Вступ.

1. Мета, об’єкт і суб’єкти, основні складові та визначення соціальної політики.

2. Місце соціальної політики в Україні – декларації та реалії.

3. Основні напрями соціальної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття "соціальної політики" не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники в своїх означеннях виходять з різних поглядів на зміст та цілі того, що назрівають" соціальною політикою. Наведемо відомі підходи до проблеми встановлення дефініції "соціальної політики".

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика — це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Її мета — досягнення цілей всього суспільства3. Зрозуміло, що за такого підходу особисті проблеми людини, приміром, — втрата роботи, хвороба, похилий вік тощо, — залишаються на другому плані порівняно з інтересами всього суспільства. Далі буде наведено кілька прикладів дефініцій, в яких наочно виступає такий погляд.

Другий підхід виходить з необхідності вирішення питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державних допомог та доброчинної діяльності4. Такий підхід обмежує активність державних та громадських інститутів лише частиною суспільства, тоді як переважна більшість громадян, "безпечних", залишається поза увагою державних органів, однак саме серед них відбуваються основні суспільні процеси.

Третій — має на меті пом'якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу частіше за інше покладається податкова політика, спрямована на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий — покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства.

П'ятий — виходить з необхідності регулювання соціально-трудових відносин, тобто відносин праці й капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі. Зрозуміло, що при цьому значна частина суспільства, яка не входить до сфери цих взаємин, — пенсіонери, дрібні підприємці, представники творчих професій та інші подібні їм, — залишаються поза увагою суб'єктів соціальної політики.

Отож, кожен з цих підходів має раціональне начало, хоча і не позбавлений деяких обмежень. Соціальна політика розвинутих держав певною мірою використовує усі ці підходи.

Пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.

1. Мета, об’єкт і суб’єкти, основні складові та визначення соціальної політики

Метою соціальної політики є створення умов для реалізації конституційних прав і свобод людини, які забезпечують її існування та розвиток як соціальної істоти. Для України, зокрема, ці права та свободи визначаються у другій групі прав Конституції України, яку ми визначили як природні права людини. Оскільки всі громадяни проголошуються Конституцією України рівними у своїх правах (ст. 21), зрозуміло, що мета соціальної політики стосується усіх без винятку членів суспільства. Отже, об'єктом соціальної політики виступає кожна людина або, іншими словами, все населення країни.

Хто здійснює соціальну політику, тобто виступає суб'єктами соціальної політики? Узагальнено, це — державні та суспільні інституції та людина, оскільки вона також і сама має нести відповідальність за свою долю, долю та добробут своїх близьких. За більш конкретного підходу до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

• державні органи, відомства та установи;
• громадські, релігійні, благодійні та інші недержавні об'єднання;
• комерційні, фінансові та інші бізнесові структури;
• громадяни, які беруть участь на професійних чи добровільних засадах у здійсненні громадянських та суспільних ініціатив.

Виходячи з переліку тієї групи основних прав і свобод людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток, можна визначити складові соціальної політики, а саме:

• піклування про працевлаштування;
• створення системи соціального забезпечення;
• підтримка малозабезпечених (слабких) верств населення;
• створення всеохоплюючої системи охорони здоров'я;
• вирішення проблем освіти;
• узгодження внутрішніх суспільних та групових конфліктів;
• протидія (в широкому контексті) злочинності;
• збереження безпечного оточуючого середовища;
• інші проблеми суспільного та особистого життя.

При цьому беззастережною умовою виступає додержання громадянських та політичних прав і свобод людини.

В цьому переліку легко помітити незвичні для соціальної сфери напрями діяльності — освіта, охорона здоров'я, суспільні конфлікти, боротьба зі злочинністю тощо, однак за сучасних підходів вони мають стати неодмінними складовими соціальної політики.

Таким чином, ми підійшли до того місця, де можна дати визначення того, що є соціальна політика в сучасному розумінні цього терміну. Пропонуємо таке визначення:

Соціальна політика — це діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію природних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод[7, c. 31-33].

