Постановка проблеми. В економічній науці проблема конкурентоспроможності, як сукупності притаманних економіці певної країни факторів, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених за умов застосування новітніх технологій, вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення, по суті є однією з ключових, оскільки саме в її межах вирішується також проблема формування стратегії соціально-економічного розвитку країни. Від того, які цілі, пріоритети та принципи розвитку будуть закладені в стратегії, залежить довгострокова соціально-економічна стабільність в суспільстві, окремому регіоні світу та навіть в цілому світі. За такого прагматично-функціонального підходу конкурентоспроможність сприймається, насамперед, як інструмент формування та реалізації стратегічних цілей та завдань.

Розглядаючи конкурентоспроможність як економічну категорію, її сутність в найбільш узагальненій формі відображають як здатність суб´єкта набувати чи володіти такими якостями, що забезпечують його переваги та успішність діяльності. В такому розумінні конкурентоспроможність вже сприймається як результат.

Відтак, проблема конкурентоспроможності постає як комплексна і будь-яке обмеження при її оцінці та аналізі не може бути визнаним методологічно обгрунтованим. За таких умов стає очевидним необхідність більш глибокого рівня дослідження, беручи до уваги не лише названі ознаки, але й розглядаючи конкурентоспроможність як процес, який відбувається під впливом цілої сукупності факторів, врахування яких задане повніше виявити зміст завдань із розв´язання існуючих тут проблем.

Серед сукупності факторів особливе місце належить науково-технічній і технологічній політиці держави, яка повинна сприяти підвищенню загального рівня конкурентоспроможності економіки країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Початково ця проблематика вивчалася на мікрорівні, рівні окремого господарюючого суб´єкта, окремої фірми, коли характеристика конкурентоспроможності сприймалася як необхідна умова виживання суб´єкта на ринку. Із збільшенням розмірів ринків — від локальних до регіональних, від національних до міжнародних та світових — проблема конкурентоспроможності поступово включає в себе нові аспекти та грані.

В економічному житті світу сьогодні все більш поширеними стають глобалізаційні процеси, головною ознакою яких є створення наднаціональних економічних структур, зон економічного співробітництва і торгівлі. Та, водночас, у вирі таких подій головна увага в дослідженні конкурентоспроможності переходить на якісно новий рівень — рівень національних економік.

У своєму розвитку теорія міжнародної конкурентоспроможності пройшла ряд етапів і відобразилася у різних напрямах економічної думки.

Серед фундаментальних економічних досліджень фактично не існує праць, які хоча б частково не підіймали проблему національної конкурентоспроможності. Теоретичний генезис простежується від праць класиків А. Сміта, Т. Мальтуса, Д. Рікардо, Й. Шумпетера та інших до праць видатних економістів сучасності: Р. Барро, Г. Манківа, Д. Йоргенсена та багатьох інших.

Однією з найбільш вдалих спроб пояснити теоретично феномен національної конкурентоспроможності є модель М. Портера.

На його думку головними детермінантами конкурентоспроможності країни є чотири групи факторів: 1) факторні умови; 2) умови попиту; 3) стан споріднених та обслуговуючих галузей; 4) стратегії фірми в певній конкурентній ситуації. Їх він називає детермінантами конкурентоспроможності країни, які, утворюючи національний «ромб», становлять стійку систему, компоненти якої підсилюють дію один одного.

Розвиваючи ідеї класиків, М. Портер найбільшу перевагу приділяє значущості першої групи факторів — факторним умовам. Але в наступних дослідженнях М. Портера національна конкурентоспроможність визначається спроможністю промисловості постійно розвиватися і продукувати інновації. Спочатку національні компанії досягають конкурентної переваги шляхом зміни основи, на якій вони конкурують. Утримати ж їм перевагу дозволяє постійне вдосконалення товару, способу виробництва та інших факторів, причому зі швидкістю, що не дозволяє конкурентам їх наздогнати та перегнати. Конкуренція визначається не як рівновага, а як постійні зміни. Вдосконалення і оновлення галузі — безперервний процес. Тому в основі пояснення конкурентної переваги країни лежить роль країни у стимулюванні оновлення і вдосконалення (тобто в стимулюванні виробництва інновацій). 

