Тематика статті обумовлена оновленням певних інститутів цивільного процесу, зокрема запровадженням у новому Цивільному процесуальному кодексі від 18 березня 2004 р. (далі – ЦПК) спрощеної процедури захисту майнових інтересів кредитора – наказне провадження. До цього часу процесуальне законодавство знало три таких традиційних види провадження – позовне, окреме та провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Новий кодекс вже говорить про провадження позовне, наказне та окреме (ч.3 ст.15).

Практикуючі адвокати, судді вважають таке нововведення безумовним позитивом і одним з найбільших досягнень нового ЦПК. Спрощеного порядку розгляду ряду, по суті, безспірних справ чекали з нетерпінням. Лише перед т. зв. опалювальним сезоном суди приймають до розгляду тисячі позовів. Усі житлові організації і постачальники комунальних послуг просто „завалюють” суди позовами про стягнення заборгованостей за договорами найму житлового приміщення або договорами про спільну участь в обслуговуванні будинку і прилеглої до нього території. І ці позови складають приблизно 25% цивільних справ від загальної їх кількості [1, с.15]. Своїм нововведенням законодавець фактично надав суду можливість розглядати деякі категорії справ за правилами „нотаріального надпису”.

Варто зазначити, що подібні за своїм змістом процедури були відомі ще римському праву і дореволюційному російському процесу. Однак потім ці т. зв. безспірні справи відійшли до компетенції нотаріату, і стягнення заборгованості здійснювалось за допомогою виконавчих надписів нотаріусів [2, с.89].

Отож, завданням наказного провадження є прискорення вирішення ряду вимог, пов’язаних із 1) стягненням з боржника грошових коштів або 2) витребуванням майна.

Саме у розділі ІІ ЦПК передбачає спрощену процедуру розгляду деяких категорій цивільних справ, результатом якої є видання особливої форми судового рішення – судового наказу.

Особливість цього провадження полягає і в тому, що сторонами в ньому виступають не традиційні позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) і боржник. Варто також зазначити, що в деяких своїх статтях ЦПК називає стягувача заявником (наприклад п.2 ч.2 ст. 98).

Ще однією особливістю є обмежене коло вимог, стосовно яких це провадження може бути розпочате. Згідно зі ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути видано, якщо:

• заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі;
• заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
• заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, божника, дитини або транспортних засобів боржника.

Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, передбачених законом.

Із цієї статті видно, що перелік вимог не є вичерпним. Це може дещо ускладнювати судову правозастосовчу практику, оскільки необхідно звертатись до бланкетних норм. Зважаючи на суть та значення наказного провадження, було б доцільніше встановити вичерпний перелік.

Ще до третього читання у проекті ЦПК було положення про можливість видання судового наказу за вимогою про стягнення аліментів на утримання малолітніх або неповнолітніх дітей. Законодавець його виключив, оскільки за Сімейним кодексом України (ст. 80) аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі та з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Тобто розмір аліментів уже не визначається твердою грошовою сумою, як це було за Кодексом про шлюб та сім’ю, і тому є спірним за своєю природою.

Вимоги, про які йдеться у статті 96 ЦПК, повинні бути документально підтвердженими і безспірними. При наявності спору між сторонами він повинен розглядатись лише в порядку позовного провадження.

Варто наголосити, що в позовному провадженні справа може розглядатись і в тому випадку, коли наявні всі умови для спрощеного розгляду. Суддя не має права відмовити у прийнятті позовної заяви через те, що вимоги позивача можуть бути задоволеними в разі подання заяви про видачу судового наказу. Суд лише зобов’язаний роз’яснити особі таке право і повідомити про переваги наказного провадження.

Безспірність вимог, за якими видається судовий наказ, всетаки є дещо відносною. Прикладом цього може бути випадок, коли боржник з якихось причин відмовляється від добровільного виконання зобов’язання, тобто фактично оспорює вимоги, хоча і до суду не звертається [2, с.92]. Думаю, саме тому законодавець передбачив право боржника звернутись до суду з заявою про скасування судового наказу. Тим більше, що ні апеляційного, ні касаційного оскарження ЦПК не передбачено.

Ініціатива порушення наказного провадження за загальним правилом належить стягувачу (кредитору). Проте своє право на захист він може реалізувати і через представника. В такому випадку до заяви повинно бути додано належним чином оформлений документ, який підтверджує повноваження представника.

Не повинно викликати заперечення право прокурора на пред’явлення до суду заяв про видачу судового наказу в інтересах заявника-стягувача відповідно до правил, передбачених ст. 45, 46 ЦПК, в яких йдеться про повноваження прокурора в процесі [2, с.90].

