Національний дохід та його перерозподіл
Вступ
1. Поняття та розподіл національного доходу
2. Чинники, що визначають величину національного доходу
3. Перерозподіл національного доходу та роль у ньому державного бюджету
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми. Як відомо, процес відтворення включає в себе виробництво, розподіл, обмін та споживання. Дана тема присвячена другій фазі — розподілу.
Створений у виробництві продукт розподіляється. Розподіл можна визначити як процес визначення частки виробленого продукту для окремих суб'єктів економічної системи чи виробничих потреб.
Розподіл здійснюється, в основному, через ринок ресурсів, товарів і послуг. Ринок ресурсів розподіляє доходи на чинники виробництва, а також засоби виробництва як частину виробленої продукції.
Споживчий ринок розподіляє предмети особистого споживання, визначаючи і частку виробників (фірм) у доходах. Розподіл здійснюється, насамперед, на ґрунті відносин власності — за власністю на виробничі ресурси. Розрізняють економічну і соціальну функції розподілу. Економічна функція виявляється у впливі розподілу на національну економіку через систему потреб, інтересів та стимулів. Соціальна функція розподілу спрямована на задоволення і розвиток соціальних потреб.
В умовах переходу до ринкової економіки проблеми розподілу доходу набувають дедалі більшого значення.
Розподіл можна визначити як процес визначення частини виробленого продукту для окремих суб’єктів економічної системи чи виробничих факторів.
Розподіл здійснюється через ринки виробничих ресурсів і товарів та послуг. Ринок ресурсів розподіляє доходи на фактори виробництва, а також засоби виробництва як частини виробленого продукту. Споживчий ринок розподіляє предмети особистого споживання, визначаючи і частку виробників (фірм) у доходах.
У цілому, завдяки розподілу національного доходу забезпечується існування та розвиток суспільства. Пропорції поділу національного доходу безпосередньо впливають на особисті і сімейні доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп. Від пропорцій розподілу національного доходу залежать і темпи економічного розвитку країни.
В умовах трансформації економіки України – переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, від державної власності до приватної, розвитку конкуренції й підприємництва, гостро постала проблема соціального захисту населення. Створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним, соціальним статусами. Перед державою постала проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.
Актуальність даної теми в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи.
1. Поняття та розподіл національного доходу
Результатом національного виробництва, як було з’ясовано раніше, виступає суспільний продукт. Вартість його складається з двох частин: 1)старої перенесеної вартості, й 2)нової вартості, створеної в процесі виробництва даного продукту. Стара перенесена вартість повертається знову до виробництва у вигляді фонду заміщення (на відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення, а новоутворена вартість, яка отримала назву національного доходу, використовується суспільством на особисте споживання й розвиток виробництва. Отже, національний доход по суті — це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість. Кількісно національний доход — це різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.
Національний доход має як вартісну, так і натурально-речову форми. За вартістю він становить сукупність чистого продукту всіх галузей виробництва. За натурально-речовою формою національний доход складається насамперед з усіх вироблених у суспільстві за рік предметів особистого споживання, а також тієї частини виготовлених за цей час засобів виробництва, яка використовується для розширеного відтворення.
У системі національних рахунків. Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес:
НД = ВНП — Амортизація — Непрямі податки.
Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.
Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.
У вітчизняній практиці національний дохід поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.
Фонд споживання — це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.).
Фонд нагромадження — це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва[7, c. 106-108].
Величина національного доходу — це один з найважливіших макроекономічних показників. Він найбільш повно дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, а також про її потенційні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. А точніше — це той економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом на тому чи іншому етапі його розвитку.
Західна економічна наука розглядає національний доход як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Мова про це йшла в попередній темі. В нашій економічній теорії і практиці національний доход поки що розуміється як заново утворена вартість у галузях матеріального виробництва.
Не слід змішувати національний доход з національним багатством. Національний доход, як було визначено, — це сума новоствореної вартості за рік. Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.
Як відомо, сукупний суспільний продукт за вирахуванням матеріальних витрат (проміжний продукт) становить національний доход. Національний доход створюється в формі необхідного продукту та додаткового продукту. У результаті розподілу і перерозподілу національний доход використовується на споживання і нагромадження.
Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу поділу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва — власниками чинників виробництва ( капіталу, праці, землі, інтелекту).
Створений національний доход: v + m розподіляється на v — заробітну плату і m — додаткову вартість. Додаткова ж вартість поділяється на прибуток, позичковий процент, ренту і дивіденди.
Потім національний доход перерозподіляється. У результаті перерозподілу одержують доходи не лише власники ресурсів, а й суб'єкти нематеріального виробництва.
Завдяки перерозподілу формуються вторинні, або похідні доходи. Механізм перерозподілу національного доходу включає в себе: державний бюджет, ціноутворення, кредитні відносини, державні позики та ін. Саме в результаті перерозподілу формуються фонди споживання і нагромадження[9, c. 76-77].
Для виробництва національного доходу використовують, як відомо, чотири групи ресурсів — працю, капітал, землю та підприємницький хист, які можна розчленувати на дещо ширше коло, виокремивши ще технологію та організацію виробництва, енергію, інформацію тощо.
Виробництво — це не просто механічне поєднання його факторів, а складна взаємодія цих факторів через технологію та організацію виробництва. Технологія виражає характер взаємодії факторів виробництва: люди оволодівають секретами виготовлення нових видів продукції, винаходять прогресивні технології, використовують якісно нові матеріали. Одночасно зі зміною технологічного процесу змінюється й організація виробництва, яка узгоджує взаємодію усіх залучених до виробництва факторів.
Зі зростанням обсягів виробництва національного доходу змінюються фактори виробництва, зокрема зростає значення енергії. Початково енергія не виділялась як самостійний фактор виробництва, її забезпечувала або рушійна сила людини, або робоча худоба, яку застосовували у виробництві. Проблема енергетичного забезпечення виробництва національного доходу стала першорядною. Без потужних джерел енергії взаємодія факторів виробництва уже неможлива.
В умовах науково-технічної революції неодмінним фактором виробництва стала інформація; неухильно зростає значення виробничої (транспорт, інформаційне забезпечення тощо), а також соціальної (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) інфраструктури.
Необхідною умовою виробництва певного обсягу національного доходу є наявність відповідної кількості потрібних ресурсів. Відсутність деяких із них, наприклад енергетичних, може паралізувати господарське життя країни або виробничу діяльність в окремих галузях національної економіки. Тому економічні ресурси є взаємодоповнюваними.
Окрім взаємодоповнюваності, виробничі ресурси характеризуються взаємозамінюваністю. У процесі виробництва національного доходу виробничі ресурси можуть замінювати один одного, змінюючи пропорції їх поєднання. Відсутність певної кількості одного фактора можна компенсувати певною кількістю іншого. Наприклад, в економічно відсталих країнах нестачу капіталу заміщують широким використанням трудових ресурсів. Проте взаємозамінюваність ресурсів у національній економіці є обмеженою. Межі заміщення одних факторів виробництва іншими обумовлюються науково-технічним прогресом, рівнем технології. Наприклад, сучасний стан науки, техніки і технології дає можливість замінювати ресурси у виробництві енергії, але замінити капітальне устаткування у високотехнологічних галузях збільшенням кількості зайнятих працівників неможливо.
Фонд споживання включає в себе:
— особисте споживання населення;
— матеріальні витрати в закладах, що обслуговують населення;
— матеріальні витрати в закладах науки, культури, освіти та ін.
У результаті перерозподілу формуються доходи домогосподарств, які є основою особистого споживання населення.
Доходи населення поділяють на економічні та соціальні. Економічні — такі, які отримуються на основі права власності на певний чинник виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелект. Ці доходи виступають як форма реалізації права власності на капітал для своїх власників. Згідно з теорією Ж. Б. Сея — трьох чинників виробництва — (праця, земля, капітал), кожному з названих чинників відповідає своя форма доходу: праці — заробітна плата, капіталу — прибуток, землі — рента.
Соціальні доходи — такі, що надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, незалежно від трудового внеску або участі у підприємницькій діяльності. Джерелами таких доходів можуть бути: компенсації по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.
Також доходи поділяють на: трудові — одержані від участі в праці та підприємницькій діяльності; нетрудові — які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності та ін.)[5, c. 261-263].