2. Місце соціальної політики в Україні – декларації та реалії

Політика та діяльність владних інститутів в Україні продовжують стару радянську традицію державного управління, за якої соціальна сфера займала підпорядковане положення по відношенню до економічного напряму діяльності Уряду та державних установ.

Зі зміною пріоритетів у сучасному українському суспільстві на перший план має вийти людина, її права та свободи, а політична та економічна діяльність держави має бути спрямована на забезпечення цих прав та свобод, отже, — посісти підпорядковане місце по відношенню до соціальної політики.

Такий підхід має своїм підґрунтям основні положення Конституції України, за якими:

"Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" (стаття 1 — тут і далі позначення автора).

"Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави" (ст. 3).

Традиційне державне розуміння відносить до власне соціальної політики доволі обмежене коло питань — людські ресурси, грошові доходи та заробітну плату, ринок праці, соціальне страхування та пенсійне забезпечення, соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку, в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх "соціальну спрямованість". Ця внутрішня суперечливість позиції держави свідчить про невизначеність пріоритетів та відсутність чітких дефініцій щодо проблем та сфер суспільного життя, які слід віднести до компетенції соціальної політики.

На жаль, розуміння пріоритетності соціальної політики ще не стало загальнопоширеним ні серед населення, ні серед державно-адміністративної еліти. Показово про це свідчить назва одного із основних поруч з Державним бюджетом документу: "Програма економічного і соціального розвитку на 2002 рік" замість того, щоб відповідно до Конституції України поставити на перше місце соціальну проблематику — "Програма соціального та економічного розвитку…"[3, c. 26-27].

Проблема, визначення ролі та місця соціальної політики в Україні має, таким чином, кілька складових:

♦ відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;

♦ невизначеність сфер та напрямів соціальної політики;

♦ неусвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

Не менш актуальним є питання, які сфери діяльності державних інститутів потрібно віднести до соціальної політики? Виходячи з наведеного в розділі 3 переліку тих основних прав людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти, а саме — природних прав людини, можна визначити такі основні сфери та завдання, що мають вирішуватися в кожній з них:

1. Людські ресурси — забезпечення права людини на життя, права осіб (дорослих та дітей) в шлюбі та в сім'ї.

2. Трудові відносини — забезпечення права людини на працю, на підприємницьку діяльність, страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, відпочинок, свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності, а також забезпечення через регулювання заробітної плати достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї.

3. Соціальний захист — реалізація права на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, а також в старості та в інших випадках, передбачених законом; сюди також належать забезпечення достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї, але через надання певних соціальних допомог.

4. Житлова політика — створення умов, за яких особа може побудувати, придбати або орендувати житло, при цьому безоплатно або за доступну плату житло надається лише тим, хто потребує соціального захисту.

5. Здоров'я населення — створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розвиток фізкультури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки.

6. Освіта — забезпечення доступності та безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також права на навчання рідної мовою чи вивчення рідної мови.

7. Безпека життєдіяльності та оточуючого середовища — забезпечення права на життя (як і в демографічній політиці) та на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

Цей перелік значно розширено, порівняно з тим, що традиційно входить до сфери соціальної політики, а саме охорона здоров'я та освіта входять до так званої гуманітарної сфери, а безпека життєдіяльності та оточуючого середовища взагалі перебувають в інших розділах такого основного документу державної політики як Програма економічного та соціального розвитку й відносяться до промисловості, хоча для останньої така діяльність є зайвим тягарем, нести який промисловці та підприємці ніяк не зацікавлені. Підставою для окресленого простору компетенції соціальної політики є, по-перше, їх побудова на підґрунті природних прав людини, а, по-друге, те, що усі вони взаємопов'язані між собою, в певному розумінні — замкнуті в одну цілісну сукупність. Наприклад, реалізація права на життя вимагає заходів в усіх сферах соціальної політики — і в житлові, і в освітній, і в охороні здоров'я, і в інших. Так само, як і реалізація інших природних прав людини[2, c. 53-56].

