Вступ

Розділ І. Теоретичні основи трудових ресурсів та їх формування

1.1. Основні категорії та поняття населення та трудових ресурсів

1.2. Трудові ресурси як наукова проблема та об'єкт управління

Розділ II. Аналіз населення та трудових ресурсів в Україні

2.1. Соціально-економічна характеристика трудових ресурсів, їх роль і місце в економіці України

2.2. Трудовий потенціал суспільства та демографічна ситуація, його сутність, види, особливості формування в Україні

Розділ ІІІ. Напрями подолання демографічної кризи в Україні та підвищення якості трудового потенціалу суспільства

3.1.Основні причини сучасного демографічного становища в Україні

3.2. Пропозиції щодо подолання демографічної кризи в Україні та підвищення якості трудового потенціалу суспільства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, їх майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує непересічна залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Існуюча демографічна ситуація в Україні викликає занепокоєння, адже за 1991-2008 pp. чисельність населення зменшилась на 5,5млн осіб. За прогнозними даними відділу економічних і соціальних досліджень ООН, до 2050 р. населення нашої країни становитиме близько 26млн осіб. Дещо оптимістичнішим є прогноз вітчизняних науковців, розроблений Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України, за яким до 2050 р. населення України становитиме 36,3 млн осіб. Зазначені тенденції створюють реальні загрози національній, у тому числі економічній, безпеці країни, що призведе до дефіциту трудових ресурсів, зменшення обсягів ВВП країни та продуктивності праці, а загалом до погіршення якості трудового потенціалу суспільства. Трудові ресурси — це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями здатна працювати в народному господарстві.

Проблемним визначенням сутності демографічної кризи та її компонент приділяли значну увагу вітчизняні учені, зокрема Д. Богиня, І. Гнибіденко, Ю.Корчак-Чепурковський, Н. Левчук, Е. Лібанова, Л. Лісогор, В. Онікієнко, І. Петрова, С. Пирожков, О. Позняк, І. Прибиткова, В. Стешенко, М.Стасюк, Н. Фойгт і багато інших. Водночас розгляду питань щодо комплексної оцінки основних компонент демографічної кризи та її впливу на трудовий потенціал у сучасних умовах розвитку України приділено недостатньо уваги. Тому метою статті є виявлення основних компонент, що впливають на сучасну демографічну кризу та визначення її впливу на трудовий потенціал суспільства.

З цього визначення виходить, що трудові ресурси включають в себе як реальних працівників, що вже зайняті в економіці країни, так і потенційних, котрі не зайняті, але можуть працювати. Тобто це поняття спеціально створене та ідеально підходить для радянської ідеології поголовної примусової зайнятості, проте, як уже зазначалося, продовжує використовуватися і в наш час. Результати господарської діяльності підприємства залежать від ефективності використання живої праці – найбільш вирішального фактору виробництва, тому що підприємство створилося самою людиною для задоволення її потреб.

Метою роботиє вивчення цілей та завдань управління персоналом, засобів управління персоналом, гнучкого управління кадрами.

Завдання курсової роботи:

— розкрити сутність основних категорій та поняття населення та трудових ресурсів;

— висвітлити аналіз населення та трудових ресурсів в Україні;

— обґрунтувати стан та соціально-економічну характеристику трудових ресурсів, їх роль і місце в економіці України;

— розкрити основні причини сучасного демографічного становища в Україні;

— характеристика напрямків кращого використання трудових ресурсів.

Предметом дослідженнявиступають трудові ресурси.

Об’єктом дослідженняє характеристика населення як елементу трудового потенціалу та чинники формування резервів ефективності використання трудового потенціалу.

Розділ І. Теоретичні основи трудових ресурсів та їх формування

1.1. Основні категорії та поняття населення та трудових ресурсів

Населення можна характеризувати з двох боків: як елемент продуктивних сил і як носія соціально-трудових відносин. Однак існує і третій бік, властивий населенню, — це відтворення самого населення. Під відтворенням населення розуміютьйого оновлення шляхом народжуваності і смертності, які постійно змінюють чисельність, статевовікову структуру та інші йогопоказники.

Населення не може існувати поза економікою, як і економіка без населення, це дві частини одного соціального організму. Стосовно до економіки населення виступає одночасно як виробник і споживач матеріальних та духовних цінностей. У триєдиній системі «населення — діяльність — життєве середовище» перший її елемент (за чисельністю, віком та статтю) має визначальне значення для формування двох інших. Питання щодо чисельності населення та його руху в перспективі (народжуваність, смертність, еміграція), а також характеристика його складу є важливими вихідними параметрами для формування програм розселення, зайнятості, задоволення соціальних потреб конкретних категорій людей, розвитку економічного потенціалу держави, регіонів. Одночасно демографічна ситуація є основним індикатором успішності реалізації трансформаційних ринкових перетворень у державі. Параметри населення є тим чинником, який разом із купівельною спроможністю індивідів визначає потенційний обсяг споживчих товарів та послуг, а отже, безпосередньо впливає на виробництво, сферу обслуговування, масштаби експортно-імпортних операцій тощо. Більше того, поступальний розвиток економіки можливий лише в тому разі, коли чисельність населення держави є достатньою для забезпечення необхідного рівня господарської освоєності території і водночас меншою за ту межу, при досягненні якої настає перенаселення[13, c. 4-6].

Населення як складну демоекономічну категорію зазвичайрозглядають у кількісних вимірах, використовуючи численні кількісні та якісні характеристики, які відображені на рис. 1.

Розрізняють постійне, наявне та юридичне населення.

Постійне населення — це сукупність людей, що постійно проживають на певній території, незалежно від того чи перебувають вони в даний момент на цій території.

Наявне населення даної території — це сукупність людей, які перебувають на ній, незалежно від тривалості перебування.

Юридичне населення — це ті, які зазначені у списках жителів даної території та зареєстровані на ній.

З огляду на можливості трудової діяльності і відповідно до законодавства України населення поділяється на три частини. Перша частина — це особи, молодші працездатного віку, від народження до 16 років, тобто діти та підлітки, друга частина — це особи працездатного (робочого віку), що є основною складовою трудових ресурсів країни (жінки 16—54 років, чоловіки 16—59 років), третя частина — це особи, старші працездатного віку, після закінчення якого надається пенсія.

Працездатне населення — це сукупність осіб, переважно працездатного віку, які здатні за своїми психологічними та фізичними здібностями брати участь у трудовій діяльності. Працездатне населення під впливом конкретних соціально-економічних умов поділяється на дві групи: економічно активне та неактивне населення.

Аналізуючи населення, важливо дослідити його розподіл за рядом демографічних ознак, особливо в динаміці, що дозволяє визначити соціально-економічні зрушення у структурі суспільства і виявити закономірності відтворення населення. На розвиток економіки суспільства істотно впливає структура населення. Вона визначається за такими ознаками: статевою, віковою, етнічною, сімейною, соціальною, економічною.