В Україні існують такі доходи і заробітна плата, доходи від підприємництва, суспільні фонди споживання, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності тощо.
Про заробітну плату та доходи від підприємництва йшлося в попередніх темах. Зупинимось тут лише на суспільних фондах споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, необхідністю соціального захисту населення, особливо малозабезпечених верств, по-друге, необхідністю задоволення тих потреб, які суспільство розглядає як найбільш суспільно значимі й тому прагне забезпечити відносно однаковий доступ до них усіх його членів. Це — освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Суспільні фонди споживання за своїм функціональним призначенням поділяють на дві групи: а) фонди суспільного задоволення потреб (безоплатні послуги); б) фонди непрацездатних.
До першої групи відносять: освіту, службу охорони здоров'я, житлово-комунальне господарство, культурно-освітні заклади. Завдяки їм передбачається створення приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значущих потреб. їх задоволення не ставиться в залежність від рівня оплати праці й має не адресний, а, як правило, колективний характер.
Друга група — фонди непрацездатних — це пенсійне забезпечення, допомога тимчасово непрацюючим, допомога безробітним, допомога на дітей, інвалідам, малозабезпеченим. Ці фонди розподіляються в грошовій формі, значною мірою залежать від трудового внеску громадян (трудовий стаж та зарплата при нарахуванні пенсій) і переходять в особисту власність.
У розвинутих країнах Заходу суспільні фонди споживання існують у вигляді таких блоків, як: а) соціальне страхування; б) державна допомога; в) система "універсального" забезпечення. Вони функціонують, головним чином, за рахунок різного роду податків і виплат із заробітної плати (самі робітники через податки сплачують певну частину страхових внесків). Частину цих коштів вносять підприємці, включаючи їх до витрат виробництва.
За системою соціального страхування страхові внески обов'язково утримуються із заробітної плати працівників. Соціальне страхування передбачає: а) виплату пенсій за віком та інвалідністю; б) допомогу в разі безробіття, хвороби, трудового каліцтва й професійного захворювання; в) надання медичних послуг (так звана страхова медицина).
Державна допомога надається малозабезпеченим сім'ям або одиноким громадянам, якщо рівень доходів сім'ї тих, хто звертається за допомогою, не перевищує певної суми.
«Універсальна» система соціального забезпечення (найпоширеніша в Швеції, Фінляндії, Норвегії, Канаді, Ісландії) передбачає, наприклад, право на пенсію всіх громадян, які досягли пенсійного віку, стали інвалідами або такі, які втратили годувальника. Пенсії виплачують в однаково для всіх твердо фіксованих розмірах. Кошти для цих виплат одержуються в результаті стягнення спеціального податку з усіх громадян з 16 — 18 років до пенсійного віку.
Доходи населення також поділяють на грошові, натуральні та сукупні. Грошові — у формі грошей, натуральні — у вигляді продуктів, сукупні — в грошовій та натуральній, а також у вигляді пільг із суспільних фондів.
Також розрізняють номінальні і реальні доходи. Номінальні — вся сума доходів у грошовій формі, одержаних з різних джерел. Реальні — кількість матеріальних і духовних благ та послуг, яку реально можна придбати за отримані грошові доходи. Розміри (рівень) реальних доходів населення залежать від рівня оплати праці, роздрібних цін на товари народного споживання й тарифів на послуги, насичення ними ринку, можливості їх придбати, а також від податків і обов'язкових платежів[6, c. 184-186].
2. Чинники, що визначають величину національного доходу
Усі фактори виробництва, які визначають обсяг виробленого національного продукту, можна виразити через кількість праці та її продуктивність. Річ у тім, що реальний ВВП країни у будь-який рік можна визначити як добуток затрат праці, виміряних у людино-годинах, та продуктивності праці (реальний щогодинний виробіток на одного зайнятого).
У національній економіці кількість відпрацьованих годин залежить від чисельності зайнятих і від середньої тривалості робочого року. Чисельність зайнятих в економіці визначається кількістю населення працездатного віку та коефіцієнтом участі в робочій силі. Середня тривалість робочого року залежить від середньої тривалості робочого дня, кількості вихідних і святкових днів у році та від тривалості відпустки.
