Вступ.

1. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХІАТРІЇ.

1.1. Донауковий період.

1.2. Епоха нозологічної психіатрії.

2. ІСТОРІЯ ПСИХІАТРІЇ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ КРАЇН і психофізіологічних теорій.

2.1. Донаукова психіатрія.

2.2. Становлення наукової психіатрії.

2.3. Сучасний період психіатрії в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Погляди на історію формування вітчизняної психіатрії, що відображені у відповідних виданнях попередніх десятиліть, доповнено сучасними науково обґрунтованими даними про внесок українських учених і практиків у розвиток світової психіатрії.

Вважаємо за доцільне дати інформацію про головні шляхи подальшого реформування психіатричної служби, а саме:

· зміцнення амбулаторної її ланки;

· розвиток мережі денних психіатричних стаціонарів, відкриття психосоматичних відділень і психотерапевтичних підрозділів у медичних закладах загальносоматичного профілю;

· посилення психогігієнічних та психопрофілактичних заходів, особливо силами первинних структур служби охорони здоров'я, на виробництвах, сільськогосподарських підприємствах, у навчальних закладах тощо;

· оптимізація рівня викладання психолого-психіатричних дисциплін на всіх етапах підготовки фахівців-психіатрів, лікарів іншого профілю (зокрема, сімейних), медичних психологів, соціологів, середніх і молодших медичних працівників;

· систематичне висвітлення відповідних тем у засобах масової інформації з метою подолання упередженого ставлення до Осіб з порушенням психічного (психосоматичного) здоров'я, поліпшення обізнаності населення стосовно біологічних, психологічних і соціальних причин виникнення психічних розладів та ознайомлення з досягненнями сучасної медицини.

1. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХІАТРІЇ

Історія розвитку психіатрії тісно пов'язана з історією розвитку людства.

1.1. Донауковий період

Донауковий період психіатрії починається з прадавніх часів і триває до античного періоду. Тоді агресивних і небезпечних психічно хворих вважали одержимими злими духами, виганяли, били, закидали камінням, а тихих та спокійних шанували, обожнювали, доглядали. Таким чином накопичувалися факти про поведінку психічно хворих. Цей досвід зафіксовано в переказах, міфах та легендах.

Психіатрія у період давньої античної медицини (VI ст. до н. є.— III ст. н. е.). У цей час формується лікарська корпорація, змінюється погляд на природу душевних хвороб. Піфагор першим сказав, що мозок є органом психічної діяльності, а епілепсія пов'язана саме з порушенням його діяльності. Наголошуючи на ролі спадковості, він зауважив: "Ми маємо схильність до здоров'я і хвороби". Гіппократ узагальнив розрізнені знання стосовно різних сфер медицини. За його словами, мозок є не тільки органом пізнання і пристосування до зовнішнього світу. "Від нього ми стаємо божевільними". Учений виділив типи темпераменту, простежив їхній взаємозв'язок із психозами, створив гуморальну теорію психічної діяльності, детально описав епілепсію під назвою "священна хвороба" і вказав на роль спадковості.

У працях Гіппократа означено на роль алкоголізму, соматич-них захворювань і психічних травм у виникненні божевілля, запропоновано такі психіатричні терміни, як меланхолія, манія, параноя, епілепсія. Ними в психіатрії послуговуються й досі.

Арістотель дійшов висновку, що недоумкуватість іноді на-стає внаслідок епілепсії й божевілля.

Психіатрія в часи середньовіччя (IV—XVII ст.). З падінням Римської імперії настав занепад греко-римської медицини і почалося похмуре середньовіччя. У цей період небезпечних психічно хворих ізолювали від населення. Тримали їх у льохах, хижах, навіть у в'язницях.

У деяких країнах Західної Європи протягом двох століть, починаючи з кінця XV ст., після булли (послання) папи Іннокентія VIII та опублікування "Молота відьом", що містив перелік способів розпізнавання і викриття зв'язку з демоном, проводили широкомасштабні акції полювання на чаклунів, відьом. Жорстокими тортурами інквізиція домагалася від нещасних "щиросердого" зізнання, яке служило доказом їхньої провини. Десятки тисяч людей, а серед них і значну частину психічно хворих, було привселюдно спалено живцем. На переконання тодішніх католиків, божевілля зумовлювалося дияволом, який вселився в людину й впливає на її поведінку.

У XV—XVI ст.,почали будувати примітивні заклади для утримання душевнохворих. У вологих темних підвалах їх тримали на ланцюгах, у наручниках, жорстоко карали. Головна мета — ізолювати, а не лікувати хворого. Так було до XVII—XVIII ст.[3, c. 26-27]

Період реформ у психіатрії. У 1792 р. французький лікар Ф. Пінель (1745—1826) зняв ланцюги з душевнохворих у Бісестрі та Сальпетрієрі, ліквідував тюремний режим, зобов'язав гуманно ставитися до хворих, облаштував лікарні й зробив окремими відділення для спокійних і неспокійних пацієнтів. Лікування поєднував з диференційованою фізичною працею. Такі заходи сприяли упорядкуванню поведінки хворих і дозволили вивчати психози в природному вигляді. Реформа, проведена Ф. Пінелем, поширилася в Франції та інших країнах.

У 1801 р. Ф. Пінель опублікував "Медико-філософський трак-тат про душевні хвороби", в якому їх систематизував та описав. Серед причин психічних хвороб виділив такі, що сприяють їх розвитку (спадкове обтяження, вік і конституційні особливості), і похідні (черепномозкову травму, інфекційні захворювання, пияцтво).