Саме структура населення визначає його кількісний та якісний стан розміщення по країні[7, c. 39-40].

1.2. Трудові ресурси як наукова проблема та об'єкт управління

Удосконалення управління трудовими ресурсами виступає одним із центральних завдань науки і практики державного управління. Як засвідчує історія суспільного розвитку, найбільш багатими, цивілізованими є країни світу, в яких створені умови для формування, найкращого використання людських ресурсів, їх відтворення і збагачення; країни, де високо цінується праця і здійснюється постійна турбота про підвищення її ефективності. За підрахунками Світового банку, в складі національного багатства США основні виробничі фонди складають 19%, природні ресурси — 5%, а людський капітал — 76%. Відповідні показники для Західної Європи — 23,2 та 74%. Для порівняння: співвідношення їх для Росії складає 10, 40 та 50%.

Трудові ресурси визначають стан і перспективи економічного та соціального прогресу будь-якої країни. Водночас саме сфера праці залишається нині тією ланкою національного господарства України, в якій найбільшою мірою акумулюються соціально-економічні проблеми. Це, насамперед, дисбаланс між попитом та пропозицією праці, високий рівень безробіття, низькі ефективність праці, заробітна плата, і, як наслідок, масові зовнішні трудові міграції населення, неформальна зайнятість та пов'язаний з нею низький рівень соціального захисту зайнятих у тіньовому секторі громадян. Ці та інші деструктивні явища відображають низький рівень економічної, зокрема й управлінської культури в суспільстві, неспроможність повною мірою використати трудові ресурси та забезпечити високоефективну організацію праці в країні.

Таким чином, актуальність даної проблеми — "інтелект, розум і праця народу", що розглядаються в Програмі дій уряду як платформа для розбудови України, — зумовлює необхідність невідкладного вирішення завдання щодо кардинального удосконалення управління трудовими ресурсами. Цього можливо досягти лише за умови його належного науково-методологічного обґрунтування.

Незважаючи на безумовну потребу щодо розробки теорії управління трудовими ресурсами, внесок вітчизняних учених у її розвиток на сьогодні є недостатнім. Наукові дослідження переважно мають характер розвідок щодо напрацьованих світовою інтелектуальною думкою та практикою концепцій, моделей управління трудовими ресурсами на рівні організації [3; с.12]. Питання управління трудовими ресурсами на макрорівні розглядаються аспектно в контексті проблем економіки праці й соціально-трудових відносин, ринку праці тощо. До того ж тематика вказаних робіт нерідко обмежується проблемами використання трудових ресурсів.

Належно оцінюючи роль цих праць у формуванні наукових знань стосовно окремих сторін такого складного феномена, як трудові ресурси, доводиться водночас констатувати, що вони не вичерпують усього кола питань, пов'язаних із завданням всебічного дослідження сутності та змісту трудових ресурсів і формування цілісного, аналітичного інструментарію, необхідного для розробки та впровадження ефективної державної політики з регулювання системи трудових ресурсів.

Ресурси (фр. ressource — допоміжний засіб) — основні елементи виробничого потенціалу, які має у своєму розпорядженні система і які використовуються для досягнення конкретних цілей економічного та соціального розвитку [2, с. 29].

У сучасній економічній літературі існують різні підходи до класифікації ресурсів, найбільш загальними серед яких є марксистський т&ринковий. У кожному з них відведене особливе місце трудовим ресурсам. Марксистська класифікація ґрунтується на тому, що фундаментальною основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, яке завжди передбачає наявність таких трьох факторів: робочої сили; предметів праці; засобів праці. Відповідно до цієї концепції предмет і засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва, які, на відміну від робочої сили, є речовими (об'єктивними) факторами виробництва. Робоча ж сила є суб'єктивним фактором виробництва, а виробництво в цілому — складною системою взаємодії цих елементів через технологію та організацію виробництва [5, с.54-55 ].

У вітчизняній економічній літературі, яка тривалий час базувалася саме на марксистській теорії, шлях до розуміння трудових ресурсів пролягав через дослідження соціально-економічних форм праці, її нормування та організації людини як головної виробничої сили суспільства. Категорія "трудові ресурси" вперше була уведена в науковий обіг та управлінську практику в 1922 р. академіком С.Г.Струмиліним і розглядалася як робоча сила країни або народу у віці 16-49 років. Трудові ресурси аналізувалися як обліково-статистична категорія, необхідна для розробки їх балансу, і тривалий час розглядала населення головним чином в статистико-демографічному аспекті. Це дало змогу багатьом дослідникам трактувати трудові ресурси як працездатне населення працездатного віку. У зв'язку з цим вікові межі на різних етапах соціально-економічного розвитку країни кілька разів змінювалися.

На позиціях такого підходу будують свої дослідження й значна частина сучасних учених. Категорія "трудові ресурси" характеризується ними через сукупність осіб обох статей працездатного віку (жінки від 16 до 55, чоловіки — від 16 до 60 років), здатних брати участь у виробництві товарів та послуг, а також осіб обох статей, старших і молодших працездатного віку, зайнятих в суспільному виробництві. З цих категорій виключені непрацюючі інваліди праці та війни І та II груп і непрацюючі особи працездатного віку, які отримують пільгові пенсії.

Як справедливо зазначає Е.М.Лібанова, таке тлумачення трудових ресурсів — це рудимент занепалої системи. Ще раз звертаємо увагу, що термін "трудові ресурси" виник у перші роки радянської влади, коли поряд з правом на працю законодавчо була закріплена обов'язковість кожного громадянина трудитися, а суворий статистичний облік працездатного населення — трудових ресурсів — був одним із елементів централізованого планування економіки. В сучасних умовах завершення переходу України від командно-адміністративної до ринкової економіки, утвердження принципів вільної праці і заборони примусової праці використання терміна "трудові ресурси" в його колишньому трактуванні втрачає сенс. Натомість виникає нагальна потреба в детальному дослідженні трудових ресурсів з метою наповнення цієї категорії новим змістом, адекватним сутності нинішніх суспільних перетворень.

Попри виявлені розбіжності у підходах, незмінним залишається погляд вчених на трудові ресурси як потенціал живої сили, що її має у своєму розпорядженні суспільство на певний момент часу. Подібне тлумачення ґрунтується на припущенні, що праця — це певна статична система, а функціонування ресурсу "праця" вичерпується межами реальної суспільної економіки.

Таке спрощене розуміння ресурсу праці як обліково-статистичної, соціально-економічної категорії певною мірою задовольняє потреби в управлінні трудовими ресурсами організації, підприємства, але є недостатнім для управління трудовими ресурсами галузі, регіону, держави, оскільки обмежує весь процес управління лише етапом використання трудових ресурсів[5, c. 56].