Крім того, у ході своїх досліджень М. Портер проаналізував конкурентні можливості більш як 100 галузей в десяти країнах (Великої Британії, Німеччині, Данії, Італії, Кореї, Сінгапурі, США, Швейцарії, Швеції та Японії), з´ясувавши, що найбільш конкурентоспроможні транснаціональні компанії звичайно мають тенденцію концентруватися в одній країні, а іноді навіть в одному регіоні країни. В результаті формується «кластер» — сукупність фірм, тісно пов´язаних галузей, що взаємно сприяють росту конкурентоспроможності один одного. Для всієї економіки держави кластери виконують роль «точок зростання внутрішнього ринку». На сьогодні в Україні стихійно утворились кілька кластерів, створених навколо ключових галузей промисловості (металургія, машинобудування, хімічна галузь). Але навряд чи ці структури можна порівняти зі справжніми кластерами з досконалою системою взаємозв´язків.

Натомість, у країнах з розвиненою економікою за останні десятиріччя великого значення набули «кластерні стратегії», що будуються на основі центрів ділової активності, що вже довели свою конкурентоспроможність на світовому ринку. Уряди концентрують зусилля на підтримці вже існуючих кластерів та створенні нових мереж компаній. Держава при цьому не тільки сприяє формуванню кластерів, а й сама стає активним учасником мережі. Кластерні стратегії широко застосовуються в країнах Європи (Німеччина, Велика Британія, Фінляндія, Норвегія та ін.), США, Японії.

На ранньому етапі розвитку кластерів, на думку М. Портера, головним завданням уряду є покращення інфраструктури та усунення несприятливих умов, після цих заходів роль держави повинна концентруватися на усуненні обмежень для розвитку інновацій.

Виклад основного матеріалу. Є очевидним, що такий підхід докорінно змінює принципи державної науково-технічної, промислової політики. Особливо в умовах постсоціалістичних держав, коли необхідно повністю змінювати апарат державного управління та змінювати зріз стану економіки: не за галузевим принципом, а на рівні окремих ринків і компаній. Цілком очевидно, що тут необхідним є продуктивний симбіоз фінансових та управлінських важелів управління економікою як на мікро-, так і на макрорівні.

З одного боку, можна відзначити високі темпи економічного зростання, що триває впродовж більш як п´яти років. Економіка України є достатньо відкритою до зовнішнього світу системою. Експортно-імпортні операції за результатами 2004 р. сягають 60% ВВП. У фінансовій сфері країни спостерігаються помірні та контрольовані темпи інфляції, курс національної валюти є стабільним, валютні резерви центрального банку зростають, підвищуються реальні доходи більшості населення. За останній рік істотно зріс рівень та якість пенсійного забезпечення. Достатньо зазначити те, що на сьогодні рівень пенсій в Україні є одним з найбільших (у доларовому еквіваленті) серед усіх країн СНД.

З іншого боку, переважна більшість фахівців вважає, що економіка України розвивається екстенсивним шляхом, а високі темпи приросту пояснюють ефектом «зростання з ями». Структура експорту та імпорту України потребує поліпшення, оскільки в експорті занадто висока питома вага товарів із низьким рівнем доданої вартості, а в імпорті — енергоносіїв. Існує велика кількість проблем в бюджетній та соціальній сферах. У зв´язку з цими обставинами вкрай важливою є проблема структурної перебудови економіки з використанням світових та вітчизняних здобутків у сфері науково-технічного прогресу.

Сьогодні українська економіка як ніколи потребує нового державного підходу в сфері підтримки науково-технічного прогресу, оскільки в технологічному та науково-технічному плані ми суттєво відстали від передових країн світу. В розвинених країнах світу давно панує п´ятий та активно формується шостий технологічні уклади. Головна проблема України полягає у тому, що технологічне ядро вітчизняної економіки становлять 3 та 4 уклади. При цьому на сучасному етапі перспектива технологічного прориву в Україні обмежується незадовільною структурою інвестицій в економіці, низьким рівнем фінансування науково-інноваційної сфери, що є результатом відсутності довгострокової політики держави у сфері сприяння науково-технічному прогресу. Інвестиції в галузі 5-го укладу становлять 4,5%, майже 75% інвестицій спрямовуються в галузі 3-го укладу. Фінансування науки та інновацій носить не системний, а дискретний характер. Фундаментальні дослідження за деякими перспективними науковими напрямками в Україні взагалі не здійснюються.

Саме тому в сфері підтримки та розвитку конкурентоспроможності економіки України повинна простежуватися чітка державна політика та довгострокова стратегія розвитку економіки.

У зв´язку з цим ми, повністю погоджуючись із думкою, що конкурентоспроможність економіки це важливий аспект ефективного розвитку економіки, національної безпеки, вважаємо за необхідне наголосити, що конкурентоспроможність відрізняється від звичайних економічних показників тим, що завжди включає «свідомо керований» довгостроковий аспект розвитку. Це означає, що не лише ринок, а й держава повинна піклуватися про рівень продуктивності економічної системи, вживаючи всіх необхідних заходів для його підвищення і довгострокового зростання в сучасному глобальному конкурентному середовищі.