Учень і співробітник Ф. Пінеля Ж. Ескіроль (1772—1840) продовжив реформи й активно боровся за право хворих. Він Увів у лікарняний режим обходи пацієнтів, історії хвороби. Ж. Ескіроль зробив значний внесок у розвиток клінічної психіатрії, опублікувавши двотомний посібник "Про душевні хвороби" (1838). Першим розмежував ілюзії і галюцинації, природжене недоумство і набуте, а також запровадив такі поняття, як ремісія та інтермісія.

Ф. Пінель хоча й зняв ланцюги з душевнохворих, але в стані збудження на них надягали гамівні сорочки. В Англії в 40-х роках XIX ст. Д. Коноллі заснував систему нетиснення, за якою будь-який механічний тиск для пацієнта є злом, оскільки він принижує хворого і гальмує його одужання. Хворих у стані збудження він рекомендував на недовгий строк ізолювати.

У 1803 р. Й. Рейль запропонував термін "психіатрія" (гр. psyche — душа, дух, свідомість, iatrea — лікування)[8, c. 32-33].

1.2. Епоха нозологічної психіатрії

Основу нозологічного спрямування в психіатрії (1834) заклав П. О. Бутковський у фундаментальній праці "Душевні хвороби…". Слідом за ним нозологічні критерії в психіатрію запровадив К. Кальбаум (1828—1899), який запропонував вивчати психічні й соматичні симптоми психозу, його перебіг, послідовність чергування клінічних проявів хвороби, а також її завершення. Аналізові перебігу психозу сприяло запропоноване цим ученим поняття симптомокомплексу, чи синдрому. Користуючись згаданими критеріями, друг і співробітник К. Кальбаума Е. Геккер (1868) описав як окреме захворювання гебефренію, а К. Кальбаум — кататонію (1874).

Пізніше Е. Крепелін (1856—1926), ґрунтуючись на критеріях, запропонованих К. Кальбаумом, у 1896 р. виділив як окремі захворювання маніакально-депресивний психоз та ранню недоумкуватість. Останню Е. Блейлер (1911) назвав шизофренією. Е. Крепелін систематизував психічні хвороби, написав "Підручник психіатрії", який витримав 8 видань і протягом кількох десятиліть був настільною книгою психіатрів різних країн. Його колега К. Бродман дослідив гістологію кіркової речовини великого мозку, виділив її зони. Ф. Ніссль вніс вагомий вклад у патологічну анатомію душевних хвороб, а А. Альцгеймер описав клініку і морфологію передчасної атрофічної недоумкуватості, яку й назвали на його честь[7, c. 18-19].

2. ІСТОРІЯ ПСИХІАТРІЇ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ СЛОВ'ЯНСЬКИХ КРАЇН і психофізіологічних теорій

2.1. Донаукова психіатрія

До християнства, в період поганства, в стародавній Русі душевнохворих лікували чаклуни, волхви та відуни, яких називали "лечці" (лікарі). Вони користувалися травами, квітками і коренями в поєднанні з замовляннями та ворожінням.

Після прийняття в Київській Русі християнства (988) душевнохворими почала опікуватися православна церква. Самобутні форми первинної православної благодійності було узаконено князем Володимиром (966) у грамоті для церковної ієрархії. У ній зобов'язували церкву заступатися і піклуватися про старців, прочан, убогих, значну частину яких становили психічно хворі. Було передбачено будівництво при церквах готелів та притулків. Для матеріального забезпечення їх князь Володимир увів податок — десятину на користь церкви.

З середини XI ст. почав формуватися період монастирської психіатрії, який тривав до XVIII ст.

У Київському князівстві преподобний Феодосій Печерський, а в Переяславському — Святий Єфрем Переяславський підняли на високий щабель благочинність і практику створення благочинних установ "на всію Русь". "Причинних" не ув'язнювали в притулках і лікарнях, а надавали їм права вільного вибору. Вони могли лікуватися, як нині кажуть, амбулаторно. В монастирях ними займалися лікарі й цілителі, а також знахарі й монахи. їхні головні засоби — цілюще зілля та молитви. Серед монахів-цілителів Києво-Печерського монастиря знаним був Григорій Чудотворець, який "зціляв бісних і мав дар навіювати те, що він хоче, проти волі тих, кому він робив навіювання". Зціленням від душевних хвороб займався і монах Лаврентій.

Ставлення слов'ян до душевнохворих та п'яниць висловив Феодосій Печерський: "Бесный же сражает неволею и добудет себе вечные жизни, а пьяный волею стража добудет себе вечные муки". Законодавчі заходи проти пияцтва відбиті в Статуті Володимира Мономаха (1117).

У XI ст. почалося розмежування лікарських спеціальностей. У "Изборнике Святослава" всі хвороби поділяються на "недуги плотные" (соматичні) і "недуги душевные", причина яких в ушкодженні мозку. В цій праці лікареві рекомендували для виявлення душевних хвороб викликати пацієнта на щиру розмову і спостерігати за його поведінкою, позою, ходою та усмішкою. В різних працях цього періоду описують епілепсію, післятифозний психоз, реактивну маячню переслідування. Є там і характеристика алкогольного делірію, за якого хворому ввижаються диявол, інша нечисть. Все це супроводжується за-лякуванням. У 1263 р. перекладено рукописний варіант анато-мо-фізіологічного звіту філософа XI ст. Іоанна Болгарського "Шестоднев", де були відомості про нервову систему і душевні хвороби.

