювання, приклад і наслідування), і прескриптивні: механізми тиску, пресингу тощо (різні санкціонуючі впливи). Маніпулювання є особливим різновидом соціально-психологічного тиску, коли суб’єкт впливу ніби вдається до пропозитивних механізмів, а насправді намагається обмежити свободу об’єкта чи підпорядкувати його своїй волі.

У схемі 1, запропонованій О. Самборською [6, с. 35], подано порівняльні характеристики маніпулятивного впливу в системі основних видів соціально-психологічних механізмів впливу.

Як бачимо, маніпулятивний вплив відрізняється від інших видів впливу за параметрами моральності, усвідомленості, критичності і соціальної автономності.

Для уникнення подальшої плутанини з термінами визначимо різницю між поняттями „психологічний вплив” і „психологічна взаємодія”. Психологічний вплив здійснюється переважно за допомогою мови і невербальних засобів однією особистістю чи групою на психіку іншої особистості чи групи, що випливає з певних мотивів і переслідує певну мету. Психологічна ж взаємодія – це об’єднання двох поєднаних дій психологічного впливу. Уточнимо: під взаємодією потрібно мати на увазі таку систему дій, за якою дії однієї людини чи групи осіб зумовлюють дії інших, а дії останніх, у свою чергу, визначають дії перших [16, с. 61 – 62]. Говорячи про маніпулятивну взаємодію, можемо назвати її суб’єкт-об’єктною, оскільки ініціатором тут виступає комунікатор, а реципієнт розглядається не як повноправний учасник взаємодії (суб’єкт), а лише як засіб досягнення цілей ініціатора контакту.

Для ефективного захисту від маніпуляцій необхідно вміти їх розпізнавати. Отже, спробуємо проаналізувати механізми маніпуляцій та класифікувати їх.

Одним із перших у вітчизняній літературі таку спробу здійснив Є. Доценко. Він виокремив засоби та механізми маніпулятивного впливу [5, с. 128 – 153]. До засобів було віднесено: 1) Визначення вектора впливу згідно із завданням. 2) Підбір засобів для здійснення впливу. 3) Пошук мотиву, через який можна проникнути у психічну сферу – „влізти в душу”. 4) Поступове нарощування тиску у різних напрямах (якщо необхідно): підвищення щільності (ряд близьких за змістом чи за формою впливів); тотальність впливу – його різноплановість, різноманітність каналів і мішеней; постійність – наполегливість, що доходить до настирливості; інтенсивність – підвищення сили впливу.

Тепер наведемо механізми, що реалізують маніпулятивний вплив: 1) приєднання до внутрішнього світу адресата – захоплення, з’єднання; 2) психічні автоматизми; 3) підключення „живлення”, забезпечення енергією цих процесів; 4) присвоєння – ототожнення „Я” адресата зі своєю активністю.Оригінальну модель маніпуляції запропонував російський дослідник Р. Гаріфуллін. Він стверджує, що основою маніпулятивної технології є принципи, запозичені з мистецтва ілюзіонізму: 1) Принцип пальмірування (пальмірувати означає сховати в руці) – це підготовчий етап, який включає: вивчення об’єкта маніпуляції і володіння інформацією, якої той не знає; приховування і маскування свого справжнього мотиву. 2) Принцип пасування (пасувати означає робити рухи, що відвертають увагу, і паси з якимось предметом) – це процес введення в оману, який включає: дії, що відвертають увагу; оманливі дії. 3) Принцип шантажування (прийом ілюзіоністів, при якому відбувається підміна одного предмета іншим) – це конкретні дії маніпулятора з підміни одного іншим.

3. Психіка людини і безпека життєдіяльності

Психіка людини тісно пов’язана з безпекою її життєдіяльності. Небезпеки, які впливають на людину, не можна розцінювати ані як подію, яка породжена тільки зовнішньою стимулюючою ситуацією, ані як результат рефлекторної реакції організму людини на неї. Вплив цих небезпек обумовлюється психофізіологічними якостями людини. Дослідами встановлено, що у 70 % нещасних випадків, що трапляються у сфері виробництва, винуватцями є самі люди. Звідси постає принципово важливе питання: чому люди, яким від народження притаманний інстинкт самозахисту, самозбереження, так часто стають винуватцями своїх ушкоджень? Якщо людина психічно нормальна, то вона без причини ніколи не стане прагнути ушкоджень. Причини, як показує дослід, залежать від безлічі різноманітних факторів та їх комбінацій.