До комплексу державних заходів з підтримки та підвищення конкурентоспроможності повинні входити: вплив уряду на факторні умови (створення інфраструктури, кваліфікованої робочої сили, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок тощо); утворення кластерів — вертикально-інтегрованих структур, що об´єднують в собі різних учасників технологічного ланцюга від постачальників сировини до виробників готової продукції; економічне стимулювання інноваційної діяльності.

Як ми зазначали, поштовхом до розвитку кластеризації економіки як фактору зростання національної конкурентоспроможності стали роботи М. Портера. Тому очевидно, що в Україні слід використовувати вже наявний у світовій теорії та практиці досвід, сутність якого полягає в тому, що загальний рівень конкурентоздатності певної економічної системи, безвідносно до її розміру, підвищується через сприятливе поєднання природних та людських ресурсів, фінансового капіталу, комунікаційної, адміністративної та науково-технологічної інфраструктури. При цьому роль держави перетворюється з пасивно-спостерігаючої на активно-ініціативну. За таких обставин держава повинна не лише утворювати «правила гри» в конкурентному середовищі та виступити в ролі судді, а й створювати умови сприятливого розвитку підприємницької та науково-пошукової ініціативи.

Щоб зрозуміти наскільки важливою в сучасному світовому конкурентному середовищі є державна науково-технічна і технологічна політика як засіб структурної перебудови економіки, доречно провести аналіз динаміки показника сукупної факторної продуктивності в цілому по економіці України.

В. Бєссонов зазначає, що «сукупну факторну продуктивність можна розглядати як сукупний показник продуктивності, на відміну від часткових показників продуктивності якими є середня продуктивність праці у = Y/L та середня фондовіддача g = Y/K. Більше того, А може бути представлена як середнє у та g (за належного вибору одиниць виміру). Якщо f(K,L) = K^aL^1-a — виробнича функція Кобба-Дугласа, то А = g^ау^1—а, тобто в даному випадку А — середнє геометричне зважене у та g».

Використовуючи запропоновану російським автором методику, здійснимо відповідні розрахунки для української економіки. При цьому використаємо офіційні статистичні показники щодо економіки України, на основі яких розраховано базисні індекси фізичного обсягу ВВП, основних фондів та кількості зайнятих по економіці. За базу розрахунку всіх індексів взято 1990 рік.

Прогнозні оцінки індексу фізичного обсягу ВВП візьмемо виходячи з річних темпів приросту на рівні 4-5%, тобто прогноз можна вважати достатньо стриманим, песимістичним. Подібні оцінки, на нашу думку, дозволяють зробити найбільш достовірні висновки щодо динаміки сукупної факторної продуктивності в економіці України на перспективу.

Прогнозні оцінки зростання індексу фізичних обсягів основних фондів зроблено на основі середньорічних темпів приросту сукупних капітальних вкладень за останні п´ять років, скоригованих на темпи амортизації капіталу.

Прогнозні оцінки індексу зайнятості (працездатним вважаємо осіб від 15 до 60 років) можна вважати найбільш достовірними на середньострокову перспективу, оскільки за 3-5 років суттєвих структурних зрушень за віком в загальній чисельності населення України не очікується. Тому, враховуючи специфіку повільних змін структури населення України та негативні демографічні тенденції, існують достатні підстави вважати, що в середньостроковій перспективі (до 2007-2008 pp.) кількість зайнятих в економіці України асимптотично наближатиметься до рівня 86-87% працездатного населення в Україні, зафіксованого станом на 1990 р. (див. рис. 1). Ця тенденція відразу наштовхує нас на думку про те, що зростання показника сукупної факторної продуктивності по економіці України в середньостроковій перспективі за рахунок залучення нових трудових ресурсів є неможливим. Звичайно, в даному випадку не врахований фактор міграції населення, який здатен суттєво розширити пропозицію робочої сили. Однак для нехтування його впливом є раціональні підстави, оскільки рівень оплати праці в економіці України залишається достатньо низьким. У перспективі не слід очікувати такого зростання цього показника, яке здатне істотно вплинути на стимули до вибору місця працевлаштування мобільної (а де-факто, найбільш гарно оплачуваної) частини працюючих українців за кордоном або відповідної частки працездатного населення з інших країн. Крім цього, слід зазначити, що зростання показника сукупної факторної продуктивності в економіці слід пов´язувати з притоком кваліфікованої робочої сили, а не працівників з маргінальних груп населення, здатних виконувати чорнову роботу. Приток робочої сили такої кваліфікації, на нашу думку, тільки сприяє технологічному відставанню економіки України від інших більш конкурентоспроможних країн і не створює жодних передумов для подолання цього розриву.