Трудові ресурси — не типові, не "звичайні" в системі управління ресурсами. Одна із причин того, чому трудові ресурси є особливими, полягає в тому, що головним елементом системи управління трудовими ресурсами є людина праці, власник робочої сили, володар трудового потенціалу. Відомо, що людина формує й використовує свою здатність до праці на різних стадіях життєвого циклу. Зокрема, за періодизацією Є.А.Климова, А.К.Маркової, у процесі свого розвитку як суб'єкта праці людина проходить ряд стадій: стадії, що передуює грі (від народження до 3 років), засвоєння функцій сприйняття, руху, мови, найпростіших правил поведінки і моральних оцінок, які слугують основою подальшого розвитку й залучення людини до праці; стадія гри (від 3 до 6-8 років) — на цю стадію припадає усвідомлення "основних смислів" людської діяльності, ознайомлення з конкретними професіями; на стадії опанування навчальною діяльністю (від 6-8 до 11-12 років) інтенсивно розвиваються функції самоконтролю, самоаналізу, здібності планувати свою діяльність; стадія оптації (від 11-12 до 14-18 років) — це стадія свідомого і відповідального планування і вибору професійного шляху; стадія адепта (від 14-18 до 17-27) пов'язана з професійною підготовкою; стадія професійної реалізації — це етап трудової діяльності; післятрудова стадія — стадія спаду, зниження професійної і соціальної активності. Схожі етапи життєвого циклу трудових ресурсів виявили і зарубіжні вчені Б.Ливехуд, Е.Еріксон[7, c. 39-40].

Таким чином, функції управління трудовими ресурсами виходять за межі стаціонарної системи. Безперечно, раціональне використання, збереження, відновлення та розвиток трудових ресурсів у процесі трудової діяльності є основним завданням у системі управління трудовими ресурсами. Разом з тим ефективне використання трудових ресурсів неможливе без створення належних умов для формування та розвитку трудового потенціалу. Не менш важливим є також забезпечення соціального захисту для непрацюючих громадян.

Вказані напрями тісно взаємопов'язані і взаємозалежні: чисельність населення, його відтворення, статевовіковий склад, стан здоров’я, професійний та освітній рівень, зайнятість і безробіття, соціальний захист непрацюючих за віком, станом здоров'я тощо не можуть розглядатися окремо один від одного.

Такий підхід дає змогу уточнити визначення трудових ресурсів як організаційно-управлінської категорії. Трудові ресурси — це динамічна система, яка характеризується єдністю стійких взаємозв'язків і залежностей основних її елементів. До них належать, насамперед, формування і розвиток трудового потенціалу, використання трудових ресурсів, соціальний захист непрацюючих. У широкому розумінні трудові ресурси — це наявні на сьогодні і передбачувані в майбутньому ресурси праці суспільства, їх кількісні і якісні характеристики.

Узагальнені результати термінологічного теоретизування та функціонально-управлінського аналізу трудових ресурсів підводять до таких висновків:

1. Існують відмінності у категорійному визначенні найважливішого виробничого ресурсу вітчизняними та зарубіжними вченими. Якщо перші найчастіше оперують поняттям "трудові ресурси", то в дослідженнях зарубіжних авторів найбільш вживаним є термін "праця". В сучасних умовах на шляху до європейської інтеграції українського суспільства очевидною є потреба в термінологічній ідентифікації апарату наукових досліджень, приведення його у відповідність з єдиними стандартами. Відтак доцільним і більш перспективним вбачається використання терміна "праця" для позначення одного з основних виробничих ресурсів. У перехідний період прийнятною може бути альтернатива використання термінів "праця" і "трудові ресурси" як синонімічних.

2. Термін "трудові ресурси" вітчизняними вченими використовується у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні він характеризує переважно склад працездатного населення працездатного віку. Таке його вживання є застарілим, оскільки не відображає реалій функціонування праці в умовах ринкових відносин. Натомість обґрунтованим і методологічно виправданим видається використання терміна у широкому розумінні, за якого "трудові ресурси" відображають наявні на сьогодні і передбачувані в майбутньому ресурси праці суспільства, їх кількісні і якісні характеристики.

3. Трудові ресурси як динамічна система характеризуються складною структурою єдністю стійких взаємозв'язків і залежностей основних елементів, що, в свою чергу, висуває особливі вимоги до організації державного управління з питань забезпечення належних умов формування і розвитку трудового потенціалу, ефективного і раціонального використання трудових ресурсів, соціального захисту непрацюючих.

4. Дослідження трудових ресурсів найчастіше базуються на обліково-статистичних та соціально-економічних засадах. Разом з тим недостатньо вивченими є трудові ресурси як організаційно-управлінська категорія. Тому подальші наукові розвідки необхідно активніше спрямувати на дослідження структури державного управління трудовими ресурсами[11,c. 337-338].

Розділ II. Аналіз населення та трудових ресурсів в Україні

2.1. Соціально-економічна характеристика трудових ресурсів, їх роль і місце в економіці України

Трудові ресурси є найважливішою продуктивною силою суспільства, а також носієм відносин, що формуються у процесі відтворення робочої сили.

Трудові ресурси — це працездатне населення у працездатному віці, зайняте в різних сферах суспільно корисної праці й навчанням із відривом од виробництва. Це — чоловіки у віці 16—59 років і жінки у віці 16-54 роки, крім непрацюючих інвалідів праці й війни І та II груп і осіб, які отримують пенсії на пільгових умовах (чоловіки віком 50-59 років, жінки віком 50-54 роки). До трудових ресурсів також відносять населення старше і молодше працездатного віку, якщо воно зайняте в суспільному виробництві.

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 2003 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Росії, Німеччини. Великої Британії, Італії, Туреччини та Франції. Чисельність постійного населення України на початок 2003 р. становила 47,8 млн осіб.

Нині у світі спостерігається тенденція до збільшення чисельності населення. Так, зараз на землі мешкає близько 6,6 млрд осіб. За прогнозами ООН, чисельність людства у 2025 р. становитиме 7,9 млрд осіб, а у 2050 р. — 9,1 млрд осіб. Але експерти ООН прогнозують, що до 2100 р. чисельність населення зупинить своє зростання і розпочнеться процес його зменшення¹. Для країн Європейського Союзу та України характерні обернені тенденції, тобто спостерігається депопуляція. Розглянемо динаміку основних демографічних показників України (табл. 2.1).

Аналізуючи основні демографічні показники України за 2004-2007 pp., можна відмітити позитивну тенденцію — збільшення кількості народжених у 2007 р. порівняно з 2004 р. на 45,4 тис. осіб. Крім того, темпи зростання кількості народжених у 2007 р. порівняно з 2004 р. (110,63%) перевищили темпи зростання кількості померлих за відповідні роки (100,21%).