3. Основні напрями соціальної політики

Демографічна політика. Демографічна ситуація в Україні залишається складною. Основною тенденцією демографічного розвитку є стійке зменшення чисельності населення і його природного приросту, а також старіння населення. Отже, чисельність громадян похилого віку в Україні зростатиме.

Державна політика у цій сфері спрямовуватиметься, насамперед, на реалізацію Концепції державної сімейної політики та відповідних нормативних документів, програм профілактики та лікування окремих захворювань та інших програм.

Для подолання негативної тенденції зменшення чисельності населення і його природного приросту необхідно здійснити комплекс заходів щодо забезпечення розширеного відтворення населення, зокрема:

стимулювання народжуваності дітей, забезпечення підтримки сімей з дітьми;

посилення соціального захисту материнства і дитинства, сприяння формуванню і розвитку сім'ї;

створення сприятливих умов для поєднання жінками професійної зайнятості з материнством;

поліпшення умов праці жінок шляхом вивільнення їх з виробництв з важкими і шкідливими умовами праці, надання можливості для роботи за гнучким графіком;

поліпшення стану здоров'я і зниження рівня смертності в усіх вікових групах населення, особливо дитячої та в працездатному віці, підвищення тривалості життя;

запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування;

удосконалення системи соціального захисту найбільш вразливих верств населення.

Формування державної політики стосовно сім'ї, жінок, дітей і молоді

Розв'язання проблем у цій сфері повинно базуватися на законодавчому забезпеченні створення сприятливих умов для розвитку сім'ї, ефективного виконання нею репродуктивної, виховної, економічної, соціальної функцій, дотримання на практиці конституційного принципу рівності прав жінки і чоловіка, здійснення цілеспрямованої політики щодо працевлаштування молоді, профілактики дитячої та молодіжної злочинності, наркоманії, алкоголізму, дитячої бездоглядності та жебракування, запобігання соціальному сирітству.

Пріоритетними напрямами у цій сфері мають стати:

створення правових, економічних, культурних, соціальних умов для зміцнення і функціонування сім'ї, авторитету та стійкості шлюбу;

підвищення ролі батьків та їх відповідальності за життєзабезпечення і виховання дітей;

надання адресної комплексної підтримки малозабезпеченим сім'ям;

удосконалення механізму надання молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам цільових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) житла;

забезпечення жінкам реального доступу до всіх видів діяльності, рівності прав та можливостей жінок і чоловіків на ринку праці;

проведення профілактичних, епідеміологічних та медичних досліджень з охорони здоров'я дітей, жінок та дівчат;

розроблення і впровадження сучасних медичних технологій збереження й охорони здоров'я жінок та нових методів підтримання

здорового способу життя, забезпечення народження здорових дітей, виховання фізично здорових і духовно багатих громадян;

підвищення правової обізнаності сім'ї, жінок, дітей та молоді стосовно їх власних прав;

здійснення соціального партнерства сім'ї та держави на основі розподілу відповідальності між батьками, дітьми, іншими членами сім'ї і державними органами, сприяння захисту сім'ї від злиднів та обмежень, пов'язаних з вимушеною міграцією, надзвичайними ситуаціями техногенного і природного характеру;

попередження насильства стосовно дівчат і жінок;

попередження безробіття серед жінок та молоді шляхом створення нових робочих місць;

створення гнучкого механізму роботи з дітьми, що включає розроблення комплексу відповідних законодавчих та інших нормативних актів, проведення наукових досліджень, розроблення і реалізацію програм організації соціальної роботи та соціального захисту дітей на базі діючої мережі спеціалізованих закладів соціального спрямування;

збереження і приведення мережі дитячих позашкільних та оздоровчих закладів у відповідність з потребами населення, проведення на їх базі виховної, культурної, оздоровчої роботи з дітьми та молоддю;

надання державної підтримки жіночим, молодіжним і дитячим громадським організаціям та благодійним фондам, які проводять соціальну роботу.