Продуктивність праці залежить від таких чинників, як науково-технічний прогрес, кількість капіталу (капіталоозброєність), якість робочої сили, ефективність розподілу ресурсів, організація управління ресурсами та ін.
Найважливішим чинником, що впливає на підвищення продуктивності праці, є науково-технічний прогрес. Він охоплює не лише нові методи виробництва, а й нові методи управління та форми організації виробництва. Загалом під технічним прогресом розуміють відкриття нових знань, які дають змогу принципово інакше поєднувати економічні ресурси для досягнення більшого обсягу виробництва.
Науково-технічний прогрес забезпечується через інвестиції у виробництво нових машин та устаткування. Тому він тісно пов'язаний із капіталовкладеннями. Праця буде продуктивнішою, якщо робітник застосовуватиме більшу кількість капітального устаткування. Отже, обсяг капіталу на працівника є важливим показником динаміки продуктивності праці.
Значний вплив на підвищення продуктивності праці справляє рівень освіти і професійної підготовки кадрів. В аналітичній економії часто використовують термін «людський капітал», який відображає обсяг знань та рівень кваліфікації, що їх набувають працівники через освіту, професійну підготовку, в процесі праці й т.д. Як і фізичний капітал, людський капітал підвищує спроможність нації до продукування товарів і послуг.
Продуктивність праці в національній економіці підвищується, коли робоча сила країни переміщується з низькопродуктивних галузей у відносно продуктивніші. Історично склалося так, що робоча сила переміщувалася із сільського господарства, де продуктивність праці була низька, в обробну промисловість, де продуктивність праці висока.
Підвищення продуктивності праці певною мірою залежить і від місткості ринку та розмірів підприємств. У великої фірми більше можливостей вибрати з наявних методів виробництва ефективніші, ніж у малої фірми[2, c. 93-95].
У другій половині XX ст. у розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечувало приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини приросту припадало на підвищення продуктивності праці. Отже, нині підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.
У виробництві національного доходу використовують чотири основні види ресурсів, які можна розчленувати на значно ширше коло, виокремивши ще технологію і організацію виробництва, енергію, інформацію тощо. Технологія виражає характер взаємодії факторів виробництва, а організація виробництва узгоджує взаємодію усіх залучених до виробництва факторів. В останні роки у виробництві національного доходу дедалі важливішу роль відіграють енергія, інформація, виробнича і соціальна інфраструктура.
Фактори виробництва і виробнича технологія визначають величину виробленого економікою національного доходу. Збільшення кількості факторів виробництва або технологічні нововведення збільшують величину національного доходу. Наявний рівень технології виражають,
використовуючи виробничу функцію. Сукупна виробнича функція відбиває залежність між вхідними виробничими ресурсами та величиною створеного національного доходу чи продукту. Якщо з попередньої кількості ресурсів отримують більший обсяг національного продукту, то рівень ефективності функціонування економіки зростає.
Усі фактори, що визначають величину національного доходу, можна виразити через трудозатрати та продуктивність праці. За такого підходу обсяг національного продукту є добутком затрат праці, виміряних у людино-годинах, та продуктивності праці, виміряної у реальному погодинному виробітку на одного зайнятого[12, c. 144-145].
3. Перерозподіл національного доходу та роль у ньому державного бюджету
У цілому перерозподіл доходів — необхідний елемент функціонування економічної системи. Він дає змогу існувати державі з її апаратом управління і функціями утримувати непрацездатних, долати надмірну нерівність, забезпечувати гармонію суспільних і особистих економічних інтересів.
Перерозподіл національного доходу забезпечує остаточне його використання на споживання та нагромадження.
Нагромадження — це використання частини національного доходу для розширення виробництва, або це — капіталізація доходу. Сума додаткового продукту, що йде на нагромадження, утворює фонд нагромадження. Нагромадження передбачає: по-перше, збільшення виробничих і невиробничих доходів; по-друге, використання додаткової робочої сили, її підготовку і перепідготовку та підвищення кваліфікації. Для здійснення реального нагромадження суспільство повинно мати: а) додаткову кількість речових і особистих чинників виробництва; б) додаткову кількість предметів споживання.