Правовий стан "причинних" у родині та охорона їхнього майна відображені в 12 статтях "Градских законов", які ввійшли до "Судного закону" Володимира, а пізніше — в "Уложение" царя Олексія Михайловича (1669). У них, зокрема, зазначалося, що в разі захворювання батьків діти повинні турбуватися про їхнє лікування, а батьки, в свою чергу,— дбати про дітей. Якщо цієї умови не виконують, родичів позбавляють спадщини. Душевнохворі не можуть "дарів давати", свідчити на суді, а заповідач повинен мати "здравий ум, а не тіло". У разі вчинення вбивства "біснуватий" не підлягав смертній карі. Його направляли в монастир[6, c. 26-28].

У часи середньовіччя в слов'янських країнах психічно хворі майже не постраждали, як це було в Західній Європі. Спроби нав'язати думку про необхідність нещадного знищення відьом, чаклунів і єретиків зустріли опір з боку християнської церкви, оскільки "християнська істина може бути поширена лише мирним шляхом". Слов'яни в усі часи ставилися до душевнохворих як до нещасних, котрі перебувають під тяжким гнітом і мають право на прихисток та допомогу близьких. Божевілля розглядали як хворобу, що розвинулася під впливом бісів, диявола чи зурочення злими людьми. Тому хворий потребував людяного поводження й лікування, бажано в монастирі.

У XVII і XVIII ст. роль монастирів як притулку для душевнохворих знижується. Це було пов'язане з тим, що держава більше сприяла розширенню церковнопарафіяльних закладів, аніж монастирських лікарень і богаділень. На монастирі покладали переважно обов'язки з утримання небезпечних пацієнтів: "имея над ними надзирание, чтобы не учинили себе и другим повреждения".

Після введення в 1775 р. Положення про губернії почали споруджувати будинки для божевільних на чолі з лікарем. Ця система стаціонарної психіатричної допомоги прийшла на зміну монастирській.

2.2. Становлення наукової психіатрії

Розвитку науки про психічні хвороби сприяло відкриття університетів. Основоположником наукової психіатрії слов'янських країн, першим університетським викладачем і професором психіатрії є харківець П. О. Бутковський.

Петро Олександрович Бутковський (1801—1844) по закінченні греко-латинської колегії в Харкові і Петербурзької медико-хірургічної академії та роботи військовим лікарем у 1830 р. подав на захист дисертацію "Міркування про душевні хвороби" і в кінці 1832 р. уже мав ступінь доктора медицини. У 1834 р. вийшла в світ його книга "Душевные болезни, изложенные сообразно начала нынешнего учения психиатрии в общем и частном, теоретическом и практическом содержании". Це був перший у Російській імперії підручник з психіатрії.

П. О. Бутковський (1834) відстоював матеріалістичні переконання, першим увів фізіологічний напрямок у психіатрію. За це він зазнав жорсткої критики. Іронія долі: пізніше його несправедливо висміювали за релігійний містицизм.

Автор детально описав почуття, аферентні й еферентні функції нервової системи, розподілив маячню на розумову і чуттєву. Першим описав стан каталепсії, висвітлив емоційні розлади при захворюваннях внутрішніх органів. Дійшов висновку, що тіло (сома), мозок і психічні процеси тісно взаємопов'язані між собою. Він описав "феномен загального чи темного почуття". Пізніше І. М. Сеченов у своїх працях неодноразово аналізував згаданий феномен, проте не визнав пріоритету П. О. Бутковського щодо цього. "Хвороби серця,— писав Петро Олександрович,— супроводжуються похмурістю, нудьгою, страхом, сумом". Він помітив, що тяжкі форми туберкульозу легенів супроводжуються ейфорією.

"При душевній хворобі уражається переважно орган розумової сфери — мозок",— зазначав П. О. Бутковський. Він визначив душевне здоров'я як "гармонію душевних проявів чи той стан душевного життя, в якому людина вільно володіє всіма функціями і діями душі". Із визначення психічного здоров'я виводиться поняття душевної хвороби: "Хвороба душевна є той стан, за якого втрачається влада над усіма чи тільки деякими проявами психічного життя. При всякому душевному стражданні внутрішньо розладжуються розум, уява, пам'ять, сила почування і хтивості, порушується гармонія духовного життя"[4, c. 29-32].

П. О. Бутковський після У. Келлена детально виклав онейроїдні переживання фантастичного характеру з втратою відчуття часу, частковою амнезією, яка характеризується "суперечливими спогадами моментів хворобливого стану ніби після справжнього сну, який не можна пригадати". Він зазначив, що у хворих на сказ, котрий за перебігом відповідає параноїдній формі шизофренії, "почуття, думки і схильності виявляються без зв'язку та порядку". Це відповідає поняттю інтра-психічної атаксії, описаної в 1909 р. Е. Странським.

Відомий учений першим зауважив сприятливий вплив соматичних та інфекційних хвороб на перебіг психозів. Дещо пізніше одеський психіатр А. С. Розенблюм (1876) описав випадки одужання чи значного поліпшення стану хворих з різними психозами і прогресивним паралічем після черевного й поворотного тифу та малярії.

Він привернув увагу вчених до межової психіатрії, описавши психопатії за назвою "клас диваків". На відміну від "божевільних, у них інтелект та мислення не страждають, не можна відмовити їм у здоровому глуздові". З часом Є. Крепелін (1915) у класифікації психопатій виділив групу "диваків". П. О. Бутковський (1834) раніше за К. Кальбаума втілив у психіатрію нозологічний напрямок і визначив критерії виділення окремих хвороб.