З урахуванням регіональної потреби на місцях функціонуватимуть будинки сімейного типу, притулки для неповнолітніх; на базі діючих спеціальних соціальних установ триватиме реалізація програм "Родинний дім" та "Молодіжний центр праці", здійснюватиметься надання психологічних консультацій молоді, дівчатам та жінкам, які стали жертвами насильства;

створюватимуться громадські інформаційно-реабілітаційні центри для жінок-інвалідів, жіночі центри соціо-бізнес-інкубаторів з метою сприяння жінкам у розвитку малого бізнесу[5, c. 121-124].

Забезпечення населення житлом є однією з найважливіших соціально-економічних проблем у державі. На даний час близько 17 млн. чоловік потребує поліпшення житлових умов. Наявний державний та комунальний фонд перебуває у такому технічному стані, який зумовлює необхідність проведення значних обсягів робіт з його ремонту та реконструкції. Нині в Україні налічується 12,7 тис. одиниць незавершених будівництвом житлових будинків. Особливої актуальності набуває проблема забезпечення житлом малозахищених верств населення.

У зв'язку з цим основними завданнями у сфері забезпечення житлом населення України мають бути:

удосконалення нормативно-правової бази з метою врегулювання правовідносин у житловій сфері;

удосконалення фінансово-кредитного механізму реалізації житлової реформи з активним залученням у будівництво та на утримання житлового фонду поряд з державними коштів населення та інших інвесторів, у тому числі іноземних;

сприяння розвитку різноманітних форм інвестування житлового будівництва;

зменшення витрат населення на житлове будівництво шляхом подальшого розвитку конкуренції у сфері житлового будівництва та утримання житлового фонду;

створення належних умов для подальшої приватизації об'єктів державного та комунального житлового фонду, утворення об'єднань (товариств) співвласників багатоквартирних будинків.

Пріоритетними напрямами у забезпеченні населення України житлом мають стати:

надання за рахунок державного та комунального житлового фонду на умовах оренди соціального житла громадянам, які потребують соціального захисту з боку держави;

створення відповідних умов для придбання і спорудження житла молодими сім'ями, одинокими громадянами, сільськими жителями, військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, установ кримінально-виконавчої системи тощо.

Регулювання міграційних процесів забезпечуватиметься виходячи з національних інтересів України, захисту національного ринку праці та інтересів громадян України, які працюють за її межами, та необхідності розвитку міжнародного співробітництва у цій сфері.

Пріоритетними напрямами регулювання міграційних процесів України визначено:

сприяння процесу репатріації в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків);

повернення на історичну батьківщину осіб, депортованих з території України за національною ознакою;

захист соціально-економічних інтересів і прав українських працівників-мігрантів;

збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;

створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішньої трудової міграції громадян України;

надання права на притулок в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства.

Послідовне і комплексне здійснення міграційної політики потребує завершення формування законодавства з питань міграції та вдосконалення системи органів виконавчої влади, які здійснюють управління міграційними процесами.

Захист громадянських, майнових та соціальних прав осіб, які повертаються в Україну, а також їхніх нащадків забезпечуватиметься шляхом укладання міжнародних договорів[6, c. 145-147].

Основними напрямами державної політики у сфері оплати праці мають бути:

забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили порівняно з іншими складовими доходів населення;

розроблення нового соціального стандарту — регульованої державою мінімальної погодинної заробітної плати (обов'язкової для всіх секторів економіки) з поступовим запровадженням погодинної оплати праці;

посилення державного впливу на нормування праці;

застосування сучасних мотиваційних і стимулюючих механізмів високопродуктивної праці, зокрема таких, як участь працюючих у розподілі прибутків, акціонуванні підприємств, визначенні розмірів заробітної плати через оцінку особистого внеску та ділових якостей працівника;

упорядкування умов оплати праці працівників бюджетної сфери з метою посилення мотивації до праці та забезпечення об'єктивної оцінки праці працівників різних категорій;

забезпечення постійного зростання частки оплати праці в структурі валового внутрішнього продукту;

створення механізму регулювання фондів оплати праці залежно від результатів виробничої та фінансово-господарської діяльності підприємств.