Причинами можуть бути внутрішні фактори (індивідуальні психологічні або фізіологічні властивості, порушення емоційного стану, недостатність знань і досвіду) або фактори зовнішнього середовища. Отже, ті чи інші психологічні властивості людини (внутрішні фактори) впливають на її дії, вчинки, поведінку в процесі життєдіяльності.

Нервова система – це сукупність структур в організмі, яка об’єднує діяльність усіх органів і систем і забезпечує функціонування організму як єдиного цілого в його постійній взаємодії із зовнішнім середовищем. Нервова система сприймає зовнішнє і внутрішнє подразнення, аналізує цю інформацію, відбирає і перетворює її відповідно до цього регулювання й координує функції організму.

Фактично люди мають дві нервові системи: центральну і вегетативну. Центральна нервова система керує відносинами людини із зовнішнім світом. Вона включає: спинний мозок, стовбур мозку, великі півкулі головного мозку, які зв’язані із проміжним мозком. Вегетативна нервова система керує діяльністю внутрішніх органів.

Головний мозок людини – самий досконалий орган живої природи. Він містить 20 млрд. клітин і 300 млрд. міжклітинних з’єднань. Головний мозок керує діяльністю всього організму людини, це центр нервової системи мислення, волі і почуттів[5, c. 228-229].

Специфіка і взаємозв’язок різних психічних процесів невід’ємні від структурної організації головного мозку людини. Серед багатьох ознак його структури (передній, проміжний, середній, довгастий) суттєву роль відіграють великі півкулі, особливо їх функціональна асиметрія. На поверхні великих півкуль знаходиться тонкий шар сірої речовини, яка складається переважно з нервових клітин. Це кора головного мозку. Кожна ділянка головного мозку є відповідальною за життєдіяльність якогось органу або системи.

У центральній частині черепної коробки розташований маленький мозок, який є частиною центральної нервової системи. Він контролює рівновагу тіла і рух м’язів. При отруєнні клітин маленького мозку (наприклад алкоголем) людині стає важко координувати положення свого тіла.

Встановлено, що функція лівої півкулі – оперування вербально-знаковою інформацією, читання, рахунок, тим часом як функція правої півкулі – це оперування образами, орієнтування у просторі, розрізнення музичних тонів, розпізнання складних предметів, продукування сновидінь.

Для людей, мислячих лівою півкулею, (логічний тип) характерна оптимістичність та самостійність. Вони легко вступають у контакт з іншими людьми, у роботі вони більше покладаються на розрахунки, ніж на інтуїцію, до інформації з офіційних джерел довіра більша, ніж до власних вражень. Для цих людей краще працювати там, де є потреба в логічному мисленні: математика, викладач, конструктор, організатор виробництва, програміст, пілот, водій і щось подібне.

У людей з ушкодженням лівої півкулі головного мозку порушується мова, страждає або відсутня логіка в судженнях.

Людей, які мислять правою півкулею, (художній тип) характеризує нахил до певного песимізму: вони більше покладаються на власні почуття, ніж на логічний аналіз подій, що не завжди приносить користь справі. Ці люди не дуже товариські, але вони можуть продуктивно працювати навіть у несприятливих умовах (шум, розмови, гуркіт тощо). Їх чекає успіх у галузях діяльності, де переважає образне мислення: художник, актор, архітектор, лікар, вихователь тощо.

При порушенні цілісності правої півкулі різко збіднюється емоційна сторона життєдіяльності. Якщо порушена лобна частина головного мозку, то страждає руховий механізм, регуляції форм поведінки, мислення. Якщо уражена скронева частина головного мозку, то порушується сприйняття слухових, смакових, аналіз і синтез звуків, пам’ять.

