Сучасні дослідження загальнотеоретичних проблем юридичної науки розвиваються на основі різноманітної методології і в різних напрямах. Це об’єктивно зумовлює залучення уваги до методологічних проблем правознавства, до особливостей еволюції юридичного наукового знання, вдосконалення змісту політико-правових доктрин.

Закономірності розвитку наукового знання досліджуються наукознавством, наукознавчі проблеми певною мірою були відомі вітчизняним юридичним дослідженням. На праці з логіки та методології науки, теорії пізнання помітні орієнтації в 60-х — 80-х роках XX ст. при розробці юридичних проблем методологічного характеру. У публікаціях останніх років йдеться про наявність (формування, розвиток, переосмислення тощо) юридичних парадигм, про проблеми верифікації юридичного наукового знання, про інші проблеми, порушені сучасним наукознавством. Однак слід зазначити, що в цілому відносно маловідомими залишаються багато сучасних традицій дослідження наукового знання, що визначаються наукознавством, у межах якого розглядаються проблеми формування та структури наукових знань, проблеми спрямованості розвитку науки, закономірності та етапи цього процесу. Очевидно, подальший розвиток юридичного знання виявить необхідність розвитку юридичного наукознавства або ж філософії юридичної науки.

Процес розвитку наукового знання може бути описаний за допомогою категорії «наступність». Така закономірність розвитку науки, як наступність, виявляє нерозривність усього пізнання дійсності як внутрішньо єдиного процесу зміни ідей, принципів, теорій, понять, методів наукового дослідження. При цьому кожен більш високий ступінь у розвитку науки виникає на основі попереднього ступеня з утриманням усього цінного, що було накопичено раніше, на попередніх ступенях. Наступність — це органічна єдність двох моментів: наслідування і критичної переробки; ці процеси можуть бути виражені в термінах «традиція» і «новація» [1]. Слід зазначити, що далеко не всі вчені вважають застосування цього терміна обов’язковим; так, без використання категорії «наступність у розвитку наукового знання» обходиться, наприклад, В. Степін, розглядаючи процеси розвитку теорій у класичній і некласичній науці, у тому числі у зв’язку з глобальними науковими революціями, що передбачають зміну типу раціональності [2].

Категорія «наступність наукового знання» має принципове, методологічне значення для загальної теорії права, історії вчень про право і державу. У традиції філософсько-правових досліджень, що відроджується, вона може бути розглянута у межах гносеології права — розділі філософії права, в якому досліджуються особливості процесу пізнання у сфері права, основні етапи, рівні та методи пізнання у праві, проблема істини у праві, а також правова практика як критерій правової істини [3].

Поняття «наступність у праві» у вітчизняній традиції юридичної науки виникло і досліджувалося у працях радянського періоду в 70-ті — 80-ті роки XX ст. [4, 5]. Так, на думку Н. Неновскі, наступність у праві означає зв’язок між різними етапами (ступенями) у розвитку права як соціального явища, суть цього зв’язку полягає у збереженні певних елементів або сторін права (у його сутності, змісті, формі, структурі, функціях тощо) при відповідних його змінах [6].

Проблема наступності розглядалася у зв’язку з проблемами сутності, типології, розвитку, прогресу права. Аналізувалося співвідношення наступності у праві з поняттями «правова спадщина», «рецепція права». Вивчалася наступність у праві різних суспільно-економічних формацій (рабовласницьке, феодальне, буржуазне і соціалістичне право), наступність у розвитку соціалістичного права.

При викладі проблем наступності у праві досліджувалося переважно законодавство та юридична практика, практично нічого не говорилося про можливість наступності юридичних наукових знань. Мабуть, найбільш розгорнуті роздуми у цьому напрямі містяться в заключній главі 12 цитованої монографії Н. Неновскі («Замість висновку. Наступність у праві і наступність у юридичній науці»), який принципово допускає спадкоємність в юридичній науці. Слід пам’ятати, що у межах марксистсько-ленінської теорії права це було досить сміливою ідеєю, оскільки в цілому наступність у праві розумілася досить своєрідно.

Зазвичай говорили про те, що соціалістичне право є вищим типом права, і воно докорінно відрізняється від попередніх типів, оскільки виражає волю спочатку більшості суспільства — робітничого класу і його союзника — селянства, а потім — всього народу. Революційне заперечення правової надбудови — найважливіша закономірність генези соціалістичного права. При зміні капіталістичної суспільно-економічної формації, комуністичної у співвідношенні заперечення та наступності, провідна і вирішальна роль належить запереченню, що виявляється в найбільш різкому, радикальному вигляді, бо докорінно заперечується сама економічна основа суспільства, що передувало [7].