Межі працездатного віку мають умовний характер і можуть змінюватися під впливом НТП, ступеня задоволення матеріальних і духовних потреб населення. Так, продовження термінів освіти приводять до підвищення фактичного середнього віку осіб, які вступають у трудову діяльність до 18 років[10, c. 222-223].

Щоб кількісно визначити межі трудових ресурсів, потрібно уяснити поняття "працездатне населення", "працездатний вік", "працюючі підлітки", "працюючі пенсіонери".

Таблиця 2.1

Основні демографічні показники України за 2004-2007pp.

Показник	Рік	Відхилення 2007-2004 pp.	Відхилення 2007-2006 pp.
	2004	2005	2006	2007	абсол.,	темп зростання, %	абсол.,	темп зростання, %
1	2	3	4	5	6	7	8	9
Чисельність наявного населення, тис. осіб	47280,8	46929,5	46646,0	46372,7	-908,10	98,07	-273,3	99,41
Природне скорочення населення, осіб	-334002	-355875	-297724	-290220	-624222,0	86,89	-587994,0	97,47
Кількість народжених, осіб	427259	426086	460368	472657	+45398,0	110,63	+12289,0	102,66
Кількість померлих, осіб	761261	781961	758092	762877	+1616,0	100,21	+4785,0	100,63

Працездатний вік — поняття узагальнене, а тому дещо умовне. Воно визначається системою законодавчих актів. Нині в Україні працездатним віком вважається для жінок 16—54 роки, для чоловіків — 16—59 років включно. Нижня межа працездатного віку передбачає, що до початку трудової діяльності людина повинна здобути певний рівень фізичного та розумового розвитку, для чого потрібен час (мінімум перші 16 років життя). Верхня межа працездатного віку показує думку суспільства про те, в якому віці людина може претендувати на соціальну допомогу по старості. Для деяких видів трудової діяльності, що пов'язані з роботою у несприятливих умовах праці або вимагають від працівника якостей, що з віком помітно зменшуються (наприклад, спорт, балет), пенсійний вік настає раніше на 5—10 років, а інколи і більше. Такі люди звуться пільговими пенсіонерами. Найчастіше вони продовжують працювати і залишаються в складі трудових ресурсів.

Негативною тенденцією є зменшення чисельності наявного населення. Так, у 2007 р. чисельність наявного населення зменшилася порівняно з 2004 р. на 908,1 тис. осіб, або на 1,92%. Показник природного приросту населення мав за 2004-2007 pp. негативне значення. Так, у 2007 р. порівняно з 2006 р. внаслідок процесу депопуляції природне скорочення населення склало 587,94тис. осіб — кількість померлих перевищувала кількість народжуваних. Наприклад, у 2007 р. чисельність померлих була більшою чисельності народжених у 1,61 разу. Зазначені тенденції депопуляції істотно зменшують кількісні показники майбутнього трудового потенціалу, а це призводить до дефіциту трудових ресурсів. Враховуючи постійно зростаючий попит у висококваліфікованих працівниках, існує загроза подальшому зростанню економіки України.

Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці)(Табл. 2.2)[9, c. 4-5].

Таблиця 2.2. Чисельність і структура різних показників людських ресурсів України

Поняття і показники	Роки
1995	2002
тис. осіб	%	тис. осіб	%
1. Все населення у віці 15—70 років 1.1. Економічно активне населення, в тому числі: — зайняті — безробітні 1.2. Економічно неактивне населення	37 672,1 25 562,1 24125,1 1437,0 12 110,0	100 67,9 64,0 3,9 32,1	36 283,9 22 701,7 20 400,7 2 301,0 13 582,2	100 62,6 56,2 6,4 37,4
2. Трудові ресурси, в тому числі: — у працездатному віці — молодші — старші	29 929,8 27 392,1 12,2 2 545,5	100 91,5 0,04 8,5	28 915,1 27154,5 12,6 1 748,0	100 93,9 0,04 6,05

Слід зазначити, що в багатьох розвинених країнах законодавчо встановлена верхня межа працездатного віку на 5—10 років вища, ніж в Україні, але і середня тривалість життя там значно перевищує аналогічні показники нашої країни. Поширеною світовою практикою є нижча межа пенсійного віку для жінок, хоча майже всюди середня тривалість життя чоловіків значно менша, ніж жінок.

Все сказане стосується працездатних, тобто людей, фізично і психічно досить здорових для того, щоб працювати. На жаль, в кожному суспільстві є значний прошарок людей, не досить здорових для цього. Тобто є люди непрацездатні, хоча їхній вік працездатний. Такі люди одержують статус інвалідів першої або другої групи, що дає їм право на отримання пенсії незалежно від віку. Кількість і частка інвалідів серед населення країни складається під впливом комплексу умов, від яких залежить здоров'я. Величезне значення мають екологічна ситуація, рівень матеріального добробуту (якість харчування, витрата життєвих сил на роботі), доступність і якість медичного обслуговування, безпечність умов праці тощо. Не потрібно бути експертом, щоб констатувати значне погіршення всіх цих умов для абсолютної більшості населення України в останнє десятиріччя XX ст. Відповідно і кількість пенсіонерів за інвалідністю зросла з 1352 тис. осіб на початок 1986 р. до 2033 тис. осіб на початок 2002 p., тобто на 50,4 %[17, c. 59-60].

Аналіз сучасної демографічної ситуації, проведений на основі даних Держкомстату, свідчить про зростання обсягів і темпів депопуляції, негативні наслідки якої призводять до деформації вікової структури населення, зумовлюють зниження природного приросту трудових ресурсів та потенціалу внутрішнього ринку країни.

На початок 2008 р. в Україні, за статистичними даними, чисельність наявного населення становила 46446,1 тис. осіб. Відтак протягом 2007 р. чисельність населення зменшилась на 200 тис. осіб, або на 5,7 осіб на 1000 населення. Загалом з 1992 року (найбільша чисельність населення – 52,2 млн осіб) населення України скоротилося на 5,76 млн осіб. Для порівняння, сумарні втрати населення внаслідок Голодомору 30-х років оцінюються фахівцями в 7-10 млн осіб, а втрати населення України під час Другої світової війни – близько 6,84 млн осіб.

Загальне скорочення населення відбулось виключно за рахунок природного скорочення – 209,5 тис. осіб, у той час, як міграційний приріст становив 9,5 тис. осіб. Порівняно з січнем–вереснем минулого року обсяг природного скорочення зменшився на 15,7 тис. осіб унаслідок зростання кількості народжених на 11,4 тис. осіб і зменшення числа померлих на 4,3 тис. осіб. У розрахунку на 1000 населення народжуваність зросла з 9,8 до 10,2 осіб, а смертність, рівень якої в Україні суттєво перевищує стандарти європейських країн, залишилась на рівні 2006 р. (16,2 осіб). Незважаючи на деяке покращення ситуації з народжуваністю, темпи природного скорочення населення в Україні вирізняються своєю масштабністю на тлі країн СНД та Євросоюзу. Сучасний рівень народжуваності в країні не забезпечує природного приросту населення з причини високого рівня смертності. Фактично нині відсутній відтворювальний потенціал для заміщення поколінь батьків поколіннями дітей[18, c. 32-34].