У "Душевних хворобах" П. О. Бутковський розділ присвятив "розпізнаванню сумнівної душевної хвороби" і чітко визначив критерії неосудності: "Людина, позбавлена розуму, не може володіти собою і користуватися правильно вільним самовизначенням". Для виявлення "симульованого божевілля" він запропонував методи, які не втратили актуальності і сьогодні. Ці факти свідчать про те, що П. О. Бутковським було закладено основи формування судової психіатрії.

П. О. Бутковський навчав гуманно ставитися до душевно-хворих і звертав увагу на жахливе утримання "нещасних страдників". Він детально описав будову і оснащення психіатричних лікарень. Попри значний внесок ученого в психіатрію, Його ім'я протягом тривалого часу перебувало в забутті.

По смерті П. О. Бутковського понад ЗО років курс психіатрії у Харківському університеті читали на різних кафедрах професори, котрі не мали доброї підготовки з цього предмету. Ситуація корінним чином змінилася з приходом П. І. Ковалевського.

П. І. Ковалевський (1849—1923) після духовної семінарії закінчив медичний факультет Харківського університету. Його залишили асистентом при кафедрі нервових і душевних хвороб. У 1877 р. захистив докторську дисертацію на тему "Зміни чутливості шкіри у меланхоліків". Тоді ж його обрали приват-доцентом. Протягом 15 років він викладав психіатрію. П. І. Ковалевський має численні праці з різних розділів клінічної і судової психіатрії, а також проблем обдарованості й божевілля. Він розробив оригінальну класифікацію психічних хвороб. Одним із перших дослідників обстоював роль сифілісу в прояві неврозоподібних порушень і епілептичних нападів. Вивчав клінічні прояви, причини і методи лікування алкоголізму.

Перу вченого належить унікальна серія патографічних нарисів, створених на підставі генеалогічних, анатомо-фізіологічних і психічних характеристик і присвячених видатним історичним особам. Це глибоко психологічні й патопсихологічні дослідження, що позначені тонкою спостережливістю.

З появою губерній почали будувати психіатричні лікарні, отож виникла гостра потреба в підручниках з психіатрії та фахових виданнях. П. І. Ковалевський у 1880 р. випускає підручник "Психіатрія" та монографію "Суворо-психіатричні аналізи" й "Первинне божевілля". З 1883 до 1899 р. у Харкові починає виходити перший в Росії психіатричний журнал "Архів психіатрії, неврології і судової психіатрії". У перекладі вченого побачила світ низка монографій відомих зарубіжних психіатрів.

У 1884 р. П. І. Ковалевський одержав звання професора і організував при Харківському університеті самостійну кафедру психіатрії. Завдяки його ініціативі було проведено в 1887 р.

I — з'їзд психіатрів Росії. Під керівництвом професора захищено

II — докторських дисертацій[2, c. 37-40].

У Київському університеті імені Св. Володимира медичний факультет було відкрито в 1842 р. Відтоді лекції з психіатрії читав Покровський, а з 1855 р.— Ергард, які не мали психіатричної підготовки. Поглиблено викладати цю дисципліну почали з приходом І. О. Сікорського.

Івана Олексійовича Сікорського (1842—1919) після закінчення в 1869 р. Київського університету залишили на медичному факультеті "для підготовки до професорського звання". Він займався патологічною анатомією і в 1872 р. захистив докторську дисертацію на тему "Про лімфатичні судини легень". Наступного року І. О. Сікорського на п'ять років було відряджено для наукового удосконалення до Петербурзької медико-хірургічної академії, де під керівництвом професора І. М. Балинського він працював у галузі психіатрії та медичної психології. З 1892 р. І. О. Сікорський — штатний ординатор у Петербурзькій психіатричній лікарні. На початку 1885 р. він повертається в Київський університет, де його обирають професором "кафедри систематичного клінічного учення про душевні хвороби". Наукові дослідження вчений присвячує питанням загальної і медичної психології, дитячої психіатрії, алкоголізмові, фізіогноміці, а також психогігієні та психопрофілактиці. У розвитку психічних хвороб І. О. Сікорський відводив велику роль генетиці. "Спадковість полягає в біологічній передачі нащадкам родових властивостей. Таким шляхом можуть бути успадковані як нормальні, так і хворобливі риси організації". У 1906 р. учений організував приватний лікувально-педагогічний інститут для "неповноцінних і відсталих у розумовому відношенні дітей". Там широко використовували різні методи відновного лікування, передусім медичну педагогіку. В цей час (1912) у Російській імперії, як повідомляє І. Т. Юдін (1951), було 34 приватні психіатричні клініки, в тому числі п'ять у Києві, 4 — в Харкові, 3 — в Одесі та одна в Чернігові.

З 1896 р. І. О. Сікорський у Києві видавав журнал "Питання нервово-психічної медицини". Численні публікації вченого бу-ло узагальнено і видано в 1900 р. "Збірник науково-літератур-них статей" в п'яти книгах. Напрацювання І. О. Сікорського викладено в монографіях "Загальна психологія з фізіогномікою" (1904) та "Основи теоретичної і клінічної психіатрії з коротким нарисом судової психології" (1910).

Валентин Михайлович Гаккебуш (1881—1931) після закінчення Московського університету повернувся в Україну і працював у Полтавській, Харківській психіатричних земських лікарнях. Брав активну участь у створенні Київського психо-неврологічного інституту, завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту. Наукові інтереси В. М. Гаккебуша були спрямовані на дослідження органічних психозів пізнього віку, травматичних уражень головного мозку, неврозів і психопати, а також питань судової і дитячої психіатрії. Він активно впроваджував у практику обстеження психічно хворих експериментально-психологічні методи. Ним у співавторстві описано особливу форму психічної патології пізнього віку, опубліковано сім монографій, серед них — "Курс судової психопатології" (1928) та "Середовище і дитяча істерія"[1, c. 21-23].