З метою забезпечення кожному громадянину України права на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці необхідно:

посилити державний нагляд за створенням безпечних умов праці на виробництві на основі реалізації концепції загальної безпеки, що грунтується на принципах "допустимого ризику";

створити передумови для вжиття роботодавцями всіх необхідних заходів щодо вивчення, усунення та попередження виникнення ризиків для робітників;

заохочувати працюючих на виробництві до створення безпечних робочих місць та умов праці;

надавати необхідну інформацію роботодавцям і працюючим для ефективного використання норм законодавчих та нормативних актів;

удосконалити роботу органів державного управління охороною праці, відповідальних за реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

забезпечити формування та реалізацію системи державного і договірного планування заходів з охорони праці на всіх рівнях управління (держава, регіон, галузь, підприємство);

продовжити роботу з підготовки до ратифікації конвенцій Міжнародної організації праці та гармонізації національного законодавства з директивами Європейського Союзу.

В умовах реформування економіки потребують подальшого вдосконалення соціально-трудові відносини в частині захисту прав працюючих на безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а це, в свою чергу, зумовлює необхідність оновлення законодавства про працю.

Для більш повного забезпечення прав і свобод кожного громадянина необхідно:

законодавчо визначити додаткові гарантії соціального захисту працюючих на об'єктах, що приватизуються або здійснюють реструктуризацію;

законодавчо закріпити норми конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці щодо Державної інспекції праці;

прийняти законодавчий акт про державний нагляд і контроль за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про працю та охорону праці, де має бути закладено правову основу діяльності органів, на які покладаються функції державного нагляду;

забезпечити відповідність національного законодавства нормам міжнародного права, в тому числі ратифікованих Україною конвенцій Міжнародної організації праці;

запровадити державну статистичну звітність щодо порушень законодавства про працю[9, c. 151-153].

Необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку держави, утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру і демократії є вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження нових підходів до підвищення дієвості соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів сторін соціально-трудових відносин.

Для досягнення цієї мети необхідно здійснити заходи щодо:

удосконалення нормативно-правової бази у сфері соціально-трудових відносин та соціального партнерства;

підвищення ролі держави як гаранта соціального партнерства та створення сприятливих умов для його розвитку;

посилення державного нагляду і контролю за додержанням соціально-економічних прав найманих працівників;

збалансування інтересів різних соціальних верств, категорій, груп населення, врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин у сфері праці і зайнятості шляхом удосконалення механізмів проведення колективних переговорів, консультацій, укладення угод відповідних рівнів, колективних договорів на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

завершення формування структури органів соціального партнерства на галузевому та регіональному рівнях, забезпечення активної участі представницьких органів працівників і роботодавців у формуванні та реалізації соціально-економічної політики;

проведення активної примирної політики, запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів) між соціальними партнерами, їх прогнозування; сприяння врегулюванню спірних питань шляхом посередництва і переговорів, прийняття компромісних рішень, організації примирних та арбітражних процедур, підвищення ролі примирних органів;

удосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації фахівців з питань соціально-трудових відносин, формування інституту незалежних посередників, трудових арбітрів.

Першочерговим завданням у сфері соціального страхування є прийняття законів України з конкретних видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, створення сучасної нормативно-правової бази, яка б визначила їх правові, економічні та організаційні засади, та відповідної системи управління соціальним страхуванням.