Для України характерне подальше збільшення чисельності осіб похилого віку. Середній вік населення за період 2000-2008рр. збільшився з 38,5 до 39,7 років. За міжнародними стандартами населення вважається старим, якщо частка осіб пенсійного віку перевищує 12 % всього населення країни. В Україні у 2007 році частка осіб пенсійного віку досягла 23,9 %. Найбільше навантаження за цим параметром спостерігається – в Чернігівській області 32,9 %; у Черкаській – 31,8 %, у Луганській – 31,4 %, у Донецькій 31,3 %, у Вінницькій – 30,8 %. Водночас за період 2003-2006 рр. частка дітей у чисельності населення зменшилася з 17,4 % до 15,5 % на 1 січня 2007 року. Ця ситуація призводить до високого рівня бідності значної частини народонаселення нашої держави.

Це призводить до перерозподілу суспільних фондів і збільшення потреби в соціальних видатках, збільшує навантаження на систему охорони здоров’я, загострює дефіцит робочої сили тощо. Демографічне навантаження на працездатне населення України практично вдвічі перевищує показник в країнах ЄС – у 2007 році рівень цього параметра досяг позначки 732 на 1000 осіб працездатного віку.

Додатковим компонентом, що обтяжує становище в демографічній сфері, є міграція населення. За офіційними даними, абсолютний приріст населення за рахунок зовнішньої міграції за січень-вересень 2007 р. порівняно з відповідним періодом минулого року збільшився з 6484 до 9537 осіб. За цей час число прибулих в країну на постійне проживання зросло з 28 до 31,9 тис. осіб, вибулих – з 21,5 до 22,4 тис. осіб.

Таким чином, попри певні позитивні зміни, демографічна ситуація в Україні залишається несприятливою. Загальна негативна тенденція демографічної ситуації може призвести до значних соціально-економічних проблем й становить загрозу для розвитку продуктивних сил країни.[12, c. 22-23].

2.2. Трудовий потенціал суспільства та демографічна ситуація, його сутність, види, особливості формуванняв Україні

Ширшим поняттям порівняно з робочою силою і трудовими ресурсами є поняття трудового потенціалу. Визначення останнього поки що має дискусійний характер; у загальному понятті під трудовим потенціалом розуміють можливу кількість і якість праці. Він має сукупність якостей, що визначають працездатність людини, тобто фізичний, психологічний, моральний потенціал, обсяг загальних і спеціальних знань і навичок.

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства. Трудовий потенціал складається з багатьох складових, основними з яких є здоров'я, освіта, професіоналізм, творчий потенціал, активність.

Узагальненими показниками трудового потенціалу виступають:

• здоров'я населення, яке проявляється в середній тривалості життя, частці інвалідів, смертності за окремими віковими групами;
• моральність населення, що характеризується ставленням суспільства до соціально незахищених верств населення, релігійністю, показниками соціальної напруженості, злочинністю;
• творчий потенціал населення, який проявляється в темпах науково-технічного прогресу, кількості патентів і міжнародних премій тощо;
• організованість на рівні суспільства, оцінювану стабільністю законодавства і політичної ситуації;
• рівень освіти населення, що характеризується питомою вагою осіб із вищою освітою, середньою кількістю років навчання в розрахунку на одну людину, доступністю різних рівнів освіти;
• ресурси робочого часу, що характеризуються чисельністю працездатного населення, кількістю і часткою зайнятих, рівнем безробіття, кількістю відпрацьованих людино-днів за рік.

В економічній літературі, крім указаних категорій, які характеризують робочу силу, використовуються також поняття людського капіталу та людського потенціалу. Під останнім прийнято розуміти сукупність знань, умінь і мотивацій населення. Результатом реалізації людського потенціалу виступає людський капітал. Цей термін прийшов до нас із західної економічної теорії. За концепцією Г. Беккера — Т. Шульца людський капітал — це наявний запас здібностей і мотивацій населення, що впливають на зростання обсягів національного виробництва і збільшення доходів населення[21, c. 254-255].

Трудовий потенціал — це інтегральна оцінка і кількісних, і якісних характеристик економічно активного населення.

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства. Трудовий потенціал складається з багатьох компонентів, головними з яких є здоров'я, освіта, професіоналізм, моральність, мотивованість, вміння працювати в колективі, творчий потенціал, активність, організованість, ресурси робочого часу та ін.

На рівні суспільства ці компоненти можна приблизно оцінити певними узагальненими показниками. Здоров'я населення країни характеризується середньою тривалістю життя, часткою інвалідів, смертністю за віковими групами залежно від різних причин, розміром та часткою витрат на охорону здоров'я тощо. Моральність суспільства визначається його релігійністю, ставленням до інвалідів, дітей, престарілих, показниками соціальної напруги, злочинності тощо. Творчий потенціал і активність проявляються темпами науково-технічного прогресу в країні, доходами від авторських прав, кількістю патентів та міжнародних премій і т. ін.

Статистичні порівняння з іншими країнами свідчать, що за основними показниками природних змін населення — народжуваності, смертності, природного приросту — Україна стоїть не тільки після країн Заходу, але й республік колишнього СРСР. За рівнем народжуваності (9,6 ‰ ) вона посідає передостаннє місце серед них та країн Європи, за смертністю населення (15,4 ‰ ) — 2-е місце серед країн континенту, за рівнем дитячої смертності (14,4 дитини на 1000 новонароджених) її показники входять у першу сумну десятку показників для європейських країн, за очікуваною тривалістю життя (67 років) — 109-е місце у світі, коли ще у 1994 р. посідала 87-е.

Загрозою для перспектив розвитку нації стають обсяги й темпи депопуляції, тобто абсолютного зменшення населення внаслідок перевищення кількості померлих над кількістю народжених. Вона почалася в Україні з 1991 р. і нині таке зменшення становить близько 1 млн осіб.

Втрачені в Україні традиції багатодітності призвели до того, що у 2007 р. сумарний показник народжуваності, тобто кількість дітей, що може народити кожна жінка упродовж усього репродуктивного періоду свого життя, становив 1,6 дитини на одну жінку. Зазначимо, що для розширеного відтворенння населення необхідно мати 2,2-2,4 дитини. Падіння життєвого рівня, що триває, невирішеність екологічних проблем, загострених наслідками Чорнобильської катастрофи, соціально-психологічний дискомфорт — все це примушує більшою мірою, ніж раніше обмежувати розмір сім'ї. Процес зниження народжуваності характерний для багатьох розвинених країн світу, нині це загальна тенденція демографічного розвитку. Але є та межа зниження народжуваності, яку не можна переступити, оскільки за нею — процес депопуляції набуває незворотного характеру. Україна сьогодні підійшла до цієї межі.