Якщо у людей однаково виявляються обидва типи мислення, то відкривається широкий спектр діяльності: поєднання послідовності у роботі й, водночас образне цілісне, швидке сприйняття подій, ретельне обмірковування своїх вчинків, особливо в екстремальних ситуаціях.

Домінуючим у процесі формування особистості є розвиток лівопівкульних компонентів мислення. Правопівкульне, образно-творче мислення поступово пригнічується при хибах виховання і навчання, і талановиті діти стають звичайними “стандартними” дорослими[4, c. 349-352].

На мозок людини безперервно діють різноманітні за кількістю і якістю чисельні подразники з внутрішнього і навколишнього середовища. Як було відзначено раніше, вони викликають творення безумовних і умовних рефлексів в організмі людини, і все це взаємодіє, систематизується, урівноважується і закінчується утворенням динамічної рівноваги. Виникнення несподіваної та напруженої ситуації призводить до порушення рівноваги між організмом і навколишнім середовищем. Наступає неспецифічна реакція організму у відповідь на цю ситуацію – стрес.

Вегетативна нервова система регулює діяльність внутрішніх органів, вона включає:

– нервові вузли, що знаходяться біля внутрішніх органів;

– чутливу і напівчутливу системи;

– вищі центри, які розташовані з різних боків стовбура мозку і півкуль.

Вегетативна нервова система пов’язана з центральною системою.

Вегетативна нервова система підтримує сталий стан внутрішнього середовища (температуру тіла, склад крові), регулює роботу органів кровообігу, дихання, обміну речовин, травлення, ендокринних залоз.

Наявність мозку, нервових систем, ендокринних залоз дає можливість організму реагувати на внутрішні або зовнішні ситуації таким чином, щоб бути готовим до можливих змін. Поведінка людини дає певне уявлення про інформацію, яку вона отримала із зовнішнього світу або від свого організму за допомогою органів чуття. Зв’язок між відчуттям і поведінкою встановлюється переважно в певних ділянках кори головного мозку і, залежно від подразника, відбувається адекватна дія організму – рефлекс. Рефлекси можуть бути двох видів – безумовні й умовні. Безумовні рефлекси – це стереотипи поведінки, надбані людиною у постійних умовах зовнішнього середовища, які формувалися в процесі всієї попередньої історії розвитку та передаються у спадковість.

Умовні рефлекси – це поведінка, яку набувають у результаті навчання або у разі дій, які часто повторюються, особливо якщо послідовність їх виконання довго залишається незмінною. Це дозволяє виконувати дії у напівавтоматичному режимі. Такі дії називають динамічним стереотипом.

Однією з фундаментальних якостей центральної нервової системи є її здатність створювати осередки гальмування і осередки активності (домінанти). Здатність до довготривалої активної праці та протидії втомі залежить від індивідуальної витривалості нервової системи за відношенням до збуджуючого та гальмуючого процесів, тобто від її сили. Від сили нервової системи залежить також здатність до екстреної мобілізації в аварійній ситуації. Здатність успішно діяти, не дивлячись на відволікаючі фактори. Від рухомості й лабільності нервової системи, від урівноваженості нервових процесів залежить така важлива якість безпеки, як здатність до переключення уваги і до швидкого реагування на небезпечні сигнали[1, c. 215-216].

До властивостей людини як особистості належить все те, що:

– зумовлює її відмінність від інших (стать, темперамент, риси);

– виявляється у взаємодіях з іншими суб’єктами або предметами навколишнього середовища (особливості поведінки, спілкування, поведінка у конфліктних ситуаціях).

Властивостей людини – безліч, та всі вони характеризуються умовами їх появи, ступенем прояву та можливостями вимірювання. Їх можна класифікувати за трьома основними ознаками:

1. Атрибути – це невід’ємні властивості, без яких людину не можна уявити і без яких вона не може існувати (стать, вік, темперамент, здоров’я, мова, спрямованість).

2. Риси – це стійкі властивості, що проявляються постійно, їх дуже багато (розум, наполегливість, сміливість, ніжність, самостійність тощо).

3. Якості – це ті властивості, які мають різний ступінь вияву залежно від умов ситуацій (здібності, сприйняття, пам’ять, мислення тощо).