Основними напрямами у створенні системи загальнообов'язкового державного соціального страхування мають бути:

• запровадження системи управління коштами загальнообов'язкового державного соціального страхування на основі поєднання інтересів застрахованих громадян, роботодавців та держави;
• забезпечення у подальшому перерозподілу відповідальності за формування коштів на соціальне страхування між державою, роботодавцем та застрахованими громадянами;
• забезпечення формування та використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування на принципах солідарності;
• цільове використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування;
• забезпечення рівних умов надання матеріального забезпечення та соціальних послуг незалежно від форми оплати праці, форми власності та господарювання;
• здійснення організаційних заходів щодо запровадження персоніфікованого обліку страхових внесків;
• розмежування джерел фінансування за різними соціальними програмами та страховими фондами;
• державне гарантування реалізації застрахованими громадянами своїх прав[8, c. 204-206].

Реформування системи соціального обслуговування та надання допомоги малозабезпеченим верствам населення має спрямовуватися на розроблення нових механізмів реалізації чинних законодавчих актів з питань соціальної політики, послідовне здійснення заходів щодо розвитку та зміцнення системи соціального захисту населення, вдосконалення механізму фінансування надання соціальної допомоги, що забезпечить гарантований державою рівень соціального захисту малозабезпечених верств населення.

Пріоритетними напрямами в цій сфері мають бути:

• удосконалення роботи органів соціального захисту населення;
• розвиток мережі установ, які займатимуться організацією комплексного соціального обслуговування за місцем проживання громадян похилого віку та інвалідів.

Для цього необхідно:

підвищити якість соціального обслуговування громадян похилого віку, інвалідів у територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян та в інтернатних установах, залучити до співробітництва з державними установами недержавні громадські організації, фонди для надання допомоги малозабезпеченим верствам населення;

запровадити для матеріально забезпечених верств населення, з урахуванням їх індивідуальних потреб, систему надання платних соціальних послуг у домашніх умовах та в інтернатних установах;

здійснити будівництво спеціальних житлових будинків для ветеранів війни та праці з комплексом служб соціально-побутового, медичного призначення;

удосконалити роботу підсобних селянських господарств при будинках-інтернатах системи соціального захисту населення з метою повного задоволення потреб цих установ в основних продуктах харчування власного виробництва та організувати роботу міні-цехів з переробки власної продукції;

забезпечити створення та комплексне функціонування центрів і будинків соціальної реабілітації та адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, та тих, які втратили соціально корисні зв'язки.

Здійснення основних напрямів державної соціальної політики потребує розроблення механізму фінансового, правового, інформаційного забезпечення.

Джерелами фінансування програм соціальної політики можуть бути кошти державного і місцевих бюджетів, які мають спрямовуватися переважно на підтримку непрацездатного населення. Соціальні гарантії для економічно активного (працездатного) населення повинні забезпечуватися за рахунок коштів підприємств, установ, організацій та їх об'єднань. Додатковим джерелом ресурсів у соціальній сфері можуть бути іноземні цільові позики та кредити для виконання конкретних соціальних програм.

Основними напрямами здійснення соціальної політики у цій сфері мають бути:

• забезпечення соціального спрямування видатків державного бюджету;
• раціоналізація структури витрат бюджетів усіх рівнів із спрямуванням бюджетних коштів на реалізацію заходів щодо пріоритетного соціального розвитку; визначення принципів фінансування державних соціальних програм з урахуванням особливостей національних пріоритетів у регіональних соціальних програмах і забезпечення механізму їх реалізації;
• формування пріоритетів і механізмів акумулювання та витрачання валютних коштів на розвиток соціальної сфери;
• створення умов для розширення будівництва житла за рахунок залучення коштів населення і пільгового кредитування;
• підвищення питомої ваги платних послуг у соціальній сфері із забезпеченням мінімальних гарантій безоплатного медичного та побутового обслуговування, здобуття освіти тощо;
• розроблення дійового державного механізму залучення фінансових коштів для створення нових перспективних виробництв у районах масового закриття і ліквідації підприємств.