У Петербурзькій медико-хірургічній академії психіатрію почали викладати в 1835 р. Проте не на найвищому рівні. Справа істотно поліпшилася з приходом І. М. Балинського.

Іван Михайлович Балинський (1827—1902) народився в родині польських інтелігентів. У 1846 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, а в 1855 р. захистив докторську дисертацію, присвячену "аналізові історичного розвитку концепції гарячок". У 1857 р. очолив щойно організовану самостійну кафедру психіатрії. Через два роки опублікував "Конспект лекцій з психіатрії".

Завдяки його старанням при кафедрі було створено психіатричну клініку, в якій хворим надавали і амбулаторну допомогу. Він брав активну участь у плануванні психіатричних лікарень у Росії. І. М. Балинський наголошував, що без належних умов утримування психічно хворих "жоден метод лікування не може бути застосований з успіхом". Період його діяльності збігся з введенням у Росії суду присяжних засідателів, де він виявив себе блискучим експертом з психіатрії. І. М. Балинський наукових праць не лишив, проте під час читання лекцій увів такі поняття, як "нав'язливі стани", "кристалізація маячні". Під його керівництвом було захищено три докторські дисертації. Помер у 1902 р., заповівши написати на надгробку: "Тут покоїться Іван Балинський — друг і слуга душевнохворих".

Наступником І. М. Балинського став його учень Іван Павлович Мержеєвський (1838—1908). Саме при ньому в клініці почалася активна науково-дослідна робота. Він з біологічних позицій підходив до вивчення психіатричних хвороб. У докторській дисертації на тему "Соматичне дослідження нестямних" (1867) І. П. Мержеєвський довів, що в маніакальному збудженні обмін речовин підвищується. В 70-х роках XIX ст. ним і його учнями було закладено підвалини дитячої психіатрії. Виходячи з мікроскопічних досліджень мозку, І. М. Мержеєвський дійшов висновку, що при макроцефалії затримується розвиток мозку, і виступив проти теорії атавізму, згідно з якою мозок при цьому захворюванні подібний до мозку антропоїдних мавп. Під його керівництвом виконували дисертаційні роботи, присвячені психозам у дітей, змінам нервової системи при зовнішніх шкідливих впливах і отруєннях спиртом, а також при голодуванні. І. М. Мержеєвському належить пріоритет в описі переродження мієлінових нервових волокон, зміни епіндими шлуночків і судин при прогресивному паралічі. Високий науковий авторитет ученого сприяв обранню його головою Першого з'їзду психіатрів Росії. За 16 років керівництва кафедрою він створив петербурзьку школу психіатрів, підготував 26 дисертацій і опублікував майже 150 наукових праць. У 1893 р. І. П. Мержеєвський пішов у відставку, і кафедру психіатрії Військово-хірургічної академії очолив його учень професор В. М. Бехтерев.

Володимир Михайлович Бехтерев (1857—1927) після закінчення Петербурзької Військово-медичної академії одержав звання лікаря-докторанта й залишився працювати в клініці душевних і нервових хвороб. У 1878 р. під керівництвом І. П. Мержеєвського захистив дисертацію. В ній доводив, що психічні прояви мають певні об'єктивні причини. Кілька років він вивчав сутність гіпнозу і лікував ним хворих. З 1885 по 1893 р. В. М. Бехтерев керував кафедрою психіатрії в Казанському університеті, де створив першу в Росії психо-фізіологічну лабораторію. В цей період він продовжує розвивати анатомо-фізіологічний напрямок психіатрії і неврології. Результати цих досліджень викладено в монографії "Провідні шляхи спинного і головного мозку" (1892) та у фундаментальній праці "Основи вчення про функції мозку" (1907). В монографії "Об'єктивна психологія" (1903) він на основі сполучно-рухових рефлексів намагався описати анатомо-фізіологічний субстрат усіх психологічних і психопатологічних понять. Указував на зв'язок підвищення частоти душевних розладів, алкоголізму і самогубств з тяжким соціально-економічним становищем. У питаннях "алкогольної політики" був прихильником крайніх заходів і виступав за повну заборону вживання міцних напоїв. У 1910 р. він організував у Петербурзі протиалкогольний інститут, а також заснував дев'ять наукових журналів та низку науково-дослідних установ. В. М. Бехтерев опублікував понад 600 наукових праць. Більшість із них присвячено анатомо-фізіологічним і психологічним проблемам, систематиці психічних хвороб, клініці фобій і нав'язливим ідеям.

Віктор Хрисанфович Кандинський (1849—1889) — талановитий психіатр з трагічною долею. Його нетривала діяльність як лікаря-психіатра, розпочата 1881 p., була високопродуктивною в науковому сенсі. Неперевершені описи псевдогалюцинацій, проявів психічного автоматизму, а також онейроїдних порушень. Він дав визначення психопатій як психічного потворства, дисгармонії особистості. В. X. Кандинський був прихильником нозологічного напрямку в медицині. У 1892 р. він запропонував класифікацію психічних хвороб і описав як самостійне захворювання ідеофренію (за сучасною термінологією — шизофренію). Будучи душевнохворим, він у клінічних дослідженнях користувався не тільки спостереженням і розпитуванням хворих, але й ретроспективним самоописом. Найзначнішою з його праць є книга "Про псевдогалюцинації" (1890).

У Московському університеті почали викладати психіатрію з 1837 р. Читати цю дисципліну зобов'язали професорів внутрішніх хвороб. З 1869 р. психіатрія стала предметом вивчення на кафедрі нервових і душевних хвороб, яку очолював Олексій Якович Кожевников[5, c. 42-45].