Крім того, різко зменшилася кількість шлюбів, зростає число розлучених, удівців і особливо удовиць, збільшується частка бездітних і однодітних родин, а це ще більше погіршує демографічні перспективи держави[20, c. 249-250].

Організованість на рівні суспільства можна оцінити якістю і стабільністю законодавства, обов'язковістю дотримання законів і угод, стабільністю політичної ситуації, якістю доріг та громадського транспорту тощо. Рівень освіти населення характеризується середньою кількістю років навчання в розрахунку на одну людину, часткою витрат на освіту в державному бюджеті, доступністю різних рівнів освіти тощо. Ресурси робочого часу оцінюються кількістю працездатного населення, кількістю і часткою зайнятих, рівнем безробіття, кількістю відпрацьованих людино-днів за рік тощо. На жаль, більшість цих показників за роки кризи значно погіршилася в Україні. Так, очікувана тривалість життя при народженні (показник, що розраховується як кількість років, яку в середньому належить прожити даному поколінню народжених, якщо протягом всього їхнього життя при переході з одного віку до іншого рівень смертності буде дорівнювати сучасному рівню смертності населення в окремих вікових групах) зменшилася від 71 року (66 — чоловіки, 75 — жінки) в 1989—1990 pp. до 68,4 року (62,7 — чоловіки, 74,1 — жінки) в 2001— 2002 роках. Погіршення показників смертності населення видно з даних табл. 2.3. Особливу тривогу викликає різке збільшення смертей від вбивств, самогубств, отруєнь алкоголем тощо, що свідчить про погіршення не лише фізичного, але і духовного здоров'я нації, її моральності.

Таблиця 2.3. Смертність населення України з основних причин смерті (кількість померлих на 100 000 осіб населення)

Причини смерті	1985	1990	1995	1998	2000	2002
Всього померлих	1212	1213	1538	1439	1539	1566
У тому числі від хвороб:
• системи кровообігу	755	642	874	867	942	965
• новоутворень	170	197	199	195	199	197
з них злоякісних	168	195	197	194	197	195
• органів дихання	93	72	90	73	77	66
• нещасних випадків, отруєнь і травм	98	107	160	140	149	158
з них отруєнь алкоголем	11	10	20	16	19	21
• самогубства	22	21	28	30	30	26
• вбивства	7	8	15	12	13	12

В Україні, на сучасному етапі розвитку економічної системи, перетворення людського потенціалу на капітал потребує створення певних умов, основними серед яких є: формування мотивації до нарощування людського потенціалу та ефективнішого його використання, стимулювання попиту на послуги постіндустріального суспільства, вихід України на світовий ринок високих технологій тощо [8, с 84].

Головною ознакою сучасної демографічної кризи є те, що в Україні відбуваютья негативні зміни не тільки у кількості, але й у якості населення. Під час обстеження стану здоров'я населення виявилося, що рівень загальної захворюваності в Україні — один із найвищих серед країн на теренах колишнього Радянського Союзу. Поширюються соціальні хвороби. Так, за рівнем захворюваності алкоголізмом і наркоманією Україна перебуває на 2-му місці серед зазначеної групи країн. Існує тенденція значного погіршення здоров'я нинішніх дітей і підлітків. Лише один з чотирьох-п'яти може вважатися цілком здоровим. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження[7, c.41].

Одним з найвагоміших критеріїв, які характеризують сукупний трудовий потенціал країни, є рівень освіти та професійної підготовки економічно активного населення. Високий рівень освіти значної частини населення, як і достатній рівень професійної підготовки сукупної робочої сили є важливим і активним чинником економічного зростання країни, одним з основних індикаторів рівня людського розвитку і соціалізації економіки. У країнах з соціально орієнтованою розвинутою ринковою економікою на кінець XX ст. середня підготовка найманих працівників досягла 14 років навчання. В Україні у 2002 р. середня кількість років навчання зайнятого населення становила 11,9 року, економічно активного — 11,8 року, а безробітного населення — 11,0 року. Відповідні показники у 2000 р. становили 11,8 та 11,7 та 10,9 року. Як бачимо, хоча ці показники і поступово зростають, однак залишаються ще значно меншими порівняно з розвинутими країнами.

Крім цих кількісних показників викликають тривогу і менш видимі, але не менш серйозні проблеми використання освітнього потенціалу (значна частка людей з високим рівнем освіти не може знайти відповідну роботу). Затребувана на ринку праці України кваліфікація в середньому ще менша, ніж кваліфікація економічно активного населення, тобто ринок праці (в середньому) не стимулює населення до підвищення рівня освіти.

Особливу тривогу викликає цей факт з урахуванням глобальних тенденцій інтелектуалізації праці, концентрації робочих місць, які потребують найвищого рівня кваліфікації, у розвинених країнах і перетікання туди висококваліфікованої робочої сили з усього світу. Наприклад, у 2002 р. з України лише за офіційними даними емігрувало 35 550 осіб з вищою освітою, 69 кандидатів і 27 докторів наук. Ці втрати суттєво зменшують трудовий потенціал країни, а разом з тим і її шанси досягти високого рівня соціально-економічного розвитку[9, c. 4-5].

Сучасна демографічна ситуація характеризується збереженням тенденції скорочення чисельності населення України, його економічно активної частини і питомої ваги зайнятості населення. Згідно з останнім переписом населення України, проведеним 5 грудня 2001 року, у країні проживало 48 457 100 осіб. Згідно даних Державного комітету статистики, в Україні проживало на кінець 1990 року – 54,94; 1991 – 52,06 ; 1992 – 52,24 ; 1993 – 52,11 ; 1994 – 51,73 ; 1995 – 51,3 ; 1996 – 50,82 ; 1997 – 50,37 ; 1998 – 49,92 ; 1999 – 49,43; 2000 – 48,92 ; 2001 – 48,46 ; 2002 – 48,0 ; 2003 – 47,62 ; 2004 – 47,28 ; 2005 – 46,96 млн. осіб.

Як повідомляє Державний комітет статистики, з 46958740 осіб на кінець 2005 року в містах проживало 31886688, у сільських районах – 15072052 осіб. Як бачимо, природний приріст населення в Україні в 2005 році, як і раніше, — негативний. У країні народилося 389831 особа, померла – 715462, причому 3889 з них – діти у віці до 1 року. Загальний коефіцієнт народжених на 1 тис. населення становив 9,0, померлих 16,6,померлих дітей у віці до 1 року – 10,0 на одну тисячу.