Н. Неновскі зазначає, що порівняно стійким сторонам і проявам права відповідають і порівняно стійкі проблеми юридичної науки. Юридична наука, що розглядається як ціле і в її історичному розвитку, вивчала нормативний бік права, реалізацію права, його прояв у суб’єктивних правах і обов’язках, у правових відносинах, правопорядку і законності. По лінії цієї необхідної наступності в теоретичній правовій проблематиці поступово накопичувалися знання про право та його окремі прояви, які були необхідною основою розвитку юридичної науки. Марксистська правова наука також не була б можлива без наукової спадщини в галузі знань про право. Порівняно більш значною є наступність у проблематиці, в наукових рішеннях і в науковому апараті галузевих правових наук і меншою мірою вона виражена в загальній теорії та філософії права, оскільки тут рельєфно виявляється й ідеологічна боротьба в галузі права [8].

Питання наступності юридичного наукового знання актуальні й для науки початку XXI ст. На думку В. Рибакова [9], вивчення наступності в юридичній науці є особливо важливим, однак закономірності процесів переходу наукового знання від епохи до епохи зовсім не досліджені.

Сучасне розуміння наступності в розвитку науки в цілому співзвучно наукознавчими підходам. Наступність у розвитку політико-правової думки визначають як зв’язок між етапами, що полягає у збереженні частини елементів теорій. Цей зв’язок є формою оволодіння досвідом вдосконалення політико-правового регулювання, творчого його використання у новій історичній ситуації при змінених громадських обставинах, необхідною для того, щоб не втратити досягнуті результати минулого. Зазначається, що в сучасній юридичній науці, насамперед у теорії права, тема наступності залишається малодослідженою. Проте вона потребує подальшого осмислення, оскільки раціональна реконструкція юриспруденції становить одне з найактуальніших завдань сучасних політико-правових досліджень [10].

Сьогодні проблеми розвитку політико-правового знання розглядаються у межах історії політичних і правових вчень, загальної теорії права, філософії права.

У загальнотеоретичних дослідженнях зроблена спроба проаналізувати загальні закономірності формування та розвитку як загальної юридичної теорії (загальної теорії права в цілому), так і окремих юридичних теорій (теорії правотворчості, реалізації права, юридичної відповідальності тощо). Розвиток нових політико-правових ідей може бути охарактеризований з точки зору зростання приватнонаукового знання, що зумовлює прогрес як інших приватнонаукових теорій, так і знання більш високого рівня суспільності. Таким чином, розвиток загальної теорії права може розглядатися як процес все більшої конкретизації наукового знання [11], і тут також має значення момент наступності.

У межах філософії права з використанням категорії «наступність наукового знання» можуть бути простежені, наприклад, закономірності розвитку позитивістської та постпозитивістської юриспруденції, модернізму та постмодернізму в юридичній науці [12], або ж еволюція методологічних підходів до осмислення права (правовий позитивізм, правовий об’єктивізм, правовий суб’єктивізм, правова інтерсуб’єктивність [13]).

Серйозний методологічний сенс категорія «наступність наукового знання» має в науці історії політичних і правових вчень. У межах однієї зі статей зроблена спроба простежити наступність у розвитку політико-правових доктрин Стародавнього світу, Середніх віків, Нового і Новітнього часу [10]. Ми звернемо увагу на розвиток російськомовної юридичної науки в XX ст., у якому в суспільних науках (у тому числі і в юриспруденції) відбулися дві наукові революції — мається на увазі визнання марксизму в якості методологічної основи наукового знання після 1917 р. і ліквідація цього на рубежі 80-90-х років XX ст.

Двічі протягом XX ст. на основі за- гальнометодологічних міркувань відбулася відмова від накопиченого раніше юридичного наукового досвіду — спочатку марксистська наука заперечувала юриспруденцію дореволюційної Росії, наприкінці XX ст. де- ідеологізовані дослідження 90-х років заперечували марксистсько-ленінську теорію держави і права.

У юридичних виданнях радянського періоду містилася переважно критика поглядів дореволюційних російських юристів, або ж взагалі ці концепції не аналізувалися. Про можливість наступності марксистсько-ленінської юридичної науки з юридичною наукою дореволюційної Росії, про можливість використання розробок вчених XIX — початку XX ст., як правило, не говорили, побоюючись закидів у апології буржуазних цінностей і буржуазної ідеології. Але слід мати на увазі й те, що юридична наука радянського періоду з’явилася не на порожньому місці — вже були вироблені певні наукові традиції, розроблений понятійний апарат, окреслено коло досліджуваних проблем, можна визнати також слідування дореволюційним авторам у вирішенні низки змістовних питань.

У період перебудови та постперебудови нерідко висловлювалися ідеї про необхідність наступності нової, де-ідеологізованої юридичної науки з марксистсько-ленінською юриспруденцією; про те, що, незважаючи на обов’язкові проходження комуністичної ідеології, за кілька десятиліть було напрацьовано чимало позитивного матеріалу, що цей матеріал необхідно зберегти і використовувати в подальших дослідженнях. Наступність у науковому знанні тут спостерігається чи не більша, ніж у попередньому випадку.

На нашу думку, цілком правомірно вести мову про наступність сучасної юридичної науки з юридичною наукою дореволюційної Росії. Це, мабуть, найбільш не опрацьований у змістовному відношенні аспект проблеми наступності юридичного наукового знання.