Правовому забезпеченню здійснення соціальної політики сприятиме:

• розроблення і прийняття Соціального кодексу;
• розроблення державних соціальних стандартів;
• підвищення ефективності функціонування судової і виконавчої влади в частині забезпечення реалізації прав та гарантій у соціальній і трудовій сферах;
• впровадження механізму проведення експертизи законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань договірного регулювання трудових відносин та їх відповідності потребам держави і вимогам інтеграції у міжнародні системи соціального розвитку;
• подальше вдосконалення процесу соціального управління, зокрема, впровадження чіткого компенсаційного механізму в разі невиконання законодавчих гарантій[1, c. 154-157].

Висновки

Зазначимо, що повноваження та простір компетенції Міністерства праці та соціальної політики України є, виходячи з сучасного погляду, вкрай обмежені й не відповідають загальним завданням, які має перед собою соціальна політика розвиненої держави. Це міністерство, незважаючи на зміну назви, залишається більшою мірою міністерством соціального захисту, ніж політики. Навряд чи, також, одне міністерство взагалі здатне охопити усі напрями та сфери соціальної політики, вказані в попередніх розділах. Більш логічно доручити одному з вищих державних органів функцію провідника курсу Уряду та координатора діяльності усіх державних органів в галузі соціальної політики.

Не менш важлива та складна проблема постає при постановці питання — що є первісним та визначальним при розробці державної політики: Програма соціального та економічного розвитку чи Державний бюджет країни? Досі визначальне слово, а точніше два: "Нема грошей", завжди залишалося за Мінфіном. В чому, в такому разі, полягає сенс підготовки такого складного та основного документу як Програма розвитку країни?

Здається, відповідь очевидна — спочатку визначити що слід робити, а потім знаходити необхідні для цього кошти. Зрозуміло, що обидва процеси, як і документи — програма та бюджет, є взаємопов'язаними, однак на державному рівні слід нормативно визначити пріоритетність у методі формування державної політики.

В багатьох країнах є довготерміновий досвід, навіть багаторічна традиція, готувати та затверджувати лише державний бюджет, однак наголосимо, що це настільки об'ємні та детальні документи, що вони, по суті, є симбіозом бюджету та програми у сучасному українському розумінні цих слів.

Таким чином, доходимо висновку, що відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинутих демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:

♦ визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган Державної влади, який буде її проводити та координувати;

♦ встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямів державної політики;

♦ визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави.

Список використаної літератури

1. Демографія, економіка праці та соціальна політика: Зб. наук. ст./ М-во освіти України, КІСМ; Редкол.: Л.М.Фільштейн (відп.ред.) та ін.. — Кіровоград: КДТУ. — 1996-Вип.7. — 1999. — 253 с

2. Мужикова Н. Адаптація соціальної політики та трудового законодавства України до стандартів ЄС: Навч.посібник/ Сіверський інститут регіональних досліджень. — Чернігів: Деснянська правда, 2007. — 168 с.

3. Семигіна Т. Словник із соціальної політики: словник/ Татяна Семигіна,. — K.: Вид. дім "KM Академія", 2005. — 253 с.

4. Соціальна політика Європейського Союзу. Перспективи та шляхи запровадження в Україні/ Донецький молодіжний дебатний центр; Укл. Валентина Дьомкіна, Андрій Донець, Таїсія Гладченко,. — Донецьк: Б. в., 2006. — 128 с.

5. Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення: Зб. наук. ст./ Український ін-т соціальних досліджень; Ін-т соціології НАН України; Соціологічна асоціація України. — К.: НВФ "Студцентр": НІКА-Центр, 1998. — 203 с

6. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Національний ун-т "Києво-Могилянська академія",ред. : Тетяна Семигіна. — К.: Сфера, 2007. — 250 с.

7. Україна: стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки — 2006/ Національний інститут стратегічних досліджень (Київ); Ред. О. С. Власюк. — К.: НІСД, 2006. — 575 с.

8. Шевчук П. Соціальна політика: Навчальний посібник/ Петро Шевчук,. — Львів: Світ, 2003. — 399 с.

9. Ягодка А. Соціальна інфраструктура і політика: Навчальний посібник/ Анатолій Ягодка,; М-во освіти і науки України; КНЕУ. — К., 2002. — 230 с.