Розділ ІІІ. Напрями подолання демографічної кризи в Україні та підвищення якості трудового потенціалу суспільства

3.1.Основні причини сучасного демографічного становища в Україні

Демографічна ситуація потребує постійного контролю держави. За даними Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України зменшення українського населення в результаті смертності продовжується катастрофічними темпами (якщо сьогодні чисельність населення України складає 46,7 млн. осіб , то за 10 років вона зменшиться на 17 млн.). За думкою міністра Кабінету міністрів України Анатолія Толстоухова, зменшення населення України – одна із головних загроз для країни, разом з політичними конфліктами, які розколюють Україну. Питання поліпшення умов для покращення демографічної ситуації в країні – одне з основних завдань державної влади[1, c. 5].

Учені Е. Лібанова, С. Пирожков, В. Стешенко та багато інших, у своїх працях визначають, що головною компонентою сучасної демографічної кризи є криза здоров'я, а воно, як відомо, є головною якістю населення. Адже в Україні інтенсивно руйнуються традиційні цінності і не формуються вітальні цінності (коли людина самостійно дбає про своє здоров'я). Це призводить до високої смертності, особливо через зовнішні чинники: алкоголізм, куріння, травматизм; через соціально зумовлені захворювання, насамперед туберкульоз, СНІД; висока смертність від серцево-судинних захворювань тощо. Як наслідок — погіршення здоров'я населення та фізичних, духовних, соціальних цінностей негативно позначиться на якості трудового потенціалу.

Іншою вагомою компонентою сучасної демографічної кризи в Україні більшість вітчизняних учених називають кризу старіння населення. Адже прогнози щодо старіння населення мають песимістичний характер. Так, передбачається зростання частки осіб у віці 60 років і старше у 2050 р. до 32,5%. Тобто до 2050 р. порівняно з 2010 р. очікувана зазначена частка збільшиться на 11,8 в.п. Крім того, нині намітилися негативні тенденції в сучасній віковій структурі населення. Зокрема, відбувається зниження частки дітей у загальній чисельності населення, що є передумовою зростання частки населення у віці, старшому за працездатний. Зазначені тенденції зумовлять додаткове навантаження на працездатне населення.

Безперечно, тенденції демографічної кризи також пов'язані з історичним розвитком України. На думку С. Пирожкова, В. Стешенко, демографічна криза в Україні має глибоке історичне коріння — Перша і Друга світові війни, три голодомори (1921, 1932-1933, 1947 p.), індустріалізація, колективізація, репресії, Чорнобильська катастрофа, що істотно вплинули на процеси демографічного розвитку нашої країни, а також на трудовий потенціал. Так, у роботі „Демографічна криза в Україні"8 наголошується, що соціальні катаклізми у 20 сторіччі передчасно звели у могилу близько 16 млн українців, що становить понад 85% загального приросту населення України за період 1901-2000 pp.

Тому процес депопуляції, старіння населення та соціально-економічні проблеми, наприклад, гостра нестача висококваліфікованих працівників, необхідних для розвитку економіки України (відомо, що нині близько 30% промислових і майже 60% сільськогосподарських підприємств відчувають нестачу кваліфікованих робітничих кадрів) є факторами, які знижують конкурентоспроможність нашої країни і гальмують розвиток трудового потенціалу[6, c. 41-43].

На думку Г. Кулікова, причиною демографічної кризи у перехідний період була, безумовно, глибока і затяжна економічна криза, в якій опинилась наша країна. Так, оцінюючи економічну кризу, можна як приклад навести її наслідки за період 1990-2005pp., а саме: обсяг ВВП країни скоротився на 60%, обсяги промислового та сільськогосподарського виробництва скоротилися відповідно на 49% і 52%, реальна заробітна плата зменшилась у 3,9 разу, а реальні виплати пенсій у 4 рази. Зазначені тенденції призвели до погіршення добробуту значної частини населення, обтяжливості утримування більш ніж однієї дитини в родині, що істотно вплинуло на відтворювальні процеси.

На думку міністра праці та соціальної політики України Л. Денисової, головним чинником демографічної кризи України є хибний курс реформ (починаючи зі здобуття Україною незалежності) на реалізацію в країні латиноамериканської моделі розвитку, запропонованої Міжнародним валютним фондом. Основними компонентами зазначеної кризи, як вважає міністр, є низький рівень життя, висока смертність від соціально-небезпечних захворювань, недосконала пенсійна система.

Отже, в економічній компоненті демографічної кризи важливу роль відіграв рівень доходів громадян, адже від нього залежить основа відтворення населення та майбутній розвиток трудового потенціалу суспільства.

Якщо в індивідуальний дохід не буде включено додаткову складову на народження, догляд, виховання дитини, рівень народжуваності не зростатиме. Навіть істотне збільшення грошового забезпечення при народженні дитини (з 2005 р. — 8000 грн, а з 1.01.2008 р. допомога при народженні дитини збільшилась у декілька разів: на першу дитину — 12 240 грн, на другу -25000грн, на третю дитину 50 000 грн), на думу багатьох вітчизняних учених демографів і економістів, не змінить існуючої демографічної ситуації. Адже, як свідчить досвід європейських країн, надання матеріальної допомоги при народженні дитини, певним чином стимулює молодих батьків до народження, але це не є достатнім мотиваційним чинником. Позитивним, є те, що держава матеріально заохочує і допомагає молодим родинам, які вирішили народити дитину, а негативним явищем може бути поява так званих асоціальних родин.

Крім того, поруч із економічною компонентою демографічної кризи, можна виділити правову. Так, відомий правозахисник Н. Карпачова вважає, що демографічний занепад країни є наслідком нехтування фундаментальними правами людини, наприклад, незадовільного виконання конституційних норм щодо права на працю та на соціальний захист (відповідно до ст. 43 та 46 Конституції України). Це призводить до погіршення матеріальних умов існування людей, що у свою чергу підриває їхнє здоров'я. Тому зростає смертність, зменшується демографічний і трудовий потенціал.

Іншою стороною соціально-психологічної компоненти, на нашу думку, є поширеність абортів. Так, щорічно офіційна статистика України реєструє близько одного мільйона абортів, фіксується 145 абортів на 100 пологів (для порівняння, наприклад, у країнах Західної Європи в середньому 10-15 абортів на 100 пологів). Отже, така величезна кількість абортів в Україні призводить, насамперед, до втрати потенційно можливого нарощення чисельності населення, обмеження майбутнього зростання трудового потенціалу, у тому числі внаслідок втрати репродуктивної здатності молодих жінок після абортів[2, c. 24-25].