У працях дореволюційних вчених міститься чимало цікавих ідей. Нині й у теоретичних, і в історичних, і в галузевих юридичних дисциплінах ведуться дискусії, коріння яких можна віднайти і в дореволюційній юридичній науці. «Сучасні правознавці, схрещуючи зброю в теоретичних баталіях, часто і не підозрюють, що стоять на плечах гігантів століття минулого, готових дати відповіді на багато їх запитань» [14].

Про необхідність знання та використання досягнень дореволюційної юриспруденції говорять різні автори, фахівці з багатьох юридичних дисциплін. Порушення наступності у розвитку державно-правової думки констатується сучасними конституціоналістами. А між тим історичний підхід до вивчення конституційного права є необхідним фактором повноцінного розвитку науки. Теорії та доктрини, створені приблизно сто років тому, заслуговують пильної уваги і вивчення. У будь-якій науці є свої класики і своя історія, знання якої збагачує науку, до того ж конституційно-правові теорії минулого багато в чому актуальні й для сучасної науки. За глибиною аналізу та фундаментальності дослідження багатьох праць дореволюційних правознавців є досі неперевершеними [15]. Як вважає один із провідних цивілістів Е. Суханов, мова повинна йти про те, щоб урахувати у формуванні та розвитку сучасного національного законодавства ідеї, поняття, конструкції, що сформульовані та пройшли багаторічне практичне випробовування на національному ґрунті. Подібно до того, як все сучасне континентальне (європейське) цивільне право має у своїй основі інститути та категорії римського приватного права, пристосовані до сучасних потреб, але створені більше двох тисяч років тому, російське цивільне і торгове право може і повинно стояти на настільки ж міцному фундаменті дореволюційного вітчизняного права [16]. Дійсно, доктрини майже столітньої давності з 90-х років XX ст. викликають не тільки історичний інтерес, посиланнями на них сучасні вчені підкріплюють свої позиції щодо найрізноматніших проблем юриспруденції.

Категорія «наступність юридичного наукового знання» має значний пізнавальний потенціал, в юриспруденції вона розроблена з урахуванням дослідження наукознавчих проблем у межах історії політичних і правових вчень, дає глобальну картину прогресу правових ідей, а також у працях, присвячених методології теоретичної науки. В якості однієї з особливостей сучасного періоду розвитку юридичної науки можна вказати на необхідність відновлення історичної єдності наукового юридичного знання, наступність якого у XX ст. порушена двома науковими революціями (визнання в якості методологічної основи юриспруденції марксизму після революції 1917 р., потім відмова від нього в 90-ті роки). Ця методологічна проблема гідна серйозної розробки в філософських, теоретичних, історичних і галузевих юридичних дослідженнях.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Кохановский В. П. Философия и методология науки : учеб. — Ростов н/Д, 1999. — С. 85, 89—90.
2. Степин В. С. Теоретическое знание. — М., 2000. — С. 610—640.
3. Философия права : учеб. / О. Г. Данильян, Л. Д. Байрачная, С. И. Максимов и др. ; под ред. О. Г. Данильяна. — Харьков, 2005. — С. 20.
4. Бабаев В. К. О преемственности между социалистическим и прошлыми типами права // Советское государство и право. — 1975. — № 12. — С. 102—107.
5. Швеков Г. В. Преемственность в праве. — М., 1983. — 184 с.
6. Неновски Н. Преемственность в праве. — М., 1977. — С. 10.
7. Наконечная Т. В. Преемственность в развитии советского права. — Киев, 1987. — С. 20—21.
8. Неновски Н. Преемственность в праве. — М., 1977. — С. 161—163.
9. Рыбаков В. А. «Преемственность и рецепция права как способы его развития», доклад на пленарном заседании Международной научно-практической конференции «Преемственность в праве: зарубежная доктрина, российская и зарубежная практика, техника», Вторые «Бабаевские чтения», 2—3 июня 2011 г., Нижний Новгород.
10. Навальный С. В., Романенко Е. А. Преемственность в развитии политико-правовой мысли // Философия права. — 2009. — № 5. — С. 83.
11. Липень С. В. Развитие общей теории права как процесс конкретизации научного знания // Государство и право. — 2009. — № 10. — С. 74—79.
12. Morawski L. Glowne problemy wspofczenej filozofii prawa. Prawo w toku przemian. — Warszawa, 2003. — S. 18-75.
13. Максимов С. И. Мировоззренческо-методологические подходы к осмыслению права // Российский ежегодник теории права. — 2008. — № 1. — С. 126.
14. Смирнов А. В. Великий учитель русских криминалистов // Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1996. — Т. 2. — С. 586.
15. Конституционное право : учеб. / отв. ред. А. Е. Козлов. — М., 1996. — С. 23.
16. Суханов Е. А. Предисловие // Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права (по изданию 1914 г.). — М., 1994. — С. 8, 10.