Отже, в результаті відтвореної динаміки базисних індексів Y, К та L, які наочно представлені на рис. 3, проведених розрахунків за методикою представленою в роботі ми бачимо, що сукупна факторна продуктивність в економіці України істотно знизилася впродовж другої половині 90-х pp. сягнувши свого мінімуму в 1997-1999 pp. (див. рис. 2). Після цього періоду починається етап стрімкого, а згодом більш повільного зростання показника сукупної факторної продуктивності.

 

Рис. 1. Динаміка та прогноз базисних індексів Y, К та L

 

Рис. 2. Динаміка показника сукупної факторної продуктивності в економіці України

З представленого рисунку можна також побачити, що в зоні прогнозу темпи приросту А зменшуються. Ми вважаємо, що навіть до 2008 р. показник А не сягне рівня 1990 року. З точки зору підтримки належного рівня конкурентоспроможності економіки України на міжнародному рівні подібну тенденцію є підстави розцінити як додатковий сигнал до проведення більш масштабних структурних трансформацій економіки, модернізації виробництв, впровадження інноваційної моделі економіки. Якщо намагатися пояснити причини такого спаду, можна стверджувати про те, що економічне зростання в економіці має екстенсивний характер, до того ж, як зазначалося вище, залучення трудових ресурсів достатньо обмежене, на відміну від потенціалу нагромадження капіталу. При цьому слід враховувати, що основні якісні зрушення в продуктивності, особливо сьогодні, пов´язані з людським фактором, людським капіталом.

Висновки. За умови, якщо ніяких структурних зрушень у середньостроковій перспективі не відбудеться, згідно наших розрахунків видно, що вже в 2007 р. індекс зростання фізичного обсягу ВВП перевищить індекс зростання сукупної факторної продуктивності. Це є ознакою подальшої екстенсифікації виробництва та втрати конкурентоспроможних позицій економіки України на світовому рівні. Тому першочерговим заходом щодо підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної економіки має стати розробка довгострокової державної політики в сфері розвитку науки та інновацій. На сьогодні як за результатами дій держави, так і за змістом прийнятих у даній сфері нормативних документів нам доводиться констатувати, що наміри та дії держави носили виключно декларативний характер, а не прагматично-результативний, як того вимагають жорсткі виклики майбутнього.

 

Список використаних джерел

1. Бессонов В. А. О динамике совокупной факторной производительности в российской переходной экономике // Экономический журнал Высшей школы экономики. — 2004. — Т. 8. — №4. — С. 542-587.

2. Классика экономической мысли: Сочинения / Петти В., Смит А., Рикардо Д., Кейнс Дж., Фридмен М. — М.: ЭКСМО-Пресс, 2000.

3. Мальтус Т. Опыт о законе народонаселения. — Петрозаводск: Петроком, 1993

4.Пирожков С. Проблеми прискорення інноваційного розвитку // Економіст. — 2005. — №4. — С.31.

5.Полунєєв Ю. Конкурентоспроможність країни як національна ідея // Дзеркало тижня. – 2005. — №10(538). — 19-25 березня.

6.Портер М. Э. Конкуренция. — СПб.: Вильямс, 2000.

7.Портер М. Международная конкуренция / Пер. с англ.; Под ред. и пред. В.Д. Щетинина. — М.: Международные отношения, 1993.

8.Статистичний щорічник України за 2002 рік: Довідкове видання / За ред. Осауленка О. Г, Головка В. А.; Державний комітет статистики України. — К: Консультант, 2002.

9.Шумпетер Й. Теория экономического развития (исследование предпринимательской прибыли, капитала, процента и цикла конъюнктуры) / Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1982.

10.An Interim Assessment of Ukrainian Output Developments, 2000-01 / IMF Working Paper. — 2002. — May / European II Department.

11.Barro R. The Equilibrium Approach to Business Cycles / In Money, Expectations and Business Cycles. — New York: Academic Press.

12.Jorgenson D. W. Information technology and U.S. Economy // Экономический журнал Высшей школы экономики. — 2001. — Т. 5. — №1. — С. 3-40.

13.Mankiw N. G. Macroeconomics. — NY: Worth Publishers, 1992.