Отже, узагальнюючи наведене вище та враховуючи поширені погляди на сутність сучасної демографічної кризи, можна запропонувати визначення, що поглиблює сутність зазначеного терміна. Демографічну кризу можна розуміти як кризу трансформацій суспільства, пов'язану з погіршенням кількісних (чисельність населення, кількість померлих і народжених, старіння населення, тривалість життя, міграція тощо) та якісних (здоров'я, освіта тощо) характеристик населення України, а також впливом на її розвиток соціально-економічних, соціально-психологічних, інтелектуальних, духовних, екологічних із урахуванням історичних передумов становлення та розвитку України.

3.2. Пропозиції щодо подолання демографічної кризи в Україні та підвищення якості трудового потенціалу суспільства

Визначивши найбільш вагомі компоненти сучасної демографічної кризи в Україні, можна навести декілька актуальних на сьогодні шляхів виходу України з неї (рис.3.1).

Пріоритетним напрямом покращення демографічної ситуації в Україні має бути реформування системи охорони здоров'я як на макрорів-ні (реалізація концепції превентивної медицини, посилення державної політики у сфері здійснення контролю над алкоголем і тютюном, реалізація ефективних стратегій боротьби із захворюваннями на туберкульоз і СНІД, профілактика ВІЛ-інфекцій та інші напрями), так і на мікрорівні (зміцнення моральності у суспільстві й утвердження здорового способу життя, формування вітальних цінностей (зокрема, відмова від шкідливих звичок, зміцнення здоров'я, раціональне харчування, рухова активність, доброзичливість тощо).

Іншим важливим пріоритетом покращення сучасної демографічної ситуації та формування якісних властивостей трудового потенціалу суспільства має стати освітній чинник, а саме: забезпечення на рівні держави доступності системи загальноосвітньої, професійно-технічної та вищої освіти; реалізація концепції безперервної освіти та інноваційних методів професійного навчання. Особливо це актуально в сучасних умовах розвитку економіки України, оскільки відчувається потреба у висококваліфікованій робочій силі, а вступ країни у COTможе додатково загострити проблему підвищення кваліфікації кадрів, що є важливим чинником підвищення конкурентоспроможності економіки загалом. Вирішення наведених вище проблемних питань дозволить оптимізувати й усунути такі соціально-економічні проблеми, як безробіття, бідність, трудова еміграція тощо[22, c. 115-116].

Висновки

Трудовий потенціал країни або ресурси праці — є інтегральною оцінкою кількісних і якісних характеристик економічно активного населення. Трудовий потенціал суспільства залежить від низки факторів, а саме: від демографічної ситуації, професійно-кваліфікаційного рівня і соціально-культурного стану населення. Трудовий потенціал може розглядатися на трьох рівнях — потенціал людини, потенціал підприємства і потенціал суспільства.

Ресурси праці є частиною населення країни, яка, маючи відповідні психофізіологічні, фізичні та інтелектуальні якості, здатна виробляти матеріальні і духовні блага та послуги, тобто здійснювати корисну діяльність.

Узагальнюючим показником ефективності використання трудового потенціалу є ступінь використання ресурсів праці та рівень продуктивності суспільної праці. А саме величина національного доходу в розрахунку на одного представника трудових ресурсів.

Низький рівень ефективності використання трудового потенціалу пов’язаний з труднощами перехідного до ринку періоду. У зв’язку з цим серед шляхів підвищення ефективності використання трудових ресурсів слід виділяти політичні та організаційні напрями. Політичні пов’язані з політикою формування нового ринкового мислення, а організаційні потребують масштабних організаційних змін, як-то структурна перебудова, приватизація (мала і велика), створення умов для посилення гнучкості ринку праці, самозайнятості, підвищення конкурентоспроможності робочої сили, перебудови систем професійної підготовки, вдосконалення соціального захисту працівників і безробітних, програмне забезпечення політики зайнятості тощо.

Список використаної літератури

1. Біляцький С. Ресурси трудових ресурсів: Зайнятість, робочі місця, технологічний поєдинок //Віче. — 2006. — № 15-16. — C. 42-44
2. Бойченко Є. Вплив демографічних чинників на функціонування ринку праці //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 8. — C. 24-29
3. Головань В. Соціально-економічні фактори формування та ефективного використання трудових ресурсів на підприємствах сільського господарства //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 8. — C. 9-14
4. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів //Економіка АПК. — 2005. — № 2. — С.138-143.
5. Жуковський М. О. Трудові ресурси як складова конкурентоспроможності підприємства //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 2. — C. 54 — 59
6. Заюков І. Компоненти сучасної демографічної кризи в Україні та їх вплив на трудовий потенціал //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 4. — C. 41-46.
7. Кирич Н. Ефективне використання трудових ресурсів як фактор стабілізації функціонування підприємств //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 3. — C. 39-41
8. Косодій Р.П. Конкурентноздатність трудових ресурсів //Економіка АПК. — 2000. — № 4. — C. 84-88
9. Магалецька Т. Населення і трудові ресурси: Економічна і соціальна географія України //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2001. — № 37. — C. 4-6
10. Мамонова Г. В. Економетричне моделювання демографічних процесів в Україні та обсягів їх фінансового стимулювання //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 5. — C. 222 — 230
11. Мелащук А. Державне управління трудовими ресурсами: історичний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 1. — C. 332-338
12. Мельник С. Демографічна ситуація в Україні: стан, головні проблеми та способи їх вирішення //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 4. — C. 22-26
13. Мирошниченко А. Развитие трудовых ресурсов Украины //Менеджер по персоналу. — 2007. — № 12. — C. 4-9
14. Миценко І. Здоров’я населення України як фактор формування трудових ресурсів в системі безпеки життєдіяльності//Україна: аспекти праці. — 2004. — № 3. — C. 35 — 39
15. Муравка П. П. Ефективність використання трудових ресурсів у системі локального розселення регіону //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — C. 167 — 172
16. Петрос О. Трудові ресурси як наукова проблема та об’єкт управління //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 2. — C. 394-400.
17. Пирожков С.І. Демографічний розвиток України: сучасне та майбутнє //Вісник Національної академії наук України. — 2006. — № 1. — C. 59-64
18. Сердюк В.Р. Демографічні аспекти економічного розвитку України/ В. Р. Сердюк //Вісник Вінницького політехнічного інституту. — 2007. — № 6. — C. 30-36
19. Смачило В. Формування механізму трудових ресурсів із застосуванням систем стимулювання праці //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 3. — C. 32-39
20. Чепелевська Л. Сучасні проблеми медико-демографічної ситуації в Україні //Охорона здоров‘я України. — 2008. — № 1. — C. 249-250
21. Шевчук П. Виклики демографічного старіння населення України в довгостроковій перспективі //Охорона здоров‘я України. — 2008. — № 1. — C. 254-255
22. Юзефович В. Трудові ресурси регіону як багатомірна категорія управління //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 1. — C. 111-116