Значний внесок у розвиток московської психіатричної школи і викладання згаданого предмета вніс Сергій Сергійович Корсаков (1854—1900). У 80-х роках XIX ст. у психіатрії панував симптоматологічний напрямок. У 1887 р. С. С. Корсаков захистив докторську дисертацію на тему "Про алкогольний параліч", у якій як нозологічну одиницю виділив поліневротичний психоз. У 1897 р. на XII міжнародному з'їзді лікарів у Москві за пропозицією професора Жоллі та при загальному схваленні цю хворобу було вирішено називати корсаковським психозом. З часом амнестичний синдром, який спостерігається при інших недугах, дістав назву корсаковського синдрому.

Розвиваючи нозологічний напрямок, С. С Корсаков 1891 р. виділив нову нозологічну одиницю — дизною. Клінічна картина її відповідає такій при загостренні шизофренії. Учений працював і в анатомо-фізіологічному напрямку. Ним опубліковано "Курс психіатрії (1893) і численні праці, котрі ввійшли у "Вибрані твори" (1954).

С. С. Корсаков сприяв втіленню в життя системи організованої гуманної психіатричної допомоги.

Після смерті С. С. Корсакова кафедру очолив його учень і послідовник Володимир Петрович Сербський (1859—1917).

У 1890 р. він захистив дисертацію на тему "Форми психічних порушень, описуваних під найменням кататонії". В. П. Сербський є одним із основоположників судової психіатрії. Найвідоміші його книги "Курс судової психіатрії (1907) та "Підручник психіатрії" (1912).

Петро Борисович Ганнушкін (1875—1933), учень С. С. Корсакова, по закінченні Московського університету залишився на кафедрі психіатрії, яку він очолив у 1918 р. У 1904 р. захистив докторську дисертацію за монографією "Гостра параноя". В ній доводив, що параноя існує не тільки як окреме захворювання, а й як параноїдальний синдром. Може спостерігатися при різних недугах, зокрема й при шизофренії.

П. Б. Ганнушкін вніс неоціненний вклад у розвиток суміжної психіатрії, розробляючи її аспекти з позицій перебігу захворювання і співвідношення "грунту" й психічного розладу. Він описав параноїчні, психастенічні та істеричні характерологічні особливості. У монографії "Клініка психопатій, їх статика, динаміка, систематика" (1933) навів діагностичні критерії і детально схарактеризував клінічну симптоматику розладів особистості. Активно пропагував психогігієну, соціальну пси-хіатрію, позалікарняну і профілактичну допомогу. Підготував плеяду талановитих психіатрів. П. Б. Ганнушкін опублікував З монографії, 22 статті, 19 передмов до монографій та збірників і майже 100 рецензій. Організував видання журналу "Сучасна психіатрія".

Тихін Іванович Юдін (1879—1949) після закінчення Московського університету з 1904 до 1907 р. навчався в клінічній ординатурі психіатричної клініки цього інституту, яку очолював В. П. Сербський. Пізніше працює психіатром у харківській та московській психіатричних лікарнях. У 1924 р. його обира-ють професором і завідувачем кафедри Казанського університету, де він працював вісім років. З 1932 до 1945 р. Т. І. Юдін знову в Харкові. Спочатку очолив Український психоневрологічний інститут, а коли цей інститут було реорганізовано в Українську психоневрологічну академію, став її віце-президентом. У 1937 р. академію перетворили на Науково-дослідний інститут неврології та психіатрії. Т. І. Юдін його очолив, а з 1945 р. і до кінця життя завідував кафедрою психіатрії Московського медичного інституту.

Т. І. Юдін — основоположник генетики психічних хвороб. у монографії "Психопатичні конституції" (1926) він з еволюційно-генетичних позицій розглядав шизофренію і маніакально-депресивний психоз. Першим описав психопатологічні прояви в межах сім'ї і вважав, що в їхній основі лежать мутантні генокомплекси.

Учений визначив стратегію дослідження патогенетичних маркерів під час вивчення захворювань зі спадковою схильністю, а також заклав підвалини епідеміологічної генетики в процесі визначення частоти випадків шизофренії в популяції.

Профілактика психічних захворювань має ґрунтуватися на медико-генетичному консультуванні. Т. І. Юдін (1936) наголошував: "Окремі, що складають шизофренію, гени надто поширені у населення, тому думка про стерилізацію як метод оздоровлення людства генетично абсурдна",

Учений довів, що психічні недуги починаються з невротичних розладів. Услід за ними йдуть особистісні, тобто психопатичні, розлади, а завершує порушення психоз. Саме Т. І. Юдін першим встановив закономірності екзогенних реакцій. Його перу належать монографії "Психопатичні конституції" (1926) та "Нариси історії вітчизняної психіатрії" (1951)[6, c. 53-55].

2.3. Сучасний період психіатрії в Україні

Віктор Павлович Протопопов (1880—1957) по закінченні з відзнакою в 1906 р. Військово-медичної академії в Петербурзі був залишений В. М. Бехтерєвим на кафедрі психіатрії. В 1909 р. захистив докторську дисертацію на тему "Про сполучнорухові реакції на звукові подразники", в якій обґрунтував новий метод вивчення умовних рефлексів у руховій сфері. Досліджуючи соматичні особливості при маніакально-депресивному психозі, він виділив симпатикотонічні розлади, які було названо тріадою Протопопова (1920). Для лікування маніакальної фази психозу він згодом запропонував поперекову новокаїнову блокаду.