Властивості людини становлять неперервну єдність із внутрішнім і зовнішнім середовищем.

Людина має певний каркас постійних властивостей (атрибути та риси), який “зафарбовується” певними якостями.

Існує декілька підходів класифікації характеру людини, але нас цікавить класифікація за її ставленням до певних аспектів діяльності:

– до праці – працелюбність, старанність, відповідальність, ініціативність, настирливість, схильність до творчості або протилежні – пасивність, безвідповідальність, лінощі тощо;

– до інших людей, колективу, суспільства – товариськість, чуйність, уважність, колективізм або протилежні – замкненість, презирство, індивідуалізм;

– до самого себе – самоповага, гордість, самокритичність або протилежні – самолюбство, самовпевненість, егоїзм;

– до речей – акуратність, бережливість, щедрість або протилежні – неохайність, недбалість, скупість.

Отже, ланцюги дій (поведінка) та звичок формують характер, а той, у свою чергу, визначає результативність і ефективність життєдіяльності людини та її безпеки[3, c. 164-165].

Висновки

У боротьбі за отримання відчуття власної значущості людина прагне добитися уваги з боку інших, влади над ними, можливості помсти за ту шкоду, яку вони йому раніше заподіяли.

Інша людська потреба, що обумовлює спроби впливати на інших або протистояти їх впливу, – прагнення економити власні зусилля, яке зовні виражається як опір новому. Набагато легше відстоювати власну точку зору, ніж прислухатися до чужої думки і зрозуміти її. Якщо відмова від спроб що-небудь зробити або взагалі якось реагувати на зовнішні дії може бути віднесена до дитячих незрілих форм демонстрації неспроможності, то наполягання на своїй думці, на перевагах власного образу думок, дій, життя – це швидше «дорослі» способи прикриття (а насправді – демонстрації) своєї неспроможності перед натиском нового.

Отже, варто визнати, що всякий акт впливу, незалежно від міри його усвідомленості і навмисності, реалізує свідоме або несвідоме прагнення людини затвердити факт і значущість свого існування. Ми впливаємо тому, що відстоюємо свої інтереси, а не тому, що нам відкрилася абсолютна істина і ми відчули своє право вирішувати за інших.

Проблема впливу потребує глибокого і всебічного дослідження. Поки зроблено лише перші кроки на цьому важкому шляху. Практичне значення досліджень в цьому напрямку диктується тим, що сучасна людина по-справжньому страждає від невміння протистояти чужому впливу психологічно коректними способами. Проблема має важливе теоретичне значення, оскільки вплив може розглядатися як атрибут особистості, як її обов'язкова характеристика, що виявляється в будь-якій міжособистісній взаємодії.

Список використаної літератури

1. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації/ Юрій Скобло, Тетяна Соколовська, Дмитро Мазоренко,. — К.: Кондор, 2003. — 420 с.

2. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник/ Юрій Скобло, Валентин Цапко, Дмитро Мазоренко, Леонід Тіщенко,; Ред. В. Г. Цапко. — 4-те вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 397 с.

3. Воронцова Т. Основи безпеки життєдіяльності/ Тетяна Воронцова, Ігор Репік,. — К.: Алатон, 2003. — 128 с.

4. Гайченко В. Основи безпеки життєдіяльності людини: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: МАУП, 2006. — 425 с.

5. Геврик Є. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів/ Євген Геврик,; Мін-во освіти і науки України. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 382 с.

6. Дуднікова І. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003,, 2006. — 267 с.

7. Желібо Є. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. — 4-е вид.. — К.: Кара-вела, 2005. — 341 с.

8. Збірник нормативних документів з безпеки життєдіяльності: М-во освіти і науки України; Упор.: Микола Васильчук, Наталія Дуброва,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Основа, 2004. — 875 с.

9. Миценко І. Безпека життєдіяльності: організаційно-економічні та соціальні аспекти управління: монографія. — Донецьк: ІЕП НАН України, 2004. — 380 с.

10. Омельченко Л. Основи безпеки життєдіяльності: Підручник для 9 класу загальноосвітньої школи/ Лідія Омельченко,. — Х.: Ранок: Веста, 2003. — 126 с.