Стаття 97 ЦПК передбачає, що заява про видачу судового наказу і додані до неї документи подаються в копіях відповідно до кількості боржників до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності. За загальним правилом заява подається в суд за місцем проживання боржника. Водночас заява про стягнення зарплати може бути подана за місцем проживання стягувача; заява про задоволення вимог, що випливають з правочинів, в яких зазначено місце їх виконання, може подаватись за місцем виконання такої угоди; заявник сам вибирає, в який суд йому звертатися за вимогами про захист прав споживачів, тощо.

Згідно зі статтею 99 ЦПК за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50 % ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження. У разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору не повертається. При пред’явленні стягувачем позову до боржника в порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву. (у п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК зазначено, що до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, останній при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита).

У прийнятті заяви про видачу судового наказу може бути відмовлено з таких підстав (ст. 100 ЦПК): 1) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього кодексу; 2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право. На нашу думку, пункт перший доцільніше викласти у такій редакції: „1) заявлено вимогу, не передбачену законодавством”, адже ст. 96 не містить вичерпного переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, а вказує на можливість існування інших випадків, передбачених законом.

Перелік вичерпний, однак можуть же виникати й інші перешкоди для прийняття заяви. Наприклад, заява може бути подана не за правилами підсудності чи недієздатною особою, або можуть мати місце інші випадки, передбачені ст. 121, 122 ЦПК, які регулюють позовне провадження. А в даному випадку ситуацію можна виправити, застосовуючи новелу ЦПК – аналогію процесу, яка передбачена ч. 7 ст. 8 ЦПК.

При розгляді заяви про видачу судового наказу (ст. 102 ЦПК) не передбачена можливість закриття чи припинення провадження по справі. Тому всі процедурні питання повинні бути вирішені суддею на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу.

У разі прийняття заяви про видачу судового наказу він видається у триденний строк без проведення судового розгляду, тобто не потрібно заслуховувати пояснення сторін, досліджувати докази, вести журнал судового засідання. Судді, адвокати вважають, що встановлений триденний термін є надто коротким, враховуючи постійно зростаюче навантаження суду через те, що юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найбільш оптимальним визначають п’ятиденний строк.

Відповідно до ч. 3 ст. 103 ЦПК судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою і видається стягувачу після набрання ним законної сили. (Варто зазначити, що судовий наказ набирає сили у випадку ненадходження заяви від боржника про його скасування протягом трьох днів після закінчення строку для її подання і при наявності даних, які підтверджують отримання боржником копії наказу. Незрозуміло в даному випадку, про які три дні йде мова і яка процесуальна роль цього строку.) Боржнику суд невідкладно направляє копію судового наказу рекомендованим листом із повідомленням (ч. 4 ст. 103). Суд повинен видати ще й виконавчий лист та направити його до виконання.

Наказне провадження не передбачає можливості суду відмовити у видачі судового наказу, оскільки закон (ст. 100 ЦПК) передбачає лише можливість суду відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Швидше за все законодавець допустився технічної помилки, оскільки в ч. 2 ст. 99 ЦПК йде мова про те, що у разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. Цю неточність необхідно усунути, оскільки це може негативно вплинути на судову практику.

Ч. 2 ст. 104 ЦПК передбачає право боржника протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування. При надходженні такої заяви суд згідно зі ст. 106 ЦПК протягом п’яти днів без судового розгляду і виклику сторін скасовує свій судовий наказ. Про це він постановляє ухвалу, де роз’яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні.

Знову ж таки виникає питання про строк у даному випадку. Нелогічною видається позиція законодавця стосовно триденного строку для прийняття судового наказу і п’ятиденного – для його скасування. Очевидно, що скасування наказу вимагає менших затрат часу, адже причини незгоди боржника для суду не мають значення і не є предметом розгляду. Важливим є лише те, що боржник оспорює заявлені до нього вимоги кредитора, а спір про право повинен розглядатись в суді в порядку позовного провадження.

Судова практика має довести потребу в такому інституті цивільного процесу, що дасть змогу його вдосконалити або відмовитись від такої процедури. Судова практика РФ вже підтвердила високу ступінь ефективності судового наказу.

Література

1. Гончаров А. Новый ГПК нуждается в изменениях // Юридическая практика – 2004. – № – С.14, 15.
2. Луспеник Д. Наказне провадження: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. – № 7. – С. 89-94.
3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // rada.gov.ua
4. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // rada.gov.ua