У 1923 р. В. П. Протопопов переїхав до Харкова, де в Медичному інституті організував кафедру психіатрії, а при Психоневрологічному інституті кадрів — кафедру психіатрії і вищої Нервової діяльності. Він був організатором і директором Українського науково-дослідного інституту клінічної психіатрії і соціальної психогігієни, який було реформовано в Психоневрологічну академію. Крім того, активно займався реорганізацією найбільшої харківської лікарні ("Сабурова дача"). З 1944 р. і до кінця життя В. П. Протопопов працював у Києві, де створив відділ психіатрії і патології вищої нервової діяльності в системі Академії наук України. Його обрали академіком. З 1945 р. очолював кафедру психіатрії при Київському інституті вдосконалення лікарів.

В. П. Протопопов дотримував двох основних наукових тез: 1) психоз є патологією вищої нервової діяльності; 2) психоз — захворювання не тільки головного мозку, але й усього організму. Ним сформульовано злагоджену біохімічну концепцію патогенезу шизофренії.

Спираючись на концепцію слабкості нервової системи при шизофренії, В. П. Протопопов розробив принципи і методи охоронної терапії, обґрунтував і запровадив лікування хворих на шизофренію сном. На підставі даних про накопичення токсичних продуктів білкового метаболізму і соматичних розладів у цих хворих запропонував комплекс біологічних методів терапії цієї недуги. В. П. Протопопов вніс великий вклад у розвиток психіатричної допомоги, домагаючись організації психіатричної служби в кожній області. Опублікував майже 150 наукових праць, підготував 11 докторів та 25 кандидатів наук.

Євген Олексійович Попов (1899—1961) закінчив Харківський медичний інститут, займав посаду заступника директора з наукової роботи Українського психоневрологічного інституту. З 1938 р.— завідувач кафедри психіатрії Харківського інституту вдосконалення лікарів, з 1951 р.— завідувач кафедри психіатрії І Московського медичного інституту. З 1946 р.— член кореспондент, а з 1957 р.— дійсний член Академії медичних наук СРСР. Основні праці Є. О. Попова: "Делірій і безсоння" (1934), "Матеріали до клініки і патогенезу галюцинацій" (1949), "До проблеми патогенезу шизофренії" (1957). Вони засвідчують широкий спектр його наукових інтересів. Є. О. Попов запропонував фазно-гальмівну теорію галюцинацій, метод фармакодинамічного експерименту і т. ін.

Яків Павлович Фрумкін (1902—1978), учень П. Б. Ганнушкіна, з 1932 до 1975 р. завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця. Захистив докторську дисертацію на тему "Про типи епілептичного слабоумства" (1932). Займався розробкою актуальних питань теорії та практики клінічної психіатрії, методологією психіатричного діагнозу при епілепсії, шизофренії, інфекційній та психічній патології у людей похилого віку тощо. Я. П. Фрумкін є автором понад 150 наукових праць, у яких уперше описав такі клінічні поняття, як "невизначений тип афекту" (при шизофренії), "принцип відповідності". Деталізував клінічні форми епілепсії та типи епілептичного недоумства, клініку атеросклеротичного галюцинозу, "слідові механізми в психопатологічному симптомоутворюванні", "гострі психопатичні стани", "тріаду Фрумкіна" (при шизофренії). Опублікував низку монографій та навчальних посібників, а саме: "Психіатрична термінологія" (1939); "Коротка диференціальна діагностика деяких форм психічних захворювань" (1951); "Навчальний атлас психіатрії" (1963; у співавторстві з Г. Л. Воронковим); "Психіатрія. Таблиці і схеми" (1977; співавтори — Г. Л. Воронков, І. Д. Шевчук); "Слідові впливи в клініці психопатології" (1978, співавтор — С. М. Лівшиц). Під керівництвом Я. П. Фрумкіна виконано 9 докторських та 38 кандидатських дисертацій.

Йосип Адамович Поліщук (1907—1978) з 1934 до 1941 р. поєднував обов'язки старшого наукового співпрацівника Українського науково-дослідного психоневрологічного інституту та асистента кафедри Харківського медичного інституту. З 1944 р. він працював доцентом у Київському інституті вдосконалення лікарів, на кафедрі психіатрії. Після смерті В. П. Протопопова професор Й. А. Поліщук протягом 24 років завідував цією кафедрою. Його наукові дослідження присвячені біохімічним, імунологічним і генетичним аспектам етіології, патогенезу та лікуванню шизофренії й маніакально-депресивного психозу.

У хворих на шизофренію Й. А. Поліщук (1938) виявив порушення білкового метаболізму, що призводять до гестозу. Для ліквідації останнього запропонував дезінтоксикаційну терапію натрію гіпосульфіном і унітіолом. Першим (1956) увів поняття гіпоенергізму для шизофренії та гіперенергізму — для маніакально-депресивного психозу. Розробляв гіпотезу полігенного успадкування шизофренії. З біохімічних позицій ним описано такі синдроми: інтоксикації ендогенного й екзогенного типів; порушення окисних процесів; аліментарної недостатності; по-рушення ендокринної вегетативної регуляції. Для кожного з цих синдромів ним запропоновано й методи кореляції метаболічних порушень.

Й. А. Поліщук є автором понад 110 наукових праць. Він написав 4 монографії: "Біохімічні синдроми в психіатрії" (1967), "Атлас для експериментального дослідження психічної діяльності людини" (1968), "Шизофренія" (1979), "Клінічна генетика в психіатрії" (1981)[5, c. 54-56].