Нагромадження здійснюється в таких формах:
1. Виробниче нагромадження — розширення обсягів виробництва, засобів виробництва.
2. Невиробниче нагромадження — збільшення виробництва предметів особистого й суспільного споживання.
3. Приріст резервів і страхових запасів.
Основним джерелом нагромадження виступає додатковий продукт, однак ним може виступати й частина необхідного продукту. Джерелом нагромадження може виступати за певних умов і амортизаційний фонд.
Важливу роль в економіці відіграє розподіл національного доходу на фонд споживання та фонд нагромадження. При одному й тому самому рівні національного доходу зростання фонду споживання веде до зниження нагромадження, тобто розвиток економіки сповільнюється. Зростання фонду нагромадження веде до зниження фонду споживання, що врешті-решт веде до зниження матеріальної зацікавленості людей у поліпшенні стану справ в економіці. Тому для кожної країни існує певне оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням, яке забезпечує достатній рівень добробуту населення і необхідний розвиток економіки (зростання виробництва). Таке співвідношення може характеризуватися нормою нагромадження, тобто відношенням фонду нагромадження до обсягу національного доходу: НН = ФН:НД • 100%.[4, c. 271-272]
Як відмічалось вище, у перерозподілі національного доходу суттєву роль відіграє державний бюджет. Схема цього процесу подано на малюнку:
Громадяни, одержуючи доходи, сплачують до бюджету певні податки та інші платежі. Те саме стосується підприємств, котрі з прибутку сплачують теж податки до бюджету та інші платежі. Завдяки податковим та неподатковим надходженням формуються доходи бюджету.
Податкові надходження здійснюються в формі податків на доходи населення (прибутковий податок з громадян та ін.), податків із підприємств (на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизні податки тощо).
До податкових надходжень відносять доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій тощо.
Видатки державного бюджету спрямовуються на:
• Державне управління — законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України;
• Судову владу.
• Міжнародну діяльність.
• Науку.
• Національну оборону.
• Правоохоронну діяльність.
• Освіту.
• Охорону здоров'я.
• Соціальний захист та соціальне страхування.
• Культуру і мистецтво та інше.
Суттєву роль у перерозподілі доходів відіграють, окрім державного бюджету, також бюджети областей, міст, районів, сіл, селищ та їхніх об'єднань, тобто місцеві бюджети[7, c. 364-366].
Висновки
Сучасна теорія розподілу включає аналіз розподілу так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб'єктам незалежно від їхнього внеску у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частину винагород за використання ресурсів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби.
Класифікація доходів відбувається за різними критеріями:
— за суб'єктами привласнення: доходи домашніх господарств; доходи фірм; доходи держави; доходи нації;
— за величиною одержаного доходу: номінальний доходу, чистий доход і реальний доход;
- доходи підприємства: валовий доход, середній доход, граничний доход;
— за чинниками: заробітна плата, рента, прибуток і процент.
У цілому розподіл поряд із виробництвом поєднує виробництво із споживанням.
У ринковій економці найзагальнішою причиною нерівного розподілу доходу є ринковий механізм. Проте існують і інші, конкретніші причини. Серед них можна назвати відмінності у здібностях людей, рівні освіти і професійної підготовки працівників, професійні смаки і схильність людей до ризику, володіння власністю, талан, зв’язки, дискримінація тощо. Нерівність доходів не є наслідком нерівності у продуктивності праці чи ефективності виробництва; багато у чому вона визначається нерівністю у розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також правових норм, які її закріплюють (зокрема, передачу доходів у спадщину).
Величина національного доходу країни впливає на його розподіл. Якщо країна багата, це сприяє зростанню подушного рівня доходу, а відтак зменшується ступінь нерівності в розподілі доходів. Проте ця закономірність не стійка.
Особливу роль у посиленні економічної нерівності людей належить майновим доходам — від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами. Держава впливає на нерівність розподілу особистих доходів, знижуючи її через податкову систему й трансферні платежі.
Список використаної літератури
1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.
2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.
3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.
4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб.. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.
6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.
7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. – 343 с.
8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.
10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.
11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.
12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.