Георгій Леонідович Воронков (1923—1992) — ветеран Другої світової війни, учасник Параду перемоги на Червоній площі в Москві. У 1953 р. закінчив Київський медичний інститут. З 1953 до 1992 р. працював у цьому інституті: спочатку асистентом, потім доцентом, а з 1975 до 1991 р.— завідувачем кафедри психіатрії. Протягом 18 років був головним психіатром та головою проблемної комісії з психіатрії Міністерства охорони здоров'я і Академії медичних наук. У 1972 р. захистив докторську дисертацію на тему "До проблеми дебютів і ранньої діагностики епілепсій". Описав чинники ризику щодо епілепсії (епілептичні радикали), особливу форму епілепсії — цефалголепсію. До напрямків його наукових досліджень також належать: інші форми психозів; алкоголізм; симптоматичні психічні розлади; організація психіатричної допомоги. Він автор майже 100 наукових праць, серед них — "Учбовий атлас психіатрії" (1962; співавтор — Я. П. Фрумкін); "Психіатрія. Таблиці і схеми" (1977; співавтори — Я. П. Фрумкін, І. Д. Шевчук). За його редакцією побачив світ "Довідник лікаря-психіатра" (1990). Лауреат премії ім. акад. В. П. Протопопова (1990).

З 50-х років XX ст. починається ера психофармакотерапії, що ознаменувалася широким впровадженням у лікарську практику препаратів означеної групи. Цьому передувало вивчення нейромедіаторів при шизофренії, маніакально-депресивному психозі та інших психічних хворобах. Відтоді змінилися клінічні прояви шизофренії, епілепсії, маніакально-депресивного психозу та інших психічних недуг, що дістало назву патоморфозу. Почали активно проводити дослідження з розшифровки структури генів, які зумовлюють психози. А це сприятиме розробці методів лікування.

В останні десятиліття, крім описаних вище так званих класичних проблем психіатрії, пріоритетними стали вивчення нейропсихіатричних наслідків шкідливих екологічних впливів та відродження особистісно орієнтованих підходів (психоаналітичних, біхевіоральних тощо), розвиток яких з відомих причин було припинено ще в 30-ті роки[2, c. 34-35].

Висновки

Одним із магістральних шляхів прогресу сучасної психіатрії є розробка і впровадження в практику нових, ефективніших психотропних лікарських засобів. У підручнику звернено увагу на цілу низку нейролептичних (антипсихотичних), антидепресивних, протиепілептичних, транквілізуючих та інших препаратів, котрі нещодавно розроблено та успішно використовують у медицині.

Згідно з концепцією реформування психіатричної допомоги в Україні, першочерговим завданням є гарантія соціального захисту пацієнтів з психічними розладами, їхніх родичів і тих, хто надає допомогу названому контингентові хворих. Правове забезпечення охорони психічного здоров'я в межах норм цивілізованих країн закріплено першим Законом України "Про психіатричну допомогу", прийнятим у 2000 році. Він визначає правові та організаційні засади цього виду допомоги, виходячи з пріоритету прав і свобод особистості. Значущість соціальних питань з психіатрії зростає разом із демократизацією українського суспільства.

Соціальні аспекти психіатрії визначають потребу в посиленій увазі до суспільного становища душевнохворих, до прав на висококваліфіковане лікування та інформовану згоду пацієнтів на отримання відповідної медичної допомоги, на конфіденційність цієї допомоги і на відмову від неї, на послуги адвоката, професійну діяльність, певні пільги тощо. Важливою складовою соціальних прав психічно хворих є дотримання етичних принципів у психіатрії.

Список використаної літератури

1. Абрамов В. А., Абрамов А. В., Бурцев А. К., Воропаев Н. Е., Лебедев Д. С. Частная психиатрия: Учеб. пособие для самоподготовки студентов / Донецкий гос. медицинский ун-т им. М.Горького / В.А. Абрамов (ред.). — 2.изд., доп. и перераб. — Донецк, 2001. — 144с.

2. Бітенський В. Психіатрія. Курс лекцій: Навч. посіб. / Валерій Семенович Бітенський (ред.). — О. : Одеський медуніверситет, 2005. — 336с.

3. Голдберг Д . Психиатрия в медицинской практике / В.И. Полтавец (науч.ред.)Александра Абессонова (пер.с англ.), Денис Полтавец (пер.с англ.). — К. : Сфера, 2003. — 303с.

4. Кирпиченко А. Психиатрия и наркология: Учебник для студ. спец. "Лечебное дело" учреждений, обеспечивающих получение высшего образования / Александр Андреевич Кирпиченко (общ.ред.). — Минск : Вышэйшая школа, 2005. — 574с.

5. Напрєєнко О. Психіатрія: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. ІІІ-ІV рівнів акредитації / Олександр Костянтинович Напрєєнко (відп.ред.). — К. : Здоров'я, 2001. — 584с.

6. Психіатрія / В.М. Заболотько (голов.ред.). — К. : МВЦ "Медінформ", 2003. — 528с.

7. Психіатрія, психологія, психотерапія- шляхи взаємодії: Матеріали всеукр. наук.-практ. кон., 21-22 жовтня 2005 р. / Українська спілка психотерапевтів. Дніпропетровський осередок / С.С. Светашев (ред.) — Д., 2005. — 120с.

8. Юр'єва Л. Психіатрія. (Клініко-діагностичні алгоритми): Навч.-метод. посіб. для лікарів-інтернів вищ. мед. закл. освіти IV рівня акредитації / Дніпропетровська держ. медична академія / Людмила Миколаївна Юр'єва (ред.). — Д. : АРТ-ПРЕС, 2002. — 168с.